HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Переконання, заохочення та примус

в діяльності публічної адміністрації»

ПЛАН

Вступ

1. Поняття адміністративно-правових методів

2. Види адміністративно-правових методів

3. Метод переконання

4. Поняття і види адміністративного заохочення

5. Метод адміністративного примусу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження зумовлена конституційною реформою, із
серйозними змінами в механізмі державного управління й в
організаційно-правовому статусі багатьох суб’єктів. В Україні повстало
питання не тільки про державне будівництво, але й про методи державного
управління, місце і роль в ньому переконання, заохочення та примусу.

У процесі здійснюваної правової реформи необхідний новий погляд на стан
і перспективи правового регулювання переконання, заохочення та примусу в
діяльності публічної адміністрації.

Правове регулювання таких методів впливу як переконання, заохочення та
примус не може бути ні привілеєм, ні обов’язком окремої галузі науки. У
цьому зв’язку виникає необхідність комплексного підходу до рішення
проблеми удосконалювання правових основ застосування різних методів
впливу в діяльності публічної адміністрації.

Активність і ефективність економічних і інших факторів реформ багато в
чому визначається характером впливу з боку держави на розвиток
насамперед економічних процесів.

Воно знаходить своє вираження не тільки в законодавстві, але й в
управлінській діяльності, методах її практичного здійснення. Відповідно
в ще більше актуалізуються проблеми адміністративно-правових методів

Правильне розуміння методів управління можливе на підставі та у зв’язку
з функціями управління. Будь-яка функція, що потребує реалізації,
становить собою конкретну мету управління і дії, взаємопов’язані через
завдання її здійснення. Тому вона є частиною управлінської діяльності.

Приступаючи до вивчення змісту й особливостей методів державного
управління, необхідно насамперед визначити, що ж таке управління?. Цей
термін став універсальним засобом характеристики визначеного виду
діяльності, тобто сукупності дій, які виконуються заради досягнення
відповідних суспільно значимих цілей.

У самому широкому понятті управління означає керівництво чимось. У
подібному розумінні воно трактується й у наші дні. Однак обмежитись
такою констатацією недостатньо. Виникає потреба розкриття змісту цього
керівництва, його функціонального значення. Загальнотеоретичні позиції,
включаючи кібернетичні, дають достатні підстави для наступних висновків:

Управління є функція організованих систем різної природи (біологічних,
технічних, соціальних), що забезпечує їхня цілісність, тобто досягнення
задач, що стоять перед ними, збереження їхньої структурипідтримка режиму
їхньої діяльності.

Об’єкт дослідження: методи впливу в діяльності публічної адміністрації.

Предмет дослідження: переконання, заохочення та примус в діяльності
публічної адміністрації, особливості правового регулювання та
застосування тощо.

Структура роботи: дана робота складається зі вступу, основної частини,
яка складається з 5 розділів, висновків та списку використаної
літератури.

Загальний обсяг роботи – 28 сторінок.

1. Поняття адміністративно-правових методів

Під методом звичайно розуміють спосіб або засіб досягнення поставленої
мети. Відповідно до цього адміністративно-правовими методами є способи
та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу виконавчих органів
(посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у
встановлених місцях та відповідній формі на підпорядковані ним органи
та громадян.

Методи проявляються у формах управління, через взаємодію суб’єктів та
об’єктів управління, зв’язки, що між ними склалися. В них відбиваються
воля держави, повноваження юридично-владного характеру, що належать
виконавчим органам. Тому методи управління юридично оформлені,
закріплені адміністративно-правовими нормами.

Правильне розуміння методів можливе на підставі та у зв’язку з функціями
управління. Будь-яка функція, що потребує реалізації, становить собою
конкретну мету управління і дії, взаємопов’язані через завдання її
здійснення. Тому вона є частиною управлінської діяльності. Це дає змогу
відокремити методи управління від понять, що вживаються в подібному до
них розумінні. Наприклад, планування, контроль, облік та інші подібні до
них дії є функціями управління. Але, взяті як окремі прийоми будь-якої з
функцій управління, вони являють собою вже методи управління. Саме їх
оптимальний вибір у конкретних умовах забезпечує ефективну діяльність
органу управління.

Внаслідок значного різноманіття суб’єктів виконавчої влади та об’єктів,
що перебувають під їх впливом, методи управління теж є різноманітними.
Але це не виключає наявності у них загальних рис. Найбільш характерними
для методів управління є:

1) способи впливу виконавчого органу (посадової особи) на
підпорядкований йому орган та громадян;

2) вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави;

3) засоби досягнення мети;

4) способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають в
процесі здійснення спільної діяльності,

5) способи реалізації компетенції [4, c.107].

При цьому прийоми та способи, що використовуються для реалізації
управлінських завдань, які стоять перед суб’єктом виконавчої влади,
прямо залежать не тільки від його правового статусу, а й від
особливостей адресата — об’єкта управління (форми власності,
індивідуального чи колективного характеру і т. ін.).

Будучи правильно поєднані, ці методи створюють єдину взаємопов’язану
систему способів впливу. Проте це не виключає й суперечностей, що
виникають тоді, коли ті чи інші методи використовуються або всупереч
об’єктивним умовам, або невиправдано широко.

Методи управління, що виражають різні аспекти практичної діяльності того
чи Іншого виконавчого органу (посадової особи), дають відповідь на
запитання: і як вони діють, реалізуючи свої повноваження, як
використовують різні 1 засоби для досягнення поставленої мсти? Від
уміння їх обирати та ; застосувати залежить ефективність управлінської
діяльності.

У практичній діяльності виконавчих органів (посадових осіб) з метою
вироблення найбільш ефективного варіанту використовуються певні прийоми
та способи управлінської роботи.

Як правило, до прийняття управлінського рішення застосовується
моделювання, здійснюються розрахунки, прогнозується можливість
досягнення відповідних результатів і т. ін. Але визнавати їх методами
управління немає підстав, бо вони не виражають безпосереднього
управлінського впливу, не діють на об’єкт управління. Таким чином, дії,
шо мають зовнішнє юридично-владне значення та вираження, слід відрізняти
від методів організації роботи апарату управління і методів процедурного
характеру.

Методи управляючого впливу є адміністративно-правовими методами. Саме в
них виявляються всі якості державно-управлінської діяльності, в межах
якої реалізується виконавча влада.

За допомогою адміністративно-правових методів суб’єкт виконавчої влади
здійснює управляючий вплив на об’єкт шляхом використання
адміністративно-правових форм управління адміністративному праві
загальновизнано, що метод і форма управління є взаємопов’язаними
сторонами процесу управління. Саме у відповідній формі метод управління
реально виконує роль способу (засобу) управляючого впливу [7, c.81].

2. Види адміністративно-правових методів

У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в
механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі
суб’єктів управління надзвичайно актуальною видається проблема
адміністративно-правових методів. Під дією змін, що відбуваються,
змінюється також система правових засобів, які застосовуються для
забезпечення ефективного державного впливу на управлінську діяльність.
Ці зміни відображуються як в законодавстві, так і в управлінській
діяльності, методах її практичного здійснення.

Традиційно управлінські методи в цілому поділяються ще на наукові та
ненаукові, демократичні та диктаторські, державні та гро-мадсїкї,’
адміністративні та економічні, прямого та непрямого впливу. Внаслідок
того, що одні методи мають загальний характер, притаманні всім видам
державної діяльності, всім державним органам, а інші — лише окремим із
них, методи управління поділяються на загальні, та спеціальні.

До загальних методів, як правило, належать методи переконання, та
примусу, адміністративного та економічного впливу, нагляду та контролю,
прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління (у
тому числі оперативного).

Такі універсальні методи, як переконання та примус, здавна привертають
увагу вчених. Взаємодоповнюючи один одного, ці методи забезпечують
належну поведінку учасників управлінських відносин. Вони
взаємопов’язані, мають об’єктивний характер, між ними існує діалектична
єдність, ступінь їх використання визначається рівнем розвитку суспільних
відносин [10, c.114].

Адміністративні методи звичайно кваліфікуються як способи або засоби
впливу на діяльність підприємств, установ і організацій, посадових осіб
та громадян шляхом прямого встановлення їх прав і обов’язків через
систему наказів.

Суб’єкт управління в межах своєї компетенції приймає управлінське
рішення, юридичне обов’язкове для об’єкта управління. Такий прямий
управлінський вплив виходить безпосередньо з владної природи управління
— так реалізується виконавча влада. Без використання адміністративних
методів неможливе досягнення мети впорядковуючого впливу на поведінку
різних учасників управлінських суспільних відносин.

Адміністративні методи використовуються поряд з економічними, які
виступають способами чи засобами економічного або непрямого впливу з
боку суб’єктів державно-управлінської діяльності на відповідні об’єкти
управління через їх інтереси.

Застосування економічних методів означає формування таких економічних
умов і стимулів, які створюють у виконавців зацікавленість у кінцевих
результатах праці. При цьому об’єкти управління не одержують
обов’язкових вказівок, а мають змогу проявити ініціативу у виборі
засобів діяльності для реалізації своїх матеріальних інтересів. Звичайно
це зводиться до одержання податкових, майнових пільг, матеріального
заохочення і т. ін.

Нагляд є необхідним пасивним методом управління. За його допомогою можна
оцінити стан справ, але він не дає змоги суб’єктам, які його здійснюють,
втручатися в діяльність відповідних органів, організацій та посадових
осіб. Вплинути безпосередньо на стан справ шляхом активного втручання в
діяльність підконтрольних суб’єктів дозволяє використання різних форм
контролю.

Органи державного управління можуть впливати на об’єкти і управління
шляхом непрямого впливу.

Прямий вплив виражає волю відповідного органу — наказ. Непрямий вплив —
це створення умов зацікавленості у виконавців», надання їм можливості
обрати варіант поведінки та ін.

Застосування методу регулювання, означає встановлення загальної
політики та принципів щодо її реалізації через державне фінансування,
пільги тощо. Керівництво має за мету {практичне втілення в життя
загальної політики та принципів, здійснення контролю за підпорядкованими
об’єктами, розроблення напрямів їх діяльності. Систематичний,
безпосередній вплив суб’єктів на об’єкти становить собою метод
управління [14, c.95].

Проблема методів державно-управлінської діяльності, або
адміністративно-правових методів, лежить в площині їх розумного
поєднання з урахуванням суб’єктивних та об’єктивних чинників. Послідовне
вирішення цього завдання залежить від темпів роботи по упорядкуванню
всієї системи державного управління відповідно до мети політичного та
економічного реформування суспільного життя.

3. Метод переконання

У системі методів державного управління важливе місце посідає
переконання — особливий засіб правового впливу. Він полягає в тому, щоб
суб’єкти державного управління додержувалися певних вимог внаслідок їх
внутрішнього визнання, а не через сліпе підкорення велінням влади. Це
означає впровадження дисциплінованості, розуміння того, що міцна
громадська дисципліна і законність являють собою необхідну умову
успішної побудови правової, функції, форми та методи державного
управління незалежної, демократичної держави, а також формування
свідомої звички, спрямованої на додержання правових вимог, почуття
недопустимості їх порушення, потреби активно боротися з
правопорушеннями.

Таким чином, переконання — це система заходів впливового характеру, які
проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у
здійсненні виховних, роз’яснювальних та заохочувальних методів,
спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого
виконання законів та інших правових актів.

Основними формами переконання, які застосовуються в державному
управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих
на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних
документів, проведення семінарів, зборів тощо); виховання (економічне,
правове, моральне та ін.), особистий приклад; роз’яснення завдань
державного управління (усне чи через засоби масової інформації);
Інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань
найбільш дійового виконання поставлених завдань; .заохочення (моральне —
подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання і т.
ін., матеріальне — грошові премії, путівки окремим особам або групі
осіб); критика роботи і поведінки окремих осіб [16, c.42].

Останнім часом в Україні все більшого поширення набувають правові форми
переконання, заходи заохочення, передбачені правом за зразкове виконання
трудових, службових і громадських обов’язків. Зараз Урядом України
розробляються юридичні акти, якими буде встановлено систему нагород та
заохочень.

Зростаюче значення заохочень є важливим проявом посилення ролі
переконання як важливого методу регулювання управлінської діяльності і
життя всього суспільства.

4. Поняття і види адміністративного заохочення

Останнім часом у правовій науці більше уваги приділяється такому методу,
як заохочення правомірної поведінки громадян.

Вважається, що цей метод досить ефективно використовується в ряді
розвинених країн (США, Японія, ФРН, Швеція та ін.). Передбачається, що з
побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він
пошириться і в діяльності наших органів управління.

Заохочення — спосіб впливу, що через інтерес, свідомість направляє волю
людей на здійснення корисних, з погляду заохочуючого, справ.
Заохочувальний вплив сприяє виникненню інтересу до здійснення визначених
справ, одержанню матеріального, морального, іншого схвалення.

Як методу діяльності виконавчої влади заохоченню характерні наступні
особливості:

• фактичною підставою для застосування заохочення є заслуга, діяння,
позитивно оцінювані суб’єктами влади;

• заохочення пов’язане з оцінкою вже зроблених діянь, є

складовою частиною державного контролю;

• заохочення персоніфіковане, застосовується у відношенні окремих
індивідуальних або колективних суб’єктів;

• заохочення укладається в моральному схваленні, наділенні визначеними
правами, матеріальними цінностями й іншими благами;

• в основному заохочення врегульоване правом, у багатьох випадках
реалізується у формі правозастосування;

• заохочення побічно впливає на волю заохочуваного, стимулюючи його [6,
c.59].

В залежності від основ заохочення розрізняють:

• абсолютне заохочення, зумовлене абсолютними підставами заохочення.
Такими підставами є: сумлінне виконання трудових і службових обов’язків;
виконання громадянського обов’язку (допомога в затримці злочинця,
порятунок потопаючого і т.п.); заохочення матерів, що народили і
виховали більш п’яти дітей; ювілеї, заслуги іноземних громадян перед
Україною в розвитку науки і т.п.;

• відносне. Відносне заохочення регламентоване КпАП України,
дисциплінарними статутами. Норми зазначених актів зобов’язують
заохочувати добровільне відмовлення від неправомірної діяльності, щире
розкаяння, добровільне усунення заподіяної шкоди. Статтею 34 КпАП
України визначено, що щире розкаяння винного, відвернення Шинним
шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків
або усунення заподіяної шкоди є обставинами, що пом’якшують
відповідальність за адміністративне правопорушенняЗ погляду правової
основи розрізняють:

• формальне заохочення — заохочення, регламентоване правовими нормами
(відповідні міри оформляються спеціальними правозастосовчими актами і,
як правило, заносяться в трудову книжку, службову картку);

• неформальне заохочення — застосування різноманітних заходів впливу, не
передбачених юридичними нормами (наприклад, публічна похвала).

За змістом заохочення може бути:

• моральним (подяка, грамота);

• матеріальним (премія, коштовний подарунок);

• статусне (змінює правовий статус громадянина, наприклад, присвоєння
почесного звання «Заслужений юрист України»);

• змішане (часто одна міра містить моральне, матеріальне і статутне
заохочення).

В залежності від кола осіб, до яких застосовуються заходи заохочення,
розрізняють:

• заходи заохочення, що застосовуються до колективних суб’єктів
(наприклад, оголошення подяки Президента України колективу Академії ДПС
України за заслуги по підготовці висококваліфікованих фахівців);

• заходи заохочення, що застосовуються до індивідуальних суб’єктів
(наприклад, для іноземних громадян і осіб без громадянства встановлене
застосування такого заохочувального засобу, як надання особі почесного
громадянства

Пріоритет прав людини у державній діяльності, розвиток демократичних
засад в управлінні вимагають в усіх сферах суспільного життя подальшого
зміцнення правосвідомості громадян, виховання у кожного почуття
громадського обов’язку, підвищення дисципліни і організованості.

Додержання правил співжиття в правовій державі здійснюється свідомо і
добровільно, оскільки право втілює в собі волю народу, його норми є
загальнообов’язковими, спираються на підтримку держави і громадської
думки [4, c.125].

5. Метод адміністративного примусу

У числі адміністративно-правових методів були згадані і засоби
індивідуального характеру, використовуючи які виконавчі органи
забезпечують необхідний вплив, що упорядковує регулювання суспільних
відносин. У своїй сукупності міри примусового забезпечення належного
поводження підлеглих складають інститут адміністративного примусу.
Природно, що в першу чергу маємо на увазі адміністративно-правові норми,
що регулюють застосування такого роду засобів.

Будучи різновидом державного примусу, адміністративний примус
використовується головним чином як крайній засіб забезпечення й охорони
та по забезпеченню суспільної безпеки і т.п.

Однією із форм здійснення держорганом управлінської діяльності є
застосування службовими особами заходів адміністративного примусу [8,
c.66].

Існують різні підходи щодо визначення поняття адміністративний примус:

– це метод вольового забезпечення згідно з правовою нормою поведінки
громадян, посадових та юридичних осіб за допомогою застосування заходів
впливу, урегульованих адміністративно-правовими нормами, з метою
досягнення відповідного порядку, припинення та попередження
правопорушень, притягнення порушників до відповідальності; 

– це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених
правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб’єктів
правопорушень заходів попередження та запобігання правопорушенням,
притягнення правопорушників до адміністративної відповідальності;

:

L

?

?

8oooioooooaUU?IIIIIIAAA

dh`„A

¤ ¤

[U[8]‚`tcvcxczc|cooooeeaeoooUUUUUUUUIIeeee

yyyy]„

yyyy]„

yyyy]„

e?D?F?H???c?4»I» 1/4?1/2–3/4c?4A A
[email protected]?C?EjEoaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeaeae

Адміністративний примус – поняття родове. Залежно від мети призначення
усі заходи адміністративного примусу можуть бути зведені у відповідні
однопорядкові групи.

Види заходів адміністративного примусу:

– заходи адміністративного попередження (перевірка документів, заборона
експлуатації несправних транспортних засобів) правопорушень;

– заходи адміністративного припинення (затримання, огляд) правопорушень;

– заходи адміністративної відповідальності (штраф, арешт) за
правопорушення.

Основні ознаки адміністративного примусу

1. Перш за все, необхідно відрізняти поняття “адміністративний примус“
від поняття “адміністративна відповідальності”. Адміністративна
відповідальність є частиною адміністративного примусу.

2. Як правило, вони застосовуються органами державного управління та їх
посадовими особами (міліція, ДПС, СБУ, прокуратура).

3. Функція адміністративного примусу, як прави-ло, закріплюється у
відповідних адміністративно-правових нормах (КпАП, Митний кодекс).

4. Багаточисельність органів і посадових осіб, яким надано право на його
застосування (ОВС, ДПА, ДСМУ, рибо-, лісо-, водо-, природоохорона,
екологія, газ, електроенергія, усі види транспорту і т. д.).

5. Засоби адміністративного примусу менш-суворі, ніж ті, що виникають
при застосуванні заходів кримінального примусу.

6. Ці засоби є профілактикою злочинної поведінки (ст. 23 КпАП), метою
адміністративного стягнення є попередження правопорушень.

7. Засоби адміністративного примусу можуть застосовуватися і до
законослухняних громадян, які не здійснюють ніяких порушень (заборона
при “надзвичайному стані” перебувати на вулицях та в інших громадських
місцях).

8. Багатоцільове спрямування заходів впливу (покарання за вчинок;
припинення правопорушення, попередження правопорушення; забезпечення
правослухняної поведінки суб’єктів правовідносин).

9. Засоби адміністративного примусу передбачені різними за юридичною
силою нормативними документами (кодекси, закони, постанови, положення,
правила (правила дорожнього руху).

10. Такі засоби застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб
(припинення діяльності чи розпуск об’єднань громадян).

11. Вони мають примусово-обов’язковий характер, застосовуються від імені
держави і в інтересах держави.

Правовий примус правопорядку в сфері державного управління, виконує
каральну функцію. Однак його значення не вичерпується тільки цим.
Одночасно з метою охорони права адміністративно-примусові міри
виконують і іншого роду функції тобто застосовуються не тільки як
покарання за правопорушення, але і для їхнього попередження. Це означає,
що їх варто розуміти значно ширше, ніж реалізація санкцій
адміністративно-правових норм. У такім розумінні вони забезпечують
суспільний порядок і суспільну безпеку.

Для адміністративного примусу характерно наступне:

а) як правило, позасудове застосування передбачених законом чи
підзаконними актами правових мір владою уповноважених на те виконавчих
органів;

б) застосування примусових мір не усіма без винятку виконавчими
органами, а лише тими, котрі наділені спеціальними повноваженнями по
здійсненню адміністративної влади;

в) примусові заходи застосовуються з метою забезпечення дотримання не
всіх адміністративно-правових норм, а тільки тих, котрі формують
обов’язкові правила поведінки в сфері державного управління, що не мають
відомчих меж.

г) як правило, примусові заходи застосовуються виконавчими органами,
уповноваженими на здійснення правоохоронних функцій у сфері державного
управління.

Особливе місце приділяється примусовим заходам, реалізованим у рамках
державно-службових відносин. Воно полягає в тім, щоб забезпечити належне
і своєчасне виконання кожним органом нижчого підпорядкування управління,
його структурним чи підрозділом окремим службовцем розпоряджень вищих
органів, підрозділів і посадових осіб. Мова йде про забезпечення вимог
необхідної дисципліни там, де вони не дотримуються добровільно. Як міри
дисциплінарного примусу застосовуються, з одного боку, психічний,
вольовий примус, спрямований на те, щоб зажадати, змусити виконати
відповідне розпорядження, а з іншого боку — дисциплінарна
відповідальність. Однак безпосередніми примусовими заходами вони не є,
тому що не кожен керівник наділений повноваженнями адміністративної
влади.

Примусові заходи різноманітні. По цільовому призначенню вони можуть бути
розділені на три групи:

— адміністративно-попереджувальні міри;

— адміністративно-припиняючі міри;

— міри адміністративної відповідальності.

Кодекс України про адміністративні правопорушення ( КпАП ) виділяє також
міри процесуального забезпечення провадження по справах про
адміністративні правопорушення. Однак вони самостійного юридичного
значення не мають, тому що поглинаються трьома названими видами
примусових заходів.

Адміністративно-попереджувальні міри примусового характеру,
застосовуються, як це випливає з їхнього найменування, з метою
попередження можливих правопорушень у сфері державного управління,
запобігання інших, шкідливих для режиму суспільної безпеки явищ.

Незважаючи на яскраво виражений профілактичний характер, міри подібного
роду здійснюються в примусовому порядку, тобто в процесі однобічної
реалізації юридично-владних повноважень компетентних виконавчих органів.

Адміністративно-попереджувальні міри не зв’язані зі здійсненням
правопорушень. Вони їх запобігають і, у цьому контексті, передують
застосуванню інших примусових заходів, спрямованих проти винних у
здійсненні адміністративних правопорушень.

Міри такого роду різноманітні, застосовуються в різних областях
громадського життя і різних суб’єктів з компетенцією
контрольно-наглядового характеру. В основному вони носять галузевий
профіль, але можуть здійснюватися й органами з загальною управлінською
компетенцією.

Найбільш типовими є наступні адміністративно-попереджувальні
міри:

а) контроль і наглядові перевірки;

б) огляд речей і особистий огляд (митний, міліцейський);

в) перевірка документів, що засвідчують особу;

г) введення карантину (при епідеміях, епізоотіях);

д) припинення руху транспорту і пішоходів при виникненні погрози
суспільної безпеки;

е) огляд медичного стану особи і санітарного стану підприємств
громадського харчування;

ж) реквізиція майна;

з) закриття ділянок державного кордону і т.п. Застосування цих і інших
мір строго регламентовано [11, c.139].

Адміністративно–припиняючи міри за своїм призначенням мають припинення
протиправних дій і запобігання їхніх шкідливих наслідків. Самі по собі
вони не є мірами адміністративної відповідальності, але забезпечують
можливість застосування таких мір і звичайно передують їм.

а) заборона експлуатації транспортних засобів, технічний стан яких не
відповідає установленим вимогам;

б) заборона обмеження ремонтно-будівельних робіт на дорогах і вулицях,
якщо не дотримуються здійснюється за допомогою юрисдикційних, актів.

Примус застосовується строго на підставі закону. Юридичні норми
регулюють, які норми, при яких умовах, у якому порядку і яких органах
можуть застосовуватися.

Тільки держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати Тільки
держава в праві видавати юридичні норми і застосовувати встановлені
санкції, і володіючи спеціальним апаратом примусу, вправі застосовувати
примусові міри до громадян.

Таким чином, примус, як спосіб забезпечення правопорядку, повинен
застосовуватися строго на правовій основі, як правило, спеціально
уповноваженими державою органами, тільки до конкретних суб’єктів права в
зв’язку з їхніми неправомірними діями, шляхом прийняття актів
застосування права.

Оскільки примусові заходи різноманітні і мають численні ознаки, можлива
різна класифікація їх у залежності від обраного критерію.

Так, по суб’єкті можна розрізняти:

— державно-правовий примус, що у свою чергу поділяється на судове і
позасудове,

— суспільно-правовий примус.

Основна задача примусових актів — захист правопорядку За способом його
охорони, по функціональному призначенню варто розрізняти:

— припинення;

— відновлення;

— покарання (стягнення).

Адміністративно-правовий примус — один з видів державно-правового
примусу. Тому йому притаманні всі ознаки останнього.

У той же час він володіє колом особливостей, що визначають його якісну
своєрідність.

Особливості адміністративно-правового примусу:

— примусові заходи застосовують у зв’язку з адміністративними
правопорушеннями.

— воно здійснюється в рамках позаслужбового підпорядкування.

— множинність суб’єктів, що здійснюють адміністративну юрисдикцію.

— воно всебічно регулюється адміністративно-правовими нормами Примус
здійснюється з метою охорони правопорядку. Ця мета досягається різними
способами: шляхом припинення правопорушень, відновлення шкоди,
заподіяного провиною, покарання. Тому в залежності від тієї
безпосередньої мети, заради якої використовуються засоби примусу, можна
розрізняти запобіжний заходу, припиняючі міри, стягнення.

На відміну від інших авторів Д.Н. Бахрах вважає, що не можна поділяти на
міри попередження, припинення і покарання.

Приводом є те, що на думку колективу авторів (А.П.Алехина, Ю.М.Козлова )
мірами попередження є різноманітні засоби, що направляються на
запобігання правопорушень і інших наслідків. При наявності надзвичайних
обставин органи змушені встановлювати додаткові обов’язки, що
поширюються на багатьох громадян, більшість з них виконує дані
обов’язки. Однак на думку Д.Н. Бахраха примусові міри застосовуються до
тих, хто не виконує обов’язки, порушує заборони, тобто робить
правопорушення. Відзначаючи велике значення примусових мір, варто
визнати, що вони не є примусовими засобами. А от санкції (знос
самовільно зведених будівель, вилучення незаконне отриманого й ін.) — це
особливий вид адміністративної відповідальності.

Висновки

Отже, під методами державного управління слід розуміти спосіб реалізації
завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління
(посадовими особами) через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих
органів, а також громадян.

У літературі не існує єдиної загальноприйнятої класифікації методів
управління. Доцільно погодитись з думкою тих науковців, які вважають, що
основу методів управління складає оптимальне співвідношення заходів
переконання і примусу. Зазначені методи властиві будь-якій формі
управління. Вони являють собою єдине ціле, тобто виступають механізмом
забезпечення належної поведінки та правопорядку.

Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З його
допомогою здійснюється вплив на свідомість людей і дотримання з їхнього
боку певної поведінки. Він формує у громадян правосвідомість, внутрішню
готовність сприймати і виконувати загальнообов’язкові правила поведінки.
Метод переконання насамперед стимулює належну поведінку учасників
управлінських відносин. Необхідно зазначити, що інтереси тих, хто
управляє, і тих, хто підпорядковується, в адміністративно-правових
відносинах, а також завдання, що стоять перед ними, є спільними. Тому
виконання законів, приписів, планових завдань здійснюється на
добровільній основі внаслідок високої організованості і дисципліни
учасників управлінських відносин. Для досягнення поставлених завдань
використовуються різноманітні засоби переконання, а саме: роз’яснення,
виховання, поширення передового досвіду, моральне та матеріальне
стимулювання.

Метод примусу — спосіб впливу на суб’єкти управління (громадян),
нездатних керувати власною поведінкою відповідно до волі держави. Заходи
примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих
осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших
нормативних актів, дисципліну.

Складовими частинами методів діяльності виконавчої влади є:

• способи впливу однієї людини на іншого, одного колективу на іншій,
людини на колектив;

• способи забезпечення переваги волі суб’єкта влади;

• способи організації, упорядкування процесів, що відбуваються, прийоми
здійснення управлінських функцій, що виникають при організації спільної
діяльності;

отже властивості методів державного управління:

• передусім це різноманітні засоби практичного досягнення певного
управлінського результату, способи здійснення управлінських функцій;

• вони виражають цілеспрямований управлінський вплив з боку керуючого
суб’єкта на поведінку керованого об’єкта з метою вирішення певних
управлінських завдань;

• застосування окремих методів повинно здійснюватися в межах компетенції
органу виконавчої влади чи іншого повноважного суб’єкта;

• методи управління як способи вираження юридично-владних повноважень
органів виконавчої влади носять правовий характер; здебільшого вони
виражаються в правових формах управління;

• управлінські методи відображають характер взаємовідносин між суб’єктом
та об’єктом управління;

• ті чи інші методи управління втілюються у відповідних формах
управлінської діяльності.

Отже, управлінські методи безпосередньо і нерозривно пов’язані з такими
елементами управління, як правова основа, компетенція, функції’, мета,
зміст та форми управлінської діяльності.

Управлінські методи реалізуються шляхом:

• адміністративної нормотворчості (встановлення певних нормативів, тобто
загальнообов’язкових правил поведінки);

• адміністративного розпорядництва (видання індивідуальних управлінських
актів щодо конкретних випадків);

• загального керівництва підпорядкованими об’єктами певної галузі чи
сфери;

• безпосередньої організації та односторонньо-владного вирішення
поточних питань, що виникають з ініціативи підпорядкованих об’єктів;

• нагляду та контролю за поведінкою учасників управлінських стосунків, у
т. ч. шляхом надання їм необхідної допомоги;

• застосування роз’яснювальних заходів, а також заходів морального та
матеріального заохочення;

• застосування опосередкованих організаційно-правових заходів, у т. ч.
комплексу заходів економічного впливу;

• застосування в передбачених законом випадках заходів адміністративного
примусу та ін.

Універсальними способами впливу на свідомість і волю людей є методи
переконання, заохочення і примусу.

Правильне застосування саме методів переконання, заохочення й примусу в
процесі здійснення державного управління забезпечує найбільшу
ефективність управлінської діяльності, її максимальну ефективність,
раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів,
непохитність правових устоїв у галузі управління.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління
застосовується для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, за якого б
неухильно виконувались правові примуси усіх ланок управлінської системи;

4) нормальні взаємовідносини всіх учасників управлінських відносин.

Для того, щоб ці завдання були виконані, методи переконання, заохочення
й примусу, що є визначальними методами управління й боротьби з
правопорушеннями, повинні розумно поєднуватись, тобто не протистояти
одне одному, а доповнювати, підпорядковуватися загальним завданням
керівного впливу.

Правильне розуміння принципу розумного поєднання методів переконання,
заохочення й примусу забезпечує досягнення максимально корисних
результатів у процесі здійснення державного управління.

При цьому поєднання методів переконання, заохочення й примусу повинно
бути гармонійним. Перебільшення ролі того чи іншого методу керівництва
неухильно призводить до соціальних дисонансів порушення норм законності.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення і
примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як
методів психічного впливу на свідомість, а через неї – на поведінку
людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних,
пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність
вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу
функціонування апарату державного управління.

При здійсненні державного керівництва господарством,
соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом, а також
у процесі правоохоронної діяльності органи державного управління
використовують найрізноманітніші прийоми і способи переконання та
заохочення як методи цілеспрямованого впливу.

Якщо звернутися до правоохоронної діяльності, то виявиться, що органи
держави найчастіше використовують:

1) правове пропагування, пояснення сутності законів, правової політики
держави;

2) постійне інформування населення про стан справ у галузі охорони
громадського порядку;

3) стимулювання ініціативи громадськості у справі надання правоохоронним
органам допомоги у боротьбі за забезпечення правопорядку;

4) забезпечення поширення позитивного досвіду в боротьбі з порушеннями
правопорядку;

5) проведення профілактичних заходів щодо недопущення антигромадських
проявів;

6) заохочення громадян, які активно виявили себе в боротьбі з
правопорушеннями.

Зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання
й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських
управлінських відносин. При цьому звужується сфера адміністрування,
невиправдане застосування адміністративно-примусових засобів впливу.

Останнім часом у правовій науці більше уваги приділяється такому методу,
як заохочення правомірної поведінки громадян.

Вважається, що цей метод ефективно використовується в ряді розвинених
країн (США, Японія, Німеччина, Швеція та ін.). Передбачається, що з
побудовою правової економічно розвиненої і стабільної держави, він
пошириться і в діяльності наших органів управління. 

Список використаної літератури

Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР),
1996, N30, ст.141.

Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня
2004 року № 2222-IV

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2001. — 528 с.

Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – К.:
Юрінком Інтер, 2006 – 544с.

Адміністративно-територіальна реформа: завдання, шляхи реалізації,
критерії ефективності: матеріали «круглого столу» / За ред. З.С.
Варналія. — К.: НІСД, 2005. — 73 с.

Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право:
Учебник. М.: ЗЕРЦАЛО, ТЕИС, 1996.

Атаманчук Г.В. Управление: социальная ценность и эффективность. — М.:
РАГС, 1995.

Державне управління проблеми адміністративно-правової теорії та практики
/ За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К. Факт, 2003. – 384 с.

Коваль Л. В. Філософські аспекти адміністративного права // Вісник КДУ.
— К., 2001. — Вип. 14.

Колпаков В.К. Адміністративне право України. — К. Юрінком Інтер. 1999

Марущенко В.І. Виконавча влада в Україні. – К., 2004. – С.15.

Пикулькин А.Б. Система государственного управления. М., 1997.

Попов Л.Л. Убеждение и принуждение в административной деятельности. —
М., 1995.

Севрюгин В.Е. Проблемы административного права: Учебное пособие. —
Тюмень: ТВШ МВД, 2003.

Соціологія праці. – К.: МАУП, 2002.

Юстицкий В.В. Применение мер психологического воздействия на личность.
–Минск, 1986.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 29

Похожие записи