HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Структура шкільної історичної освіти у Радянському Союзі»

ПЛАН

Вступ

1. Основні підходи у методиці навчання історії в радянські часи

2. Основні етапи розвитку та структура історичної освіти у СРСР

3. Шкільна історична освіти в Україні у складі Радянського Союзу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Протягом понад семи десятиліть марксизм був монопольною ідеологією
однієї з найбільших країн світу, до складу якої входила й Україна. Як у
будь-якій тоталітарній державі, у СРСР ідеологією були перейняті всі
сфери суспільного життя. Природно, що історія як суспільствознавчий
предмет перетворилася на знаряддя поширення марксистської ідеології, на
чому наголошувалось у навчальних програмах, методичних посібниках,
підручниках з методики викладання історії.

Як зазначалося в одному з останніх радянських посібників з історії,
“методичною основою радянської методики навчання історії є
марксизм-ленінізм у сукупності всіх його складових. Методика адекватна
меті і змісту навчання, здійснює формування матеріалістичного
світогляду, комуністичного виховання та розвиток як
марксистсько-ленінським змістом, так і засобами його навчання” .

Методика навчання історії за марксистсько-ленінськими канонами становить
досить жорстку й чітко підпорядковану систему навчання, спрямовану на
реалізацію загальних завдань ідеологічної роботи комуністичної партії –
виховання в дусі високої ідейності та відданості комунізму, радянського
патріотизму та соціалістичного інтернаціоналізму. Одним із головних
засобів реалізації цієї мети було формування та застосування
партійно-класового підходу (з позиції робітничого класу), за допомогою
розкриття ролі народних мас та окремих суспільств; навчання школярів
розглядати будь-яке суспільне явище з партійних позицій, керуючись
принципами наукової об’єктивності історика, класового підходу…

1. Основні підходи у методиці навчання історії в радянські часи

Зміст шкільної історичної освіти будувався на формаційному підході. У
періодизації історії, за якою революція є її ”локомотивом”, період
середньовіччя завершувався англійською буржуазною революцією ХVІІ
століття, а нова історія охоплювала час від “англійської буржуазної
революції” до “перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції”
тощо.

Фактичний матеріал добирався так, щоб учні могли чітко усвідомити
марксистські закони розвитку суспільства . Саме звідси – 1) надмірна
увага до економічної історії та впровадження ідеї економічного
детермінізму, 2) підкреслення залежності життя суспільства від стану
економічного розвитку; 3) перебільшення значення всіляких соціальних
рухів, 4) навмисне виділення навіть незначних виступів представників
“пригнобленого класу”, подання масових селянських виступів як селянських
війн, 5) приписування економічним заворушенням політичного забарвлення
тощо, 6) приниження й замовчування ролі національних рухів, акцентування
уваги переважно на їх соціальних аспектах та спрямованості на боротьбу
проти “пануючого класу”; 7) виправдання насильства та 8) замовчування
справжніх наслідків боротьби “пригноблених мас” за своє визволення;
однозначна оцінка представників “непригнічених прошарків населення”, 9)
навмисне підкреслювання негативних і замовчування позитивних рис
політичних діячів минулого, 10) нехтування окремою особистістю в
історії, з її запитами, потребами, побутовими проблемами, духовним
світом, на користь абстрактних категорій на зразок “народні маси”,
“пригнічені класи” тощо,11) ставлення до питань культури і духовного
розвитку людства; погляд на релігію й церкву як на знаряддя зміцнення
пануючого суспільного ладу тощо.

Коло історичних понять чітко окреслювалося, щоб забезпечити засвоєння
учнями закономірностей історичного розвитку згідно з марксистською
концепцією (класи, класова боротьба, експлуатація, суспільний лад тощо).
Автори підручників відмовлялися від інформаційно-нейтрального стилю
викладу матеріалу, подаючи його з партійно-класових позицій, що
відбивалося не тільки у відповідних висновках і оцінках подій, а й у
непрямих проявах ставлення до подій, явищ та осіб за допомогою художніх
засобів (епітетів, порівнянь на кшталт “феодальний замок, схожий на
гніздо хижого птаха…”) . Комплекс історичних джерел добирався лише з
метою підтвердження виведених у підручнику закономірностей. Вважалося
обов’язковим використовувати в навчанні праці класиків марксизму – від
посилань на висловлені в них думки до цитування й докладного
конспектування .

Особлива роль у навчанні історії в радянській школі відігравав учитель
цієї дисципліни. Йому відводилася головна роль у всій ідеологічній
роботі в школі: він був “провідною фігурою у справі навчання і виховання
підростаючого покоління”. При цьому наголошувалось, що свою місію творця
особистості свідомого громадянина радянського суспільства вчитель зможе
виконати лише, коли сам він – переконаний борець за торжество
марксистсько-ленінських ідей. Оскільки найважливішим у навчанні історії
на основі формаційного підходу є розкриття закономірностей історичного
розвитку, то радянська методика викладання історії дуже обережно
ставилася до визначення методів навчання, піклуючись про чітке засвоєння
постулатів марксистської теорії.

“У розкритті закономірностей історичного процесу, – писав у 70-х роках
відомий радянський методист О.О.Вагін, – використовуються основні групи
методів навчання історії – методи усного повідомлення, наочного
навчання, роботи з текстом, а також засоби та прийоми конкретизації, які
використовує вчитель у викладі і поясненні матеріалу” . Як бачимо,
пропонований арсенал методів переважно спрямований на репродуктивну
діяльність учнів. Це не означає, що методикою відкидалися
проблемно-пошукові методи. У другій половині 80-х років їх застосування
навіть заохочувалося, але як засіб закріплення вже вивчених
закономірностей .

2. Основні етапи розвитку та структура історичної освіти у СРСР

Кардинально новий етап розвитку історичної освіти у Радянському Союзі
розпочався після жовтневої революції:

— Корінева ломка строю. Нові вимоги до історичної науки.

1) Зміна структури ладу — введена єдина трудова школа ;

2) створено Народний Комісаріат Освіти РСФР(Луночар, Кружський) мало
засобів і бази для видання нових підручників;

3) комісія під керівництвом Покровського видає рові програми з історії;

4) головна ідея зв’язку навчання з життям;

5) скорочення історії ранніх періодів, а більше уваги на сучасність,
наспонукання молоді до будівництва соціалістичної держави;

6) проте в ці роки були допущені помилки в історичному творенні. Нова
програма з історії не була упроваджена в учбовий процес, так як в 1920
р. був введений інтегральний курс.

Суспільствознавство з 1923 р. у школах ліквідовано предметне навчання.
Головними вважали не основи наук, а життєві комплекси, творча
самостійність. Історичні знання подавались загально.

Бригадний метод навчання.

Зв’язок з життям — добре, але відмова від вивчення основних наук
-помилка. Урок знехтували, як форму навчання — це помилка. Що вдалось:

1) відмова від релігійно-монархічного змісту історії;

2) створення цілих мереж нових шкіл, програм;

3) розробка методичних шляхів, визначень.

З 1932 р. знову відновили. Урок — як основна форма організації учбової
праці.

З 1934 р. відновлено вивчення систематичного курсу історії. В основу
вивчення історії покладено:

— принцип історико-хронологічної послідовності;

— створювались курси вітчизняної і зарубіжної історії;

— послідовність викладання матеріалу (лінійний принцип) від стародавніх
часів до сьогодні — введено поняття громадянської історії, тобто історії
народу

Новизна в методиці:

1) навчання робить більш доступним;

2) наглядним, доступним;

3) хронологічні, історичні факти, викладаються в хронологічній

послідовності;

4) збільшувати якість історичної освіти та ідейно-політичного виховання.

З 35-41 рр. кількість часів з історії збільшується з 14 до 25,5 г.
неділю.

У 34 р. «Скорочений курс»; складена нова програма по історії СССР, для
4-х, 5-6-7; и 8-10 кл. А в 70-м введений курс (конституции СССР). По цим
програмам видані нові підручники:

а) по історії СССР III — IV кл. — автор Шистопалов А. В;

б) 8-10 кл. історія СССР — автор Понкратов А. М);

в) підручник стародавніх часів (Мішуліна А. В.);

г) середньовікова — автор Косминський А. С.

У 30-40 рр. були видані підручники по всім курсам історії. Набувались
історичні спостереження, література.

Велика Вітчизняна Війна потребувала зміцнення патріотичного виховання
(при вивчанні історії).

В післявоєнний період:

а) створений інститут методів навчання;

б) відновив існування журнал «Викладання історії в школі»;

в) виходить велика методична література з історії.

У 1923 році в середніх класах замість вивчення курсу історії були
введені так звані комплексні програми. На протязі кожного учбового року
школярі вивчали одну з таких тем: «Село», «Місто» і т.п.

У старших класах замість комплексних програм вводився курс
суспільствознавства, а до нього, у вигляді окремих елементів, входили і
деякі історичні знання, переважно загального характеру або як приклади
для ілюстрації загальних положень курсу суспільствознавства. В учбовому
курсі центральне місце відводилось самостійній роботі учнів.

Зміна мети навчання, перебудова змісту і процесу навчання поставили в
порядок денний і вимогу зміни підручників. Їх місце зайняли робочі
книги, в яких послідовне і систематизоване викладання учбового матеріалу
було замінено матеріалами до окремих тем, для самостійного опрацювання
його школярами. Найбільш послідовно цей підхід був реалізований у
посібнику К.Введенського і Д.Предтечного “Робоча книга з історії ” (1928
рік).

Прагнення методистів зміцнити зв`язок школи з життям привело до широкого
використання в учбовому процесі краєзнавчого матеріалу. Широке
використання отримали суспільствознавчі екскурсії, походи по рідному
краю. Це, в свою чергу сприяло створенню великої кількості краєзнавчих
музеїв, посиленню турботи державних органів про збереження історичних
пам`яток.

Недоліки історичної освіти особливо гостро дали про себе знати на
початку 30 років, коли зросла потреба у високоосвічених членах
суспільства. Це примусило правлячий режим переглянути відношення до
викладання історії в школі. Так, у постанові “Про початкову і середню
школу” від 25 серпня 1931 року і “Про учбові програми в початковій і
середній школі” від 25 серпня 1932 року ЦК ВКП(б) рішуче засудив існуючу
практику викладання суспільних дисциплін в школі. Але особливо важливе
значення для розвитку методики викладання історії мала постанова РНК
СРСР ЦК ВКП(б) від 15 травня 1934 року “Про викладання цивільної історії
в школах СРСР”. Згідно цієї постанови в школах вводилися курси
вітчизняної і всесвітньої історії. Перед вчителями історії ставилося
завдання викладати учбові курси в хронологічній послідовності, в живій і
цікавій для учнів формі. У 3-4 класах вводилося вивчення короткого курсу
історії СРСР, у 5-7 – історія стародавнього світу і середніх віків, у
8-10 класах вводилось паралельне вивчення історії СРСР та всесвітньої
історії.

У 1937 році було видано “Короткий курс історії СРСР” під ред. професора
А.Шестакова, для 3-4 класів. У 1940 році вийшли з друку підручники з
історії СРСР для 8-10 класів під редакцією С.Панкратової; підручник з
історії стародавнього світу для 5-6 класів під ред. С.Мішуліна; Так, у
1947 році вийшла з друку праця методистів К.Андрієвської і
Е.Бернадського “Методика викладання історії в середній школі”. У 1949
році статтею Д.Редько “Засвоєння учнями історичних понять” було
започатковано опублікування результатів науково-дослідницької роботи по
засвоєнню учнями історичних знань. При перевантаженні учнів учбовим
матеріалом головним типом уроку став так званий комбінований урок.

У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник, як інструмент, з
допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в процесі їхньої
діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з авторським
текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці, схеми,
різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів додались
запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати,
систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю –
керувати учбовою діяльністю школярів. Важливим досягненням стало
розпочате в Україні викладання історії України.

М. А. Зінов’єва «Очерки методики викладання історії в старших класах».
В. Г. Гарцев «Очерки методики навчання СССР в 70-му. Д. Н. Нікіфорова
«Наглядність викладання історії стародавнього світу середніх століть».
А. А. Валін і Сперанський «Основні питання методики викладання в старших
класах.

У 1959 з. здійснюється перехід до загальної освіти. В межах 11-го
навчання у школі історія читається:

— 4 кл. — оповідання з історії СРСР;

»

`

n

p

gdo;1/2

p

gdo;1/2

— 5 кл. — стародавній світ;

— 6 кл. — середні віка;

— 7-11 кл. — історія СРСР новітня історія та новітня історія
закордонних країн.

У 1962/63 рр. був введений новий курс «Суспільствознавство» (формування
основного комуністичного світогляду).

У 1965 р. прийнята «постанова про зміни порядку викладання історії в
інституті». Програми 4, 5, 6-го класу залишились незмінними.

— 7 кл. — вводиться єдиний курс історії СРСР.

— 8-10 кл. — додатково викладалась новітня історія.

З 1964 р. знову установлено 10-ий термін навчання. Головна ідея в
методиці — розвивати навчання:

— новий підручник — стародавнього світу (Коровкіна Ф. П.);

— історія середніх віків (Агібаловой Є. В., Донського Г. М.) 1975 р.
введений курс «основи радянської держави та права».

Таким чином після воєнних років до 70-х р. в зміст історичного навчання
включилась система знань основ наук:

— розроблені нові підручники, методи розвитку навиків та умінь;

— розвиток історії мислення;

— система малих груп;

— видані багатотомні видання з історії СССР, історії Великої
Вітчизняної Війни;

— програмне навчання;

— збірка карт, ілюстрацій, схем, таблиць, використовувались технічні
засоби навчання.

Внесок вчених методистів: Валін А. А., Анрині А. П., Дайревіч, орлов В.
А., Родин А. Ф. та інші.

Уже наприкінці 80-х років у вітчизняній історії та дидактиці створився
певний ідеологічний вакуум: старі освітні орієнтири на озброєння учнів
глибокими і міцними знаннями, розгляд будь-яких суспільних явищ з
класової позиції, виховання на марксистських ідеях хоча й відзначалися у
навчальних програмах, але явно не відповідали часу .

Перша спроба відійти від усталених концепцій радянської дидактики і
змінити пріоритети в навчанні історії в школі були здійснені
М.В.Ковалем, С.В.Кульчицьким, Ю.А.Курносовим, В.Г.Сарбеєм, В.А.Смолієм
за участю М.М.Лисенка як автора пояснювальної записки у проекті програми
з історії Української РСР у 1990 році Автори проекту відмовилися від
традиційної орієнтації навчання історії на озброєння учнів на матеріалі
своєї республіки знаннями основних закономірностей суспільного розвитку
. Головним освітнім орієнтиром вони обрали “розвиток особистості учня,
формування його національної свідомості, почуття громадянина СРСР,
активного, здібного до соціальної творчості, участі у вирішенні
соціально-політичних та екологічних завдань, свідомого непересічного
значення взаємодії та взаємозбагачення культур різних народів” .

Перебудова, розпад СССР, утворення незалежних держав викликали значні
зміни у викладанні історії в школі. Вивчання історії набуло в більшій
перевазі національної характеристики.

Проте є і переважні проблеми: мало карт, наочності, схем, ілюстрацій з
історії України.

В методиці головні ідеї — розвинене навчання

— розвиток мислення

— проблемні визначення

— посилена самостійна робота

— методики виступу з історичним матеріалом.

— ігрові ситуації навчання.

На початку 90-х років в українській історіографії відбувся суттєвий
перегляд змісту історичної освіти. Російські дослідники Г.О.Бордюгов та
В.І.Бухарєв назвали це явище „звільненням національного історіознання
від диктату державно-імперської великоруської традиції і утворення
моделі національної концепції історії держав” . Звичайно, що в цих
умовах стала радянська схема історичного розвитку світу, й особливо,
України, не могла бути взятою за основу.

Із здобуттям незалежності колишніх республік СРСР у педагогіці та
методиці навчання історії пошук нової методології перейшов у принципово
нову площину – органічного поєднання загальнодемократичних й
гуманістичних засад з національними і державними.

3. Шкільна історична освіти в Україні у складі Радянського Союзу

Розроблені під керівництвом ЦК КПРС та ЦК Компартії України проекти
освітніх реформ 1984, 1987-1988 рр. залишилися виключно на папері. Ці
неодноразові проголошення реформування освіти не дали відчутних
наслідків, оскільки не можна було змінити школу, не змінюючи нічого в
суспільстві. Навчальні програми з історії залишалися сталими за винятком
останніх тем курсу історії СРСР, що постійно доповнювались переліком
нових подій та партійних постанов. Хоча програми й містили перелік вмінь
та навичок, які потрібно було формувати в учнів, у методиці головна
увага зверталася на роботу з працями класиків марксизму-ленінізму,
державних керівників, матеріали партійних з’їздів і Пленумів ЦК КПРС.

У визначенні цілей навчання перевага віддавалася формуванню
комуністичного світогляду, радянського патріотизму, пролетарського
інтернаціоналізму, відданості справі Комуністичній партії,
непримиренності до буржуазної ідеології. В процесі викладання в учнів
передбачалося сформувати знання, насамперед, про закономірну зміну
суспільно-економічних формацій, неминучу перемогу комунізму, класову
боротьбу як рушійну силу історії.

На викладанні історичних дисциплін негативно відбився і процес
«інтернаціоналізації», а в дійсності — зросійщення, який активізувався
в 70-ті рр. В той час у школах дисципліну «Історія СРСР і УРСР» було
замінено на «Історію СРСР». На багато років викладання історії УРСР
фактично було припинено, не видавалися підручники і посібники з історії
України. Оскільки окремих годин на вивчення історії України не
виділялося, вчителі змушені були самостійно, на власний розсуд,
вирішувати питання про те, як вивчати історію УРСР. Одні, не маючи
спеціальних годин, перевантажували учнів додатковими місцевими
матеріалами, а більшість взагалі відмовилась від курсу історії УРСР.

В квітні 1984 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР в своїй спільній
постанові ухвалили упорядкувати викладання історії союзної республіки»».
Та реальних змін у викладанні історії до кінця 80-х рр. так і не
сталося, хоча з 1984 р. відновилося видання підручників та посібників з
історії УРСР4. окремі теми з її проблематики почали рекомендуватися до
вивчення на уроках. Але ці матеріали подавалися вибірково. В умовах
горбачовської перебудови тенденція на скорочення матеріалів з історії
України при вивченні історії збереглася: навчальна програма для шкіл на
1986-1987 навчальний рік рекомендувала «більш економний відбір важливих
фактів, специфічних для історіїреспубліки».

Ідеологічні міркування примушували авторів програм, підручників і
методичних посібників прикрашати реальні історичні факти, тим самим
нав’язуючи учням однобічні оцінки, що відповідали вузько партійним
інтересам. В зв’язку з цим, історія втратила свою привабливість, що
призвело до зниження інтересу учнів до предмету, до зменшення конкурсів
при вступі на історичні факультети вузів республіки6.

Поштовхом до подальшого удосконалення викладання історії України в школі
була розробка у 1990 р. концепції середньої загальноосвітньої школи
України, проект якої для широкого обговорення був опублікований в газеті
«Радянська освіта». Концепція націлювала вчителя на формування і
розвиток особистості з глибоко усвідомленою громадянською позицією.
системою знань про суспільство, почуттям національної самосвідомості.
Головним засобом цього виступав національний компонент змісту освіти,
важливою складовою частиною якого повинна була стати історія України».

Лише у 1989/90 навчальному році історія Української РСР була внесена до
числа обов’язкових предметів у школі. На її вивчення було виділено у 8
та 11 класах по одній годині на тиждень, а всього 102 години, з них 51
додатково, а 51 за рахунок резерву всіх курсів історії. Проте історія
Української РСР, як і раніше продовжувала вивчатися разом із загальним
курсом історії СРСР, оскільки окремої програми з історії УРСР для шкіл
ще не було. В таких складних умовах Міністерство освіти УРСР змушено
було у 1990 р. рекомендувати вчителям творчо використовувати навчальні
програми з історії10.3 метою орієнтації вчителів на поглиблене вивчення
історії України Міністерство освіти направило в квітні 1990 р. на місця
лист «Про випускний екзамен з історії СРСР та суспільствознавства в
середніх загальноосвітніх школах і профтехучилищах республіки в 1989/90
навчальному році», в якому сформулювало основні питання-проблеми, на які
слід звернути увагу учнів. З 23 проблем 14 були пов’язані з історією
України.

В 1990 р. з’явився перший проект програми з історії Української РСР1-. В
ньому враховувалося, що історія УРСР вивчається паралельно з історією
СРСР та всесвітньою історією. Для уникнення дублювання частині;
матеріалу, найважливіші події, що охоплюють історію ряду країн,
рекомендувалося вивчати в курсах історії УРСР, СРСР, нової і новітньої
історії на об’єднаних уроках. Так, у 10-му класі об’єднувалися теми
«Перша світова війна 1914-1918 рр.» (нова історія), «Участь царської
Росії у Першій світовій війні» (історія СРСР) і «Україна у роки Першої
світової війни» (історія УРСР), «Культура зарубіжних країн наприкінці
XIX — на початку XX ст.» (нова історія), «Культура Росії в епоху
імперіалізму» (історія СРСР) і «Розвиток культури на Україні на початку
XX ст.». В 11-му класі вивчалася спільно з відповідним матеріалом
новітньої історії та історії СРСР тема «Українська РСРу період Великої
Вітчизняноївійни» та інші.

На початку 1991 р. Міністерство народної освіти розробило проект
програми початкового курсу історії України для 5-го класу, розрахованого
на 62 години, в якому по-новому висвітлювалося багато проблем
вітчизняної історії14.

З 1991 р. навчально-виховний процес в школі здійснювався на основі
наказу Міністерства народної освіти України від 15 травня 1991 р. «Про
викладання гуманітарних і соціально-політичних дисциплін у вищих та
середніх навчальних закладах республіки». Розроблена згідно з цим
наказом Концепція викладання гуманітарних і соціально-політичних
дисциплін у вищих та середніх спеціальних навчальних закладах
Української РСР передбачала протягом 1991/92 навчального року здійснити
розробку нової структури викладання дисциплін гуманітарного напрямку15.
Для формування такої структури принципове значення мало затвердження
Міністерством народної освіти України у вересні 1991 р. «Концепції
середньої загально-освітньої школи України», яка чітко визначила головну
мету школи: «Формування і розвиток соціально активної, гуманістично
спрямованої особистості з глибоко усвідомленою громадською позицією,
системою знань про природу, людину, суспільство, почуттям національної
самосвідомості, готової до самовизначення’46. Реалізувати у повній мірі
цю мету вдалося лише після проголошення у 1991 р. незалежності України,
коли почалися кардинальні зміни у викладанні історії.

Висновок

Особлива роль у навчанні історії в радянській школі відігравав учитель
цієї дисципліни. Йому відводилася головна роль у всій ідеологічній
роботі в школі: він був “провідною фігурою у справі навчання і виховання
підростаючого покоління”. При цьому наголошувалось, що свою місію творця
особистості свідомого громадянина радянського суспільства вчитель зможе
виконати лише, коли сам він – переконаний борець за торжество
марксистсько-ленінських ідей. Оскільки найважливішим у навчанні історії
на основі формаційного підходу є розкриття закономірностей історичного
розвитку, то радянська методика викладання історії дуже обережно
ставилася до визначення методів навчання, піклуючись про чітке засвоєння
постулатів марксистської теорії.

У визначенні цілей навчання перевага віддавалася формуванню
комуністичного світогляду, радянського патріотизму, пролетарського
інтернаціоналізму, відданості справі Комуністичній партії,
непримиренності до буржуазної ідеології. В процесі викладання в учнів
передбачалося сформувати знання, насамперед, про закономірну зміну
суспільно-економічних формацій, неминучу перемогу комунізму, класову
боротьбу як рушійну силу історії.

Ідеологічні міркування примушували авторів програм, підручників і
методичних посібників прикрашати реальні історичні факти, тим самим
нав’язуючи учням однобічні оцінки, що відповідали вузько партійним
інтересам. В зв’язку з цим, історія втратила свою привабливість, що
призвело до зниження інтересу учнів до предмету, до зменшення конкурсів
при вступі на історичні факультети вузів республіки6.

Список використаної літератури

Баханов К.О. Оновлення змісту сучасної шкільної історичної освіти:
Монографія. – Донецьк: Юго-Восток, 2005. – 326 с.

Зякун А.І. Навчальна література з історії кінця 80-х — 90-ті рр. XX ст.:
історіографічний аналіз. — Дис… канд. іст. наук.- К.: КНУ. 2002. -184
с.

Концепція середньої загальноосвітньої національної школи України: Проект
// Радянська освіта. -1990. -14 серпня.

Короткова М.В, Студеникин М.Т. Методика обучения истории в
схемах, таблицах, описаниях. -М., 1999. — 153с.

Мисан В. Концептуальні засади шкільної історичної освіти. // Історія в
школах України. – 1999.№3. – С. 20-21.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи