.

Празька весна, 1968 р. (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
36 9045
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com –
рефератний сайт №1 в Україні!

Реферати, контрольні роботи, курсові та дипломні роботи з 70-ти
напрямків. БЕЗКОШТОВНО!

КУРСОВА РОБОТА

з всесвітньої історії

на тему:

“Празька весна”, 1968 р.

ПЛАН

ВСТУП

І. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ

“ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ” 1968 РОКУ, ЇЇ ОСНОВНІ ПОДІЇ

1.1. Початок соціально-економічних та політичних реформ у Чехословаччині

1.2. “Програма дій” Чехословацьких реформаторів

2. ЗАВЕРШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ, ІСТОРИЧНІ
НАСЛІДКИ

2.1. Військова інтервенція в Чехословаччину

2.2. Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання
документів про вихід з кризової ситуації

2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу

2.4. Наслідки збройної окупації Чехословаччини

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що в 70-80-і роки соціалістичні
відносини, тоталітарна політична система, утверджені в низці країн
Центрально-Східної Європи після 1945-48 років, переживали глибоку кризу.
Народи бачили вихід із становища в розриві з соціалізмом, тоталітарною
системою і в переході на європейські рейки розвитку – рейки західних
демократій та ринкової економіки.

Процес переходу був дуже складним і тривалим. Він залежав від
розстановки сил як в середині кожної країни, так і на міжнародній арені.
Особливо велике значення мали реформи в самому Радянському Союзі, який
очолював соціалістичний табір і створені ним міжнародні організації –
Раду Економічної взаємодопомоги та Організацію Варшавського Договору.
Чим глибші були кризи перетворення в Радянському Союзі, тим гострішою
була криза соціалізму і тоталітарних форм управління країною, чим більше
проявлялася криза економіки, політичної системи, соціальних відносин,
тим швидше в країнах всієї системи соціалізму створювалися умови для
пошуків нових шляхів розвитку, переходу до загальноєвропейської системи
демократії та ринкової економіки, які в 60-80-х роках ХХ століття
продемонстрували свої переваги над соціалістичним світом.

Чехословаччина стала прикладом порівняно цивілізованого і мирного
відходу від комуністичної системи. Однак цьому передували більш гострі
прояви, наприклад, Празька весна 1968 року, яка була передумовою “ніжної
революції”, що відбулася згодом.

«Пра?зька весна?» (чеськ. «Praћskй jaro», слов. «Praћskб jar») — період
політичної лібералізації в Чехословаччини з 5 січня по 20 серпня 1968,
що закінчився введенням в країну радянських військ і військ країн
Організації Варшавського договору (окрім Румунії).

Об’єктом дослідження є так звана “Празька весна” в Чехословаччині в
контексті тогочасної політичної і соціальної ситуації в країні.

Предметом досліджень є причини виникнення, форми, хід і перебіг
“Празької весни” в Чехословаччині, її вплив на подальше політичне
демократичне становлення країни.

Хронологічними межами роботи є період з 5 січня по 20 серпня 1968.

Метою дослідження є спроба проаналізувати та прослідкувати зародження і
розвиток причин виникнення “Празької весни” в Чехословаччині, як
передумови зародження краху комуністичної системи у цій країні,
визначити роль “Празької весни”, як першої спроби чехословацького народу
реформувати існуючу на той час комуністичну систему.

Структура роботи: вступ, основна частина, висновки, список використаної
літератури.

І. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ

“ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ” 1968 РОКУ, ЇЇ ОСНОВНІ ПОДІЇ

1.1. Початок соціально-економічних

та політичних реформ у Чехословаччині

У таких умовах в середині 60-х років і розроблена була програма реформ,
яка називалася – «Принципи вдосконалення системи планового управління».
Намічалося здійснити комплекс заходів, які передбачали перехід до
ринкових відносин.

Основний тягар лягав на такі ринкові механізми господарювання, як
вільний вибір підприємствами партнерів, комерційний кредит, конкуренція,
договірне ціноутворення. Передбачалися і нові механізми управління
сільським господарством. Хоч економічні перетворення проводилися і
непослідовно, але викликали зміни в політичному житті країни. В рядах
КПЧ створилася група прихильників реформ – О.Дубчек, Ч.Цісарж, В.Славік,
О.Чернік, Й.Сурковський і противників – А.Новотний, В.Біляк, Я.Штефан,
Й.Ленарт, К.Фойтік. Прискорив хід подій січневий 1968 року пленум ЦК
КПЧ, на якому було звільнено першого секретаря А.Новотного і замість
нього обрано О.Дубчека.

Рішення пленуму спрямовувалося на прискорення реформування всіх сфер
життя країни. Це одержало дальший розвиток в «Програмі дій», схваленій з
ініціативи О.Дубчека навесні 1968 року. Програма по-новому ставила ряд
принципових питань життя КПЧ і країни: правляча партія повинна
здійснювати керівну роль не шляхом панування над суспільством, а
слугуючи йому; взаємовідносини між різними партіями в Національному
фронті повинні будуватися на принципах рівності і партнерства; необхідно
прискорити економічні та політичні реформи, в тому числі запровадити
федеральний устрій країни, щоб покласти край нерівноправному становищу
словаків, врегулювати життя інших національних меншин [18, ст.37].

Навесні та влітку 1968 року активізувалося все суспільно-політичне
життя. Найактивніші реформістські сили об’єдналися в такі організації,
як «Клуб активних непартійних», «Клуб колишніх засуджених за
антидержавну діяльність» (К-231), «Клуб незалежних письменників».
Активісти профспілок висунули лозунг: «Профспілки – без комуністів!».
Серед молоді також виникли десятки різних організацій і клубів. Всі вони
домагаєшся швидкого проведення реформ. Вимоги не носили
антисоціалістичного характеру, а були спрямовані на заміну тоталітарної
системи демократичною. Домагалися створення демократичного соціалізму,
соціалізму з людським обличчям. Чехословацькі журналісти назвали реформи
«празькою весною».

Спроба лідерів «Празької Весни» здійснити реформи зустріла рішучий опір
не лише з боку антиреформістів Чехословаччини, але особливо ідеологів
«ортодоксального соціалізму» в СРСР та його союзників по РЕВ і
Варшавському Договору. Л.Брежнєв заявив, що реформісти Чехословаччини
відступили від соціалізму і загрожують його завоюванням. Я.Кадар вважав,
що в особі лідера «празької весни» О.Дубчека маємо хитрого словацького
селянина, який хоче всіх водити за ніс – В.Ульбріхт вважав, що
чехословацькі реформатори – це хитрі ревізіоністи і все завойоване
хочуть знищити.

Празькі реформатори, запропонувавши модель соціалізму, що корінним
чином відрізнялася від радянської, святкували перемогу. Нове керівництво
Чехословаччини, аби зміцнити своє становище в країні, вирішило залучити
до політичного процесу широкі соціальні верстви. Їхні наміри викликали
підозру з боку догматиків у самій Чехословаччині та у країнах-учасницях
Варшавського пакту, насамперед в НДР, Польщі і Радянському Союзі. Нова
криза була наслідком тієї ж не довіри до владних структур, що спричинила
соціальні заворушення в Польщі та Угорщині 1956 року. Незважаючи на
наполегливі спроби комуністичної влади створити образ національної
злагоди, вони сприймались широким загалом як варіанти застарілої
сталінської моделі. У Чехословаччині президент Антонін Новотний у
п’ятдесяті роки безпосередньо брав участь у організації чисток і завжди
був проти політичної реабілітації жертв терору. Новотний відмовлявся
засуджувати чистки і бойкотував будь-яку спробу реформувати
гіперцентралізовані та репресивні політичні і економічні структури.
Країну роздирали економічний і політичний застій, деморалізація. Голоси
в самій компартії і поза нею закликали відмовитись від сталінської
моделі комунізму [13, ст.95].

Дискусії на тему культури на початку шістдесятих років дали поштовх
критиці претензій партії на монополію влади. Ідеологічній гегемонії
партії було кинуто виклик під час колоквіуму, присв’яченому творчості
Франца Кафки, що відбувся 1963 року в Любліце. На цій зустрічі чеські
інтелігенти піддали сумніву принципи соціалістичного реалізму, згідно з
якими мистецтво підпорядковувалося політичним цінностям, які відстоювала
комуністична партія. Притчі Кафки про людину, якій загрожували анонімні
сили страшного бюрократичного монстра, сприймалися як застереження щодо
сучасних тоталітарних структур. Стривожений хвилею можливого
дисиденства, Новотний засудив появу ревізіонізму, як серйозну загрозу
для соціалізму в Чехословаччині. Влітку 1967 року на з’їзді письменників
було піддано критиці цензуру і втручання партії у творчий процес. З
критикою режиму Новотного виступила і низка письменників-комуністів,
яким набридла офіційна брехня. Письменник Людвик Вакулик недвозначно
засудив те, як неохоче режим Новотного розлучається із сталінської
практикою та спростував заяви партії, яка начебто забезпечила прогрес
Чехословаччини упродовж 20 років соціалістичної системи. На його думку
жодну людську проблему не було розв’язано у Чехословаччині за ці 20
років – починаючи з таких елементарних потреб як житлове будівництво,
школи, економічний добробут, і закінчуючи більш високими життєвими
вимогами, які не можуть задовольнити недемократичні уряди, як наприклад,
почуття власної повноцінності у суспільстві, підпорядкування політичних
рішень етнічним критеріям, віра у значення навіть малої справи,
необхідність довіри між людьми, розвиток освіти для всього народу.

Після цього виступу війна між партійним апаратом і бунтівною
інтелігенцією стала неминучою. Вакулика і чимало його однодумців серед
літераторів виключили з комуністичної партії. Проти критично
налаштованих інтелігентів було організовано наклепницькі кампанії. Але
хвилювання набирали силу і невдовзі охопили університети, збуривши
неспокій серед студентства.

Другою причиною кризи було поблажливе і нерідко презирливе ставлення
влади до словаків. Серед словацьких інтелігентів і в партійних колах
ширився рух за більшу самостійність Словаччини у її стосунках з празьким
урядом. Цей рух очолив Перший секретар компартії Словаччини Олександр
Дубчек, випускник Вищої партійної школи у Москві, відомий своїми про
хрущовськими поглядами. Ще один відомий захисник прав словаків у складі
федеративної республіки – Густав Гусак. Професійний юрист ветеран
комуністичного руху, Гусак був одним з керівників словацького
антинацистського повстання 1944 року. Засуджений за сфабрикованим
звинуваченням у націоналізмі на початку 50-х років, Гусак для багатьох
залишався переконаним прихильником реформ [12, с.20].

У період між жовтнем 1967 і січнем 1968 років політична боротьба у
вищих ешелонах влади продовжувала загострюватися. Позбавлений необхідної
підтримки серед членів Центрального комітету, котрі вбачали в ньому
головного винуватця кризи, Новотний звернувся за допомогою до Брежнєва.
Після недовгої поїздки до Праги Генеральний Секретар Радянського Союзу
дійшов висновку, що позиція Новотного настільки хитка і нестабільна, що
єдиним способом вийти з кризи було негайне усунення його від влади. У
січні пленум ЦК компартії Чехословаччини звільнив Новотного з поста
Генерального секретаря замінивши його Александром Дубчеком, керівником
Словаччини, який ще раніше насмілився кинути виклик авторитету
Новотного. Через кілька тижнів стало зрозуміло, що програма нового
керівника виходила за рамки незначних змін системи. У березні Новотний
змушений був скласти повноваження як Президент Чехословаччини. Його
наступником став Людвик Свобода, шанований армійський генерал, якого
прибічники Сталіна тримали на відстані. Ще одну жертву судових
спектаклів – Йозефа Стрковського – було обрано Головою Національних
Зборів. Прихильників твердої лінії у Президії ЦК було замінено
апаратниками з оточення Дубчека. Перед партією постало завдання: не
ліквідувати існуючу систему, а модернізувати і зробити її ефективною.

1.2. “Програма дій” Чехословацьких реформаторів

Основні ілюзорні принципи про можливість реформування соціалістичної
системи, а також упевненість Дубчека, що централізовану планову систему
можна зробити ефективною, були викладені у важливому документі,
підготовленому комуністичними реформаторами: “Програма дій”,
затвердженій Центральним комітетом у квітні 1968 року. Хоча у документі
йшлося про вірність чехословацьких комуністів принципам
марксизму-ленінізму, у програмі робився акцент на рішучість
демократизації існуючої системи. Партія проголошувала намір відмовитися
від адміністративно-командних методів, урочисто обіцяючи віддавати
перевагу методу переконання а не примусу. Законність було проголошено
основоположним принципом, необхідним для існування сильної держави.
Таким чином основні пункти документу, який мав назву ”Шлях
Чехословаччини до соціалізму”, передбачали:

нові гарантії свободи слова, друку, зборів, віросповідання;

закони про вибори, які б забезпечили ширший вибір кандидатів та реальну
свободу для чотирьох не комуністичних партій, інтегрованих в
Національний фронт і підконтрольних комуністичній партії;

обмеження прерогатив комуністичної партії у взаємовідносинах з
парламентом та урядом;

глибокі економічні реформи, спрямовані на розширення самостійності
підприємств, щоб відродити обмежену кількість приватних підприємств,
забезпечити конвертованість валюти і підняти на новий рівень торгівлю з
Заходом;

незалежна судова влада

федеральний статус Словаччини

розробка проекту нової конституції до кінця 1969 року [19, с.124].

Ця програма була результатом компромісу між радикальними реформаторами і
консервативною фракцією у партійному керівництві. Деякі з цих ідей
звучали досить обнадійливо, інші ж повторювали провідну роль партії. У
своїй загальній орієнтації програму могли б сприйняти прихильники
демократичного крила у своїх пошуках нової моделі соціалізму.. по суті
це була спроба зберегти керівну роль партії, зробити її генератором
пробудження суспільства: Пронизана вірністю ідеалам соціалізму, програма
чітко підтверджувала рішучість нового керівництва відмовитися від
радянської моделі соціалізму. Було реабілітовано велику кількість
політичних в’язнів, тепер жертвам сталінських репресій дозволялося
організовуватися у свої асоціації і мати свої клуби. Саме в цей момент
відкрилася двоїста природа Празької Весни; з одного боку, це був
реформістський рух, ініційований згори групою комуністів, невдоволених
поганим станом економіки і соціальними хворобами, які характеризували
режим Новотного. З іншого – оскільки цей рух розгортався і широкі маси і
верстви населення перейнялися реформістськими ідеями, – представники
новонароджуваного чеського і словацького громадянського суспільства
виступили з критикою масштабів офіційної стратегії оновлення.

Оскільки Дубчек і його соратники дійшли висновку, що справжній соціалізм
немислимий без демократії, вони відкрили зелену вулицю незалежним
ініціативам знизу, в тому числі можливість застосовувати не
комуністичні, навіть антикомуністичні групи і об’єднання. Швидкі темпи
демократизації сп’янили чеську інтелігенцію, яка завжди була на боці
більш радикального комуністичного керівництва. Однак провідна ланка
компартії виявилася неспроможною чітко визначити підхід до вирішення
основних дилем країни дехто з членів Президії висловлювався за
продовження глибоких реформ. Інші ж, налякані можливістю справді
втратити владу у плюралістичній системі, скаржились на появу правих сил
і вимагали від Дубчека жорсткішої політики. Але здебільшого партія
повністю підтримувала ідеї, які відстоював Дубчек. Для них єдиною
альтернативою задушливій сталінській системі був соціалізм з людським
обличчям.

Тривогу домашніх ортодоксів, що ініційовані партією реформи можуть стати
причиною стихійного громадянського руху проти комуністичної системи,
також поділяли радянське керівництво та їх союзники. На саміті, що
відбувся у Дрездені, у Східній Німеччині, всі комуністичні лідери
Варшавського пакту (крім президента Румунії Чаушеску) висловили
стурбованість відносно ходу подій у Чехословаччині. У наступні місяці
під час зустрічі Дубчека з Брежнєвим, чеський керівник намагався
розвіяти побоювання радянського керівництва щодо небезпеки
контрреволюції в його країні. У своїй критиці реформ Дубчека Брежнєв
висловив незадоволення не тільки комуністичної верхівки у Радянському
Союзі, а й у інших країн блоку вони не могли змиритись з бажанням
Чехословаччини побудувати альтернативну модель соціалізму, суспільства,
у якому б до людини ставилися б по-людськи, а не просто як до знаряддя
для втілення планів партії [9, с.8-9].

В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і
рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив
до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися
проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в
Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька,
італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви.
Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті
марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії
самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро
комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної
Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою
лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між
соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною
застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим
ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій
Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу
диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети
сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як
спробу реставрувати капіталізм.

У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва
поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б
унеможливлювали повернення до сталінських командних методів.
Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова
Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з
представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця
сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником
державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть
змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.

У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні
листи” надрукував сміливий документ під назвою “2000 слів до робітників,
селян, вчених, митців і всіх людей”. Підготовлений переважно Людовиком
Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також
закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та
маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію,
усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань
перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи
сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей
по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами
проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча
догматики не збиралися затаврувати документ як “заклик до
контрреволюції”, цей маніфест безсумнівно відобразив позицію
нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два
десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство.
Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків
на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну
силу.

Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні
компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і
побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з’їзд партії
намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить
програму “соціалізму з людським обличчям”. Дуже занепокоєний можливими
погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не
пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ
“контрреволюційним маніфестом” [7, с.55].

До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав
заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку
комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що
Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці
Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були
відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили
відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи
викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутись
антисталінських елементів у засобах масової інформації. Лист – фактично
це був ультиматум – давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у
внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку
денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн
блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в
Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що “збереження
революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою
справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти”.

Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту
намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і
відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не
ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення
радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі
18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його
в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав
наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен
може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і
таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою
спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно
позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену
впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми
усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має
іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у
житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у
“програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми
не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано
служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не
можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю
наших членів, через справедливість наших ідей.”

Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди – чехословаків, які
робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були
зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на
експериментування Дубчека з демократією [6, с.15].

Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали
громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна
еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими
функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо
такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна
діяльність.

2. ЗАВЕРШЕННЯ “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ, ІСТОРИЧНІ
НАСЛІДКИ

2.1. Військова інтервенція в Чехословаччину

Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу
гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не
усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними
комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської
точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між
їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських
лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для
радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його
бюрократичного існування.

Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку.
Відбувалися багатосторонні зустрічі – в Дрездені, Софії, Варшаві,
Москві, Братиславі та двосторонні – на рівні усіх членів Політбюро ЦК
КПРС і Президії ЦК КПЧ – в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших
союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні
захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині
немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та
її союзників.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019