РЕФЕРАТ

з предмету: Філософія

на тему: «Онтологія, як теорія буття»

1. Суть та зміст категорії буття

Онтологія — розділ сучасної філософії, що вивчає фундаментальні принципи
буття, найбільш загальні сутності і категорії існуючого. Під існуючим
розуміється сукупність різноманітних проявів буття, тобто будь-яка річ
або явище в аспекті їх причетності до буття. У філософії Мартіна
Хайдеггера існуюче (речі і люди) протипоставлене буттю, що лежить в
основі і за межами існуючого. Виділяються різні сфери дослідження:
онтичне і онтологічне, скероване на буття.

Розуміння суті людини як діяльнісної та духовної істоти можливе лише на
основі визнання багатогранного ставлення людини до навколишнього світу і
до себе самої. Для аналізу всіх суттєвих характеристик і оцінок людини
треба розкрити і основні властивості світу, де відбувається
життєдіяльність людини. Саме основні властивості світу дозволяють
правильно зрозуміти особливості розвитку людини, її природної
організації і знайти ключ до сутності. Відносини людина — світ —
принципово важлива філософська проблема. Зміст поняття світ
розкривається через систему онтологічних категорій: буття, дійсність,
суть, існування, субстанція, матерія, рух, простір, час, системність. У
них та інших споріднених категоріях здійснюється філософське осмислення
світу. Термін онтологія (ontos — з грецької — рід, відмінок, суще; logos
— вчення) ввів у філософію Гокленіус у праці «Філософський лексикон» і
потім підтриманий Вольфом.

Поняття світ

Складовою невід’ємною частиною вчення  про людину є знання про світ.
Людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв’язок,
стосунки і відносини з іншими людьми тільки через пізнання світу, його
сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування.
Поняття світ, всесвіт має конкретно-історичний зміст, що визначається
станом і рівнем культури, науки, техніки, матеріального виробництва
суспільних відносин, природи. Ширше і різноманітніше бачиться світ
людиною, якщо більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні
сили суспільства, сильніше олюднюється сам світ. Разом з тим і сама
людина, «опредметнюючись» результатами своєї праці, діяльності, своїм
розвитком зобов’язана світу. Світ — це єдність об’єктивної дійсності і
дійсності сутнісних сил людини, що мають конкретно-історичний характер.
Поняття світ належить до понять, формування яких почалося ще в період
складання міфології і пов’язано з виділеннями людини із природи.

На ранніх етапах розвитку суспільства людина не могла сама одна
протистояти навколишньому світу. Об’єктивні умови становлення
суспільства викликали формування спільних зусиль, потреб, цінностей,
норм поведінки. Спільно вироблені правила, норми життя регулювали
стосунки не тільки в середині общини, але й з природою. Формувалося і
цілісне уявлення людей про коло речей, властивостей, стосунків,
утворювалася певна єдність людей між собою і з природою. Важливо, що
тоді змінюється характер ставлення общини до природи: людина переходить
від пристосовництва та збиральництва до діяльності, спрямованої на
виробництво з предметів природи знарядь праці, а з їх допомогою — до
перетворення предметів природи на засоби задоволення потреб людини.
Природа безпосередньо включається до сфери активної діяльності людини.
Уявлення людей про себе, природне оточення, а також взаємовідносини
людини і природи знайшли відображення у понятті світ. Зрозуміло, світ —
це цілісна система, що розвивається в діалектичній єдності природи і
суспільства. Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності
перетворює природу на світ свого буття, що, з одного боку, забезпечує її
існування і життєдіяльність, а з іншого, — руйнує природу і створює
загрозу власному існуванню. Таке розуміння категорії світ простежується
у багатьох мовах, де нерідко вживається у значенні общини.

У процесі суспільної практики поняття світ змінювалося і наповнювалося
змістом, всебічно відбиваючи часто суперечливі аспекти людської
діяльності, що ускладнювалися. У сучасній філософії існують різні
підходи до розуміння категорії світ. В екзистенціалізмі світ є те, що
утворює світовість існування, тобто буття людини у світі. Зокрема, під
світом розуміють: по-перше, все існуюче, що є у світі; по-друге, буття
існуючого, яке може виступати у певних визначених групах: світ
математики, світ мистецтва та ін.; по-третє, те, де існує, живе людина
(суспільний світ, або власне, або найближче повсякденне середовище);
по-четверте, світовість, яка існує одночасно в собі й апріорі (тобто у
знанні, що передує досвіду і не залежить від нього) і як модус (спосіб)
різних світів. За твердженням відомого німецького філософа Мартіна
Хайдеггера, світ — вид буття людського існування і проникнення у
трансцендентний (тобто вихід за межі кінцевого існування) стан людського
існування, який робить можливим подолання поняття свідомості і
супутнього йому поняття відчуженості від світу й ізольованості суб’єкта.
Отже, поняття світ охоплює натуральну і штучну природу, соціальні
відносини, духовний світ людини, способи і продукти духовної творчості.
Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не
означає, що зникне природа і зміни, які сталися в ній за допомогою
людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ буття людини.

Поняття сутність, існування

Відносини людина — світ конкретизуються категорією сутність, суть. Під
сутністю  розуміють те, що складає суть речей, сукупність їх основних
властивостей, їх внутрішній зміст, який виражається у єдності всіх
багатоманітних і суперечливих форм буття. У відносинах людина — світ
суть виражає глибину зв’язків людини і її предметного оточення,
виникнення, функціонування і розвиток систем. Із руйнуванням суттєвих
властивостей припиняється існування процесів. А факт присутності явищ,
процесів фіксується категорією існування. В історії філософії поняття
існування вживалося звичайно для визначення зовнішнього буття речі або
процесу, яке, на відміну від суті речі, осягається не мисленням, а
досвідом. Раціоналізм XVII-XVIII стст. (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза,
Георг Гегель та ін.) у розумінні існування виходив з вчення про
тотожність мислення і буття. Категорія існування тут, по суті,
трактується як дещо розумне, раціональне. Пізніше, у XIX ст., категорія
існування набуває іншого розуміння у датського релігійного філософа
Сьорена К’єркегора, який на противагу традиціям раціоналізму тлумачив
існування як людське буття, що осягається безпосередньо. Існування
одиничне, особисте, кінцеве. На початку XX ст. к’єркегорівське розуміння
існування відроджується екзистенціалізмом, де поняття існування займає
центральне місце. Існування трактується екзистенціалізмом як дещо
співвіднесене із трансценденцією, тобто виходом людини за власні межі. У
Мартіна Хайдегера існування — це буття того сущого, яке відкрите для
явності буття, у якій воно находиться завдяки тому, що переносить її.
Під сущим тут мається на увазі людина, а переносити що-небудь Мартін
Хайдеггер розуміє у значенні турбуватися про що-небудь.

Категорія існування традиційно використовується у філософії для
вираження факту наявності якої-небудь речі, процесу або явища. Існувати
— означає бути в наявності. При всьому, здавалося б, багато обіцяючому
інформаційному обсязі з’ясовується, що категорія існування відзначається
досить бідним змістом, фіксує наявність, не розкриваючи специфічності,
єдності й інших властивостей, що відображаються онтологічною категорією
дійсності.

Поняття дійсності

Категорія дійсність відображає об’єктивну  реальність, існуючий світ. У
її змісті виділяють різні за характером і принципом рівні: справжня
реальність (матерія), соціально-історична, ідеальні об’єкти науки,
теорії, ідеї, гіпотези, цінності, досягнення культури та ін. Але
категорія дійсність виражає не просто сукупну наявність. Особливість її
в тому, що дійсність відображає, на відміну від категорії існування,
цілісність, системність. Тому, за категоріальною суттю, дійсність є
єдність сутності та існування. Звідси, розуміння дійсності означає не
просту констатацію якої-небудь наявності, а проникнення в її суть
дослідження усіх форм існування і прояву сутності.

Природно, поняття сутність, існування, дійсність з різних сторін
відбивають специфічні властивості світу і форм його прояву і дозволяють
глибше і всебічно зрозуміти взаємозв’язок людини і світу. Важливе
значення для глибокого розуміння взаємозв’язку людини і світу має
категорія буття.

Поняття буття вперше застосував у філософії античний філософ Парменід
(V-IV стст. до н. е.).

Суть, зміст категорії буття

В період Парменіда частина людей перестала вірити у міфологію, оцінюючи
її як вигадку. Тим самим руйнувалися основи тодішнього розуміння світу,
базу якого складали боги і традиції. Світ, що здавався людям доти
надійним і стабільним, виявився нестабільним і хитким. Людина втратила
життєву опору. Оцінюючи античний період життя суспільства, сучасний
іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав, що тривога і страх перед
світом людей, які втратили опору в житті, надійний світ традицій, віру в
богів, безперечно були жахливими. Саме тоді вперше Парменід усвідомив
ситуацію, фактичну кризу людського існування і поставив на місце влади
богів — владу думки. У філософських бесідах Парменід обгрунтував
наявність у світі нової сили, здатної утримувати світ людини і Всесвіт у
порядку і гармонії, забезпечувати стабільність і надійність. Така сила,
за Парменідом, — необхідність, що, насамперед, асоціювалася з порядком.
Заведений у Всесвіті хід речей, говорив Парменід, не може раптово, за
чиєюсь волею змінитися: день завжди прийде на зміну ночі, сонце раптово
не погасне, люди не загинуть водночас. Парменід визнавав наявність за
речами предметно-чуттєвого світу, своєрідного гаранта існування.
Незримий світ — гарант видимого світу — найдосконаліший, найпрекрасніший
і гармонійно влаштований, де панують Благо, Світло, Добро. Саме такий
світ, що раціонально осмислюється і осягається, називав буття.

Введення Парменідом у філософію поняття буття виявилося вельми
перспективним і плодотворним. За допомогою поняття буття філософи
розробляли потім різні концепції світу. Іммануїл Кант створює
гносеологічну концепцію буття. На думку представників філософії, життя,
буття — це життя. Буття у філософській антропології розглядається як
здатність людини виходити за сферу суб’єктивності і обґрунтовувати усе
суще. У контексті марксистської філософії буття ототожнюється з
природою, буття взагалі є відкрите питання, починаючи з тієї межі, де
припиняється поле зору. Неотомісти вищою реальністю визнають чисте буття
і розуміють його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. На
думку неопозитивістів, питання про відносини мислення до буття не
наукове, тому що філософський аналіз не поширюється на об’єктивну
реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Знаменитий німецький екзистенціаліст Мартін Хайдеггер, який віддав сорок
років життя вивченню проблеми буття, підкреслює, що питання про буття і
його вирішення Парменідом зумовили долю західного світу. Як же сам
Мартін Хайдеггер вирішує проблему буття? У праці «Буття і час» ставить
вимогу поновити питання про буття, залишене, на його погляд,
європейською філософією в її витлумаченнях сущого на другий план — у
сферу абстракцій і логічних розробок. Буття було і залишається головною
справою думки. Питання про буття найбільш важливе для людської істоти,
Мартін Хайдеггер визначає його як «Dasein»: тут — буття, відкрите буття,
чиста присутність до речових визначень. За Мартіном Хайдеггером, буття
виникає із заперечення ніщо, тоді як ніщо дозволяє сущому занурюватися,
завдяки чому розкривається буття. Для розкриття буття має потребу в тому
сущому, що називають існуванням. Буття — своєрідна просіка, що відкриває
таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і
полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у
наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки
настроям. А сенс існування — у виявленні буття як просіки всього сущого.
Мартін Хайдеггер питає: як же бути, якщо відсутність належності буття до
людської суті і неуважне ставлення до такої суті дедалі більше визначає
сучасний світ? Як же бути, якщо знехтувавши буття, людина дедалі більше
переносить на суще, що майже відмовляється від думки приналежності буття
до її суті і на саму занедбаність намагається відразу ж накинути флер?
Що робити, коли все виявляє ознаки того, що в майбутньому ще рішучіше
утверджуватиметься ця залишеність з усім неуважним до неї ставленням?

Французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905-1980 pp.) відмічав, що
буття чиста, логічна тотожність з собою самим. У ставленні до людини
тотожність виступає як буття-в-собі, як пригнічена, огидна
поміркованість і самозадоволення. Будучи існуванням, буття втрачає
вагомість і зносити його можна лише завдяки тому, що вміщує в собі ніщо.
У вітчизняній філософії існують різні підходи до розуміння буття.
Філософ Григорій Сковорода виділив три світи: мікрокосм, макрокосм і
світ символів. Матеріаліст Іван Франко розумів під буттям природу. У
сучасній історії філософії існує багато підходів до вирішення проблеми
буття. І все ж кожний із способів вирішення проблеми іманентно містить
питання, невизначеність, які стимулюють нові філософські пошуки.

Проблему буття, очевидно, можна вважати вічним питанням філософії. І
все-таки розробка філософами категорії буття дала корисні результати:
виявлено специфічний зміст буття, обґрунтована логічна і гносеологічна
необхідність категорії у філософії та ін. У широкому розумінні буття е
захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття
е те, що існує: матерія, речі, властивості, зв’язки і відносини. У формі
духовної реальності існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди
найбурхливішої фантазії, казки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і
матеріальне, і духовне. На відміну від категорії існування, де акцент
робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у
категорії буття не сама наявність, а присутність конкретних реальностей
у їх якісній визначеності. Категорія буття повніше характеризує
багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що
відрізняється уже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціальне
пасивна, обмежується життям живої істоти, то про неї говорять, що така
людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті передбачає
активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття —
загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною
світу. Важливою особливістю категорії буття вважається обов’язкова
наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь
властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття
передує всьому, що є у світі. Не випадково і Біблія починається з «Книги
буття», а Євангелія від Іоанна зі слів «Спочатку було слово». Це,
очевидно, можна розуміти і так, що створенню світу уже передувало буття
абсолютного змісту.

Характеристика загальної категорії буття дає можливість виділити деякі
сторони системи: Людина — Світ, які осмислюються за допомогою поняття
буття.

Перша: тема життя і смерті людини. У процесі життя у кожної людини
неминуче виникають питання: «Що таке життя?», «Скільки я проживу?», «У
чому сенс мого життя?», «Що буде зі мною після смерті?» та ін.
Релігійні, етичні та філософські системи дають на них різні відповіді.
Одні вважають, що з фізичною смертю людини вмирає і душа, інші визнають
потойбічне життя, треті — життя після смерті. Дійсно, як у таких
складних питаннях розібратися? Людина не більше, аніж піщинка у
безмежному світі. Як людина з ним зв’язана? Категорія буття
методологічно орієнтує шукати відповіді на запитання на основі єдності
індивідуального, окремого (одиничного) і Всесвіту. Специфіка буття
людини полягає в тому, що людина одночасно має три відносно різні
буттєві виміри. Перший вимір людини фіксує реальне буття окремої людини
як мислячої і відчуваючої істоти. Другий вимір пов’язаний з тим, що
людина, як індивідуальна особа, належить до виду Homo Sapiens, який
береться на конкретному етапі еволюції світу. Третій вимір характеризує
людину як соціально-істо-ричну істоту. Тільки в єдності всі три виміри
дозволяють правильно визначити суть системи Людина — Світ, зрозуміти її
місце у світі, що змінюється, відповісти на запитання про сенс життя,
буття людини.

Друга сторона в системі Людина — Світ пов’язана з осмисленням
суперечливої єдності неминущого буття як цілого і минущого буття окремих
речей, їх властивостей і відносин. Усе окремо існуюче живе, як відомо,
має коротке життя, що вимірюється у деяких випадках тільки годинами.
Виникає питання: як пов’язані між собою окреме (минуще) і ціле
(неминуще)? Справжнє незмінне і неминуще буття в античного філософа
Парменіда є дещо стійке і надійне, а всякі зміни — тільки свідчення
несправжності і небуття. Ближче до істини розмірковували античний
філософ Геракліт і німецький філософ Георг Гегель. Суть буття не
нерухома, стверджували вони, а знаходиться у вічному становленні, в
єдності буття і небуття (відсутності буття). Знаменитий гераклітів
«вогонь» як принцип і основа світу, у поетичній і наочній формі поза
усім, влучно виражає буття у становленні. Міркування про мінливість
буття неминуче приводять до виникнення проблеми часу. Буття відображає
рух, зміни фрагментів буття, фіксує час їх існування. Світ є єдність,
вічне становлення неминущого буття природи як цілого і минущих,
тимчасово існуючих окремих речей. Завдяки своєму існуванню природа,
людина, суспільство, ідеї та ін. утворюють цілісну єдність неминущого
світу, що має внутрішню логіку існування і розвитку.

І, нарешті, третя сторона у системі Людина — Світ дозволяє глибоко
зрозуміти структуру буття, осмислити його види і форми, простежити їх
взаємозв’язок. Існують такі форми буття: по-перше, буття речей,
властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто
створених зусиллями людини); по-друге, буття людини; по-третє, буття
соціального, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття
суспільства як цілого; по-четверте, буття ідеальне (духовне), що
поділяється на суб’єктивоване ідеальне (індивідуальне), об’єктивне
(позаіндивідуальне) і об’єктивоване ідеальне (сукупність завершених
творінь духу); по-п’яте, буття біосферне (земна оболонка, охоплена
біологічним життям).

У чому особливості форм буття? Буття природи (перша природа), її речі,
властивості і відносини, стани і процеси характеризуються тим, що буття
природне об’єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини.
Природа безкінечна в часі і просторі, була завжди, є і буде. Однак, така
особливість притаманна лише природі, тоді як життя окремих речей,
властивостей і відносин характеризується чергуванням буття і небуття.
Буттю природи, отже, притаманний взаємозв’язок минущого і неминущого
буття окремих речей, процесів і станів в неминущому бутті природи.
Поняття природи знаходиться в одному ряду з поняттями Універсуму,
Всесвіту і характеризується універсальністю, законовідповідністю і
самодостатністю. Особливість буття речей, вироблених людиною («другої
природи»), тісний взаємозв’язок природного матеріалу, втіленого
ідеального (духовного), опредмеченої (перенесеної на предмет) діяльності
людини, а також соціальних функцій створених речей. Штучна природа —
світ єдиний, цілісний, такий, що розвивається за специфічними законами,
створюється на основі мети, покладеної в діяльність людини, і включає
знаряддя праці, промисловість, інфраструктуру школи, об’єкти культури,
предмети побуту та ін. Буття штучне є «соціально-історичне, а саме,
цивілізоване буття». Речі «другої природи» битійствують нібито у двох
вимірах, живуть двома життями відразу: природним, тобто створеним
«першою природою», і тією, яку їм визначила людина. «Друга природа»
тісно пов’язана з існуванням людини, рівнем її свідомості, практичними
навиками, оскільки виникла в результаті її діяльності, у штучному світі
діють і закони «першої природи». Штучна ж сфера перебування, де
безпосередньо і живе людина, відносно самостійне буття.

Буття людини характеризується рядом особливостей. Людина -частина
природи і, як усе живе, підпорядковується її законам: проходить етапи
виникнення, розвитку і загибелі, включаючись тим самим у діалектику
буття і небуття. Людське тіло, як і всі речі природи, підпадає дії
закону збереження речовини і енергії. Біологія людини — відносно
самостійний світ, порушення якого з боку здоров’я таїть у собі шкідливі
наслідки для нових поколінь, особливо якщо зміни пов’язані з порушенням
екологічного балансу між людиною і природою. Особливості буття людини не
вичерпуються тим, що людина — природна істота.

Людина — істота, яка володіє свідомістю і здатна до людських форм
спілкування. Наявність свідомості у людини якісно виділяє її серед інших
високорозвинених тварин і надає її буттю нових особливостей. По-перше,
завдяки свідомості людина на основі предметно-практичної діяльності
задовольняє свої потреби і тим самим взаємодіє з іншими формами буття.
По-друге, людина має не тільки свідомість взагалі, але й душу, що
дозволяє їй усвідомлювати саму себе, свою історичність, свою неминучу
смерть. Діяльність душі створює умови для розуміння залежності і
водночас відносної незалежності людини від зовнішнього середовища,
забезпечує самостійність мислення, свободу. Індивідуальний дух
встановлює зв’язок людини зі світом інших битійних форм, усвідомлює їх
суть і тим самим піднімається над світом тварин і природи. Завдяки
тілесно-духовній організації, людина є особистість, здатна до
цілеспрямованої, планомірної діяльності, до творчості, до
«самосвідомості» і самоформування самої себе. Людина підноситься над
природою як духовно-культурна істота, її суть в тому, що відрізняє
цілісне від доцільного, корисне від приємного. По-третє, людина
суспільна істота, тому що не здатна стати людиною поза соціальним
оточенням, у повній ізоляції від інших людей, її життєдіяльність не може
проходити нормально без використання знань, знарядь праці, досвіду, що
здобуті і створені іншими людьми, суспільством. Процес соціалізації
індивіда — необхідний атрибут життєдіяльності кожної людини, який
продовжується усе життя. Суспільна сутність людини проявляється і в
тому, що вона залучена у реальний історичний процес і бере участь у
суспільному житті: у колективній праці, соціальних реформах, страйках,
війнах.

Буття соціального (суспільства) є частина матеріального світу, що
відособилася від природи, форма життєдіяльності людей, що історично
розвивається. Суспільство — надзвичайно складна система, включена у
суперсистему Космосу і Землі, що має в становленні і розвитку специфічні
особливості. Буття соціального — результат цілеспрямованої і доцільно
організованої сумісної діяльності великих груп людей на основі спільних
інтересів і договору. Джерело розвитку буття суспільства складається з
векторів різних сил: природних, власне соціальних і духовних.
Суспільство складається із системи соціальних, державних, владних
інститутів, взаємодія яких забезпечує йому можливість функціонувати і
розвиватися як система відносин. Соціальне буття — це реальність
особливого роду, що не належить до інших форм буття, в тому числі до
психічних, індивідуальних аспектів людського існування.

Виникає буття соціальне в результаті різноманітних взаємодій індивідів і
утворює позаіндивідуальну і надіндивідуальну реальність. Основу
взаємодії індивідів складає соціальна дія, поєднання соціальних дій
породжує стійкі змістовні зв’язки поведінки. Категорія вищого порядку —
соціальні відносини, тобто стійкий зв’язок взаємно орієнтованих
соціальних дій (Макс Вебер). Так, прикладами содіяльних відносин можуть
бути боротьба, ворожість, любов, конкуренція, обмін та ін. Саме в
системі соціальних відносин реалізується соціальне буття індивіда.
Системоутворюючим фактором сучасного суспільства багато філософів
вважають інформацію — нову соціальну реальність, де виробництво уже не
розглядається як таке, що визначає суспільний устрій, і разом з тим
змінюється концепція буття індивіда у суспільстві. Людина в межах нової
суспільної якості уже не розглядається як, насамперед, людина
економічна, діяльність якої і в соціальній сфері визначається вигодою,
користю, інтересом (Карл Маркс, Еміль Дюркгейм та ін.). Виникли: нова
раціональність, нові мотиваційні механізми, нові постматеріалістичні
цінності, що не визначаються у системі виробництва і утилітаристської
етики. Соціальне буття — складне, якісне, специфічне явище, що е
органічною єдністю окремої людини і буття суспільства.

Буття ідеального (духовного) складається із суб’єктивного
(індивідуального), об’єктивного (загального) і об’єктивного (сукупності
завершених творінь духу) духовного. Що ж розуміють під ідеальним?
Ідеальне — філософське поняття, що означає якийсь нематеріальний
початок. Ідеальне — це результат освоєння людиною себе і світу. Ідеальне
представлене у формах свідомості людини, діяльності, культури.
Суб’єктивне (ідеальне) буття притаманне окремій людині і є результат
соціалізації, внутрішньої духовної діяльності, що не припиняється до
кінця життя. До суб’єктивного буття належить: свідомість індивіда з
усією її різноманітністю швидкоплинних вражень, почуттів, переживань,
думок, ідей, переконань, настанов, знання, самосвідомість,
неусвідомлення та ін.

Становлення індивідуального ідеального проходить завдяки вростанню
людини в сферу об’єктивного духу, в духовну сферу, культуру, що
здійснюється через виховання і освіту. Об’єктивне ідеальне буття є
надіндивідуальні, відчужені (самостійно існуючі) форми духовності,
носієм яких виступають соціальні спільності, народ, суспільство. Змістом
об’єктивного ідеального є, насамперед, мова (букви, тексти, правила,
стилістика та ін.). Уся реальність відчужена від окремої людини і
поколінь людей. Мова — особлива реальність, світ, відображений у
людській культурі. Смертні люди змогли завдяки мові породити безсмертні
ідеї і тим самим забезпечили соціальну пам’ять, носієм якої є народ. До
об’єктивного ідеального належать також панівна мораль, моральність,
ідеали, цінності (краса, справедливість, істина), традиційні форми
виховання і освіти, діюче право, прийняті цінності, панівний світогляд
(релігія, філософія), норми мислення та ін. Об’єктивне ідеальне
органічно пов’язане із суб’єктивним, особистий дух биттійствує завдяки
зв’язку з об’єктивним. Об’єктивне ідеальне втілене у сукупності
завершених творінь свідомості людини. Будь-який твір індивіда можна
розглядати як єдність матеріального і визначеного ідеального. Об’єктивне
ідеальне наявне в усіх речах і процесах «другої природи», в тому числі і
утилітарного призначення, зафіксоване у визначеному рівні розвитку
виробництва, техніки, культури, науки. В об’єктивному дусі мистецтва
пізнаємо живий дух давно померлих людей, інших історичних епох.

На сучасному етапі розвитку світового співтовариства буття біосфери
заполонило розум усього мислячого людства (біосфера від грецького — bios
— життя і sphaora — сфера). Біосфера, за Володимиром Вернадським, — це
земна оболонка, охоплена біологічним життям, що накладає на неї
своєрідну геологічну і фізико-хімічну організованість. Виникнення життя
на Землі і пов’язане з ним утворення біосфери в науці розглядається не
як ізольована поява вогнищ життя в окремих ареалах, а як єдиний процес
утворення життя на всій планеті із зародженням відповідних умов. У
результаті швидкого розвитку виробничих сил суспільства відбулося
стрімке зростання так званого антропного фактора, тобто людського впливу
на навколишню природу із споживацьким до неї ставленням з боку людини. У
60-і роки XX ст. виникла глобальна екологічна криза, негативні наслідки
якої становлять реальну загрозу для життя людей. Вихід із неї —
коеволюційний шлях розвитку суспільства, тобто в гармонії суспільства і
природи.

Безперечно, всі форми буття — буття речей, властивостей, відносин,
процесів природного і штучного походження, буття людини, буття
соціального, буття ідеального і біосфери мають якісні відмінності, і
водночас взаємопов’язані, оскільки світ — єдине ціле. Осягнення людиною
буттєих форм здійснюється з позицій єдності світу, органічного
взаємозв’язку всіх форм буття. Форми пізнання буття: наукове, буденне,
релігійне, надчуттєве, музичне, містичне та ін. Суспільством вироблені
різні методи осягнення буття. Перспективним є метод, що ґрунтується на
принципі системного аналізу. На початку 70-х років Бертран Рассел і Імре
Емерлі сформували концепцію про цілеспрямовані системи, що прямують до
ідеалу, вважаючи, що розвиток у будь-якій сфері людської діяльності йде
шляхом вибору певного ідеалу, який описує граничний стан сфери (взагалі
недосяжний), знаходження послідовності мети, що виступає віхами на шляху
від поточного стану до ідеального, процесу досягнення мети і зміни
ідеалу. Щоб отримати такий ідеал (речі або діяльності) необхідно:
встановити суттєві для виду ознаки, визначити діапазон їх значення для
одних змінних, які розглядаються як бажані, установити гранично високі
значення, а для другої (небажані) — значення рівні нулю. Суть же самого
ідеалу соціального осягнення буття зводиться, по-перше, до положення, що
знання, незалежно від їх форми, не становлять самі по собі соціальну
цінність. Осягнути що-небудь ні в якому разі не означає «отримати
знання», треба одержати соціальний ефект, що базується на знаннях;
по-друге, у межах відомого діяльність у будь-якій сфері набуває
характеру становлення технології, що дає гарантований ефект; по-третє,
сфера невідомого повністю локалізована і як така ідентифікована
(прирівняна); по-четверте, все, що підготовлено попереднім розвитком,
відразу ж пізнається, причому соціальних та інших обмежень не існує;
по-п’яте, соціалізація пізнаного здійснюється негайно і повністю,
з’ясовуються всі наслідки нового факту. Обмежень тут також немає. Ідеал
-момент цілепокладання. Дія його механізму ґрунтується на послідовній
відмові від ідеалізацій до рівнів, що узгоджуються з наявним станом
реальності. Метод ідеалу, в основі якого лежить системниі аналіз, не
єдиний спосіб осягнення буття, існують і інші, але всі вона враховують
взаємозв’язок форм буття, цілісність світу.

2. Суть, зміст субстанції

Матерія як субстанція

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним
станам  і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому
собі, а не завдяки іншому і не в іншому. В залежності від характеру і
загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна
субстанція (дух або матерія) — монізм (від грецької monos — один), дві
субстанції — дуалізм (від латинської — dualis — двоїстий), наприклад,
дух і матерія одночасно (Рене Декарт), і, нарешті, множина субстанцій —
плюралізм (від латинської — pluralis — множинний), наприклад, монади у
німецького філософа Готфріда Лейбніца.

В історії філософії існували різні підходи до розуміння субстанції: як
суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний
суб’єкт та ін. В античній філософії називалися різні субстанції,
наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів
першу суть і розглядав її як основу, невіддільну від індивідуальності
речі. Пізніше англійський філософ Френсіс Бекон під субстанцією розумів
граничну основу буття, що ототожнює її з формою конкретних речей.
Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським
філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна
природі, всій різноманітності її властивостей і відносин. «Під
субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється само через
себе, тобто те, виявлення чого не має потреби у вияві іншої речі, із
якої повинно було б утворитися. Під атрибутом я розумію те, що розум
виявляє у субстанції як суть, що складає її. Під модусом я розумію стан
субстанції, інакше кажучи, те, що існує в іншому і виявляється через це
інше». Субстанція не причина атрибутів і модусів, не їх основа;
субстанція в них і через них виступає, кажучи по-сучасному, філософськи,
їх системою і цілісною єдністю. За Бенедиктом Спіиозою, субстанція є
причиною самої себе. «Під причиною самого себе, — підкреслював Спіноза,
— розумію те, сутність чого вміщує в собі існування, іншими словами те,
чия природа може бути представленою не інакше як існуючою». Звідси
саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активний самовідтворюючий
характер, вічність її у часі і безкінечність у просторі.

Ще в XVII ст. сформувалося і гносеологічне розуміння субстанції. Початок
розумінню субстанції покладений англійським філософом Джоном Локком в
аналізі субстанції як однієї із складних ідей і критиці
емпірично-індуктивпого обґрунтування і ідеї субстанції. Джордж Берклі
визнав лише духовну субстанцію. Англійський філософ Давід Юм відкидав і
духовну і матеріальну субстанції і бачив в ідеї субстанції лише
гіпотетичну асоціацію сприйнять і певну цілісність, притаманну
повсякденному мисленню. З аргументами Давіда Юма погоджуються сучасні
представники позитивізму, лінгвістичної філософії. Багатовікові
суперечки про природу субстанції породили ще одну її модифікацію
(видозміну) — пантеїстичну (від грецької pan — все, theos — Бог), її
прихильники (Аверроес, Дуне Скот, Бенедикт Спіпоза, Джордано Бруно та
ін.) послабили дуалістичні суперечності різних субстанцій тим, що
духовне і матеріальне нібито не протистоять, а доповнюють одне одного:
через пізнання природи здійснюється пізнання Бога. Пізніше, у XVII —
початку XIX ст., німецькі філософи Іммануїл Кант і Георг Гегель
збагатили вчення про субстанцію тим, що розглядали її як дещо внутрішнє,
мінливе і суперечливе, як таке, що саморозвивається.

У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія — це
філософська категорія, що означає об’єктивну реальність, тобто світ
речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються
людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима,
не ліквідується, матерія вічна і безкінечна у якісно і кількісно і має
здатність будь-яких форм відображення (відносини об’єкта і образу,
знання), включаючи свідомість. Матерія, як загальна субстанція, субстрат
будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія
має властивість саморуху і саморозвитку. Субстанціональність матерії
виражається у взаємозв’язку суті і явища, різноманітного і єдиного,
сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується.
Матерія, як субстанція, є єдністю багатоманітності. Атрибутами
(невід’ємними властивостями) матерії як субстанції є системність, рух,
простір і час.

У сучасній філософії є прихильники не тільки матеріалістичної концепції
субстанції, але і духовної, що приймають як субстанцію божественну волю
(неотомізм, християнський еволюціонізм та ін.). Розуміння духовної
субстанції філософи обґрунтовують, спираючись на положення англійського
філософа Джорджа Берклі. За основу всього сущого Джордж Берклі брав дух,
для нього існувала тільки духовна субстанція вважав, що «люди безумовно
і цілком залежні» від духу, у ньому люди живуть, рухаються й існують,
дух «творить усе в усьому». Очевидно, що буття духу нескінченно мудрого,
благого і всемогутнього з надлишком достатньо для пояснення всіх явищ
природи, писав Берклі, але що стосується кожної невідчуваючої матерії,
то ніщо те, що сприймається, не має до неї найменшого відношення. У
деяких інших філософських системах функції субстанції виконують
абсолютний дух, людська свідомість, суб’єктивний дух та ін.

Субстанціональне розуміння матерії породжує неминучий своєрідний
тоталітаризм, що приводить до тлумачення речей матеріального світу як
простих модифікацій матерії, які не мають внутрішніх причин для
розвитку. Недоліки усуваються, якщо категорію субстанції розуміти з
позиції вимог принципу системності. Системний розгляд матерії як
субстанції дозволяє адекватно відобразити природний спосіб її існування,
правильно зрозуміти зразок субстанції зі світом різноманітних речей, їх
властивостей і, врешті-решт, осмислити субстанцію не як особливу основу
буття взагалі, що існує десь поза кінцевими, мінливими речами, а саме
буття речей, але не відокремлено, а в єдиній системі взаємодії одних з
одними, і тим самим і зі своєю субстанцією. Важливо, що матерія існує
лише у формі різноманітних конкретних речей, їх властивостей й
стосунків, через них, а не поряд з ними. У предметнопрактичній
діяльності ми маємо справу не зі всією матерією, а з доволі обмеженою
сукупністю форм її прояву, тобто конкретними речами і їх стосунками.

Система категорій річ-властивість-стосунки Категорії речі, властивість і
стосунки — найважливіші універсальні філософські категорії.

Ознаки загальності, універсальності обумовлюються, по-перше, тим, що на
їх основі суб’єкт відображає світ у всьому багатстві властивостей,
зв’язків і стосунків і таким шляхом пізнає його природу і структуру.
По-друге, всяке пізнання на емпіричному (дослідному) або теоретичному
рівні, по своїй суті, є не що інше як пізнання ще невідомих суб’єктові
речовинних структур, їх властивостей і нових рівнів стосунків. По-третє,
знання про будь-який фрагмент матеріального світу завжди можна виразити
у поняттях речі, властивості і стосунків.

?????¤?¤?$?????\?ина поступово пізнає такі властивості фрагментів буття
як диференційованість, цілісність, перервність, відносна самостійність і
багатоманітність, в якій відображаються категорією річ. Отже, під
категорією річ розуміють будь-який фрагмент буття, який володіє
відносною стійкістю, самостійністю, цілісністю і визначеністю.

Категорія властивість характеризує буття речей у єдності їх внутрішніх і
зовнішніх відмінностей. Властивості опосередковують рече-вість в іншому.
Річ через властивості співвідноситься з іншими речами буття, діє на них,
одночасно і сама відчуває їх дію і підлягає зміні. Беручи участь у
різних відносинах, річ не втрачає своїх властивостей, своєї
визначеності. Під властивостями, наприклад, трав, відмічає Георг Гегель,
«розуміють визначення, які не тільки взагалі притаманні тому чи іншому
дещо, а притаманні йому остільки, оскільки завдяки їм воно притаманним
йому способом зберігає себе у співвідносинах з іншим». Природно,
властивості характеризують визначеність речі з внутрішньої якісної
сторони, і з зовнішньої, репрезентуючи річ у співвідносинах з іншими.

Наявність у речі різноманітних властивостей складає об’єктивну основу
існування численних видів стосунків. Речі неможливо уявити у вигляді
чистого субстрату, простої сукупності властивостей, або якоїсь чистої
субстанції без відносин до інших речей. Георг Гегель підкреслював: «Все,
що існує, знаходиться у відносинах, і ці відносини є істина всякого
існування». Зміст категорії відносин складає взаємозалежність речей
(елементів певної системи, а також їх відносна стійкість,
самостійність). Проблема відносин — одна із основних у сучасному
науковому пізнані. Уже класична фізика висунула вимогу обов’язкового
дослідження відносин при вивчені явищ механічного і часового переміщень,
кінетичної і потенційної енергії та ін. Важко переоцінити значення
методу відносин при дослідженні хімічних явищ, зокрема, теорії хімічної
будови, явища, ізометрії та ін. В об’єктивному світі існує
різноманітність відносин: суспільні, головні і неголовні, окремі,
одиничні і загальні, органічні і неорганічні, логічні та інші.

Взаємовідносини категорій тріади річ — властивість — відносини
характеризуються взаємозв’язком, взаємоперехідністю, взаємопроникненням
(наприклад, при русі капіталу в системі економічних відносин) і єдністю.
Категорії річ — властивість — відносини відображають світ з боку
структури і дозволяють зрозуміти його не як просту сукупність
відокремлених речей, а таким, у якому усі фрагменти знаходяться у
загальному зв’язку і взаємодії.

Способи і форми буття матерії

В філософії стародавнього світу, зокрема в представників
стародавньоіндійської школи локаяти або стародавньокитайських філософів,
поняття матерія ототожнювалось з конкретним матеріалом, з якого
складались тіла і предмети: камінь, вода, земля, дерево, глина тощо.
Філософи Стародавньої Греції здебільшого вважали матерією найдрібніші
частинки — атоми або корпускули, з яких складаються тіла і які є
першоосновами буття. Пізніше філософ Рене Декарт визначав, що матерія —
складова частинка предмета (тіла), субстанція самоіснуючого буття. Інші
філософи вважали, що матерія — чуттєво пізнавальні реалії. Сучасна наука
неспростовно доводить, що матерія, різноманітність речей, властивостей і
відносин має системну організацію. Під системою (грец. — ціле,
з’єднання) розуміють сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і
зв’язках один з одним, що утворює визначену цілісність, єдність. Існують
такі системні рівні матерії: по-перше, системи неживої природи, що
включають елементарні частинки, у тому числі античастинки, поля, атоми,
молекули, макроскопічні тіла, космічні системи — планети, зорі,
Галактику, системи галактик; по-друге, системи живої природи —
біологічні системи доклітинного рівня (білки і нуклеїнові кислоти),
клітини, багатоклітинні організми (рослини і тварини), понадорганізмові
системи (популяції, види і біоценози), біосфера; по-третє,
соціальна-організовані системи — людина, сім’я, різні колективи, партії,
класи, нації, держава, системи держав, суспільство, людство. Кожна з
форм організації матерії специфічна, відносно самостійна, тоді як усі
зв’язані генетична, тобто одна розвивається з іншої. Важливо і те, що
системний розвиток світу як цілого йшов через структурне і функціональне
ускладнення інтегративної (єдиної) якості, цілісності. У системах
неживої природи цілісність визначається ядерними, електромагнітними і
гравітаційними силами. Цілісність забезпечується тим, що енергія
взаємодії між елементами системи перевищує сумарну кінетичну енергію
елементів разом з енергією зовнішнішньої дії, скерованої на руйнування
системи. У системах живої природи задається забезпеченість її
інформаційними процесами зв’язку та управління, саморегуляції і
відтворення біосистем. Соціально-організовані системи своєї цілісності
досягають завдяки розвиненим соціальним зв’язкам і стосункам, які
становлять найвищий рівень системної саморегуляції.

Факт вищої форми саморегуляції суспільних систем розуміють неоднозначно.
Справа в тому, що цілісність соціальної системи забезпечується доти,
поки її життєдіяльність не суперечить саморегуляції біологічних систем
(більш низького рівня). Тут проявляється не тільки перевага вищих рівнів
самоорганізації матерії над тими, що перебувають нижче, але й певна
залежність від них. На цю особливість вперше звернув увагу німецький
філософ Макс Шелер, який відмітив, що «потік діяльних сил тече у світ,
де перебуваємо, не з гори до низу, але з низу вгору! З найбільш гордою
незалежністю стоїть неорганічний світ з його закономірностями — лише у
небагатьох точках містить дещо нібито «живе». З гордовитою незалежністю
протистоять людині рослини і тварини, причому тварини значно більше
залежать від існування рослин, аніж навпаки. Тваринна організація життя
означає аж ніяк не тільки досягнення, але й втрату порівняно з рослинною
організацією, оскільки у неї більше немає того безпосереднього
спілкування з неорганічним, яке є у рослини завдяки її способу живлення.
Кожна більш висока форма буття безсила відносно більш низької і
здійснюється не власними силами, а силами нижчої форми. Життєвий процес
— це процес, що має власну структуру, але здійснюється винятково
матеріалами і силами неорганічного світу». Думки засновника філософської
антропології Макса Шелера є стимулом до виявлення глибинних
взаємозв’язків форм буття, а також шляхів гармонічних відносин між
суспільством і природою.

3. Форми руху матерії

Поняття рух

Усім рівням організації матерії відповідають різні форми руху.

У світі постійно при сутній рух: рухаються усі речі, змінюються їх
властивості і відносини, йде безперервний процес видозміни,
перетворення, коливання між буттям і небуттям. Безмежна кількість зір на
небі, якими милуємося в ясну ніч, тільки здаються непорушними, у
дійсності всі рухаються.

Кожна зірка — це своєрідне сонце, навколо якого рухаються планети. Разом
з іншими зірками і їх супутниками беруть участь в обертанні Галактики
навколо її осі. Галактика, у свою чергу, рухається відносно інших
галактик. За новою космогонічною гіпотезою Всесвіту, що розширюється,
Всесвіт перебуває в безперервному русі до своїх нових станів. У кожній
живій системі постійно проходять внутрішні процеси, пов’язані з
пульсацією енергії, інформацією, споживанням, переробкою і засвоєнням
їжі та ін.

Соціальні системи існують завдяки обміну інформацією, діяльності людей,
взаємодії різних компонентів соціального організму. Існування будь-якого
матеріального об’єкта можливе лише у взаємодії компонентів, що його
утворюють. Атом існує за рахунок певної взаємодії між ядром і
електронами. Організм існує завдяки взаємодії клітин і органів, з яких
складається. Взаємодія проходить усередині об’єкта і з зовнішнім
оточенням. Електрони, як відомо, входять до складу атома, але можуть
стати складовими частинами молекул, із яких виникають макротіла. Існують
внутрішні і зовнішні взаємодії. На певному етапі розвитку об’єкта вони
приводять до зміни його властивостей і відносин. Зміни притаманні всім
формам буття і складають його найголовнішу характеристику.

У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку
зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і
переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін
речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та
ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості
і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається
перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху.
Матерія і рух нерозривно пов’язані одне з одним. Рух внутрішньо
притаманний матерії і невідривний від неї. Рух — це не одномірний
складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості,
динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень,
речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості,
що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну
визначеність. На протязі дня може багато разів змінюватися настрій,
відчуття радості змінитися гнівом, мінятися думки, переживання,
відбуваються безперервні зміни тіла. Фізика елементарних частинок
стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів
системи. Вони існують і мис-ляться лише в русі, але разом з тим фізика
наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень зберігається певна
своєрідність, незмінність елементарних частинок специфічної об’єктивної
реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування спокою.
Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності.
Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху
зустрічається разом з порогами і загатами полога місцевість. Поняття
спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують
стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають
у тісному взаємозв’язку.

Типи і форми руху

У філософії розрізняють тини і форми руху. Тип руху вказує на характер
змін, що відбуваються з річчю у межах притаманної їй властивості або ЇЇ
зміни і перехід на інший рівень системної організації матерії. Перший
тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Але виникає питання:
чи можна міркувати про сталість речі і робити висновок про ЇЇ постійну
зміну, тобто рух? Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не
дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки
вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав вважати, що в
процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості і характер
відносин. Так, здатність магніту притягувати метали — внутрішня
здатність даного предмета, хоч і залишається прихованою, поки нема таких
речей, які могли б бути притягненими. У процесі взаємодії з іншими
предметами магніт тривалий період зберігає свої властивості. Феодальне
суспільство зберігало головну якість у сфері матеріального виробництва,
духовного життя і культури. Проблемі руху і його формам приділяв увагу
Ге-орг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні
означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами: «Річ у собі —
є річ, що володіє властивостями, і тому є багато речей, що відрізняються
одна від одної не внаслідок якихось чужих їм відносин, а завдяки самим
собі». І далі «Річ… зберігає себе у відносинах з іншими». Другий тип
руху пов’язаний з переходом з одного якісного стану речі або системи до
другого якісного рівня організації матерії. Наприклад, розвиток
суспільства від ранніх часів до сучасності, перехід у виготовленні
знарядь праці від примітивних до комп’ютерного виробництва, перехід від
неорганічної природи до біологічних рівнів організації.

Під формою руху матерії розуміється рух, зв’язаний з певним матеріальним
носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища,
які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же
основним закономірностям. Форми руху тісно пов’язані з конкретними
структурними рівнями матерії. Кожний з них має свої закономірності і
матеріальних носіїв. У сучасній філософії можна зустріти різні
класифікації форм руху матерії. Виділяються принципи класифікації форм
руху матерії: субстратный, в основі якого лежить специфіка матеріального
носія; функціональний, де форма руху співвідноситься із закономірностями
конкретного рівня організації матерії; генетичний, що вказує на
спадковість і послідовність появи форм руху в еволюції матерії. Таким
принципам відповідають певні форми руху матерії: субмікроелементарна
форма руху матерії включає рух елементарних частинок і полів
(електромагнітні, гравітаційні, сильні і слабкі взаємодії, процеси
перетворення елементарних частинок), рух і перетворення атомів, молекул,
в тому числі, хімічна форма руху, зміна космічних систем різних розмірів
(зірок, планет, зоряних систем, Галактики, Метагалактики).

Органічна форма руху — результат поступового ускладнення молекул
вуглецевих з’єднань, що привело до утворення органічних з’єднань. Життя
стало закономірним підсумком розвитку сукупності хімічних і геологічних
змін на Землі. Органічний рух складається із процесів, що проходять в
організмах і в понадорганізмових системах і включає обмін речовин,
процеси саморегуляції, управління і відтворення, біоценозні відносини,
зміни, що відбуваються у біосфері.

Соціальна форма руху — вся різноманітність практично-предметної
діяльності людини, вся система суб’єктивно-об’єктивних відносин, тобто
відносин людини, соціальних груп, суспільства до навколишнього світу.
Носій соціальної форми руху — людина — розумна суспільна істота, дії
якої носять цілеспрямований, усвідомлений характер. Взаємовідносини між
формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю.
Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії.
Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху
по відношенню до нижчої. Це положення формулюється як принцип незведення
вищих форм руху матерії до нижчих. Принцип незведення означає визнання
того, що в кожній вищій формі діють специфічні закономірності, які
неможливо виразити закономірностями, притаманними нижчим формам руху.
Наприклад, сутність життя не можна зрозуміти шляхом вивчення хімічних і
фізичних закономірностей. Організму притаманні закономірності, які діють
лише на рівні живого. Поняття пристосувальна діяльність відсутнє у
фізиці і хімії, і його природа розкривається тільки у системі
біологічних законів. На основі фізико-хімічних законів не можна
зрозуміти і те, чому мавпа може пожертвувати життям заради врятування
мавпеняти. Між формами руху і різними структурними рівнями організації
матерії існує зв’язок. У чому же виявляється органічний зв’язок?
По-перше, форми руху матерії, що розглядаються історично — це послідовні
етапи еволюції матеріальних систем, а всі класифікації відображають
найважливіші якісні зміни еволюції. Тому субординація форм руху
співпадає з реальним процесом еволюції матеріальних систем від нижчого
до вищого. По-друге, кожна вища форма руху породжується простішою: вище
включає нижче як одну із генетичних передумов, як свій власний момент.
Біологи, наприклад, встановили, що рішення одного із найін-тимніших
питань біологічної науки (проблеми спадковості) залежить від хімії і що
життя є хімія не тільки білкових тіл, але й хімічних компонентів, у тому
числі нуклеїнових кислот. По-третє, матерія -субстанціональна основа
руху. У кожному конкретному випадку специфічність тієї чи іншої форми
взаємодії матеріальних носіїв значно визначається природою взаємодіючих
елементів, що розкривається тільки через систему зовнішніх взаємодій з
навколишніми тілами.

4. Простір і час

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й
формами її існування — простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір — є форма буття матерії, що характеризує її протяжність,
структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних
системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному
досвіді при характеристиці матеріального об’єкту або множини таких
об’єктів, що займають різне положення в просторі.

Час — є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування,
послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних
систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як
синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і
філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів
одного і того ж об’єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв’язані між собою, їх єдність проявляється у
русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу
пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в
«Рамаяні», пам’ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання
простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність
людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи
простору і часу та їх відносин до матерії.

Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний.

Представники субстанціального підходу (Демокріт, Ісаак Ньютон)
трактували простір і час як самостійні сутності, що діють поруч з
матерією і незалежно від неї. Відносини між простором, часом і матерією
мислилися як відносини між двома видами самостійних субстанцій. Звідси
висновок про незалежність властивостей простору і часу від характеру
матеріальних процесів, що відбуваються у них. За ними визнавалися такі
властивості: абсолютність, універсальність і незалежність. Простір і час
і матеріальні об’єкти лише тоді прикладалися один до одного, але не
взаємодіяли, тобто знаходилися у відриві, в протиставленні. Виходячи з
такої концепції, Ісаак Ньютон будував фізичну модель світу. Ньютонове
розуміння сутності простору і часу справило суттєвий вплив на
пізнавальну активність. Перші світоглядні послідовники Ісаака Ньютона,
застосувавши його ідеї до історичного процесу, обґрунтували згодом
філософію механіцизму, що визнає механічні форми руху матерії єдино
об’єктивними.

Реляційна концепція спершу як опозиція субстанціональній сформульована в
працях Платона і Арістотеля, а в XX ст. у природознавстві набула явного
наукового підтвердження. Прихильники ре-ляційної концепції розуміють
простір і час не як самостійні сутності, а як системи відносин, що
утверджуються взаємодіючими матеріальними об’єктами. Поза такою системою
взаємодій простір і час вважаються неіснуючими. Реляційна концепція
припускає залежність властивостей простору і часу від характеру
взаємодії речей, властивостей і відносин. Разом з тим, багато її
положень все ще потребують природно-наукового обґрунтування. Положення
змінилось із створенням теорії відносності, її висновки і положення
змусили учених і філософів переглянути традиційні уявлення про простір і
час і відмовитися від субстанціональної концепції.

Сформульована в 1916 році Альбертом Ейнштейном (1879-1955pp.) теорія
відносності складається з двох зв’язаних між собою теорій: спеціальної
теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія
відносності переконливо довела, що численні просторово-часові
властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності
виступають відносними, релятивними (латин. — relativus — відносний). У
спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі
просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал,
одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху
матеріальних об’єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або
той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої
просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній
просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як
об’єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної
концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут
принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до
встановлення тісної залежності метричних властивостей простору-часу від
гравітаційних взаємодій між матеріальними об’єктами. Спеціальна теорія
відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу
залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об’єктів
геометричні властивості простору починають відхиляться від евклідових, а
темп протікання часу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше,
дала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору;
по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від
характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала
неспроможність суб’єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і
часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності
відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли, яким-небудь чудом усі
матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно
теорії відносності разом з речами зникли б і простір і час».

Основні властивості простору: протяжність, однорідність, ізотропність,
тривимірність. Час характеризується тривалістю, одно-мірністю,
незворотністю, однорідністю. І простір і час всезагальні і об’єктивні.
Протяжність простору проявляється у здатності тіл існувати одне поруч з
іншим, а тривалість часу означає здатність тіл змінюватись у просторі і
існувати одне після іншого. Тривимірність простору — фундаментальна його
властивість, що емпірично констатується, яка виражається у тому, що
положення будь-якого об’єкта можна визначити за допомогою трьох
незалежних величин: довжини, висоти, ширини. Час — одномірний, тому що
для фіксування положення, факту, події у часі достатньо однієї величини.
У науці використовується поняття багатомірного простору з будь-яким
числом вимірів. Поняття багатомірності простору — продукт математичної
творчості і використовується для опису різних фізичних процесів.
Однорідність простору означає відсутність яких-небудь виділених точок, а
ізотропність — рівноправність усіх можливих напрямків руху. Час же має
тільки властивість однорідності, що означає рівноправність усіх його
моментів. Специфічна властивість часу — незворотність, тобто
неможливість повернення в минуле. Час тече з минулого через теперішнє в
майбутнє. Деякі філософи обґрунтовують зв’язок незворотності часу з
незворотністю термодинамічних процесів і з дією закону зростання
ентропії (перетворення). Існують також космогонічні підходи до
обґрунтування незворотності часу. Виділяють об’єктивно-реальний час,
функціональний і концептуальний. Об’єктивно-реальний час — це функція
усіх без винятку матеріальних речей, явищ, процесів, що утворюється ними
з моменту їх виникнення і до зникнення. Концептуальний — це час, що
вимірюється: вимірювання водяними, сонячними, пісочними, механічними,
атомними та іншими годинниками. Функціональний — реальний час, що
утворюється завдяки послідовній зміні станів конкретних матеріальних
об’єктів; при чіткому підході його можна виміряти лише ідеальним
годинником, здатним точно повторювати ритми і тривалість, що утворюються
при послідовній зміні станів матеріальних об’єктів і їх самих.

У сучасній філософії вивчені специфічні форми вияву простору і часу у
мікросвіті, живій природі, соціальній сфері. Спеціально досліджуються
біологічний час, психологічний час, соціальний простір — час,
геологічний, історичний, художній та інші види часу і простору. За
сучасними уявленнями, послідовність і протяжність окремих етапів
розвитку організму регулюються темпоральними (часовими) генами. Якщо у
дикого штама водорості парамецій статева зрілість настає після 50
поділів після кон’югації (з’єднання двох особин), то мутанти по
темпоральних генах дозрівають на 15-20 поділів раніше. Якщо тривалість
добового ритму обмінних процесів, що пов’язана з періодом метаболічного
осцилятора, однакова для ящірки і слона, то різко відрізняється їх вік,
до якого завершується ріст і статеве дозрівання. Молекулярно-генетична
технологія дії темпоральних генів відносно зрозуміла, однак механізм їх
сполучення з астрономічним часом вивчений недостатньо. Виникає проблема
біологічного годинника, тобто внутрішнього часу.

Успіхи хроиогенетики (науки про успадкування біологічного часу) і
хронобіології (науки про біологічні ритми) привели до того, що проблема
часу для біолога це, насамперед, проблема біологічного годинника.
Внутрішній час відрізняється від астрономічного функціонально — є не
параметр, а швидше оператор, відмічає Ілля Пригожий. Саме поняття
біологічного годинника академік Володимир Вернадський вводив через
поняття «біологічного простору». Виходячи з того, що матеріальний
субстрат життя — білки, що характеризуються вираженою просторовою
асиметрією (нетотожністю правого і лівого векторів), Володимир
Верпадський вважав, що час у процесах життя не може мати будови, що
суперечить простору, з яким він нерозривно зв’язаний, і тому якісно
своєрідний, біологічний по суті. У найдальшому аспект у концепції
перенесений з особливих якостей біологічного простору і часу на
своєрідність взаємозв’язків між ними у біосистемах. Власний час, власний
вік організму можуть відраховуватися за вживанням організмом кисню.
Власний вік організму можна також виміряти за кількістю заново утворених
клітин: за площею заживання ран, росту виділених органів тіла
(наприклад, розмір кришталика ока у ссавців вважається одним з кращих
кореляитів біологічного віку), кількості клітин у дріжджів, що
відділилися, які є їх єдиною стабільною віковою характеристикою на
відміну від інших хронологічних дат.

У палеонтології широко розповсюджений аналіз розвитку великих груп
організмів на основі вимірювання кількості таксонів. Звичайно,
використовується характеристика, що стосується одного стратиграфічного
підрозділу: загальна кількість таксонів, кількість таксонів, що виникли
і вимерли. Важливо відмітити, що власний (внутрішній) час біосистем не
вичерпується поширенням на живу природу теорії відносності. Теорія
відносності не пояснює всіх особливостей часової поведінки організмів.
Показовий знаменитий парадокс близнюків: один з них залишається на
Землі, інший, повернувшись із далекої космічної мандрівки, з’ясовує, що
молодший за брата і всього свого покоління. Пояснюється це тим, що
космонавт, рухаючись по замкнутій кривій, підлягав прискоренню, і його
годинник виявився у більш сильному гравітаційному полі, ніж годинник
брата, який покоївся в інерційній системі. Звідси випливає сповільнення
часу. Власний час біосистем завжди зв’язаний з її власним годинником: у
межах системи тече тільки тоді, коли йде годинник — його зупинка означає
смерть і кінець внутрісистемного часу. Своєрідне заломлення простору і
часу у біосистемах дозволяє говорити про те, що і людина, як біологічний
організм, що має органи чуттів, володіє перцептуалышм,
біологико-психологічпим відображенням простору і часу. За допомогою
зору, слуху, за участю нервової системи людина упорядковує чуттєвий
потік сприйнять, інформації: одне розташовує після іншого. У
протилежному випадку не можна було б дати собі звіт у потоці вражень.

Своєрідність просторово-часових відносин у біосистемах полягає в тому,
що біологічний час виражає часові відносини подій, що мають місце у
просторі біологічного годинника.

Соціальні властивості простору

Соціальні форми просторово-часових структур виникають з формуванням
соціально- організованої матерії. У просторових структурах виникає й
історично розвивається людина як суспільна істота. Соціальний простір —
частина біосфери, космосу і характеризується людським сенсом. Соціальний
простір структурно неоднорідний і складається з багатьох підпросторів,
що функціонально розрізняються.

Уже на ранніх стадіях розвитку суспільства поступово формуються різні
просторові сфери перебування людини: помешкання, поселення, території
різного господарського призначення, що розташовані поруч. Властивості
соціального простору відобразилися і у світогляді людини конкретної
епохи. У міфології древніх слов’ян коло і квадрат, що широко
використовувались у їх життєдіяльності, виступали не тільки символічними
іпостасями Космосу, але й допомагали людям орієнтуватися у просторі,
упорядковували просторовий світ, у якому живе людина, і протиставити
його усьому іншому, ворожому і незрозумілому їй світу. Багатий
етнографічний матеріал свідчить про широке використання давніми
слов’янами кола для захисту ними свого житла, окремої людини. Колом
обводили дім, інші життєво важливі об’єкти. Пізніше це знайшло
відображення і в художній літературі. Згадайте, як гоголівський Хома
Брут у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» захищався від нечистої сили:
він креслив навколо себе круг. Філософ, пише Микола Васильович Гоголь,
бачив її (відьму) майже над головою, але разом з тим вона не могла
зачепити кола, яке окреслив, і продовжував посилати їй свої заклинання.
Якщо круг символізував у древніх слов’ян внутрішній простір, своє, а те,
що за кругом — інше, чуже, зовнішнє і незрозуміле, то чотири сторони
споруди (що йде від старої індоєвропейської традиції) означають
упорядковану безкінечність світу. Чотири стіни ніби відмежовували
Космос, замикали його, саме в ньому і проходила вся життєдіяльність
слов’ян. Чотири площини замикали простір, куди вміщували покійника або
безбожника. На такому принципі насипалися кургани, влаштовувалися
обряди, здійснювалася орієнтація у сторонах світу: Схід — Захід, Південь
— Північ.

На території України ранні слов’янські землянки будувались не довільно:
їх стіни розташовувалися строго за сторонами світу. Вхід у таку землянку
робили з півдня, напроти входу ставили піч-мазан-ку. Розуміння
космічного простору слов’яни переносили на своє життя: тобто дім, де
вони жили, ніби відображував Космос, а Космос розумівся як дім.
Релігійне мислення розглядає простір як певну систему місць, що
розрізняються. Кожне з них має свій зміст і функціональне призначення.
Існує гріховний світ і світ небесний, д& перебувають чисті сутності. На
Землі виділяють святі місця і особливі шляхи до них: місця прощі, святі
джерела, особливі місця у храмах, що зціляють людину та ін. Однак
цілісне уявлення про соціальний простір, що відповідає дійсності,
формується лише в системі: предметний світ, світ самої людини, відносини
людини до себе, людської свідомості, яка регулює її предметну
діяльність.

Проблема орієнтації людини у просторі вирішується узгодженням з існуючим
розгорнутим і структурованим полем об’єктивних предметів, вимірюванням
різних характеристик природного і соціального буття. Якщо б людина не
навчилася більш-менш точно вимірювати просторові характеристики об’єктів
і процесів, то її орієнтація у просторі мало чим відрізнялася б від
орієнтації тварин. При вирішенні проблем велику роль відіграють
перцептуальний і концептуальний простір в опера-ціональній функції.
Вивченням філософських властивостей простору займаються різні природничі
науки. Математика відрізняє два види властивостей простору: топологічні
(ті, що не змінюються) і метричні. Топологічні характеристики описують
такі властивості простору, як дискретність і безперервність,
розмірність, взаємозв’язок, орієнтованість. Метричні властивості:
кривизна, конечність і безкінечність, ізотропність, гомогенність та ін.
Отже, просторовий фактор відіграє важливу роль в організації виробничої
діяльності і постійно враховується людиною.

Сучасні дослідники відмічають вплив простору не тільки на окремі системи
суспільства, але й на життєдіяльність конкретного суспільства.
Розширення соціального простору народу приводить до різних історичних
змін: розширенню демократії, збільшенню політичних союзів,
різноманітності політичного життя (місцевого і регіонального управління,
етнічних відносин, релігійної та ідеологічної діяльності). Відносно
гомогенне (однорідне) населення громадян, об’єднаних спільністю міста,
мови, раси, історії, релігії, характерне для класичного, полюсного
погляду на демократію, стало неможливим, практично в усіх параметрах.
Отже, політичні зіткнення в суспільстві різних груп людей стають
неминучими. Варта уваги діяльність американського політика Джеймса
Медісона, який у 1787 p., в американських конституційних зборах і
пізніше в журналі «Федераліст» зайняв позицію, що викликала докори
антифедералістів в абсурдності і незаконності спроб створити
демократичну республіку на величезній території Сполучених Штатів. У
полеміці Джеймс Меді-сон зробив висновок, що оскільки конфлікти
інтересів закорінені в природі людини і суспільства, а вияв їх не може
бути придушено без обмеження свободи, то найкращий спосіб запобігти
чварам — розширити простір. Властивості соціального простору тісно
зв’язані з особливостями соціального часу: внутрішнім часом соціального
життя.

Соціальні властивості часу

В основі соціальної системи лежить діяльність. Історичні уявлення про
співвідносн ий часу і діяльності змінювалися. Можна виділити три типи
розуміння їх зв’язку. Спочатку час і діяльність ототожнювалися. Час
здавався людям діяльною силою Світу. Обожнювання часу в культурі
Стародавнього світу лише надало завершеного вигляду уявленням. Другий
тип розуміння співвідносин часу і діяльності став можливий в епоху
буржуазних революцій, коли час став розглядатися як зовнішні рамки для
затиснення тієї чи іншої діяльності. Третій тип характеризується тим, що
час є найважливіший фактор будь-яких видів діяльності.

На початковому етапі самому часові приписувалася діяльнісна здатність.
Міфологічна свідомість вважала, що час може впливати на хід подій
(виділялись щасливі і нещасливі дні), визначити людські долі, виступати
суддею людських справ (час — кращий суддя). Такі уявлення про роль часу
увійшли в прислів’я і приказки багатьох народів. Зв’язок часу і
діяльності першого типу відображений поетично Гесіо-дом, який передав
структуру «місяця взагалі». Кожний день виявляється або щасливим, або
нещасливим для справ, народження, весілля, або таким, що нічого не несе.
Звідси значення усіх днів місяця: одні з них несуть радість, інші —
горе: «П’ятих же днів уникай, дні ці жахливі і важкі…». Отже, для
початкового типу співвідносин часу і діяльності характерні час зовнішній
і внутрішній як умова діяльності; час по-різному відбивається на різних
видах діяльності; час обожнюється. Відмінність внутрішніх і зовнішніх
темпоральних характеристик діяльності, притаманних другому і третьому
типу зв’язку часу і діяльності, дозволяє глибше зрозуміти і саму
діяльність, і роль фактора часу. Будь-яка діяльність, чи то матеріальна,
чи духовна, займає визначений час. Тривалість, трата часу на будь-який
вид діяльності іноді затінюють те, що її метричні часові характеристики
— не єдині. Про її внутрішні темпоральні характеристики свідчить той
факт, що в неї реалізується внутрішній зв’язок минулого, теперішнього і
майбутнього, тому що протікаючи у теперішньому, діяльність опредмечує
майбутнє і розпредмечує минуле. Часова структура природи ніби
залучається до процесу матеріального виробництва. З переходом від ручної
праці до використання природних джерел енергії часова структура природи
стає внутрішнім фактором розвитку виробництва, оскільки до нього
залучаються усе нові форми руху матерії з їх різноманітними
темпоральними відносинами. Якісна зміна енергетичної основи техніки
вимагає освоєння часових властивостей інших форм руху матерії і рівнів
її організації. Внутрішньо темпоральна не тільки матеріальна діяльність
по виробництву матеріальних благ і перетворенню матеріальних основ
суспільства, але й матеріальна, наукова, експериментальна, а також
духовна і духовно-практична діяльність.

Отже, час — суттєва характеристика діяльності, його обоє ‘язкова умова і
в наслідок час стає соціальним. Носіями соціального часу є особистість,
соціальні групи, класи, покоління, культура народів. Соціальний час — це
форма реального руху людського суспільства. Ритми руху суспільства
різні. Соціальний час можна розглядати мірою мінливості соціальних
процесів. Ранні етапи розвитку людського суспільства, включаючи і
феодалізм, відзначилися з сповільненим ритмом. Він пришвидшується з
появою капіталізму. Більш швидкими темпами стало розвиватися суспільство
в сучасну епоху в зв’язку з науково-технічною революцією, становленням
багатовимірного світу.

У літературі просторово-часрві фактори життєдіяльності людини вперше
стали осмислюватися Иоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у
«Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем
Прустом «У пошуках утраченого часу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у
творах: відчуття драматичної влади бігу часу над людським життям і
неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних
засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають
своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз
психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою
швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який
людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться.
Час — спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки
здається для всіх однаковим, в дійсності — різний, і «особливе відчуття
часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напругою
творчої праці, чи спустошує сонним неробством. Точно і влучно
характеризує дослідник Михайло Бахтін не наповнений подіями час
обивателя, де людина фактично раб часу.

Філософське розуміння світу зводиться до різних форм буття, що утворюють
цілісну єдність на основі субстанції, якою виступає матерія. Матерія як
субстанція проявляється в речах, властивостях і відносинах, що формують
структуру буття. Субстанціональність матерії проявляється також у
системності, русі, просторі і часі.

Похожие записи