HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Розвиток університетської освіти в Україні» ПЛАН

Вступ

1. Особливості розвитку університетської освіти на українських землях

2. Університетська освіта за часів УРСР

3. Університетська освіта в контексті інноваційного розвитку України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Відомо, що із середньовічних часів вища класична освіта була зосереджена
в стінах університетів. Цю традицію збережено дотепер майже в усіх
класичних університетах розвинутих країн світу, які суттєво впливають на
життя й розвиток своїх держав і суспільств.

Визначне місце у розвитку освіти, науки і культури на українських землях
посідали університети.

Університет (лат. universitas — «сукупність») — автономний вищий
навчальний заклад, тип якого виробився в Європі за середньовіччя. В
університеті об’єднується низка факультетів для підготовки фахівців
високої кваліфікації з точних, природничих і гуманітарних наук.

Крім освітньої функції університети є науковими установами, в яких
викладачі спільно зі студентами виконують наукові дослідження. Провідні
університети мають свої видавництва, де друкують навчальну та наукову
літературу. Традиційно університети мають привілей надавати своїм
студентам та аспірантам наукові ступені бакалаврів, магістрів та
докторів.

1. Особливості розвитку університетської освіти

на українських землях

Першим університетом на землях України вважають Слов’яно-греко-латинську
академію в місті Острог (нині Рівненська область). Назва академія —
розповсюджена назва навчального закладу, що дорівнював університету.
Латиною всі університети називались академіями (або колегіями), бо
латина була мовою науки і освіти тих часів, також і міжнароною мовою
спілкування в Західній Європі. (Латиною — Collegium maius називали
університет у Кракові, Accademia dei Lincei — назва універсітету в Римі,
заснованого у 1603 році маркізом Федеріко Чезі, він дав і назву.).

Точних відомостей про день і рік фундації навчального закладу
університетського типу в Острозі не збережено. За документами
зафіксована наявність академії з 1576 року. Цей рік і вважають роком
заснування, хоча воно відбулося раніше. Ініціатива йшла від князя
Острозького, Костянтина Костянтиновича, православного віросповідування.
Першим ректором Остозької академії був поет Герасим Смотрицький (…? —
1594).

Академія і її уряд стояли на позиціях просвітництва православної молоді,
що викликало опір з боку католицьких громад і єпископів. Агітація за
католицизм була проведена з нащадками князя, і ті перейшли в католицтво.
Відтоді існування академії визнано небажаним і заклад зачинили у 1636
році. Академія в Остозі відновлена лише за часів незалежності України і
отримання нею своєї державності.

Києв-Могилянську академію вважають другою за часом фундації на землях
України. Гроші на заснування школи і навіть землю для її розташування
надала Галшка Гулевичівна, що походила з західних земель України. Бо там
добре знали про існування академій. Найближчі до Острога і Львова
академії вже існували в Кракові, Замосці, Відні, Празі. Школа при
монастирі — звичний початок багатьох академій чи колегій.

Києво-Могилянська академія, створена 1632 р. на Подолі внаслідок злиття
Київської Братської та Лаврської шкіл, зібрала найбільшу кількість
освічених, найкращих на той час діячів науки та культури: це і Петро
Могила (опікун академії), Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський,
Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Лазар Баранович та інші. Усі
вони зробили певний внесок у розвиток педагогічної думки, розглядали
загальні питання виховання і навчання молоді, розробляли методичні
рекомендації. Одні з них присвячували окремі праці проблемам освіти,
створювали підручники та навчальні посібники, інші — порушували освітні
питання в полемічних працях, виступах, промовах. У заснуванні
Києво-Могилянської академії почесне місце належить Єлизаветі
Гулевичівні, дружині київського воєводи, поборниці українського
освітництва, яка подарувала свою садибу із землями для створення цього
культурно-освітнього комплексу.

Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів: фару
(підготовчий клас), інфиму (молодший клас), граматику, синтаксиму і вищі
— поетику, риторику, філософію й богослов?я. Студенти набували
філологічної підготовки, обов’язковим було знання мов: слов?янської,
української літературної, церковнослов?янської, грецької, латинської,
польської, оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали
класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури,
історію, географію, філософію й богослов?я. З часом було введено курс
російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й
мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в
останні роки існування академії — класи домашньої й сільської економіки
й медицини. Значне місце відводилося художній і музичній освіті.
Києво-Могилянська академія була визначним науковим осередком, де
формувався один з центрів філософської думки слов?янського світу
загалом, відбувалося становлення української літературної мови, склалася
літературна й поетична школа. Щороку в академії навчалося від 500 до
2000 студентів, вікових обмежень не було. У 1817 р. академію закрили, й
замість неї в тому ж році було створено Київську духовну семінарію,
перейменовану у 1819 р. в Духовну академію, яка припинила своє існування
у 1918 р. У 1992 р. академію було відроджено як Національний університет
«Києво-Могилянська академія».

Києво-Могилянська академія почалася зі школи при монастирі 15 жовтня
1615 року на Подолі. Незабаром стала академією. До зміцнення академії
доклали розум, руки і гроші гетьман Петро Конашевич Сагайдачний і
митрополит Могила. Згодом до назви Київо- додали Могилянська і
утворилася сучасна назва. Скорочено Київську академію часто називають
просто Могилянка.

Одним з найстаріших наукових і культурних осередків України є Львівський
університет, якому 20 січня 1661 року польським королем було надано
«статус академії і титул університету» із правом викладання всіх
тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. За
іншими даними Львівський університет було започатковано цісарським
декретом від 21 жовтня 1784 року. І хоча існують такі протиріччя,
більшість дослідників зупиняється на даті — 1661 рік. Львівський
університет пройшов складний шлях розвитку і боротьби проти полонізації
і онімечення в умовах Речі Посполитої (до 1772), Австрійської і
Австро-угорської монархій (до 1918), польської держави (до 1939 p.). В
університеті викладали видатні історики Іван Крип’якевич, Степан
Томашевський, Михайло Грушевський. Вихованець Львівського університету
І. Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови.

В 1787-1808 роках при університеті функціонував Руський інститут
(Stadium ruthenum), у якому окремі навчальні предмети богослов’я та
філософія викладалися українською мовою. Інститут мав за мету підготовку
освічених священиків з числа молодих людей, які не володіли латиною. В
1918-1939 роках польський університет мав чотири факультети. За
ініціативи українського студентства було створено таємний український
університет. З 1939 року Львівський університет став одним з провідних
наукових центрів України з викладанням українською мовою.

У XIX столітті завдяки боротьбі прогресивної громадськості і відповідно
соціально-економічним потребам відбувався подальший розвиток української
вищої школи. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів,
лікарів, юристів стали. Харківський, Київський,

Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний
інститут (1875) та інші навчальні заклади.

Фахівців для промисловості та сільського господарства готували
Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний
університет (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Львівський
політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у
Львові(1897), Єкатиринословське вище гірниче училище (1899) та ін.

Харківський університет — перший на території України, що входила до
складу Російської імперії, засновано у 1805р. за ініціативи відомого
вченого, винахідника, освітнього і громадського діяча Василя Каразіна. У
складі університету було 4 факультети: фізико-математичний,
історико-філологічний. медичний і юридичний, 8 наукових товариств,
астрономічна обсерваторія, бібліотека. В університеті працювали видатні
вчені, які своєю працею сприяли розвитку науки і техніки, мови і
літератури, української культури. З діяльністю університету пов’язані
імена М. В. Остроградського, О.М. Ляпунова, І.І. Мечникова, М.І.
Костомарова, М.В. Лисенка, П.П. Гулака-Артемовського, М.П. Старицького,
Г. Квітки-Основ’яненка та інших видатних діячів науки і культури.
Харківський університет був яскравим джерелом розвитку національної
культури українського народу, могутнім осередком
національно-демократичного руху. У 1816-1819 рр. в університеті
видавався журнал «Український вісник», у 1824-1825 рр. -«Український
журнал». У 1905 році рішенням Вченої ради університету І.Я. Франкові та
М .Грушевському були присвоєні вчені звання. На базі університету
існувала Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної
освіти (1921-1930 рр.), Інститут професійної освіти і Фізико —
хіміко-математичний інститут (1930-1933 рр.). Згодом медичний та
юридичний факультети було реорганізовано у самостійні вищі навчальні
заклади.

Становлення Київського університету, нині флагмана української науки,
було досить складним. Його діяльність розпочалася 15 липня 1834 року.
Спочатку функціонував тільки філософський факультет, який мав два
відділення: історичне та фізико — математичне. Ректором університету
було призначено Михайла Максимовича (1804-1873) визначного вченого,
природознавця, історика, фольклориста, письменника, автора збірок
«Малоросійські пісні» (1827р.), «Українські народні пісні» (1834 р.),
«Збірника українських пісень» (1849). До призначення ректором Київського
університету М. Максимович очолював кафедру ботаніки Московського
університету. У 1835 році в Київському університеті було відкрито
юридичний факультет, а в 1841 — медичний факультет. Такою була структура
університету до 1920 року. З історією Київського університету тісно
пов’язані імена відомих вчених, просвітителів, письменників. Так, в
Київському університеті на посаді викладача малювання працював Т.Г.
Шевченко. В університеті викладали В.І. Вернадський, М. Драгоманов.
Постійними членами Ради університету були І.С. Тургенєв, Д.І. Менделєєв,
М. Жуковський. Вихованцями університету стали: Володимир Антонович
(1834-1908) — історик, археолог, етнограф, засновник історичного
товариства; Дмитро Баталій (1857-1932) — видатний історик, М. Драгоманов
(1841-1895) — дослідник творчості Т.Г. Шевченка, І.Я. Франко —
публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, громадський
і культурний діяч; М. Старицький (1840-1904) — український письменник,
культурний громадський діяч та багато інших.

1865 року в Одесі за ініціативи відомого педагога і лікаря М.І. Пирогова
на базі Рішельєвського ліцею було засновано Новоросійський університет,
який з 1933 року отримав назву Одеського університету. З початку своєї
діяльності університет мав історико-філологічний, фізико-математичний,
юридичний і медичний факультети. Серед випускників і викладачів
університету багато видатних вчених : Ілля Мечников (1845-1916) —
біолог, професор зоології та порівняльної анатомії; Данило Заболотний
(1866-1929) — мікробіолог і епідеміолог, один із засновників вітчизняної
наукової епідеміології; Олександр Богомолець (1881-1946) -патофізіолог,
академік та президент (з 1930р.) Академії наук УРСР; Лев Писаржевський
(1871-1938) — хімік, академік, керівник створеного за його ініціативи
Українського інституту фізичної хімії. З Одеським університетом
пов’язана діяльність І. Сєченова, О. Ковалевського, М. Зелінського, Є.
Щепкіна, В. Філатова. І на початку XXI століття

Одеський університет ім. Іллі Мечникова залишається впливовим центром
освіти і науки Південного регіону України.

Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких
навчалося понад 35000 студентів. Напередодні війни 1941 року в Україні
функціонувала університетська система, до складу якої входило шість
класичних університетів — Київський, Харківський, Львівський, Одеський,
Дніпропетровський, Чернівецький, а після закінчення війни та приєднання
Закарпаття до України до університетської системи ввійшов Ужгородський
державний університет — перший вищий навчальний заклад на Закарпатті.

У 50-і роки минулого століття головними центрами вищої освіти в Україні
залишалися Київ, Харків, Одеса і Львів. У 1958 році у цих містах
концентрувалося 70 вищих навчальних закладів із 140, а в них навчалося
59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 ВНЗ, у Києві
— 18, у Одесі -16, у Львові -12 вищих навчальних закладів.

2. Університетська освіта за часів УРСР

На відміну від західних радянські університети автономії не мали.
Відмінна була й структура радянських університетів від західних, зокрема
відсутністю богословських й медичних факультетів. Останні після 1917
відокремлено від університетів і перетворено на самостійні інститути. У
Донецьку створено університет у 1965 р., Сімферопольський відновлено у
1972 р., наслідком чого чисельність університетів в УРСР зросла з 7 до
9. Усі вони перейшли з республіканського до загально-союзного
підпорядкування Міністерству вищої освіти СРСР. Число студентів на
кінець 1970-их pp. — становило близько 110 000.

Назагал кількість університетів в Україні пропорційно до кількості
населення значно менше, ніж на Заході, але також менше й порівняно з
іншими країнами радянського блоку: 1 на 5,4 млн (на 1975 — 76), тоді як
по всьому СРСР це співвідношення було — 1 на 4,4, у Румунії — на 3,5, у
Польщі — на 3,4, у Болгарії — на 2,9, у Східній Німеччині — на 2,7, в
Угорщині — на 2,6, у Чехо-Словаччині — на 2,4.

На відміну від західних університетів в СРСР (й УРСР) практикується
вечірнє й заочне навчання («без відриву від виробництва»), особливо
поширене з ініціативи М. Хрущова від 1958 р. Воно зросло в УРСР з 44,2%
від загального числа студентів 1958—59 до 61,3% 1965—66. Після падіння
Хрущова, ця кількість почала спадати і на 1977—78 знизилося знову до
попередніх 44,2%.

До університету приймають осіб віком до 35 років на основі (як і до
інших високих шкіл) конкурсного іспиту. Перевага надається особам, що по
закінченні середньої школи мають 2-річний стаж праці на виробництві (до
якої прирівнюється перебування на військовій службі). Особливими
привілеями користуються співробітники КДБ й міліції, яких приймають без
іспитів, якщо вони мають бодай початок вищої освіти з свого фаху, або за
наявності тільки середньої — за полегшеним іспитом поза конкурсом.

Навчання, залежно від факультету, триває 4-6 років, на вечірніх і
заочних відділах — 5-6, на так званих загально-технічних факультетах (в
Ужгороді й Чернівцях) — 3 pp. До 1967 університети мали
«загально-наукові» факультети з скороченою програмою до 2-3 pp.; деякі з
них були філіями поза осередком університету (у Горлівці при Донецькому,
у Рівному при Київському університеті). Після ліквідації цих факультетів
філії в Горлівці й Рівному існували ще до кінця 1960-их pp. під назвою
заочних відділів, 1968 відкрито (як заочний факультет, а потім відділ
загально-технічного факултету) філію Ужгородського університету у
Виноградові, ліквідовано 1978.

З самого початку встановлення Радянської влади в Україні система
університетської освіти пережила не найкращі часи. Зокрема, примусова
трасформація університетів на ІНО значно позначилися і на рівні виховної
і наукової діяльності вищої школи в Україні.

ІНО — вищі педагогічні навчальні заклади, створені в УРСР, починаючи з
Харківського (1920 року), на базі університетів і педагогічних закладів.
Вони були покликані готували працівників освіти для загальноосвітніх і
професійних шкіл усіх типів і виховних закладів.

В реальності ж, ІНО було створено фактично на руїнах усіх українських
університетів, коли, замість цілої низки факультетів, в кожному
українському університеті було утворено два-три факультети-покручі:
соціального виховання (три-чотирирічні), професійної освіти
(чотирирічні), інколи — робітничий факультет (трирічний).

Аж за 10 років, коли у 1930—1933 роках тепер уже на базі ІНО для
підготовки професійних кадрів було створено інститути соціального
виховання та інститути професійної освіти за принципом фахової
орієнтації, університети поступово відродилися.

(

6

thth6

8

:

ue

???????¤?¤?$???????¤?:

ue

???????¤?¤?$???????¤?Радянська політика в ділянці університетської
освіти виявляла виразне спрямування на національну дискримінацію й
русифікацію. Поряд з існуючою відсотковою нормою, понад яку неможна було
приймати до університетів євреїв, так само всілякими засобами
обмежується й кількість українських студентів, супроти яких перевага
надається росіянам, навіть приїжджим з РРФСР, супроти місцевих
українців. Наслідком чого в університетах УРСР на 1965 було тільки 61%
студентів-українців. А за даними «Українського Вісника» (ч. 7-8, весна
1974), існує інструкція, за якою до високих шкіл західних областей
України заборонено приймати понад 25% місцевої молоді.
Адміністративно-викладацький персонал українських університетів також
великою мірою російський, навіть в університетах, найменше зросійщених,
наприклад, у Львівському на 1950 українців було менше половини, в
Ужгородському на 1959 — тільки 61%.

Особливо від кінця другої світової війни університети в Україні
перетворилися на вогнища посиленої русифікації. Замість обов’язкових
вступних іспитів з української й російської мов, від 1954 українську
поступово усунено й обов’язковою лишилася тільки російська мова.
Планомірне усування української мови з викладання набуло прискорення з
1959 (на основі хрущовського закону «Про зміцнення зв’язку школи з
життям»), так що на 1970-і pp. українська мова тільки частково
збереглася на українських відділах філологічних факультетів. Через те,
що вчені звання централізовано надає Всесоюзна атестаційна комісія (ВАК)
у Москві, кандидатські й докторські дисертації українські вчені
зобов’язані писати російською мовою, навіть з української літератури й
мовознавства. В університетських виданнях переважають, за малими
винятками, російськомовні.

3. Університетська освіта в контексті інноваційного розвитку України

З проголошенням незалежності в 1991 році Україна вийшла на новий етап
суспільного розвитку і, звісно, перед нею постали питання
соціально-економічного, політичного й культурного характеру. Перед
українським суспільством виникла проблема реформування освіти, тому що
саме вона може й здатна підготувати людину до нових складних видів
діяльності, сприйняття і формування нових цінностей та ідей. Освіта
також відіграє велику роль у зміні уявлень про стандарти життя та
стереотипи мислення. Саме тому важливі й серйозні зміни в сучасному
суспільстві неможливі без попередніх реформувань у освітній сфері.

В ХХІ ст. найпотужнішою рушійною силою економічного розвитку і
нарощування конкурентоспроможності країн на міжнародних ринках стає
виробництво знань, нагромадження та їх практичне використання.
Успішність вибору та реалізації інноваційної стратегії держав у значній
мірі визначається значною роллю вищої освіти в побудові наукоємних
економічних систем, суспільним визнанням ідеї університету, його
зв’язком з оновленням технологій здобуття знань.

Кінець ХХ – початку ХХІ ст. характеризується постійно зростаючими
обсягами знань, інформації, інновацій, якісно нових технологій тощо Це
потребує системної зміни університетської освіти при збереженні її
універсальності та фундаментальних основ. у національній інноваційній
системі вищій школі відводиться ключова роль – не тільки в якості основи
для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, але й мережевої бази
для обміну інформацією і знаннями; університет представлений як
науково-освітньо-промисловий комплекс (Всесвітній Банк, 2001 р.);

Університетська освіта, як складова системи “університет”, представляє
структуровану сукупність функціонально зв’язаних підсистем
(освітньо-наукової та фундаментальних і прикладних досліджень),
скоординоване поєднання яких забезпечує досягнення стратегічних цілей
університету. Як важлива функція університетської діяльності,
університетська освіта поєднує фундаментальні й прикладні дослідження з
професійною підготовкою спеціалістів зі створенням системи неперервної
освіти, збереженням національних традицій, соціально-економічним
розвитком регіону. Нероздільність навчального процесу і наукових
досліджень визначено одним з фундаментальних положень Болонської
декларації. Університетська освіта є діяльністю (процесом) з
виробництва, нагромадження, зберігання, передавання і розповсюдження
знань. З точки зору економічної теорії університетська освіта, як
особливий вид освітньої послуги, є економічним благом, яке проявляється
в нагромадженні знань, засвоєнні нової інформації, формуванні нових
компетенції.

Реалізація місії університетської освіти відповідно до вимог
інноваційного розвитку вимагає вдосконалення фінансових засад
функціонування освітньо-наукової діяльності.

Визначення у ХХІ ст. нової ролі університетської освіти стає
невіддільним від теоретичних та прикладних досліджень в руслі тенденцій
постіндустріального розвитку. В умовах постійно зростаючих обсягів
знань, інформації, інновацій, якісно нових технологій потребує
системної зміни університетська освіта. Міжнародні організації (ЮНЕСКО,
ВБ, ЄС), документи національного рівня наголошують на важливості
дотриманні базових принципів університету (фундаментальність, якість,
неперервність і наступність освіти і науки, єдність навчання, досліджень
і виховання, інтеграція у світове і національне освітньо-наукове
співтовариство, відкритість, автономія) та виконанні його місії (надання
високоякісної університетської освіти, виховання гармонійно розвиненої
особистості, всебічний розвиток фундаментальних й прикладних наукових
досліджень, поступова інтеграція у світовий освітянський простір,
збереження кращих традицій вітчизняної системи освіти).

Університетська освіта представляє структуровану сукупність
функціонально зв’язаних підсистем (освітньо-наукової та фундаментальних
і прикладних досліджень), скоординоване поєднання яких забезпечує
досягнення стратегічних цілей університету. Як важлива функція
університетської діяльності, університетська освіта поєднує
фундаментальні й прикладні дослідження з професійною підготовкою
спеціалістів зі створенням системи неперервної освіти, збереженням
національних традицій відповідно до інтересів держави та регіону.

На університетську освіту чинять вплив наступні найбільш значимі фактори
зовнішнього середовища, серед яких: посилення глобалізації на рубежі
ХХ-ХХІ сторіч; активізація постіндустріальних тенденцій в економіці
зарубіжних країн; інтернаціоналізація вищої освіти та створення
європейського простору освіти та дослідницької діяльності. Серед
факторів впливу внутрішнього середовища на розвиток університетської
освіти найпомітнішими є: соціально-економічний розвиток в Україні в
процесі трансформації усіх сфер життя суспільства; розвиток
інноваційного середовища; фактор регіонального розвитку; розвиток
ринкових відносин.

Доведено, що в процесі структурного реформування освітньо-наукового
комплексу України в рамках приєднання до Болонського процесу необхідно
вирішити основні проблеми на мікро- і мікрорівні: фінансові,
організаційні, кадрові, ринкові, інформаційні, психологічні. В умовах
входження України в Болонський процес відсутні розроблені чіткі
стратегії для національних ВНЗ з метою успішної діяльності в єдиному
європейському освітньо-науковому просторі. Можливості, які отримає
вітчизняна система вищої освіти при виконанні умов Болонського процесу,
конкретизовані для наступних зацікавлених сторін (учасників): державних
органів влади, в т.ч. Міністерства освіти та науки України,
адміністрацій ВНЗ, вітчизняних викладачів та студентів, іноземних
студентів і викладачів, Виділення можливостей для різних груп впливу
допоможе розробити адекватну стратегію розвитку вітчизняних ВНЗ у
Болонськомуу процесі й чітко показати вигоди кожній із зацікавлених
груп.

Серед сучасних тенденції, що характеризують систему вищої освіти та
науки України в контексті інноваційного розвитку, забезпечення
ефективного розвитку національної економіки на основі нових знань, можна
виділити наступні: високий рейтинг України за індексом освіти як
складової частини індексу людського розвитку; динаміка та регіональні
особливості доступу до якісної освіти споживачів освітніх послуг;
розширення мережі ВНЗ і пов’язане з цим створення філіалів столичних
ВНЗ, „університетизація” ВНЗ; післядипломна освіта та освіта впродовж
всього життя, яка має великі резерви для свого зростання; фінансування
вищої школи та динамічне зростання сектору платних послуг, які надаються
українським та іноземним громадянам; кадрове забезпечення вищої школи
як важливий індикатор якості освіти в умовах активізації
євроінтеграційних процесів; розвиток матеріально-технічного забезпечення
ВНЗ для виконання університетською освітою її місії та стратегічних
завдань; розвиток науки в університеті.

Висновки

На терені України першими вищими навчальними закладами на зразок
європейського класичного університету стали Острозька вища школа та
Києво-Братська (Могилянська) колегія. Тут вивчали 7 наук: граматику ,
діалектику , риторику , арифметику , геометрію, музику , астрономію.
Острозька вища школа проіснувала недовго – до 1640 р.

Києво-Могилянську колегію заснував у 1632 році митрополит Київський і
Галицький Петро Могила, об’єднавши Київську братську та Київську
лаврську школи. Петро Могила, на честь якого колегія і стала пізніше
іменуватися Києво-Могилянською, зумів перетворити її на навчальний
заклад, орієнтований на західноєвропейську систему освіти. За умов
статті Гадяцької угоди, укладеної в 1658 році між Україною і Річчю
Посполитою, Києво-Могилянському колегіуму офіційно надавався статус
вищої школи і титул «академія».

Вперше на українських землях титул «університету» офіційно було надано
єзуїтській колегії у Львові. Польський король Ян ІІ Казимир 20 січня
1661 року підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові
«гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх
тодішніх класично-університетських дисциплін, присудження вчених
ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Львівський
університет створювався за моделлю класичних університетів Європи, яка
історично склалася із часів середньовіччя, і за таким же принципом
велося в ньому викладання.

У подальшому в Україні процес створення класичних університетів
продовжився з початку ХІХ ст. на територіях, які на той час входили до
складу Російської імперії.

Харківський університет був заснований у 1804 році згідно з указом
імператора Олександра І. Але ініціатива його створення належить
видатному просвітителю В. Н. Каразіну, який винайшов кошти серед
харківських поміщиків і домігся згоди царя. Урочисте відкриття
університету відбулося 17 січня (29 січня за новим стилем) 1805 року в
складі чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного,
фізико-математичного та медичного.

Услід за Харківським виникає Київський університет. Хоча українська
політична еліта давно ставила питання про створення в Києві класичного
університету європейського зразка, сприятливі умови виникли лише в 30-х
роках ХІХ ст. Київський Імператорський університет св. Володимира був
заснований указом Миколи I від 8 листопада 1833 року на базі закритих
після Польського повстання 1830-1831 років Віленського університету та
Кременецького ліцею. 15 липня 1834 року відбулося його урочисте
відкриття.

Четвертим класичним університетом в Україні став Новоросійський
університет в Одесі. Його історія починається з 1804 року , коли в Одесі
було відкрито комерційну гімназію, яка в 1817 році стала йменуватися
«Рішельєвським ліцеєм». До 1837 року ліцей набрав характеру вищої школи,
і саме на його базі наказом Олександра ІІ від 10 червня 1862 року було
створено Новоросійський університет. Його офіційне відкриття відбулося 1
травня 1865 року. Спочатку в університеті існувало три факультети:
історико-філологічний, фізико-математичний та правничий, а пізніше, у
1900 році, було відкрито медичний факультет.

За часом створення п’ятим університетом України у межах її сучасних
кордонів став університет на Буковині, яка в ХІХ ст. входила до складу
Австрійської імперії.

У важкий період з 1917 по 1920 роки, коли українське суспільство вело
боротьбу за створення незалежної держави, удалось заснувати на території
України ще три класичні університети: у Криму, на Поділлі та в м.
Катеринославі.

До початку радянських перетворень в освітній галузі в 20-х роках ХХ ст .
вказані вище українські університети за освітньо-історичними стандартами
Європи являли собою еталони класичної університетської освіти, і те, що
викладацький склад і випускники цих університетів високо цінувались не
тільки в країнах Європи, а й усього світу , свідчить про високий
загальновизнаний фаховий рівень цих закладів.

З перших років існування радянська влада почала докорінну перебудову
всієї освіти. Процес реформування торкнувся і класичних університетів.
Саме вони найбільше постраждали від радянських реформ.

З 1960-х років починає розширюватися мережа діючих державних
університетів шляхом створення їх на базі провідних і найбільших
регіональних педагогічних інститутів. На момент проголошення
незалежності України на її території в 1991 році існувало 10 державних
університетів, діяльність яких було побудовано за зразком світових
класичних: Київський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський,
Львівський, Чернівецький, Ужгородський, Донецький, Сімферопольський,
Запорізький.

У міру подальшого самостійного розвитку України знову відновлено
тенденцію з реорганізації педагогічних інститутів в університети. Так, у
90-х роках ХХ ст. на базі педінститутів було відкрито Прикарпатський
(1992 р.), Волинський (1993 р.), Черкаський (1995 р.), Херсонський (1998
р.) державні університети. Також у 1992 році почала діяти
Києво-Могилянська академія, яка вже в 1994 році отримала статус
університету.

На початку ХХІ ст. відбувся наступний етап реорганізації, сутність якого
полягала в перетворенні державних педагогічних університетів на державні
університети, а саме: Миколаївського (2002 р.), Кам’янець-Подільського
(2003 р.), Ніжинського (2004), Житомирського (2004 р.). Але серед них
тільки Кам’янець-Подільський державний університет завдяки відповідним
показникам удостоївся звання класичного.

Узагалі згідно з рейтингом Міністерства освіти і науки України в Україні
зазначено 24 державні класичні університети, але на думку окремих
дослідників насправді класичними можна вважати тільки 15, а саме:
Київський, Харківський, Одеський, Дніпропетровський, Львівський,
Чернівецький, Ужгородський, Донецький, Таврійський, Запорізький,
Прикарпатський, Волинський, Черкаський, Кам’янець-Подільский
університети та університет «Києво-Могилянська академія». Вони мають
більш-менш тривалий період становлення і функціонування як класичні
університети, на той час в них викладалися класичні університетські
наукові дисципліни не менш як десяти тисячам студентів, що навчаються за
денною формою і за вісьмома напрямами підготовки, здійснювались
фундаментальні наукові дослідження.

Традиційно класична університетська освіта базується на
природничо-наукових і соціально-гуманітарних спеціальностях, але сучасне
тлумачення терміну «класичний» ще вказує на наявність в університетах
економічних спеціальностей, що стає характерним явищем для вітчизняної
університетської освіти, починаючи з 30-х років ХХ ст. Таке явище
пов’язане з масштабною індустріалізацією, що викликала зміни в
суспільстві, у якому питання економічного розвитку стають пріоритетними.
Унаслідок цього країні стали потрібні спеціалісти економічних профілів.

Список використаної літератури

Андрущенко В. Наука і вища освіта в Україні: міра інтеграції /Ін-т
вищої освіти України. – К.,2009. – 308 с.

Вища школа Української РСР за 50 рокiв : у двох частинах (1917-1967
рр.). – Ч. 1 : (1917-1945 рр.) / [кер. авт . колективу та вiдп. ред.
вид. В. I. Пiтов]. – К.: Вид-во Київ. ун-ту , 1967. – 394 с.

Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор
Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954-1989.

Ефименко Г. Г. Высшее образование в Украинской Советской
Социалистической Республике / Г. Г. Ефименко, Г. А. Лилицкий, В. А.
Баженов. – К. : Вища школа, 1983. – 94 с.

Ідея університету : антологія / [упоряд.: М. Зубрицька, Н. Бабалик, З.
Рибчинська]. – Львів : Літопис, 2002. – С. 185-210.

Класичні університети – центри освіти, науки, культури регіонів:
традиції та сучасність. – Дніпропетровськ : Арт-пресс, 2003. – 236 с.

Сірополко С. Історія освіти в Україні / С. Сірополко. – К. : Наук.
думка, 2001. – 912 с.

Степко М.Ф. Вища освіта України: наступні етапи модернізації // Освіта
України. – 2004. – № 54-55. – С. 4-5.

Туркот Т.І. Педагогіка вищої школи. – К., 2011. – 348с.

PAGE

PAGE 17

Похожие записи