HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Основні етапи розвитку української державності”

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСНОВНІ ПЕРІОДИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Київська Русь як держава

Запорізька Січ як державотворення. Скільки проіснувала, як утворилася і
як перестала існувати. Яке було право, Конституція П.Орлика (1710)

Україна 1917-1920 рр.

Період радянської України

РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

2.1. Головні історичні передумови становлення державної незалежності
України та її права

2.2. Проголошення статусу незалежної держави, законодавчі процеси в
період перебудови

2.3. Розбудова української незалежної держави, нормативні акти та
основні положення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що Україна пройшла досить
складних шлях свого державотворення. Державотворчі процеси на території
Україні йшли циклічно: активні періоди змінювалися затишшям, хоча завжди
знаходилися люди та політичні сили, які відстоювали ідеї суверенності
української держави.

Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в
часі. Перший великий етап формування держави і права України: від часу
появи перших державних утворень на території України у Північному
Причорномор’ї і Приазов’ї (до нової ери) і закінчується часом, який
передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу
історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1)
перші державні утворення і право на території Північного Причорномор’я і
Приазов’я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і
розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3)
держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4)
суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою
іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5)
формування Української національної держави та її розвиток у період
народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії
у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України
в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7)
кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина
XV111 ст.); 8) суспільно-політичний лад і право України у складі
Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад
і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга
половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на
початку XX ст. (до лютого 1917 p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1)
суспільно-політичний лад України після перемоги Лютневої демократичної
революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) українська національна державність
(листопад 1917—1920 pp.); 3) утворення Української радянської
республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної
інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної
політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період
тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право
України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і
право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8)
держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х —
перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у «Брежнєвський
період» неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10)
держава і право України в період «перебудови» (1985—1991 pp.). Другий
етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу
перемогу здобуло одвічне прагнення народу України — створити незалежну
суверенну Українську державу.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і
доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки.
У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична
Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої
держави — «Україна».

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення
розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства
намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється
процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до
ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і
приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх
функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по
підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі
права.

В даній роботі ставлю перед собою завдання дослідити такі питання як
головні історичні передумови становлення державної незалежності України
та її права, вихід України на статус незалежної держави в період
перебудови, окремим розділом – дослідження розбудови української
незалежності держави з точки зору формування державності та права,
формування основних нормативних актів та їх похідних тощо.

РОЗДІЛ 1.

ОСНОВНІ ПЕРІОДИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Київська Русь як держава

Поряд з утворенням ядра Руської держави шляхом об’єднання південної
частини східнослов’янських племен навколо Києва на чолі з полянами
відбувався процес об’єднання північної частини східнослов’янських племен
навколо Новгорода на чолі зі словенами.

Процес політичної консолідації східних слов’ян звершився наприкінці IX
ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської
держави — Київської Русі.

Під владою Києва об’єдналися два величезних слов’янських політичних
центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до
882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави.
Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов’янських
земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у
суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов’янських народів
Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор’я. Першим
князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним
результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку
східних слов’ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також
рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною
спільністю східних слов’ян, економічними зв’язками і їхнім прагненням
об’єднати сили в боротьбі з спільними ворогами. Інтеграційні
політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного
консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність.
Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте,
місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з
межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії,
певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в
єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право,
закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів.
Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості,
почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином,
простежити чотири етапи: княжіння східних слов’ян, утворення первісного
ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та
північного ранньодержавних утворень, об’єднання цих утворень у
середньовічну державу з центром у Києві.

Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна монархія. Це була
відносно єдина, побудована на принципі сюзеренітету-васалітету держава,
її очолював великий київський князь, якому були підпорядковані місцеві
правителі — його васали. Сформувалася і система посадництва. Діяльність
великого князя спрямовувалася нарадою з верхівки феодалів. Пізніше для
розв’язання найважливіших питань скликалися феодальні з’їзди.

Великий київський князь. Функції перших київських князів були порівняно
нескладними і полягали перш за все в організації дружини та військових
ополчень, командуванні ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони
кордонів держави, очолювали воєнні походи з метою підкорення нових
племен, збирання з них данини. Разом з тим київські князі прагнули
підтримувати нормальні зовнішньополітичні стосунки з войовничими
кочівниками, Візантійською імперією, країнами Близького Сходу. Це
зумовлювалося у першу чергу інтересами забезпечення необхідних умов для
безперешкодного збуту товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь
судив головним чином своїх васалів, дружинників, своє найближче
оточення. Князівська юрисдикція у цей час тільки-но почала поширюватися
на народні маси. Судив київський князь передусім на основі норм
звичаєвого права. Що стосується початкового періоду Київської Русі, то
навряд чи можна говорити про широке князівське законодавство.

Київські князі спочатку безпосередньо відали лише київською землею. Інші
території управлялися князями племен або князями-намісниками. На
завойованих і приєднаних до Києва нових землях київські князі ставили у
центрах племен свої гарнізони: у головному місті племені й особливо
важливих центрах — великий гарнізон, так звану тисячу, що поділялася на
сотні (тисяцький був начальником гарнізону, а соцькі — командирами
окремих дружин); у містах менших за значенням — менші гарнізони, якими
командували соцькі й десяцькі. Вони «рубали» на приєднаних до Києва
територіях нові міста, які ставали опорними пунктами, що укріплювали їх
владу на місцях. Крім того, нові міста ставали економічними центрами.

В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов’ян регулювалася
звичаями. Дані про звичаї східних слов’ян до утворення Київської Русі
містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Так,
розповідаючи про східнослов’янські племена, літописець у «Повісті
временних літ» зазначав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец
своих, и преданья, каждо свой нрав».

У міру становления класового суспільства окремі звичаї родового ладу,
котрі можна було використовувати в інтересах пануючого класу, що
формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє
було пов’язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему
правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою
звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання, захищала від порушень. До
давніх норм звичаєвого права східних слов’ян, зокрема, належали норми,
що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких
процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки
показань свідків та ін. Все це було відомо слов’янам ще в перехідний
період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—Х ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого
права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і
літописах, які були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до
нас.Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава
— давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї
пам’ятки використовувалися ще у VIII—IX ст. Проте соціальне призначення
Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило
включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на
той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і
договорах Русі з Візантією Х ст.

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 pp., які свідчать про
високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом
для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це
міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського та
давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали
права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм
кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У
них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого
права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім — у
Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство господарем
злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті
21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті
90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на
звичаєвому праві та своїми коріннями сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність
князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і
створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові
рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема,
говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній
формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права
Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення
права. Вона сама є визначною пам’яткою права Київської Русі, з якої
починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської
Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До
нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і
назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався
Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра),
Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди
були пов’язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський,
Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною
комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три
редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда (Ск. Пр.).
Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають
соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у
динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані
статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа);
пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає
соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право
періоду становлення феодального ладу. Її текстологічний аналіз дозволяє
відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька
частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті
19—41), Покон вірний (ст.42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи
Правди Ярослава вважають 10—30-ті pp. XI ст., а Правди Ярославичів —
50—60-ті pp. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники
відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Метою покарання були відплата і відшкодування збитків. Як право-привілея
кримінальне право в Київській Русі відкрито проголошувало у формі
станових привілеїв класовий характер покарання. Життя, честь й майно
феодала захищалися більш суворими покараннями ніж життя, честь і майно
простих вільних людей давньоруського суспільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або
його родичів. В часи Руської Правди помста спочатку обмежується (ст. 1
Кр. Пр.; ст. 1 Пр. Пр.), а потім відміняється зовсім (ст. 2 Пр. Пр.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове
стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна частина
вилучалася на користь князя, а інша — як компенсація за заподіяний
злочином збиток йшла потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий
штраф, який стягали на користь князя за убивство вільної людини.
Подвійна віра в розмірі 80 гривен накладалася за убивство огнищанина, а
потім князівських мужів (статті 19, 22 Кр. Пр.: ст. 3 Пр.). Подвійна
віра у 80 гривен — наочна ілюстрація існування привілей посиленого
захисту життя представників класу феодалів.

В Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес. Для цього
процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні
конфліктів, що виникли. Суд виконував функції посередника в судовому
процесі. Панування в Давньоруській державі обвинувально-змагального
процесу пояснюється, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових
протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму.
Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко
зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використовувалися
форми розшукового (слідчого) процесу. Князі і їх прибічники самостійно
здійснювали розслідування і судили таких злочинців. Елементи розшукового
процесу використовували і церковники при розгляді справ про злочини
проти релігії і церкви.

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися позивачем і
відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою
якого, як правило, починалося судочинство.

Значення Київської Русі у вітчизняній історії важко переоцінити.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що
дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній
культурі українців, росіян і білорусів. Три східнослов’янських народи є
нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в
наших тілах, серцях і душах. Сформований у Київській Русі державний
апарат, його центральні і місцеві органи, військові сили являли собою
ефективну зброю зміцнення панування феодалів, придушення опору
експлуатованих трудящих мас.

Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і
розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам’яткою є
Руська Правда.

1.2. Запорізька Січ як державотворення. Скільки проіснувала, як
утворилася і як перестала існувати. Яке було право, Конституція
П.Орлика (1710)

Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного
гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу
українського народу. Її форми були різноманітними: втеча від феодалів,
підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою
протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі.
Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі
і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми.
Основними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за
дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка —
січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним
вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.

Розташована в недосяжності для урядової влади, Запорозька Січ навіть
після смерті свого засновника продовжувала процвітати. Кожен христия-
нин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до
цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й
приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ.
Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть
зайвими. Відмовляючись визнати авторитет будь-якого правителя, запорожці
здійснювали самоврядування згідно з тими звичаями та традиціями, що
формувалися протягом поколінь. Усі мали рівні права й могли брати участь
у досить бурхливих радах, у яких частіше пере- магала сторона, що
найголосніше кричала. На цих стихійних зборах обирали і з такою ж
легкістю скидали козацьких ватажків — гетьмана чи отамана, осавулів,
писаря, обозного та суддю. Кожен курінь (це слово згодом ста’ли вживати
як назву військової одиниці, що жила в курені) обирав аналогічну групу
нижчих офіцерів, або старшину. В період воєнних похо- дів старшина
користувалася абсолютною владою, включаючи право застосування смертної
кари. Але в мирний час її влада була обмеженою. Взагалі запорожців
налічувалося 5—6 тис., із них 10 %, зміняючись, служили січовою залогою,
в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.
Січове господарство переважно спиралося на полювання, рибальство,
бортництво, солеваріння в гирлі Дніпра. Для Січі, що лежала на торгових
шляхах між Річчю Пос- политою та Чорноморським узбережжям, важливу роль
відігравала також торгівля. Попри засади братерства та рівності, якими
керувалися запорожці, між козацькою старшиною й рядовими козаками
(черню) поступово виникли соціально-еко- номічні відмінності та
напруженість, які час від часу виливались у завору- шення.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом із ним після
Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 p.) обрали гетьманом
Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Він
присвятив усе своє життя боротьбі за вільну Україну. Власні погляди на
устрій самостійної Української держави він виклав у конституції прав і
вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день
обрання Орлика на гетьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання
природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика
проголошувала незалежність України від Польщі та Москви, ідею козацької
соборності і козацької держави, передавала вищу владу в Україні
представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту, який
передбачалося скликати тричі на рік. Він складався із Генеральної
старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного
полку.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повстання в Україні
виникають дуже часто, хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії
українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби
розхитувалася феодально-кріпосницька система, зміцнювалося
самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробудження
національної свідомості українського народу, його духовного піднесення.
Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків
поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу —
культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування
нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки
виникають концепції державно-політичного устрою українських земель,
народжується ідея української державності.

1.3. Україна 1917-1920 рр.

Важливий історичний період формування української державності – це
революційні роки, коли боротьба за державність України наприкінці
1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни та
іноземної інтервендії. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На
першому — етапі національну революцію очолювала Центральна Рада.

В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку
(УНР).

Другий етап — це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах
окупації України австрійськими та німецькими військами.

Особливою проблемою в національному державному відродженні було
утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної
Української Народної Республіки (ЗУНР).

І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині
України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на
чолі з Директорією і об’єднання її з ЗУНР.

Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На
жаль, наприкінці 1920 — на початку 1921 p. процес національного
державного відродження був перерваний перемогою об’єднаних радянських
збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України
та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією,
Чехословаччиною.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування
національних сил в Україні, і виникнення загальноукраїнського
громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух,
— Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український
парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр
був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його
політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на
федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями
погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також
представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і
гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового
товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського
педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і
початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського
про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що «у
вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу».

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обговорювалися
питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній
будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя),
утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як
організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного
ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на
самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Гру
шевського — лідера ТУП. Незабаром М.Грушевський приєднався до
українських есерів. На чолі Ради стояли також В.Винниченко, С.Петлюра,
С.Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала
українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію,
розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули
до того, щоб добитися від Тимчасового уряду широкої автономії для
України у складі Російської федеративної республіки.

Зміст національно-територіальної автономії М.Грушевський розкрив на
прикладі «українських земель Російської держави, які прагнуть до того,
щоб з них була утворена одна національна територія». Вона «має вершити у
себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні,
утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми
доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати свое
законодавство, адміністрацію і суд».

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася
ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі
переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем.

Протягом усього березня лідери Центральної Ради напружено працювали над
скликанням з’їзду, який одержав назву «Всеукраїнський Національний
Конгрес». В.Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок
по шляху організації державності. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900
делегатів від демократичних організацій України у роботі Конгресу брали
участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холмщини
(Польща). Було виголошено ряд важливих доповідей, як, наприклад,
«Державне право і федеративні змагання України» (Дорошенко), «Федералізм
та домагання російської демократичної республіки» (Шульгін), «Права
національних меншин та їх забезпечення» (Матушевський), «Про спроби
створення автономного ладу на Україні» (Крижанівський) та ін. У
документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі
українського національного руху: широка національно-територіальна
автономія України та інших регіонів країни у складі Російської
федеративної демократичної республіки;

забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин,
які проживають в Україні; допуск представників України до участі в
майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для
українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив
Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити
українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони
автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного
принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання
депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому. Головою Ради
став М.Грушевський, його заступниками в Раді — В.Винниченко і С.Єфремов,
у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д.Антонович.

1.4. Період радянської України

Борючись проти Центральної Ради, більшовицькі організації докладали
чимало зусиль для скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який би
проголосив більшовицьку владу в Україні, створив Українську радянську
державу і затвердив в ній диктатуру пролетаріату. Ідею проведення
Всеукраїнського з’їзду Рал висунула більшовицька фракція виконавчого
комітету Київської Ради робітничих депутатів З листопада 1917 p., її
підтримали більшовики Харкова, Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та
інших міст Ця діяльність знайшла підтримку тієї частини трудящих, які ще
вірили в більшовицькі лозунги. З’їзд мав стати важливим етапом на шляху
встановлення радянської влади в Україні.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену
конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та
ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.
Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов
життя.

Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як
прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.
Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод
громадян. У середині 80-х років стала особливо помітною економічна,
соціальна, політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення
економічних, правових і соціальних інститутів На першому етапі таким
оновленням стала перебудова як соціально-економічного, так і політичного
життя. Але вона не виправдала покладених на неї надій.

РОЗДІЛ 2

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ

НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

2.1. Головні історичні передумови становлення державної незалежності
України та її права

Період історії держави і права України, який розпочався з перемоги
Лютневої революції і має продовження в сьогоденні, — це період
багаторічної героїчної, складної і в той же час трагічної боротьби
українського народу за створення демократичної суверенної Української
держави.

Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх у
цій справі міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки в
умовах згуртованості українського народу, його солідарності. На жаль,
цього не трапилося. Протистояння соціальних, національних та політичних
верств, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне
відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало таких
гострих форм, що істотно гальмувало будівництво української державності
та призвело до її фатальної кризи [3].

Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася
перш за все забезпеченням згоди в Україні. Зрозуміло, мріяти про якусь
ідеальну загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної
воєнної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам
державного відродження України для її досягнення слід було б, мабуть,
докладати більше зусиль, передусім у сфері соціально-економічної
політики. Як показала історія, деяким лідерам партій не завадило б менше
думати про задоволення власних амбіцій.

Іншим чинником, який породив труднощі, була переоцінка значення опори на
іноземні сили у боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які
залучались до справи побудови самостійної України у 1918—1920 pp., в
кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні
інтересам народу України.

Зазначені прорахунки націонал-демократів, а також активна допомога
більшовикам України з боку більшовиків Росії вирішальною мірою полегшили
прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917p.
більшовицького уряду та встановлення радянської влади на більшій частині
України.

Аналіз державного ладу і правової системи радянської України в період з
кінця 1917 p. та до кінця 1920 p. свідчить про те, що внаслідок
встановлення радянської влади, громадянської війни та воєнної
інтервенції тут утвердилась воєнно-пролетарська диктатура, точніше
воєнно-більшовицька партійна диктатура, був ліквідований політичний
плюралізм в державній сфері.

Нова економічна політика і деяка тимчасова демократизація
державно-правового життя були обумовлені кризою, викликаною «воєнним
комунізмом». На жаль, ця політика тривала недовго. Запекла боротьба за
владу, що точилася між вождями правлячої більшовицької партії та держави
після смерті Леніна, закінчилась у 1927 p. перемогою Сталіна. Прихід до
керівництва Сталіна та екстремістське настроєної партійної верхівки
призвів до згортання непу і демократичних елементів у державно-правовому
житті.

Натомість міцніла командно-адміністративна система управління, яка
створювала найсприятливіші умови для зростання бюрократизму і посилення
позицій його носіїв — партійно-державної номенклатури — своєрідного
каркасу всього соціально-економічного і політичного ладу республіки.

Наслідком таких процесів став тоталітаризм або просто сталінізм, усі
негативні та злочинні прояви якого відчула на собі й Україна.

Серйозні зміни у політичному розвитку України були викликані в цей
період утворенням у 1922 p. CPCP, який надто швидко, не змінюючи своєї
форми «союзу республік», перетворився в жорстко централізовану державу.
Уже з моменту підписання союзного договору розпочався процес все
більшого обмеження, а потім — й ліквідації державного суверенітету УСРР.

Суперечливий характер мав і розвиток українського права. На початку 20-х
років було проведено кодифікацію права, покликану перш за все
забезпечити ефективне здійснення непу. Проте в міру зміцнення
командно-адміністративної системи управління все більше стала переважати
тенденція до посилення примушування як основного методу регулювання
суспільних відносин.

30-ті роки історії держави і права України стали періодом зміцнення
сталінського тоталітарно-репресивного режиму, який, використовуючи
державний механізм, здійснює абсолютний контроль над усіма сферами
суспільного життя, віддаючи перевагу репресивним методам та формам
забезпечення практичної реалізації своєї політики.

Основний прояв такої організації — репресивність політичних інститутів,
заснованих на моноідеологізації, монополізації влади та інформації,
постійному посиленню напруженості, мілітаризації суспільного життя та
застосуванні терору.

В Україні в цей час відбувався процес створення розгалуженого
бюрократичного апарату, зрощення партійного апарату з державним,
воєнним, господарським, з верхівкою громадських, наукових, творчих
організацій і засобів масової інформації. У підсумку в державні
структури було інтегровано партійний номенклатурний апарат. Сформувалася
система вождизму, при якій державний апарат різного рівня було фактично
підпорядковано відповідним партійним лідерам і перш за все
генсеку-диктатору Сталіну. «Чистки» аж до фізичного знищення
представників номенклатурних кіл були засобом підтримання відданості
номенклатури диктатору. Усе це значною мірою маскувалося соціальною і
політичною демагогією, прийняттям таких порівняно демократичних за
формою конституцій, як Конституція СРСР 1936 p. та Конституція УРСР 1937
p.

Жорсткість економічного і політичного режиму дозволяла форсованими
темпами розв’язувати деякі пріоритетні економічні проблеми, спрямовані
перш за все на будівництво «соціалізму». Це був сталінський «великий
стрибок». Проте це досягалося за рахунок не вирішених соціальних
проблем, низького життєвого рівня народу, насильницької колективізації
на селі, форсування індустріалізації, режиму найсуворішої економії,
скорочення споживання, масового використання праці ув’язнених [12].

Право надавало обов’язкової сили більшовицьким партійним рішенням
пов’язаних з «соціалістичним будівництвом», котрі, як правило,
передували прийняттю того чи іншого правового акта.

1941—1945 роки були часом Великої Вітчизняної війни. Великої — за
колосальними випробуваннями, що випали на долю кожної радянської людини,
сім’ї, нації. Вітчизняної — тому, що кожний громадянин захищав, в першу
чергу, своє особисте право на життя, сім’ю, народ, націю Український
народ, відстоюючи це право, зазнав величезних втрат. Війна забрала життя
більше 8 млн. громадян України. Мужність і стійкість народів врятувала
людство від фашизму.

Велика Вітчизняна війна потребувала глибокої, багатобічної перебудови
держави і права України згідно з умовами воєнного стану. Ця перебудова
здійснювалась у руслі суспільних воєнно-політичних заходів СРСР,
спрямованих на розгром ворога.

Доктринальні пріоритети — комунізм, класова солідарність — відійшли на
задній план як неефективні. У масованому ідеологічному потоці посилилося
звучання національних, громадських, суспільних і державних мотивів. Були
визнані й залучені до справи оборони країни і руху опору церква, різні
комітети, фонди, народна ініціатива, патріотично настроєне зарубіжжя. На
жаль, у країні і в роки війни не припинялися незаконні репресії.

Боротьба із зовнішнім агресором в Україні ускладнювалась протистоянням
між прибічниками радянської влади і українськими націоналістами.

Важливі політичні підсумки Великої Вітчизняної війни для українського
народу — міжнародне визнання УРСР як фундатора ООН, возз’єднання усіх
українських етнічних земель у складі єдиної республіки, що стало
можливим завдяки внеску у перемогу всіх тих, хто реально боровся з
фашизмом, незалежно від кольору їх прапорів [10].

Проте, у повоєнні роки не виправдалися сподівання нашого народу на
демократизацію суспільно-політичного ладу країни. З такими труднощами
завойована перемога над фашизмом була використана правлячими колами
радянської держави в своїх, вузько-номенклатурних інтересах.

Тривало посилення адміністративно-командних методів управління
промисловістю, сільським господарством, соціально-культурною сферою.
Посилились масові репресії як метод збереження тоталітарного режиму,
номенклатури, особистої влади Сталіна.

При цьому зауважити, що багатомільйонна маса громадян, в тому числі й
рядові члени партії далеко стояли від «номенклатури».

Період десталінізації був досить суперечливим у розвитку держави і права
України. З одного боку, під впливом рішень XX з’їзду КПРС, який засудив
культ особи Сталіна, розпочався процес демократизації державно-правового
життя, намітилась тенденція до поліпшення життя людей, розширення їх
прав, а з другого — консервативні уявлення, які тривалий час зберігалися
у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень неминуче
призводили до хиб і прорахунків.

Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно і
не була завершена. Державний апарат, виплеканий Сталіним, був підданий
лише косметичному ремонту.

Влада, яка залишилась у партійно-державній номенклатурі, так і не
перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління
виявилися досить живучими. Країна і після викриття режиму культу особи
Сталіна продовжувала будувати позаринко-вий, казармений, мілітаристський
«соціалізм», який не відповідав потребам продуктивних сил суспільства,
об’єктивним законам його розвитку.

Оптимістичний висновок третьої програми партії про переростання з другої
половини 50-х років диктатури пролетаріату у всенародну державу видавав
бажане за дійсне. Реальна демократизація суспільного життя як невід’ємна
риса всенародної держави не була забезпечена. А втім, диктатури
пролетаріату теж не існувало. В умовах культу особи Сталіна склалася
диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу.

У другій половині 60-х — на початку 80-х років політичне життя України
йшло під знаком половинчастості, непослідовності та суперечливості,
відставання у розв’язанні об’єктивно назрілих завдань. Значною мірою це
було зумовлено тим, що бюрократична партійно-державна правляча верхівка
СРСР намагалась зберегти командно-адміністративний метод управління.
Його лише підчистили під час «хрущовської відлиги», і то не повністю,
робилися навіть спроби повернутися до сталінізму. Тоталітарний лад
вступив у своєрідну стадію свого функціонування, яка являла собою
«золотий вік» партократії.

УРСР у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену
конституцією суверенність, залишалася економічно, політично та
ідеологічно залежною від сваволі союзного бюрократичного центру.
Український народ був позбавлений гідних сучасної цивілізації умов
життя.

Щонайменший вияв його національної свідомості негайно таврувався як
прояв так званого буржуазного націоналізму і жорстоко придушувався.
Панування бюрократичних сил призводило до порушень владою прав і свобод
громадян.

У середині 80-х років стала особливо помітною економічна, соціальна,
політична криза. У суспільстві визріла ідея оновлення економічних,
правових і соціальних інститутів На першому етапі таким оновленням стала
перебудова як соціально-економічного, так і політичного життя. Але вона
не виправдала покладених на неї надій [11].

16 липня 1990 p. була прийнята Декларація про державний суверенітет
України, а 24 серпня 1991 р.— Акт проголошення незалежності України, чим
відкрилися широкі можливості для демократичного розвитку України.

Головна особливість нинішнього політичного життя України — це надто
повільний і досить складний процес визрівання громадянського суспільства
незалежної правової держави. Як і в усіх посттоталітарних державах, в
Україні ще не склалося таке суспільство в його традиційному розумінні.

Відповідь на складні питання державно-правового будівництва дає нова
Конституція України.

Прийняття Основного Закону стало для України закономірним і логічним
завершенням непростого процесу творення власної держави. Конституція —
це одна з важливіших гарантій її незалежності, справді реформаторської
розбудови держави.

Завершено найважливіший етап перехідного періоду. Україна вступає в
якісно нову смугу власної історії.

2.2. Проголошення статусу незалежної держави, законодавчі процеси в
період перебудови

На початок 1985 р. в Україні діяло розгалужене як союзне, так і повністю
відповідне йому республіканське законодавство. Воно було покликане
забезпечити функціонування командно- адміністративної системи управління
і планової економіки. У роки «перебудови» здійснюється реформування
законодавства. У діючі закони, інші правові акти вносяться численні
зміни і доповнення. Крім того, приймаються нові законодавчі акти.
Практично не було жодної галузі права, де б не сталися часом істотні
зміни. Усе це було обумовлено процесами, які відбувалися у суспільстві.

Особливо активний процес оновлення законодавства спостерігався в галузях
права, які регулювали економічні відносини. Так, було прийнято низку
правових актів, покликаних забезпечити перехід економіки СРСР на систему
ринкових відносин [11].

Зміна економічного фундаменту суспільства, пов’язана з переходом до
багатоукладної економіки, викликала посилення значення цивільного права
як основного регулятора ринкових відносин, що формувалися. Головними
актами, які регулювали цивільне- правові відносини в Україні у період,
що розглядається, були Основи цивільного законодавства Союзу РСР і
союзних республік від 8 грудня 1961 p. та Цивільний кодекс УРСР 1964 p.,
куди вносилися зміни і доповнення. Проте поряд із зазначеними актами
були прийняті й нові закони, які вносили істотні зміни в цивільне право.
Це перш за все закони СРСР від 4 червня 1990 р. «Про підприємства в
СРСР», від 26 травня 1988 p. «Про кооперацію в СРСР», від 6 березня 1990
p. «Про власність в СРСР», Основи законодавства Союзу РСР і союзних
республік про оренду від 23 листопада 1989 p. та ін. В УРСР новими
важливими актами в галузі цивільного права стали закони від 17 лютого
1991 р. «Про власність» і від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в
Україні».

У травні 1991 p. були прийняті нові Основи цивільного законодавства
Союзу РСР і союзних республік, які набрали чинності 1 січня 1992 p. Вони
являли собою серйозний, глибоко продуманий, працездатний закон ринкового
типу.

A

b

?

A

F o ¤

??$

??$

???

??????????

dh

ля підприємницької діяльності. Одним з них був Закон СРСР від 2 квітня
1991 p. «Про загальні засади підприємництва громадян в СРСР», яким,
зокрема, регламентувалися права і відповідальність суб’єктів
підприємницької діяльності. В Законі підкреслювалося, що він спрямований
на створення умов для широкого виявлення господарської ініціативи і
заповзятливості громадян на підставі реалізації принципу рівності усіх
форм власності, свободи розпорядження майном і вибору сфер діяльності.
На забезпечення ефективного функціонування економіки в умовах ринкових
відносин були спрямовані Основи законодавства про інвестиційну
діяльність від 10 грудня 1990 p., а також Закон СРСР від 11 грудня 1990
р. «Про банки і банківську діяльність», який передбачав можливість
існування поряд з державними й комерційних банків.

В Україні союзне законодавство про підприємницьку діяльність було
продубльовано в законах УРСР від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» і
від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність».

Одним з найважливіших правових актів, покликаних регулювати економічні
відносини, були Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про
землю від 28 лютого 1990 p. Вони мали регулювати земельні відносини і
створювати умови для раціонального використання та охорони земель,
відтворення родючості грунтів, збереження і поліпшення природного
середовища, розвитку усіх форм господарювання.

Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливим без
кардинального реформування трудового законодавства. Перші кроки у цьому
напрямку були зроблені на початку 1988 p., коли розпочався перехід
практично усіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування.
З цього часу був встановлений новий порядок розробки й укладення
колективних договорів. Основною його особливістю є деяка демократизація
усієї колдоговірної роботи.

З метою забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство
розширило жінкам пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав. Це
було закріплено, зокрема, в Законі СРСР від 22 травня 1990 р. «Про
внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що
стосуються жінок, сім’ї та дитинства» і постанові Верховної Ради СРСР
від 10 квітня 1990 p. «Про деякі заходи щодо поліпшення становища
жінок».

Питання трудових відносин регулювалися і в таких законах СРСР, як «Про
власність в СРСР», «Про підприємства в СРСР», Основи законодавства Союзу
РСР і союзних республік про оренду. Наприклад, в ст. 62 Закону «Про
власність в СРСР» закріплялося, що громадянину належить виключне право
розпорядження своїми здібностями до праці.

У трудовому законодавстві були й інші зміни прогресивного характеру.
Так, тривалість випробування при прийомі на роботу стала визначатися за
погодженням сторін трудового договору, були скасовані нерозумні
обмеження роботи за сумісництвом, краще стимулювалося суміщення професій
і посад тощо [10].

Кардинальними можна вважати також зміни в інституті трудового договору
по запровадженню союзним законодавством 1990—1991 pp. так званої
контрактної форми прийняття на роботу. Свідченням розуміння необхідності
кардинальних змін в галузі правового регулювання праці є включення до
плану підготовки проектів законодавчих актів, необхідних для правового
забезпечення економічної реформи, підготовка проекту закону СРСР про
приведення Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю у
відповідність з новими принципами господарювання.

Постановою Верховної Ради УРСР «Про економічну самостійність Української
РСР» було передбачено розробку законодавчих актів про працю. Законом
УРСР від 20 березня 1991 p. були внесені окремі зміни в КЗпП УРСР.
Щоправда, ці зміни можна охарактеризувати лише як тимчасові заходи щодо
оновлення трудового законодавства. Були прийняті й інші законодавчі
акти, присвячені окремим інститутам трудового права України, наприклад
закони УРСР від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» і «Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Таким чином, і в союзному, і в республіканському трудовому законодавстві
мали місце певні зрушення реформаторського характеру. Проте в цілому
трудове законодавство перебувало у кризовому стані і не відповідало
потребам часу. Істотними недоліками цієї галузі права були: хибна
орієнтація на виробництво, а не на працівника; незахищеність розмірів
зарплати; низький рівень умов праці;

майже повна відсутність договірних начал між працівником і
адміністрацією підприємства, установи, організації; слабкість захисту
трудових прав при їх масових порушеннях (йдеться про обмеженість
предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала лише робітників і
службовців держпідприємств, організацій і установ);

слабкість економічних методів регулювання; негнучкість права, внаслідок
чого приймалися спрощені рішення при регулюванні трудових відносин;
надмірна централізація права, яка не залишала місця самостійній
правотворчості союзних республік. Тому в умовах економічних реформ і
розвитку ринкових відносин потрібні були радикальні зміни всього
законодавства про працю, які відображали реальні процеси перебудови в
різних сферах життя суспільства.

Робилися також спроби реформувати законодавство, яке регулювало
соціально-культурну сферу. Наприклад, були прийняті такі закони СРСР:
від 11 квітня 1991 р. «Про загальні засади державної молодіжної політики
в СРСР», від 15 травня 1990 р. «Про пенсійне забезпечення громадян в
СРСР», від 24 квітня 1990 р. «Про мови народів СРСР», від 1 жовтня 1990
р. «Про свободу совісті і релігійні організації». Серед правових актів
України соціально-культурного призначення можна назвати, зокрема, закони
від 28 жовтня 1989 p. «Про мови в Українській СРСР» і від 5 листопада
1991 р. «Про пенсійне забезпечення».

У роки перебудови в кримінальне законодавство, яким керувались в
Україні, вносилися зміни і доповнення, обумовлені процесами, які
відбувалися в соціально-скономічній і політичній сферах. Так, у
1985—1986 pp. кримінальне законодавство змінювалося у зв’язку з
проведенням політики по посиленню боротьби з пияцтвом, а також
одержанням нетрудових доходів. У 1986 р. в Основах кримінального
законодавства Союзу РСР і союзних республік було встановлено, що в разі
заміни в порядку помилування смертної кари позбавленням волі останнє
могло бути призначене і на строк понад 15 років, але не більше 20 років.
У 1987 р. в загальносоюзне законодавство були внесені зміни і доповнення
у зв’язку з приєднанням СРСР до міжнародних конвенцій щодо наркотиків,
СНІДу, заручників [10].

Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація
громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угруповань, партій
і рухів призвели до змін і доповнень в Закон СРСР «Про кримінальну
відповідальність за державні злочини», обумовили прийняття законів СРСР
від 2 квітня 1990 р. «Про захист честі і гідності Президента СРСР», від
23 жовтня 1990 р. «Про кримінальну відповідальність за блокування
транспортних комунікацій та інші незаконні дії, які посягають на
нормальну і безпечну роботу транспорту». 2 липня 1991 p. Верховна Рада
СРСР прийняла Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних
республік.

Реформаторськими началами позначено й процесуальне законодавство. Так,
30 червня 1987 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про порядок
оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права
громадян», який за формою і змістом відповідав принципам демократизації
суспільного життя.

Таким чином, законодавство у перебудовчий період зазнавало низки змін. У
ньому певною мірою став виявлятися новий для радянської правової системи
принцип центрального становища інституту прав і свобод особи. Воно за
своїм змістом ставало більш демократичним і гуманним. Проте правові акти
як союзного, так і республіканського (в тому числі УРСР) рівня не змогли
переломити процес розвитку країни, зупинити, а згодом й подолати кризові
явища. Комплексний підхід до законодавства був явно недосконалим. Зміна
напрямків і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень
негативно впливали на розвиток правової системи. У ній зберігалися «білі
плями», застарілі норми, виникали розузгодженість норм, їх суперечність.
На цьому тлі потік законодавства не міг дати бажаного результату, а його
престиж зменшувався. Немаловажне значення мало захоплення «валом» за
рахунок якості законів. Так, Верховна Рада СРСР тільки у 1989—1991 pp.
прийняла понад 100 законів. У правових актах було багато декларативних
положень, які не підкріплювалися організаційним і правовим механізмом
реалізації. В умовах невпинного ослаблення влади союзних структур
розгорнулася справжня «війна» союзних і республіканських законів, яка
набула особливого напруження після проголошення республіками декларацій
про їх державний суверенітет. Ситуація не поліпшилась й після прийняття
Закону СРСР від 24 жовтня 1990 р. «Про забезпечення дії законів та інших
нормативних актів законодавства Союзу РСР», де, зокрема, передбачалось,
що закони, укази Президента СРСР, видані у межах його повноважень, є
обов’язковими для виконання усіма державними і громадськими органами,
службовими особами і громадянами на території Союзу РСР. Проте союзні
республіки проігнорували це розпорядження, Більш того, у той же день, 24
жовтня. Верховна Рада УРСР прийняла закон про внесення змін і доповнень
до Конституції УРСР. Тепер в ст. 71 Основного Закону України
встановлювалося, що «на території Української РСР забезпечується
верховенство законів республіки». Отже, такі протилежні підходи до дії
законодавства у просторі дестабілізували сферу правового регулювання,
поглибили кризові явища у законодавстві.

Після розпаду СРСР багато союзних правових актів втратили силу. Але
згідно з постановою Верховної Ради України від 12 серпня 1991 р. на
території України могли застосовуватися акти законодавства СРСР з
питань, які не були врегульовані законодавством України, за умов, що
вони не суперечать Конституції і законам України.

Як уже зазначалось, у 1985—1991 pp. УРСР входила до складу Союзу РСР,
який вважався згідно з конституційним законодавством федеративною
державою. Насправді ж на початку перебудови це була ще величезна
централізована держава, яку характеризувало надмірне зосередження
державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що знецінювало
у багатьох відношеннях національно-державний устрій, демократичні
принципи федерації. Україна фактично була додатком до неї. Союз РСР як
суверенна держава мав цілісну систему союзних державних органів, систему
союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну
системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Разом з тим ставала
очевидною необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на
дійсно федеративну державу. Деякі заходи щодо розширення повноважень
республіканських органів влади були накреслені в рішеннях всесоюзної
конференції КПРС, у прийнятій вересневим (1989 p.) пленумом ЦК КПРС
програмі «Національна політика партії в сучасних умовах», а також в
постанові з’їзду народних депутатів СРСР «Про основні напрямки
внутрішньої і зовнішньої політики СРСР». У згаданих документах одним з
основних напрямків удосконалення національно-державного устрою вважалось
забезпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функцій і
повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток
цього положення Верховна Рада СРСР ввела у дію з 26 квітня 1990 p. Закон
СРСР «Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб’єктами
федерації». В ст. 1 цього Закону давалось таке визначення СРСР: «Союз
Радянських Соціалістичних Республік є суверенною соціалістичною
державою». Наводилось також і визначення союзних республік: «Союзні
республіки — суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно,
на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об’єдналися в
Союз Радянських Соціалістичних Республік». В статтях 2—4 даного Закону
визначалися права союзних республік. Так, за кожною з них зберігалося
право вільного виходу з СРСР. Вказувалося, що порядок вирішення питань,
пов’язаних з виходом союзної республіки з СРСР, визначається спеціальним
законом. Аналіз змісту цього Закону свідчить, що для виходу союзної
республіки із складу СРСР їй треба було виконати дуже багато складних
умов, які практично робили вихід республіки зі складу союзної держави
неможливим. У ст. 6 Закону СРСР від 26 квітня 1990 p. називались
предмети виключного відання Союзу РСР в особі його найвищих органів
державної влади й управління. Сюди входило широке коло питань
державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Крім
того, цілий блок подібних питань знаходився згідно зі ст. 8 цього Закону
у сфері спільного відання Союзу РСР і союзних республік. Причому за
найвищими органами влади і управління СРСР збереглося право встановлення
загальних засад і основ як державного, так і господарського,
соціально-культурного будівництва. Так, згідно з п. З ст. 8
коментованого Закону найвищі органи влади Союзу РСР встановлювали основи
цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального,
фінансового, трудового законодавства, законодавства про соціальне
забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров’я, про охорону
навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про
судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні
кодекси, які дублювали союзне законодавство. Отже, помітної
трансформації СРСР із понадцентралізованої у дійсно федеративну державу
даний Закон не забезпечував [6].

Разом з тим в умовах загальної демократизації радянського суспільства
союзні республіки зробили рішучий крок у напрямку забезпечення реального
суверенітету. Першою його проголосила Росія. 16 липня 1990 p. Верховна
Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка
мала величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність.
Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і
неподільність влади республіки в межах її території, недоторканість і
незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і
розпорядження національним багатством, самостійне створення банківської,
цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про
права на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної
безпеки, підпорядковані Верховній Раді. У Декларації наголошувалося, що
відносини з іншими республіками Україна має намір будувати на основі
договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і
невтручання у внутрішні справи, та зазначалося, що принципи Декларації
про державний суверенітет України використовуються для укладення
союзного договору. Важливим політичним кроком у національному
відродженні України було прийняття Закону «Про економічну самостійність
Української РСР». Визначилася також надто важлива й актуальна позиція
України з приводу проходження військової служби громадянами республіки.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні
з «новим» союзним договором, який розроблявся кремлівським керівництвом,
щоб врятувати прогнилу імперію. Так, у грудні 1990 p. IV з’їзд народних
депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний
суверенітет, прийняті союзними республіками. Замість цього з’їзд ухвалив
постанову «Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок
його укладення», де наголошувалося на перетворенні СРСР як
багатонаціональної держави у «добровільний рівноправний союз суверенних
республік — демократичну федеративну державу». Для розробки проекту
союзного договору створювався підготовчий комітет, якому рекомендувалося
розпочати роботу уже в січні 1991 p. З’їзд підкреслив, що головною
умовою досягнення злагоди є підписання нового союзного договору усіма
державними органами чинної Конституції СРСР і союзних законів. Одночасно
з’їзд доповнив Конституцію СРСР розділом 15 «Рада Федерації», який був
покликаний здійснювати координацію діяльності найвищих органів
державного управління Союзу РСР і республік. 16 січня 1991 p. Верховна
Рада СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня
1991 p. референдуму з питання збереження Союзу РСР як федерації
рівноправних суверенних республік. Такий загальносоюзний референдум
відбувся. Але він не вніс ясність щодо змісту нового союзного договору і
подальшої долі СРСР. Кожна республіка проводила референдум на свій
розум, а деякі навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова,
Латвія, Вірменія, Естонія).

Після референдуму розпочався так званий «новоогарьовський процес», під
час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР
М.Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 p. учасниками
переговорів була підписана «Заява». В документі декларувалися принципи
нового союзного договору і підкреслювалася необхідність його
найскорішого підписання. Зустрічі учасників переговорів у травні — липні
в Ново-Огарьові явно неспрацювали, виявивши значні розходження між
сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про
державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення
проекту договору на засіданні Верховної Ради України. 27 червня остання
прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень.
Наприкінці липня М. Горбачев заявив, що роботу над проектом союзного
договору завершено. 15 серпня було розповсюджено остаточний текст
проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою
монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію
прийняття рішень з основних питань державного, господарського і
соціально-культурного будівництва.

Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на
20 серпня 1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба
державного перевороту. Було проголошено владу антиконституційного
Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), члени якого заявили
про свій намір зберегти централізовану союзну державу. Проте змова була
придушена. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад Союзу
РСР.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада У РСР, з огляду на небезпеку, яка
створилася у зв’язку з державним переворотом, прийняла постанову і Акт
проголошення незалежності. Україна ставала незалежною демократичною
державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території
України залишалися тільки її конституція, закони, постанови уряду та
інші законодавчі акти республіки. На 1 грудня 1991 р. було призначено
проведення республіканського референдуму щодо підтвердження Акту
проголошення незалежності, а також всенародні вибори Президента України.

Референдум і вибори відбулися. Понад 90% його учасників продемонстрували
прагнення населення України жити в незалежній державі, що є історичною
віхою в національному відродженні України. Першим всенародно обраним
Президентом став Л.М.Кравчук.

7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії, Біларусі
підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей
документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього
СРСР. 10 грудня Верховна Рада України прийняла постанову «Про
ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». 21
грудня 1991 р. на зустрічі в Алмаати керівники Азербайджану, Біларусі,
Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану,
Туркменистану, Узбекистану, України підписали Декларацію про
Співдружність Незалежних Держав. Це означало, що Союз РСР як суб’єкт
міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати [10].

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні
події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в
республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування
тоталітарної більшовицької системи і демократизації
соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився
перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації
ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70
років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи
державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з
величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях.
Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до
ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.

2.3. Розбудова української незалежної держави,

нормативні акти та основні положення

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і
доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки.
У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична
Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої
держави — «Україна».

В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист
Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як
рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з
розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну
визнали понад 130 країн світу [7].

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність
визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а
також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. та
прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові
акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок
набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може
бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство
Дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи
держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його
оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх
оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх
сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично
пройшла. Її можна умовно визначити такими подіями:

проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 p., підписанням 8
червня 1995 p. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради
України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути кризовий
стан влади в країні.

На першій стадії створення нового державного апарату України одним з
важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про
внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу
більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і
судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної
держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна
Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на
основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному
голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які
питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або
судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення
референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом
України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві референдуми».

Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких
визначався Законом України «Про статус народного депутата України»*.

Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом,
прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада
працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.

З метою здійснення законопроектної роботи, попередньог. розгляду і
підготовки питань, віднесених до відання Верховий Ради, а також сприяння
втіленню в життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю
державних органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних
депутатів постійні комісії. їх організацію і діяльність регламентував
Закон «Про постійні комісії Верховної Ради України».

Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів.
Президент — главою держави і виконавчої влади в республіці. Його
повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України».
Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого
права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Невід’ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в
життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне
завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх
функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила
Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її схвалення Верховна
Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України», «Про статус
суддів», «Про організацію судового самоврядування». Судове
самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій
забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено
певні кроки в напрямі становлення судової влади.

Найважливою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також
удосконалення організації та діяльності попереднього слідства,
прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства
юстиції, Міністерства внутрішніх справ. Служби безпеки та їх органів на
місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада
1991 р. «Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від
25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», від 18 лютого 1992 р.
«Про оперативно-розшукову діяльність» [15].

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база
реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон «Про
місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування».
Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та
регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися
представникам Президента України в областях і районах, а також у містах
Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основно-‘»у була
створена правова база для забезпечення організації та діяльності
державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте
безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного
механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В
діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що
склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого
процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень*. Найбільше
проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це
закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої
влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з
елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992
p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але
реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли
Верховна Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і
самоврядування!’ і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та
їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої
влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції
судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу
суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного
апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи
державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно,
нерідко без певної програми.

У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося
протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного
права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин
державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки,
породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в
суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність
нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий
орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади —
з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо
від народу, уклали Конституційний договір «Про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Цей договір
набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою
Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він
діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції
України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані
чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким
чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той
час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України
в період дії цього акта [10].

Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним
і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція
України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення
розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства
намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється
процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до
ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і
приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх
функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по
підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі
права.

У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у
галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс України,
затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім
часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного
законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991
p. «Про власність», від 2 жовтня 1992 p. «Про заставу», від 4 лютого
1994 р. «Про авторське право і суміжні права», від 16 червня 1992 р.
«Про об’єднання громадян» та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла
істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки
позовної давності (для громадян — 3 роки, для юридичних осіб — 1 рік).
Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки
незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа),
юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість
пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах
становлення ринкової економіки в Україні*. У 1993 p. був прийнятий
Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами
містяться цивільно-правові норми, втому числі про страхування цивільної
відповідальності повітряного перевізника. Цивільно-правові норми
містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ «Про
обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників
транспортних засобів». Значну роль у регулюванні майнових відносин
відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад,
декрет від 31 грудня 1992 p. «Про перелік майнових комплексів державних
підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного
виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається». У
сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів,
деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного
законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських
організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими
органами кооперативних та інших структур*.

Триває розвиток законодавства про підприємництво. Правове регулювання в
сфері бізнесу здійснювалось шляхом застосування норм у таких
найважливіших актах, як закони України від 19 вересня 1991 p. «Про
господарські товариства», від 22 квітня 1993 p. «Про аудиторську
діяльність», від 14 жовтня 1992 р. «Про банкрутство» та ін.

Не залишилось без змін й трудове законодавство. Тут чимало зроблено в
галузі захисту трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від
14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці», від 16 грудня 1993 р. «Про
основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян
похилого віку». 23 червня 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив
Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або
уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням
здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Законом від
19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені
зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. Одержав подальший
розвиток інститут контракту. У березні 1993 p. Кабінет Міністрів України
затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником
підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а
19 березня 1994 p.— Положення про порядок укладення контрактів при
прийнятті (найманні) на роботу працівника.

Певні зрушення сталися і в аграрному законодавстві України. Зокрема були
прийняті закони від 14 лютого 1992 р. «Про колективне
сільськогосподарське підприємство» і від 20 грудня 1992 p. «Про
селянське (фермерське) господарство» [4].

Дещо було зроблено й в законодавстві про соціальне забезпечення. Були
прийняті закони України, які визначали статус ветеранів війни, громадян,
які постраждали в результаті чорнобильської катастрофи, Закон від 21
листопада 1992 р. «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та ін.

Вносилися зміни і в кримінальне законодавство, причому досить
радикальні. У січні 1992 p. Президія Верховної Ради України прийняла
Указ про кримінальну відповідальність за підроблення купонів —
української валюти перехідного періоду. В березні цього ж року з КК
України були вилучені такі види покарання, як заслання і вислання. 17
червня 1992 p. був прийнятий Закон «Про внесення змін і доповнень до
Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР,
Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення і Митного
кодексу України», де було викладено нову редакцію першої глави Особливої
частини КК, в якій визначалися склади державних злочинів. Істотним
нововведенням було різке скорочення випадків можливого застосування
виключної міри покарання — смертної кари шляхом розстрілу. У період, що
розглядається, декриміналізувалося багато складів злочинів. В той же час
підвищувалась відповідальність за дії, спрямовані проти конституційного
ладу, суверенітету, територіальної цілісності, економіки та екологічної
безпеки України.

Істотні зміни і доповнення були внесені до кримінально-процесуального
законодавства. Змінені строки попереднього слідства і тримання осіб під
вартою. Був прийнятий Закон «Про оперативно-розшукову діяльність», який
посилював гарантії громадян. Законом України від 15 грудня 1992 р. «Про
внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України» КПК
України був доповнений рядом статей, які також посилювали гарантії
громадян при зверненні їх до суду, Зокрема, заарештований, його захисник
тепер мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на
арешт. 23 грудня 1993 p. був прийнятий Закон про внесення змін і
доповнень до окремих статей КПК України, які розширювали права
підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист.

Розробка законодавчих актів та внесення до них змін іноді здійснювались
на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні, з багатьма
неузгодженостями. Мали місце численні факти дублювання та суперечностей
між окремими правовими нормами тощо. Оскільки кількість законодавчих
актів, прийнятих останнім часом, невпинно зростала, зазначені недоліки
не лише створювали небезпеку руйнування існуючої законодавчої бази, а й
значно ускладнювали формування нової законодавчої системи, яка б
грунтувалася на реформованих економічних, соціальних та
політико-пра-вових відносинах. Нерідко приймалися правові акти, які
викликають здивування, наприклад, ситуація з пенсійним законодавством,
де повністю знівельовано значення стажу і якості роботи, її шкідливості.

У багатьох галузях права продовжують діяти законодавчі акти і правові
інститути, далекі від світових стандартів. Наприклад, в незалежній
Україні продовжує діяти КК (з наступними змінами й доповненнями), який
відбиває погляди, що охорона держави, власності останньої та інтересів
її установ є найважливішим призначенням кримінального права. Можна
навести й такий приклад. В українському цивільному судочинстві існує
здебільшого «слідчий» тип цивільного процесу, який характеризується тим,
що сам суд за власною ініціативою може збирати докази і готувати весь
процесуальний матеріал до судового розгляду. Часто це робиться незалежно
від бажання сторін, під приводом захисту Їх прав. Наближення цивільного
судочинства до загального типу цивільного процесу надасть більше
реальних прав сторонам у процесі і звільнить суд від виконання зайвих
функцій [10].

Отже, є настійна необхідність корінної реформи правової системи України.
Робота в цьому напрямку триває.

ВИСНОВКИ

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

Історія держави і права України, багатовікової боротьби її народу за
створення своєї національної державності показує, що ця боротьба
відбувалася у виключно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти
прагненню агресивних сусідів запровадити на території України
колоніальний режим, ліквідувати не тільки паростки української
національної державності, але навіть таке державне утворення, як
українська козацька республіка і держава Богдана Хмельницького.

Українська національна державність бере початок від могутньої
середньовічної східнослов’янської держави — Київської Русі. Ця
стародавня державність дала змогу слов’янському етносу динамічно
розвиватися у соціально-економічному та політичному аспектах, а
християнство об’єднало етнос і в духовній сфері. Було створено розвинену
на той час правову систему, яка яскраво висвітлена в унікальній пам’ятці
права — Руській правді. Отже, було побудовано цивілізацію, яка ні в чому
не поступалася західноєвропейській. Київська Русь була своєрідним
містком між Заходом і Сходом. Вона прикрила собою від навали азіатських
кочових племен європейські держави. Київська Русь ціною власної
державності захистила народи Європи від мон голо-татарської навали.

t з цього часу, протягом століть, в серці українського народу, його душі
жила ідея відродження сильної держави.

Ідея розбудови української національної державності розвивалася
одночасно із формуванням української народності. Вже Данила Галицького
сучасники не без підстав називали «українським королем».

У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіханнями
кримського хана формувалася й міцніла козацька держава — Запорізька Січ.
Вона й до сьогоднішніх днів зберігається у пам’яті народній як символ
української державності, яскравий взірець української державної ідеї,
зразок самореалізації народної волі.

Утвердження української державності супроводжувалося формуванням
самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі
українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих
органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому
козацькому праві. Про розвиненість українського права свідчать
результати кодифікаційних робіт, розпочаті у 30-х роках XVII ст. під час
гетьманування Данила Апостола, коли був розроблений ряд оригінальних за
формою і змістом пам’яток права, зокрема «Екстракт Малоросійських прав»
1767 p. — збірка нормативних матеріалів державного і адміністративного
права та судочинства, «Зібрання Малоросійських прав» 1807 p. —
своєрідний проект цивільного кодексу.

Противники української державної суверенності не раз намагалися
зруйнувати українську державність. Але народна надія ніколи незгасала.
Гетьманування Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Павла Полуботка,
конституція Пилипа Орлика, «Історія Русів», «Товариство об’єднаних
слов’ян, Кирило-Мефодіївське братство велетнів національного руху
України — Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша,
праці Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського, Івана Франка, програмні
положення українських політичних партій на початку XX ст. — все це й
багато іншого переконливо свідчать про споконвічну надію народу України
відродити свою державу. Але російський царат послідовно подавляв
українську національно-державну ідею.

Новий спалах боротьби та, на жаль, тільки тимчасові перемоги у
відродженні української національної державності почався післ? Лютневої
демократичної революції 1917 p. Важливою віхою на цьому шляху стало
проголошення Української Народної Республіки у листопаді 1917 p.

Сім десятиріч Україна входила до складу колишнього Союзу РСР. її
державність в цей період мала переважно формальний характер.Лише у 1991
p. Україна остаточно стала незалежною державою. Перебудовуються державні
структури, формується нове демократичне право, прийнято Конституцію
суверенної України. На політичній карті світу з’явилася нова незалежна
країна європейського рівня, визнана майже 140 державами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Акт про “Проголошення незалежності України”. – К., 1991.

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 3. — Ст. 17.

Відомості Верховної Ради України — 2001. — № 8. — Ст. 56.

Відомості Верховної Ради України — 2003. — № 22. — Ст. 138.

Грушевський М. С. Ілюстрована Історія України. \\ на CD-ROM “Антологія
історії України”

Історія держави та права України. – В 2-х книгах. / А.Й.Рогожин,
М.М.Страхов, В.Д.Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук
України А. Й. Рогожина. — К.; 1н Юре. — 1996. — 448 с.

Иванов С. А. Кризис советского трудового права // Сов. гос-во и право. —
1990. — № 7. — С. 40.

Кампо В. Реформи: принцип сполучених посудин. // Віче. — 2003. — №6. —
С. 18.

Конституція України. – К., 1996.

Лунеев В. В. Преступность и уголовная юстиция в бывшем СССР и странах,
образовавшихся на его территории (1986—1992). М., 1994. — С. 108.

Мусияка В.Л. Правовые основы предпринимательской деятельности X., 1995.

Основы государства и права: Правовые памятники и правовые акты / Под
ред. В.В.Комарова X., 2002. — С. 45.

Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995.

Право України. — 2003. — № 7. — С. 3—14. Див.: Право України. — 1993. —
№ 11—12

Право України. — 2002. — № 9.

Пивовар С. Ф., Серіщев Я. М., Стельмах С. П. Всесвітня історія XX
століття. К., 2003. — С. 209.

Суханов Е. А. Преподавание гражданского права в современных условиях //
Вести. МГУ. Сер. Право. — 2000. — № 4. — С. 22.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції, 1993. –

Тацій В. И., Грошевий Ю. М. Правові заходи охорони Конституції // Вісн.
Академії правових наук України. — 1995. — № 3. — С. 41—42.

Україна і світ. К., 2003. — С. 358.

Ющик О. Реформування законодавчого процесу: проблеми і перспективи //
Віче. — 2003. — № 7. — С. 30-32.

PAGE

PAGE 2

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи