HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

“Проблеми реалізації повноважень

Президента України в сучасних умовах”

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………….
…………………………………….. 3

РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, ЙОГО
ОСОБЛИВОСТІ…………………………………………………….
… 9

1.1. Конституційний статус Президента України як глави
держави……….. 9

1.2. Поняття глави держави та його місце в механізмі державної влади….
12

1.3. Компетенція Президента
України……………………………………………………
21

1.4. Порядок обрання, конституційні підстави та порядок дострокового
припинення повноважень Президента
України…………………………………….. 24

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ

ПРЕЗИДЕНТА
УКРАЇНИ………………………………………………………..
…………… 30

2.1. Визначення повноважень Президента
України………………………………… 30

2.2. Форми реалізації владних повноважень Президента
України……………. 33

РОЗДІЛ 3. ПОЛОЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ

ПОДІЛУ ВЛАДИ, НАЯВНІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ

ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ
………………………………………………………………..
…………….. 43

3.1. Політико-правові аспекти положення Президента України

в системі поділу
влади………………………………………………………….
……………….. 43

3.2. Вплив політичної реформи на реалізацю повноважень Президента
України………………………………………………………..
……………………………………….. 59

ВИСНОВКИ……………………………………………………….
…………………………………. 74

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
…………………………………………………. 80

ВСТУП

Актуальність дослідження обраної теми пояснюється суперечливим
характером реалізації повноважень Президента України в наш час.
Визначення існуючих проблем та шляхів можливого вирішення є вкрай
важливим завданням в період конституційної реформи та політичної кризи в
Україні.

Із проголошенням в 1991 році незалежності України одним із першочергових
заходів, вжитих молодою державою, було запровадження інституту
президентства.

Україна перебуває на шляху розбудови демократичної держави та
формування правових засад громадянського суспільства. Це дуже складний
і довготривалий процес, який передбачає злам старої системи правових
і політичних цінностей, а відтак створення нових структур влади. Останнє
є одним з найскладніших завдань, які постають перед суспільством під
час демократичних перетворень, оскільки подальший розвиток країни
багато в чому буде визначатися якістю створених інститутів влади.

Не випадково, після набуття незалежності, першочерговим завданням
України, яка стала повноправним суб’єктом світового співтовариства й
підтвердила свою прихильність до загальнолюдських цінностей, виявилося
прийняття нової Конституції і створення інституту президентства.

Впровадження президентства відкрило новий етап у розвитку
української державності і засвідчило готовність України не
лише сприймати, а й втілювати в життя передовий досвід правових
інститутів розвинених демократичних країн.

Концепція президентської влади на момент її інституціонування в
Україні була слабко розроблена, а її утвердження не спричинило
докорінних змін у механізмі державного управління. Суттєво
позначилося на процесі державотворення й те, що ще не існувало
механізму вирішення протиріч між законодавчою, виконавчою та судовою
гілками влади. Конституція України 1996 р. закріпила статус та обсяг
повноважень усіх гілок влади, у тому числі і Президента України.
Щоправда, вони одержали неоднозначну оцінку як з боку західних, так і
вітчизняних дослідників і політичних діячів.

Разом з тим, слід зазначити, що нерідко критичні відгуки з’являються
без проведення глибокого й всебічного аналізу політичної системи,
урахування світового досвіду функціонування інституту
президентства, виявлення основних тенденцій розвитку президентства
на сучасному етапі. Крім того, в українській науковій літературі
недостатньо точно визначена форма республіканського правління України,
похідними якої є статус й обсяг повноважень глави держави.

Таким чином, аналіз правового статусу Президента України з
урахуванням фактичних обставин, що складаються в процесі реального
здійснення ним державного керівництва, набуває не лише теоретичного,
але й вагомого практичного значення для становлення української
держави та вдосконалення механізму взаємодії гілок влади.

Зважаючи на новизну і малодослідженість інституту президентства в
Україні, виникає необхідність розгляду деяких теоретичних питань, які
сприятимуть з’ясуванню сутності зазначеної проблематики.

Президент здійснює свої Конституційні повноваження через вертикаль
влади, до складу якої входять: Адміністрація Президента, Консультативна
рада, Рада національної безпеки і оборони та місцеві адміністрації.

Сьогодні в політико-правовому житті України відбуваються важливі зміни,
що зумовлюють потребу в подальших наукових дослідженнях. Ініційована
Президентом України і підтримана в цілому суспільством та значною
частиною депутатського корпусу політична реформа засвідчила, що питання
про суперечність конституційних положень про Президента лише як главу
держави (ст. 102 Конституції України), Кабінет Міністрів як вищий орган
у системі органів виконавчої влади (ст. 113) та положеннями ст. 106
Основного Закону України, яка окреслює прерогативи Президента в галузі
виконавчої влади (і фактично наділяє Президента повноваженнями глави
урядової влади) стало вже не лише предметом політичних дискусій, але й
доведеним фактом. Політична реформа, що має своїм головним завданням
розв’язання згаданої суперечності шляхом переходу до
парламентарно-президентської форми правління, додатково актуалізує
аналіз проблематики навколо питання поділу влади, взаємодії вищих
органів державної влади в контексті системи стримувань і противаг. У
даному аспекті важливим є з’ясування розбіжностей між формальним та
фактичним статусами вищих органів державної влади, зокрема Президента
України, що сьогодні відіграє головну роль у “тріаді” влад. Саме це
завдання і складає предмет дослідження даної статті. Автор мав за
завдання прослідкувати розбіжності між формальним та фактичним статусами
Глави держави, його реальне місце в системі стримувань і противаг а
також можливі зміни статусу Президента в контексті переходу до
парламентарно-президентської форми правління. Розглянута у статті
проблематика зачіпає широке коло питань щодо організації механізму влади
в сучасній Україні і може знайти свій розвиток в подальших наукових
публікаціях.

У даній роботі ставлю перед собою мету дослідити, в першу чергу, такі
питання, як конституційний статус Президента України, поняття глави
держави та його місце в механізмі державної влади, зокрема – виконавчої,
повноваження Президента України, форми реалізації повноважень, існуючі
проблеми при цьому тощо.

Практичне значення даного дослідження полягає в можливості використання
отриманих знань для лекцій, самостійних робіт по вивченню повноважень
президента України, форм реалізації даних повноважень, конституційного
статусу Президента тощо.

Доцільність теми: Проведення даного дослідження дозволить зібрати
структурований матеріал щодо існуючих проблем реалізації повноважень
Президента України, намітить можливі шляхи нормативно-правового
вирішення існуючих проблем.

Основна мета роботи: полягає у дослідженні поняття статусу та
повноважень Президента України, значення та особливостей реалізації
повноважень Президента України тощо.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

розкрити конституційний статус Президента України;

охарактеризувати місце Президента України в системі поділу влади;

дослідити історичні етапи та передумови становлення та розвитку
інституту президентства в Україні;

дати характеристику основним напрямкам вирішення проблем реалізації
повноважень президента України.

Ступінь вивчення обраної теми в науковій літературі:

Питання правового статусу Глави держави, визначення його положення та
ролі в системі поділу влади розглядалось у роботах багатьох вітчизняних
науковців, зокрема Ю. Тодики та В. Яворського, Р. Михеєнка,
Є. Назаренко, М. Оніщука, Н. Нижник та ін. Так, особливості
конституційно-правового статусу Президента України досліджуються в
монографії Ю. Тодики та В. Яворського “Президент Украины:
конституционно-правовой статус”. У вищезгаданій роботі аналізується роль
Президента України в реалізації Основного Закону, що й визначає його
місце в механізмі державної влади. У монографії з’ясовується насамперед
участь Президента у формуванні ключових органів держави.

У роботі Н.Нижник “Проблеми президентської влади в Україні”
розглядаються установчі повноваження Президента як глави держави щодо
формування органів виконавчої влади, які визначаються автором одними з
найважливіших і найдієвіших у його компетенції. Зміст цих повноважень,
на думку автора, свідчить про те, що Президент є не лише главою держави,
але він реально бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади,
користується повноваженнями у відповідних сферах, насамперед у сфері
виконавчої влади.

Є.Назаренко у роботі “До питання про конституційну реформу державної
влади України” досліджує ключову роль Президента у сфері забезпечення
конституційної законності, стабільності конституційного ладу і його
захисту; Р. Михеєнко у роботі “Виконавча влада і конституційні статуси
Президента України та Кабінету Міністрів України” вказує на суперечність
конституційного формулювання ч. 1 ст. 102 Конституції України, що
визначає Президента як главу держави та змісту ст. 106, що зумовлює
можливість для широкого тлумачення згаданого статусу. Проф. Ю. Тодика у
монографії “Конституция Украины: проблемы теории и практики” зосереджує
увагу на актуальності здійснення Президентом України функції арбітражу у
механізмі взаємодії між вищими органами державної влади. Ця ж
проблематика знаходиться в центі уваги роботи М. Оніщука “Президент
України як конституційний гарант і політичний арбітр у відносинах
Парламенту та Уряду”. Як зазначає Ю. Тодика, попри значущість реалізації
Президентом України арбітражної функції в умовах становлення
національної державності на принципах її розподілу, проблема арбітражу
Президента залишається неопрацьованою не лише у практичній, але й у
теоретичній площині.

Об’єкт дослідження – повноваження Президента України, проблемність їх
реалізації.

Предмет дослідження – конституційно-правовий статус Президента України,
особливості реалізації повноважень Президента, вплив конституційної
реформи на статус президента та його повноваження тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яку формують три розділи з підрозділами, висновків, списку використаних
джерел.

Коротка характеристика загальних питань дослідження. Головна частина
включає в себе три розділи:

Перший розділ присвячений конституційно-правовому статусу Президента
України, особливостям обрання та дострокового припинення повноважень
Президента, поняття глави державий та його місця в механізмі державної
влади.

Другий розділ розкриває повноваження Президента України, їх
класифікацію, форми реалізації владних повноважень Президента України.

Третій розділ стосується наявних проблем та шляхів їх розв’язання в
напрямку положення Президента України в системі поділу влади, шляхів
реалізації повноважень тощо.

Методи дослідження: Методика дослідження поєднує загальнонаукові та
спеціально-наукові теорії і методи. Як наукова база дослідження виділені
такі методи пізнання: логічний, що застосовувався для формулювання
визначень основних понять концептуального ряду,
структурно-функціональний, який є провідним у класифікації явищ,
порівняльно-правовий, формально-юридичний тощо. Також серед методів
дослідження слід виділити літературний, хронологічний методи, методи
аналізу, синтезу, порівняння та узагальнення.

Джерела дослідження: При написанні роботи були використані різноманітні
нормативно-правові акти, наукові праці, посібники та інші джерела які
стосуються досліджуваного питання

Загальний обсяг роботи: 84 сторінки.

РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ, ЙОГО
ОСОБЛИВОСТІ

1.1. Конституційний статус Президента України

як глави держави

Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє
нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.

Законом «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 р. [2] в
Україні було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст.
1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави і
главою виконавчої влади.

Згаданий правовий статус Президента України було уточнено ст. 19
Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом
України «Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової
Конституції України» від 18 червня 1995 р., за якою Президент України
визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.

Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України є
главою держави і виступає від її імені [1].

Глава держави — це або конституційний орган, або водночас і вища
посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до
Конституції розглядається як невід’ємна складова парламенту, тобто
законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (Велика
Британія). У другому він є главою виконавчої влади і водночас главою
держави (США). У третьому лише главою держави, який не входить до
будь-якої гілки влади: законодавчої, виконавчої та судової (ФРН).

Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії
державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у
внутрішньо-економічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це
символ державності народу [26, c.118].

Правовий статус Президента визначається республіканською формою
правління.

Роль глави держави в Президентських республіках досить важлива, оскільки
він поєднує повноваження глави держави і глави уряду.

Сутність напівПрезидентської моделі зводиться перш за все до міцної
Президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу
влади, як це спостерігається у Президентських республіках. Глава держави
звичайно відповідає за розв’язання загальних стратегічних питань,
контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як
прем’єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення
державного управління.

Така модель притаманна і правовому статусу Президента України.

При з’ясуванні місця і ролі будь-якого органу держави і посадової особи,
які визначаються Конституцією, принциповим є: визначення його
функціонального призначення і місце, яке орган або посадова особа
посідає у системі державних органів.

Згідно з Конституцією України Президент України є главою держави. Проте
місце і роль глави держави в системі органів саме державної влади у
Конституції чітко не визначені.

Теорія Ш.-Л. Монтеск’є виявляється непридатною для розв’язання цієї
проблеми, оскільки у його концепції розподілу влади главі держави
(монарху) ввірялася виконавча влада, а Конституція України 1996 р. не
включає Президента України до жодної з тріад влад. На думку деяких
учених у даному разі слід звернутися до теорії «упокорюючої
(врівноважуючої) влади», розвинутої французьким державознавцем
Б.Констаном, інтерпретованої німецькими мислителями Г.Гегелем та Л. фон
Штейном і підтриманої дореволюційними російськими конституціоналістами
Ф.Ф.Кокошкіним і Н.А.Захаровим. Влада, здатна впорядкувати дії різних
влад, повинна бути дійсно незалежною, авторитетною і нейтральною щодо
всіх їх, і цим вимогам найповніше відповідає глава держави [54, c.83].

Крім того, надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш
за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині
країни і за її межами в період проголошення і становлення України як
незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з
напівПрезидентською формою правління завжди притаманне Президентові
країни.

Виходячи з цього, слід визнати, що здіснення ним представницької функції
і функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності,
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає
можливість Президентові України посідати особливе місце в системі
органів державної влади і не входити до жодної з її гілок.

У процесі здійснення представницької функції Президент України визначає
основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики держави відповідно до
Конституції і законів України, виходячи з передвиборної програми
Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави,
суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку.

Він представляє Україну всередині країни і в міжнародних відносинах.

Президент вживає відповідних заходів, пов’язаних з охороною суверенітету
України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише
визначені Конституцією його власні повноваження [26, c.109].

Він несе персональну відповідальність за додержання Конституції України,
захистом прав і свобод людини і громадянина. Здійснення Президентом
України цих функцій не дає підстав стверджувати, що його влада
поширюється на всі гілки державної влади. У Конституції України
закладено загальні засади системи стримувань і противаг, яка покликана
сприяти взаємодії взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової
влади. При цьому Президент України забезпечує погоджене функціонування і
взаємодію всіх органів державної влади, виступаючи як своєрідний арбітр
[1].

1.2. Поняття глави держави та його місце

в механізмі державної влади

Згідно Конституції України Президент України має цілу низку обов’язків
та повноважень. Основні повноваження Президента у сфері виконавчої
діяльності закріплені у ст. 106 Конституції України [1].

Деякі повноваження у сфері виконавчої влади Президент України здійснює
за згодою Верховної Ради України, інші — самостійно чи за поданням
Прем’єр-міністра України.

