.

Небезпечні та типові фактори середовища людини (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
94 1287
Скачать документ

РЕФЕРАТ

Із предмету: «Правознавство»

На тему: «Проблеми співвідношення права й моралі»

Вступ

Суспільство-це складний організм, ціла система різноманітних відносин,
що потребують впорядкування, регулювання. З метою регулювання в
суспільстві складається система нормативних регуляторів: звичаї, норми
моралі, релігійні норми й норми права.

Серед усіх соціальних норм моральні й правові норми є головними
регуляторами людської поведінки, що володіють найбільшим значенням і
соціальним ефектом. Вони розповсюджуються на все суспільство, близькі по
втримуванню, взаємно доповнюють один одного, визначаються насамперед,
економічними, а також політичними, культурними й іншими факторами, є
засобами вираження гармонізації особистих і групових відносин. Право й
мораль є фундаментальними історичними цінностями, показниками
цивілізованості суспільства його соціального й культурного прогресу.

Ще прадавні філософи (Аристотель, Платон, Демокріт, Цицерон) вказували
на значимість цих двох головних визначників суспільної поведінки, їх
подібність і розбіжність.

У навчальних і практичних цілях дуже важливо виявити як тісний
взаємозв’язок усіх видів соціальних норм, так і їх специфіку. Особливо
це стосується права й моралі, що представляють для юридичної науки
пріоритетний інтерес. Співвідношення між правом і мораллю здавна займає
увагу філософів і юристів. В відмежуванні права від моралі деякі
справедливо вбачали правильний метод до з’ясування сутності права. З
політичної сторони протилежність моральності праву мало своєю метою
усунути втручання держави в особисте життя індивіда. У зближенні права й
моралі інші прагнули знайти виправдання права, прикриваючи його
жорстокий, примусовий характер етичною ідеєю.

I. Поняття права й моралі

У літературі дотепер ведуться суперечки навколо поняття права, дотепер
немає єдиної думки. «Юристи усе ще шукають визначення права», – писав
Кант близько 200 років тому. Його слова слушні й сьогодні, тому що
дотепер як і раніше не існує загальнопризнаного визначення права. Більше
того, на думку російського вченого Спиридонова Л. І., чи навряд це
завдання взагалі може бути розв’язна за допомогою формально-логічних
методів, які тільки можуть бути використані для розробки традиційних
визначень.

Існує кілька теорій про походження права:

Теологічна теорія (якась першосущість створивши людину, наказало йому
якийсь набір правил, наприклад у християн – 10 заповідей).

Намботивістична теорія (Ганс Хельбр – основоположник) – припускає, що
існує якась основна норма, яка дана кожній людині для його відчуття,
соціально активні люди й формують, згідно зі своїми відчуттями,
конституційне право (другий рівень норм), потім вибрані народом
законодавці, на їхній основі формують поточне законодавство, а судді й
адміністратори пристосовують його до реальності.

Теорія природнього (відродженого) права. Виникла в XVIII столітті. Її
розвитком займалися: Руссо, Локк і інші. Вони вважалися, що кожна людина
народжується з деяким набором природніх і невідчужуваних прав (усе
рівні), потім у результаті якихось конфліктів виникла необхідність у
механізмі реалізації цих прав ( тому що не все згодні, що “мої права
кінчаються там, де починається воля іншого”). Згідно із цією теорією
існуюче в суспільстві право ділиться на дві частини: позитивне право
(яке виражено в законах, підтримується державним авторитетом, кожна
країна має своє право, це право повинне відповідати справедливості) і
природнє право (вічно, незмінно, вище позитивного права, однаково для
всіх народів). «Джон Локк відкидає теорію вроджених ідей, зокрема факти
історії й географії, навчання вродженості фундаментальних принципів
моралі й релігії (включаючи ідею Бога). Локк показує, що загальної згоди
людей із приводу «перших принципів» (навіть основних законів логіки)
ніколи не буває, самоочевидність же деяких істин (наприклад, істин
арифметики) ще не свідчить про їхню вродженість. В основі всякого
знання, по Локку, лежать два види почуттєвого досвіду: зовнішній і
внутрішній. Зовнішні предмети, впливаючи на органі почуттів, породжують
«прості ідеї»; душу при цьому пасивна, це «чиста дошка», на якій досвід
пише свої письмена у вигляді відчуттів або почуттєвих образів речей і їх
якостей. Внутрішній же досвід заснований на рефлексії над власною
діяльністю душі. Для дотримання цих прав нам і довелося віддати їхня
частина державі».

Марксистська теорія. Право – воля панівного класу, убрана у форму
закону, що й опирається на примус із боку держави. Спочатку теорія
походження й поняття права будувалася на концепції, у якій право
розглядалося або як суспільні відносини або як правове відношення.
Держава бачить сукупність відносин, які й оформляють у вигляді закону.
Ця точка зору була розкритикована в 38 році, і право стало розумітися,
як система правил поведінки, що відображають пануючий спосіб проведення
й соціально-економічну формацію, установлених або санкціонованих
державою. Це чисто нормативна точка зору.

Соціологічна (Гарвардська) школа права – одне з напрямків науки права ХХ
в. «Соціологи виходили з того, що право формується із суспільної
практики, але своє юридичне закріплення знаходить у судових розв’язках.
Прихильники соціологічної школи права вважали, що діючі правові акти не
завжди адекватні економічним і соціальним умовам». Основні положення
даної теорії полягають у тому, що все право в суспільстві складається із
двох частин: книжкове «мертве» право, записане в конституції; і діюче
«живе» право, у вигляді розв’язків судових органів, з якими люди
зустрічаються у своїй діяльності. У цьому зв’язку соціологи надавали
великого значення волі суддівського розсуду, тобто меншої зв’язаності
суду правовими нормами для захисту інтересів особистості. Найбільший
представник соціологічної школи права – американський учений Р. Паунд.
Широке поширення одержала в США. Інша назва – Гарвардська школа.

Право, у вузькім значенні – система загальнообов’язкових соціальних
норм, установлених або санкціонованих державою; у більш широкому змісті
охоплює також правові відносини й основні права громадянина, що
закріплюються, гарантуємі й охоронювані державою. У
державно-організованім суспільстві право закріплює відносини власності,
механізм господарських зв’язків, виступає як регулятор заходу й форм
розподілу праці і його продуктів між членами суспільства ( цивільне
право, трудове право); регламентує формування, порядок діяльності
представницьких органів, органів державного керування (конституційне
право, адміністративне право), визначає заходу боротьби із зазіханнями
на існуючі суспільні відносини й процедуру розв’язку конфліктів (
кримінальне право, процесуальне право), впливає на багато форм
міжособистісних відносин (сімейне право).

Терміни «мораль» і «моральність» однозначні. Перша назва латинського
походження (mos moralis – вдачі), друге – російського. Поряд з ними
використовується термін «етика» ( від грецького – ethica, etos – звичаї,
вдачі). Останній термін використовується також для позначення науки про
моральність.

В історичному розвитку, будучи формою суспільної свідомості поняття
моралі мінялося, не залишалося незмінним і вистава про моральні норми й
оцінках. Мораль, як і право, перебуває в русі постійно змінюється,
відображаючи рівень розвитку суспільства, його соціальну структуру,
національні, побутові, релігійні й економічні фактори. Мораль первісного
суспільства, епох рабовласництва, феодалізму й сучасні моральні вистави
багато в чому різні, а деякі з них навіть протилежні. Очевидно, що точок
зору на мораль не менше, чим різних розумінь права. Соціологи виділяють
три основні плини етичної думки.

Перший плин – так звана феліцитологія ( від латинського felicia –
щастя). Мораль розуміється як техніка, мистецтво досягнення щастя,
життєва мудрість, мистецтво уникнути страждання. Близькі до
феліцитології плину евдемонізму ( від грецького eudamonia – щастя,
достаток), гедонізму (hedone – насолода) – вчення про той як одержати
насолоду, уникнути страждання.

До першого плину етичної думки ставиться епікуреїзм, пов’язаний з іменем
давньогрецького філософа Епікура. Щастя, по Епікуру, – це стан
здоровішого тіла й безтурботність душі, воно досягається задоволенням
природніх потреб людину, усуненням тілесних страждань і щиросердечних
тривог. Епікур виділяє два види насолод: фізичне (задоволення потреб у
їжі, житлі, одязі й т.п.) і духовні, одержувані від знання й дружби.
Останні Епікур ставить вище перших. У задоволенні бажань слід
дотримуватися помірності. «Усе в міру», – проповідували давньогрецькі
мудреці. Мудрець Кнобул говорив: «Хто тримається у всьому середини, той
знайде щастя й спокій». Цих поглядів дотримувалися багато прадавніх
мислителів.

Головні чесноти цього плину індивідуалістичні: щастя, насолода,
щиросердечний спокій. В епоху затвердження буржуазних відносин гедонізм
знову відроджується. Благо приватної особи – власника, підприємця, його
матеріальне благополуччя стає основною моральною чеснотою. Ці погляди ми
спостерігаємо в роботах Д. Локка, Т. Гоббса, Спінози. Помітимо, що ці
представники природно – правових поглядів у якості одного із природніх
прав розглядали прагнення на щастя. Щастя, егоїзм, воля до
самозбереження – основні принципи етики Т. Гоббса.

Друга концепція в розумінні моралі – перфекціонізм ( від латинського
perfectus – зроблений). Мораль розуміється як система правил і полягає
не в тому, як улаштувати своє життя зручно, щасливо, спокійно, а як жити
гідно, відповідно до природи людини, тобто відповідно до ідеалів
особистості, як удосконалювати особисті якості, гідності. Ця мораль
висуває ідеали особистості, яким слід наслідувати. Це міг бути ідеал
святого (Ісуса Христа, Мухамеда й ін.), ідеал праведного лицаря,
джентльмена, непохитного революціонера, непідкупного судді, принципового
прокурора, мужнього, із честю й гідністю офіцера й ін. Основні чесноти –
поняття моральної заслуги, визнання й позитивна оцінка зусиль, що
наближають індивіда до ідеалу, образа.

Третя концепція ухвалює мораль як систему правил людського гуртожитку,
правил, що визначають не те, як надходити, щоб досягти щастя або
особистої досконалості, а то як надходити, щоб іншим було з нами добре,
щоб ураховувати благо й ін. Основа цієї концепції стосується формування
суспільних відносин, життя людини в суспільстві.

Дві перші концепції є індивідуалістичними (особливо феліцитологія),
вимагає зміни людської особистості, третя вимагає зміни відносин,
суспільних реформ. Очевидно, що ці концепції можуть співіснувати,
переплітатися.

Згідно із третьою концепцією мораль можна визначити як сукупність ідей,
поглядів, вистав про добро й зло, справедливості й несправедливості,
честі й безчесті, совісті й т.п. і складних на основі норм поведінки.
Основні принципи (норми) моралі: твори добро, не роби зла; надходь із
іншими також, як ти праг би, щоб надходили з тобою.

У сучаснім розумінні, мораль – найважливіший соціальний інститут, одна з
форм суспільної свідомості. Вона являє собою сукупність історично
складних, що й розвиваються життєвих принципів, поглядів, оцінок,
переконань і заснованих на них норм поведінки, що визначають і
регулюючих відносини людей друг до друга, суспільства, держави, родини,
колективу, класу дійсності, що оточує.

Наведене визначення відображає лише найбільш загальні риси моралі.
Фактично ж утримування й структура цього явища глибше, багатше й містить
у собі також психологічні моменти – емоції, інтереси, мотиви, установки
й інші доданки. Але головне в моралі – це вистави про добро й зло.

Моральність припускає не тільки ціннісне відношення людини до інших, але
й до себе, почуття власної гідності, самоповаги, усвідомлення себе як
особистості. І. Кант помітив: «Хто перетворює себе в хробака, той не
повинен потім скаржитися, що його топчуть ногами». Честь, гідність,
добре ім’я опікують законом – це найважливіші соціальні цінності. Честь
– дорожче життя. Колись через честь ішли на дуель, у таких двобоях
загинули Пушкін, Лермонтов. Вистави про чесний і безчесний – ще один
стрижень моралі. Вищим законом і вищим судом для особистості є власна
совість, яка по праву вважається самим повним і найглибшим вираженням
моральної сутності людину.

II. Співвідношення права й моралі

Співвідношення між правом і мораллю досить складне й містить у собі такі
компоненти як Єдність, відмінність, взаємодія й протиріччя. Уважне
зіставлення права й моралі, з’ясування взаємозв’язків між ними дозволяє
більш глибоко пізнати обоє ці явища.

Єдність права й моралі полягає в тому, що:

По-перше, вони являють собою різновиди соціальних норм, що утворюють у
сукупності цілісну систему нормативного регулювання й у чинність цього
мають загальні риси;

По-друге, право й мораль переслідують в остаточному підсумку ті самі
цілі й завдання – упорядкування й удосконалювання громадському життя,
внесення в неї організуючих початків, розвиток і збагачення особистості,
захист прав людини, затвердження ідеалів гуманізму, справедливості;

По-третє, у права й моралі той самий предмет регулювання – суспільні
відносини, вони адресуються тим самим людям, верствам, групам,
колективам; їхньої вимоги багато в чому збігаються;

По-четверте, право й мораль як нормативні явища визначають границі
винних і можливих учинків суб’єктів, служать коштом вираження й
гармонізації особистих і суспільних інтересів;

По-п’ятих, право й мораль у філософському плані являють собою надбудовні
категорії, обумовлені насамперед економічними, а також політичними,
культурними й іншими факторами, що детермінують, що робить їх соціально
однотипними в данім суспільстві або даній формації;

У – шостих, право й мораль виступають у якості фундаментальних
загальноісторичних цінностей, показників соціального й культурного
прогресу суспільства, його творчих і дисциплінуючих початків.

Однак поряд із загальними рисами право й моральність має істотні
відмінності, мають свою специфіку. Облік своєрідності цих феноменів має,
мабуть, більш важливе значення, чому констатація їх спільності. Саме
тому онтологічні статуси й ознаки права й моралі заслуговують пильного
аналізу.

Відмінні риси права й моралі укладаються в наступному:

1. Право й мораль різняться насамперед по способах їх установлення,
формування. Як відомо, правові норми створюються або санкціонуються
державою й тільки державою, їм же відміняються, доповнюються,
змінюються. У цьому змісті держава є політичним творцем права;
правотворчість – його виняткова прерогатива. Тому право виражає не
просто волю народу, а його державну волю й виступає не просто
регулятором, а особливим, державним регулятором.

Звичайно, процес правотворення йде не тільки «зверху», але й «знизу»,
виростає з народних глибин, звичаїв, традицій, юридичної практики,
прецедентів, але в остаточному підсумку правові норми «підносять»
суспільству все-таки потім від імені держави як його офіційного
представника.

По-іншому формується мораль. Її норми не державою безпосередньо й вони
взагалі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, а
виникають і розвиваються спонтанно в процесі практичної діяльності
людей. Для того щоб моральна норма одержала право на існування, не
потрібно згода влади; досить, щоб вона була визнана, «санкціонована»
самими учасниками соціального спілкування – класами, групами,
колективами, тими людьми, хто має намір нею керуватися. На відміну від
права мораль носить неофіційний (недержавний) характер.

2.Право й мораль різняться по методах їх забезпечення. Якщо право
створюється державою, то воно ним і забезпечується, опікує, захищається.
За правом коштує апарат примусу, який стежить за дотриманням правових
норм і карає тих, хто їх порушує, тому що норма права – не прохання, не
рада, не побажання, а владна вимога, веління, приписання, звернене до
всіх членів суспільства й підкріплюване в них же інтересах примусити,
змусити.

Іншими словами, юридичні норми носять загальнообов’язковий характер,
незаперечний характер. Звідси не випливає, що кожна окрема норма
ставиться до всіх. Мова йде про принцип – про те, що в праві об’єктивно
закладений примусовий момент, без якого воно не було б ефективним
регулятором життєдіяльності людей, атрибутом влади.

По-іншому забезпечується мораль, яка опирається не на чинність
державного апарата, на чинність суспільної думки. Порушення моральних
норм не спричиняє втручання державних органом. У моральнім відношенні
людей може бути вкрай негативною особистістю, але юридичної
відповідальності він не підлягає, якщо не робить ніяких протиправних
учинків. Саме суспільство, його колективи вирішують питання про форми
реагування на осіб, що не дотримують моральні заборони.

3.Право й мораль відрізняються за формою їх вираження, фіксації. Якщо
правові норми закріплюються в спеціальних юридичних актах держави
(законах, указах, постановах), групуються по галузях і інститутам,
систематизуються (зводяться) для зручності користування у відповідні
кодекси, збірники, статути, що становлять у цілому велике й розгалужене
законодавство, то моральні норми не мають подібних чітких форм
вираження, не враховуються й не обробляються, а виникають і існують у
свідомості людей – учасників громадському життя. Їхня поява не пов’язане
з волею законодавців або правотворящих осіб.

Але моральні норми – це не тільки неписані заповіді й вимоги (хоча
таких абсолютна більшість). Багато хто з них утримуються, наприклад, у
програмних і статутних документах різних суспільних об’єднань,
літературних і релігійних пам’ятниках, історичних літописах, хроніках,
манускриптах, що запам’ятали правила людського буття.

Деякі моральні правила органічно вплітаються в статті й параграфи
законів. Проте, на відміну від права, яке представляє логічно струнку й
структуровану систему; мораль – відносно вільний, внутрішньо не
систематизований утвір.

4.Право й мораль різняться по характеру й способам їх вплив

на свідомість і поведінка людей. Якщо право регулює взаємини між
суб’єктами з погляду їх юридичних прав і обов’язків, правомірного –
неправомірного, законного – незаконного, карного – некараного, то мораль
підходить уводити, увести до ладу людським учинкам з позицій добра й
зла, похвального й ганебного, чесного й безчесного, шляхетного й
неблагородного, совісті, честі, боргу і т.д. Іншими словами, у них різні
оцінні критерії, соціальні мірки.

У зв’язку із цим норми права містять у собі більш-менш докладний опис,
що забороняється або дозволяється дії, точно вказують потрібний варіант
поведінки, відрізняються чіткістю, формальною визначеністю, владністю,
як правило, заздалегідь відновлюють санкцію за порушення даного
приписання, тоді як моральні норми не мають такому ступеня деталізації й
не передбачають вид, що завчасно оголошується, відповідальності.

5.Право й мораль різняться по характеру й порядку відповідальності за
їхнє порушення. Протиправні дії спричиняють реакцію держави, тобто не
просто відповідальність, а особливу, юридичну відповідальність, причому
порядок її покладання строго регламентований законом – він носить
процесуальний характер. Його дотримання настільки ж обов’язково, як і
дотримання матеріальних правових норм. Людей карається від імені
держави, тому до юридичної відповідальності не можна залучити в
довільній формі.

.„

hOe

Інший характер носить «воздаяние» за порушення моральності. Тут чіткої
процедури немає. Покарання виражається в тому, що порушник зазнає
морального осуду, осудженню, до нього застосовуються заходи суспільного
впливу (догана, зауваження, виключення з організації й т.п.). Це –
відповідальність не перед державою, а перед суспільством, колективом,
родиною, оточуючими людьми.

6.Право й мораль різняться за рівнем вимог, предявлюваних до поведінки
людини. Цей рівень значно вище в моралі,

яка в багатьох випадках вимагає від особистості набагато більшого, ніж

юридичний закон, хоча він і передбачає за деякі протиправні дії досить
суворі санкції. Наприклад, мораль беззастережно засуджує будь-які форми
нечесності, неправди, наклепу, обману і т.д., тоді як право припиняє
лише найбільш крайні й небезпечні

їхнього прояву. Мораль не терпить ніякої антигромадської поведінки, у
чому б воно не виражалося, у той час як право карає найбільш злісні
випадки таких ексцесів.

Моральність вивіряє вчинки людей категорією совісті, велить дотримувати
не тільки закон, але й борг; внутрішні спонукання, зважати на думку
навколишніх співгромадян. Вона більш вимоглива до поведінки індивіда.
Право не в змозі змусити людину бути завжди й у всім гранично чесним,
чималим, правдивим, справедливим, чуйним, шляхетним, іти на
самопожертву, робити героїчні вчинки і т.д. Цього законом не накажеш.
Мораль же призиває й до цього. Вона орієнтує людину не на середній
рівень, а на ідеал. «Авторитет моральних законів нескінченно вище»
(Гегель).

7,Право й мораль різняться по сферах дії. Моральний простір набагато
ширше правового, границі їх не збігаються. Право, як відомо, регулює
далеко не всі, а лише найбільше важливі області суспільного життя
(власність, влада, праця, управління, правосуддя), залишаючи за рамками
своєї регламентації такі сторони людських відносин, як, наприклад,
любов, дружба, товариство, взаємодопомога, смаки, мода, особисті
пристрасті й Т.л.право не повинне переходити свої границі й вторгатися в
сферу вільних і добровільних щиросердечних рухів.

Вторгнення його в ці зони було б: по-перше, неможливим у чинність
несхильності їх зовнішньому контролю; по-друге, непотрібним і безглуздим
з погляду державних інтересів; по-третє, просто недемократичним,
антигуманним, «тоталітарним». Тут діють моральні, етичні й інші
соціальні норми, традиції, звички, звичаї. Моральність на відміну від
права проникає в усі пори й гнізда суспільства, її оцінкам піддаються в
принципі всі види й форми взаємин між людьми. Вона універсальна й
всюдисуща Е.А.Лукашева.

8. Нарешті, у права й моралі різні історичні долі, Мораль «старше за
віком», прадавнє, вона завжди існувала й буде існувати в суспільстві,
тоді як право виникло лише на певному щаблі соціальної еволюції.

ІІІ. Проблеми співвідношення права й моралі

З погляду філософії питання ставиться так: чому відрізняється позитивне
право від позитивної моралі, і яке реальна взаємодія між цими двома
видами соціальних норм. Отже, у постановку питання не входить
зіставлення моралі із природнім правом, або ідеальною виставою про норми
права, які повинні б мати місце в суспільнім житті.

Існує спроба розрізнити право й мораль, як зовнішню й внутрішню сторону
поведінки. Не можна сказати, щоб ця точка виражалася завжди з достатньою
ясністю. Так, наприклад, Дан проводить відмінність у такий спосіб.
«Право може бути потрібне, тому що воно регулює зовнішні відносини людей
між собою, у яких основним моментом буде не намір, а дія (або
бездіяльність); мораль ж непотребуєма, тому що вона регулює внутрішні
відносини людей, в яких основним моментом є непіддающий вимозі намір»?
Хіба моральна норма, що пропонує людям допомагати один одному в
нестатку, регулює не відношення людини до людині? Також дивно, коли
говорять, що моральні норми відрізняються від правових тим, що вони
«опираються на авторитет внутрішнього переконання особи, що випливає
їм». Начебто особа, що випливає нормам права, не переконане в
необхідності їх дотримання, хоча б через того, щоб уникнути покарання?

Розглянутий зараз погляд на відмінність між правом і мораллю слід
розуміти так, що право оцінює відношення людини до інших людей з погляду
відповідності встановленою об’єктивно нормам, тоді як моральність оцінює
теж відношення з погляду мотивів, що спонукують до такої поведінки.
Право задовольняє зовнішньою правильністю, моральність вимагає
внутрішньої правильності. Право дивиться на результати поведінки,
незалежно від мотивів, моральність має через мотиви поведінки, незалежно
від результатів.

Ця точка зору шукає собі опори в Канті, який так яскраво проводить
границю між легальністю й моральністю вчинку. Але кантовська лінія
ходить не там, де шукають границю правом і мораллю. З погляду Канта в
сферу легальності ввійдуть усі акти поведінки, наскільки вони не
визначаються свідомістю боргу, а тому зі сфери моральності повинні бути
виключені всі акти, зроблені по схильності.

Але чи вірно, насправді, що право вимагає лише зовнішньої дії; воно не
опікується ні про спонукання, ні про вола. Довести що це не так можна на
прикладі ст. 105 «Убивство» КК РФ. Праву байдуже з яких причин людей
утримується від убивства із за поваги до життя близького, або із за
побоювання зазнати кари. Але справа негайно міняється, як тільки
збуджується питання про юридичну оцінку порушення норми, що трапилось.
Для права далеко не байдуже за якими мотивами відбулося вбивство: чи
представляє собою людей здатного позбавити життя іншої людини щораз, як
це виявиться вигідним, при можливості залишитися безкарним або ця
людина, яка визнає недоторканність чужого життя, але втратив
самовладання під впливом гніву, ревнощів, самозахисту.

Зовсім протилежний погляд, спрямований на зближення права й моралі,
виражається в положенні, що право є етичний мінімум. Ця формула звичайно
зв’язується з іменем Елінека. «Об’єктивно, – говорить він, – це – умови
збереження суспільства, оскільки вони не залежать від людської волі,
тобто Existenz – minimum етичних норм; суб’єктивно – мінімум моральної
життєдіяльності й морального настрою, що вимагається від членів
суспільства». Інакше кажучи, право – Це обов’язковий для всіх мінімум
моральності. При такому погляді близькість між правом і мораллю
відновлена. Право згідно, цьому погляду ставиться як частина до цілого.
Звідси виходить висновок зроблений Аренсом: «усе, що заборонене правом,
пропонується й забороняється моральністю».

Але як мені здається, таке розуміння взаємного відношення між правом і
мораллю явно розходиться з дійсністю.

По-перше, утримування норм права може бути морально байдуже. Наприклад,
процесуальні строки ні з якої сторони моральність не зачіпають. Цією
частиною свого втримування право виходить із морального кола.

По-друге, утримування норм права може бути аморально. Важко, не закривши
ока на дійсність, заперечувати, що в історії пануючі створювали такі
норми права, які суперечили моральним поглядам самих широких суспільних
кіл. Наприклад, у радянському Кримінальному кодексі були статті, що
фактично заохочували виказування й вимога від свідків давати викривні
показання проти батьків і близьких родички. У період сталінщини взагалі
діяло репресивне законодавство, що порушувало елементарні права людини.
Історія знає жорстокі, нелюдські, фашистські закони, що не укладаються в
рамки моральності.

Оригінальну точку зору на співвідношення права моралі розбудовує
Коркунов. «Моральність дає оцінку інтересів, право – їх розмежування».

Людині доводиться обмежувати здійснення окремих цілей, від інших навіть
зовсім відмовлятися. Тому необхідна оцінка інтересів. Якщо інтереси
людини зустрічаються з інтересами інших людей, однієї оцінки інтересів
для внесення в діяльність людей порядку й гармонії. При рівноцінності
або навіть тотожності інтересів, моральна оцінка не здатна вказати, як
усунути зіткнення інтересів. Необхідне розмежування інтересів, яке
виконується правом.

З погляду Коркунова можна зрозуміти право, як розмежування інтересів
продавця й покупця, хазяїна й працівника. Але чи можна визнати, що «у
карному процесі розмежовуються інтереси обвинувача й підсудного».

На думку Коркунова, примус не характерна ознака для права, тому що «якщо
суспільство все складалося зі святих людей, примус був досконалий зайво:
кожний би й так поважав чуже право й виконував свої обов’язки. Але право
все-таки існувало». Але чи можливо допустити, щоб у суспільстві святих
піднімалося питання про розмежування інтересів?

Петражицький спостерігає акти нашого психічного стану, і знаходить у
ньому різні випадки. ” У деяких випадках етичної свідомості те, до чого
ми себе вважаємо зобов’язаними, предявляється нам належним іншому, як
щось йому винн, що випливає йому від нас, так що він може притягнути на
відповідне виконання з нашої сторони; це виконання з нашої сторони,
наприклад, сплата домовленої плати робітникові або прислугам,
представляється не заподіянням особливого добра, а лише доставлянням
того, що йому належало, одержанням з його боку свого. У таких випадках
наш борг представляється зв’язаністю стосовно іншого, закріплюється за
ним, як його актив”. “Такі обов’язки, які зізнаються невільними стосовно
інших, закріпленими за іншими, по яких те, до чого зобов’язано одна
сторона, належить іншій стороні, як щось їй винне” – Петражицький
пропонує називати правовими. “В інших випадках етичної свідомості,
наприклад, якщо ми вважаємо себе зобов’язаними надати грошову допомогу
нужденному, дати милостиню й т.п., те, до чого ми себе вважаємо
зобов’язаними, не представляється нам належним іншому, як щось йому
винн, що випливає йому від нас, і відповідне домагання, вимога з його
боку представлялося б нам недоречним, позбавленим підстави”. Тут немає
зв’язаності стосовно іншого, тут тільки наша добра воля. “Такі
обов’язки, які зізнаються вільними стосовно інших, по яких іншим нічого
не принадлежить, не належить із боку зобов’язаних”, – Петражицький
називає моральними обов’язками.

Цим двом видам обов’язків відповідають дві різновидів етичних норм,
імперативів. Норми, що встановлюють вільний стосовно інших обов’язок, –
це чисто або просто імперативні норми. Норми, що встановлюють для одних
обов’язок і закріпляючий одночасно за іншими притягування, – це
імперативно-атрибутивні норми. Перші мають характер однобічний, другі –
двосторонній.

Така теорія розмежування права й моральності, зпропонована Петражицьким.
Насамперед, збуджується питання, чи завжди правового обов’язку
відповідає домагання, і чи завжди моральному обов’язку далека свідомість
зв’язаності притяганням?

А хіба в моральному обов’язку відсутня атрибутивна сторона? Наприклад
людей усвідомлює себе зобов’язаним платити своєї покоївці місячну
зарплату, усвідомлює себе зобов’язаним матеріально допомагати старій
няньці, що виховала його дітей, що дойшовшій тепер до старості, до
важкого матеріального становища.. Незбагненно, як міг Петражицький
спостерігати у своїй свідомості пережиття почуття морального боргу й у
той же час стан волі, незв’язаності за адресою інших?

Таким чином, лінія розмежування між правом і моральністю, проведена
Петражицьким, проходить не там, де в гуртожитку проводиться ця лінія,
навіть без спорів і сумнівів. На це Петражицький може, звичайно,
відповісти, що йому немає справи до того, як кому завгодно
розмежовувати. Він цю групу випадків називає моральністю, а ту – правом.
І проти невідповідності розмежувальних ліній Петражицький може помітити,
що якщо у свідомості є вистава про відповідний притяг, те це буде право,
з погляду прийнятого їм поняття, як би воно не називалося в житті.

Важко, звичайно, заперечувати проти довільності найменувань, що
обираються вченим для тієї або іншої групи явищ, Але тоді автор повинен
для довільно вибраної групи явищ обрати й довільне найменування, а не
розхоже, з яким у житті не з’єднується те значення, яке надає йому
автор. А потім ми можемо вимагати, принаймні, щоб відповідність між
найменуванням і групою було стійким. Тим часом, у нас немає ніякої
гарантії в тому, що те саме з-знання, якому в душі одного відповідає
домагання, в іншого виявиться вільним. Інакше кажучи, відмінність між
правом і моральністю виявиться різним у різних індивідів. Наприклад, в
одного створюється свідомість, що допомогти жебракові – його добра воля,
тоді як сплатити зайняті гроші він повинен, тому що кредитор має
домагання, а в іншого з’явиться свідомість, що допомагати бідним його
борг, тому що вони мають право на його сприяння, тоді як лихвареві, що
нажився на відсотках з нього, він не повинен платити. А ще далі, – не чи
здатна ця лінія пересуватися в того самого особи залежно від зміни
переконань, а може бути, від настрою. Сам Петражицький визнає можливим,
що ті самі судження “переживаються спочатку в якості моральних, а кілька
секунд через – у якості правових, або навпаки”2. Така нестійкість
повністю не відповідає вимогам, пропонованим, до наукової класифікації.

Правовий обов’язок є в тому випадку, коли я усвідомлюю, що я повинен, а
іншої може вимагати. Але Петражицький не порахував потрібним пояснити
нам, що значить ці слова ” повинен” і “вимагати”.

Не заперечуючи дотепності розглянутої спроби Петражицького, доводиться
відкинути її наукову заможність, тому що бажаним критерієм, з погляду
життєвих цілей, які пред’являються до науки, вона служити не може.

Право й моральність лежать в одній площині. Обоє нормують поведінка
людини у відношенні інших людей, із соціальної точки зору. Обоє беруть
до уваги як соціальний результат поведінки, так і мотиви поведінки. Обоє
мають соціальне походження й соціальну підтримку. Але моральність
виробляється тільки суспільством, тоді як право, хоча й може вироблятися
тим же шляхом ( звичаєве право), але здатне вироблятися й особливими
суспільними органами (закон), Основна відмінність права й моральності
виявляється в тих санкціях, якими підтримуються норми кожного з них.

Відмінністю санкцій пояснюється те, що норми права допускають
незрівнянно більшу волю у встановленні їх і виявляють більшу здатність
до видозміни, ніж норми моральності. Суспільні погляди
змінюються набагато повільніше, чим погляди невеликого числа осіб, у
руках яких зосереджується державна влада. Суспільна думка (а не настрій)
з питань гуртожитку відрізняється великою стабільністю, чому й вимоги
моральності відзначені лінією сталості. Напроти, правова санкція
перебуває цілком у руках законодавця. Сьогодні він може прикласти її до
одному вимозі, а завтра до іншого, прямо, протилежному. Якщо в дійсності
різкі коливання досить рідкі, то це пояснюється тим, що представники
державної влади не в змозі самі зовсім відірватися від суспільного
середовища. Але подумки ми можемо собі представити таку різку зміну в
утримуванні норм права, яка зовсім немислима в змісті норм моральності.
Історія законодавства дарує іноді гарними ілюстраціями до цього
положення.

При зазначенім співвідношенні двох груп соціальних норм, зміна санкції
повинна змінити й сам характер норм. Якщо моральній нормі, охоронюваної
суспільною думкою, надається юридична санкція, то норма, не перестаючи
бути нравственной, стає в той же час і правовий, наприклад, у випадку
приєднання юридичної санкції, до осуду батьків за розбещення дітей.
Навпаки, коли в норми права віднімається юридична санкція, то вона або
перетвориться в моральну, якщо зустріне підтримку в суспільній думці,
або втратить усяке значення, якщо такого захисту не знайде в ньому.

Графічно співвідношення між правом і моральністю могло б бути зображено
у вигляді двох ексцентричні пересічні кіл. Історично ступінь розбіжності
або зближення цих кіл може бути досить різної.

З’єднана дія права й моральності обусловлюється єдністю цілей,
переслідуваних нормами того й іншого виду, – впливу на поведінку
індивіда із соціальної точки зору. Тому в значній частині право й
моральність збігаються у своєму втримуванні. Норми моральності
забороняють зазіхати на життя людини, привласнювати собі його речі, не
виконувати обіцяного. Те ж буквально повторюють норми права, забороняючи
вбивство, крадіжку, велячи в точності виконувати укладені договори. У
результаті те саме дія, порушуючи одночасно й норму моральності й норму
права, приводить у рух обидві санкції. Убивця зазнає карному покаранню й
викличе обурення суспільного середовища.

Роз’єднана дія права й моральності обусловлюється відмінністю санкцій.
Право може зажадати того, що морально байдуже, і навпаки, моральність
може потребувати того, що юридично байдуже. Вступ багатого старого в
шлюб з молоденькою бідною дівчиною викликає дія моральної санкції й не
торкається правового. Розбіжність права й нравственности може виявитися
ще сильніше. Право може заборонити те, що потрібно моральністю, і
зажадати того, що забороняється моральністю.

Таке явище зіткнення норм права й моральності можливо тільки тому, що
право виробляється у формі закону частиною суспільства, і нав’язує іншим
за посередництвом влади. Якби право вироблялося самим спільним
середовищем й трималося його визнанням, конфлікт був би не мислимий.

Вплив моральності на право тому саме й можливо, що обидві ці суспільні
чинності діють в одному напрямку. Моральність стримує сваволя
законодавчої творчості. Право перебуває під впливом моральності
постійно, але вплив це виявляється особливо сильним: 1) на початкових
щаблях розвитку, коли право виражається у формі звичаїв, і 2) на вищих
щаблях, коли законодавча влада підкоряється суспільній думці. Завдяки
останньому, право й моральність сходяться своїм коріннями. Веління права
тем сильніше, чим ближче підходять вони до моральних потреб, тому що
поведінка підтримується одночасно із двох сторін. В інтересах твердості
правового порядку відкрити найбільшу можливість впливу з боку суспільної
думки на державну владу, яка є джерелом права, створюваного у формі
закону.

Незаперечно й зворотний вплив на моральність. Право втручається в
боротьбу мотивів, що визначають моральне поведінка й діє як психічний
фактор. Воно пригнічує одні мотиви й зміцнює інші. Примушуючи, страхом
погрози, до потребуючого поведінці, норми права перетворюють дана
поведінка у звичне, а тому саме по собі бажане. Мотиви антисоціальної
поведінки, стримані правовою загрозою й тому не здійснювані в поза,
поступово слабшають, відпадають, а разом з тим зникає небезпечне з
моральної сторони поведінка. ” Регули-Руйте почуття людини і його дії, і
ви неминуче вплинете на його дії і його почуття. Змусьте людину
отрешиться від ненависті до його брата, і він, напевно, не вирішиться
його вбити; якщо ж ви переконаєте його не вбивати брата, ви неминуче
послабите до неуводити, увести до ладу-торою ступеня чинність його
ненависті”.

Право, звичайно, здатне підтримати вимоги моральності, недостатньо
забезпечені неорганізованою санкцією. Але для цього воно саме повинне
бути морально, тобто пануючі, які створюють право, повинні випробовувати
на собі моральну санкцію. Щоб право могло підтримувати моральність,
необхідно, щоб моральність визначала державний лад, тому що право є
продукт держави.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020