HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з господарського права

на тему:

“Порядок укладення, зміни і розірвання господарських договорів”

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Сутність та ознаки господарського договору

1.1. Поняття та головні ознаки господарського договору

1.2. Проблеми уніфікації договірного права, застосування міжнародних
приципів щодо господарських договорів

Розділ 2. Укладення, зміна та розірвання господарського договору

2.1. Укладення господарського договору

2.2. Зміна та розірвання господарського договору

Розділ 3. Проблеми та шляхи вдосконалення питань у напрямку правового
регулювання господарських договорів

Висновки

Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що проголосивши себе
суверенною і незалежною державою, Україна взяла курс на кардинальне
реформування суспільного устрою, побудову громадянського суспільства і
ринкової економіки, в якій функціонують різні форми власності та
підприємництва.

Наділення підприємств і громадян свободою господарської діяльності та
підприємництва дало поштовх до розгортання сфери майнових відносин та
урізноманітнення господарських зв’язків суб’єктів підприємницької
діяльності як у внутрішньому обороті країни, так і при здійсненні ними
зовнішньоекономічної діяльності.

Найбільш доцільною і адекватною вільним ринковим відносинам правовою
формою опосередкування таких відносин є господарський договір, адже
результати підприємницької діяльності реалізуються на ринку товарів і
послуг на договірних засадах.

Важливість теоретичної розробки питань, пов’язаних з договірним
регулюванням підприємницьких відносин, зумовлена не лише відсутністю
монографічних досліджень з цих питань у правовій науці, а й потребами
юридичної практики і завданнями щодо нової кодифікації цивільного
законодавства України.

Новий Цивільний кодекс України закладає стабільну основу правового
регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах
громадянського суспільства і передусім у підприємницької діяльності.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають при укладенні,
зміні та розірвання господарських договорів.

Предметом дослідження є сукупність правових норм, які регулюють
господарські договори.

Методологічною основою є наукові методи, які ґрунтуються на вимогах
об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру.

Мета роботи полягає в комплексу теоретичному дослідженні особливостей
правового регулювання господарських договорів в Україні.

Виходячи з мети дослідження автор намагається вирішити такі завдання:

1) визначити загально-правову характеристику порядку укладення, зміни та
розірвання господарських договорів;

2) визначити особливості організації порядку укладення, зміни та
розірвання господарських договорів, розкрити окремі аспекти порушень у
цій сфері;

3) визначити проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання
господарських договорів в Україні.

Ступінь теми дослідження. У ході написання роботи було опрацьовано
різноманітні наукові джерела, а саме: законодавчі та інші нормативні
акти, що регулюють господарську зобовязальну діяльність, періодичні
видання, що висвітлюють основні сучасні проблеми, що існують у цій
галузі та висувають пропозиції щодо подолання негативних тенденцій.

Зокрема було використано нормативно-правові акти – Конституцію України,
Цивільний та Господарсько-процесуальний кодекси. Також використовувалась
наукова література: Дашкова Л.П., Бризгаліна А.В. “Комерційний договір:
від укладення до виконання”, Вердникова В.Г. “Функция хозяйственного
договора”, Красавчикова О.А. “Гражданско-правовой договор: понятие,
содержание, функции”, Дзери О.В., Кузнєцової Н.С. “Цивільне право
України”, Луць В.В. “Контракти у підприємницькій діяльності”, “Коментар
до Цивільного кодексу” та інші.

Наукова новизна полягає в тому, що розкриваються особливості укладення,
зміни та розірвання господарських договорів відносно чинного
законодавства України, розкриваються основні напрямки вдосконалення
правового регулювання господарських договорів.

Структура курсової роботи: робота складається зі вступу, основної
частини, яка включає три розділи з підрозділами, висновку, списку
використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 41 сторінка.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ОЗНАКИ

ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

1.1. Поняття та ознаки господарського договору

Однією з найпоширеніших підстав виникнення зобов’язань закон називає
договір. Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину),
бо договір є одним із видів угод. Відповідно до Цивільного кодексу УРСР
угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на
встановлення, зміну чи припинення цивільних прав або обов’язків. За
новим ЦК України правочином визнається дія осіб, спрямована на набуття,
зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Дво- чи
багатостороннім правочином (договором) є погоджена дія двох або більше
сторін. Тому договором визнається домовленість двох чи більше осіб, яка
спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та
обов’язків.

Отже, договору як юридичному факту властиві такі ознаки:

1) в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи
кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно
збігатися і відповідати одне одному;

2) договір — це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення
певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав та обов’язків.

Саме за цією ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від
договірних форм, що використовуються в інших галузях права (трудовому,
екологічному тощо), набуваючи там певних специфічних рис.

Іноді під поняттям «договір» розуміють саме цивільні правовідносини
(зобов’язання), що виникли з договору як юридичного факту, або мають на
увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного
зобов’язання з волі його учасників. Отже, в конкретному аналізі
юридичних явищ завжди слід розкривати їх сутність, встановити, зокрема,
що розуміється під поняттям «договір» у тому чи іншому випадку.

Як юридичний факт договір належить до правомірних дій, що вчиняються з
волі його учасників і спрямовуються на виникнення, зміну чи припинення
цивільних прав або обов’язків. Проте роль договору не обмежується тільки
тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує,
змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодавства, звичаїв
ділового обороту, вимог розумності, добросовісності та справедливості
визначає зміст конкретних прав та обов’язків учасників договірного
зобов’язання. У цьому розумінні договір виступає засобом регулювання
поведінки сторін у цивільних правовідносинах.

Суб’єктам підприємництва доводиться укладати різні за своїм характером
договори (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, консигнації,
банківського кредиту тощо), які регулюються як нормами ЦК, так і інших
нормативних актів.

1.2. Проблеми уніфікації договірного права, застосування міжнародних
приципів щодо господарських договорів

Особливістю розвитку сучасного приватного права є тенденція до
уніфікації правових систем, завдяки яким відбувається стикування та
взаємодія різних систем національного законодавства з метою спрощення
міжнародних відносин, зняття перешкод у міжнародному обороті товарів,
капіталів та робочої сили. Прискоренню цих процесів сприяє діяльність
численних міжнародних організацій з уніфікації міжнародного права. Серед
міжнародних організацій, які відіграли помітну роль в уніфікації
колізійних та матеріальних цивільно-правових норм у сфері
купівлі-продажу, факторингу, лізингу та деяких інших, слід назвати
Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА).

У рамках УНІДРУА у вигляді неформальної уніфікації були розроблені
Принципи міжнародних комерційних договорів. В основі створення Принципів
лежить порівняльно-правовий аналіз норм різних національних правових
систем у контексті регулювання міжнародних угод. Як відзначила
Адміністративна рада УНІДРУА у вступі до Принципів, останні є досить
гнучкими для того, щоб враховувати постійні зміни, які відбуваються в
результаті розвитку технології й економіки та торкаються практики
торгівлі, яка перетинає кордони. У той же час вони намагаються
забезпечити чесність у міжнародних комерційних відносинах шляхом прямого
формулювання загального обов’язку сторін діяти згідно з добросовісністю
і чесною діловою практикою та встановленням в деяких випадках стандартів
розумної поведінки [20, с.8-9].

Важливість врахування зазначених Принципів у нормотворчій та
правозастосовній практиці зумовлена проведенням в Україні нової
кодифікації цивільного законодавства і в її складі – інститутів
договірного права.

У чинному законодавстві [4, ст.ст.10-11], судовій практиці і літературі
використовуються поняття «господарський договір» або «комерційний
договір» [12, c.35-42].

На жаль, сутність цих понять не розкривається. До характерних рис
господарського договору відносили:

1) особливий суб’єктний склад – обома сторонами цього договору або хоч
би однією з них є суб’єкт господарювання;

2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його
укладення є планове завдання (акт), яке обов’язкове для обох чи однієї
із сторін;

3) договір спрямовується на безпосереднє обслуговування основної
діяльності господарюючого суб’єкта.

Господарськими вважалися і непланові договори, якщо вони були однотипні
з плановими і підпорядковувалися такому ж законодавчому режимові
(поставка, перевезення вантажу тощо) або якщо вступ у договірні
відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення договору
на експлуатацію залізничних під’їзних колій).

Безумовно, в сучасних умовах деякі з названих ознак господарського
договору потребують уточнення. Зокрема, суб’єктами господарських
договорів можуть виступати не лише юридичні особи (організації), а й
громадяни, які у встановленому порядку здійснюють підприємницьку
діяльність; договори з участю зазначених осіб є переважно неплановими.

Ідея розробників Принципів міжнародних комерційних договорів полягала в
тому, щоб із сфери застосування цих Принципів виключити так звані
споживчі договори, які у різних правових системах стають дедалі більше
предметом спеціального правового регулювання, що має переважно
імперативний характер і спрямовано на захист споживача, тобто сторони,
яка вступає в договір не у процесі здійснення підприємницької або
професійної діяльності.

У новому ЦК України категорія так званих споживчих договорів
представлена, зокрема, поняттям «публічний договір» [2, ст.633].
Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що
взяв на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконувати роботи або
надавати послуги кожному, хто до нього звертається (роздрібна торгівля,
перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку,
медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Підприємець не
повинен надавати перевагу одній особі перед іншою щодо укладення
публічного договору, крім випадків, передбачених законом або іншими
нормативними актами. Відмова підприємця від укладення публічного
договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві
відповідних товарів, робіт чи послуг не допускається, а необґрунтоване
ухилення від укладання публічного договору може потягнути за собою
покладення на нього обов’язку відшкодування збитків, заподіяних
споживачеві таким ухиленням.

Як зазначено у коментарях до Принципів міжнародних комерційних
договорів, критерії, що їх використовують на національному і
міжнародному рівнях, також різняться великою різноманітністю у
встановленні відмінностей між споживчими та неспоживчими договорами. У
Принципах немає будь-якого визначення, проте припускається, що концепція
«комерційні договори» повинна розумітися по можливості широко з тим, щоб
включати в себе не лише підприємницькі угоди на поставку або обмін
товарами чи послугами, а й інші типи економічних угод, таких, як
інвестиційні або концесійні угоди, договори про надання професійних
послуг тощо.

У попередньому проекті (аванпроекті) Господарського (Комерційного)
кодексу України 1994 р. (ст. 49 глави 22) господарський договір як
підстава виникнення господарсько-договірного зобов’язання визначається
як ділова угода між суб’єктами господарювання про розподіл між ними
кореспондуючих господарських прав та обов’язків, необхідних для
досягнення цілей, і про ті умови, яких повинні додержуватися сторони при
виконанні взаємно прийнятих ними зобов’язань. Таке визначення
господарського договору викликає ряд зауважень. По-перше, саме поняття
ділової угоди потребує пояснень. По-друге, права та обов’язки сторін у
договорі визначаються через його умови. По-третє, виникає питання: які ж
права та обов’язки слід вважати господарськими.

У законодавстві та доктрині ряду зарубіжних країн відоме поняття
«торговельна угода». У дореволюційній Росії практикою було встановлено
такі ознаки угод торговельного характеру: 1) спекулятивність угоди; 2)
кількість товарів, які набуваються особою, перевищує межі звичайного
особистого споживання; 3) двосторонність, тобто торговельне значення
угода має для обох її сторін; 4) наявність кредиту [11, с.154].

У новому ЦК України закріплюється категорія підприємницького договору,
зокрема передбачено, що суд може за заявою дружини, повнолітніх дітей,
батьків обмежити фізичну особу в праві займатися підприємництвом, якщо
вона діє нерозважливо, як марнотратник. У разі задоволення такої заяви
суд призначає над цією особою піклувальника. Особа, яка обмежена у праві
на заняття підприємництвом, може укладати підприємницькі договори лише
за згодою піклувальника. Так, якщо фізична особа почала підприємницьку
діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона
не має права оспорювати ці договори з тих міркувань, що не є
підприємцем. Суд при вирішенні спору може застосувати до таких договорів
правила про зобов’язання, які пов’язані з підприємницькою діяльністю,
зокрема, поклавши на підприємця відповідальність за порушення
зобов’язання і за відсутності його вини (за винятком дії непереборної
сили), як це передбачено новим ЦК.

У господарському договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві
цивільно-правовому договору, так і особливі риси. Такими особливостями
є:

суб’єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у
встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності;

зміст господарського договору становлять умови, за якими передаються
товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення
підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних з
особистим (сімейним, домашнім) споживанням. Прикладом такого договору
може бути договір міжнародної купівлі-продажу товарів. За Віденською
конвенцією ООН 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу товарів
(статті 1 і 2) ця конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу
між сторонами, комерційні підприємства яких містяться в різних державах,
коли ці держави є учасниками конвенції або коли згідно з нормами
міжнародного приватного права до них застосовується право держави, що
домовляється. Проте ця конвенція не застосовується до продажу товарів,
які набуваються для особистого, сімейного або домашнього використання,
за винятком, якщо продавець у будь-який час до чи у момент укладення
договору не знав і не повинен був знати, що товари набуваються для
такого використання;

для деяких видів господарських договорів, зокрема зовнішньоекономічних
контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх
укладення (підписання), обліку та реєстрації (Указ Президента України
«Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)»
від 7 листопада 1994 p. [9]);

певними особливостями можуть характеризуватися порядок виконання або
умови відповідальності сторін за господарським договором (наприклад,
відповідальність підприємця незалежно від його вини в порушенні
зобов’язання).

Враховуючи наведені ознаки, господарським слід вважати такий
цивільно-правовий договір, сторонами якого є юридичні чи фізичні особи –
суб’єкти господарювання і за яким передається майно, виконуються роботи
або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або
для інших цілей, не пов’язаних з особистим (сімейним, домашнім)
споживанням.

Якщо ж у нормах ЦК або спеціальних нормативних актах не відображені
особливості тих чи інших видів підприємницьких договорів, до них
застосовуються загальні положення зобов’язального і договірного права,
закріплені у ЦК та інших актах цивільного законодавства.

У нинішніх умовах особливо зростає роль господарського договору як
універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових
відносин. У процесах роздержавлення і приватизації договору належить
чільне місце серед форм, що використовуються для подолання монополії
державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони,
конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних
комерційних структур: господарських товариств, спільних підприємств з
участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою
основою утворення таких організацій стає установчий договір. В
установчому договорі засновники зобов’язуються утворити юридичну особу,
визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в
її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її
діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між
засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи,
виходу засновників з її складу тощо. З переходом до ринку розширюється
свобода вибору партнерів у господарських зв’язках і визначення змісту
договірних зобов’язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих
на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних,
енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка,
контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не
зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та
інших), за допомогою яких опосередковуються відносини з тимчасового
володіння і користування майном. Зростає значення і договорів підрядного
типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям
(побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу
продукції тощо).

Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні
моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як
основної правової форми передачі права на використання цих результатів
технічної творчості. Договірна форма використовується і для відступлення
виключного права на знаки для товарів і послуг, права на нерозкриту
інформацію (ноу-хау). Розширення кола можливих об’єктів страхової
охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької
діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного
(договірного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже,
сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними
особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.

Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як
правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових
відносин. Поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичні
науці. Так, В.Г.Вердников під функцією господарського договору розумів
вияв основних цілей використання договірної форми відносин між
організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього
договору. Вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів,
О.О.Красавчиков так формулював поняття функції цивільно-правового
договору: функція договору — це не форма (вираз, вияв тощо), а певний
вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини [14,
с.16]. Мабуть, у функціях договору поєднується і вияв головних цілей,
основного призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо
без використання цієї форми для конкретних правовідносин не може
виявитися головне призначення цієї категорії.

Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував
О.О.Красавчиков. На його думку, договору властиві такі загальні функції:
ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та
захисна.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження
волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації
диспозитивності учасників договору.

Програмно-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є
своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з
другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах
рівності, диспозитивності та ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим
умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов’язків
у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом
для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного
та обґрунтованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного
виконання зобов’язань системи забезпечувальних засобів, які також
набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки,
неустойки тощо).

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається
в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання
обов’язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів
оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об’єднуються більш загальною — регулятивною функцією
договору як правового засобу регулювання правовірної поведінки учасників
цивільних правовідносин [22, с.617].

РОЗДІЛ 2. УКЛАДЕННЯ, ЗМІНА ТА РОЗІРВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ДОГОВОРУ

2.1. Укладення господарського договору

Господарський договір, будучи видом правочину, являє собою правову
форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін. Сам процес
узгодження волевиявлень називається укладанням договору.

Договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі досягли
згоди з усіх істотних умов договору. Момент укладення договору
визначається відповідно до правил ст. 640, а форма — відповідно до ст.
639 ЦК [2].

Оскільки факт укладення договору, за загальним правилом, пов’язується з
досягненням сторонами згоди з усіх істотних умов, важливо визначити, які
умови належать до числа істотних. Істотними вважаються умови, які є
необхідними і достатніми для укладення договору. Це означає, що при
недосягненні сторонами згоди хоча б за однією з них договір вважається
неукладеним, тобто таким, що не породив юридичних наслідків. Утім, якщо
сторони домовилися про всі істотні умови, договір вважається укладеним,
навіть якщо він не містить ніяких інших умов.

Перелік істотних умов безпосередньо залежить від виду конкретного
договору. Утім, частина друга статті, що коментується, встановлює
загальні критерії для визначення тих чи інших умов істотними.

По-перше, істотною умовою у всіх без винятків випадках є умова про
предмет договору. Природно, що поки сторони не досягли згоди відносно
предмету договору, він не може вважатися укладеним.

По-друге, — це умови, що прямо визначені в якості істотних нормами
чинного законодавства, або хоча і не визначені прямо, однак є
необхідними для договорів даного виду. Необхідним, а значить й істотними
слід вважати умови, що виражають природу відповідного договору. Так,
очевидно, що для всіх сплатних договорів істотною є умова про ціну, для
строкових договорів — умова про строк і т.д.

По-третє, істотними є будь-які інші умови, відносно яких згода має бути
досягнута на вимогу будь-якої із сторін. Це такі умови, при відсутності
яких сторона, яка на них наполягає, не бажає укладати відповідний
договір. Так, наприклад, такою умовою у договорі купівлі-продажу може
бути обов’язок продавця доставити продану річ за вказаною покупцем
адресою.

Від істотних слід відрізняти звичайні і випадкові умови, спільною
ознакою яких є те, що їх наявність або відсутність не впливає на факт
укладення договору. Звичайні умови — це умови, передбачені чинним
законодавством. Їх немає необхідності включати у текст договору,
оскільки вважається, що вони стають обов’язковими для сторін вже в силу
самого факту укладання договору. Так, наприклад, якщо сторони у договорі
майнового найму спеціально не обумовили, на якій з них лежить обов’язок
здійснення поточного ремонту, то діє правило, встановлене ст. 776 ЦК
[2], згідно якого здійснення поточного ремонту є обов’язком наймача. На
відміну від звичайних, випадкові умови набувають сили лише у випадку,
якщо вони включені до тексту договору. Як правило, за допомогою
випадкових умов сторони змінюють положення диспозитивних норм (тобто
норм, зміст яких вони вправі змінювати договором), або використовують
для подолання прогалин правового регулювання. Отже, якщо у договорі
майнового найму буде передбачено, що обов’язок по здійсненню поточного
ремонту лежить на наймодавцеві, то така умова буде вважатися випадковою
[23, с.453].

Утім, усі умови — істотні, звичайні і випадкові після укладення договору
стають однаково обов’язковими для сторін і у сукупності утворюють зміст
договору.

Процес укладення договору складується з двох взаємопов’язаних стадій:
пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту).
Особа, яка виявила відповідну ініціативу і зробила пропозицію,
називається оферентом, а особа, яка прийняла цю пропозицію —
акцептантом.

Оскільки договір є видом правочинів, то загальні правила про форму
правочинів застосовуються і при укладанні договорів.

Сторони вправі самостійно обирати будь-яку форму договору (усну або
письмову, письмову просту або нотаріальну), якщо вимоги щодо його форми
не встановлені законом. Утім, оскільки недодержання встановленої
законодавством форми договору має наслідком його недійсність лише у
випадках, передбачених законом (наприклад, недотримання обов’язкової
нотаріальної форми [2, ст.220]), у всіх інших випадках договори укладені
з порушенням форми слід вважати укладеними і дійсними.

Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається
укладеним лише з моменту надання йому обумовленої форми, навіть у
випадках, коли законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Якщо сторони домовилися укласти договір у письмовій формі, він
вважається укладеним з моменту підписання тексту договору всіма
сторонами. Утім, слід враховувати, що відповідно до ст. 207 ЦК [2]
правочин (в тому числі договір) вважається таким, що вчинений у
письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох
документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. У статті 207
ЦК не міститься вичерпного переліку таких документів, тому поряд з
листами і телеграмами можуть використовуватися і інші засоби зв’язку,
наприклад, факсимільний чи електронний. визначальним фактором при цьому
слід визнати можливість достовірно встановити той факт, що даний
документ надійшов саме від сторони за договором.

Обов’язковою умовою є наявність на документі (документах) підписів
сторін. Підпис на телеграмі засвідчується у встановленому порядку
підприємством зв’язку, про що в телеграмі робиться застереження. Копія
телеграми, що залишається у відправника, також має бути засвідчена
підприємством зв’язку. Електронні документи засвідчуються за допомогою
електронного цифрового підпису.

Момент укладання договору, що укладається шляхом обміну документами,
визначається відповідно до ч. 1 ст. 640 ЦК [2].

Відповідно до ст. 54 Закону України «Про нотаріат», нотаріальному
посвідченню підлягають правочини, щодо яких законодавством встановлена
обов’язкова нотаріальна форма, а за бажанням сторін — будь-які інші
правочини (в тому числі, будь-які договори). Отже, сторони вправі
посвідчити нотаріально будь-який договір, навіть якщо законодавством не
вимагається нотаріальна форма для таких договорів. При цьому нотаріуси
та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи
відповідає зміст посвідчуваного ними договору вимогам закону і дійсним
намірам сторін. Такий договір вважається укладеним з моменту його
нотаріального посвідчення.

Чітке визначення в кожному конкретному випадку моменту укладення
договору є необхідним, оскільки саме з цього моменту виникають права і
обов’язки сторін [12, с.57].

Якщо зроблена однією стороною пропозиція укласти договір містить всі
істотні умови майбутнього договору і виражає намір особи, яка її
зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття (тобто, є
офертою), а відповідь іншої особи про прийняття оферти є повною і
безумовною (отже, є акцептом), договір вважається укладеним з моменту
отримання особою, яка зробила пропозицію (оферентом), відповіді від
іншої особи (акцептанта).

Крім консенсуальних існують і так звані реальні договори, для укладення
яких однієї лише згоди сторін недостатньо. Для укладення реальних
договорів крім згоди сторін необхідно вчинення певної дії, як правило, —
передачі майна. Реальний договір вважається укладеним саме з моменту
передання майна або вчинення іншої певної дії [11, с.166-167].

Договір може бути консенсуальним або реальним, але якщо відповідно до
законодавства або домовленості сторін він має бути нотаріально
посвідчений, він вважається укладеним лише з моменту його нотаріального
посвідчення.

Якщо відповідно до законодавства договір підлягає обов’язковій державній
реєстрації, він вважається укладеним з моменту такої реєстрації.

Якщо відповідно до законодавства договір підлягає і нотаріальному
посвідченню і державній реєстрації (наприклад, договір купівлі-продажу
земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку
(квартири), іншого нерухомого майна тощо), він вважається укладеним лише
з моменту державної реєстрації.

Відповідно до принципу свободи договору, ініціатива щодо його укладення
може виходити від будь-якої сторони: продавця чи покупця, наймодавця чи
наймача, замовника чи підрядника тощо. Отже, будь-якою зі сторін може
бути зроблена пропозиція щодо укладення майбутнього договору (оферта).
Особа, яка робить оферту, називається оферентом.

Офертою, тобто пропозицією щодо укладення договору, яка тягне певні
правові наслідки, може вважатися не будь-яка пропозиція взагалі, а лише
така/ що містить всі необхідні істотні умови договору [2, ст.638] і
виражає намір оферента вважати себе зобов’язаним у разі її прийняття.
Так, наприклад, не може вважатися офертою лист, який хоча і містить всі
істотні умови договору, але зі змісту якого слідує лише намір особи
вступити у попередні переговори щодо укладення договору.

Важливою ознакою оферти є визначеність особи чи певного кола осіб, яким
вона адресується. Саме тому реклама та інші пропозиції, адресовані
невизначеному колу осіб (наприклад, оголошення) не визнаються офертою і,
отже, не пов’язують особу, що їх зробила, якщо інше прямо не витікає з
їх змісту. Винятком з цього правила є так звана публічна оферта —
пропозиція, звернена до невизначеного кола осіб, що містить всі істотні
умови майбутнього договору і чітко виражає готовність оферента укласти
договір з будь-якою особою, яка до нього звернеться. Публічна оферта має
велике значення для цивільного обороту, оскільки саме таким чином
укладається більшість договорів у сфері роздрібної торгівлі, побутового
обслуговування населення тощо. Публічною офертою, наприклад, слід
вважати розміщення на прилавку товарів з цінниками.

За своєю юридичною природою пропозиція щодо укладення договору (оферта)
є одностороннім правочином, що тягне виникнення певних правових
наслідків для особи, що її зробила. Ці правові наслідки виявляються в
тому, що одержана адресатом оферта зобов’язує оферента і не може бути
ним відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не вказане у
пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була
зроблена.

Слід зазначити, що правові наслідки оферти пов’язуються не з самим
фактом її здійснення оферентом, а з фактом її отримання іншою особою.
Саме тому оферент вправі відкликати оферту до моменту або в момент її
одержання адресатом. Так, наприклад, оферта, надіслана поштою, до
моменту її отримання може бути відкликана телеграмою, факсом або
електронною поштою. В цьому випадку оферент не стає зобов’язаним
внаслідок зробленої ним оферти.

Як і оферта, відповідь про її прийняття (акцепт) має відповідати певним
обов’язковим умовам: вона повинна бути повною та безумовною. Це означає,
що акцептом визнається лише така відповідь, з якої слідує згода з усіма
вказаними у оферті умовами, без будь-яких нових (додаткових) умов та
застережень.

Як і оферта, акцепт за своєю юридичною природою є одностороннім
правочином, що тягне певні юридичні наслідки: з моменту отримання
акцепту оферентом договір вважається укладеним і у сторін виникають
передбачені договором права і обов’язки.

Волевиявлення щодо прийняття оферти (акцепт) може бути здійснене у
різних формах: усній, письмовій, шляхом вчинення певних дій і, навіть, у
випадках, передбачених законом чи договором, — у формі мовчання.

Є можливість здійснення акцепту шляхом вчинення дій відповідно до
вказаних у оферті умов договору (конклюдентних дій). Це можуть бути дії
по відвантаженню товарів, виконанню робіт, наданню послуг, сплаті грошей
і інші дії. Головне, щоб зазначені дії були вчинені у точній
відповідності з умовами, зазначеними в оферті і у межах строку,
передбаченого для відповіді. Так, наприклад, не може вважатися акцептом
відвантаження продукції іншої марки (сорту, якості, комплектності та
ін.), ніж та, що була зазначена в оферті.

Мовчання може визнаватися акцептом лише у випадках, прямо передбачених
законом чи договором. Так, наприклад, договором майнового найму (оренди)
може бути передбачено, що у випадку відсутності заперечень сторін
протягом певного строку після закінчення строку дії договору, договір
вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах. У
наведеному прикладі і оферта щодо пролонгації (продовження строку дії)
договору і акцепт здійснюється шляхом мовчання [19, ст.201].

Як і у випадку з офертою, виникнення правових наслідків акцепту також
пов’язується не з самим фактом його здійснення, а з фактом отримання
його іншою стороною (у даному випадку — оферентом). Отже, акцептант
вправі відкликати здійснений акцепт до моменту або в момент його
одержання оферентом.

Пропозиція укласти договір (оферта) являє собою односторонній правочин
і, таким чином, породжує певні правові наслідки для особи, яка її
зробила. Ці наслідки полягають у зв’язаності оферента зробленою ним
офертою. У випадку необґрунтованої відмови від зробленої оферти чи
необґрунтованої її зміни оферент зобов’язаний відшкодувати іншій стороні
всі збитки, яких вона зазнала, здійснюючи дії щодо укладання договору.

Утім, юридична зв’язаність оферента зробленою ним офертою виникає лише
на певний строк, який залежить від того, чи зазначений у оферті строк
для відповіді чи ні. У статті, що коментується, йдеться про оферту —
письмову або усну — у якій вказаний строк для відповіді [12, с.68].

Відповідь про прийняття пропозиції, зробленої з вказівкою строку для
відповіді, тягне укладення договору лише у випадку, якщо така відповідь
не лише вчасно відправлена акцептантом, але й отримана оферентом
протягом вказаного в оферті строку. У зв’язку з цим, важливе значення
має не лише правильне визначення початку і закінчення перебігу строку
наданого для відповіді строку, але й врахування часу поштового обігу
(якщо відповідь направлена поштою).

У випадку, якщо відповідь про прийняття пропозиції отримана оферентом
протягом вказаного в оферті строку, моментом укладення договору
вважається момент отримання акцепту.

У випадку, коли оферта була зроблена в усній формі (в тому числі по
телефону, по радіо чи за допомогою інших засобів зв’язку), вона
вважається зробленою присутньому контрагентові. Визначальним фактором
тут є то, що сторони знаходяться у безпосередньому контакті і, отже,
оферта не віддалена у часі від моменту її сприйняття контрагентом. За
таких обставин акцепт має бути заявлений негайно. Лише за такої умови
договір вважається укладеним. Якщо ж на прохання особи, якій була
адресована пропозиція, їй надається певний час для розмірковування,
зроблена пропозиція вважається такою, що зроблена із зазначенням строку
для відповіді, і до неї застосовуються правила, передбачені ст. 643 ЦК
[3].

Пропозиція щодо укладення договору, зроблена без вказівки на строк для
відповіді, яка зроблена відсутньому контрагентові, тобто такому, з яким
оферент не знаходиться в безпосередньому спілкуванні, а проводить
переговори у письмовій формі, зокрема, шляхом обміну листами,
телеграмами, факсами тощо.

?

?

c

.XDYththc

o

oe

o

u

ue

th

?

В цьому випадку договір вважається укладеним, якщо акцепт отриманий
оферентом або протягом часу, встановленого актом цивільного
законодавства (якщо такий строк встановлений), або протягом нормально
необхідного для отримання відповіді часу. Якщо протягом зазначеного часу
відповідь про прийняття оферти від іншої сторони не надійшла, договір
вважається неукладеним, а оферент — вільним від зробленої пропозиції.

Строк, нормально необхідний для отримання відповіді на оферту в кожному
конкретному випадку визначається з урахуванням ряду факторів: звичаїв
ділового обороту у такого роду відносинах, попередньої ділової практики
між цими сторонами (якщо вона існує), строку, необхідного для обігу
поштової кореспонденції тощо.

За загальним правилом, будь-яке прострочення з відповіддю, допущене
акцептантом, звільняє оферента від зробленої ним пропозиції, а договір
вважається неукладеним. Утім, може відбутися, що відповідь була
направлена акцептантом вчасно, з урахуванням часу поштового обігу (про
що свідчить штамп з датою відправлення на конверті), але з вини органів
зв’язку чи з інших незалежних від акцептанта причин надійшла до оферента
із запізненням.

Якщо відповідь, відправлена акцептантом вчасно, надійшла до оферента із
запізненням, то оферент, якщо він не зацікавлений більше в укладанні
договору, повинен негайно сповістити акцептанта про одержання відповіді
із запізненням. Лише за такої умови відповідь визнається такою, що
запізнилася, а договір — таким, що не відбувся. В іншому випадку, тобто
якщо оферент не сповістить негайно акцептанта про одержання відповіді із
запізненням, договір буде вважатися укладеним з моменту одержання
відповіді оферентом.

Треба підкреслити, що дане правило застосовується лише у тих випадках,
коли отримана із запізненням відповідь була відправлена вчасно. Вчасно
відправленою треба визнати відповідь, що була відправлена з урахуванням
строку, необхідного для її доставки оферентові. Так, наприклад, якщо
відповідь була відправлена поштою, то необхідний для її доставки строк
визначається виходячи із звичайних строків проходження кореспонденції,
але у всякому випадку він має бути не меншим відповідних контрольних
строків проходження кореспонденції, встановлених Міністерством зв’язку
України.

Якщо повідомлення про отримання відповіді із запізненням оферент зробить
негайно пі еля її отримання, то він має право розглядати отриману із
запізненням відповідь як нову пропозицію укласти договір (оферту),
зроблену без вказівки строку для відповіді [12, с.71].

Суть правил, встановлених цією статтею, полягає у захисті інтересів
оферента, який отримав акцепт після закінчення встановленого ним для
відповіді на оферту строку і не зацікавлений більше в укладанні договору
з цим контрагентом. Утім, якщо оферент зацікавлений у договорі як і
раніше і згоден його укласти, то за його згодою договір може вважатися
укладеним навіть у тих випадках, коли акцепт був не лише отриманий, але
й відправлений акцептантом із запізненням.

Відповідно до ст. 642 ЦК акцептом визнається лише повна і безумовна
згода з отриманою пропозицією. Якщо ж особа, якій була зроблена
пропозиція щодо укладення договору, дала згоду укласти договір, але на
інших, ніж були запропоновані, умовах, то вважається, що вона
відмовилася від раніше зробленої пропозиції і водночас звернулася з
новою пропозицією до первісного оферента. При цьому не має значення, які
саме умови були змінені чи додатково додані: у всіх випадках договір
вважається неукладеним. У цьому випадку сторони міняються місцями:
особа, якій була адресована первісна оферта, сама стає оферентом, а
первісний оферент, відповідно, — особою, якій адресована нова оферта.

Первісна оферта втрачає своє юридичне значення і не пов’язує більш
особу, яка її зробила, а на нову оферту поширюються правила ст.ст. 643
або 644 ЦК, залежно від того, чи містить вона строк для відповіді чи ні.
Процес узгодження умов договору може бути досить тривалим, тому сторони
можуть по черзі виступати то в ролі оферента, то в ролі акцептанта, доки
не прийдуть до єдиної редакції договору або не відмовляться взагалі від
його укладання [22, с.617].

Місце укладення договору може мати значення для визначення права, що до
нього застосовується (перш за все, це стосується правових актів органів
місцевого самоврядування), застосування місцевих звичаїв, зокрема,
звичаїв ділового обороту, для тлумачення договору, а також для
визначення окремих умов договору, зокрема ціни (наприклад, коли
конкретна ціна договором не фіксується, а встановлюється на рівні
середньої ціни, яка діє на певному ринку товарів, робіт чи послуг).

Стаття, що коментується, встановлює загальне правило щодо визначення
місця укладення договору. Якщо інше не передбачено самим договором,
місцем його укладення вважається місце проживання оферента — фізичної
особи, або місцезнаходження оферента — юридичної особи.

Якщо встановити оферента в силу якихось причин неможливо (наприклад,
попереднє листування сторін втрачене і зберігся лише остаточний текст
договору), місцем укладення договору слід вважати місце його вчинення
(підписання, посвідчення чи досягнення усної домовленості).

Відповідно до принципу свободи договору сторони є вільними в укладенні
договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Утім, в
окремих, передбачених законодавством випадках принцип свободи договору
може бути обмежений. Стаття, що коментується, є одним з таких випадків.

Якщо договір укладається на підставі обов’язкового для сторін (чи однієї
з них) правового акта органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування, зміст такого
договору має відповідати цьому правовому акту.

Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оренду
землі», підставою для укладення договору оренди і набуття права на
оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або державній
власності, є рішення орендодавця. Орендодавцями земельних ділянок, що
перебувають у комунальній власності, відповідно до Закону є органи
місцевого самоврядування: сільські, селищні та міські ради, а
орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, —
районні, обласні. Київська і Севастопольська міські державні
адміністрації. Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет
Міністрів України у межах їх повноважень. Рішенням відповідного органу
визначаються основні умови надання земельної ділянки: її розмір,
розташування, цільове призначення, строк оренди, розмір орендної плати
тощо. Такі умови є обов’язковими для сторін при укладенні у подальшому
договору оренди, зміст договору має відповідати ним в точності.

Для договорів, що укладаються на підставі обов’язкового для сторін
(сторони) правового акта, як правило, характерним є особливий порядок їх
укладення, що визначається спеціальними актами законодавства. Так,
наприклад, порядок укладення договору оренди земельної ділянки
встановлюється ст. 15 Закону України «Про оренду землі».

До переддоговірних спорів належать спори про спонукання до укладення
договорів і спори щодо змісту договорів, що укладаються. Підвідомчість
переддоговірних спорів визначається процесуальним законодавством,
зокрема, Цивільним процесуальним і Господарським процесуальним кодексами
України.

ЦК передбачає право кожного з контрагентів передати на вирішення
відповідного суду розбіжності, що виникають при укладенні договору на
підставі обов’язкового для сторін (сторони) правового акта. Такі
розбіжності, зокрема, можуть виникнути, коли ті чи інші положення
правового акта сформульовані недостатньо чітко, що надає підстави для їх
неоднакового тлумачення. Така ситуація може виникнути і в тому разі,
коли одна із сторін порушує встановлені правовим актом обов’язкові умови
щодо змісту договору. За результатами розгляду такого спору суд у
резолютивній частині вказує рішення з кожної спірної умови договору [14,
с.81].

Утім, в практиці зустрічаються випадки, коли одна із сторін взагалі
ухиляється від укладання договору, хоча розбіжностей щодо його умов, як
таких, при цьому може і не бути. В цьому випадку зацікавлена сторона
вправі звернутися до суду з позовом про спонукання до укладення
договору. Якщо заявлені позовні вимоги будуть визнані судом такими, що
підлягають задоволенню, суд у резолютивній частині рішення вказує умови,
на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий
позивачем проект договору.

Переддоговірні спори, що виникають при укладенні договорів не заснованих
на обов’язковому для сторін (сторони) правовому акті, відповідно до
принципу свободи договору можуть бути передані на розгляд суду,
господарського або третейського суду лише у випадку, якщо це прямо
передбачено законом або домовленістю сторін. Так, наприклад,
переддоговірний спір, що виник при укладенні основного договору, може
бути переданий для вирішення його судом, якщо сторони домовилися про це
у попередньому договорі.

Особливості окремих способів укладення договорів, зокрема укладення
договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо, встановлюються актами
цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про товарну біржу» порядок
здійснення та реєстрації біржових операцій визначається Правилами
біржової торгівлі, які затверджуються загальними зборами членів товарної
біржі або уповноваженим ними органом. Відповідними органами державної
влади можуть розроблятися і затверджуватися типові правила біржової
торгівлі певними видами товарів. Так, наприклад, відповідно до Типових
правил біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією біржова угода
умовно проходить два етапи укладення. Перший — починається з оголошення
біржовим маклером, що веде торги, пропозиції продавця, і закінчується в
момент оголошення ним реєстраційного номера покупця та ціни продажу,
одночасно брокери-покупці та продавці підтверджують підписами на квитках
згоду на купівлю та продаж. На другому етапі угода оформляється письмово
біржовим контрактом, що підписується брокером-покупцем і продавцем та
уповноваженою особою біржі.

2.2. Зміна та розірвання господарського договору

Після укладення договір набуває обов’язкової сили для сторін і має
виконуватися ними відповідно до його умов. Якщо інше не встановлено
законом або договором, за згодою сторін допускається зміна або
розірвання укладеного договору. Слід враховувати, що розірвати або
змінити можна лише такий договір, який є укладеним і дійсним. Отже,
розірвання договору треба відрізняти від визнання його неукладеним або
недійсним.

Основним способом розірвання (зміни) договору є його розірвання або
зміна за згодою сторін. ЦК передбачені окремі способи, за допомогою яких
сторони за згодою між собою можуть змінити або розірвати договір.
Наприклад, шляхом новації, наданням замість виконання відступного. Утім,
законом чи договором право сторін на розірвання (зміну) договору за
згодою між собою може бути обмежене. Так, наприклад, відповідно до ч. 3
ст. 636 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом, сторони, які
уклали договір на користь третьої особи, з моменту вираження цією
третьою особою наміру скористатися своїм правом, не можуть розірвати або
змінити договір без її згоди.

Змінити або розірвати договір, якщо згода сторін про це не досягнута,
можна на вимогу зацікавленої сторони лише у судовому порядку і лише при
наявності певних підстав. Такими підставами може бути: 1) істотне
порушення договору другою стороною та 2) інші випадки, встановлені
договором або законом [12, с.99].

Істотним слід вважати таке порушення договору, яке тягне для другої
сторони неможливість досягнення мети договору. У зв’язку з цим, термін
«шкода» не треба розуміти обмежувально. Крім можливих значних додаткових
витрат, неотримання прибутків, він включає і інші наслідки, що істотно
впливають на інтереси сторони [11, с.169].

До другої групи підстав, що надають право вимагати зміни або припинення
договору, належать підстави, прямо передбачені Цивільним Кодексом,
іншими актами законодавства або договором. Так, наприклад, ст. 740 ЦК
встановлює підстави для розірвання договору ренти з ініціативи
одержувача безстрокової ренти.

Від розірвання (зміни) договору треба відрізняти односторонню повну або
часткову відмову від договору. Одностороння відмова від виконання
договору (в повному обсязі або частково) здійснюється без звернення до
суду, і, відповідно, в силу самого факту її здійснення договір
вважається розірваним, а при частковій відмові — зміненим. Одностороння
відмова від договору (від виконання договору) можлива лише у випадках,
коли вона прямо передбачена законом або договором. Так, наприклад,
відповідно до ст. 849 ЦК, якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу
або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно
неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та
вимагати відшкодування збитків.

В умовах свободи договору звичайно припускається, що укладення
будь-якого договору відбувається в інтересах всіх його учасників, на
умовах, що забезпечують оптимальний баланс їх інтересів. Будь-яка особа
здійснює оцінку свого інтересу від укладення того чи іншого договору не
абстрактно, а виходячи з усієї сукупності існуючих зовнішніх обставин і
певних прогнозів відносно їх розвитку у майбутньому. Оцінюючи можливість
тих чи інших змін існуючих зовнішніх обставин у майбутньому, сторони при
укладенні договору, як правило, прагнуть певним чином забезпечити свої
інтереси на випадок таких змін. Так, наприклад, передбачаючи можливість
знецінення встановленої договором орендної плати внаслідок стрімких
інфляційних процесів, орендодавець при укладанні договору оренди може
вимагати визначення еквіваленту встановленої орендної плати у тій чи
іншій стабільній валюті. Утім, в ході виконання договору можуть
відбуватися і такі зміни зовнішніх обставин, що істотно впливають на
інтереси сторін і не могли бути передбачені сторонами при укладенні
договору навіть при всій необхідній завбачливості з їх боку.

Розірвання (зміна) договору у зв’язку з істотними змінами обставин є
самостійним випадком припинення (зміни) договірних зобов’язань, метою
якого є необхідність відновлення балансу інтересів сторін договору,
істотно порушеного внаслідок не передбачуваної зміни зовнішніх обставин,
що не залежать від волі сторін.

Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися настільки, що,
якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б
його на інших умовах.

Істотну зміну обставин треба відрізняти від обставин непереборної сили.
Непереборна сила тягне неможливість виконання зобов’язання і є підставою
для звільнення сторони від відповідальності за невиконання. Істотна
зміна обставин не тягне неможливості виконання, така можливість
зберігається, але таке виконання стає вкрай невигідним для однієї з
сторін і порушує її інтереси.

За наявності істотної зміни обставин, що істотно порушила баланс
інтересів сторін, сторони спочатку мають здійснити спроби щодо зміни або
розірвання договору за взаємною згодою. Це право сторін цілком
відповідає ч. 1 ст. 651 ЦК.

Якщо сторони не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору у
зв’язку з істотною зміною обставин, договір може бути розірваний
(змінений) лише за рішенням суду на вимогу зацікавленої сторони. При
цьому, розірвання договору допускається лише при наявності одночасно
чотирьох обов’язкових умов:

По-перше, має припускатися, що сторони при укладенні договору виходили з
того, що такої зміни обставин не відбудеться, тобто не могли розумно
передбачати можливість її настання.

По-друге, зміна обставин повинна бути зумовлена причинами, які
заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій
турботливості та обачності, які від неї вимагалися за характером
договору і умовам обороту.

По-третє, виконання договору при наявності істотної зміни обставин
настільки порушило б співвідношення інтересів сторін і значно позбавило
б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні
договору.

По-четверте, із звичаїв ділового обороту чи суті договору не витікає, що
ризик зміни обставин несе зацікавлена сторона, тобто сторона, яка
звернулася до суду з вимогою про зміну чи розірвання договору [15,
с.92].

При розірванні договору судом внаслідок істотної зміни обставин
застосовуються загальні правила щодо наслідків розірвання договору.
Однак, слід враховувати, що правила ч. З статті, що коментується, є
винятком з встановленого ч. 4 ст. 653 ЦК загального правила, згідно
якого сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане
ними за зобов’язанням до моменту зміни або розірвання договору. В даному
випадку на римогу будь-якої з сторін суд визначає наслідки розірвання
договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами
витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього договору.

При наявності істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду
допускається лише як виняток. Для цього, крім наявності всіх чотирьох
умов необхідна наявність ще однієї із двох умов: розірвання договору
суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін (чи однієї з них)
шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на
умовах, змінених судом.

У разі зміни договору зобов’язання сторін зберігаються і продовжують
існувати, але у зміненому вигляді. Зміна зобов’язань може означати як,
власне, їх зміну відповідно до змінених умов договору (щодо предмета
місця, строків виконання тощо), так і часткове їх припинення (наприклад,
у випадку виключення з договору тих чи інших умов). Змінюватися можуть
будь-які умови договору: як істотні, так і такі, що не належать до них.
Так, наприклад, якщо сторони за договором поставки змінюють умови
договору щодо строків поставки, ціни та асортименту товару, що
постачається, то відповідним чином змінюються і їх зобов’язання.

У разі розірвання договору, зобов’язання сторін, що витікають з даного
договору, припиняються повністю.

Важливе значення має чітке визначення моменту, з якого зобов’язання
сторін вважаються, відповідно, зміненими або припиненими. Відповідно до
частини 3 статті, що коментується, таким моментом визнається момент
досягнення сторонами домовленості про зміну або розірвання договору,
якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його
зміни [19, ст.203]. Аналіз цього положення в контексті ст.ст. 654, 639
ЦК дозволяє зробити висновок, що моментом зміни (припинення) зобов’язань
сторін є момент надання угоді сторін про це необхідної форми.

Так, як і будь-який договір, угода щодо зміни (розірвання) договору може
проходити при укладенні стадії оферти і акцепту. В цьому випадку
моментом укладення цієї угоди і, відповідно, моментом зміни або
припинення зобов’язань сторін буде момент отримання особою, яка зробила
пропозицію щодо зміни (розірвання) договору відповіді про згоду з цією
пропозицією від іншої сторони [8, с.63].

У випадку, коли договір розривається (змінюється) у судовому порядку,
зобов’язання сторін, відповідно, змінюються або припиняються з моменту
набрання рішенням суду законної сили. Момент, з якого рішення суду
набирає законної сили, визначається за нормами процесуального
законодавства.

ЦК встановлює загальне правило, відповідно до якого договір змінюється
або розривається лише на майбутнє, і, отже, сторони не мають права
вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов’язанням до
моменту, відповідно, зміни або розірвання договору. Утім, з зазначеного
загального правила договором або законом можуть бути передбачені
винятки. Так, наприклад, якщо підставою зміни або розірвання договору є
істотна зміна обставин, суд на вимогу будь-якої з сторін визначає
наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого
розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням
цього договору.

ЦК визначає наслідки зміни або розірвання договору, підставою яких є
істотне порушення договору однією з сторін. Питання щодо того, чи є
порушення договору істотним, чи не є таким вирішується відповідно до
правил статті 651 ЦК. У випадку, якщо порушення договору однією із
сторін буде визнано істотним, і договір буде змінений або розірваний,
друга сторона має право вимагати відшкодування збитків, викликаних
зміною або розірванням договору. Відшкодування збитків є мірою
відповідальності і, отже, відповідно до ст. 614 ЦК, особа, істотне
порушення договору якою було підставою зміни (розірвання) договору,
звільняється від відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення
договору сталося не з її вини.

Відповідно до загального правила, угода сторін щодо зміни або розірвання
договору має бути вчинена у такій самій формі, що і договір. Отже, якщо
договір був укладений в усній формі, він може бути змінений або
розірваний усною угодою сторін, якщо у простій письмовій — то,
відповідно, угодою у простій письмовій формі. При цьому слід
враховувати, що відповідно до ст. 207 ЦК угода у письмовій формі може
вчинятися як шляхом складання єдиного документа, так і шляхом обміну
листами, телеграмами, факсами тощо.

Договір, що був посвідчений нотаріально, змінюється або розривається
нотаріально посвідченою угодою. Недодержання нотаріальної форми
відповідно до ст. 220 ЦК тягне нікчемність угоди щодо зміни або
розірвання договору. Якщо договір підлягає державній реєстрації, то
угода про його зміну або розірвання також має бути зареєстрована [23,
с.453].

Договором, законом або звичаями ділового обороту можуть бути встановлені
інші вимоги щодо форми угоди про зміну або розірвання договору.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПИТАНЬ У НАПРЯМКУ ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ

В сучасних умовах особливо зростає роль договору як універсальної та
найдоцільнішої форми опосередкування товарно-грошових відносин. У
процесах роздержавлення і приватизації господарському договору належить
чільне місце серед форм, які використовуються для подолання монополії
державної власності (купівля-продаж державного майна через аукціони,
конкурси, біржі тощо).

Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення нових
підприємницьких структур: господарських товариств, спільних підприємств
з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою
основою створення таких організацій стає установчий договір. У ньому
засновники зобов’язуються утворити юридичну особу, визначають порядок
спільної діяльності з її створення, умови передачі в її володіння,
користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності.
Договором визначаються також умови і порядок розподілу між засновниками
прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу
засновників з її складу тощо [9, с.81].

Перехід до ринкової економіки і саме функціонування ринкового механізму
можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників – підприємств,
громадян – має свободу господарської діяльності та підприємництва.
Результати цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на
договірних засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням
планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини, отже
розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв’язках і
визначення змісту договірних зобов’язань. Це стосується насамперед
договорів, спрямованих на забезпечення потреб юридичних і фізичних осіб
у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж,
поставка, контрактація, міна, бартер, постачання енергії тощо). Не
зменшується і роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату
тощо), за допомогою яких опосередковуються відносини з тимчасового
володіння і користування майном. Зростає значення договорів підрядного
типу, договорів про надання різного роду послуг громадянам та
організаціями (договори підряду, про надання посередницьких послуг, на
рекламу продукції тощо).

Загальний порядок укладання господарських договорів визначається ст. 181
ГК і є досить заформалізованим (порівняно з порядком укладання
цивільно-правових договорів), а також установлює завеликий строк для
врегулювання можливих розбіжностей між сторонами.

На початку червня 2008 р. уряд виступив з ініціативою щодо скасування
Господарського кодексу України. Кроком на виконання цих починань стала
розробка Мін’юстом проекту ЗУ «Про основні засади господарської
діяльності», який, за задумом розробників, має на меті скасувати ГК
України, врегулювавши відносини у сфері господарювання.

Позитивом проекту ЗУ «Про основні засади господарської діяльності» є те,
що в разі його прийняття втратить чинність ГК України. Однак у
запропонованому проекті Закону нічого, крім декларацій про принципи
свободи господарської діяльності, свободи договору, засобів державного
регулювання господарської діяльності, обмеження монополізації і
конкуренції у сфері господарювання тощо не йдеться. Законопроект ні на
крок не відходить від абсурдного за своїм змістом ГК України – одні
лозунги на кшталт свободи та рівності в господарських відносинах.

Дискусії щодо доцільності існування ГК України велись ще до його
прийняття. Для багатьох фахівців була незрозуміла наявність Кодексу,
який містить у собі дублювання положень ЦК України, ЗУ «Про господарські
товариства» тощо та переповнений термінами, які не узгоджуються ані з
Конституцією, ані з ЦК України і прийнятий на хвилі «кодифікації»
законодавства України. З огляду на це запропонований законопроект нічим
не відрізняється від ГК України. У ньому не має жодних новацій, а є
тільки дублювання норм, які вже існують у законодавстві.

З одночасним набуттям чинності двох кодексів — нового ЦК України та ГК
України виникла проблема їх співвідношення та визначення сфери дії
кожного з них. При цьому слід зазначити, що ГК України став новелою
українського законодавства, прийняття якої ґрунтувалося переважно лише
на теоретично-наукових викладках. Водночас регулювання основних засад
майнових відносин лише ЦК України було сталою практикою для українського
правозастосовчого середовища та й взагалі є його прерогативою як
основного акта цивільного законодавства.

Можливо припустити, що прийняття ГК України було спричинено бажанням
закріпити в єдиному нормативному акті особливості реалізації майнових та
немайнових прав у сфері господарської діяльності, при цьому ґрунтуючись
на загальних положеннях ЦК України.

Проте недолугість реформи при прийнятті ГК України як раз і полягає в
тому, що на рівні із цивільним у ньому закріплено велику кількість
загальних положень, тоді як у новому ЦК України чимало правових
інститутів, зокрема пов’язаних із господарською діяльністю, врегульовані
досить детально, що спричинює правові колізії. Так, досить тривалий час
після набрання чинності цими кодексами правозастосовча практика,
особливо судова, йшла шляхом застосування лише одного з них (ЦК
України), при цьому навряд чи можна говорити, що така практика не
дозволяла на належному рівні вирішувати спірні правові питання.

Таким чином, існування двох кодифікованих актів, що мають однакову
юридичну силу, та при цьому у багатьох випадках мають одну сферу
правового регулювання є, безумовно, негативним явищем. На нашу думку, з
метою уникнення суперечностей, що виникають при застосування ЦК та ГК
України, та неоднозначної судової практики більш доцільним є скасування
ГК України та прийняття спеціальних законів, які б регулювали відносини,
що виникають між суб’єктами господарської діяльності.

 

Висновки

Таким чином, основною підставою виникнення господарсько-договірних
зобов’язань є господарський договір.

Дослідник В.С. Щербина визначає господарський договір як майнову угоду
суб’єкта господарювання з контрагентом, яка встановлює (змінює,
припиняє) зобов’язання сторін у сфері господарської (комерційної)
діяльності під час виробництва і реалізації продукції, виконання робіт,
надання послуг HYPERLINK «http://buklib.net/» \l «_ftn1» .

Крім того, поняття господарського договору можна визначити виходячи зі
змісту ст. 180 ГК, а саме: господарський договір є угодою його сторін,
спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських
зобов’язань як погоджених сторонами, так і тих, що беруться ними як
обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

При цьому треба мати на увазі, що хоч господарські договори за загальним
правилом і укладаються відповідно до вимог, установлених ЦК,
безпосереднє укладання господарських договорів повинно здійснюватись
насамперед з урахуванням особливостей, передбачених ГК, а також іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Такий специфічний порядок укладання господарських договорів дозволяє
вести мову про деякі характерні особливості, що уможливлюють
відмежування господарських договорів від цивільно-правових.

По-перше, визначальна відмінність між цивільно-правовими і
господарськими договорами полягає в неоднаковому застосуванні принципу
свободи договору. Так, якщо відповідно до ст. 627 ЦК сторони є вільними
в укладенні договору і виборі контрагента, то згідно з ч. 3 ст. 179 ГК
укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він
заснований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для
суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує
пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних
категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або
органів місцевого самоврядування.

По-друге, сторони цивільно-правового договору (за браку заборони в ЦК)
вправі відступити від положень ЦК і врегулювати свої відносини на
власний розсуд. Сторони господарського договору також можуть відступити
від положень ЦК, але вони не мають права відступити від положень ГК
(наприклад, суб’єкти господарювання, що належать до державного сектору
економіки і виконують зобов’язання, фінансування яких здійснюється за
рахунок державного бюджету чи за кошти державного кредиту).

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені
угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення
господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що беруться
ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

Укладаючи господарські договори, сторони можуть визначати зміст договору
на підставі:

1) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій
розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;

2) зразкового договору, рекомендованого органом управління суб’єктам
господарювання для використання за укладення ними договорів, коли
сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови,
передбачені зразковим договором, або доповнювати його зміст;

3) типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у
випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли
сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають
право конкретизувати його умови;

4) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших
можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти в разі вступу в договір не мають
права наполягати на зміні його змісту.

Господарський договір уважається укладеним, якщо між сторонами в
передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його
істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні
для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі
сторін повинна бути досягнута згода. Укладаючи господарський договір,
сторони зобов’язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк
дії договору.

Строком чинності господарського договору є час, протягом якого існують
господарські зобов’язання сторін, що виникли на підставі цього договору.
Закінчення строку чинності господарського договору не звільняє сторони
від відповідальності за його порушення, що трапилось під час дії
договору.

Після укладення договір набуває обов’язкової сили для сторін і має
виконуватися ними відповідно до його умов. Якщо інше не встановлено
законом або договором, за згодою сторін допускається зміна або
розірвання укладеного договору. Слід враховувати, що розірвати або
змінити можна лише такий договір, який є укладеним і дійсним. Отже,
розірвання договору треба відрізняти від визнання його неукладеним або
недійсним.

Основним способом розірвання (зміни) договору є його розірвання або
зміна за згодою сторін. ЦК передбачені окремі способи, за допомогою яких
сторони за згодою між собою можуть змінити або розірвати договір.
Наприклад, шляхом новації, наданням замість виконання відступного. Утім,
законом чи договором право сторін на розірвання (зміну) договору за
згодою між собою може бути обмежене. Так, наприклад, відповідно до ч. 3
ст. 636 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом, сторони, які
уклали договір на користь третьої особи, з моменту вираження цією
третьою особою наміру скористатися своїм правом, не можуть розірвати або
змінити договір без її згоди.

Змінити або розірвати договір, якщо згода сторін про це не досягнута,
можна на вимогу зацікавленої сторони лише у судовому порядку і лише при
наявності певних підстав. Такими підставами може бути: 1) істотне
порушення договору другою стороною та 2) інші випадки, встановлені
договором або законом. Істотним слід вважати таке порушення договору,
яке тягне для другої сторони неможливість досягнення мети договору. У
зв’язку з цим, термін «шкода» не треба розуміти обмежувально. Крім
можливих значних додаткових витрат, неотримання прибутків, він включає і
інші наслідки, що істотно впливають на інтереси сторони.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. —
Ст. 141.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

Цивільний кодекс Української РСР, затв. Законом Української РСР від 18
липня 1963 р. № 1540-06 / Кодекси України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. —
Кн. 2.

Господарський процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 року станом на 1
жовтня 2003 року.

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV //
Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. — №18, №19-20, №21-22. — ст.144.

Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003.

Боброва, А. С. Довгент та ін. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. –
К., 2002. – С. 617-638.

Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. – М.:
Статут, 1997 – 682 с.

Голос України. – 1994. – 16 листопада.

Господарське законодавство України: 3б. нормативних актів / Уклад. В. С.
Щербина, О. В. Щербина. — К.: Атіка, 2001.

Господарське право: Практикум / В. С. Щербина, Г. В. Пронська, О. М.
Вінник та інші; за заг. ред. В. С. Щербини. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

Дашков Л. П., Бризгалін А. В. Комерційний договір: від укладення до
виконання. — К., 2004.

Зобов’язальне право: теорія і практика. / За ред. О.В.Дзери. — К.:
Юрінком. 1998. — 912 с.

Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание,
функции: Сб. Гражданско-правовой договор и его функции. — Свердловск,
1980. — С. 16.

Луць А. Удосконалення правового статусу акціонерних товариств:
ретроспектива і перспектива у зв’язку з новим Цивільним кодексом //
Юридичний вісник України. — 2005. — № 25. — С. 25.

Луць В.Б. Контракти у підприємницькій діяльності. — К., 2000.

Научно-практический комментарий к части первой Гражданского кодекса
Российской Федерации для предпринимателей. / Брагинский М.И., Витрянский
В.В., Звеков В.П. и др. / Под общей ред. В.Д.Карповича. — М.: Хозяйство
и право — Спарк, 1999. – 736 с.

Основные институты гражданского права зарубежных стран. / Авилов Г.Е.,
Вильданова М.М., Гайдаенко Н.И. и др. / Руководитель авторского
коллектива В.В.Залесский. – М.: Норма, 1999.

Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада,
2000.

Принципы международных коммерческих договоров. – М., 2004.

Севрюкова І.Ф. Види обмежених речевих прав і володіння в системі
українського цивільного законодавства: Автореф.дис…канд.юрид.наук:
12.00.03 / Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, НАН України. —
К., 1998. – 20 с.

Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва,
А. С. Довгент та ін. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К.,
2002.

Цивільний кодекс України: Коментар. — X.: ТОВ «Одіссей», 2003.

PAGE

PAGE 4

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи