HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

«Предмет поетики. Словесне мистецтво і його природа»

ПЛАН

Вступ

1. Предмет поетики

2. Словесне мистецтво, його природа

Висновки

Список використано літератури

Вступ

Поетика (грец. poietike — майстерність творення) — один із найдавніших
термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої
змістової переакцентуації у зв’язку із еволюцією художньої літератури.

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі
(«Поетика» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом
проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши
для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання
художньої форми.

Поетика була об’єктом пильного інтересу в середні віки, в добу
Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н.
Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші),
перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та
завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями
(Г.-В.-Ф.Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців
(О. Потебня, А. Н. Веселовський), у 20 ст. — структуралістів тощо.

Подеколи поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту
частину літературознавства, яка вивчає її конкретні сегменти
(композиція, поетичне мовлення, версифікація тощо), наявні спроби
замінити її одним із напрямів теорії літератури — стилістикою,
присвяченою висвітленню поетичного мовлення.

Інколи поняття поетики використовується для обслуговування певних
локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та інші),
цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або
літературних напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього
розвитку.

1. Предмет поетики

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке
роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності
поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику
Аристотель («Поетика») і Горацій («До Пісонів»). В епоху середньовіччя,
Відродження та класицизму піц поетикою розуміли особливості форми
художніх творів (Скалігeр — «Поетика», Н. Буало — «Мистецтво поетичне»).
У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину літературознавства, яка вивчає
композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику
зі стилістикою. З’являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів,
течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики.
Проаналізувавши деякі з них, Г. Клочек називає такі значення цього
терміну:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із
розділів літературознавства.

Відомі поетики нормативні, описові, історичні, функціональні, загальні.
Автором нормативної поетики є Н. Буало («Мистецтво поетичне»). В основі
описових поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні
поетики досліджують еволюцію видів, жанрів і художніх засобів,
використовують порівняльно-історичний принцип. Основоположником
історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет:
«Еволюція поетичної свідомості і її форми». Функціональна поетика вивчає
твір як функцію чи систему, загальна — визначає основні закони
художності.

Що ж входить у предмет поетики? Детальну відповідь на це питання дав В.
Виноградов: «Питання про мотиви… і сюжети, про їх джерела і форми
щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і принципи
розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про художній
час як категорію побудови і руху подій у літературних творах, про
композицію як систему складання, взаємодії, руху об’єднання мовного,
функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів
словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми
сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних
жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у
співвідношеннях і зв’язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи
літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про
вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його
стилістично-мовний лад, про зв’язки публіці стичного та
образно-розповідних аспектів композиції літературних творів».

Коло питань, які вивчає поетика, допомагають окреслити назви книг,
статей, розділів монографій: «Поетика давньогрецької літератури»,
«Поетика метафори», «Поетика художнього простору», «Поетика художнього
часу», «Поетика жанру», «Поетика стилю», «Поетика назв», «Поетика Бориса
Олійника».

Можна говорити про поетику течій, напрямів, епохи, національної
літератури, літератури окремого регіону.

Тривалий час у нашому літературознавстві домінувала посилена увага до
суспільного значення і соціального аспекту функціонування художнього
твору. В останні десятиліття спостерігаємо глибоке зацікавлення
літературознавців питаннями поетики.

2. Словесне мистецтво, його природа

Художню літературу називають вищим видом мистецтва. Вона повніше і
глибше, ніж інші види мистецтва, відображає явища дійсності, їй
підвладний час, простір і зображення. Художня література використовує
засоби інших видів мистецтва. І.Франко писав: «коли музика може малювати
тільки конкретні звукові явища (шум бурі, свист вітру, рев води, голоси
звірів) і тільки посередньо, сказати б, символічно різні стани душі:
поважний настрій, жаль, благання, гнів, радість і т. і., а недоступне
для неї є ціле царство думок і рефлексії, абстрактів, крайобразів, руху
і ділання…, то для поезії не тільки доступні всі ті явища, які
Доступні й для музики, але надто й ті, що недоступні для неї. […] Коли
малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, при помочі зорових
вражень, розбуджує в нашій душі образи, які найзвичайніше являються в
асоціації з даним зоровим враженням (напр., бачимо на малюнку дерева з
повгинаними в однім напрямі гіллями і вершками, і догадуємося, що се є
вітер, або бачимо голі дерева і закутаного, скуленого чоловіка і
заключаємо, що йому зимно, і т. і.), то поезія апелює рівночасно до зору
і до слуху, а далі, при помочі слів і до всіх інших змислів і може
викликати такі образи в нашій душі, яких малярство ніяким чином
викликати не може».

Скульптор і маляр можуть зафіксувати один момент життя, але їм не під
силу розкрити складний характер людини у розвитку. Музика передає
переживання протягом певного часу.

Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення художнього образу.
Скульптор використовує глину, камінь, дерево, метал, маляр — фарби,
музика — звуки, пантоміма — жести, музику, танець — ритмічні рухи тіла.
Матеріал визначає специфіку мистецтва. Види мистецтва можна умовно
розділити на просторові, часові і просторово-часові. Просторовими є
живопис, графіка, скульптура, архітектура, художня фотографія,
декоративно-прикладне мистецтво. Просторові мистецтва розміщуються у
непорушному просторі.

До часових мистецтв відносять музику, спів, літературу. Свій предмет
вони представляють протягом певного часу в розвитку. Протягом певного
часу автор показує свого героя в епічному і драматичному творі.
Синтетичними (просторово-часовими) вважають хореографію, кіно, театр,
цирк.

Мистецтва можна ділити відповідно до органів чуття, на які вони діють,
тобто на слухові (музика, спів, художнє читання), зорові (архітектура,
скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне
мистецтво), синтетичні (хореографія, кіно, театр, цирк, телемистецтво,
дизайн, промислове мистецтво).

Художня література — це синтетичне мистецтво, бо апелює до зору, нюху,
дотику, смаку і до «шостого» чуття (інтуїції, ірреального,
трансцендентного).

Що є предметом мистецтва? На це питання пробували дати відповідь учені
всіх епох. М. Довгалевський писав, що поезія змальовує вчинки людей і
речі, «які існують реально або видумані», («Поетика. Сад поетичний»). На
думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно
розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання,
радощі і страждання («Лаокоон»). І. Франко писав, що найвища мета
літератури «є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і
людська громада». «Мистецтво, — вважав письменник, — повинно охоплювати
все, бути відкриттям власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє
поет». «Істинний предмет поезії, — зауважував Геґель, — складають не
сонце, не гори, не пейзаж, і не звичайний вигляд людини, кров і нерви,
м’язи, а духовні інтереси».

У дисертації М. Чернишевського читаємо: «Сфера мистецтва не обмежується
лише прекрасним і його так званими моментами, а обіймає собою все, що є
в дійсності (в природі і в житті), цікавить людину не як ученого, а
просто як людину, загальноінтересне в житті — ось зміст мистецтва».

В О.Потебні знаходимо таке визначення: «Мистецтво має своїм предметом
природу в найширшому розумінні цього слова, але воно не безпосереднє
відображення природи в русі, а певне видозмінення цього відображення.
Між твором мистецтва і природою стоїть думка людини, лише за цієї умови
мистецтво може бути творчістю».

«Мистецтво, — писав X. Ортега-і-Ґассет, — це відбиток життя природи, яку
споглядають через чийсь темперамент, змалювання саме людського».

Г. Поспєлов вважав, що мистецтво досліджує насамперед соціальну
характерність життя, яка проявляється в індивідуальній формі.

Анатомія зосереджує увагу на будові людського тіла, фізіологія — на
роботі його органів, психіатрія — на функціонуванні нервової системи.

ae

ae

??????альний і духовний світ не людини взагалі, а конкретної людини, її
вчинки, взаємини з іншими людьми. Світ думок і вчинків, духовну і
моральну суть людини в художньому творі допомагають розкрити речі і
природа.

Наука і мистецтво пізнають життя по-різному. Наука робить висновки на
основі конкретних фактів, використовуючи відповідні, властиві їй
поняття. її мета дати точні знання про предмет. Так, для фізіолога серце
— орган кровообігу, для письменника — символ моральної характеристики
людини. Дня астронома сонце — зірка, найближча до Землі, розпечена куля,
для письменника — символ тепла, світла, предмет естетичної насолоди. Він
милується сонцем, що купається в росі, блукає в листі дерев. Письменник
завжди висловлює своє ставлення до зображуваного, оцінює його з позицій
краси.

Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня
література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, «де не все
може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім
страстей та нам’єтностей людських), і старається будити охоту і силу в
читателях до усунення тих хиб'». Заслуговує на увагу думка І. Франка,
висловлена у передмові до першого видання повісті «Захар Беркут»:
«Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о
вислідження правди, о сконстатовання фактів, натомість повістяр
користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних
цілей, для воплощення певної ідеї в певних живих, типових особах.
Освічення, характеристика, мотивовання і груповання фактів у історика і
в повістяра зовсім од-мінні: де історик оперує аргументами і логічними
висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами».

Художня література, за спостереженням І. Франка, «дає нам уявлення про
найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася
досліджувати з достатньою докладністю». «Ціль поезії, — писав І. Франко,
— є — викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі
нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в
хвилі, коли творив ті образи».

Предмет зображення визначає специфічні особливості художньої літератури.
Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Тому з’явилося
кілька теорій: теорія образної специфіки літератури, теорія предметної
специфіки літератури, теорія естетичної сутності літератури, теорія
ідеологічної сутності літератури, теорія наслідування дійсності шляхом
моделювання.

Однією з найдавніших є теорія образної специфіки літератури. її
прихильники вважають, що специфічна властивість мистецтва полягає в його
образності. Ця теорія зародилася в часи античності. її прихильниками
були Ґ.В.Ф. Гегель, В. Бєлінський. В. Бєлінський у статті «Погляд на
російську літературу 1847 року», наслідуючи Гегеля, писав, що різниця
між наукою і літературою тільки у формі, а зміст їх однаковий. Такої
думки дотримувалися російські вчені XX ст. Г. Недошивін («Очерки теории
искусства». — М, 1953) і Б. Рунін («Вечный поиск». — М, 1964).
Безперечно, образність — важлива особливість мистецтва, але специфіка
мистецтва не лише в образності. Не кожна образна розповідь про події є
художньою, мистецькою, образність характерна для людського мислення,
образними є сни, спогади. Образи можуть використовуватися у наукових
працях, політичних трактатах, але там вони — ілюстративні, виконують
допоміжну функцію. У творах мистецтва образи мають самостійне значення,
вони емоційні, експресивні. Той, хто не бачить різниці між змістом науки
і мистецтва, ототожнює образи мистецтва з ілюстративними образами науки.
Якби зміст наукових, політичних, філософських трактатів не відрізнявся
від змісту художніх творів, тоді мистецтво перетворилося б у просту
ілюстрацію. Зміст мистецтва годі уявити собі без суб’єктивного елементу,
вигадки, фантазії. Наука ж прагне дати об’єктивне знання про предмет.

З критикою теорії образної специфіки мистецтва виступили Г. Поспелов
(«Эстетическое и художественное». — М., 1965), Г.Абрамович («Предмет и
назначение искусства и литературы» // Теория литературы. — М., 1962),
I.Буров («Эстетическая сущность искусства». — М., 1956). На їх думку,
специфіка літератури у її предметі, а предметом є людина. Дійсно, у
кожному творі є людина, її думки, почуття, переживання. Не випадково М.
Горький називав художню літературу «людинознавством», а О.Бальзак
«історією людського серця». Безсумнівно, людина — основний предмет
мистецтва, але не єдиний. У художніх творах є й природа, світ речей,
соціальне оточення. Наука також вивчає людину (логіка, психологія,
медицина), однак література, на відміну від науки, вивчає конкретну
людину, конкретні характери ідолі. Теорія ж предметної специфіки не
робить різниці між наукою і літературою.

Російські літературознавці В. Ванелов («Проблема прекрасного». — М.,
1957), Л. Столович («Эстетическое в действительности и искусстве».—М.,
1959), С. Гольдентріхт («О природе эстетического творчества». — М.,
1966) вважають, що специфіка художньої літератури у тому, що вона
змальовує естетичні сторони життя. Естетичні властивості дійсності, на
їх думку, є предметом художнього пізнання. З цього приводу Г. Поспелов
зауважує, що у світі немає естетичних за своєю суттю явищ життя, «всі ті
явища життя, які відносяться до самої їх суті, не є естетичними
властивостями». Художня література в ім’я утвердження ідеалу нерідко
звертається й до потворних явищ життя.

Прихильники теорії ідеологічної сутності мистецтва відстоювали думку, що
мистецтво оцінює життя з позицій відповідної ідеології. «Мистецтво, — за
словами Поспелова, — є перш за все пізнання соціальної характерності
життя. Художник у виборі явищ життя виходить із своїх ідеологічних
інтересів. І робить ці ідеологічні інтереси предметом осмислення і
оцінки».1 Г. Поспелов зауважує, що предметом пізнання може бути не
тільки соціальне життя людей, але й життя природи, побут, культура. їх
вибір диктує письменнику ідеологія. Предмет мистецтва — це «ідеологічно
усвідомлена характерність життя народу». Людина не просто споглядає
життя, а дає йому емоційну оцінку. Це і є безпосереднє ідеологічне
світосприйняття. Але в цю теорію не вписується архітектура і музика. До
того ж мистецтво ширше від ідеології, воно цікавиться не лише
ідеологією. Крім того, мистецтво — явище не ідеологічне, а естетичне.

Представники теорії наслідування дійсності шляхом моделювання вважають,
що художня творчість є специфічним способом образного моделювання
дійсності. Наприклад, бравий солдат Швейк і Василь Тьоркін, за словами
М. Кагана, — «не результати відображення і пізнання дійсності, а
створені образні втілення різних людських якостей і форм поведінки».
«Художньо-образні моделі, на відміну від моделей наукових, — зауважує М.
Каган, — не просто пояснюють світ, але стають поряд з реально існуючими
і сприймаються ними як якась «ілюзорна реальність».

Знаряддям художнього пізнання є не абстрактна думка, а творча уява.
Письменник, актор, живописець, скульптор створюють образні моделі
реальності. У мистецтві творча уява з допомогою мислення створює образи,
«творить нове, небувале, а в науці абстрактне мислення з допомогою уяви
відкриває закони буття». Створення моделей у науці має допоміжний
характер, учений без них часто обходиться. У мистецтві образи-моделі є
його «художньою плоттю». У художньо-образних формах, на думку вченого,
моделюються «об’єктивно-суб’єктивні, а не об’єктивно-об’єктивні
відношення». Художня модель створюється фантазією художника, який,
малюючи з натури, творить свій образ.

Висновки

Отже, у предмет поетики входять питання про мотиви і сюжети, про їх
джерела і форми щеплень, про структурні варіації їх, про різні прийоми і
принципи розгортання чи розвитку сюжету, про закони сюжетоскладання, про
художній час як категорію побудови і руху подій у літературних творах,
про композицію як систему складання, взаємодії, руху об’єднання мовного,
функіонально-стилістичного та ідейно-тематичних планів
словесно-художнього твору, питання про засоби і прийоми
сюжетно-динамічної і власної мовної характеристики персонажів у різних
жанрах і видах літератури, про жанрові структурні відмінності у
співвідношеннях і зв’язках монологічної і діалогічної мови в різні епохи
літературного розвитку і в різних типах словесно-художніх структур, про
вплив ідейного задуму і тематичного плану твору на його
стилістично-мовний лад, про зв’язки публіці стичного та
образно-розповідних аспектів композиції літературних творів.

Художня література — це синтетичне мистецтво, бо апелює до зору, нюху,
дотику, смаку і до «шостого» чуття (інтуїції, ірреального,
трансцендентного).

Письменник вивчає моральний і духовний світ не людини взагалі, а
конкретної людини, її вчинки, взаємини з іншими людьми. Світ думок і
вчинків, духовну і моральну суть людини в художньому творі допомагають
розкрити речі і природа.

Художня література, за спостереженням І. Франка, «дає нам уявлення про
найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася
досліджувати з достатньою докладністю».

Список використано літератури

Абрамович ГЛ. Предмет и назначение искусства и литературы // Теория
литературы. Основные проблемы в историческом освещении. — М., 1962. —Т.
1.

Аристотель. Поетика. — К., 1967.

Введение в литературоведение / Под ред. Г.Н. Поспелова. — М., 1983.

Волинський П.К. Основи теорії літератури. — К., 1967.

Волков И.Ф. Литература как вид художественного творчества. — М., 1985.

Вступ до літературознавства: Хрестоматія / Упоряд. Н.І. Бернадська. —
К., 1995.

Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігій-на
поезія //Слово і час. — 1992. —№ 10.

Літературна енциклопедія: У 2 т. / Автор-укладач Ю.І. Ковалів. — К 2007.

Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. — К 1988.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи