HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

з світової літератури

на тему:

“Поезія гугенотів”

ПЛАН

Вступ

1. Теодор Агріппа д’Обинье – найяскравіший представник поетів-гугенотів

2. Загальний огляд поезії гугенотів XVI ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вплив Реформації на культуру Франції знайшло віддзеркалення в поетичній
творчості гугенотів.

Поети-гугеноти не були об’єднані в літературну школу, але ним була
властиво єдність тим, стилю і образів.

У поезії гугенотів виявилося своєрідне уявлення про людину: людина —
грішник перед Богом і в той же час праведник, який сповідає дійсну віру,
самотній в спілкуванні з Богом — і причетний до боротьби з
інакомисленням; пасивний, оскільки доля його зумовлена, а страждання і
мучеництво — знак вибраної так само, як успіх в мирській діяльності.

Ця дисгармонія внутрішнього світу гугенота протилежна загальному духу
Відродження. У кальвінізмі немає компромісного розділення сфер розуму і
віри. Звідси характерний для творчості гугенотів мотив розладу між
людськими устремліннями і Божою волею.

Поезію гугенотів, її сюжети, стиль і дух живила Біблія. Улюблена тема —
переклади псалмів. При цьому гугеноти переводили псалми вільніше, ніж
католики, не боячись відступити від літери.

Особливе місце в поезії гугенота займав Теодор де Без (1519—1605),
наступник Кальвіна в Женеві. Відомість Т. де Безу принесла збірку
епіграм і епітафій «Ювенілія». Поет знаходився під великим впливом
поетів «Плеяди».

Одна з найпомітніших фігур в літературі гугенота — Теодор Агріппа
д’Обинье (1552—1630). Його перу належать «Трагічні поеми», «Пригоди
барона Фенеста», «Життєпис Агріппи д’Обинье, написане їм самим для його
дітей» і «Усесвітня історія». Сюжет більшості його творів — релігійні
війни. Творчість Агріппи д’Обинье увібрало в себе особливості літератури
гугенота — дух безвихідності, трагізм. Але в своєму трагічному пафосі
він досягає вершин викриття, піддаючи суворій критиці або насмішці
королівський двір, вдачі дворянства і борючись за етичну чистоту
французького дворянина.

Гугеноти досягли високої майстерності в жанрі політичної літератури: їх
політичні і судові мови, проповіді і диспути стали важливим елементом у
формуванні політичної і релігійної ідеології. Прикладом цього служить
трактат «франко-галлія» Франсуа Отмана (1524—1590), в якому автор
намагається історично обґрунтувати політичні домагання аристократії
гугенота.

1. Теодор Агріппа д’Обинье – найяскравіший представник

поетів-гугенотів

Значним явищем французької літератури пізнього Відродження є твори
різних жанрів, в яких відбилися релігійні війни й породжена ними в
країні гнітюча атмосфера. Найвидатніші твори такого типу належать
Агріппі д’Обіньє.

Виходець з дворянської родини, Агріппа д’Обіньє. (1552-1630) був
переконаним гугенотом і чверть століття воював проти католиків у лавах
гугенотських військ. Він мав славу людини сильного, цільного характеру,
непохитної принциповості, безмежно відданої своїм ідеалам. Відзначався
він різнобічною освіченістю: добре знав античність і володів латинською,
грецькою, староєврейською, італійською, іспанською мовами, був обізнаний
з природничими науками, математикою, астрономією, багато часу й уваги
приділяв літературній праці.

Найвидатніший твір Агріппи д’Обіньє — сповнені величезної пристрасті
«Трагічні поеми». Це цикл, до якого входить сім книг-поем: «Злигодні»,
«Монархи», «Золота палата», «Вогні», «Гострі леза», «Помста», «Суд».
Створювалися вони протягом довгого часу: з 1577 по 1598 рік. Вперше
повністю «Трагічні поеми» були видані самим автором у 1616 р. У них
широко зображені історичні події французької дійсності другої половини
XVI ст. Д’Обіньє створив правдиву картину злигоднів, які охопили країну
в бурхливу добу кривавих релігійних воєн між католиками й кальвіністами.
Поет з болем пише про змучену Францію, про розруху в країні, спричинену
як внутрішньою реакцією, так і чужинцями-інтервентами:

Я бачив, як промчав був рейтар по містах 

І селах Франції. Загарбав він жадливо 

Усе, а що не міг, — те він спалив гидливо. 

Ці зайди-хижаки, узявши край на час, 

Примарами руїн подивували нас, 

Лишивши лиш золу й криваво-чорні плями. 

За ворогом ми йшли жахливими шляхами.

Але оселі де? Огонь лиш замість них.

Застиглий зір мерців і стогони живих.

        (Переклад М. Терещенка)

Почуття скорботи викликають у поета бідування народу, його злидні й
безправність. Разючі інвективи спрямовані проти беззаконня властей:

Привласнили собі ви право і скарби. 

А хто годує вас, той гине від журби! 

Голодний землероб вмивається сльозами, 

І просить хліба той, що бився з ворогами. 

Не громадяни ви, а купка дикунів! 

Омана брехунів — закони королів, 

Безсилі для вельмож, жорстокі для голоти. 

Чи скоро вас, кати, роздушать заколоти? 

        (Переклад М. Терещенка)

Гнівним обвинуваченням пройняте зображення родин Валуа і Гюїзів,
брудної, підступної й кривавої королівської політики. Справжніми
чудовиськами постають Генріх III, Катерина Медічі, їхнє папське
оточення. Значне місце займає викриття розпусного королівського двору.

Виступи д’Обіньє проти інквізиції набирають характеру протесту проти
релігійної нетерпимості загалом. Поет був гугенотом, але релігійний
фанатизм йому чужий. У книзі «Помста» подаються вражаючі картини
Варфоломіївської ночі, засуджується розгул фанатизму.

В останній книзі «Трагічних поем» показаний суд над
феодально-католицькою реакцією, який чинять всі сили всесвіту і
справедливості.

Будова поем своєрідна. В них нема єдиного логічного сюжету: сумні
роздуми поета чергуються з сатиричними, повними ненависті виступами
проти тиранів і катів, з картинами боротьби. Складним є образний світ
поем. Поряд з реальними образами змальовані алегоричні постаті,
використовуються біблейні міфи. Твір написаний у суворому тоні («…чи
можна сміятися, коли ваш дім горить» — «Монархи»), сповнений героїчної
патетики.

Значним твором у спадщині д’Обіньє є «Всесвітня історія», в якій, між
іншим, згадується про українських козаків і їхню мужню боротьбу проти
турецько-татарської навали.

2. Загальний огляд поезії гугенотів XVI ст.

Поезія гугенотів займає особливе місце в літературі французького
Відродження. Католицьку літературу XVI сторіччя навряд чи можна виділити
як особливу течію в мистецтві: або вона носить суто «прикладний»
характер, виконуючи вузькоцерковні функції, або приналежність того або
іншого поета до католицької віри не є визначальним моментом в його
творчій біографії, а тому і залишається багато в чому позалітературним
критерієм його поезії (як це було в творчості Ронсара, Дю Белі, Белло і
ін.).

Література гугенота — поняття ширше, таке, що включає, звичайно, чисто
прагматичні по своїх функціях твори, подібно до «Повчання в
християнській вірі» Кальвіна або прози Теодора де Беза, але яка
представляє і певну лінію в розвитку словесного мистецтва Відродження.
Поезія гугенотів володіє і своїм колом проблем, і своєю специфічною
поетикою.

Дисгармонія внутрішнього світу гугенота ясно виразилася в протилежному
загальному духу Відродження сприйнятті можливостей людського розуму. У
кальвінізмі немає компромісного розділення сфер розуму і віри. Для
кальвіністів розум людський — безумовна перешкода у внутрішньому
неподільному спілкуванні з богом, а тому прагнення людини до знання, до
збагнення навколишнього світу вступає в суперечність з вірою,
благодаттю. Ідея кальвінізму про нікчемність людини, про гріховність
його природи в принципі протистояла загальному гуманістичному пафосу
Відродження, його культу розуму і людських діянь. «Надприродна цінність
всіх тих достоїнств, якими захоплюються у великих людей історії, —
ніщо», — писав Кальвін у французькому виданні свого «Повчання», а поява
в 1550  р. його памфлету «Про спокуси», в якому в розряд гріховних
потрапляють всі гуманістичні цінності, з усію очевидністю означало, що
духовна орієнтація діячів Реформації відкрито вступила в суперечність з
гуманізмом Відродження. Це розбіжність догматів кальвінізму і
ренесансного героїчного індивідуалізму ясно усвідомлювали і самі
письменники гугенотів. От чому в їх творчості такий наполегливий мотив
розладу між людськими устремліннями і божественною волею. Найбільш
визначено це внутрішній стан виражений в сонеті «Я біжу…» Сімона.

Ця початкова дисгармонійна, ув’язнена в світовідчутті гугенота, багато в
чому пояснює те, що саме в поезії гугенота найрізкіше відбилися кризові
моменти пізнього Відродження, гіркота втрати тих ідеалів, які так повно
і піднесено були відображені в ранніх творах “Плеяди”. Ось чому, не
дивлячись на те, що всі найбільші поети-гугеноти випробували дію поетики
і практики цієї школи, усвідомлення суперечностей гуманістичних ідеалів
і історичної реальності людського існування з’явилося в поезії гугенота
у вигляді, що так драматично згущував. Крім того, цей різкий трагізм
світовідчування мав і глибокі підстави в самій життєвій ситуації, в якій
перебували письменники — ревні захисники віри гнаних: Агріппа д’Обіньє,
з тринадцяти років Генріха, що бився в армії, Наваррського, Жак
Констанс, що брав участь у всіх битвах з Лігою і Генріхом III, Жан де
Спонд, що пройшов в’язниці лігістів, і багато інших поетів-гугенотів
(Гаррос, Гальяр) — всі вони прямо зіткнулися з кривавою історією свого
сторіччя, безпосередньо відчувши непоєднюваність високих помислів і
уготованою ним історією реальної долі. Життя всіх поетів-гугенотів
невіддільне від подій історії, і тому конкретна історія так владно
вторгається в їх поезію, захоплюючи навіть такі жанри, як переклади
текстів Священного писання.

?iiiiiaEE1/4¤—‹~

??$

?

?

???

?

?

j

??H?H????????????H?H??????????????H?H???????, що мусять жорстко
дотримуватися слова Писання, разом з тим, переводячи псалми, набагато
вільніше в обігу з оригіналом, чим перекладачі-католики. Справа тут в
сутнісній відмінності їх відношення до біблейської старовини. Для поетів
гугенотів біблейські тексти — жива, активна традиція, та духовна
реальність, в якій тимчасова дистанція між текстом, що перекладається, і
дійсністю стирається настільки, що вони не почитали блюзнірством
додавати перекладу особистий, злободенно-конкретний відтінок. Так,
переклади псалмів «Віддайте Господу сини божий…» (28) і «З глибини
волаю…» (

Парафрази псалмів стають одним з провідних жанрів ліричної поезії
гугенотів. Якнайкращим зразком можуть служити «Християнські роздуми з
приводу восьми псалмів Давида» (видавництво 1581) Теодора де Беза
(докладніше за див. гл. «Літератури Швейцарії»), де історична і
соціальна реальність стає основною ліричною темою, або цикл перекладень
псалмів «Роздуму з приводу псалмів» А.  д’Обіньє, що містили філософські
роздуми поета про трагічну долю його сучасників.

Поезія гугенотів, принаймні зовні, не знаходилася в конфлікті з
традицією Плеяди. Хоча її в основному живили сюжети, стиль і сам дух
Біблії, біблейська старовина зазвичай в ній була сусідами із звичними
образами греко-римської античності. Загальним з Плеядою у гугенотів був
і пафос створення достовірно національної поезії, що надихає їх, вибір
тим і жанрів. Проте при всьому цьому деякі істотні принципи поетики
Плеяди зазнали в поезії гугенота значну трансформацію.

Достатньо виразно це виявляється, наприклад, в поезії Жака Констанса
(1547—1621). Уродженець Гаськоні, наближеного Генріха Наваррського, він
пройшов всі етапи релігійних воєн, а після звернення Генріха
Наваррського в католицтво слідує за новим королем до двору. Перші
ліричні досліди Констанса, об’єднані в збірку «Постійна любовь»* (1567),
були помітним явищем в поезії гугенота. Збірка складається з 37 віршів,
27 з яких — сонети, лише любовні сонети Плеяди, що зовні нагадують.

Перш за все вражає в збірці назву внутрішнього циклу, що складається з
дев’ятнадцяти сонетів, — «Сонети смертей, мук і сліз». Воно як би
заздалегідь визначає загальний трагічний і цивільний пафос любовної
лірики не тільки самого Констанса, але і всіх поетів гугенотів. По суті
справи, в цьому циклі любовні сонети стають трагічною піснею гнаного
гугенота. Констанс вводить в них образи, навіяні подіями релігійних
воєн: любовне страждання уподібнюється тортурам, на які прирікали
гугенотів, розлука — темниці, де тужить страждаючий в’язень, і т.  д.
Домінуюча у Констанса лексика — кров, смерть, тортури, страта, втеча,
муки і т.  п., — що має зовсім не символічний сенс, як це було звично
для любовних сонетів, додає віршам Констанса химерний і похмурий
відтінок. Похмурість, трагічність поезії Констанса відбиваються і в
особливому сприйнятті ним природи. У «Постійній любові» немає
утихомирених, гармонійних описів; картини збурень, вихорів, дерев, що
рушаться, і скель, виходять з берегів річок складають пейзажний фон
збірки. Гугенотам була чужа ідея непорушності, вічності навколишнього
світу, властива багатьом гуманістам Відродження. Їх світовідчування
пройняте духом «Апокаліпсису». Так же апокаліптична природа і ліричне
світосприймання у Констанса.

Світлим і ясним картинам природи майже немає місця на його поетичному
світі. Для поета-гугенота сама реальність — лише тимчасовий притулок
людини. От чому поезія гугенота як би спочатку тяжіє до образів і стилю,
що підкреслює примарність і нестійкість явищ буття, антитетичності,
гіпертрофії метафорична, химерному змішуванню реального і ірреального,
зіткненню різних стильових потоків у межах одного твору, до емфатичної
інтонації — словом, до тих поетичних форм, які стануть визначальними для
літератури бароко. Надзвичайно характерна в цьому відношенні і поезія
Жана де Спонда (1557—1595), де тема життя людини як примарного і
болісного існування (тема, що з’являлася вже, хоча і не так різко і
безумовно, в «Діалогах» Жака Таюро і його віршах 1555  р., в циклі
«Сон», 1558, Жоашена Дю Белі, в любовній ліриці Етьена Жоделя) стає
центральною і такою, що визначає всю поетичну структуру його творів.
Його «Станси Таємної вечері» і «Сонети Смерті», видані лише в 1597  р.,
пройняті відчуттям марності пошуку стійкості і душевної гармонії.

Поезію Спонда відрізняє достовірність трагічної емоції, глибина
філософського усвідомлення і художнього виразу трагедії земної долі
людини. Його образи рідко стають формальним приводом для витонченої гри
словами, вишуканої декоративності, як це було властиво маньєристичної
поезії XVI сторіччя.

Розквіт поезії гугенота співпадає з тим періодом пізнього Відродження,
коли у французькій літературі різко зазначилися ті, що багато в чому
протистоять, а іноді і що химерно поєднуються у межах творчості одного
письменника стильові течії, будь то классицистические «Сонети до Олени»
Ронсара або вишуканий маньеризм Депорту, поетів «Зеленого салону»
Катерини де Рец і салону маркізи де Вільруа, що були свого роду
прообразом преціозної поезії XVII  ст. Поезія гугенотів в цілому
однорідніша в своїй поетиці і стилі. Вона сходить і по-своєму реалізує
ті цивільні ідеї поезії і перш за все те уявлення про високе призначення
поета, яке затверджувалося в маніфестах Плеяди, в політичній і
філософській ліриці Ронсара. Поет-пророк, поет-наставник своїх
співгромадян, що уберігає їх від помилок і відкриває їм таємниці природи
і всесвіту, — ця концепція поетичної творчості понад усе одушевляла
поетів-гугенотів Саллюста Дю Бартаса і Агріппу д’Обинье. Не випадково,
що саме цим поетам призначено було виконати заповіт, який залишив Дю
Белі в «Захисті» і який так невдало намагався здійснити в своїй
«Франсиаде» Ронсар, — дати французькій поезії епічну поему.

Ще в 1551—1552  рр. Теодор де Без в передмові до драми «Жертвопринесення
Аврама» писав про те, що в поезії повинні зазвучати піднесені сюжети,
почерпнуті з Біблії і звеличені полум’яною вірою гугенота. «Тиждень, або
Створення світу» Дю Бартаса (1544—1590) повною мірою здійснила цей
намір.

Преддверьем до неї з’явилися перші епічні поеми Дю Бартаса — «Тріумф
віри» (1572), «Юдіфь» (1573) — твори маловдалі і такі, що не залишили
помітного сліду у французькій поезії.

Якщо в поемі Дю Бартаса реальна історія не складала предмету авторського
роздуму, то поезія Теодора Агріппи д’Обинье (1552—1630) — це перш за все
трагічний документ трагічної епохи.

Висновки

Отже, поезія гугенотів займає особливе місце в літературі французького
Відродження. Література гугенота — поняття ширше, таке, що включає,
звичайно, чисто прагматичні по своїх функціях твори, подібно до
«Повчання в християнській вірі» Кальвіна або прози Теодора де Беза, але
що представляє і певну лінію в розвитку словесного мистецтва
Відродження. Поезія гугенотів володіє і своїм довкола проблем, і своєю
специфічною поетикою.

Дисгармонія внутрішнього світу гугенота ясно виразилася в протилежному
загальному духу Відродження сприйнятті можливостей людського розуму.
Парафрази псалмів стають одним з провідних жанрів ліричної поезії
гугенотів.

Якнайкращим зразком можуть служити «Християнські роздуми з приводу
восьми псалмів Давида» (видавництво 1581) Теодора де Беза, де історична
і соціальна реальність стає основною ліричною темою, або цикл перекладів
псалмів «Роздуми з приводу псалмів» А.  д’Обіньє, що містили філософські
роздуми поета про трагічну долю його сучасників.

Поезія гугенотів, принаймні зовні, не знаходилася в конфлікті з
традицією “Плеяди”. Хоча її в основному живили сюжети, стиль і сам дух
Біблії, біблейська старовина зазвичай в ній була сусідами із звичними
образами греко-римськоъ античності.

Загальним з “Плеядою” у гугенотів був і пафос створення достовірно
національної поезії, що надихає їх, вибір тим і жанрів. Проте при всьому
цьому деякі істотні принципи поетики Плеяди зазнали в поезії гугенота
значну трансформацію.

Творчість д’Обіньє — одне з вершинних явищ поезії, що готували бароко в
епоху Відродження. Трагічна муза д’Обіньє дала французькій поезії високу
патетичність цивільної лірики, потужність візіонерського польоту
поетичної думки. І це визначило особливу значущість поезії д’Обіньє. Її
присутність ясно відчувається в космічних баченнях «Втраченого раю»
Мільтона, в лютому викритті «Ямбів» О.  Барбье; до «Трагічних поем»
ведуть і «Відплати», і «Легенда століть» В.  Гюго, а Ш. Бодлер навіть
поставив епіграфом до першого видання «Квітів Зла» рядка з поеми
д’Обіньє, в яких поет-гугенот відстоював право поезії на викриття зла і
людських вад.

До поезії д’Обинье зверталися і французькі поети XX  ст., які прагнули
до оновлення цивільної поезії, шукали нові форми виразу «упередженості».

Список використаної літератури

Агриппа д’Обинье и гугенотская поэзия XVI в. // История всемирной
литературы: В 8 томах / Главный редактор Г. П. Бердников. — М.: Наука,
1983—1994. — На титл. л. изд.: История всемирной литературы: в 9 т.

Барановская О. Н. Эволюция французской поэзии последней трети XVI века.
М ., 1999.

История французской литературы. Т. I . С древнейших времен до революции
1789 года. / И. И. Анисимов, С. С. Мокульский, А. А. Смирнов. М. — Л.,
1986.

Машин И.Р. Поэзия гугенотов. – М., 2002.

Обинье А. д’. Трагические поэмы [и сонеты]. Мемуары. М., 1949; Обинье А.
д’. Трагические поэмы. М., 1996.

Ревич А. О Теодоре Агриппе д’Обинье и его времени // Обинье А. д’.
Трагические поэмы. М., 1996. С. 9 — 20.

Фролова М. А. Европейская культура Нового и Новейшего времени: сущность
и доминанта развития. // Запад и Восток: Традиции и современность. М.,
1993. С. 66-95.

Штейн А. Л., Черневич М. Н., Яхонтова М. А. История французской
литературы. М., 1988.

PAGE

PAGE 13

Похожие записи