HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

Політична система суспільства tc «ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА»

План

1. Сутність політичної системи.

2. Складові елементи політичної системи.

3. Держава як основний елемент політичної організації суспільства.

4. Проблеми формування демократичної політичної системи в Україні.

1. Сутність політичної системи tc «3.1. Сутність політичної системи»

Поняття “система” (грец. systema – ціле) означає певну сукупність
взаємопов’язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають
інтегративні особливості та внутрішні закономірності, притаманні саме
цій спільноті.

У природі та суспільному житті існує велика кількість різноманітних
систем. Політична система серед них визначається рядом своєрідних і
притаманних тільки їй рис: виконання завдання щодо інтеграції
суспільства, розподілу в ньому матеріальних та духовних цінностей,
монополія на державний примус у межах всього суспільства і використання
для цього спеціального апарату, складна внутрішня будова системи, яка
включає державу, політичні організації, норми, принципи, механізми
комунікацій між соціальними групами суспільства та державною владою
тощо.

Отже, політична система – це інтегративна сукупність державних та
недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління
справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами,
соціальними групами, націями, державами, що забезпечують стабільність
суспільства, певний соціальний порядок.

Політична система суспільства включає в себе соціальний зміст влади, її
носіїв, взаємодію з економічним ладом. Вона визначає інститути,
організації, через які реалізується влада у суспільстві й регулюються
політичні відносини, а також принципи, норми і спрямованість діяльності
інститутів політичної влади.

Політична система виникла разом із диференціацією суспільства та
виникненням держави. Власне, держава і стала першим інститутом
політичної системи. В умовах функціонування нерозвинутого суспільства
вся політична система обмежувалася тільки до діяльності державних
інституцій. Правда, поряд могли існувати формальні й неформальні
об’єднання, які намагалися грати значну або навіть провідну роль у житті
суспільства (жерці в країнах Сходу, партії гори, рівнини і прибережної
частини у Афінах тощо).

Проте становлення цілісної політичної системи суспільства пов’язане з
формуванням громадянського суспільства та його структуризацією. Під час
цього процесу суспільство стратифікується на великі соціальні групи. Для
задоволення їхніх потреб та інтересів виникають політичні партії,
різноманітні професійні спілки та інші громадські об’єднання. Врешті
з’являються й цілі громадські та політичні рухи

(як от національні фронти тощо).

Отож у розумінні сутності політичної системи слід чітко усвідомити, що
сфера політичного життя не обмежується тільки відносинами “держава –
суспільство”. Політична система є поняттям ширшим, аніж “державне
управління”, бо стосується всіх осіб та інститутів, які беруть участь у
політичному процесі.

Політичну систему в історії політичної думки досліджують вже багато
століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів ці
дослідження досягли лише в ХХ ст. після застосування
американсько-канадським політологом Девідом Істоном методу системного
аналізу у працях “Політична система” та “Системний аналіз політичного
життя”.

Згідно з його точкою зору, система складається із ряду різноманітних
елементів, що пов’язані між собою залежностями і таким чином становлять
цілісну структуру. Кожна конкретна політична система має свої межі, у
яких її політичні рішення обов’язкові і реально виконуються. Вплив
довкілля на систему Істон називає введенням інформації, а вплив
політичної системи на оточуюче середовище – виходом інформації у формі
рішень та політичних дій.

Таким чином, взаємодія політичної системи з середовищем відбувається
шляхом “входу – виходу”. Реагуючи на виклики середовища, політична
система одночасно підтримує у суспільстві змінність

і стабільність. “Збереження через зміни” є дієвим засобом стабілізації
політичної системи.

Цікаві міркування про структуру, функції і механізми дії політичної
системи висловив і американський політолог Габріель Алмонд у працях
“Порівняльні політичні системи” та “Порівняльний політичний аналіз”.
Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, тобто як
рольову структуру. Основні його погляди зводяться до таких принципів:

1) будь-яка політична система має свою структуру;

2) всі політичні системи здійснюють однакові функції;

3) кожна політична система багатофункціональна (врівноваженість влад);

4) всі політичні системи змішані в культурному значенні (“чистий”
правлячий режим практично відсутній).

Введення інформації, за Алмондом, – це політична соціалізація населення
як вияв його політичної культури. Воно дозволяє аналізувати суспільні
інтереси та політичні комунікації. В той же час при виході інформації
здійснюються такі функції:

– встановлення правил (законодавча діяльність);

– застосування правил (виконавча діяльність);

– формалізація правил (надання їм юридичного оформлення);

– безпосередній вихід інформації (практична діяльність у сфері
внутрішньої та зовнішньої політики).

Найважливіша функція політичної системи – це вивчення та з’ясування
особливостей ситуації. Модель Г. Алмонда отримала назву
мікроструктуралістського функціоналізму, тому що головне її завдання –
фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація,
зіткнення та гармонізація.

Польський політолог, професор Анджей Лопатка у праці “Держава та її
політичне середовище” зазначає, що політична система складається із
трьох елементів:

а) ідеї й політичні цінності (наприклад, ідеї народовладдя);

б) організації та інститути;

в) норми, які регулюють втілення в життя ідей та діяльності інститутів.

К. Кулчар розглядає політичну систему на двох рівнях:

– на рівні держави вона включає державні і політичні організації, норми
(насамперед правові) та ролі, які реалізуються в політичній поведінці;

– на рівні суспільства до неї входять стандарти індивідуальної
політичної поведінки, норми (насамперед етичні), ролі та організації
(політичні партії, групи тиску, які або прагнуть влади, або впливають на
процес її здійснення.

Функції політичної системи визначають її дієздатність та ефективність.
До них належать:

– визначення мети, завдань, шляхів, розвитку суспільства, розробка і
здійснення конкретних програм його життєдіяльності;

– визначення та розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до
інтересів та становища соціальних спільнот;

– гармонізація і узгодження інтересів автономних державних утворень (у
разі їх наявності в цільному державному організмі), соціальних спільнот,
індивідів;

– духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості й
політичної культури громадян або маніпулювання нею;

– забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки суспільства.

Класифікації політичної системи суспільства відображають рівень
наукового вивчення цієї політичної категорії. Найпоширенішим критерієм
класифікації є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам,
в яких воно організоване. За цим критерієм у політичній науці
розрізняють чотири типи політичної системи суспільства:

1. англо-американська – характеризується прагматизмом і раціоналізмом.
Її основними цінностями є свобода особистості, індивідуалізм, добробут і
безпека. Системі властива чітко структурована багатопартійність, поділ
влади і високий ступінь забезпечення стабільності;

2. континентально-європейська – вирізняється розмаїттям політичної
культури, співіснуванням старих і нових культур. Їй властива наявність
великої кількості політичних партій з різноманітними ідеологіями і
традиціями. Політичні партії мають значний вплив на суспільство;

3. доіндустріальна (або частково індустріальна) – це поєднання значної
кількості цінностей, етнічних та релігійних традицій, невиразний поділ
влади. Для системи характерний особистий авторитаризм вищої посадової
особи держави, влада однієї партії і високий потенціал насильства.
Політична участь громадян у державних справах обмежена.

4. тоталітарна – вирізняється надзвичайною централізацією влади, високим
ступенем застосування насильства, заідеологізованістю. Ця система
характеризується функціональною нестабільністю, засиллям бюрократії та
виконанням партією, армією чи службою безпеки невластивих їм завдань.

При аналізі політичної системи суспільства не слід забувати, що сама
вона є лишень підсистемою цілісної суспільної системи.

2. Складові елементи політичної системи tc «3.2. Складові елементи
політичної системи»

У кожній системі є центральний компонент, який в’яже всі її елементи в
одну цілість. Скажімо, в економічній системі таким компонентом є
власність. Основним компонентом політичної системи є політична влада.

До структури політичної системи також входять такі елементи:

– політичні відносини;

– політичні інститути (або політична організація суспільства);

– політичні і правові норми;

– політична свідомість і політична культура.

Тільки в сукупності ці елементи забезпечують функціонування системи та
політичну діяльність в суспільстві.

Найдинамічнішим елементом політичної системи є політичні відносини.
Політичні відносини – це взаємини між соціальними спільнотами
суспільства (групами, класами, націями, народностями), політичними
інститутами, державою та громадянами з приводу оволодіння та здійснення
влади у суспільстві.

Тобто, політичні відносини можуть бути міжкласовими, міжетнічними,
міждержавними, між державою та партіями, між державою та трудовими
колективами тощо. По своєму характеру вони можуть бути відносинами
співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва,
ворожнечі і конфлікту.

Безпосередньо із політичних відносин виникає політична організація
суспільства. До неї входять:

– власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні
рухи);

– політизовані організації (народні рухи, профспілки);

– неполітичні організації (об’єднання за інтересами).

Держава із законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, армією,
іншими силовими структурами тощо є визначальним елементом і ядром
політичної організації суспільства. Будучи головним інститутом
суспільства, держава здійснює управління ним, охороняє його.

Політичні партії. Вони здійснюють зв’язок між різними соціальними
групами суспільства та державою. Головним призначенням партії є
досягнення державної влади та реалізації при її допомозі інтересів тих
соціальних груп, які вони представляють. До проміжних завдань партій
належить участь у виробленні політичної лінії в державі, вплив на
кадрову політику в ній тощо.

Трудові колективи. Їхнім призначенням є виконання виробничих завдань.
Але в певні моменти політичного життя вони можуть ставати його
суб’єктами. Це, як правило, стається в той кризовий для суспільства час,
коли економічні методи вирішення питань не дають належної ефективності.

Громадські організації та рухи також відіграють вагому роль у
політичному житті. Кожне із професійних, молодіжних, жіночих та інших
добровільних громадських об’єднань має статутну мету для задоволення і
захисту потреб та інтересів своїх членів. Часто ці інтереси набувають
політичного характеру. Помітне, а в деяких країнах і визначальне
значення в політичній системі суспільства належить релігійним
організаціям, церкві.

Політичні і правові норми. Вони становлять нормативну основу політичної
системи. Будучи виробленими в процесі політичної практики, політичні і
правові норми регулюють політичні відносини.

До політичних і правових норм належать:

– правові норми як загальнообов’язкові правила поведінки, які
встановлюються державою з метою врегулювання суспільних відносин,
закріплюються в законі та оберігаються силою державного примусу.;

– норми політичних партій та громадських організацій, які врегульовують
їхнє внутрішнє життя;

– звичаї та традиції політичного життя.

Політичні норми ще прийнято поділяти на норми-закони і норми- звички.
Норми-закони зумовлюють законодавчий процес, визначають (або, в
залежності від політичного режиму, не визначають) основні права і
свободи громадян: право голосу, свободу слова, утворення асоціацій тощо.
Нормою-звичкою можна назвати участь громадян у політичному процесі через
політичні партії і групи.

Політична культура і політична свідомість є духовними компонентами
політичної системи.

Категорія “політична культура” стала систематично вживатися у 50-х роках
ХХ ст. Попередником цього терміну був термін “національний характер”, що
трактувався як комплекс політичних, моральних та інших уявлень, які
властиві окремій нації та закріплені у її національній культурі і
традиціях.

За своєю структурою політична культура є поєднанням політичних знань і
політичної свідомості. Вона є підсистемою загальної культури суспільства
і тісно пов’язана з усіма її складовими – економічною, релігійною,
правовою, організаційною тощо культурою.

Розрізняють політичну культуру цілого суспільства, політичної групи і
окремої особистості. Так, зокрема, політична культура особистості, окрім
знань та емоційного сприйняття дійсності, багато в чому зумовлена
психологічними особливостями самого індивіда.

У свою чергу, на формування політичної культури особистості визначальний
вплив має ментальність тієї нації, до якої вона належить. Свої
особливості має і ментальність українців. Фахівці відзначають, що
українцям притаманні інтровертність (тобто відповідна зосередженість на
фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу) та
кордоцентричність (виявляється у сентименталізмі, яскраво вираженій
любові до природи, культуротворчості та естетизмі життя). Окрім того, в
українців виділяють і такі важливі риси: демократизм, волелюбність,
миролюбність, толерантність – і водночас схильність до анархізму, бунту,
міжусобної боротьби, намагання поставити свої інтереси над
загальнодержавними.

Зрозуміло, що таке розмаїття характеристик української ментальності
зумовлене складним історичним процесом формування нації – тривалим
перебуванням у поневоленні та постійною боротьбою за національне
визволення, розташуванням на межі Європи й Азії та між державами, що є
полюсами глобального політичного позиціювання.

В умовах існування власної національної держави кожний українець
опинився перед індивідуальним вибором цінностей політичної культури, а
відповідно, й алгоритму власної політичної поведінки: повернутися до
патерналістської моделі політичного життя, в якій за нас усе вирішить
своєю волею “старший брат”, а чи зробити рішучий крок до самостійного
вибору подальшого життєвого шляху.

Політична свідомість – це опосередковане відображення політичного життя
суспільства, суттю якого є проблема влади, формування, розвиток і
задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів.

Політична свідомість є відображенням реалій політичного буття і
суб’єктивним образом відповідної політичної системи та формується у
процесі пізнання суб’єктом певних політико-владних відносин, політичних
інтересів, установок, цінностей, а також у процесі його виховання і
формування політичної культури.

За суб’єктами політичного життя розрізняють політичну свідомість
суспільства, нації, класу, соціальної групи, особистості.

Передумовою формування політичної свідомості особистості є те, що вона
починає усвідомлювати свою національну ідентичність, групову належність
та неспроможність реалізувати власні, групові й національні інтереси без
вступу у певні відносини з політичною владою.

Політична свідомість притаманна конкретній людині вже тоді, коли вона
усвідомлює свій громадянський статус, громадянську позицію, а разом з
ними і реальну потребу, а то й необхідність впливати на владу.

Для формування політичної свідомості вкрай необхідні аналітично-критичне
ставлення до навколишньої дійсності та її осмислення, наявність у людини
конкретних норм, цінностей, ідеалів, чітке усвідомлення власної мети та
мети тої політичної сили і соціальної групи, до якої вона належить.

Таким чином, в узагальненому вигляді політичну систему суспільства можна
уявити як три взаємодіючі підсистеми: інформаційно-комунікативну,
інституціональну та нормативно-регулятивну.

3. Держава як основний елемент політичної

організації суспільства tc «3.3. Держава як основний елемент політичної

організації суспільства»

Головним елементом політичної організації суспільства є держава, під
якою розуміють основне знаряддя або спосіб організації в ньому
політичної влади.

Загалом термін “держава“ можна тлумачити згідно з трьома поглядами:

– як синонім понять “країна”, “народ”, батьківщина”;

– як сукупність зв’язків між громадянами та органами управління і між
цими органами;

– як повсякденне ототожнення із владою, адмініструванням, правосуддям,
контролем тощо.

Держава володіє тими ознаками, які притаманні й іншим інститутам
політичної організації суспільства. Одночасно вона має ряд своєрідних
ознак, як от: наявність державного апарату, права, території, населення,
суверенітету.

Державний апарат – це особлива система органів і установ, котрі
здійснюють функції державної влади (тобто функції управління,
регулювання та контролю). Вони, по суті, є спеціалізованими органами
насильства, які повинні використовуватися згідно із законами держави.

Сучасні держави мають, як правило, п’ять основних елементів
організаційної структури державного апарату:

– представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування та
самоуправління);

– виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент,
уряд, його регіональні органи);

– судові органи;

– прокуратура;

– органи державного контролю.

Законодавча, виконавча та судова гілки влади мають доповнювати та
контролювати (взаємоврівноважувати) одна одну, не перебираючи на себе
невластивих функцій.

Право – це система встановлених або санкціонованих державою і
спрямованих на регулювання суспільних відносин загальнообов’язкових
норм, дотримання яких та виконання яких забезпечується шляхом
переконання і державного примусу.

Держава функціонує в межах встановленого нею правопорядку, який
відображає основні цілі та принципи держави. Однак право є не тільки
технікою діяльності держави, але й закріплює систему санкціонованих
державою нормативних регуляторів суспільного життя, яким повинні
підкорятися всі суб’єкти та об’єкти політики.

Різноманітні нормативні акти є лише формою реалізації загальної волі
народу, що висловлена безпосередньо (на референдумі та виборах), а чи
опосередковано (через своїх представників).

Засадничим принципом права є принцип загальної рівності, тобто однаковий
ступінь свободи для держави та її органів, суспільних груп чи окремих
особистостей.

Територія – це просторова основа держави. Держава існує на певній
території, що підпадає під юрисдикцію її законів. Територію держави
позначають її кордони з іншими країнами, закріплені в дво- чи
багатосторонніх договорах.

Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території
означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава
намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні
зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж всієї
історії викликали найжорстокіші війни.

$

O

: v x z ~ † (

*

,

.

j

l

t

?

?

i

u

O

*

,

.

O

???$??$????D?.

?

l

O

O

O

O

????$???????D?ність держави визначається не стільки розмірами її
географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність
владного контролю над якоюсь частиною території є виявом слабкості
держави.

У цьому контексті державна відсіч тим російським шовіністичним
політикам, які висловлюють претензії на півострів Крим та місто
Севастополь, як також відстоювання перед російськими зазіханнями коси
Тузла у Керченській протоці й перед румунськими претензіями на острів
Зміїний у Чорному морі мають для новопосталої Української держави
принципове значення і є лакмусовим папірцем у формуванні її міжнародного
авторитету.

Населення держави становить її демографічну основу. Держава охоплює
своїм впливом всіх людей, які перебувають на її території (включаючи й
осіб без громадянства та громадян іноземних держав).

Як держава не може існувати без власної території, так її існування є
неможливим і без населення, на яке розповсюджується юрисдикція держави.
Проте можуть існувати народи без власної держави. Український народ
також декілька століть не мав власної національної держави і виборював
її у національно-визвольній боротьбі проти інших держав, які окупували
різні частини його етнічної території.

Населення держави може складатися з однієї нації або бути
багатонаціональним. Багатонаціональні держави можуть мати федеративний
устрій або містити у своєму складі автономні утворення. Існують
мононаціональні, чи поліетнічні держави, населення яких складається з
однієї корінної нації (або титульної – тобто такої, що дала назву
державі) та більшої чи меншої кількості представників інших націй, які
мають власні національні держави та є суб’єктами їх створення.

За встановленою європейською практикою, мононаціональною вважається
держава, більше 70 % населення якої належить до однієї нації. Саме такою
державою і є Україна, оскільки, за останнім переписом населення,
українці становлять 77,8 % усіх її жителів.

Суверенітет держави (від франц. souverainete – самостійність, верховна
влада) – це верховенство влади держави всередині країни та її
незалежність у зовнішніх зносинах. Цю владу повинні поважати інші
держави. Тільки держава офіційно представляє своє суспільство всередині
та за межами країни і тільки вона має право видавати закони та чинити
правосуддя.

Суверенітет держави має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній
полягає у можливості держави розпоряджатися своєю територією та
ресурсами й примушувати підлеглих громадян до виконання настанов
держави. Зовнішній аспект суверенітету полягає у забезпеченні цілісності
держави та невтручання у її внутрішні справи зовнішніх сил, у можливості
держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні
відносини з іншими державами, вступати до міжнародних організацій тощо.

Цілком очевидно, що новоутворені держави майже завжди мають труднощі з
формуванням повноцінного суверенітету у внутрішній та зовнішній
політиці. Такі труднощі виникають, перш за все, при встановленні
рівноправних зовнішніх відносин між державами, що донедавна перебували у
статусі колоній та метрополій, а у внутрішніх відносинах – при
підпорядкуванні волі держави національних меншин, які представляють
державу – колишню метрополію. Однак при успішному подоланні таких
труднощів новопостала національна держава здобуває відповідний авторитет
у світовому співтоваристві та його повагу до її суверенітету. Яскравим
прикладом таких труднощів є сучасні українсько-російські відносини.

Сучасні глобалізаційні тенденції роблять вразливими чи не всі
компоненти суверенної національної держави. “Уряди держав значною мірою
втратили можливість контролювати потоки грошей , що потрапляють у їхні
країни і витікають з них, і зіштовхуються з усе більшими труднощами у
контролі потоків ідей, технологій, товарів і людей. Одним словом,
державні кордони стали максимально прозорими”, – зазначає відомий
дослідник світової політики і цивілізаційних конфліктів Семюель
Гантінгтон. Очевидно, що такі тенденції становлять реальну загрозу
сучасним національним державам і є викликом для них.

Розуміння сутності держави, її соціального призначення і функцій значною
мірою залежить від того, з якої концепції походження держави виходити.
основними з концепцій є теологічна, патріархальна, договірна,
психологічна, теорія завоювання та класова.

Теологічна теорія (грецьк. theos – Бог і logos – знання) – походження
держави пояснюється Божою волею.

Патріархальна теорія – виникнення держави трактується як результат
розвитку сім’ї. Абсолютна влада монарха є продовженням влади батька в
сім’ї (Конфуцій, Аристотель).

Договірна теорія – пояснює, що держава постала внаслідок угоди між
людьми (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спіноза).

Психологічна теорія – пояснює виникнення держави психологічною потребою
людей у підпорядкуванні (Петражицький, Фрейзер, Тард).

Теорія завоювання, насильства – роз’яснює походження держави актом
насильства, завоювання одного племені іншим (Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К.
Каутський).

Класова теорія (марксистська) – вбачає причину появи держави в розподілі
суспільства на класи та потребі організації панування одного класу над
іншими (К. Маркс, Ф. Енгельс).

Функції держави виражають її суть. Вони поділяються на внутрішні та
зовнішні.

До внутрішніх функцій держави належать:

1. економічна функція – виконуючи її, держава виступає як координатор
господарської діяльності в суспільстві та економічних процесів.

2. культурно-виховна – полягає у підтримці державою соціальних
інститутів, які діють у відповідній сфері.

3. соціальна функція – держава виступає організатором системи охорони
здоров’я, опіки, соціального забезпечення непрацездатних членів
суспільства.

4. правотворча – творення і прийняття законів.

5. правоохоронна – полягає у забезпеченні громадського порядку та
охорони суспільства від політичної дестабілізації.

6. екологічна – захист довкілля, в якому проживає суспільство, та
розумне використання природних ресурсів.

До зовнішніх функцій держави належать:

1. оборонна – захист країни від зовнішнього нападу.

2. дипломатична – здійснення захисту національних інтересів у
міжнародному житті.

3. співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних
відносин з іншими державами та поглиблення інтеґраційних процесів.

Форма держави. Кожна держава у світі відрізняється своїми конкретними
формами. Форма держави – це сукупність найбільш загальних її ознак,
зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними
способами організації влади.

У політичній науці існують три основні категорії, які дозволяють дати
характеристику формам держави: політичний режим, форма правління і
державний устрій.

Політичний режим – це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких
здійснюється державна влада. Політичний режим визначає не тільки
особливості створення та функціонування державного механізму, але й
характер взаємовідносн з існуючими недержавними політичними
інституціями.

Форма правління – це організація вищої державної влади, порядок
утворення її органів та характер взаємовідносин із населенням. Усі
держави поділяються на республіки та монархії.

Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і
arche – влада) відзначається тим, що вища влада в державі зосереджується
в руках одноосібного правителя держави (фараона, шаха, короля, гетьмана
тощо). Як правило, влада монарха є спадковою. Монархії класифікуються на
необмежені та обмежені (конституційні). Сьогодні монархічна форма
правління утримується в 34-х країнах світу.

Республіка (лат. respublika, від res – влада, publikus – суспільний)
будується на колегіальній організації вищої державної влади. Республіки
поділяються на парламентські та президентські. Головою парламентської
республіки є президент, який обирається парламентом і виконує тільки
представницькі функції. Реальну виконавчу владу має уряд, що формується
парламентом. На чолі президентської республіки стоїть всенародно обраний
президент, який є главою держави і якому підзвіт-ний уряд. Незалежно від
президента діє представницький орган – парламент.

Державний устрій характеризує територіальний устрій держави і спосіб
взаємовідносин між її частинами.

Розрізняють держави унітарні (від лат. unitas – єдність), які не мають у
своєму складі відособлених державних утворень, наділених певною
самостійністю, та складні держави.

Унітарна форма державного устрою є переважаючою у світі. Унітарними,
зокрема, є більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

У державному устрої України існує нелогічне поєднання задекларованого
Конституцією унітарного устрою та передбаченого нею ж існування
автономії Криму, що, практично, є територіальною автономією російської
національної меншини в Україні.

До складних держав належать імперія, федерація та конфедерація.

Імперія (лат. imperium – влада, панування) – це насильно створена
складна держава, в якій ступінь залежності між її складовими частинами і
вищою владою може бути різним.

Федерація (лат. foederatio – союз, об’єднання) – складне державне
утворення, до складу якого входять інші державні утворення, що є
суб’єктами федерації (Росія, США, Бразилія, Канада).

Конфедерація (від лат. confederacio – спілка, об’єднання) – це союз
суверенних держав, які зберігають незалежність і об’єднання для
досягнення певних спільних цілей (Швейцарія).

Підсумовуючи розгляд категорії “держава”, слід зауважити, що вона є
складним суспільним утворенням, за рівнем такої складності поступається
хіба самому суспільству і була створена ним як вияв його
самоорганізуючого потенціалу.

Отже, держава – це суверенна, політико-територіальна організація влади
певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має
спеціальний апарат управління і примусу,

а також здійснює управління загальносуспільними справами.

4. Проблеми формування демократичної політичної

системи в Україні tc «3.4. Проблеми формування демократичної політичної

системи в Україні »

Класичне визначення демократії дав Авраам Лінкольн: “Демократія –
правління народу, обране народом і для народу”.

Чи ідеальною є така політична система суспільства і чи можливо та
наскільки легко її досягнути? Чи однозначним є трактування демократії?

Очевидно, ідеал демократичного устрою суспільства є недосяжним, як
недосяжний у принципі всякий ідеал. Сьогодні наукова література подає
найрізноманітніші трактування демократії. Скажімо, ряд сучасних вчених і
практичних політиків активно критикують тлумачення демократії як влади
народу та застерігають від тотальної політизації суспільного організму.
Водночас вони переконані, що саме демократія підтримує правлячу верхівку
в стані постійного самовдосконалення та пошуку.

З такими застереженнями перекликаються і теоретичні моделі
демократичного елітаризму. Їм притаманне твердження, що демократія
завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти

і покликана оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при
владі, запобігти її надмірній концентрації.

Для того, щоб суспільство стало демократичним, у ньому мають бути
втілені засадничі принципи демократії:

1) наявність громадянських прав у широкого кола людей;

2) визнання народу джерелом і носієм верховної влади;

3) виборність основних органів влади;

4) здійснення безперешкодного контролю за діяльністю влади з боку
будь-якого громадянина або об’єднання громадян;

5) прийняття основних рішень шляхом голосування;

6) реальна можливість для кожного громадянина отримати вичерпну
інформацію щодо змісту питань, які розглядаються;

7) однакові для всіх громадян можливості участі у політичному житті.

Слід зазначити, що сьогодні немає жодної країни світу, в якій були б
повноцінно втілені ці принципи. Реальна демократія у кращому випадку є
пануванням більшості над меншістю, а в гіршому – пануванням добре
організованої меншості над більшістю при її формальній згоді.

У демократичному суспільстві право більшості має бути органічно поєднане
із гарантіями прав меншості – етнічної, релігійної, політичної. Це
досягається шляхом впровадження механізму демократії, що складається з
таких елементів:

1) законодавчого закріплення основних економічних, соціальних та
політичних прав;

2) розв’язання питань більшістю при забезпеченні твердих гарантій для
меншості відкрито обстоювати свої інтереси;

3) розподіл законодавчої та виконавчої влади за їх відносної
самостійності в межах закріплених повноважень;

4) незалежність суду;

5) наявність лояльної опозиції;

6) вільні, рівні, прямі і таємні вибори органів влади;

7) зв’язок безпосередніх і представницьких форм участі громадян в
управлінні справами суспільства;

8) політичний плюралізм;

9) верховенство закону;

10) законодавче закріплення і забезпечення права відкликання осіб,
обраних до органів влади.

Механізми демократії не є раз і назавжди усталеними, а постійно
розвиваються і вдосконалюються. Тим більше, що в кожній конкретній
країні їх практичне втілення має свої особливості.

Зокрема, свої особливості і проблеми формування демократичної політичної
системи мають ті країни, які подолали авторитарний чи тоталітарний
спосіб організації державного правління і перебувають на перехідному
етапі суспільного розвитку.

До таких держав належить і Україна. На сучасному етапі її розвитку
відбувається активний процес формування нової політичної системи. Воно
має надзвичайно складний і суперечливий характер. Після серпня 1991 р.
почали складатися нові умови суспільного життя. Однак існуючі політичні
інституті були неспроможні ефективно діяти в цих умовах, а формування
нових відбувається вкрай повільно.

Сьогодні невід’ємними складовими формування демократичної політичної
системи в Україні є: утвердження принципів демократії, парламентаризму
та політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян, поділ
державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; забезпечення засобам
масової інформації ролі важливого елемента політичної системи;
формування системи місцевого самоврядування.

Політична історія людства переконливо свідчить, що розвиток суспільства
від тоталітарного до демократичного неодмінно проходить через етап
авторитаризму. Аналіз підтверджує, що й в Українській державі сьогодні
існує авторитарний політичний режим. Його особливістю є концентрація
влади в руках олігархічних кланів, а політичний процес від середини 90-х
років є, по суті, конкурентною боротьбою різних кланів за опанування
вищою державною владою в Україні.

У такому разі постає питання: якщо етап авторитаризму є закономірним на
шляху побудови демократичного суспільства, то чи не кращим виходом для
національно-державної еліти було б сформувати противагу режимові
олігархічного авторитаризму та цілеспрямовано сформувати режим
національного авторитаризму? Відмінність між цими двома типами
авторитаризму полягає у цілеспрямуванні вищих органів державної влади –
на задоволення інтересів окремих олігархічних кланів, а чи на розвиток
національної держави.

Однією з найважливіших проблем на шляху формування демократичної
політичної системи є психологічна проблема тотального страху. Адже
тоталітаризм, здійснюючи політичний і фізичний терор,

одночасно здійснював терор психологічний. День у день протягом багатьох
десятиліть тоталітарний режим грубо нав’язував людям моральну ницість,
деградований світогляд, культивував психічно ущербні стереотипи
поведінки. Це виливалося у масові політичні доноси, лицемірство, брехню,
улесливість, підлабузництво, звичку мислити чужими думками. І над усім
цим витав непереборний страх (лат. terror – страх, жах).

Насправді, саме ця психологічна проблема лежить в основі сучасного
авторитарного режиму в Україні. Її подолання – це надзвичайно складний і
тривалий процес. У ході його здійснення слід орієнтуватися не стільки на
пошук якихось “прекрасних суспільних проектів”, скільки на вирішення
виховних завдань щодо формування нового українського громадянина .

Основні напрямки становлення демократичної політичної системи:

– морально-гуманістичний – глобальна гуманізація людських відносин у
суспільстві на основах свободи, гідності, справедливості, добра,
порядності;

– національно-соціалізаційний – здійснення політичної соціалізації
громадян Української держави на основі національних державницьких,
правових та культурно-ментальних традицій;

– правовий – формування в громадян правосвідомості як головного знаряддя
влаштування соціального і політичного порядку. Правосвідомість – це
знання закону, правил суспільної поведінки і правил політичних відносин,
знання своїх і чиїхось прав та обов’язків;

– економічний – дотримання органічного паралелізму у реформуванні
політичних та економічних стосунків у суспільстві. Без саморегулюючої
ринкової економіки в суспільстві демократія завжди залишатиметься просто
добрим побажанням. Наразі в Україні політичні процеси обганяють
економічні, а штучне підштовхування економіки до ринку призвело до
розкрадання державного майна та масового

зубожіння суспільства;

– політичний – підняття рівня політичної культури людей через
елементарне усвідомлення ними політичної теорії, засад демократії,
простих норм правової культури. Необхідним елементом реалізації цього
напрямку є деетатизація людської свідомості, позбавлення відчуття
непереборної залежності та страху перед державою і бюрократією;

– загальносоціологічний – розгортання в суспільстві громадянської
самодіяльності та активності, творення широкої структури політичних та
громадських добровільних інституцій в усіх сферах життя.

Таким чином, найраціональніше слід розуміти демократичний устрій
суспільного життя як таку форму політичної самоорганізації суспільства,
при якій існує певна дистанція між державою та суспільством, а основною
шкалою цінностей є рівність та права людини.

Модель посттоталітарної модернізації політичної системи в кожному
окремому суспільстві має свої неповторні особливості. Для пострадянських
держав особливо актуальним є віднайдення способів органічного поєднання
правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності.

Використана література:

1. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія,
практика. – К., 2000.

2. Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку /
Пер. з англ. Н. Климчук. – Львів: “Кальварія”, 2006.

3. Політологічний словник: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. /
Ред. Головатий М. Ф., Антонюк О. В. – К.: МАУП, 2005.

4. Політологія / Ред. Семків О. І. – Львів: Видавництво “Світ”, 1993.

5. Політологія у запитаннях і відповідях / Ред. Левківський К. М. – К.:
“Вища школа”, 2003.

6. Сич О. Модель національного авторитаризму на етапі посттоталітарної
адаптації українського суспільства // Стосунки Сходу та Заходу України:
суб’єкти, інтереси, цінності: Зб. наук. пр. / Наук. ред. І. Ф. Кононов.
– Луганськ: “Знання”, 2007.

7. Шляхтун П. П. Політологія. Видання третє, стереотипне. – К.:
“Либідь”, 2005.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 15

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи