РЕФЕРАТ

з історії психології

на тему:

«Психологія 18 ст.-19 ст. – початок 20 ст.»

ПЛАН

Вступ

1. Психологічна думка на рубежі 18-19 століть

2. Психологія на зламі ХІХ-ХХ ст., початок ХХ століття

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Наукова революція XVI -XVII ст. вплинула на філософію і її складову —
психологію. Провідною стала ідея про перетворення світу на об’єкти, а
людини на суб’єкт пізнання. Замість середньовічної концепції
«внутрішньої особи» в науку увійшло поняття «свідомість», якій
приписувалось, насамперед пізнавальні (гносеологічні) властивості.
Свідомість намагались «очистити» від усього що викривляло процес
пізнання — авторитетів, неперевірених думок, недостовірних фактів тощо.

Термін “емпірична психологія” введений німецьким філософом XVIII
століття X. Вольфом для позначення напряму в психологічній науці,
основний принцип якого полягає у спостереженні за конкретними психічними
явищами, їх класифікації і встановленні закономірного зв’язку між ними,
що перевіряється на досвіді. Цей принцип став основою вчення
родоначальника емпіричної психології англійського філософа Дж. Локка
(1632-1704). Душу людини Локк розглядає як пасивну, але здібну до
сприйняття середовища, порівнюючи її з чистою дошкою, на якій нічого не
написано. Під впливом почуттєвих вражень душу людини, коли вона
прокидається, наповнюють прості ідеї, починається мислення, тобто
утворюються складні ідеї. У мову психології Локк ввів поняття асоціації
– зв’язку між психічними явищами, за яким актуалізація одного з них
спричиняє появу іншого.

Фундатором асоціативної психології в XVIII столітті став англійський
лікар і священик Д. Гартлі (1705-1757). За Гартлі, психічний світ людини
складається поступово внаслідок ускладнення “первинних елементів”
(почуттів) за допомогою їх асоціації. Подальший розвиток асоціанізму
пов’язаний з іменами Дж.Ст. Мілля і Г. Спенсера та ін.

1. Психологічна думка на рубежі 18-19 століть

У концепціях 3. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е.Шпрангера,
представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної
психології виходить на перший план категорія особистості як системи
психічних властивостей, «відкритої системи» тощо

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли
досягнення Галлера і Прохажи у дослідженні нервової системи. У першій
половиш XIX ст. Бет і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і
руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця
чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де
переробляється на руховий нерв та іде до м’язів. Ці дані підтвердили
гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою
якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829-1905) у праці «Рефлекси головного
мозку» стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за
способом походження є рефлекси». Акт свідомості, на його думку, тотожний
за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як
рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь
на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими
моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем.
Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від його природного
початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь).

Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як
фактор, що випереджає дію, рух. Психічні процеси виконують функцію
сигналу або регулятора, за допомогою якого дія відбувається відповідно
до умов, що змінюються, і досягається певний результат.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де
збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт
включаються знання, уявлення людини. Психічні явища — це відповіді мозку
на зовнішні та внутрішні подразники.

Спираючись на вчення про рефлекси, І. М. Сєченов розробив програму
створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному
методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його
рефлекторна модель психіки не була експериментальне доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І. П.
Павловим (1849 — 1936), який експериментальне обґрунтував й розробив
учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у
своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для
них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність
тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої
сигнальної системи («перші сигнали»).

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка
базується на слові. «Другі сигнали» — це звуки усної мови, письмова
мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення,
що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини
порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути
заміщені «перші сигнали». Слово як «сигнал сигналів» надає людині
принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає
регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин.
Рефлекторне вчення І. М. Сєченова і І. П. Павлова мало великий вплив на
подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових
наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення
психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про
рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу
реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як
дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832 — 1920).
Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в
Лейпцизі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа,
утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства,
а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід
суб’єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження,
інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється
від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку
психології як науки.