За згодою Верховної Ради України Президент України призначає
Прем’єр-міністра України; призначає на посади та звільняє з посади за
згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України,
Голову Фонду державного майна України, Голову державного комітету
телебачення і радіомовлення України.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає членів
Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та
припиняє їхні повноваження на цих посадах:

утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра
України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. діючи в
межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради
міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;
призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань: здійснює керівництво у сфері
національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної
безпеки і оборони України, яка (координаційним органом з питань
національної безпеки і оборони при Президентові України; вносить до
Верховної Ради України по дання про оголошення стану війни та приймає
рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії
проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або
часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або
в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини. Президент України приймає рішення про
прийняття до громадянства України та припинення громадянства України,
про надання притулку в Україні; здійснює помилування.

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має
право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

На основі та на виконання Конституції та законів України Президент
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 106 Конституції
України, акти Президента України скріплюються підписами Прем’єр-міністра
України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Конституція України у ст. 106 [1] наділяє Президента України досить
широкими функціями і повноваженнями. Проте реальний обсяг їх на практиці
залежить від: стану розмежування в Основному Законі повноважень
законодавчої влади і Президента; особливостей функціонування усіх гілок
влади; конкретної політичної ситуації, яка визначається співвідношенням
сил всередині країни.

Стаття 106 Конституції України, на жаль, не визначає, що саме закріплено
в ній: компетенцію, сукупність предметів відання, прав та обов’язків,
або лише повноваження Президента України.

Виходячи з цього, компетенцію Президента, як сукупність предметів
відання, прав та обов’язків можна поділити на певні групи, які зумовлені
функціями глави держави.

Оскільки компетенція будь-якого органу публічної влади є похідною від
покладених на нього функцій, можна систематизувати функції Президента
України виходячи з того, що наявність глави держави, який не входить у
жодну з гілок державної влади, ніяким чином не порушує принципу поділу
влади, оскільки його головні повноваження спрямовані на виконання
«внутрішніх» щодо державного механізму функцій, у першу чергу, на
забезпечення організаційної та функціональної єдності державної влади
[23, с.194].

Загальну систему функцій Президента України становлять: забезпечення
єдності державної влади, представництво Держави, забезпечення державного
суверенітету та національної безпеки України, забезпечення реалізації
основних прав і свобод громадян, установча, нормотворча, кадрова
Функція, а також керівництво зовнішньополітичною діяльністю [54, c.96].

Перші дві функції мають прерогативний характер, тобто властиві тільки
главі держави, і зумовлюють необхідність Існування самого цього
інституту, інші теж мають важливе значення, але можуть бути наявні в
інших державних органах.

Функція забезпечення єдності державної влади поділяється на три
підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади; 2)
урівноважування гілок влади, створення балансу сил; 3) припинення дій
органів, які порушують єдність влади. Водночас залежно від сфери вияву
функція представництва держави поділяється на дві підфункції:
внутрішньополітичне і зовнішньополітичне представництво.

На сьогодні найважливіші повноваження Президента закріплені в
Конституції України, а решта визначені законами України («Про Президента
Української РСР», «Про міжнародні договори України», «Про оборону
України», «Про громадянство України» та ін.). Компетенція глави держави,
як і його правовий статус взагалі, не можуть визначатися підзаконними
нормативними актами, а у чинній Конституції України завдання, функції та
компетенцію Президента викладено впереміш, іноді неповно і неточно.

Взаємовідносини з виконавчою гілкою визначаються статтями 106, 112, 113,
114, 115, 116, 118 та іншими Конституції України [1]. Так, Президент
України призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а
також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження
на цих посадах [1, ст.106, 114, 118]; у випадках дострокового припинення
повноважень Президента згідно зі статтями 108, 109, 110, 111
Конституції, його обов’язки покладаються на Прем’єр-міністра України [1,
ст.112]; Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і забезпечує
виконання його актів [1, ст.113, ст.116]; Кабінет Міністрів складає
повноваження перед новообраним Президентом України [1, ст.115].

Конституція передбачає процедуру контрасигнації (лат.: conta — против,
signare — підписувати) стосовно актів Президента, виданих у межах
повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 17, 18, 21, 22,
23, 24 ст.106 [1]. Такі акти скріплюються підписами Прем’єр-міністра
України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Взаємовідносини з гілкою судової влади визначаються статтями 106, 128,
131 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент утворює суди у
визначеному законом порядку [1, ст.106]; здійснює перше призначення
особи на посаду професійного судді [1, ст.128]; призначає трьох членів
Вищої ради юстиції [1, ст.131].

Таким чином, Конституція України визначає місце і роль Президента
України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільшим обсягом повноважень Президент України наділений у сфері
виконавчої влади, їх можна поділити на три групи: а) формування
виконавчої влади; б) визначення змісту і спрямування її функціонування;
в) забезпечення законності у сфері державного управління.

У межах повноважень щодо формування виконавчої влади Президент України:

• призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших
державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні
грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

• призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України;
припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про
його відставку;

• призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє ‘їхні
повноваження на цих посадах;

• призначає половину складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення;

• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради
України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду
державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і
радіомовлення України;

• утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра
України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в
межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

• призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань;

• створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для
здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби.

Для визначення змісту і напрямів функціонування виконавчої влади
Президент України:

• звертається із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради
України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;

• очолює Раду національної безпеки і оборони України;

• має право законодавчої ініціативи;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України:

• видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

• є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює
керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

• приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову
мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України;

• приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в
окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини;

• нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та
нагороджує ними.

Для забезпечення законності у сфері державного управління Президент
України:

• призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України
відповідно до ст. 156 цієї Конституції [1], проголошує всеукраїнський
референдум за народною ініціативою;

• призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки,
встановлені цією Конституцією;

• припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти
днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

• призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального
прокурора України та звільняє його з посади;

• здійснює контрольні повноваження як особа, що очолює Раду національної
безпеки і оборони України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

• утворює суди у визначеному законом порядку. Згідно з п. 18 ст. 106
Конституції Президент очолює Раду національної безпеки і оборони
України, що є координаційним органом з питань національної безпеки і
оборони при Президентові України [1].

Персональний склад Ради формує Президент України. її членами можуть бути
керівники центральних органів виконавчої влади, а також інші посадові
особи, а за посадою, що передбачено ст. 107 Конституції, до неї входять:

Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки
України. Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ
України.

Забезпечення діяльності Ради здійснює Секретар Ради, якого призначає
Президент України. Він має заступників, яких також призначає Президент.
Секретар Ради безпосередньо підпорядковується Президентові України.

Як свідчить практика, крім визначених Конституцією (ст. 107) осіб, до
Ради національної безпеки і оборони України входять: Секретар Ради
національної безпеки і оборони України; Голова Державного комітету у
справах охорони державного кордону України; Міністр промислової політики
України; Голова Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України — директор
Національного бюро розслідувань України; Міністр України з питань
надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків
Чорнобильської катастрофи; Глава Адміністрації Президента України;
Міністр фінансів України; Президент Національної академії наук України;
Міністр економіки України [12, с.48].

Головними завданнями Ради є:

• забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері національної
безпеки і оборони України;

• аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньо- та внутрішньополітичної
ситуації, визначення на цій основі стратегії та пріоритетних напрямів
забезпечення національної безпеки і оборони;

• комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному,
економічному, суспільному, оборонному, інформаційному, ядерному,
екологічному та іншим видам і об’єктам безпеки України;

• планування, організація та контроль за здійсненням заходів
політичного, економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та
іншого характеру, адекватних цим загрозам;

• розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборону, а
також контроль за витрачанням відповідних коштів;

• розгляд проектів законів України та указів Президента України, інших
нормативних актів, наказів і директив Верховного Головнокомандувача
Збройних Сил України, концепцій, доктрин, державних програм у сфері
національної безпеки і оборони України тощо;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення
національної безпеки та організації оборони України, у тому числі щодо
утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у даній
сфері;

• підготовка пропозицій щодо оголошення стану війни, загальної або
часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в
Україні або в окремих її місцевостях, а також щодо оголошення в разі
потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної
ситуації;

• координація наукових досліджень у галузі національної безпеки і
оборони;

• розгляд і вирішення інших актуальних проблем національної безпеки і
оборони України.

1.3. Компетенція Президента України

Ст. 106 Конституції України закріплює перелік конкретних повноважень,
які покладаються на Президента України. Усю їх сукупність можна поділити
на ряд груп:

представницькі повноваження (Президент України представляє державу в
міжнародних зносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних
представників інших держав і т. п.);

повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад, право
припинити її повноваження, якщо протягом 30 днів чергової сесії не
можуть розпочатися її пленарні засідання;

повноваження у сфері законодавства ( право підпису законів, право вето
щодо прийнятих Верховної Радою України законів із наступним поверненням
їх на повторний розгляд ВРУ, право законодавчої ініціативи, право
скасування актів Кабінету Міністрів України та актів Ради Міністрів
Автономної Республіки Крим) [10, c.43-44].

У більшості країн Центральної і Східної Європи, а також у тих, що
утворилися на терені колишнього СРСР, за главами держав визнається право
законодавчої ініціативи. Таке право є нетиповим для країн Західної
Європи. У президентських республіках воно також заперечується, виходячи
з прийнятого тут тлумачення поділу влад як жорстокого. Право глави
держави на законодавчу ініціативу у парламенті об’єктивно посилює його
статус. Проте з цього не слід робити висновок про домінуюче положення
глави держави відносно інших вищих органів. Його співвідношення з
парламентом у державному механізмі можна визначити тільки на основі
аналізу усіх повноважень, які формулюють так звану систему стримувань і
противаг між законодавчою і виконавчою владою.

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення
законодавчої влади слід віднести право вето і право повернути закон для
повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з
процедурою промульгації і певною мірою є її альтернативою.

Між вказаними правами існує відмінність. Вимога нового розгляду закону,
яка може бути висунута главою держави до закінчення строку промульгації,
процедурно менше зв’язує парламент. Вона практично є пропозицією ще раз
обговорити зміст закону і провести по ньому голосування. При цьому
парламент може обмежитися голосуванням. Повторно закон має бути
прийнятий абсолютною більшістю голосів, хоч іноді для цього достатньо
простої більшості, тобто більшості кворуму. Прийнятий у такий спосіб
закон передається главі держави, який зобов’язаний його підписати і
обнародувати у визначений конституцією строк. Відповідні процедури
встановлені основними законами більшості держав з
парламентарно-республіканською і змішаною республіканською формами
правління.

На відміну від повернення на повторний розгляд, вето на закон є більш
активним вторгненням у законодавчий процес. Застосування главою держави
процедури вето потребує повторного проходження закону у парламенті, хоча
звичайно у дещо спрощеному порядку. Остаточне рішення приймається за
результатами голосування на основі кваліфікованої більшості голосів. За
цим вето глави держави вважається подоланим;

повноваження, пов’язані з призначенням на посади і звільненням з посад
членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб.

Президент України за згодою Верховної Ради України призначає
Прем’єр-міністра України і припиняє його повноваження; призначає за
поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників
інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих
державних адміністрацій та припиняє їх повноваження; призначає за згодою
Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора та звільняє його
з посади; призначає половину складу Ради Національного банку України;
призначає третину складу Конституційного Суду; призначає на посади і
звільняє з посад за згодою Верховної Ради Голову Антимонопольного
комітету, Голову Фонду Державного Майна, Голову Державного комітету
телебачення і радіомовлення та інших;

повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної
безпеки та оборони нашої країни (прийняття рішень про загальну або
часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях, керування Радою національної безпеки і оборони України
тощо).

Важливе значення мають повноваження глав держав, що виникають у зв’язку
з оголошенням надзвичайного стану. Саме оголошення такого стану звичайно
віднесено для прав глав держав.

У конституціях Білорусі, Болгарії, Польщі, Португалії і Румунії
оголошення главою держави надзвичайного стану потребує санкції
парламенту. В Росії указ президента про введення надзвичайного стану має
бути затверджений верхньою палатою парламенту. У Греції відповідне
рішення потребує лише контрасигнування (скріплення підписом) з боку
прем’єр-міністра. А в Україні за ст. 106 Конституції України рішення про
введення надзвичайного стану потребує затвердження Верховною Радою
України;

установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням
Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади);

повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення
помилування);

повноваження, пов’язані з наданням громадянства України та його
позбавленням, наданням притулку в Україні [10, c.51].

Названі групи повноважень нерозривно пов’язані з сутністю посади
Президента як глави держави. Тому Конституція України встановила, що
Президент України не може делегувати (передавати) свої повноваження
іншим особам або органам.

1.4. Порядок обрання, конституційні підстави та порядок дострокового
припинення повноважень Президента України

Порядок обрання Президента України регулюється Конституцією України
(р.() і Законом “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999 року
зі змінами станом на 9 серпня 1999 року [3].

Відповідно до чинної Конституції України Президент України обирається
безпосередньо народом, тобто громадянами України, які досягли 18 років,
на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування строком на п’ять років. Кандидат у Президенти України має
відповідати ряду умов:

— він повинен бути громадянином України: адже неприпустимо, щоб главою
держави стала особа, котра не має з нею сталих правових зв’язків, які
встановлюються саме через інститут громадянства. При цьому Конституція
України не визначає необхідні для кандидата в Президенти підстави
набуття українського громадянства, як це має місце в ряді країн (у США,
наприклад, кандидат у Президенти повинен бути громадянином цієї держави
за народженням). Таке вирішення цього питання є втіленням закріпленого в
ст. 24 Конституції України принципу рівності громадян України незалежно
від будь-яких ознак. За результатами проведеного в 1998 році анкетування
76% (а в 2003 році – 67%) опитаних погодилися, що кандидат у Президенти
України повинен бути громадянином України, не погодились із цим 17% (28%
у 2003 році) і 7% (5% в 1999 році) опитаних не змогли сформулювати своєї
вимоги;

— він має досягти 35 років. Конституція виходить із того, що у цьому
віці людина вже нагромадила достатній життєвий досвід і має достатньо
здоров’я та енергії для ефективного здійснення відповідальних
президентських повноважень. Такий самий вік установлено для кандидатів у
Президенти в Росії, США. В інших країнах для них передбачено вищий
віковий ценз, наприклад, у ФРН — 40, в Італії — 50 років тощо. Лише 28%
опитаних схвально поставилися до цієї умови для кандидата у Президенти,
а 72% (67% в 1999 році) вважає, що Президентом нашої держави повинна
бути молода людина старша 21 року. Я вважаю, що нашим депутатам слід
звернути на це увагу і, можливо, навіть змінити ст. 103 Конституції
України;

— він повинен протягом десяти останніх перед днем виборів років
проживати в Україні. Такий строк необхідний для того, щоб кандидат міг
правильно орієнтуватися в особливостях суспільного життя країни,
визначати потреби й шляхи його вдосконалення тощо. Аналогічні норми є і
в конституціях інших держав. У Росії, наприклад, цей строк також
дорівнює 10 років, а у США — 14 років. Із цією умовою погодилось 60%
(58% в 1999 році) опитаних, 16% (18% у 1999 році) не сформулювали своїх
вимог і лише 24% не погодились з цим;

— він повинен мати право голосу. Кандидатом у Президенти не може бути
особа, яка обмежена в політичних правах і не володіє активним виборчим
правом. У Конституціях ряду держав така вимога прямо не зафіксована
(Росія, США), в інших — формулюється в тих чи інших редакціях. Так, ст.
84 Конституції Італії говорить про те, що “Президент Республіки може
бути будь-яка особа, яка користується громадянськими і політичними
правами”;

— він повинен володіти державною мовою, якою згідно з ч. 1 ст. 10
Конституції є українська.

Конституція (ч. 3 ст. 103) визначає, що одна й та сама особа не може
бути Президентом України більше, ніж два строки підряд. Це важлива
гарантія, яка спрямована на те, щоб запобігти тривалому перебуванню при
владі однієї особи, оскільки, як свідчить історичний досвід, це часто
призводить до встановлення антидемократичних державно-правових режимів.
Водночас зазначена норма допускає можливість обрання тієї самої особи на
посаду Президента втретє, але вже після того, як цю посаду займала інша
особа. Конституції інших держав по-різному підходять до встановлення
можливих строків перебування особи на посаді президента. Так само, як і
в Україні, ця проблема вирішується, наприклад, у Росії та ФРН.
Конституція США обмежує президентство однієї особи виключно двома
строками підряд, а в Італії та Франції можливості переобрання на посаду
президента не обмежуються.

Президент України не може мати іншого представницького мандата,
обіймати посаду в органах державної влади, або в об’єднаннях громадян, а
також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи
входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що
має на меті одержання прибутку. Ця заборона має метою забезпечити
незалежність Президента України від будь-яких державних і недержавних
структур. Аналогічні норми в тих чи інших формулюваннях містяться у
конституціях практично всіх країн, де передбачено пост президента [26,
c.104].

Конституція України встановлює, що чергові вибори Президента України
проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента
України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України
вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня
припинення повноважень. Чітке конституційне визначення строків чергових
і позачергових виборів Президента покликане забезпечити відповідну
організованість у суспільстві та скорочення періодів, коли посада
Президента може бути вакантною. Про день виборів Верховна Рада України
повідомляє через засоби масової інформації.

У Законі України “Про вибори Президента України” від 5 березня 1999
року відсутня норма, яка визначає вибори недійсними. Тобто унеможливлює
вплив теперішніх управлінських органів на корекцію результатів виборів,
якщо вони не відповідають бажанню існуючої влади. А прецеденти вже були.
Ці моменти можна було простежити у деяких округах під час виборів до
Верховної Ради (зокрема в одному із округів Києва), а також за
результатами виборів окремих голів міст. Якщо перемагає особа, яка є
неприйнятною, то вибори визнають недійсними. Для цього достатньо кинути
кілька десятків фальшивих бюлетенів. Отож, враховуючи цей сумний досвід,
Верховна Рада унеможливила визнання виборів недійсними. Є право
перевіряти, скасовувати фальшиві голоси, карати осіб, які це допустили.
Але чинні голоси повинні залишатися чинними.

У ст. 108 Конституції України передбачається можливість дострокового
припинення повноважень Президента України, підставами якого можуть бути:

1. Відставка, тобто заява Президента про складення з себе повноважень
глави держави. Причини, які вважаються поважними для оголошення
відставки, Конституцією не визначаються. Для того, щоб відставка набрала
чинності, Президент повинен на засіданні Верховної Ради особисто
оголосити заяву про неї. Проголошення заяви про відставку від імені
Президента іншими особами не допускається, оскільки така заява не має
юридичної сили.

2. Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за
станом здоров’я. Для набуття цією підставою юридичного значення слід
виконати певні процедури. По-перше, необхідний медичний висновок, у
якому має зазначатися те, що за станом свого здоров’я Президент не може
виконувати покладені на нього повноваження глави держави. З цим
висновком Верховна Рада звертається до Верховного Суду України, який
перевіряє законність складення медичного висновку й після цього
звертається до Верховної Ради України з поданням щодо встановлення
фактичної неможливості виконання Президентом своїх повноважень. Це
подання розглядається на засіданні Верховної Ради, де й приймається
рішення по суті справи. При цьому рішення про неможливість виконання
Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я набирає
чинності за умови, коли за нього проголосувала більшість конституційного
складу Верховної Ради України, тобто не менше як 226 народних депутатів
України.

Конституція не встановлює, яка саме медична установа готує відповідний
висновок і яка кількість депутатів та в якому порядку повинна подавати
до Верховного Суду звернення щодо стану здоров’я Президента. Ці питання
чекають своєї регламентації в спеціальному законі.

3. Усунення Президента з поста в порядку імпічменту, тобто на основі
сформульованого у прийнятому Верховною Радою за спеціальною процедурою
рішенні обвинувачення у вчиненні державної зради або іншого злочину.

Процедура імпічменту починається у випадку, коли відповідне
обвинувачення Президента підтримується не менш як 226 народними
депутатами (більшістю конституційного складу) Верховної Ради України.
Після цього Верховна Рада України створює спеціальну слідчу комісію, до
якої входять народні депутати й обов’язково фахівці — спеціальний
прокурор та спеціальні слідчі.

Результати роботи такої комісії розглядаються на засіданні Верховної
Ради, в ході якого, за наявності підстав, може бути прийнято рішення про
обвинувачення Президента України. Таке рішення набирає чинності, якщо
його прийнято не менш як двома третинами конституційного складу
Верховної Ради, тобто голосами не менш як 300 народних депутатів
України.

Після прийняття такого рішення справа передається до Конституційного
Суду України, який розглядає її з точки зору неухильності додержання
передбаченої Конституцією процедури розслідування і розгляду на
попередніх етапах. При позитивному рішенні Конституційного Суду справа
передається до Верховного Суду України, який дає висновок про те, чи
мають діяння, в яких обвинувачується Президент, ознаки державної зради
або іншого злочину. Лише після цього Верховна Рада дістає право прийняти
рішення про усунення Президента з його поста. Таке рішення набирає
чинності, якщо за нього проголосує не менш як три чверті конституційного
складу Верховної Ради, тобто не менше як 338 народних депутатів України.

Дострокове припинення повноважень Президента України у разі його
усунення в порядку імпічменту — це особлива процедура притягнення до
відповідальності вищих посадових осіб держави. У різних країнах існують
різні підстави для імпічменту. Найпоширенішими є порушення конституції і
тяжкі злочини.

В Італії, наприклад, президент відповідає за державну зраду або
посягання на конституцію, у ФРН — за навмисне порушення ним Основного
або іншого федерального закону, у США — за державну зраду, хабарництво
та інші тяжкі злочини, у Франції — тільки за державну зраду. Різними є
також процедура й порядок здійснення імпічменту. У США, наприклад, в
ролі слідчого та обвинувача виступає нижня палата американського
Конгресу, а в ролі судді — верхня. Результатом їхньої роботи може бути
усунення президента з посади, до того ж якщо в діях президента США є
склад кримінального злочину, то справа далі передається у звичайний суд.

У Російській Федерації президент може бути усунутий з посади Радою
Федерації лише на підставі висунутого Думою обвинувачення в державній
зраді або у вчиненні іншого тяжкого злочину, підтвердженого відповідними
висновками Верховного Суду і Конституційного Суду. Рішення Державної
Думи і Ради Федерації мають бути прийняті двома третинами голосів від
загальної кількості депутатів кожної з палат.

Повноваження Президента України достроково припиняються в разі смерті
особи, яка займала цей пост. У випадках дострокового припинення
повноважень Президента України на перелічених підставах на період до
обрання і вступу на пост нового Президента виконання президентських
обов’язків покладається на Прем’єр-міністра України. Але в цей період
Прем’єр-міністр не може здійснювати деякі повноваження, що є виключно
прерогативою Президента. Такі повноваження перелічені у ст. 112
Конституції: призначення референдуму, припинення повноважень Верховної
Ради, скасування актів Кабінету Міністрів України та актів Ради
Міністрів Автономної Республіки Крим тощо.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

2.1. Визначення повноважень Президента України

Згідно статті 106 Конституції [1] Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими
посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище
України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в
інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні
грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України
відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський
референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки,
встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених
цією Конституцією;

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України,
подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України
в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої
пропозиції;

10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра
оборони України, Міністра закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради
України Генерального прокурора України;

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України;

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної
ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду
та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів
невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до
Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на
посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших
військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки
та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни
та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про
використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до
законів України військових формувань;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову
мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в
окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає на посади та звільняє з посад третину складу
Конституційного Суду України;

23) утворює суди у визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки
та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення
громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України,
для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші
допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім
законів про внесення змін до Конституції України) з наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України [1,
ст.106].

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або
органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених
пунктами 5, 18, 21, 23 статті 106 Конституції України, скріплюються
підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та
його виконання.

2.2. Форми реалізації владних повноважень президента України

Для України, яка за нетривалий період своєї чергової незалежності
пережила істотні зміни форми правління ? від радянської республіки через
президентську республіку до напівпрезидентської республіки, ?
характерною була відповідна зміна правового статусу Президента України ?
глави Української держави. На жаль, заснування та становлення інституту
президентства в Україні не базувалося на належних теоретичних і
державно-правових розробках, відбувалося здебільшого некритичного
сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку, на
переконання деяких авторів-дослідників, інститут президентства в Україні
на сьогодні є гіпертрофованим, який у своїй поточній діяльності виходить
за межі наданих повноважень [56, c.230-231].

Як наслідок ? у державі спостерігається протистояння глави держави й
гілок влади; нерідко рішення, дії чи бездіяльність Президента України на
переконання деяких представників державно-політичної еліти піддаються
сумніву, їх законність та обґрунтованість оспорюються у судовому
порядку.

Ці та інші негативні прояви, супутні інституту Президента України, є,
зокрема, наслідком того, що цей інститут порівняно нове явище у
політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в
Україні функції глави держави виконували переважно Верховна Рада
України, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її
президія як постійно діючий орган державної влади та її голова.
Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді
України, в особі її постійно діючого органу ? Президії Верховної Ради
України була концепція «колективного президента», яким вважалася
президія та вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому:
народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що
становить єдину систему органів державної влади і є політичною основою
держави, а Верховна Рада України ? найвищим органом державної влади.
Тому цілком закономірно, що нинішній інститут президентства в Україні
остаточно сформувався не одразу, пройшовши кілька етапів становлення,
змінюючи свої назви та статус [42, c.229].

Як бачимо, попри тривалий час, який минув з моменту набуття Україною
незалежності та початку формування її найважливіших суспільно-державних
інститутів, проблемні питання функціонування цих інститутів, особливості
здійснення ними владних повноважень до сих пір врегульовані. Отже,
викладене свідчить, що нині в умовах сучасного державно-політичного
життя, в контексті конституційно-правової реформи нагального розв’язання
потребує питання ролі та обсягу повноважень Президента України в сфері
регулювання й управління суспільно-державним життям країни.

Статус Президента України, його владні повноваження закріплені Основним
Законом України. Так ст. 102 Конституції України визначено, що Президент
України є главою держави і виступає від її імені, він є гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Задля
здійснення цих конституційних завдань, Президент України наділений
повноваженнями, які з огляду на їх зміст, характеризують главу держави
також як суб’єкта владних повноважень.

Реалізація повноважень Президентом України ? діяльність багатогранна,
яка проявляється у різних формах та сферах суспільно-державного життя,
тому практичне значення для розкриття сутності цих повноважень, інших їх
особливостях відіграє класифікація. Завдяки такому упорядкуванню
повноважень Президента України, можливим стає вичерпне з’ясування
завдань, які на нього покладаються, змісту правовідносин глави держави
із іншими владними суб’єктами, сфер суспільно-державного життя, у яких
відбувається реалізація цих повноважень. Наприклад, згідно зі ст. 106
Конституції України Президент України має широкі повноваження в різних
сферах державного життя. В одних випадках ці повноваження належать
виключно главі держави, в інших ? певним чином розподілені між ним та
органами державної влади. Так, Конституція розмежовує функції Президента
України як глави держави і Верховної Ради України як її єдиного органу
законодавчої влади. Водночас повноваження Президента України у його
відносинах із Верховною Радою України дають можливість розглядати главу
Української держави як повноправного учасника законодавчого процесу.
По-перше, Президентові України належить право законодавчої ініціативи, а
по-друге, законопроекти визнані Президентом України як невідкладні,
розглядаються Верховною Радою України у позачерговому порядку. Крім
того, Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою
Україною.

Перш ніж розглянути власне державно-владні повноваження Президента
України, слід відзначити, що їх види та зміст обумовлені його роллю в
державі, місцем у системі органів державної влади. Характеризуючи
інститут президентства в Україні, необхідно зважити на те, що глава
держави не належить до жодної із гілок влади, виступаючи, таким чином,
суб’єктом системи стримувань і противаг органів законодавчої, виконавчої
і судової влади. Проявом функціонування такої системи є також наділення
Президента України різного роду повноваженнями, які він здійснює щодо
існуючих гілок влади в Україні. Наприклад, Президент України здійснює
повноваження щодо формування органів державної влади, здійснення
контролю за діяльністю цих органів. Владність цих повноважень
забезпечується низкою конституційних приписів про те, що: 1) на час
виконання повноважень Президент України користується правом
недоторканності; 2) за посягання на честь і гідність Президента України
винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону [1,
ст.105]; 3) Президент України не може передавати свої повноваження іншим
особам або органам; 4) Президент України на основі та на виконання
Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є
обов’язковими до виконання на території України [1, ст.106].

Отже, можемо зробити висновок, що хоча інститут президентства й
знаходиться поза межами державної влади України, однак глава наділений
значним обсягом державних повноважень, завдяки яким він, у межах
Конституції України здійснює вплив на державно-суспільні та політичні
відносини. У структурній організації Української держави Президенту
України належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає
від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного
механізму. Зважаючи на таку характеристику статусу Президента України
слушною є думка про те, що він відповідно до Конституції України має
широкі повноваження з контролю у сфері державного управління. Такі права
йому надані як главі держави, гаранту державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод людини і громадянина. Вони стосуються як формування
організаційних засад системи виконавчої влади, так і змісту її
функціонування [11, c.363].

Враховуючи таку масштабність повноважень Президента України щодо органів
державної влади, не можемо, однак погодитися із твердженням О. Н. Ярмиша
та В. О. Серьогіна, що функціонально він тяжіє до виконавчої влади [56;
c. 239]. Як випливає із конституційного закріплення повноважень
Президента України, певні функції він також здійснює і у сфері
законодавчої та судової влади держави, а відтак варто говорити не про
те, що глава держави «тяжіє» до тієї чи іншої частини державного
апарату, на наше переконання, його точніше характеризувати як носія
надвладних повноважень, який є своєрідним неупередженим та безстороннім
арбітром, який забезпечує баланс суспільно-державних інтересів. Усі
функції, конституційно покладені на Президента України, утворюють
логічно завершену систему, визначальне місце в якій займають два
найголовніші напрями його діяльності ? забезпечення єдності державної
влади та представництво держави.

Класифікуючи повноваження Президента України залежно від місця їх
здійснення та поширення, можна виокремити зовнішні та внутрішні права й
обов’язки глави держави. До переліку зовнішніх повноважень Президента
України належать (пункти 3–5 ст. 106 Конституції України):

представлення держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва
зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання
міжнародних договорів України;

прийняття рішення про визнання іноземних держав;

призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в
інших державах і при міжнародних організаціях; прийняття вірчих і
відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав.

Формою здійснення повноважень щодо керівництва зовнішньополітичною
діяльністю держави, ведення переговорів є офіційні візити Президента
України до інших держав, офіційні візити президентів цих держав в
Україну, багатосторонні зустрічі керівники держав, міжнародних
організацій у рамках різноманітних робочих зустрічей ? форумів, самітів,
конференцій тощо. Так 14 вересня 2007 р. у рамках ХІ Саміту Україна-ЄС
відбувалася зустріч Президента України Віктора Андрійовича Ющенка,
Голови Європейської Ради, Прем’єр-міністра Португальської Республіки
Жозе Сократеша, Президента Європейської Комісії Жозе Мануеля Баррозу,
Генерального секретаря Ради Європейського Союзу, Верховного представника
ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Хав’єра Солани з
представниками засобів масової інформації.

У виступі Президента України увага приділялася, зокрема, співпраці
України з Європейським Союзом, їх майбутнім домовленостям, які
сформульовані в Плані дій Україна–ЄС 2005–2008. Главою держави наголосив
на питаннях політики безпеки, в тому числі і ядерної, порушувалися теми
екології, економічного співробітництва, питання проблем торговельного
ринкового характеру між двома сторонами, візового режиму. У межах саміту
його учасники обмінялися взаємною інформацією стосовно внутрішньої
ситуації в рамках країн ЄС і в Україні. Президент України від імені
Української держави, української нації подякував Європейському Союзові
за те коректне, чутливе відношення в період, коли Україна долала
парламентську кризу, коли всі демократичні сили України були задіяні в
пошуках демократичного способу розв’язання парламентського конфлікту.

Крім того, як закріплено Законом України «Про міжнародні договори
України» (статті 3, 6), Президент України має право особисто або за його
дорученням укладати міжнародні договори України від імені України.
Президент України має право вести переговори і підписувати міжнародні
договори України без спеціальних повноважень [5].

Прийняття рішення про визнання іноземних держав, призначення та
звільнення глав дипломатичних представництв, здійснення інших зовнішніх
повноважень Президента України здійснюються шляхом підписання главою
держави відповідних указів.

Реалізація зовнішніх повноважень Президентом України, як бачимо,
безпосереднього відношення до конкретних фізичних осіб ? громадян
України, іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на її
території, не має, відіграючи юридичне значення для Української держави
в цілому.

Натомість решта повноважень, закріплених у пунктах 1, 2, 6–31 ст. 106
Конституції України є внутрішніми, тобто такими, що здійснюються
безпосередньо у межах України та мають юридичне значення і наслідки
виключно для осіб, органів, які перебувають на її території. Зокрема
Президент України звертається з посланнями до народу, щорічними та
позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і
зовнішнє становище України [1, п.2 ст.106].

Залежно від особливостей суспільних відносин, у яких здійснюються
повноваження Президента України, їх слід поділяти на такі:

повноваження, які здійснюються щодо певних суб’єктів ? народ України,
посадові особи, іноземні громадяни, органи державної влади. Так
Президент України виступає гарантом прав і свобод людини і громадянина
(ст. 102 Конституції Україні), звертається з посланням до народу
України, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції
України [1, п.2, 6 ст.106], призначає на посади та звільняє з посад
третину складу Конституційного Суду України, утворює суди у визначеному
законом порядку [1, п.22, 23] тощо. Так, Указом Президента України «Про
Апеляційний суд України, Касаційний суд України та Вищий
адміністративний суд України» від 1 жовтня 2002 р. у системі судів
загальної юрисдикції утворено Вищий адміністративний суд України з
місцезнаходженням у місті Києві; Указом Президента України «Про
утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження
їх мережі та кількісного складу суддів» від 16 листопада 2004 р. у
системі адміністративних судів України з 1 січня 2005 р. постановлено
утворити місцеві окружні та апеляційні адміністративні суди;

повноваження, які здійснюються у сферах державно-суспільного життя ?
економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах.
Президент України відіграє значну роль у загальній структурі державного
регулювання економіки, зважаючи, зокрема, на такі його повноваження:

підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою України;

вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
України подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра
України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання
такої пропозиції;

призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України;

зупиняє дію актів КМУ з мотивів невідповідності Конституції України з
одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності;

створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для
здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби.

повноваження, пов’язані із досягненням різних загальнодержавних цілей
(повноваження за об’єктами діяльності): а) забезпечення державного
суверенітету та національної безпеки України; б) забезпечення реалізації
основних прав і свобод громадян; в) керівництво зовнішньополітичною
діяльністю держави; г) формування персонального складу органів державної
влади. Так, зокрема, повноваження Президента України щодо забезпечення
реалізації основних прав і свобод громадян закріплені у ст. 102 та
пунктах 25–27 ст. 106 Конституції України [1] ? Президент України є
гарантом прав і свобод людини і громадянина, він наділений правом
нагородження державними нагородами, правом прийняття рішень з питань
громадянства, про надання притулку в Україні та правом помилування.
Головною ознакою цих повноважень глави держави є їх чітко індивідуальна
спрямованість та конкретність. Здійснюючи ці повноваження, Президент
України, вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними
особами. Крім того, на забезпечення основних прав і свобод громадян,
хоча й опосередковано, у підсумку спрямовані й інші повноваження глави
держави, оскільки забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпек,
конституційної законності та міжнародної співпраці має на меті саме
добробут громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод [56].

Проаналізувавши таким чином державно-владні повноваження Президента
України, які здійснюються ним щодо решти суб’єктів владних повноважень
держави ? органів державної влади, їх посадових осіб, можна говорити про
його формальну першість серед державних інститутів. Однак така першість
президента як найвищої посадової особи держави пояснюється не обсягом і
змістом його повноважень, а саме статусом як глави держави [18, c.36].
Зважаючи на зміст владних повноважень, якими наділений Президент
України, способи їх здійснення, специфічний порядок його обрання та
припинення повноважень, закріплені Конституцією України гарантії
недоторканості глави держави, інші особливості його правового статусу,
дають нам можливість зробити певні висновки щодо юридичної природи
інституту президентства в Україні. По-перше, Президент України є
суб’єктом владних повноважень, який з огляду на його місце та роль в
системі органів державної влади, повноважень принципово відрізняється
від решти існуючих в Україні суб’єктів ? органу законодавчої влади,
органів виконавчої та судової влади. По-друге, Президент України не може
вважатися посадовою особою (навіть вищою в державі), оскільки його
правовий статус суттєво відрізняється від статусу посадових осіб,
змістовно його повноваження набагато ширші та глобальніші від тих, які
закріплені за такими особами чинним законодавством.

Так, аналіз статей Конституції України щодо правового статусу свідчить,
що Президент займає не посаду, а пост. Про це йдеться у низці статей
Основного Закону України [1, ст.ст.104, 108, 111]. У присязі, яку
складає Президент України також йдеться про «високий пост». Таким чином,
на конституційному рівні введено новий термін «пост», який, однак, має
місце лише стосовно однієї особи в державі ? Президента України [16,
c.57]. Тому пост глави держави ? посада політична, що, на нашу думку,
має обумовлювати певні, законодавчо передбачені, особливості перебування
Президента України у виникаючих у державі правовідносинах. Зокрема це
твердження стосується участі Президента України в адміністративному
процесі, здійснення якого регулюється КАС України та мова про яку йтиме
у наступній частині дослідження. Враховуючи висновок про належність
поста глави держави до особливої, політичної категорії посад, відповідні
доповнення слід внести до Конституції України, у нормах якої доцільно
закріпити положення про те, що глава держави обіймає політичну посаду,
виклавши також пов’язані із цим правові наслідки здійснення Президентом
України своїх повноважень.

По-третє, хоча пост Президента України й має зазначені вище відмінності
від посадових осіб, проте поєднує цих осіб подібність використовуваних
ними форм діяльності та реалізації наданих чинним законодавством
повноважень. Тобто із упевненістю можна стверджувати, що Президент
України у загальному вигляді здійснює свої повноваження у правовій та
неправовій формі. Правова форма здійснення повноважень Президентом
України проявляється у виданні ним указів та розпоряджень, які є
обов’язковими на усій території України. Натомість діяльність Президента
України набуває неправових форм під час ведення ним переговорів із
представниками інших держав, участі у роботі різного роду закордонних та
міжнародних дво- та багатосторонніх зустрічах.

РОЗДІЛ 3. ПОЛОЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ПОДІЛУ ВЛАДИ, НАЯВНІ
ПРОБЛЕМИ

ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ’ЯЗАННЯ .

3.1. Політико-правові аспекти положення Президента України

в системі поділу влади

Однією з найсуттєвіших конституційних реалій слід вважати закріплення в
Основному Законі принципу поділу влади. У конституційному тексті принцип
поділу влади, що знайшов чітке відображення у ст. 6 Основного Закону
України, набуває якості одного з основоположних принципів організації
державної влади.

Нові постсоціалістичні конституції містять формулювання, що враховують
сучасні уявлення про сумісність єдності і поділу влади. Найбільш чітке
вираження такі уявлення знайшли в Конституції Казахстану 1995 р. У ній
міститься синтезуюче формулювання, що об’єднує положення про єдність
державної влади і про поділ влади з відповідними застереженнями, що
стосуються останньої концепції. Пункт 4 ст. 3 цієї Конституції вказує:
“Державна влада в Республіці єдина, здійснюється на основі Конституції і
законів у відповідності із принципом її розподілу на законодавчу,
виконавчу і судову гілки та взаємодії їх між собою з використанням
системи стримувань і противаг” [24, c.202].

Основний Закон України у ст. 5 [1] встановлює, що носієм суверенітету і
єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування. Таким чином, влада народу, як цілісна і єдина за своїм
змістом влада, реалізується через її законодавчу, виконавчу і судову
гілки [1, cт.6]. Формулювання ст. 6 Конституції, яке наголошує, що
“державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на
законодавчу, виконавчу та судову”, по суті, встановлює баланс влад, який
означає, що кожна з гілок влади має рівний щодо будь-якої іншої правовий
статус і водночас є самостійною у процесі їх взаємодії.

AE

?

¤

»

$

?

^

?^

органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої
повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до
законів України”. Фактично дане конституційне положення закріплює дію
системи стримувань і противаг, оскільки механізмом, що закріплює баланс
влад, є комплекс відповідних функцій та повноважень. Це означає, що
кожна з гілок влади не може виходити за межі своєї компетенції та
втручатися у сферу діяльності іншої.

У відповідних статтях Конституції України органи державної влади
визначаються як органи законодавчої, виконавчої чи судової влади. Так,
відповідно до ст. 75 Конституції єдиним органом законодавчої влади в
Українї є Парламент – Верховна Рада України; ст. 102 визначає Президента
України главою держави; згідно ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів
України є найвищим органом у системі виконавчих органів влади і т.д.
Основний Закон у відповідних розділах чітко закріплює компетенцію
державних органів: Верховної Ради (Розділ IV), Президента (Розділ V),
Кабінету Міністрів (Розділ VI), органів суду і прокуратури (Розділ VII,
VIII), Конституційного Суду (Розділ XII) та ін. [1]

Уперше відображений у конституційній практиці нашої Республіки в
Декларації про державний суверенітет України від 10 липня 1990 р. у
третьому розділі “Державна влада” [20, с.286], принцип поділу влади все
більш вагомо входить у політико-правову теорію і практику вітчизняного
конституціоналізму. Його втілення в національній державотворчій практиці
призводить до розподілу окремих функцій між вищими державними
структурами, що має на меті попередити узурпацію окремою гілкою влади
повноважень інших гілок влади, створити ефективну систему стримувань і
противаг, яка б забезпечувала баланс владних прерогатив. Реалізація
принципу поділу влади в організації та функціонуванні механізму влади на
найвищому рівні, навіть з огляду на його вади в українській
конституційній практиці дає змогу попередити настільки надмірну
концентрацію влади в рамках окремої державної структури, щоб це створило
реальну загрозу визначеному Конституцією державному режиму. Встановлена
Основним Законом система стримувань і противаг є об’єктивно необхідною
передумовою забезпечення прав людини і громадянина, розвитку
демократичних процесів, вирішення в компромісній формі найважливіших
питань суспільного і державного життя. Впровадження на практиці принципу
стримувань і противаг в Україні спрямоване на реалізацію і оптимізацію
діяльності державного механізму, всіх його структурних підрозділів і
підвищення на цій основі якості його функціонування.

Таким чином, закріплення в Основному Законі України принципу поділу
влади встановлює перешкоди для некерованої концентрації влади, що є
гарантією обмеженого правління, пов’язаного з контролем і рівновагою
гілок влади. Основний Закон створює самостійні владні центри, які
зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого
державного органу, встановлення авторитарного правління. Настання таких
наслідків можливе лише за умови відвертої узурпації влади з боку окремої
владної структури та скасування самого принципу поділу влади.

Аналіз норм Конституції дає підстави зробити висновок, що Президент
України в механізмі поділу влади займає ключове положення. На це
насамперед вказує зміст ст. 102 Конституції, яка визначає Президента
“гарантом … додержання Конституції”. Повноваження Президента у сфері
забезпечення конституційної законності, стабільності конституційного
ладу і його захисту займають центральне місце в його компетенції [36,
с.7]. Хоча Конституція визначає Президента як главу держави [1, ч. 1
ст.102], на якого прямо не покладено здійснення керівництва системою
органів виконавчої влади (чітке відмежування глави держави від інших
органів державної влади має на меті номінально вивести його із системи
виконавчої влади), зміст ст. 106 дає достатній простір для тлумачення
згаданого статусу [36, с.24].

Внаслідок концентрації влади і механізмів управління президентський
режим має тенденцію попереджувати, обмежувати і швидко та ефективно
вирішувати протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства.
У такому контексті, як гарант додержання Конституції, прав і свобод
людини, Президент покликаний виконувати стабілізуючу роль у
функціонуванні державного механізму Республіки в режимі конституційної
законності. Для цього він має забезпечити таке становище, за якого всі
органи держави виконують свої конституційні обов’язки, не виходячи за
межі своєї компетенції [50, с. 299-300].

Участь Президента України в системі стримувань і противаг полягає
насамперед у здійсненні арбітражної функції. У конституціях деяких
зарубіжних розвинених країн арбітражна функція глави держави знаходить
нормативне закріплення на конституційному рівні. Так, ст. 5 Конституції
Франції, зокрема, вказує: “Президент Республіки слідкує за дотриманням
Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування
публічних влад, а також правонаступництво держави” [25, с.666].
Прерогатива забезпечення належного функціонування державних органів
закріплюється і за Президентом Румунії. Саме з цією метою “він наділений
правом посередництва між владами держави” [46, с.553]. Ст. 80.2
Конституції Румунії гласить: “Президент забезпечує дотримання
Конституції і нормальне функціонування публічної влади. З цією метою
Президент діє в якості посередника між органами державної влади…”
[25]. Сама ідея “президентського арбітражу” знайшла відображення і в
основних законах таких посткомуністичних держав зі змішаною формою
правління як Білорусь [24, с.107], Вірменія [24, с.95], Казахстан [24,
с.212], Росія [27, с.436]. Однак аналіз самого тексту відповідних
конституцій (за виключенням, із застереженнями, Конституції Росії) не
дає підстав стверджувати, що глави держав у цих країнах наділені
“конкретними” арбітражними повноваженнями.

Значущість реалізації Президентом України арбітражної функції в умовах
становлення національної державності на принципах поділу влади суттєво
зростає. Тому в умовах перехідного етапу розвитку держави інститут
президентства об’єктивно покликаний виконувати консолідуючу функцію.
Президент не входить e жодну з гілок влади – ні в законодавчу, ні в
судову, ні у виконавчу. Це дає йому можливість виступати в якості
арбітра між ними. Тому саме положення глави держави, який забезпечує
збалансованість влад, функціонування державного механізму в режимі
консенсусу зобов’язує Президента діяти в ролі арбітра, що забезпечує
узгодженість позицій різних владних структур, пошук компромісних рішень
з метою повноцінної реалізації положень Основного Закону.

Проблема арбітражу Президента України є неопрацьованою не лише у
практичній, але й у теоретичній площині [41, с.63]. Арбітражна функція
Президента України не знайшла свого безпосереднього закріплення в
Конституції України, на відміну від Конституції Росії, ст. 85 якої
уповноважує Президента використовувати при необхідності “узгоджувальні
процедури для вирішення розбіжностей між органами державної влади
Російської Федерації та органами державної влади суб’єктів Російської
Федерації, а також між органами державної влади суб’єктів Російської
Федерації” [27, с.436]. Однак і в даному випадку арбітражна функція
Президента Росії розповсюджується на взаємовідносини владних структур по
вертикалі і не стосується взаємодії парламенту і виконавчої влади на
федеральному рівні. Фрагментарно арбітражна функція президента
закріплена і в Конституції Республіки Білорусь, п. 2 ст. 100 якої
гласить: “Президент Республіки Білорусь керує системою органів
виконавчої влади та забезпечує їх взаємодію із представницькими
органами” [24, с.107]. У цілому арбітражна роль президентів у
конституціях країн СНД не знайшла належної регламентації, хоча вона має
суттєве значення для стабільності конституційного ладу, охорони
конституції, забезпечення конституційної законності.

Опосередковано на арбітражну функцію Президента України вказує положення
ст. 102 Конституції України [1], яке гласить: “Президент України є
гарантом … додержання Конституції України”. Фактично це означає, що
однією з найважливіших прерогатив Глави держави є забезпечення
узгодженого функціонування в конституційних рамках усіх гілок влади, що
і є, по суті, функцією політичного арбітражу. Однак безпосередніх
формулювань щодо арбітражу Президента України, а так само виконання ним
“узгоджувальної”, “врівноважуючої”, “інтегруючої” функції чи
кореспондованих такій функції повноважень Основний Закон не містить.
Помилкою буде стверджувати, що, наприклад, право вето чи право
дострокового припинення повноважень (розпуску) Верховної Ради України
засвідчує подібну функцію Президента України. Такі повноваження хоча б
за формою є “класичними” складовими статусу глави держави. Немає
об’єктивних підстав розглядати як аргумент у підтвердження наявності
арбітражної функції Президента України й те, що він відіграє вирішальну
роль у формуванні Кабінету Міністрів України.

Роль Президента України в реалізації Основного Закону визначає його
місце в механізмі державної влади. Насамперед, він бере найактивнішу
участь у формуванні ключових органів держави. Президент України також
формує органи або приймає участь у створенні органів, діяльність яких
зв’язана зі здійсненням конституційного контролю. Одними з найважливіших
і найдієвіших повноважень Президента як глави держави також є його
установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади [40,
c.12].

Риси президентсько-парламентарної республіки проглядаються в Основному
Законі України в цілому послідовним, наскільки це можливо при даній
формі правління, принципом поділу влади. Про це свідчать повноваження
Президента, насамперед ті, які він реалізує у стосунках із Верховною
Радою і Кабінетом Міністрів. Серед відповідних повноважень слід
виділити, визначені у ст. 106 (зокрема п.п. 1, 3, 9, 10, 15, 16, 18)
Конституції. Зміст цих повноважень, без огляду на те, що частина з них
реалізується за умови здійснення контрасигнатури Прем’єр-міністром і
компетентним міністром, свідчить про особливість статусу Президента,
який полягає в тому, що, хоча згідно ст. 102 Конституції Президент є
лише главою держави, він не тільки реально бере участь у функціонуванні
кожної з гілок влади, а й користується повноваженнями у відповідних
сферах, насамперед у сфері виконавчої влади.

У сфері державного будівництва Президент України виконує значний
комплекс повноважень, зв’язаних з формуванням та функціонуванням також
інших органів державної влади, і, перш за все Парламенту та Кабінету
Міністрів. Він призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у
строки, встановлені Конституцією (п. 7 ст. 106), припиняє повноваження
Парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні
засідання не можуть розпочатися (п. 8), володіє правом законодавчої
ініціативи (ст. 93) (яке він може реалізувати і у вигляді законодавчої
ініціативи Кабінету Міністрів), підписує закони, прийняті Верховною
Радою (ст. 94), має право вето стосовно прийнятих Парламентом законів із
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради (ст. 94).

Нормативні позиції Президента набули посилення після вилучення із
прерогатив Генерального прокурора права опротестовувати акти Президента
[5]. Хоча за актами Президента конституційний контроль здійснює орган
конституційної юрисдикції, він позбавлений можливості самостійно
ініціювати такий контроль.

Ряд своїх повноважень Президент України реалізовує за згоди Парламенту.
Так, він призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра
України (п. 9 ст. 106), Генерального Прокурора України (п. 11), (однак
його звільнення з посади не потребує згоди Парламенту), Голову
Антимонопольного Комітету України (п. 14), Голову Фонду державного майна
України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п.
14); вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану
війни. Перераховані повноваження не можуть використовуватись з метою
тиску на Верховну Раду і повинні реалізовуватись у рамках принципу
поділу влади. Призначення цих повноважень визначається обов’язком Глави
держави забезпечувати узгоджене функціонування усіх гілок механізму
державної влади [36, с.255].

Реалізуючи ці повноваження, Президент України володіє широкими
можливостями впливати на всі ланки державного апарату, як на
законодавчу, так і на виконавчу владу, в тому числі Кабінет Міністрів
України, на судову систему, зокрема і Конституційний Суд. Враховуючи, що
Президент України обирається безпосередньо виборчим корпусом, він
володіє всіма реальними можливостями бути вагомим конкурентом Парламенту
у всіх сферах прийняття державно значущих рішень. Сьогодні є всі
підстави вважати Україну президентсько-парламентарною республікою, в
якій Президент володіє більшими повноваженнями ніж Парламент. При цьому
у нормативно визначених за змістом ст. 106 Основного Закону реальних
повноваженнях Президента, при формальному визначенні його лише главою
держави (ст. 102), слід вбачати суперечність конституційного тексту.
Функціонування державного механізму України засвідчує розходження між
формальним та фактичним змістом Основного Закону [33, с.21]. Якщо,
виходячи з положення Конституції про те, що вищим органом у системі
органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів, а завданням Конституції
було встановлення парламентарно-президентської форми правління,
необхідним є нормативне посилення позицій Парламенту. У такому випадку
на конституційному рівні, наприклад, повинно бути закріплене положення
про те, що припинення повноважень Прем’єр-міністра, так само як і його
призначення, передбачало б отримання згоди Верховної Ради України, а
припинення повноважень членів Кабінету Міністрів, керівників інших
центральних органів виконавчої влади, також голів місцевих державних
адміністрацій можливе тільки після подання Прем’єр-міністра (можливе
запровадження й суто парламентського способу формування Уряду, на зразок
запропонованого Президентом у проекті закону “Про внесення змін до
Конституції України” [45, с.70]). Вказані зміни зняли б питання про
“формальний” і “реальний” статус Глави державної влади, закріпили б
єдність центру політичної влади в особі Парламенту, який, згідно з ст.
92 Конституції є єдиним органом, уповноваженим визначати основи
внутрішньої і зовнішньої політики.

Отже, взаємовідносини з виконавчою гілкою визначаються статтями 106,
112, 113, 114, 115, 116, 118 та іншими Конституції України [1]. Так,
Президент України призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів
Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх
повноваження на цих посадах [1, ст.106, 114, 118]; у випадках
дострокового припинення повноважень Президента згідно зі статтями 108,
109, 110, 111 Конституції [1], його обов’язки покладаються на
Прем’єр-міністра України [1, ст.112]; Кабінет Міністрів відповідальний
перед Президентом і забезпечує виконання його актів [1, ст.113, 116];
Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом
України [1, ст.115].

Конституція передбачає процедуру контрасигнації (лат.: conta — против,
signare — підписувати) стосовно актів Президента, виданих у межах
повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 17, 18, 21, 22,
23, 24 ст.106 [1]. Такі акти скріплюються підписами Прем’єр-міністра
України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Взаємовідносини з гілкою судової влади визначаються статтями 106, 128,
131 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент утворює суди у
визначеному законом порядку (ст. 106); здійснює перше призначення особи
на посаду професійного судді (ст. 128); призначає трьох членів Вищої
ради юстиції (ст. 131).

Таким чином, Конституція України визначає місце і роль Президента
України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільшим обсягом повноважень Президент України наділений у сфері
виконавчої влади, їх можна поділити на три групи: а) формування
виконавчої влади; б) визначення змісту і спрямування її функціонування;
в) забезпечення законності у сфері державного управління.

У межах повноважень щодо формування виконавчої влади Президент України:

• призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших
державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні
грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

• призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України;
припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про
його відставку;

• призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє ‘їхні
повноваження на цих посадах;

• призначає половину складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення;

• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради
України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду
державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і
радіомовлення України;

• утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра
України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в
межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

• призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань;

• створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для
здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби.

Для визначення змісту і напрямів функціонування виконавчої влади
Президент України:

• звертається із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради
України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;

• очолює Раду національної безпеки і оборони України;

• має право законодавчої ініціативи;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України:

• видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

• є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює
керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

• приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову
мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України;

• приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в
окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини;

• нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та
нагороджує ними.

Для забезпечення законності у сфері державного управління Президент
України:

• призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України
відповідно до ст. 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський
референдум за народною ініціативою;

• призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки,
встановлені цією Конституцією;

• припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти
днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

• призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального
прокурора України та звільняє його з посади;

• здійснює контрольні повноваження як особа, що очолює Раду національної
безпеки і оборони України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

• утворює суди у визначеному законом порядку. Згідно з п. 18 ст. 106
Конституції Президент очолює Раду національної безпеки і оборони
України, що є координаційним органом з питань національної безпеки і
оборони при Президентові України [1].

Персональний склад Ради формує Президент України. її членами можуть бути
керівники центральних органів виконавчої влади, а також інші посадові
особи, а за посадою, що передбачено ст. 107 Конституції, до неї входять:

Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки
України. Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ
України.

Забезпечення діяльності Ради здійснює Секретар Ради, якого призначає
Президент України. Він має заступників, яких також призначає Президент.
Секретар Ради безпосередньо підпорядковується Президентові України.

Як свідчить практика, крім визначених Конституцією (ст. 107) осіб, до
Ради національної безпеки і оборони України входять: Секретар Ради
національної безпеки і оборони України; Голова Державного комітету у
справах охорони державного кордону України; Міністр промислової політики
України; Голова Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і
організованою злочинністю при Президентові України — директор
Національного бюро розслідувань України; Міністр України з питань
надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків
Чорнобильської катастрофи; Глава Адміністрації Президента України;
Міністр фінансів України; Президент Національної академії наук України;
Міністр економіки України [13, с.48].

Головними завданнями Ради є:

• забезпечення реалізації єдиної державної політики у сфері національної
безпеки і оборони України;

• аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньо- та внутрішньополітичної
ситуації, визначення на цій основі стратегії та пріоритетних напрямів
забезпечення національної безпеки і оборони;

• комплексна оцінка та прогноз потенційних і реальних загроз державному,
економічному, суспільному, оборонному, інформаційному, ядерному,
екологічному та іншим видам і об’єктам безпеки України;

• планування, організація та контроль за здійсненням заходів
політичного, економічного, воєнного, соціального, науково-технічного та
іншого характеру, адекватних цим загрозам;

• розгляд питань фінансування витрат на національну безпеку і оборону, а
також контроль за витрачанням відповідних коштів;

• розгляд проектів законів України та указів Президента України, інших
нормативних актів, наказів і директив Верховного Головнокомандувача
Збройних Сил України, концепцій, доктрин, державних програм у сфері
національної безпеки і оборони України тощо;

• підготовка пропозицій щодо вдосконалення системи забезпечення
національної безпеки та організації оборони України, у тому числі щодо
утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у даній
сфері;

• підготовка пропозицій щодо оголошення стану війни, загальної або
часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в
Україні або в окремих її місцевостях, а також щодо оголошення в разі
потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної
ситуації;

• координація наукових досліджень у галузі національної безпеки і
оборони;

• розгляд і вирішення інших актуальних проблем національної безпеки і
оборони України.

Відповідно до покладених на неї завдань. Рада координує і контролює
діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і
оборони, а також Комісії з питань ядерної політики та екологічної
безпеки при Президентові України, Генеральної військової інспекції при
Президентові України, Координаційного комітету по боротьбі з корупцією
та організованою злочинністю при Президентові України, інших органів у
даній сфері, утворених при Президентові України.

Базовими державними науково-дослідними установами аналітично-прогнозного
супроводження діяльності Ради є Центр стратегічного планування та
аналізу при Раді та Національний інститут стратегічних досліджень, які
підпорядковуються Секретареві Ради. Український інститут досліджень
навколишнього середовища і ресурсів, підпорядкований Раді, та
Національний інститут українсько-російських відносин при Раді.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати
участь Голова Верховної Ради України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію
указами Президента України.

З метою забезпечення необхідних умов для здійснення Президентом України
своїх конституційних повноважень і відповідно до п. 28 ст. 106
Конституції України, Президентом утворено постійно діючий орган —
Адміністрацію Президента України [1].

Основними завданнями Адміністрації Президента України є:

• організаційне, правове, консультативне, інформаційне і аналітичне
забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним
повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина, здійснення інших конституційних повноважень як глави
держави;

• сприяння Президентові України у забезпеченні узгодженого
функціонування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних та
місцевих органів виконавчої влади, а також у вирішенні кадрових та інших
питань, віднесених до повноважень Президента України;

• забезпечення взаємодії Президента України з Верховною Радою України,
іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та
об’єднаннями громадян;

• організація підготовки та опрацювання проектів указів і розпоряджень
Президента України, а також проектів законів, що вносяться Президентом
України на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої
ініціативи;

• аналіз соціально-економічних, політичних та правових процесів у
державі та внесення відповідних пропозицій Президентові України;

• здійснення за дорученням Президента України та на виконання його
повноважень як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод
людини і громадянина, контролю за додержанням актів законодавства
України;

• організація протокольних заходів, а також здійснення
матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності Президента
України.

До складу Адміністрації Президента України входять: Глава Адміністрації
Президента України; Перший помічник Президента України; Перший заступник
та заступники Глави Адміністрації Президента України; помічники, радники
та консультанти Президента України; Постійний Представник Президента
України у Верховній Раді України; Постійний Представник Президента
України в Конституційному Суді України; Державно-правове управління;
Управління організаційної роботи та кадрової політики; Управління
економічної та соціальної політики; Управління гуманітарної політики;
Управління внутрішньої політики; Управління зовнішньої політики;
Контрольне управління; Управління документального забезпечення та
інформатизації; Управління справами; Канцелярія Президента України,
Прес-служба Президента України; Служба Протоколу Президента України;
Відділ державних нагород; Відділ громадянства; Відділ помилування;
Відділ листів і прийому громадян; Перший відділ.

Доручення Глави Адміністрації Президента України, Першого помічника
Президента України, першого заступника та заступників Глави
Адміністрації Президента України у визначених Президентом України межах
та з питань, що належать до ‘їхніх повноважень, є обов’язковими для
виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

3.2. Вплив політичної реформи на реалізацю повноважень Президента
України

Конституційні зміни, юридично репрезентовані Законом № 2222 – IV „Про
внесення змін до Конституції України” від 08.12.2004, набули чинності з
1 січня 2006 року. Ці новації суттєво позначилися на функціях Президента
України, Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України. Суть змін
полягала у передачі підпорядкування Кабінету Міністрів України від
Президента до Верховної Ради.

Здавалося б, на цьому конституційні зміни мають на нинішньому етапі
завершитися, адже основна мета реформування щодо перерозподілу владних
повноважень у трикутнику „Президент – парламент – Кабмін” була
досягнута. Але протистояння між провідними політичними силами лише
загострилося. Це можна вважати свідченням того, що проблема
імплементації конституційних змін потребує ґрунтовного наукового
осмислення.

Актуальність аналізу процесу імплементації конституційних змін з позиції
інтересів різних політичних сил обумовлюється тим, що в Україні існує
різниця між „фактичною” і „юридичною” конституціями, яка поглиблюється
бажанням політичної еліти довільно трактувати конституційні норми.

Проблеми імплементації конституційних змін в контексті
інституційно-функціональних протиріч знайшли певне відображення в працях
вітчизняних і зарубіжних вчених. Зокрема, серед наукових досліджень,
присвячених аналізові нової моделі взаємовідносин у трикутнику
„Президент – парламент – Кабмін” та напрямів оптимізації відносин в
системі органів державної влади в Україні, варто відзначити праці В.
Мельниченко, Н. Плахотнюк, Ю. Древаля, В. Речицького, Є. Захарова, В.
Шаповала. Особливо актуальними видаються аналітичні матеріали експертів
лабораторії законодавчих ініціатив Д. Ковриженко, В. Замніуса, Д.
Котляр, в яких акцентується увага на протиріччях імплементації
конституційних змін протягом 2005 – 2007 років з позиції інтересів
провідних політичних сил.

Невід’ємним атрибутом політичної системи нашої держави у 2005 – 2007
роках стали протиріччя й конфлікти між основними учасниками політичного
процесу щодо перерозподілу владних повноважень. Це було наслідком
конституційної невизначеності важливих потенційних питань у владному
трикутнику.

Враховуючи різноманітність протиріч і конфліктів політичної системи
зазначеного періоду, автор вважає, що в цій ситуації доцільно
використовувати проблемно-хронологічний підхід. Зокрема, пропонується
виокремити три конфліктні вектори взаємодії у трикутнику „Президент –
парламент – уряд”: 1) Президент – уряд на чолі з Прем’єр-міністром;
2) Президент – Верховна Рада та 3) уряд – Верховна Рада.

Важливість та складність проблематики дослідження потребує виокремлення
двох хронологічних етапів. Нижня хронологічна межа першого етапу
визначена ухваленням Закону № 2222 – IV „Про внесення змін до
Конституції України” від 08. 12 2004. Верхню хронологічну межу доведено
до 1 січня 2006 року, другий етап починається від 1 січня 2006, тобто з
моменту набрання чинності конституційних змін, юридично репрезентованих
цим Законом.

Характерною рисою першого етапу є протистояння Президента і
Прем’єр-міністра. Слід зауважити, що в цій ситуації глава держави
дистанціювався від дій контрольованих ним органів. Формально перебуваючи
поза процесом політичного протистояння, Президент водночас надавав
додаткові повноваження своєму Секретаріатові та РНБО, тим самим
стримуючи політичні амбіції Прем’єра. Президентське оточення безперервно
ініціювало спроби ревізувати політичну реформу. Хоча сам Президент
постійно наголошував, що, незважаючи на її очевидну недосконалість, він
залишається прихильником конституційних змін. Верховна Рада у цей період
не мала пропрезидентської більшості, відтак її керівництво намагалося
створити свій центр політичної влади.

Характерною ознакою діяльності владного трикутника в умовах
конституційних змін другого етапу було суттєве посилення впливу
парламенту на діяльність уряду. Відтак загострилося протистояння
парламенту й уряду, з одного боку, та Президента і його оточення – з
іншого. Це протистояння скоріше нагадувало боротьбу за перерозподіл
владних повноважень, а не боротьбу за вдосконалення конституційної
реформи [34, с.89].

Процес імплементації конституційних змін, передбачених Законом „Про
внесення змін до Конституції України”, що відбувається останні два роки,
засвідчив очевидну недосконалість запропонованого варіанта політичної
реформи. Політичні суперечки розпочались одразу ж після інавгурації
Президента В. Ющенка.

З перших днів взаємодії Верховної Ради з новообраними Президентом та
новопризначеним урядом стало зрозуміло, що вперше склалася ситуація,
коли в парламенті переважають політичні суперники президентської
команди. Тим часом в оточенні Президента не було єдності щодо
стратегічного бачення ситуації, що, у свою чергу, заклало підстави для
взаємної системної недовіри цих носіїв влади. Верховна Рада з самого
початку свого скликання блокувала формування повного складу
Конституційного Суду України, намагаючись не допустити перегляду
політичної реформи. Парламент чутливо реагував на спроби Президента
посилити свої повноваження за допомогою двох потужних центрів
політичного впливу: новоствореного Секретаріату Президента і Ради
національної безпеки і оборони. Але найгостріше протистояння
парламентарів, що спричиняло постійні конфліктні ситуації, відбувалося
не з Президентом, а з новим урядом та Прем’єр-міністром.

Один з перших конфліктів Верховної Ради з прем’єром Ю. Тимошенко стався
наприкінці лютого 2005 року, коли депутати спочатку відмовились включити
до порядку денного розгляд питання про законопроект Кабміну щодо
зменшення імпортного мита, а потім розглянули і прийняли відповідний
закон тільки після погроз Прем’єр-міністра звернутися за допомогою до
учасників „помаранчевої революції”. Наступний конфлікт спалахнув одразу
після закінчення сесії парламенту у липні 2005 року, коли Кабмін
виступив з безпрецедентно різкою заявою на адресу Верховної Ради, яку
він звинуватив у створенні штучної напруги в суспільстві та намаганні
дискредитувати уряд і Президента. Очевидно, що більшість Верховної Ради
України IV скликання чинила опір адміністративно-командним методам
управління економікою країни, характерним для стилю Ю. Тимошенко.

Верховна Рада оперативно відреагувала на політичну кризу, що охопила
вищі ешелони виконавчої влади на початку вересня 2005 року, коли
протягом тижня Президент відправив у відставку ініціаторів політичного
протистояння, яке переросло в конфлікт. 13 вересня 2005 року, коли
Конституційний Суд України визнав конституційним законопроект №3207-1
„Про внесення змін до Конституції України”, сталися дві знаменні події.
Перша – Президент В. Ющенко, виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра Ю.
Єхануров та Голова Верховної Ради В. Литвин спільно з представниками 9
парламентських фракцій підписали „Декларацію єднання та співробітництва
задля майбутнього України”. Слід зазначити, що це був вимушений крок,
оскільки провладна команда розпалася, і Президент змушений був вдатися
до діалогу з опозицією. Друга подія – внесення Президентом і
затвердження парламентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра Ю.
Єханурова. То був один з найконструктивніших кроків щодо налагодження
постійного діалогу між Президентом і представленими у Верховній Раді
політичними силами.

VIII сесія Верховної Ради засвідчила, що парламент не спромігся
розглянути хоча б концептуальних засад законів „Про Кабінет Міністрів
України”, „Про Президента України”, „Про опозицію” тощо. В середині
грудня 2005 року Верховна Рада, напередодні набрання чинності
конституційних змін, вступила у відкриту конфронтацію з урядом і
Президентом стосовно бюджету, а також тричі провалила затвердження
суддів Конституційного Суду. Парламентарі не прислухалася й до
Президента, якого підтримав Моніторинговий комітет ПАРЄ, нагадавши, що
він вже рекомендував українській владі „забезпечити оновлення складу КС
без необґрунтованого зволікання після того, як закінчиться термін
повноважень його суддів” [37, с.43]. Газова криза була використана
парламентом як спроба продемонструвати Кабміну й Президентові свою силу
в нових умовах. Обговорення роботи Кабінету Міністрів несподівано
закінчилося його відставкою. Верховна Рада при цьому навіть формально не
дотрималась процедури відставки уряду. Президент не визнав
конституційності відставки й залишив уряд Ю. Єханурова діючим,
відкликавши свій підпис під Меморандумом про співробітництво влади й
опозиції, підписаний у вересні 2005 року. Цей конфлікт продемонстрував,
що безумовним успіхом опозиції була наочна демонстрація вступу в дію
політичної реформи та перерозподілу влади. Відтак перший крок з
реалізації політреформи виявився деструктивним.

Якісно новий етап діяльності Верховної Ради України настав після виборів
2006 року, коли парламент запрацював цілком у режимі конституційних
змін.

Процес структурування Верховної Ради та формування виконавчої влади
після виборів 2006 року відзначався низкою суттєвих особливостей.
По-перше, склад депутатського корпусу, обраного за партійними списками,
засвідчив високий рівень присутності в Парламенті групових та
корпоративних бізнес-інтересів, готовність частини депутатів до пошуку
союзників на підставі саме прагматичних, а не ідеологічних мотивів.
По-друге, після виборів у повному обсязі набрали чинності зміни до
Конституції, згідно з якими запроваджувалися нові принципи формування
обох гілок влади. По-третє, вибори та попередні півтора року політичного
життя країни проходили на конфронтаційній основі, і ця атмосфера
запанувала у Верховній Раді України нового скликання.

Недостатній рівень політико-правової культури спровокував на першому
етапі роботи парламенту жорсткий конфлікт між Партією регіонів та
коаліцією демократичних сил, яка виникла згідно з „Угодою про створення
коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання” від 22
червня 2006 року. Учасники коаліції домовилися про розподіл посад голів
усіх парламентських комітетів. Опозиційним фракціям було запропоновано
посади заступника Голови Верховної Ради, керівника Рахункової палати,
голови Спеціальної контрольної комісії з приватизації, перших
заступників голів усіх комітетів. Також, за словами лідера СПУ О.
Мороза, опозиції було запропоновано „створити 5 — 6 спеціальних комісій
за прикладом комісії з приватизації, які б забезпечували функції
контролю опозиції за діями влади” [38]. Такий підхід став однією з
причин блокування депутатами від Партії регіонів роботи Верховної Ради,
яке тривало з 27 червня по 6 липня 2006 року. Адже він (цей підхід)
суперечив пропорційному принципові, визначеному чинним на тоді
Регламентом Верховної Ради України.

6 липня 2006 року Головою Верховної Ради України було обрано лідера
Соціалістичної партії України О. Мороза, а 7 липня створено нову, так
звану антикризову коаліцію, до складу якої увійшли Партія регіонів, СПУ
та КПУ. 11 липня про припинення існування коаліції демократичних сил і
створення антикризової коаліції офіційно оголосив новообраний спікер.

Нова редакція Основного Закону, що надала великі повноваження коаліції
депутатських фракцій, не передбачила механізмів її формування, процедур
легітимації, розпуску, включення і виключення членів, прав окремих
депутатів і керівництва фракцій, за винятком часових меж проголошення
коаліції і подання кандидатури прем’єра [22, c.25]. На практиці це
призвело до переформатування політичних сил. Тим часом те, що не
існувало визначеної законом такої підстави для припинення повноважень
народного депутата, як виключення з фракції, дозволило окремим нардепам
ігнорувати партійні позиції при утворенні коаліцій. Зокрема, частина
депутатів із фракцій БЮТ і „Наша Україна”, всупереч рішенням фракцій,
„індивідуально” приєдналися до антикризової коаліції . Це не передбачено
Конституцією – в ній зазначається (Ст. 83, Ч. 6), що у Верховній Раді
утворюється „коаліція депутатських фракцій” [1]. Але така практика
отримала легітимацію через зміни до Регламенту Верховної Ради України,
згідно з якими було відновлено „позафракційний” статус народних
депутатів.

Недосконалість конституційно визначеного порядку формування Кабінету
Міністрів України дала підстави для дискусій стосовно наявності у
Президента підстав для розпуску Верховної Ради. Через конституційну
неузгодженість механізму взаємодії вищих владних інститутів між
парламентською коаліцією та сформованим нею урядом В. Януковича і
Президентом України відбувались постійні конфлікти у сфері здійснення
виконавчих повноважень. Фактично Голова Верховної Ради та його партнери
з антикризової коаліції діяли всупереч Регламентові, згідно з яким
коаліція депутатських фракцій протягом 10 днів після виходу з неї одного
з членів може переформатуватися або оголосити про припинення своєї
діяльності. Це призвело до того, що про створення антикризової коаліції
оголошувалося офіційно двічі – 11 липня і 18 липня, так само двічі
пропонувалася на посаду Прем’єр-міністра кандидатура В. Януковича. Зміна
конфігурації парламентської більшості супроводжувалася загрозою розпуску
Верховної Ради Президентом, який вже 12 липня заявив, що розпустить
Парламент, якщо політичні сили не досягнуть компромісу.

Одним з можливих варіантів виходу з конфліктної ситуації було підписання
Універсалу національної єдності між Президентом, главою уряду та
лідерами парламентських фракцій. Однак Універсал не став документом,
яким би влада і політичні сили керувалися у своїх діях. Він не мав
жодного правового статусу, тому гарантією його дотримання могла бути
лише політична воля підписантів, а її не було від самого початку.

Отже, слід констатувати, що конституційні зміни від 8 грудня 2004 року
суттєво не вплинули на поліпшення роботи законодавчого органу. Навпаки,
ще більше загострилася боротьба за повноваження між основними
політичними силами в парламенті, а також боротьба між парламентом та
іншими владними суб’єктами. Що, в черговий раз, засвідчило
неспроможність і небажання політичних сил діяти з позиції
загальнонаціональних інтересів.

Процес імплементації конституційних змін мав суперечливий характер також
і для інституту президентства. На першому етапі, до 1 січня 2006 року,
новобраний Президент України спочатку здійснив реформування
Адміністрації Президента, утворивши 24 січня 2005 року своїм Указом №
108/2005 Секретаріат Президента України на чолі з державним секретарем
О.Зінченком. У той же день прямо в сесійній залі було затверджено
Прем’єр-міністра та підписано укази про призначення членів Кабміну. Та
вже на цьому етапі дався взнаки непослідовний характер формування уряду.

Оскільки „помаранчева коаліція”, що підтримувала В. Ющенка на
президентських виборах, не мала більшості в парламенті, то логічним було
б призначення Президентом уряду національної єдності. Але Президент
віддав усі посади в уряді саме цій коаліції. Розуміючи, що харизматичний
образ Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко може вплинути в подальшому на
послаблення позицій Президента і його оточення, В. Ющенко посилив свою
владну вертикаль. З цією метою Президент України своїм Указом 20 лютого
2005 року призначив П. Порошенка на посаду секретаря Ради національної
безпеки і оборони (РНБО). Тим же Указом було визначено кількісний склад
цього органу: 12 членів під головуванням Президента. Указом Президента
України № 208/2005 від 22.02.05 року було суттєво розширено повноваження
секретаря РНБО. Він отримав не тільки право брати участь у засіданнях
Кабміну, але й повноваження ініціювати невідкладний розгляд урядом
питань виконання рішень РНБО, вносити у міністерства, інші органи
виконавчої влади обов’язкові для розгляду пропозиції і рекомендації,
давати їм доручення, звертатись до них із запитами тощо.

Таке посилення ролі РНБО відповідало певному балансу сил, коли Президент
дистанціювався від заяв своїх прихильників про можливість перегляду
положень політреформи, а також контролював у такий спосіб діяльність
уряду Ю.Тимошенко. Навесні 2005 року держсекретар О.Зінченко та секретар
РНБО П.Порошенко висловили своє бачення перспектив політичної реформи.
Перший запропонував винести питання імплементації конституційних змін на
референдум, другий заявив, що прийняття Закону № 4180 було правильним,
хоча сам закон недосконалий [44, c.56]. Опосередковано про можливість
підтримки ідеї референдуму висловився і Президент.

Вереснева криза, що охопила провладну команду, змусила Президента
відправити у відставку уряд Ю. Тимошенко, відбулись гучні відставки
О.Зінченка і П.Порошенка. Так званий корупційний скандал, спровокований
виступом О.Зінченка, призвів до розвалу коаліції пропрезидентських сил у
парламенті. В. Ющенко був змушений звернутись до Партії регіонів і
підписати зі своїми опонентами „Меморандум взаємопорозуміння між владою
та опозицією”. Президент також підписав кілька Указів, що змінювали
структуру його апарату. Було ліквідовано посади держсекретаря і першого
помічника Президента. Натомість вводилася посада голови Секретаріату.
Крім того, з відання РНБО вилучили й повернули до Секретаріату функції
кадрових пропозицій щодо силових структур. Причини таких змін полягали,
по-перше, в тому, що Президент намагався привернути симпатії
парламентарів перед голосуванням кандидатури на посаду Прем’єр-міністра.
По-друге, свого часу ці структури формувались під „конкретних осіб”, аби
створити центри впливу, які урівноважували б вплив Ю.Тимошенко.
По-третє, не виключено, що Президент, залишившись без команди, намагався
адаптувати свої допоміжні структури у напрямі виконання нових функцій,
тобто це був крок назустріч політреформі.

Відчутні зміни сталися у відносинах Президента України з Верховною Радою
після виборів 2006 року. Становище ускладнилося тим, що пропрезидентські
сили не змогли утворити парламентську більшість. Саме тоді, коли В.
Ющенко в особі антикризової коаліції мав непримиренного політичного
опонента, очевидними були прогалини у новій схемі перерозподілу владних
повноважень. Незважаючи на конституційні новації, якими передбачалося
суттєве звуження повноважень Президента та впливу його на діяльність
уряду, у нього залишалось повноваження призупиняти дію актів Кабінету
Міністрів з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням
до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (пункт 15
Частини першої Статті 106 в редакції Закону N2222-IV від 08.12.2004).
Окрім того, у Президента залишається право видавати обов’язкові для
виконання Кабміном Укази.

На етапі формування Кабінету Міністрів на чолі з В. Януковичем стала
очевидною ще одна прогалина чинної Конституції: програма дій коаліції
може абсолютно відрізнятись від програми дій Президента. Виходом з цієї
ситуації було ухвалення Законів України „Про Кабінет Міністрів України”
і „Про Президента України”. Право вето, що також належало до повноважень
глави держави, давало можливість застосування екстраординарних засобів
впливу на парламент. Зокрема, Президент України подав у парламент свій
варіант Закону України „Про Кабінет Міністрів України” (реєстраційний №
2325-1). Коли антикризова коаліція відхилила цей проект, Президент подав
пропозиції до парламентського законопроекту. Після того, як депутати
проігнорували зауваження В. Ющенка, він застосував право вето. Подальші
події відомі: за допомогою ситуаційного союзу з фракцією БЮТ антикризова
коаліція подолала вето Президента.

Якщо проаналізувати відмінність президентського законопроекту від
запропонованого Кабінетом Міністрів, то пропозиції глави держави
зводились до наступного. Законопроект Президента визначав статус не лише
Кабміну, але й центральних органів виконавчої влади; він передбачав ряд
механізмів запобігання „політизації” інституту держсекретарів
(конкурсний відбір, визначення строку повноважень тощо); обмежувалась
кількість віце-прем’єрів – 3. Президентський законопроект також
передбачав, що уряд повинен бути сформований протягом 60 днів після
дострокового припинення повноважень Кабміну або складення урядом
повноважень перед новообраним парламентом. Президент також висунув
наступну пропозицію щодо процедури внесення ним кандидатури
Прем’єр-міністра для затвердження Верховною Радою: глава держави може
відмовити у внесенні кандидатури, запропонованої коаліцією, у випадку її
невідповідності вимогам, які ставляться до кандидата на пост Прем’єра.
Він також запропонував, щоби Програма діяльності уряду в частині
оборонної, зовнішньої політики базувалась на відповідних посланнях
Президента, а сама Програма обговорювалась у комітетах і фракціях та
затверджуватись на весь період діяльності уряду Законом України. Умовою
сформування уряду вважалось складання присяги двома третинами його
членів, у той же час його повноваження вважались би припиненими
достроково, якщо третина його членів склала повноваження.

Боротьба за повноваження переросла у масштабний конфлікт Президента з
Верховною Радою, оскільки жодна сторона не йшла на компроміс. Намагання
збільшити кількісний склад коаліції призвели до оприлюднення Указу
Президента України від 2 квітня 2007 року № 264 „Про дострокове
припинення повноважень Верховної Ради України”. Верховна Рада
відреагувала низкою постанов щодо нелегітимності цього Указу. Такі дії
всіх вищих носіїв влади лише загострили ситуацію в державі.

Оскільки ми розглянули складний процес імплементації конституційних змін
з точки зору взаємодії Верховної Ради і Президента України, то є
необхідність простежити процес трансформації статусу і повноважень
Прем’єр-міністра і Кабінету Міністрів України.

Після президентських виборів 2004 року процедура затвердження
Прем’єр-міністра й усього складу Кабінету Міністрів відбулась за чинною
тоді Конституцією України. Конституція зразка 1996 року заклала у модель
виконавчої влади певні суперечності, що характеризувались дуалізмом
становища уряду в системі органів виконавчої влади. Процес формування
уряду Ю.Тимошенко засвідчив залежність Прем’єра та Кабінету Міністрів
від Президента. Дуалістичний характер утворення та функціонування уряду
впливав на дієздатність Прем’єра, який був обмежений, з одного боку,
Президентом, а з іншого – змушений був апелювати до Верховної Ради.

Істотно змінилась ситуація, коли сформувалася антикризова коаліція.
Норми чинної Конституції України закладали інституційну суперечливість в
діяльності Кабінету Міністрів, про яку йшлося вище, оскільки частина
його членів призначається за поданням коаліції депутатських фракцій, а
інша частина – за поданням Президента. Це стало джерелом постійних
конфліктів всередині одного органу влади, що спостерігалось протягом
осені 2006 року навколо призначення міністрів за квотою Президента. Тут
також конкурують різнорівневі суб’єкти – Прем’єр-міністр як представник
парламентської більшості і голова виконавчої влади одночасно, та
Президент, повноваження якого у сфері виконавчої влади декларативно
скасовано, але функції глави держави за ним залишені. Отже,
конфліктність пронизує всю систему виконавчої влади. Одна з головних
причин, що забезпечила життєздатність політичної реформи 1998 — 2004
років, стосувалася, в першу чергу, статусу Прем’єр-міністра. Всі
Прем’єри ставали ключовими особами політичного життя країни. Сам статус
прем’єрської посади був подвійним, оскільки, з одного боку, Прем’єр був
виконавцем волі Президента, а з іншого – він перебирав на себе
відповідальність за здійснення державної політики. Зрозуміло, що
керівник уряду мав після відставки один шлях: в опозицію і на
президентські вибори.

Така ситуація завжди була джерелом політичної нестабільності. Тому
найбільш далекоглядні політики завжди виступали за політичну реформу.
Але український її варіант реформування передбачав створення фактично
двох частин виконавчої влади: одну – для Президента, іншу – для
Прем’єра, при цьому не передбачалося реальних механізмів взаємодії між
ними. Це наочно засвідчив хід подій навколо створення Кабінету Міністрів
В. Януковича.

Конституційні новели залишили без відповіді багато питань. Скажімо, уряд
нині формується за умови подання коаліцією депутатських фракцій на ім’я
глави держави стосовно висунення нею кандидатури Прем’єра та за умови
результативного голосування. При цьому не враховано ситуацію, а що
робити, коли існує альтернатива або Президент не вносить цю кандидатуру?
Складається враження, що коаліція тільки й створюється задля призначення
уряду. Тим більше, що вона стає гарантом існування уряду на весь період
каденції. Можливості впливу Президента на діяльність Кабміну звужені.
Розпад коаліції як одну з причин відставки уряду залишено на розгляд
Регламенту, а не закріплено законодавчо. Отже, головний орган виконавчої
влади опинився заручником волі бізнесових груп, представлених у
парламенті. Така ситуація характерна для „слабкого” Прем’єра. „Сильний”
Прем’єр зможе контролювати ситуацію в парламенті і таким чином
забезпечуватиме свій статус. Зрозуміло, що жоден з варіантів не має
нічого спільного з національними інтересами.

Остання спроба Кабміну обмежити повноваження Президента під час
ухвалення Закону України „Про Кабінет Міністрів України” показала
непримиренність позицій сторін попри обопільні заяви про можливість
компромісу. Варіант цього Закону в редакції Кабінету Міністрів
(реєстраційний № 2325), прийнятий Верховною Радою, передбачає:
визначення статусу, функцій і повноважень лише Кабінету Міністрів,
очолювання апарату міністерств заступниками міністрів. Ним не
передбачено обмеження кількості віце-прем’єрів, обмеження в часі
діяльності уряду, що склав повноваження, а також обов’язковість
затвердження законом програми уряду тощо. Закон передбачає, що глава
держави зобов’язаний внести на розгляд Верховної Ради кандидатуру,
запропоновану коаліцією. Закон не встановлює меж легітимності Кабінету
Міністрів. Урядовий законопроект не дає однозначної відповіді й на
питання, чи можуть відповідальні члени уряду відмовитись від
контрасигнації актів Президента. Він також відмовляє Президентові у
праві давати доручення міністрам тощо.

Таким чином, з одного боку, Кабінет Міністрів В.Януковича здійснював би
більш активну роль у системі виконавчої влади у нових умовах. Але така
діяльність не завжди проходила в межах правового поля.

Недоліки, суперечності, протиріччя та конфлікти процесу імплементації
політичної реформи, що позначилися, в першу чергу, на діяльності у
владному трикутнику „Президент – парламент – Кабмін”, актуалізували
питання вдосконалення політичної системи України. Одним із важливих
кроків у цьому напрямі став Указ Президента України № 497 „Про
призначення позачергових виборів до Верховної Ради України” від 5 червня
2007 року. На думку Президента, цей Указ мав сприяти розв’язанню
політичної кризи. Другим важливим кроком став виступ Президента 27
червня 2007 року на урочистому засіданні з нагоди Дня Конституції. В.
Ющенко наголосив на необхідності політичного реформування і пообіцяв
найближчим часом запропонувати власний проект нових змін до Конституції,
який має бути винесений на всенародний референдум. На думку Президента,
головними положеннями нової Конституції мають стати якісно вищий рівень
конституційного захисту прав і свобод громадян, реформування парламенту
і судової системи. В. Ющенко, зокрема, вважає за доцільне створити в
Україні двопалатний парламент, оскільки це дозволить зміцнити
представництво регіонів у законодавчому органі й підвищити
відповідальність за якість законотворчості.

Пропозицію Президента знову змінити Основний Закон відразу ж підтримала
опозиція. За словами лідера блоку „Наша Україна” В. Кириленка,
повноваження Президента слід посилити, зокрема у сфері контролю
внутрішніх органів та уряду. Керівник „нашоукраїнців” підтримав також
ідею проведення всеукраїнського референдуму з ухвалення змін до
Конституції. При цьому, інша опозиційна сила – БЮТ вважає, що референдум
потрібно проводити одночасно з парламентськими виборами. Однак позиції
„Нашої України” і БЮТ розходяться в питанні двопалатного парламенту. БЮТ
вважає, що парламент має бути однопалатним задля збереження цілісності
та унітарності держави. Саме тому прихильники Ю. Тимошенко пропонують
виносити на всеукраїнський референдум кілька проектів конституційних
змін.

Серед незадоволених президентським проектом конституційної реформи –
соціалісти й комуністи. На думку лідерів цих партій П. Симоненка та О.
Мороза, ініціатива В. Ющенка внести зміни до Конституції є маскуванням
його диктаторських намірів і спрямована на узурпацію влади. На противагу
главі держави, соціалісти запропонували власний варіант конституційної
реформи, який істотно обмежує повноваження Президента. Згідно з цим
проектом, глава держави фактично втрачає право розпускати Верховну Раду,
призначати керівників Міністерства оборони і Міністерства закордонних
справ, Служби безпеки України, а також губернаторів. Проект,
запропонований комуністами, значно радикальніший. Він, зокрема,
передбачає скасування інституту президентства як такого.

Партія регіонів у цьому питанні, на відміну від інших провідних
політичних сил, наполягає не на ухваленні нової редакції Основного
Закону, а на логічному завершенні вже розпочатої конституційної реформи.
З цією метою В. Янукович збирається ініціювати створення спеціальної
комісії з вироблення проекту оновленого Основного Закону, до складу якої
мають увійти правники, народні депутати, а також президентські та
урядові представники.

ВИСНОВКИ

З вище сказаного можна зробити наступні висновки:

Заснування та становлення інституту президентства в Україні не
базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках,
відбувалося здебільшого некритичного сприйняття відповідних моделей США,
Франції та Росії. У підсумку, на переконання деяких авторів-дослідників,
інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, який у
своїй поточній діяльності виходить за межі наданих повноважень.

Як наслідок ? у державі спостерігається протистояння глави держави й
гілок влади; нерідко рішення, дії чи бездіяльність Президента України на
переконання деяких представників державно-політичної еліти піддаються
сумніву, їх законність та обґрунтованість оспорюються у судовому
порядку.

Ці та інші негативні прояви, супутні інституту Президента України, є,
зокрема, наслідком того, що цей інститут порівняно нове явище у
політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в
Україні функції глави держави виконували переважно Верховна Рада
України, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її
президія як постійно діючий орган державної влади та її голова.
Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді
України, в особі її постійно діючого органу ? Президії Верховної Ради
України була концепція «колективного президента», яким вважалася
президія та вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому:
народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що
становить єдину систему органів державної влади і є політичною основою
держави, а Верховна Рада України ? найвищим органом державної влади.
Тому цілком закономірно, що нинішній інститут президентства в Україні
остаточно сформувався не одразу, пройшовши кілька етапів становлення,
змінюючи свої назви та статус.

Як бачимо, попри тривалий час, який минув з моменту набуття Україною
незалежності та початку формування її найважливіших суспільно-державних
інститутів, проблемні питання функціонування цих інститутів, особливості
здійснення ними владних повноважень до сих пір врегульовані. Отже,
викладене свідчить, що нині в умовах сучасного державно-політичного
життя, в контексті конституційно-правової реформи нагального розв’язання
потребує питання ролі та обсягу повноважень Президента України в сфері
регулювання й управління суспільно-державним життям країни.

Статус та повноваження Президента України, а також порядок його обрання
визначені Конституцією України.

Президент України обирається громадянами України на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на
п’ять років.

Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою
держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод людини і громадянина.

Основні повноваження Президента України закріплені у статті 106
Конституції України. Глава держави здійснює також інші повноваження,
визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або
органам.

Глава держави користується правом недоторканності на час виконання
повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні
особи притягаються до відповідальності на підставі закону.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост
новообраного Президента України. Повноваження глави держави припиняються
достроково у разі відставки; неможливості виконувати свої повноваження
за станом здоров’я; усунення з поста в порядку імпічменту; смерті.

Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним
довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку
імпічменту.

За згодою Верховної Ради України Президент України призначає
Прем’єр-міністра України; призначає на посади та звільняє з посади за
згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України,
Голову Фонду державного майна України, Голову державного комітету
телебачення і радіомовлення України.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент України призначає членів
Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів
виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та
припиняє їхні повноваження на цих посадах: утворює, реорганізовує та
ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади. діючи в межах коштів, передбачених
на утримання органів виконавчої влади.

Президент України скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради
міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;
призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань: здійснює керівництво у сфері
національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної
безпеки і оборони України, яка ( координаційним органом з питань
національної безпеки і оборони при Президентові України; вносить до
Верховної Ради України по дання про оголошення стану війни та приймає
рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії
проти України; приймає відповідно до закону рішення про загальну або
часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України; приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або
в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини. Президент України приймає рішення про
прийняття до громадянства України та припинення громадянства України,
про надання притулку в Україні; здійснює помилування.

Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має
право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним
поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

На основі та на виконання Конституції та законів України Президент
України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України. У випадках, передбачених ч. 4 ст. 106 Конституції
України, акти Президента України скріплюються підписами Прем’єр-міністра
України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Аналіз місця і ролі Президента України в механізмі здійснення виконавчої
влади дає змогу стверджувати, що Президент України має досить вагомі
позиції у формуванні, визначенні загальних пріоритетів та контролі
виконавчої влади тощо, але відповідну діяльність глава держави
обов’язково має узгоджувати та поділяти з Верховною Радою України.

Президент України на виконання своїх конституційних повноважень,
юридично теж не як голова виконавчої влади, визначає загальні,
стратегічні пріоритети та завдання діяльності виконавчої влади й
контролює ключові сфери діяльності уряду, а прем’єр-міністр несе
відповідальність за повсякденне, практичне управління. Разом з тим, як
безпосередню програму необхідних дій розробляє уряд, а затверджує
Верховна Рада. У цьому, на думку автора, виявляється демократичний
характер української політичної системи, що включає як виконавчу, так і
законодавчу гілки влад у реалізацію державної політики та зумовлює
важливу роль Президента як інтегруючого чинника державно-владного
механізму України. Враховуючи це, наша держава є напівПрезидентською
республікою світового зразка.

Реалізація повноважень Президентом України ? діяльність багатогранна,
яка проявляється у різних формах та сферах суспільно-державного життя,
тому практичне значення для розкриття сутності цих повноважень, інших їх
особливостях відіграє класифікація. Завдяки такому упорядкуванню
повноважень Президента України, можливим стає вичерпне з’ясування
завдань, які на нього покладаються, змісту правовідносин глави держави
із іншими владними суб’єктами, сфер суспільно-державного життя, у яких
відбувається реалізація цих повноважень. Наприклад, згідно зі ст. 106
Конституції України Президент України має широкі повноваження в різних
сферах державного життя. В одних випадках ці повноваження належать
виключно главі держави, в інших ? певним чином розподілені між ним та
органами державної влади. Так, Конституція розмежовує функції Президента
України як глави держави і Верховної Ради України як її єдиного органу
законодавчої влади. Водночас повноваження Президента України у його
відносинах із Верховною Радою України дають можливість розглядати главу
Української держави як повноправного учасника законодавчого процесу.
По-перше, Президентові України належить право законодавчої ініціативи, а
по-друге, законопроекти визнані Президентом України як невідкладні,
розглядаються Верховною Радою України у позачерговому порядку. Крім
того, Президент України підписує закони, прийняті Верховною Радою
Україною.

Процес імплементації конституційних новацій згідно з Законом №2222–IV
„Про внесення змін до Конституції України” продемонстрував істотні вади
чинного варіанта конституційних змін, а також недостатню готовність
політичних сил формувати владу за встановленими ними ж самими правилами.
Характерною рисою цього періоду є нестабільність політичної системи,
члени якої змушені були б діяти на основі захисту національних
інтересів, а не інтересів особистих і кланових.

Процес формування коаліції у Верховній Раді та особливості формування
виконавчої влади створили враження, що і політичні сили, що претендують
на статус демократичних, і їх опоненти „нічого не забули і нічому не
навчилися”. Після виборів 2006 року проявилися всі проблеми, протиріччя,
деструктивні стратегії, характерні для кількох попередніх років. Брак
реального консенсусу у вищих ешелонах влади стосовно стратегічних
напрямів внутрішньої і зовнішньої політики свідчить, що протягом
останніх двох років українське суспільство і держава не досягли
помітного прогресу на шляху до консолідації національно-державницьких
сил. Натомість маємо продовження суспільно-політичної кризи, в якій
Україна перебуває з кінця 2004 року.

Отже, незаперечним фактом залишається те, що нинішнє загострення
протиборства між представниками окремих груп української політичної
еліти суттєво ускладнюватиме в подальшому процес імплементації
конституційних змін.

Отже, можемо підсумувати наступне, що хоча інститут президентства й
знаходиться поза межами державної влади України, однак глава наділений
значним обсягом державних повноважень, завдяки яким він, у межах
Конституції України здійснює вплив на державно-суспільні та політичні
відносини. У структурній організації Української держави Президенту
України належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає
від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного
механізму. Зважаючи на таку характеристику статусу Президента України
слушною є думка про те, що він відповідно до Конституції України має
широкі повноваження з контролю у сфері державного управління. Такі права
йому надані як главі держави, гаранту державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав
і свобод людини і громадянина. Вони стосуються як формування
організаційних засад системи виконавчої влади, так і змісту її
функціонування .

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року зі змінами, які вступили в силу з 1 січня 2006 року
відповідно до Закону України „Про внесення змін до Конституції України”
№ 2222–IV від 8 грудня 2004 року; Положення Закону України від 8 грудня
20004 року № 2222–IV „Про внесення змін до Конституції України, що
набирають чинності з дня набуття повноважень Верховною Радою України,
обраною у 2006 році. – Харків: Парус, 2006. – С. 19.

Закон України «Про Президента Української РСР» від 5 липня 1991 p.

Закон України “Про вибори Президента України” від 24 лютого 1994 року //
Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 8;1994. — № 33.

Закон України “Про Представництво Президента України в Автономній
Республіці Крим” від 2 березня 2000 року // ВВР. – 2000. — №21. –
Ст.158.

Закон України “Про прокуратуру” в редакції від 05. 10. 1995 // Відомості
Верховної Ради. – 1995. – № 34. – С. 268; п. 4 ч. 2 ст. 20; Закон в
редакції від 12. 07. 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – №
44.

Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 року
// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. ? Ст. 540.

Збірник нормативно-правових актів з питань організації та проведення
виборів Президента України 31 жовтня 1999 року / Ред. Кол.: Рябець М.М.
– К., 2000.

Україна. Верховна Рада. Про утворення Тимчасової спеціальної комісії
Верховної Ради України з опрацювання проектів законів України про
внесення змін до Конституції України: Постанова… 22 лют. 2007 р.
№682-V // Голос України. — 2007. — 7 берез. — С.6.

Україна. Верховна Рада. Про деякі заходи щодо законодавчого забезпечення
проведення конституційної реформи в Україні: Постанова… 3 берез. 2004
р. № 1568 // Голос України. — 2004. — 5 берез. (№ 43). — С.2.

Україна. Верховна Рада. Про проведення парламентських слухань на тему:
«Законодавче забезпечення сучасної економічної політики в умовах
конституційної реформи»: Постанова…20 січ. 2005 р. № 2362 // Голос
України. — 2005. — 5 лют. (№ 22). — С.5.

Авер’янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні засади і
шляхи реформування. — Харків, 2003.

Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах:
Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова). ? К.,
2004.

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і факультетів /
За ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2001. – С.48.

Бандурка О. Конституційна реформа: Логіка затребуваності // Віче. —
2004. — № 6. — С.3 — 5.

Бебель О. До питання конституційного реформування: [Межі прав народних
депутатів України та депутатів місцевих рад щодо направлення
депутатських запитів і звернень] // Вісн. прокуратури. — 2003. — № 10. —
С.79 — 81.

Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади:
Монографія. ? Х., 2005.

Богатирьова Р. Реформа, якої боїться влада: [Пробл. реалізації політ.
реформи: Ст. нар. депутата України, лідера фракції Партії регіонів] //
Дзеркало тижня. — 2006. — 28 січ.-3 лют. — С.4.

Виконавча влада і адміністративне право / За заг. ред. В. Б. Авер’янова.
? К., 2002.

Ганьба Б. П.  Конституційна реформа: проблеми і перспективи // Держава і
право. — К., 2003. — Вип.20. — С.139–147.

Декларація про державний суверенітет України // Історія української
Конституції. – К.: Право, 1997.

Дуцик Д. Конституційна трагікомедія // Без цензури. — 2007. — 25-31 січ.
— С.5.

Ковриженко Д. Проблемні питання конституційної реформи // Часопис
Парламент.– 2004. — № 1. – С. 25.

Коментар до Конституції України / Інститут законодавства Верховної Ради
України. – К., 1998.

Конституции стран СНГ и Балтии. – М.: Юристъ, 1999.

Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА–ИНФРА.М, 1999.

Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К., 1999.

Конституція Російської Федерації // Конституції нових держав Європи та
Азії. – К.: Укр. Правн. Фундація. Право, 1996.

Конституція України: ДО і ПІСЛЯ: [Зміни до Конституції України які
діятимуть після 1 січня 2006] // Україна молода. — 2005. — 8 груд. (№
230). — С.5.

Котенков А.А. Президент — Парламент: становление взаимоотношений в
законодательном процессе // Государство и право. — 1998. — № 9. — С.
11-15.

Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу
// Віче. — 1998. — № 10. — С. 77-94.

Лінецький С.В., Мельник М.І. Ришелюк А.М. Конституційне законодавство
України: Збірник нормативних актів. У 2-х книгах. – Кн.2. – К., 2004.

Мельниченко В. Пошуки моделі державного управління тривають // Віче. —
1999. — № 12. — С. 3-21.

Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных
демократиях (II) // Полис. – 2002. – № 2.

Метельова Т. Дует політреформи й політкризи: торги з непередбачуваними
наслідками // Народний депутат, 2005. — № 9/10. – С. 89.

Михалева Н. Конституционное право зарубежных стран СНГ. – М.: Юристъ,
1998.

Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України
та Кабінету Міністрів України // Право України. – 2005. – №8.

Міщенко О., Наровлянський О. Контрнаступ, контрвідступ // Народний
депутат, 2006. –№ 4. – С. 43.

Мороз О. Позиція коаліції. – Інтерфакс – Україна, 5 липня 2006.

Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади
України // Право України. – 1996. – № 10.

Нижник Н. Проблеми президентської влади в Україні // Бюллетень
законодавства і юридичної практики України. Президент в Україні. – 1999.
– № 8.

Оніщук М. Президент України як конституційний гарант і політичний арбітр
у відносинах Парламенту та Уряду // Формування парламентської більшості:
стан, проблеми, перспективи. Матеріали круглого столу. – К.: Юридична
книга, 2000.

Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка: Монографія. ?
К., 2002.

Основи конституційного права України: Підручник / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

Перші кроки нової влади (перша половина 2005 року): Аналітична доповідь
Київського центру політичних досліджень і конфліктології. – К., 2005. –
С. 56.

Пояснення щодо основних положень Проекту Закону України “Про внесення
змін до Конституції України” // Україна. Закони. Проект Закону України
“Про внесення змін до Конституції України”: На всенародне обговорення. –
К.: Преса України, 2003.

Правовые системы стран мира. – М.: НОРМА–ИНФРА.М, 2001.

Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. — М., 1998.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 1994. — Вип. 31.

Тодыка Ю. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Х.: Факт,
2000.

Тодыка Ю., Яворский В. Президент Украины: конституционно-правовой
статус. – Х.: Факт, 1999.

Цветков В. В. Державне управління: Основні фактори ефективності
(політико-правовий аспект). — Харків, 1996.

Чиркин В.Е. Основы государственной власти: Уч. пособие. — М.: Юристъ,
1996. — 112 с.

Шульженко Ф. Виконавча влада: діяти на підставі і для виконання закону
// Віче. — 1998. — № 3. — С. 3-14.

Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1995.

Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве
самоврядування в Україні / За заг. ред. Тодики Ю. М. Навч. посібник. ?
Харків, 2002. – С.230-231.

PAGE

PAGE 84

Похожие записи