Реферат

з предмету «Політологія»

на тему:

«Політичні погляди М. Вебера»

Макс Вебер народився в середині 19 ст. і його розвиток як людини співпав
з важливими змінами в суспільстві і з процесом значного переосмислення
людьми всього світового устрою. Після Французької революції 1948 року
світ поглинула ідея лібералізму, якою захопилися дуже широкі маси
населення. Всьому світові стало зрозуміло, що народжується суспільство
абсолютно нового ґатунку, яке базується на абсолютно нових ідеях. Ця
трансформація і перехід від феодальних відносин до капіталістичних не
були несподіванкою для людства. Капіталізм органічно народився і
поступово поглинув усі сфери життя людей. Вебер виявився реальним
очевидцем його розвитку як пануючої ідеології, тому він на власному
досвіді міг зробити багато висновків з приводу цього явища. Саме природу
виникнення капіталізму Вебер і прагне дослідити в своїй праці. Вивчаючи
цю проблему він переконується, що хоча капіталізм і має глибоке
історичне підґрунтя, але його активний розвиток в 20 ст. не був
історичною закономірністю. Скоріше, він став наслідком поєднання
багатьох історичних факторів в окремо взятому регіоні (в Європі), а цей
симбіоз спрямував розвиток цілого континенту в русло практичного
капіталізму. Власне, «Протестантська етика» і скерована на те, щоб
розкрити ту, на його думку, найважливішу сукупність передумов, які
сформували той суспільний лад, який зараз домінує. Відверто кажучи, до
Вебера було ще декілька видатних праць на цю тему, які намагалися
пояснити деякі аспекти тогочасного суспільного життя. Але Вебер, на мою
думку, найефективніше дослідив саме культурно-духовні аспекти
новоєвропейських капіталістичних відносин. Цим він багато в чому
суперечив Марксовому баченню первинності економічних відносин у
становленню всього нового. З одного боку Макс Вебер признає в Марксі
видатного вченого, який започаткував наукове вивчення капіталізму і
побачив в капіталізмі могутній фактор прогресивного розвитку в
порівнянні з феодальним типом економіки. З іншого боку він вважає
абсолютно утопічним висновок Карла Маркса з аналізу капіталізму. За
словами самого автора:

«Протестантською етикою я хотів показати нездатність марксистського
принципу згідно якого, лише економічні стосунки в суспільстві визначають
форми суспільної свідомості»[3]. Саме тому праці Вебера були такими
табуїзованими в Радянському Союзі, де за основу всього нового брали лише
матеріальний аспект людського життя. Геніальність мислителя і його
«Протестантської етики» в тому, що досліджуючи причини виникнення
капіталізму в Європі, ми можемо зробити власний ґрунтовний аналіз
головних основотворчих факторів Європейського суспільства, прослідкувати
характер їх розвитку і спробувати особисто зробити прогнози щодо впливу
цих факторів на європейське суспільство. (6)

Власне, основне поняття, для пояснення якого була написана
«Протестантська етика» можна виразити всього двома словами. Але на думку
Вебера ці два слова дозволили людській цивілізації не загинути в собі, а
зробити великий крок вперед у напрямку до вдосконалення. Саме Дух
капіталізму «винен» у тому, що людство досягло сьогодні такого
величезного розвитку. Автор, розкриваючи це поняття, також розкриває
його суть, передумови його виникнення та розвитку. Щоб зробити своє
дослідження повним Макс Вебер у першому розділі праці детально обстежує
те, що він назвав Духом. В цьому він повністю покладається на Бенджаміна
Франкліна — на його думку того, хто вперше поєднав доскональне розкриття
цього поняття в своїх працях з ефективним практичним їх втіленням. Ця
частина праці є настільки практичною, що на неї може покладатися
пересічна людина в повсякденному житті, використовуючи її як посібник
для життя і виживання в умовах капіталістичної конкуренції. Тут можна
багато разів зустріти процитовані слова Франкліна, після яких йдуть
невеликі але коректні висновки Вебера. Спираючись на слова
американського президента автор розкриває риси ментальності, що є
необхідною складовою поведінки його сучасників, які прагнуть бачити свій
бізнес вдалим і прибутковим. Вебер оперує такими поняттями як час і
гроші, кредит і гроші, чесність, пунктуальність, старанність,
діловитість, ощадливість, наявність чеснот і видимість чеснот, прагнення
до наживи та покликання, традиції. Він на практичних прикладах стикання
проявів капіталізму та традиціоналізму показує переваги та недоліки
кожного з них, при цьому майже завжди традиціоналізм програє.

Україна, здається, теж відкинула притаманний їй традиціоналізм і стала
на курс капіталістичних реформ, але, фактично, всі обговорення проблеми
ринкових відносин в нас носять лише поверховий характер. Більшість людей
під «Ринком» розуміють лише його елементи — купівля, продаж, кредит і
багато іншого. Але те, що ми зараз асоціюємо лише з капіталізмом,
насправді було відоме задовго до його виникнення. Ці елементи існували у
Вавилоні, Римі, Древній Греції, Індії. Але ж в ті часи капіталізм не
розвинувся!.. Чому? А все тому, що тоді не сформувався, так званий, Дух,
про який веде мову Вебер, і який, в свою чергу є тим базисом, на якому
ґрунтується сучасний капіталізм.

Отже, якщо повернутись до оригіналу, то можна констатувати, що структура
цієї праці дозволяє одразу зрозуміти на що акцентує увагу автор. А
послідовне і плавне розкриття головної думки твору, робить його
зрозумілим навіть для не дуже обізнаної в науках людини. Потрібно також
зауважити, що суть капіталістичного Духу Вебер пояснює лише в
релігійному контексті. Він провів скрупульозне дослідження намагаючись
довести, що власне релігійні переконання, релігійна етика були основними
стимулами розвитку капіталістичного суспільства. Автор зосередився на
цій стороні міркувань про Дух капіталізму і деякою мірою абстрагувався
від інших факторів, що сприяли його виникненню. З одного боку це погано,
бо доведення можуть здатися дещо однобокими, а не розкриття загальної
картини може створити враження деякої упередженості автора. Але з іншого
боку, ми знаємо, що будь-яка справа робиться найкраще, якщо нею
займається справжній спеціаліст в цій галузі і, якщо цей спеціаліст
заторукає лише свою сферу і не «лізе» в інші, маловідомі йому, то цим
він уникає багато помилок, а праця стає справді професійною. Крім того,
розгляд проблеми капіталізму лише в релігійному контексті дозволяє
автору зачепити дуже тонкі нюанси, без яких дослідження було б неповним.

Важливе значення в дослідженні праці Вебера має сам принцип викладу
автором матеріалу. Отже, книга складається з двох основних частин, кожна
з яких, в свою чергу поділена на декілька глав. Взагалі-то, якщо праця
пишеться на якусь вузько визначену тему і складається з кількох частин,
то, як правило, одна з тих частин є головною і в ній розкривається сама
суть проблеми. А інші — є допоміжними, вони з різних боків підтримують
цю основну частину, формуючи завершену концепцію. В праці Вебера
очевидним є те, що саме перший блок розкриває нам суть того, що хотів
донести нам автор, а інший — підтримує основну думку викладену в першому
розділі. Але, як на мене, не все так просто, як здається не перший
погляд. Справді, для цієї праці структура саме така: перший розділ —
основний, другий — допоміжний. Але геніальність автора виражається в
тому, що кожна частина цього твору має надзвичайно велике значення для
читача. А особливо другий розділ, який дозволяє читачеві отримати
максимум інформації для власних роздумів. Вебер починає з того, що
підтверджує фактичними даними існування такого поняття як «аскетичний
протестантизм». Він вбачає його однією з необхідних передумов існування
таких протестантських течій як кальвінізм, лютеранство, аскетизм,
методизм, пієтизм, баптизм. Також як основу своїх вчень ідею аскетичного
протестантизму взяли декілька мислителів, які не зуміли стати
зачинателями нових течій в релігії (що вдалося Кальвіну та Лютеру), але
які багато зробили для того, щоб люди розібрались в деяких проблемах, що
стосуються релігійних питань.

Вебер показує, що протестантизм повинен бути аскетичним, в іншому
випадку він перестає бути справжньою релігією і його вплив на свідомість
людини значно зменшується. Навіть Кальвін, з його ідеєю приреченості і
обраності для спасіння, зумів поєднати їх з аскезою. Вчення Кальвіна
змушує кожну людину без упину працювати і спонукає тим самим до
прогресу. Адже лише те, наскільки добре в особи підуть справи в бізнесі
є показником вибраності чи невибраності її Богом. Кальвін твердить:
«треба бути ченцем впродовж всього свого життя…»[1] Це означає, що не
якимись періодичними каяттями і молитвами, а поступовим стабільним
збагаченням (в результаті важкої і наполегливої праці) можна довести
людям і Богу про свою вибраність.

Завдяки тому, що в другому розділі Вебер робить дуже мало власних
висновків, а просто констатує факти і деякі свої спостереження, читач
отримує змогу самостійно поміркувати над запропонованою автором темою.
Деколи ці роздуми заходять надто далеко від проблеми, але ж вони ніколи
не бувають лишніми… Цей винахід автора є надзвичайно важливим, бо він
дозволяє не просто сприймати все написана як належне, а надає змогу
людині формувати самостійні висновки народжені її власними роздумами. А
якщо, по мірі прочитання, висновки читача де-не-де підтримує автор, то
це ще більше стимулює людину до самостійних оцінок. І, врешті-решт,
прочитана книга залишає настільки багато вражень, що виникає
здивування:»Як могло так багато інформації поміститись на тих, порівняно
небагатьох сторінках власне твору?»

Як я вже говорив, перший розділ «Протестантської етики» несе в собі
основний тягар змістового навантаження. Він називається — постановка
проблеми, і цілком відповідає своїй назві. Тут Макс Вебер розкрив суть
«духу капіталізму», а також основні чинники, на базі яких він виник.
Так, особливо серед них автор виділяє три основні чинники. Перший — дух
раціональності. Його формуванню сприяла антична наука з прерогативою
математики та експериментальними доповненнями епохи Відродження, Римське
право, удосконалене і поширене в епоху Середньовіччя. Другий чинник —
поява вільного робітника і промисловця; ці носії розкріпаченої праці
активно «вростали» в суспільне життя, утверджували в ньому свої позиції
разом з розвитком раціоналізму. І, нарешті, третій фактор —
протестантське віросповідання, яке найвиразніше втілила в собі суть
нового суспільства. Кожен з цих трьох чинників Вебер дослідив і пояснив.
Дуже цікавим в цьому переліку є поняття «раціональності», про яке веде
мову Вебер. Визнаючи глибоку внутрішню несумісність економічного
раціоналізму і відверто ірраціональних мотивів поведінки людини, яка
прагне потойбічного життя сповідуючи католицизм, автор аргументовано
розкриває внутрішню логіку розвитку аскетичного протестантизму. В першій
частині «Протестантської етики» він протиставляє проблему зародження
капіталістичного духу проблемі домінування в суспільстві ідеології
традиціоналізму. Як приклад він наводить систему акордної оплати праці.
Згідно неї розкривається така сторона людської психології, де людину
завжди задовольняє її теперішній стан і вона не прагне отримати щось
додаткове. Традиціоналісти твердять: «Людина від природи не хоче
заробляти більше грошей, якщо для цього треба докласти більше зусиль, а
прагне лише працювати як раніше і мати те, що вона мала до цього.»[16]
Традиціонолістськи налаштована особа шукає в праці максимум вигоди для
себе, але взагалі не хоче докладати додаткових зусиль для цього. Для неї
нема необхідності впроваджувати щось нове у виробництво, бо його
зодовільняють і його традиційні методи діяльності. Дуже важливою рисою
традиціоналізму є жадність і погоня за наживою, в найгіршому сенсі цих
слів. В принципі, деякі критики Макса Вебера можуть дорікнути йому, що
володарі капіталістичного духу також схильні до жадності і весь сенс
їхнього життя — це невпинна погоня за додатковими благами. Але чи є ці
зауваження справді доречними? Тут треба чітко розрізняти погоню зо
наживою у традиціоліста і у того, хто сповідує протестантизм.

На мою думку, це два діаметрально протилежні поняття. Адже у першого
погоня за наживою ґрунтується на наголосі не на власні зусилля, а на
іншому,- як зробити так, щоб нічого не зробити, але більше мати. У
такому випадку більше мати можна лише у випадку відвертої експлуатації
праці інших. Давайте розглянемо, що ж означає погоня за наживою у
другого. Тут ми бачимо зовсім іншу картину. Де визначальною є ідея, яка
знаменує собою своєрідний коперниконський переворот по відношенню до
попередньої «докапіталістичної» етики:»Тепер вже не набуття слугує людям
засобом задоволення їх матеріальних потреб, а все існування людини
спрямоване на набуття, яке стає метою всього їх життя»[3]. Нажива
перетворюється на самоціль. Потрібно також зауважити, що розуміння слова
«нажива» в нас носить негативне забарвлення і перетворилось в нашому
розумінні майже на лайливе слово. Але ж походить це слово від «наживати»
і не означає нічого відразного. Ствердження, що нажива стала самоціллю
означає не що інше, як те, що людина тепер орієнтується не на життєві
насолоди, не на споживання і комфорт і т.д. Вона цілком і повністю
зорієнтована на набуття та заощадження. Відмовляючись від життєвих
насолод, що не стосуються виробничої діяльності, людина отримує
задоволення від самого процесу ведення бізнесу, а зароблені при цьому
блага, виступають як додатковий побічний продукт. Інтерес для неї
становить, насамперед, діяльність, успішність якої лише кількісно
визначається величиною набутих матеріальних благ. Тут Вебер підводить
нас ще до однієї важливої складової розуміння справжнього капіталізму —
професіоналізму. Автор багато разів наголошує на винятковій необхідності
того, щоб людина лише в конкретній професії бачила шлях до спасіння.
Виконання професійного обов’язку і, одночасно, отримання задоволення від
свого професіоналізму, критерієм якого можуть слугувати матеріальні
статки і повага суспільства, наповнюють життя особливим змістом. Для
такого життя головним стає систематичне і раціональне стремління до
отримання законного прибутку в рамках своєї професії. Морального осуду
піддаються заспокійливість і задоволення осягненим,- не говорячи вже про
насолоду багатством, бездіяльність та мирські втіхи. Погоня за грошима
як самоціль прямо випливає з вимог успішного ведення капіталістичного
господарства. Насправді, для того, щоб займатись чимось треба мати
бажання не витрачати весь дохід на особисті чи сімейні потреби, а
постійно вкладати гроші в майбутнє, в розширення виробництва,
орієнтуватися на перспективу. Отже, Вебер робить висновок, що нестримна,
вільна від будь-яких норм жага до набуття існувала протягом всієї
історії людства, але для капіталістичного, раціонального ринку
необхідний специфічний, особливий дух. З роздумів Вебера випливає, що
цей «дух капіталізму» — це не що інше, як система мотивацій індивіда. В
загальному, ця система складається з чотирьох складових:

1)Позитивна моральна санкція накопиченя капіталу(як було викладено
вище);

2)Аскетизм, який виражається не тільки у прагненні обмежити до мінімуму,
але в культивуванні такого образу життя, який виховує аскетичну
особистість;

3) Необхідність максимальної прояви своїх можливостей у вибраній
професії. Ця необхідність поєднує як багатого капіталіста так і простого
робітника;

4) Наявність специфічних чеснот (працелюбство, вірність слову,
тверезість мислення, виключення азартних ігор та розбрату, чесність та

ін.).

У другому пункті я знову вжив слово «аскетизм», бо це поняття є одним з
центральних в роботі Вебера. Практично весь твір просочений розкриванням
автором відмінностей у розумінні аскези між католицизмом та
протестантизмом. Щоб правильно зрозуміти ці відмінності варто лише
послідовно прослідкувати за думкою Вебера. Основне значення в своїй
роботі автор приділяє Богові та релігіям як виразникам його бажань.
Кожна релігія проповідує свій шлях до Бога. Як виражається аскеза в
католицькому розумінні? Якщо католик виявить бажання стати якомога
ближче до Бога/заробити» своє подальше життя в Раю, то це буде означати
лише одне — відхід від всіх мирських справ. Людина стає ченцем і весь
свій шлях присвячує лише служінню Богові, яке виражається у кількості
сказаних ним молитов. А це, погодьтесь, аж ніяк не сприяє розвиткові
економічних відносин. Аскеза католиків призводить до байдужості останніх
до земного життя, до суто людських (не природних) радостей. Вони
сприймають життя на Землі лише як перехідну ланку до життя на Небі, яке
можна заробити лише шляхом постійних молитов.

В пуританському розумінні аскеза носить принципово інший характер. Тут
знову ж таки основною фігурою є Бог і життя в Раю, але шлях до Бога
прокладений зовсім іншим чином. Людина зможе лише в тому випадку
наблизитись до Бога, коли виконає свою місію на Землі. А місія людини
виражена в її земній праці. Така праця приносить користь не лише її
породжувану, вона корисна і для оточуючих. А, якщо більшість в
суспільстві займаються такою працею та ще й в рамках окремо визначеної
професії, то це є тим рушієм прогресу, який привів людство від стану
чотириногих дибілів до сучасного вигляду. Тобто, пуританська аскеза
спрямована на те, щоб шляхом якомога інтенсивнішої праці кожного
окремого індивіда принести більше користі всьому суспільству. Але у
Вебера виникає запитання: чому буржуазія прийняла протестантизм, якщо
католицька церква дуже слабо контролювала життя мирян і, практично, не
чинила перешкод для розвитку підприємництва. Адже, замість католицької
терпимості протестантизм почав здійснювати жорсткій контроль особистого
і публічного життя. Чому буржуазія активно захищала тиранію
протестантизму? Вебер намагається пояснити цей парадокс і знаходить таку
формулу. На думку автора протестантизм сприяв розвиткові раціонального
прагнення до наживи і втілився в образі життя буржуазії. Він робив це
прагнення легітимним і спонукав до активних дій. Ці активні дії були
якраз основною рисою буржуазії і їм не підходили ті тиша і спокій, які
сповідувались католиками.

Якщо зробити загальний висновок до праці М.Вебера, то очевидним є одне
— автор повністю переконаний у тому, що саме протестантські секти стали
«винуватцями» сучасного капіталізму. І, хоча, жоден з релігійних вождів
(Кальвін, Лютер, Цвінглі) і не ставив перед собою мету сформувати
капіталістичний устрій сучасного типу, але вони створили всі необхідні
умови для цього.

Типологія Макса Вебера. Держава, як і політичні утворення, які історично
їй передували, є системою стосунків, які характеризуються пануванням
одних людей над іншими. Це панування спирається на легітимне насилля як
засіб його реалізації. Таким чином, щоб панування існувало, люди, над
якими панують, повинні підкорятися авторитету, на який претендують
пануючі. Постає питання, за яких умов відбувається цей процес?

На це питання намагався відповісти на початку ХХ ст. видатний німецький
соціолог і політолог Макс Вебер. У центрі свого дослідження М. Вебер
поставив не поняття “держава”, а поняття “панування”, оскільки вважав
його первинним. Панування, на думку Вебера, означає шанс здобути покору
певних осіб для того, щоб керувати ними у визначеній сфері. Воно
спирається не на вільну гру інтересів, а на авторитарну владу у сфері
видання наказів. Визначальною рисою панування є саме покора.

В основу типології Макс Вебер поставив питання: яким чином, за яких умов
народ буде готовий виявляти покору, погодиться на панування над ним?
Використовуючи такі категорії, як спосіб організації панування, тип норм
і засобів, які гарантують здійснення волі володаря, дослідник виділив
три “чисті” типи панування: традиційний, харизматичний та легальний.

Традиційний тип панування спирається на віру в святість традицій, давно
встановленого порядку і на повагу до авторитету володаря.

М. Вебер розрізняв два варіанти традиційного панування:

патріархальне панування;

патримоніальне панування.

Харизматичний тип панування спирається на те, що є небуденним, базується
на авторитеті особливого дару особистості (Gradengabe), на повній
особистій відданості та довірі, викликаній наявністю якостей вождя у
певної людини. Прикладами таких лідерів є пророк, обраний
князь-воєначальник, видатний демагог або політичний партійний діяч. У
даного лідера є свій штаб, який складають його учні. “Чим чистіший
харизматичний авторитет, тим менш організований цей штаб” [3, 79]. Це
пояснюється тим, що харизматичний лідер бере на себе більше обов’язків
та відповідальності, і тому штаб все більше залежить від самого лідера і
стає менш самостійним.

Панування при легальному типі відбувається на основі віри в
обов’язковість легального встановлення влади (Satzung) та ділової
“компетентності”, яка обумовлена раціонально створеними правилами.
Управління відбувається не в ім’я особистого авторитету, а в ім’я
безособової норми. Авторитет при цьому типі панування є безособовим.
Законність панування спирається на віру в легальність встановленого
порядку. Легальний тип панування, на думку польського дослідника З.
Красноденбського, є “специфічно сучасним” [3, 79].

У питанні про те, який тип панування був первинним, думки польських та
американських дослідників розділилися. Одні вважають, що спочатку був
традиційний тип панування, а вже на базі його з’явився харизматичний
тип. Інші – що спочатку був харизматичний тип. Більш вірогідною
видається концепція Аллана Блума, в якій він визначив, що більш важливим
є харизматичний тип панування. А. Блум стверджував, що “всі традиції
мали свій початок, який не був традиційним” [2, 253]. Вони мали свого
засновника, який не був ні традиціоналістом, ні консерватором. Отже,
харизматичний тип панування був раніше від традиційного.

E

Oe

вої української держави. Вага гетьманської влади після Б. Хмельницького
суттєво зросла. Очевидно, що в часи стабільності народ би ніколи
добровільно не надав одній особі стільки повноважень.

Спочатку харизматичне панування виникало там, де була поширена віра в
магічне. Племінні вожді зосереджували в собі усі властиві їм функції
харизматичних лідерів: вони були ватажками, поводирями на полюванні та
війні, жерцями, суддями і т. ін. Згодом економічні, владні та
ідеологічні функції диференціювалися між окремими індивідами. Одначе
будь-яка систематизація керівних функцій неминуче призводить до
виникнення соціальних інститутів і занепаду особистої харизми влади.

Процес виникнення криз Вебер пояснював як трансформацію харизматичної
влади в традиційну: харизма як магічна унікальна сила індивіда не є
постійною, після смерті харизматичного лідера з’являється проблема
наступника. Учні й послідовники харизматичного вождя, а також маси
намагаються зберегти й утилізувати цю силу для себе й нащадків. Але саме
лише зародження такого бажання – поворотний пункт у харизматичному
пануванні. Сподвижники вождя вимагали для себе привілеїв, а потім –
посад жерців, чиновників, вищих військових чинів, а також секретарів,
редакторів, видавців. У будь-якому разі існувало прагнення отримати
матеріальні блага й постійний прибуток із суспільно-політичних рухів та
інститутів, що виникали внаслідок діяльності харизматичного вождя.
Харизматичний “заповіт” або інша сукупність текстів перетворювався у
систему “догматів”, правових і моральних наказів. На цій основі будь-яке
нове вчення перетворювалося в ідеологію. Відносини між вождем та його
послідовниками втрачали опору на безпосередню віру в його могутність та
місію і починали зміцнюватися вірою, яку освячує традиція. Таким чином,
харизматична влада поступово перетворювалася на традиційну.

Яскраві приклади традиціоналізації харизматичної влади можна взяти з
релігії. Коли харизматичні особи – засновники релігійних вчень (Моїсей,
Ісус Христос, Магомет) помирали, вони залишали після себе харизматичні
“заповіти” (Старий і Новий Заповіти, Коран) та послідовників, апостолів.
Ці послідовники розповсюджували вчення і створювали релігійну
організацію, яка функціонувала згідно правил і норм, зазначених в
“заповіті”. Ці правила і норми ставали традицією того народу, де була
поширена дана релігія.

На думку Вебера, харизматичний момент мав місце в усіх історичних епохах
і в усіх регіонах. Спочатку безособистісна харизма приписувалася родові,
оскільки вважалося, що видатні, надзвичайні якості можуть передаватися
через кровну спорідненість, але з часом вона інституціоналізувалася:
божественні якості почали передаватися через магічні процедури (що
характерно для Церкви), а не кровноспорідненими зв’язками. З часом
дедалі більшого значення набували знання. Саме в цьому процесі
приховується основна відмінність між інституціональною та родовою
харизмами. Остання мало впливала на функціонування організації, а
інституціональна – навпаки. Вся історія Європи, у тлумаченні М. Вебера,
– це боротьба родової харизми (влади світської знаті) з
інституціональною (представленою Церквою), в перебігу якої обидві
сторони були змушені піти на компроміс.

Щодо традиційного панування, то основною його формою був патріархат.
Споконвіку він був характерним для відносин, що складалися між членами
однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих
відносин були тісно пов’язані з традицією. Основна особливість
традиційної влади полягає в тому, що абсолютні межі влади правителя
визначаються традицією, котра обмежує його можливе самоуправство.
Патріархат починав втрачати свою однозначність у міру того, як правитель
захоплював нові території. Виникала проблема управління ними, що
вирішувалося створенням адміністративного персоналу, який здійснює владу
подібно до вождя. Різновидами патріархалізму М. Вебер називав
патримоніалізм і султанізм.

Нас більше цікавить саме патримоніалізм, який був притаманний для
Західної Європи. У цьому різновиді усі політичні проблеми, навіть ті, що
не мають нічого спільного з домашнім господарством володаря,
пов’язувалися з придворною посадою, наприклад, командування кавалерією
передавалося головному конюхові.

З часом патримоніальне правління стало недостатньо ефективним для
вирішення економічних і політичних проблем. Чому це відбувалося? Річ у
тому, що жителі захоплених територій ставали підданими правителя, але
вже не особистими, а політичними. Політичні підлеглі, на відміну від
особистих, володіють певними традиційними правами (власність на землю,
спадщину, укладання шлюбів, носіння зброї). Обов’язки політичних
підлеглих обмежені існуючими в їхніх регіонах традиціями, тоді як
обов’язки особистих цілком залежали від свавілля правителя. Конфлікт
традицій та особистої волі має вирішальне значення для пояснення
процесів децентралізації патримоніальної влади.

Варто відзначити, що харизматичне та традиційне панування протягом
історії людства змінювали одне одного. Спочатку існував так званий
первісний стан панування. Потім з’являвся лідер, який вирізнявся за
певними ознаками (фізичні, інтелектуальні, магічні…). Він підносив
політичну владу на вищий рівень, розширював повноваження та функції
голови держави та його апарату. Після смерті лідера харизматичний апарат
обростав традиціями, тобто трансформувався у традиційний тип панування,
який вважався легітимним до виникнення кризи, котру не можна було
контролювати. Ці кризи носили економічний (голод, епідемія, промислові
та фінансові кризи), політичний та духовно-релігійний (відсутність
чіткої релігійної системи, яка б задовільняла духовне життя членів
суспільства, громади) характер. Після наростання кризи з’являвся
харизматичний лідер, який проявляв визначні якості при вирішенні
кризової ситуації. І весь цей процес повторювався наново.

М. Вебер розглядав традиційне й харизматичне панування як тло для
аналізу раціонального легального панування, що існувало на тодішній час
у країнах Західної Європи та Сполучених Штатах Америки. Він вважав, що
раціональна легальна влада розвивалася протягом багатьох століть у
процесі раціоналізації права. Функціонування як моральних, так і
правових норм базувалося на можливому використанні психологічних або
фізичних засобів примусу. Часто цих норм дотримувалися через особисту
зацікавленість індивіда, а також боячись кари за непокору.

У ранній період розвитку суспільства були поширені правові пророцтва,
які виконувались пророками. Вони проголошували закони і, формулюючи
відповіді на запитання, поставлені перед Богом, оголошували вирок. Цей
процес був пов’язаний з певним ритуалом. Спочатку роль пророків
виконували жерці, згодом ці функції перейшли до нотаблів, із середовища
яких з’явилися перші чиновники, що обиралися або призначалися. Якщо
їхньому родові приписувалася харизма, то судова посада ставала
спадковою. Так правовий пророк перетворювався на чиновника. У той час
вважалося, що всі правові норми освячені традицією, а суперечки про них
були справою компетентних осіб. Доки правові норми створювались подібним
чином, вони залишались ірраціональними. Наступний етап розвитку права
був пов’язаний з насаджуванням суспільству законів світською та
релігійною владою.

Раціоналізація політичного панування, як зазначив американський
політолог Р. Чілкот, вимагала “секуляризації, або розділення релігійної
та державної практики” [8, 149]. Незважаючи на те, що свого часу Церква
досить успішно перейняла функції правового пророка, вона не спромоглася
створити бездоганну систему регуляції відносин індивідів, істотно
вплинути на громадянське й торгівельне право. Макс Вебер вважав, що
головним питанням для розвитку раціональної влади було відокремлення
церковного судочинства від світського. Таким же важливим чинником, що
вплинув на процес раціоналізації права, був компроміс інтересів між
феодальною аристократією та буржуазією. Остання вимагала чітко і ясно
сформульованих правових наказів, які ліквідували б свавілля чиновників і
привілеї. Там, де принципи правового порядку дотримуються й
реалізовуються з опорою на переконаність у їхній справедливості, де вони
узгоджені з діяльністю уряду, який монополізував право на
законотворчість і реалізацію влади, там можна говорити про раціональну
легальну владу. Таке бачення характерне для західної науки.

Аллан Блум, аналізуючи легітимний тип панування, зауважив, що урядовці
при цьому типові панування не здатні до прийняття відповідальних рішень.
Вони “не можуть формулювати далекосяжних політичних програм” [2, 254], а
приймають рішення згідно зі встановленими правилами.

Типологія панування, як і ціла теорія політики Макса Вебера, була явищем
історичним, тому її треба аналізувати на тлі епохи. Особливо це
стосується розгляду харизматичного типу панування. В цьому типі, на
думку М. Вебера, існує “ідея внутрішнього покликання лідера в її повному
вигляді” [6, 58]: люди виявляють покору цьому лідерові не в силу звичаю
чи встановлень, а тому що вони вірять йому. Якщо згадати час, коли
писалась праця Вебера “Політика як професія і покликання”, а це початок
ХХ ст., то можна зрозуміти, чому автор відстоює ідею харизматичного
лідера. З І Світової війни Німеччина не вийшла переможцем, країна
переживала кризу, стара система показала себе нездатною керувати
державою. Тому народ потребував сильного харизматичного лідера. І цей
лідер з’явився з часом в особі фюрера Адольфа Гітлера.

Потреба у харизматичному лідері є цілком природною та актуальною
сьогодні в Україні. Макс Вебер писав, що харизматичний лідер є людиною,
яка вимагає від інших послуху з погляду на місію, яку він був покликаний
виконати, і його влада спирається на віру його прихильників. У випадку
України, яка після розпаду СРСР тривалий час не мала загальновизнаного
лідера, а політична ситуація й досі є нез’ясованою та досить напруженою,
існує політична криза – брак демократії, відкритості, свободи в країні.
Є також харизматичний лідер, який знаходиться в опозиції до влади, –
після парламентських виборів-2002 існує думка (хоча й неоднозначна), що
ним є Віктор Ющенко. Очевидно, що сам Ющенко харизми не потребує. Після
перемоги харизматичного лідера та опозиції в Україні, за концепцією М.
Вебера, найближчі прихильники лідера мали б отримати ключові посади в
уряді та втілювати в життя задекларовану програму. Однак, теорія і
практика, як правило, розходяться в дійсності, нерідко харизма – це лише
суспільний міф, а реалії вимагають кропіткої праці.

Проблема легального типу панування на сучасному етапі полягає в його
ірраціональності. На даний момент простежується тенденція зменшення
впливу громадян на законотворення. Яким чином це відбувається? Великі
фінансові корпорації впливають на прийняття рішень для задоволення
власних потреб. Ці фінансові структури через засоби масової інформації
здійснюють тиск на політичну владу, формують погляди виборців. Проблема
полягає в тому, що “медіатизація” політики та її “американізація”
призводять до того, що власники великих фінансових структур впливають на
політику, в той час, коли самі вони не є обраними народом. Проходить
злиття політики і бізнесу, що порушує одну з основ урядової організації,
які виділив Макс Вебер, а саме, відокремлення адміністративного штабу
урядовців від засобів утримання адміністрації. Поступово зникає
верховенство права, яке стає знаряддям в проведенні власної політики
фінансових структур.

Соціологічна модель суспільства Макса Вебера. Починаючи з ранніх праць з
історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового
покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році
особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку
діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість
яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення
відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з
одного боку, та економічною діяльністю — з іншого. Його інтерес до цих
проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних
категорій соціального та політичного життя — водночас й універсальних, і
таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації.
Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в
Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору
прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що
надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про
суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень
у науці про суспільство. Уже майже на схилку свого життя він почав
розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий
саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є
надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації — чи то
віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи.

Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив
капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби,
та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному
житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли
написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму
(«Протестантська етика і дух капіталізму», 1904-1905). Наріжним каменем
цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка,
націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов
повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною
необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати
пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком
індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно
для потреб особистого споживання, — прагнення, яке з історичного погляду
є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм»
реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці
як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї
праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і
психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє
прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження
багатства для інвестування.

Ранні критики вчення Вебера розуміли його не як виключно культурне
пояснення капіталізму в тому дусі, що «баптисти Сибіру або кальвіністи
Сахари» неминуче мали стати успішними підприємцями. Насправді Вебер був
добре обізнаний і з матеріальними передумовами капіталістичного
розвитку, і з суспільними інтересами, які вимагали сприяння поширенню
нових ідей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може
використання оплати за працю, що уможливлює необмежене нагромадження в
принципі, зробити їх неминучими і на практиці; чи слід розглядати
протестантську етику як таку, що запроваджує необхідну мотивацію до
капіталістичного нагромаджування або навіть до його узаконення в ряду
основних цінностей, віддаючи перевагу надмірному споживанню нетрудового
класу. Зрозуміло, за допомогою досліджень неможливо остаточно вирішити
це питання — від того часу найсвіжіші приклади початкової доби
капіталізму змінилися кардинально протилежними проявами. Проте
теоретичне значення веберівської праці полягає в тому, що вона кинула
виклик намаганню редукціоністів розглядати ідеї просто як відображення
матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні
зміни безвідносно до мотивації включених у них членів суспільства, хоча
наслідки цих змін можуть бути зовсім не такими, до яких вони прагнуть.

Ряд західних філософів вважають, що визначальним у житті людини і
суспільства є ціннісні настанови. Поняття «цінність» вперше ввів у
філософію та соціологію німецький соціолог М. Вебер (1864- 1920 pp.).
Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне
для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає
природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме
значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою
чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини
спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити
предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або
потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело
цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863-1936) вважав,
що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як
явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи.
Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять
цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку
явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного
життя.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який
розробив «політичну соціологію панування». Влада, за Вебером, означає
можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення,
навіть

всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він
вважав здатність апарату управління гарантувати «порядок» наданій
території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного
насильства. «Панування» розглядається в політичній соціології Вебера як
особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера
було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним — як
поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання
стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У
політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним»
принципами владних повноважень було виведено і третій принцип —
«харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості
самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в
правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила
суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком. А тому
вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною
адміністрацією і запровадження нововведень усупереч її консервативним
традиціям було гарантування участі в політичному процесі на основі
харизматичного принципу свободи. Вебер вірив, що це можна забезпечити
шляхом запровадження масового виборчого права. Він на власні очі
побачив, що вибори на основі загального права голосу стали формою
плебісциту «за» чи «проти» партійних лідерів і розширювали для людей
свободу дії у визначенні політики через тиск на своїх індивідуальних
парламентських представників і партійних прибічників. Вебер вірив у те,
що масова демократія може бути виправдана не принципом верховенства
народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якості
політичних лідерів та відповідні їх ініціативи.

На підкресленні веберівської концепції демократії як механізму
продукування політичного лідерства ґрунтується і його основоположне
філософське припущення стосовно того, що політичні принципи чи цінності
не можуть бути вкорінені в розумі або в історичному процесі, але є
справою суб’єктивного сприйняття й утвердження. Ця постніцшеанська
перспектива мала важливі наслідки для різних сфер його думки. Вона
спричинилася до створення теорії лібералізму, чільне місце в якій посіла
не доктрина природних прав, а інституції і механізми, здатні надавати
можливість вираження множині конкуруючих соціальних цінностей і
підтримувати їх узгодженість. На методологічному рівні ця перспектива
зумовлювала докорінне розходження між чисто суб’єктивною цариною
ціннісних суджень і об’єктивними процедурами та висновками емпіричної
науки. Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як
свобода. Однак він визнавав і те, що напрям дослідження або
концептуальної розвідки в соціальних науках залежить від його
відповідності суспільним цінностям і що останні підлягають історичним
змінам. Спірним є питання про те, наскільки цей критерій цінності як
відповідності руйнує мету цінності як свободи або наскільки всеохопним є
те розмежування, що його Вебер намагався провести між соціальною наукою
і політичною практикою.

В усіх дослідженнях, присвячених висвітленню поглядів Вебера, вони
протиставляються принципам марксизму. Його праці часто визначають як
«буржуазну відповідь» Марксу. Дійсно, принагідно, коли Вебер і справді
спростовував марксизм, він зазвичай критикував більш недосконалі версії,
поширювані за його часів, тож можна знайти і значні сфери збіжності в
працях цих двох мислителів. Вебер був не просто «методологічним
індивідуалістом», але, як і Маркс, намагався поєднати в історичній
перспективі структуру, культуру і суспільні інтереси; його ідеалістичний
метод далеко не в усьому відрізняється від Марксового методу
абстрагування і містить те ж само наполягання на історичній
специфічності; як і Маркс, у центрі свого бачення суспільства він
поставив суспільну владу і класові відносини. Проте визначальною стала
основоположна розбіжність в окресленні характерних рис капіталізму та в
оцінках їх центральності в соціальній теорії, що демонструє різницю між
соціалістичною і ліберальною перспективами. У цьому відбилися і
відмінності певного часу та місця. Якщо Марксова модель капіталізму
походила з Англії доби розквіту ліберального капіталізму, то веберівська
модель бюрократії походила з Німеччини того періоду, коли капіталізм
набував усе більш виразних організаційних і монополістичних форм. На
прикладі власної наукової траєкторії Вебера — переходу від вивчення
самого капіталізму до дослідження основ раціоналізації та бюрократичної
організації і від політичної економії до соціології — можна побачити
відображення більш загальних змін у зацікавленнях соціології у відповідь
на принципові історичні зрушення того періоду.

Література

1. Вебер Макс. Протестантська етика і дух капіталізму. Київ. Основи.,
1994.

2. Скиба В.Й. та ін. Історія політичних вчень. Київ., 1996.

3. Вебер Макс. Избранное. Образ общества. М., 1990.

4. Вебер Макс. Исследования по методологии науки. М., 1980.

5. Корф Г. Критика теорий культуры Вебера Макса й Герберта Маркузе. М.,
1975.

6. Гайденко П.П. Давидов. История и рациональность. М., 1994.

7. Ожиганов З.Н. Политическая теория Макса Вебера. М., 1986.

8. Макаренко В.П. Вера, власть й бюрократия: критика социологии Макса
Вебера. М., 1988.

9. Вебер Макс. Работы Макса Вебера по социологии, религии й культуре.
М., 1991.

10. Новая й Новейшая история. 1993 №1.

Похожие записи