Дослідна психологія повинна вивчати свідомість за допомогою
експериментальних процедур фізіології, які дають змогу розчленовувати
безпосередній суб’єктивний досвід і реконструювати в наукових поняттях
архітектоніку свідомості індивіда. Тому В. Вундт називав дослідну
психологію фізіологічною психологією. Одним з учнів B. Вундта був М. М.
Лате, який у 80-ті роки минулого століття почав працювати як
психолог-експериментатор в Одесі. В цей же час розпочинає свою
діяльність у Київському університеті І. О. Сікорський.

Програму розвитку психології як учення про інтенціональні акти
свідомості запропонував Ф. Брентано (1838-1917). Для нього вихідним
поняттям став акт свідомості, тобто функція свідомості, що виявляється у
її спрямованості на об’єкт усвідомлення.

Акт складається з:

а) ідеації, тобто уявлення об’єкта у вигляді образу;

б) міркування про об’єкт як про істинний або ж неправильний;

в) емоційної оцінки об’єкта як бажаного або ж відкинутого.

Учення Ф. Брентано значною мірою вплинуло на західну психологію,
зумовивши появу гештальтпсихології, фрейдизму тощо.

2. Психологія на зламі ХІХ-ХХ ст., початок ХХ століття

На зламі XIX-XX ст. виникають такі галузі психологічної науки, як:

експериментальна,

диференціальна,

дитяча і педагогічна психологія,

зоопсихологія,

соціальна та культурно-історична психологія,

психотехніка.

Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна школа
Е. Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К. Марбе, К. Бюлера, О.
Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джеме, Дж. Дьюї, Г.
Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала
головним завданням психології експериментальне вивчення структури
свідомості. Лідер структурної школи Е. Тітченер виступав за поєднання
інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до
стандартів природничих наук. Психологія повинна, на його погляд,
довіряти лише спеціально тренованому самоспостереженню, здатному уникати
помилок звичайного спостереження, зокрема помилки стимулу. Для опису
психічної «матерії» доцільно виділяти, образ і почуття та відчуття з
притаманними їм якістю, інтенсивністю, чіткістю та тривалістю.

Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес
розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не
результат, а процес, події, які виникають у свідомості. Така
реорганізація експерименту привела до появи нових психологічних
перемінних: установки (мотиваційної перемінної), що виникає під час
сприймання задачі; задачі (мети), від якої походить детермінуюча
тенденція; процесу як зміни пошукових операцій; несенсорних компонентів
у складі свідомості (розумових образів на відміну від почуттєвих).

На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої
стали М. Вертгаймер (1880 — 1944), В. Келер (1887 -1967), К. Коффка
(1886 -1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням
сприймання (у-феномени) та інтелекту вони з’ясували, що у складі
свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні
елементи.

? e i o u U i i  

?????????????????H?H???????????????H?H?????e o u c

?астин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за
принципом кращої організації (прегнантності), ізомормізму (тотожності
між психічними та фізичними гештальтами). При розв’язанні задач головним
чинником визнавався «інсайт», тобто явище раптового охоплення ситуації в
цілому.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX — на
початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом
психології не свідомість, а поведінку. Один із засновників біхевіоризму
Е. Торндайк (1874 — 1949) використовував в експериментах так званий
проблемний ящик. Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з
нього, тільки натискуючи на спеціальні пристрої.

Поведінка тварини здійснювалася за такою схемою:

а) вихідний пункт — проблемна ситуація;

б) організм протидіє їй як ціле;

в) він активно діє у пошуках виходу;

г) він навчається вправам.

За Е. Торндайком, інтелектуальний акт тварин розв’язує проблему
активними діями, а не спогляданням. Завдяки цьому встановлюється
найбільш доцільна координація дій та досягається адаптація до
середовища. Вчений сформулював кілька законів «природного добору»
корисних дій індивіда — закон вправ, закон готовності, закон
асоціативного зсуву, закон ефекту.

Згідно з законом ефекту детермінантами научіння є не «спроби та помилки»
самі по собі, а полярні стани організму, наприклад «задоволення —
дискомфорт». Е. Торндайк розширив поняття психічного, вивів його за межі
свідомості у сферу взаємодії з середовищем — через зв’язок між ситуацією
та реакцією.

Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878 — 1958) за основу своєї
експериментальної програми взяв павловську схему рефлексів та
бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду
«стимул-реакція». Поведінка побудована з секреторних та м’язових
реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він
вважав людину стимул-реактивною машиною.

Дж. Вотсон поширив принцип обумовлення (умовно-рефлекторної
детермінації) на почуття і мислення. Так, мислення визнавалося «навичкою
гортані», а його органом — не мозок, а саме гортань. Він висунув план
перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою,
маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна «виготовити» людину з
будь-якими константами поведінки.

У 30-ті роки XX ст. виникли й інші варіанти біхевіоризму, пов’язані з
іменами В. Хантера, К, Лешлі та ін. Еволюція біхевіоризму приводить у
середині століття до виникнення кількох напрямів так званого
необіхевіоризму — когнітивного біхевіоризму Е. Толмена,
гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму К. Гоїш, оперантного біхевіоризму
Б. Ф, Скінтра, соціобіхевіоризму Дж. Міда.

Відмова ортодоксальних біхевіористів від суб’єктивізму була дезавуйована
у працях необіхевіористів. Вихідна схема «стимул-реакція» доповнюється
поняттями, що пояснюють психологічний вакуум між зовнішніми діями щодо
індивіда та його реакціями. Це такі поняття, як «проміжні перемінні»,
«цілеспрямована поведінка», «латентне научіння», «центральні
детермінанти», «редукція потреби», «підкріплення», «вербальна
поведінка», «узагальнений інший» тощо.

У зв’язку з переважанням аналітичного підходу до дослідження психіки
визріває тенденція реалізації синтетичного підходу, цілісного розуміння
психіки у різних її проявах і у зв’язку з навколишнім середовищем. Уже в
річищі аналітичного підходу здійснюється пошук інтегративних механізмів
психіки і відповідних їм категорій психологічної науки, навколо яких
концентруються інші психологічні поняття.

У психології наприкінці XIX — на початку XX ст. починають
використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово
витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а
набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять
про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джеме (1842 —
1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне
особистості, самооцінки., самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на
головне для нього поняття «потоку свідомості».

У концепціях 3. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е. Шпрангера,
представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної
психології виходить на перший план категорія особистості як системи
психічних властивостей, «відкритої системи» тощо.

Висновки

Англійський філософ, психолог і педагог Джон Локк (1632-1704) сприяв
створенню емпіричної психології свідомості, відстоював положення про
походження всіх ідей із досвіду. Він стверджував, що душа — «чиста
дошка», на якій тільки досвід пише свої письмена. Дж. Локк розрізняв дві
форми досвіду: зовнішній, або відчуття, через які пізнається світ, і
внутрішній, або рефлексія, через яку пізнають власний розум, власну
свідомість.

Англійський психолог і лікар Дейвід Гартлі (1705-1757) поширив принцип
асоціації на пояснення всіх психічних процесів. Психічні процеси він
розглядав як тіні мозкових процесів.

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософії і психології
перемістився з Англії та Франції до Німеччини. На розвиток психологічної
науки мали впливи ідеї німецької класичної філософії, у якій центр
дослідження відійшов від об’єкта до суб’єкта, де суб’єкт поставав, за І.
Кантом, як творча діяльність, як дух, який за Г. Гегелем перебуває в
історичному розвитку. Для психологічної науки важливе значення мали
праці Георга- Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831) «Феноменологія
духу», «Філософія духу». Дух Г. Гегель розглядав у трьох формах:
суб’єктивний дух, пов’язаний з розвитком людини, об’єктивний —
пов’язаний з духом народу і абсолютний дух, що включав мистецтво,
релігію і філософію.

У психології XIX ст. існували різні підходи, напрями, теорії, які
ґрунтувались на різних філософських системах, з різним понятійним
апаратом, з різними пояснювальними принципами. Деякі психологи
намагалися пояснити психологічні явища, виходячи із діалектичного
матеріалізму — філософії К. Маркса (1818- 1883). Діалектика Г. Гегеля
(1770-1831) була ідеалістична, а матеріалізм Л. Фейєрбаха (1804-1872)
був недіалектичним. К. Маркс поєднав матеріалізм з діалектикою. На думку
представників цієї філософії діалектичний матеріалізм дає
матеріалістичне пояснення світу, способів його пізнання і перетворення
на основі розкриття загальних діалектичних законів.

Частина психологів підтримували ідеї волюнтаризму. Волюнтаризм (від лат.
voluntas — воля) — філософська течія, яка проголошує основою світу волю,
протиставляючи її розуму. Волюнтаризм абсолютизує свободу людського
цілеспрямування. Волевиявлення і дії розглядає як суто спонтанні,
непізнавані, сліпі сили. Психологи, які ґрунтують свої висновки на
волюнтаризмі, визнають волю, а не розум вирішальним чинником психічного
життя.

Загальні філософські напрямки мали вплив на виникнення у XIX-XX ст.
численних психологічних течій, на основі яких проводились психологічні
дослідження. Біхевіоризм — психологічний напрям, що виник у США на базі
філософії позитивізму і прагматизму. Представники цього напряму
відмовились від розгляду суб’єктивного світу людини як предмета
психології і запропонували вважати предметом психології поведінку. На
початку XX ст. виникла Вюрцбурзька школа, філософські основи якої школи
еволюціонували від позитивізму до феноменології. В цій школі вперше
експериментально досліджувалось мислення. З’явилось гносеологічне вчення
Ж. Піаже, яке охоплювало велике коло проблем, пов’язаних із дослідженням
психологічних механізмів, які обумовлюють структуру знання і його
розвиток.

У Німеччині у 1910-1930 рр. популярною була гештальтпсихологія —
психологічний напрям, філософською основою якого був «критичний
реалізм». Згідно з гештальтпсихології для людини існують два світи, які
відділяються один від одного — світ фізичний, який лежить поза
переживаннями, і світ наших відчуттів, переживань.

Англо-американський психолог У. Мак-Дугалл (1871-1938) заснував теорію
гормичної психології. Згідно з цієї теорією психіка і поведінка
детермінуються особливою нематеріальною силою — горме, що проявляється у
формі інстинктів.

У кінці XIX — на початку XX ст. виник фройдизм — психологічне і
філософське вчення про особистість людини, заснований Зігмундом Фройдом
(1856-1939). Згідно з його вченням, структура особистості включає
«Воно», «Я» і «Зверх-Я». Рушійною силою розвитку особистості, за
Фройдом, є інстинктивні потяги — сексуальні і агресивні.

У кінці XIX і початку XX ст. у німецькій психології виник новий напрям —
психологія розуміння. її представники вважали, що головним завданням
психологічного дослідження є не причинове пояснення душевного життя
людини, а розуміння її інтуїтивно пережитої цілісності.

Список використаної літератури

Ждан А.Н. История психологии. От античности до наших дней. – М., 1990.

М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посібник. – К., 2000. – С.
38-50.

Немов Р.С. Психология: Учебник. – М., 1994. – Кн. 1, разд. 4, гл. 24.

Психология: Словарь. – М., 1990.

Психологія: Підручник / Ю.Л. Трофімов та ін. – К., 1999. – С. 15-30.

Роменець В. А. Історія психології XIX — початку XX століття: Навч.
посібник.— К.: Вища шк., 1995.— 614 с

Роменець В. А. Історія психології. — К.: Вища шк., 1978.

Роменець В.А. Історія психології епохи Просвітництва. — К.: Вища шк.,
1993.

Скрипченко О.В., Лисянська Т.М., Скрипченко Л.О. Довідник з педагогіки і
психології. Навч. посібн. для викладачів, аспірантів та студентів. — К.:
Вид-во НПУ ім. М. Драгоманова, 2000.

Соколова Е.Е. Тринадцать диалогов о психологии: Хрестоматия. – М., 1994

Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи