HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Реферат на тему:

“Народне ткацтво на Гуцульщині”

ПЛАН

Вступ

1. Історичний огляд ткацтва і килимарства

кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на Гуцульщині

2. Розвиток килимарства на Гуцульщині впродовж ХХ ст.

2. Орнаментальні традиції ткацтва на Гуцульщині

3. Матеріали, обладнання ткацтва

4. Технологія ткацтва

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Тка?цтво — виготовлення сирових (необроблених) текстильних тканин на
ткацькому верстаті.

У широкому розумінні слова поняття ткацтво охоплює усю сукупність
технологічних процесів з виробництва тканин (ткацьке виробництво).

Реліктове існування ткацтва як ремесла прийнято називати ткацтвом
художнім, оскільке найчастіше воно є частиною днекоративно-ужиткового
мистецтва, сувенірної промисловості тощо.

За походженням тканини можна виділити бавовноткацтво, шовкоткацтво,
льоноткацтво, вовноткацтво та ін.

Ручне ткацтво (на ручному ткацькому верстаті) відоме з часів неоліту.

В Київській Русі і далі в середновічній Україні було одним з важливих
ремесел.

Наприкінці XVIII ст. з винайденням механічного ткацього верстату
почалось машинне ткацтво, передтеча сучасного промислового виробництва
тканин. У ткацтві Гуцульщини провідне місце посідає килимарство.

Килимарство – один з найпоказовіших видів декоративно-ужиткового
мистецтва, яке має широкі аналогії в культурі інших народів, що зв’язані
етнічними контактами з загальними шляхами розвитку мистецтва
слов’янських народів. Килимарство – це класичний вид українського
народного мистецтва, що розкриває невичерпні скарби творчих сил народу,
вершини його мистецького хисту.

Це старовинне мистецтво набуло поширення в усіх народів світу, але в
кожного з них воно відзначається певними особливостями.

1. Історичний огляд ткацтва і килимарства

кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на Гуцульщині

Художні тканини Гуцульщини в загальноукраїнському контексті культури –
велике надбання матеріальної й духовної спадщини нашого народу. Висока
мистецька цінність як старовинних, так і сучасних гуцульських тканих
завжди привертала увагу вчених і набула різностороннього висвітлення в
науковій літературі.

Визначальними факторами функціонування ткацтва, поряд з іншими видами
народного мистецтва, є сприятливі умови соціально-економічного розвитку,
наявність місцевої сировини, традицій, майстрів тощо. Ткацтво
Гуцульщини, як і інших етнографічних районів України, проходило такі
етапи свого розвитку: становлення, розквіт і занепад. Кожен етам
еволюції зумовлений побутовими умовами, соціально-культурними запитами
та виробничими можливостями. Постійна потреба гуцулів у ручних виробах
призвела до виробництва і застосування їх у побуті майже до кінця ХХ ст.

Упродовж століть тут існувало ткацтво як споконвічне домашнє
виготовлення тканин, а згодом – ремесло та організований художній
промисел, пов’язаний з ринком. Обидві форми виробництва співіснували і
розвивалися паралельно, тісно переплітаючись між собою та
взаємозбагачуючись виробничим досвідом і творчими надбаннями.

Аналіз цих двох форм виробництва показує неоднакові рівні засвоєння
традиційних навиків технологічної майстерності й особливостей художнього
вирішення тканин виробів.

Надомна форма праці, поширена на Гуцульщині, завжди посідала основне
місце в виготовленні тканин. Вона відзначається значно глибшим
осмисленням і засвоєнням багатих традицій, оскільки базується головним
чином на спадковості родинного досвіду, стереотипах кожного локального
осередку і тісно пов’язана з природним середовищем. Попри відносну
стабільність цієї форми виробництва, споконвічні традиції не були
статичними, вони поступово зазнавали певних змін, варіативності й
оновлення. Так інновації вносили повний струмінь у русло традиції
оживляли й збагачували її, а найбільш життєдайні з них згодом і самі
ставали традицією. На всіх етапах еволюції суспільства інновації
формують переважно найобдарованіші творчі особистості. Вони дають
поштовх становленню окремих явищ, які за сприятливих умов можуть
впливати на формування традиції, наповнювати її новим змістом.

Ще з кінці ХІХ ст. і майже до 30-40-х рр. ХХ ст. на Гуцульщині, значно
пізніше, ніж в інших регіонах України, продовжувалося незначне утримання
архаїчних форм господарського устрою. Внаслідок розвитку капіталістичних
відносин ткацтва поступово виокремилося ткацтво як ремесло.

Із середовища селян виділилося багато окремих ткачів, а іноді і цілих
родин, які спеціалізувалися на виготовленні певних типів тканин:
килимів, ліжників, верет, запасок, скатертин, крайок та іншого, на
замовлення, або на ринок. Ткацтво – споконвічний жіночий вид занять – у
міру переростання його в промисел ставало чоловічим ремеслом.
Зародившись у сфері натурального господарства, домашні примисли
поступово ставали допоміжними видами занять, які давали населенню
додаткові засоби для існування. Продовження процесу відділення ремесла
від сільського господарства призвело до збільшення числа ремісників.
Їхні заробітки були мізерними. Відомий український етнограф і
фольклорист В. Гнатюк, досліджуючи ткацтво Прикарпаття, писав що
“ткачами працюють переважно люди бідні, які не мають землі”1.
Безземельні мандрівні ткачі на правах “вільних” ремісників оселятися
здебільшого в передмістях і містечках поблизу торговельних шляхів на
Гуцульщині – в Косові, Кутах, Вижниці, Делятині, а також на Покутті – в
Коломиї, Заболотові, Снятині тощо.

У Косові сконцентровано було найбільше ткачів, які виготовляли
різноманітні полотняні узорноткані вироби. Вироби місцевих майстрів
поширювалися в навколишні гуцульські та покутські села.

В кінці ХІХ ст. з розвитком текстильної промисловості в домашньому
ткацтві.

Поряд з сировиною власного виготовлення починають застосовувати й
фабричну пряжу. Не маючи достатньої кількості лляної та конопляної
пряжі, горяни купували або вимінювали за вовну дешевшу бавовняну пряжу.
Таким чином у народне ткацтво стали поступово входити нові види ткацької
сировини. Це насамперед, пофарбована бавовняна пряжа, яку
використовували для основи в килимах, веретах, тощо. Поширеною на
Гуцульщині була й кольорова – червона, чорна, темно-синя, зелена та
жовта бавовняна пряжа “заполоч”, яку особливо часто застосовували на
піткання узорних, ???-човникових і перебірних тканин. Менше, але
використовувалася в народному ткацтві й фабрична вовняна пряжа
“волічка”, значно тонка і м’якша від пряжі, виготовленої в домашніх
умовах.1

Використання в народному ткацтві нових видів сировини розширило
можливість творчих пошуків народних майстрів і водночас певним чином
змінило усталені естетично-художні якості тканин: стурктуру, фактуру,
колорит. Тонкість і рівномірність прядіння фабричних ниток робить
домоткані вироби легшими, м’якішими, еластичнішими, але позбавляє
своєрідності тієї природної краси, яка притаманна виробам з домашньої
пряжі – дещо уніфікує їхній зовнішній вигляд. Нові матеріали дали
поштовх корекції існуючих стереотипів, формуванню нових традицій.

Вони дали можливість по іншому трактувати декор у тканих виробах, він
став значно яскравішим, насиченішим.

В кінці ХІХ ст. на Гуцульщині активізувався також процес витіснення
традиційних методів фарбування місцевими рослинами, тваринними і
мінеральними барвниками (які давали насичені, м’які, пастельні,
нелиняючі кольори) – аніліновими фарбами. Вони дозволяли отримати значно
яскравіші, відкриті, зате менш світлостійкі кольори. Фарбування пряжі
такими хімічними барвниками відповідно змінило і кольорову гаму тканих
виробів.1

Характерно, що пряжу промислового виробництва, як і анілінові барвники,
частіше застосовували сільські ткачі з осередків, наближених до міст і
торговельних шляхів, ніж мешканців віддалених гірських сіл. Останні
стійкіше дотримувалися застосування домашньої ткацької сировини,
усталених методів фарбування і стереотипів художнього вирішення тканин.
Сільські ткачі, які виготовляли вироби для власних потреб, односельчан
і, значно рідше на продаж, в художньому відношенні в основному
наслідували кращі зразки своїх попередників.

Містечкові ремісники виготовляли тканини здебільшого з пряжі
промислового виробництва або ж – сировини замовника. Специфіка їхньої
праці – для широкого кола споживачів – зумовлювала певний відхід від
сформованих в тому чи іншому осередку ткацтву локальних особливостей.

Вони притримувалися в основному лише найхарактерніше для більшості сіл
принципів декору. Вже тоді у творчості ремісників з’явилися перші
паростки уніфікації, які в майбутньому набули подальшого розвитку.

“На кінець ХІХ ст. припадає також активізація домашнього ткацького
промислу. Важливу роль у цьому загалом прогресивному процесі відіграли
посередники – комерсанти, дрібні торговельні фірми (підприємства), які
здебільшого постачали ткачам сировину (фабричну пряжу, барвники) в обмін
на домоткані вироби. Вони забезпечували селян працею і заробітком”.1
Однак поступово комерсанти стали знижувати ціни і за безцінь скуповувати
домоткані та ремісничі вироби для подальшого вигідного перепродажу й
збагачення. Крім цього, вони нерідко нав’язували ткачам не властиві для
місцевих осередків зразки виробів, часто-густо спрощених за композиціями
та лаконічних за кольором для полегшення їх виробництва. Це дозволяло
підвищувати продуктивність праці, але згубно позначалося на традиціях
гуцульського ткацтва.

“Певним чином протистояли цим негативним явищам, занепадові народного
ткацтва в кінці ХІХ ст. заходи українськох інтелігенції Галичини. Для
підтримки традицій народного ткацтва і подальшого його розвитку у Косові
1882 року. Організовано було ткацьке товариство – об’єднання
ремісників-ткачів. При цьому з 1883 року існувала професійна школа і
майстерні – “верстати”, у якій працювало п’ять учителів і 26 учнів.

Важливу роль у популяризації народного, в тому числі і гуцульського
мистецтва і, зокрема, ткацького промислу мали промислові і
сільськогосподарські виставки в Перемишлі, Кракові (1870), Відні (1873),
Коломиї (1880, 1888), Львові (1877, 1894, 1905), Тернополі (1885, 1887),
Косові (1904). На цих виставках були широко представлені твори високого
художнього рівня найталановитіших на той час майстрів з Гуцульщини та
Покуття”.1

“На рубежі ХІХ-ХХ ст. помітилися й інші прояви новаторського розвитку
традицій. Особливо це простежується на матеріалі таких найхарактерніших
і найбільш поширених дотепер гуцульських виробів, як килими та ліжники.
Зокрема на грунті місцевого ткацтва (загальнопоширених вузьких узорних
верет, “залавників”, “налавників”, “полавників”, “???”, “півкилимків”,
“килимів”, “коверців”, “коверчиків”)”2, а також під певним впливом
давніх килимарських осередків Буковини і Західного Поділля на Гуцульщині
розпочалось більш масове виготовлення килимів. Відома дослідниця
народного ткацтва С. Й. Сидорович вказує на існування широких килимів у
70 рр. ХІХ ст. лише в багатих міщанських родинах Косова, Кутів, Вижниці,
сіл Яворова, ??? та інші і висловлює припущення, що їх мали виготовляти
мандрівні ткачі з с. Вашківці (Чернівецької області).

Український етнограф Федір Вовков у кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
констатував, що килимами в гуцульських хатах застеляли лавки”.

2. Розвиток килимарства на Гуцульщині впродовж ХХ ст.

Художні особливості гуцульських домотканих килимових виробів початку ХХ
ст. базуються на опробованих віками принципах декору, спільних для
багатьох традиційних узорних тканин-переміток, скатертин, ліжників,
верет та ін. Для них характерні стрічкові композиції з членуванням усієї
площини виробу на непарну кількість – три, п’ять, сім – основних широких
горизонтальних смуг, побудованих здебільшого за схемою закритого рядка.
В центрі кожної з них розташованого велику фігуру ромба зі східчастими
контурами або виступаючими на зовнішній стороні гачкоподібними
відростками, обрамленого іноді в складніші за конфігурацією шести-,
восьмигранні медальйони.

В цей час також починають виготовляти складніші за композицією килими.

“Як засвідчують архівні матеріали, в 1910-х роках у передмісті Косова –
Москалівці та в селі Монастирському існували вже невеликі приватні
ткацькі й килимарські майстерні, зокрема у К. Мідвідчук і Прожницьких. У
1920-х роках їх було вже більше десяти. Тут виробляли типові гуцульські
вироби: килими, лижники, верети тощо. Найбільш відомим на той час
підприємцями, які займалися килимарством у Косові були Іван Іжблюк, Юрій
Романів, Катерина Медвідчук, Ігнат Грушковський, Іван Станкевич, Фогель
Бенціон та Фреліх Мендель. На околиці Косова, в Москалівці ткацьким і
килимарським промислом займалися Ілько Фокшей, Микола Лелет, Михайло
Мартинюк, Юрко Кошак. Їхня заслуга полягає в започаткуванні гуцульського
килимарського промислу.”

У 1920-1930-х роках у Косові були також ткацькі й килимарські майстерні
М. Горбового, Й. Кордецької, Л. Кноля, Рубінгера, К. Гільмана та ін.
Найбільшого розвитку килимарський промисел набув у 30-ті роки. Зокрема у
1936 році килимарством на гуцульщині було зайнято не менше 6 тисяч
людей. Лише в Косові працювало 21 підприємство, Яблунові – 17, Кутах – 2
тощо.

Ручне промислове виробництво килимів в даний час повільно розвивається в
старовинних центрах народного ткацтва і грунтується на використанні
місцевих традицій. На Гуцульщині ще подекуди існують невеличкі осередки
і окремі ткачі, які продовжуються справу батьків, збагачуючи мистецтво
ткання новими формами і наповнюючи його сучасним змістом.

Узорні килими ручного виготовлення в більшій мірі відзначаються яскраво
вираженою самобутністю неповторною красою орнаментів і кольорів,
добротністю технічного виконання. Але не завжди сучасні килими
відповідають тим канонам, які були притаманні істинно гуцульському
килиму.

В даний час в м. Косові творчо працює талановита художниця-ткаля,
випускниця Вижницького училища, згодом Львівської Академії мистецтв
Вікторія Жаворонкова, яка на сьогодні є завідуючою кафедри ткацтва в
КІДПМ ім. Косіяна. Вона створює ескізи сучасних гуцульських килимів. Під
її керівництвом працюють студенти інституту.

Про їхні досягнення свідчать численні виставки в м. Косові. Зокрема в
даний час плідно працює в галузі килимарства недавня випускниця ККПДМ
Риптик Софія. Її роботи відзначаються свіжістю кольорів та гармонійним
поєднанням форм.

Неабиякий інтерес викликають килимові полотна Дарії Приймак, жительки м.
Косів, колишньої працівниці комбінату “Гуцульщина”, яка цього року
відкрила свою персональну виставку в міському музеї Косова. Її роботам
притаманна традиційна гуцульська колористика та орнаментика, які
трансформовані в сучасні художні речі і становлять неабиякий інтерес
глядачеві.

Також на Косівщині працюють в галузі килимарства ряд майстів, які
виконують традиційні гуцульські килими, в залежності від наявності
сировини. Це Марія Юріївна Боєчко, жителька Косова, Сливка Параска
Броніславівна, жителька с. Вербовець, Воротняк Андрій, Кіщук Ольга,
Копержук І. С. м. Косів.

Також неможливо не згадати художника-ткача, який свою творчість
присвятив Гуцульщині, Михайла Біласа. Глибина творчих задумів і
потенціал художника вражає глядача. Ткані килими автора – зразки виробів
високої професійної культури.

Білас хоча не є уродженцем Гуцульського краю, але його творчість
складають саме гуцульські мотиви, колористика надзвичайно красива,
яскрава.

Отже актуальним і вкрай важливим завданням сьогодення є збереження і
примноження традицій цього унікального промислу, справжнього художнього
надбання українського народу.

2. Орнаментальні традиції ткацтва на Гуцульщині

Серед усіх видів народних тканин найбільшою різноманітністю щодо
композиції орнаменту відзначаються килими. Побутуючи серед народу на
протязі багатьох сторіч як тканини щоденного і святкового вжитку та
обрядового призначення, килими відображають усе краще, що створив народ
у галузі декоративного ткацтва. В їх орнаменті народ зібрав і закріпив
найулюбленіші і найбільш типові для орнаменту народних тканин мотиви й
відобразив їх у найрізноманітніших композиційних формах.

Для килимів західних областей України найбільш типовий є орнамент,
побудований за схемою смуг. Особливо характерний він для Гуцульщини в
період другої половини ХІХ ст. Такий тип орнаменту зустрічається по всій
території західних областей, де тільки розвивалось килимарство, а також
у тих районах східних областей, де вжився в килимарстві горизонтальний
верстат.

Другий тип становить композиції, в яких поодинокі орнаментальні мотиви
килима розташовуються по його полі за схемою прямої або косої клітки,
така побудова композиції менш поширена і пов’язується з килимами
окремого побутового призначення типу ліжкових і долівкових килимів.

Третій тип складають композиції централізованого порядку, де елементи
орнаменту килима групуються навколо одного осередка і творять з ним
логічно пов’язаний, закінчений образ.

Крім згаданих основних типів побудови орнаменту, на народних килимах
можна виділити чималу кількість варіантів і перехідних типів.1

В композиціях сучасного типу в залежності від внутрішньої побудови смуг
і способу їх розпланування на полі килима виступають найчастіше такі
варіанти.

Орнаментальні смуги (рядки) будуються з однорідних або з двох чи трьох
різних мотивів так, що один мотив заповнює один рядок. В інших варіантах
в одному і тому ж рядку чергуються два і більше рознозначних мотивів.
Вони чергуються в рядках вільно або зазублюються своїми виступами й
щільно пов’язуються один з одним.

.

0

@

B

~

?

0

B

%thB

?

B L

??????$????„

yb{0}J~ c????†¬? ?
[email protected]sO

ий для килимів типу “Верет”, “наліжників”, “залавників”, “оббиванців”,
“підкилимків”. Композиційна суть орнаменту, побудованого за схемою смуг,
полягає в тому, що такий орнамент можна довільно продовжувати по
горизонталі й скільки бажано повторювати по вертикалі килима і характер
композиції від цього не буде порушений. Побудований за такою схемою
орнамент називають “орнаментом без краю”. Численні варіанти таких
композицій виступають на килимових тканинах Гуцульщини ХІХ і першої
половини ХХ ст.

Щодо способу розпланування, орнаментальної смуги можуть чергуватися одна
з одною на деякій відстані, залишаючи проміжки вільного фону, або
повторюватися частіше, відмежовуючись одна від одної тільки вузькими
безузорними смужками (“баточками”), і творити таким чином орнамент без
спільного фону.

Найбагатшу композиційними варіантами групу складають килими,
орнаментальні смуги яких побудовані за схемою закритого рядка. В таких
композиціях полотнище килима ділиться поперечними смугами на непарну
кількість полів (три, п’ять, сім і більше).

В центрі кожної з них розташовується велика фігура ромба з східними,
зубчастими на зовнішній стороні гачкоподібними відгалуженнями, ромб
обрамлено іноді в складніші за конфігурацією шестигранні медальйони.
Бічні краї замикаються здебільшого спареними мотивами ромбів
концентричної будови кількома зигзагоподібними “кривулями” суміжних
кольорів, з східчастим контуром або іншими спорідненими мотивами. Ці
площини чергуються з групами гладких різнокольорових і дрібноузорних
смуг, утворених мотивами скосиків, клинців, ромбиків тощо.1

Побудована в такий спосіб смуга являє собою композиційно завершену
цілість. Смуга, що займає середину поля килима, виділяється від бічних
кольором і багатим рисунком. Основні узорні смуги відмежовуються одна
від одної вузькими дрібноузорними або гладкими поясками.

За такою схемою побудовано орнамент настінних і напільних килимів
геометричної орнаментації Гуцульщини відомих під назвою “граничний”,
“гуцул”, “скрипки”, “кучері”. Таким орнаментальним композиціям властива
поліхромність – поєднання яскравих контрастних кольорових смуг на
чорному тлі.

Спільною рисою для всіх згаданих варіантів смугастого килима є те, що їх
орнамент орієнтується завжди паралельно до ниток поробка. Побудова
окремих мотивів і орнаменту в цілому зберігає завжди статичний характер.

3. Матеріали, обладнання ткацтва

В залежності від способу утворення тканини верстати бувають двох типів:

· Верстати з перервним утворенням тканини (багаточовникові та
безчовникові)

· Верстати з неперервним багатомісним утворенням тканини.

За конструкцією розрізняють:

· плоскі

· круглі (використовують тільки для вироблення спеціальних тканин,
наприклаж рукавних).

Найбільш розповсюджені плоскі багаточовникові верстати.

В залежності від викорстання пряжі та призначення тканин ткацькі
верстати призначаються для вироблення бавовняних, шовкових, шерстяних,
скляних, металічних та ін. тканин.

Верстати можуть бути вузькими (виробляють тканину шириною до 100 см) і
широкими, призначатися для легких, середніх та важких верстатів.

Верстати також можуть бути ручні та механічні(човникові та безчовникові)

За ознакою фактоутворюючого механізму механічні верстати поділяються на:

· ексцентриковані

· кареточні

· жаккардові

Основною сировиною для ткання килимових виробів на території Українських
Карпат здавна була овеча вовна та волокна луб’яних культур – льону і
конопель.

Обробка ткацької сиросини завжди займала одне з найважливіших місць
серед домашніх занять кожної селянської сім’ї гуцульського краю. Методи
обробки передавалися з покоління в покоління, збереглися вони і до
нашого часу. Народні майстри знали, що від якості сировини, належної її
обробки значною мірою залежать художні особливості майбутніх виробів.
Тому всім етапам обробки кожного виду тканин, навіть з однієї ж
сировини, потрібна своя, специфічна обробка для надання необхідних
фізичних і технологічних, а отже, й відповідних художніх якостей.

Вовну з овець стригли весною в теплі дні. Це відбиває й народна
приказка, яка застерігає від раптових приморозків: “До Миколи (9 травня)
не сій гречки й не стрижи овечки”.

Перед стрижкою овець мили річковою водою, потім стригли металавими
вівчарськими ножицями. Настрижену вовну знежирювали, добре промивали,
сушили і перебирали руками – скубли, били і вичісували на дерев’яних
гребнях – гремплях (драчках). Кращу більшу м’яку вовну пряли. З відчосу,
що лишався після вичісування, виготовляли грубі тканини, або повсть.
Пряли вовну і з кружеля, і з дерев’яного гребня, на які накладалася
мичка, веретеном, накручуючи його пальцями. Загалом прийоми прядіння
тонкорунної вовни і рослинного волокна були ті ж самі, тобто пряли
веретеном і прядкою.

Прядіння – це був заключний етап підготовки вовни до ткання, оскільки
щільність скручування ниток, рівномірність їхньої товщини зумовлювали
структуру майбутньої нитки. Майстерність прядіння виявляється в умінні
прясти нитки рівні, тонкі і міцні. Для основи майже всіх виробів прядуть
щільніше скручені нитки, ніж на піткання, щоб забезпечити їм належну
міцність.

Наступною стадією підготовки ниток до ткання є перемотування: нитки
майбутньої основи змотуються з веретен в мітки, а нитки піткання в
клубки. У мітки перемотують також ті нитки, які підлягають вибілюванню і
фарбуванню.

Відповідальним етапом підготовки пряжі до ткання було фарбування ниток.
“На території Гуцульщини майже до середини ХХ ст. побутували
найрізноманітніші методи фарбування пряжі місцевими рослинними,
тваринними та мінеральними барвниками”.

Закріплювали кольори природніми квасами (овечими розсолами, сироваткою –
“дзером”) сіллю. В кінці ХІХ ст. з розвитком капіталізму в гірських
селах поширилися барвники промислового виробництва, зокрема анілінові
яскраві, насичені, але менш світлостійкі, які майже цілковито витіснили
натуральні у всіх галузях їх використання.

В кінці ХІХ ст. в домашньому ткацтві поряд з сировиною власного
виготовлення починають застосовувати фабричну пряжу. Через відсутність
достатньої кількості льняної і конопляної пряжі гірське населення
купувало або вимінювало за вовну бавовняну пряжу. Таким чином у народне
ткацтво поступово входили нові види ткацької сировини. Це перш за все
нефарбована бавовняна пряжа. Часом цю пряжу використовували для основи у
килимах і веретах.

Використовувалась в народному ткацтві фабрична вовняна пряжа “волічка”,
значно тонша і м’якша від пряжі , виготовленої в домашніх умовах.

Структуру народних тканин крім сировини і методів її обробки значною
мірою визначають технологічні процеси ткацтва – способи переплетення
двох систем ниток.

До знарядь ткацького виробництва належать ткацькі верестати –
вертикальні та горизонтальні.

В кінці ХІХ ст. в гірських селах Карпат масове розповсюдження отримали
горизонтальні ткацькі верстати, які поступово витіснили вертикальні. Їх
поява є результатом багатовікового спільного процесу вдосконалення
знарядь ткацтва в усіх народів, в тому числі слов’ян. Навіть найпростіші
з них мають пристрій для піднімання і опускання ниток основи-ремізки,
прив’язані до підніжок. ??? механізм (“ляда”) з бердом забезпечує
рівномірність ниток основи по всій ширині верстата і рівномірне
прибивання ниток піткання. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. професійні
ткачі при виробництві тканин на продаж застосовували верстати з довгим
(до 180 см) бердом. Використання горизонтальних верстатів з таким довгим
бердом у килимовому ткацтві підвищило продуктивність праці і значно
покращило фізичні якості виробів.1

В даний час у народному ткацтві Карпат поширені горизонтальні верстати з
довгим (160-200 см) бердом для виготовлення килимів, верет, ліжників.

У кожному осередку і навіть селі були певні локальні відмінності у
вирішенні ряду конструктивних вузлів верстатів та їх назвах, але
типологічно вони подібні і виявляють спільну конструктивну будову та
принцип дії. Навіть при роботі на найпростіших із них народні майстри
застосовували цілий ряд технічних прийомів, якими добивалися багатства
різновидів тканин виробів та різноманітності їх художнього рішення.

Загалом для українців високогірних сіл Карпат характерне використання в
килимарстві закладного переплетення.

Факторами, які обумовлюють ті чи інші технологічні або художні якості
майбутніх тканин є: вид сировини, природні властивості волокон, способи
їх обробки, види прядіння, скручування і наступні технологічні прийоми
виготовлення виробів, орнаментально-композиційне рішення, методи
завершальної обробки.

Локальними особливостями традиційного гуцульського ткацтва є: перевага
вовняної сировини над льняною, а також певною мірою над конопляною в
загальному обсязі рослинної сировини.

4. Технологія ткацтва

Полотнище тканини утворюється від переплетення двох систем
перпендикулярно розташованих ниток, з’єднаних між собою в однаковій
послідовності. Нитки однієї системи розташовані вздовж полотнища
тканини, є основними і називаються основною. Нитки другої системи
розташовані впоперек шматка тканини і з’єднані з основними під прямим
кутом, називаються нитками піткання.

Сам технологічний процес переплетення ниток основи з нитками піткання,
внаслідок чого утворюється тканина, називається ткацтвом. Цей процес
полягає в тому, що між рівномірно натягнутими нитками основи в
поперечному напрямку вводяться нитки піткання, які переплітаються з
нитками основи в певній послідовності. Процес ткання відбувається таким
чином: одна частина ниток основи піднімається вгору, друга відповідно
опускається вниз. При цьому між двома частинами ниток основи утворюється
зів (щілина), куди вводять нитки піткання. Згодом нитки піткання
утворюють новий зів, при якому нитки основи міняються місцями. Робиться
наступна прокидка нитки піткання, яку знову прибивають бердом. Далі весь
продовжується аж до повного виготовлення тканини. Перед початком ткання
килима необхідно провести попередній розрахунок ниток для виготовлення
виробу. До попередньої підготовки основи відноситься процес спування
розрахункової кількості ниток. “Для снування використовують спеціальну
вертушку снувалку. Для снування невеликої за довжиною та шириною основи
можна використати снувальну рамку. Якщо нитки, з яких снується основа,
знаходяться в мотках, то для їх розмотування використовується спеціальна
вертушка. У процесі снування треба слідкувати, щоб нитки не
перекручувалися.”1 При дов’язуванні ниток, вразі якщо якась закінчилася,
необхідно міцно дов’язати морським, або ткацьким вузлами. Такі вузли не
розтягуються, за об’ємом найменші і досить легко проходять між зубами
берда.

Попередньо підготовлені нитки основи накладаються на планку і фіксуються
міцною ниткою, щоб не спадали. В контрольне перехрестя основи
вставляються дві планочки, кінці яких зв’язуються. Потім основу
послідовно ділять по кілька ниток (рядами) між зубами спеціального
півберда, яке зверху закривається планкою, щоб нитки не випадали. Все це
робиться а межами верстат.

Потім знімається і опускається вниз валок разом з ремізками, а планка,
на яку накладені і рівномірно розподілені нитки основи, вставляється в
??? на валу і закріплюється поворотом вала на один оберт. Знімаються
планочки, намотується основа, туго і рівномірно по довжині вала,
проходячи через рядки півберда. Коли основа намотана, вставляються ті ж
планочки в контрольне перехрестя на другому кінці основи. Потім
знімаються рядки, розрізаються кінці основи і становиться на місце валок
з ремізками.

Під час зняття ниток з планочок (верхньої і нижньої) нитки пробираються
по одній, то в одну, то в другу ремізки. Після того пробираються по
одній нитці основи (кілька крайніх по дві) між кожен зуб берда і
прив’язуються до планки. Планка прив’язана міцною ниткою до полотнища
цупкої тканини, яка по краях має вставлені прутики і другим кінцем
примотана до вала. Цей шматок тканини є нібито продовженням основи і дає
змогу використовувати її від самого початку.

Коли всі нитки пробрані і прив’язані, підтягується основа за допомогою
ручки, яка вставляється в храпове колесо, відсовуються планочки до вала
і при натисканні то на одну, то на другу підніжки робиться кілька
контрольних прокидок піткання. Якщо все пробрано правильно, планочки
можна зняти і приступити до виготовлення килима, який періодично
намотується на вал, одночасно відпускаючи основу з вала. При повторному
заправленні, якщо та сама кількість ниток основи можна дов’язати нову
основу до старих кінців перед бердом, а потім намотувати на бердом, а
потім намотувати на вал, пропускаючи її через бердо і ремізки.

Після заправлення ткацького верстату можна припускати до ткання килима.
“Термін “килимове ткання” походить від специфічного типу узорної тканини
– килимів, з виробництвом яких ця техніка пов’язана”.1 Залежно від
технічних і декоративних особливостей до цієї групи народних ткацьких
технік входять: “закладне”, “ворсове” і петельчасте ткання. Закладне
ткання. Килим, виготовлений цією технікою є гладкою, безворсовою,
двосторонньою тканиною, витканою полотняним переплетенням на
двохремізному верстаті. Кольорово-узорний ефект килима створюється
вовняним пітканням, яке щільно збите і цілком покриває товсту міцну
основу.

Характерною особливістю закладного ткання є те, що різнокольорові ???
ниток піткання вручну закладаються в утворений ремізками зів,
протягується між потрібною кількістю ниток основи і виводиться назовні
відповідно до задуманого рисунка.

Заклавши нитки піткання по всій шиині тканини, закривають зів,
прибивають піткання лядою, утворюється новий зів за допомогою другої
підніжки. У цей зів нитки піткання прокидають уже в протилежний бік.

Прокидаючи нитки то в один, то в другий боки, починають вимальовуватись
контури різнокольорових площин, які з’єднуються між собою по
вертикальній, косій чи східчастій лініях.

Строго вертикальні і східчасті контури узору тчуть “на межеву нитку”,
чіпляючи нитками піткання обох кольорів за одну й ту ж нитку основи, або
“у вічко”, при якій ткач повертає сусідні кольори кожен на своїй нитці
основи і на межі кольрорів утворюється щілина – ажур.

Скісні контури тчуть на косу нитку, змінюючи нитки піткання одного
кольору над другим на одну-дві нитки основи.

У килимові зі скісним контуром візерунка видно маленькі
дірочки-просвіти.

“Закладна” техніка є провідною килимарською технікою для всієї території
західних областей.

Висновки

У дослідженні розглянуто килимарство Гуцульщини. Його розвиток з кінця
ХІХ ст. і на протязі всього ХХ ст., його переломні етапи, злети і
падіння.

Вивчення історичного розвитку килимарства дозволяє розширити зміст і
об’єм знань в галузі ДПМ в період з кінця ХІХ ст. і до сучасності, які
можна використати в навчально-виховному процесі в учбових закладах.

Виявлено характерні особливості розвитку промислу в різні історичні
періоди.

Простежено килимарство в творчості різних майстрів, охарактеризовано їх
творчу манеру.

Отже, килимарство Гуцульщини – цілком сформоване оригінальне явище, яке
склалося в процесі тривалого історичного розвитку. Воно відображає
високий рівень культури, естетичні смаки населення даного регіону.
Художні якості гуцульських килимів базуються на принципах
орнаментально-композиційного рішення традиційних верет, ліжників,
рушників тощо.

Аналіз килимових виробів Гуцульщини показує, що народні традиції широко
використовувалися на підприємствах народних художніх промислів, а також
в інтивідуальній творчості народних майстрів і художників-професіоналів.
Створені ними серійні і особливо малосерійні та унікальні авторські
вироби відповідали естетичним нормам, сприяли розвитку
традиційно-побутової культури.

Список використаної літератури

Антонович Е., Захарчук-Чугай Р., Станкевич М. Декоративно-прикладне
мистецтво. – Л.: Світ 1992

Афанасьєв-Чужбинський А. С. Поездка в Южную Россию: ч. 2 Очерки Днестра
– сп. б., 1863

Академія наук Української РСР. Матеріали з етнографії та
мистецтвознавства. Випуск VII-VIII, К. 1962, с. 33

Гнатюк В. Ткацтво в Східній Галичині// Матеріали до української
етнології. – Львів 1990. – ТЗ

Гоберман Д. Н. Искусство гуцулов – М.: Советский художник 1980

Гоберман Д. Н. Молдавские ковры – Кишинев 1959

Голубець М. Український килим. – Л., 1936

Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. – К.: Наукова думка 1987

Гургула І. Народне мистецтво західних областей України. – К., 1966

Гуцульские ковры – Советский союз. – К. 1982

Домашевський М. – Історія Гуцульщини. Львів, 2001, т. VI.

Жоголь Л. Е. Тканина в інтер’єрі – К., 1968

Жук А. К. Килимарство в Українських Карпатах// Культура та побут
населення Українських Карпат – Ужгород, 1972

Жук А. К. Сучасні українські художні тканини. – К., 1985

Народна творчість та етногарфія – К.: Наукова думка, №4

Никорак О. І. Килими// Народні художні промисли УРСР – К., 1986

Никорак О. І. Сучасні тканини Українських Карпат. – К.: Наукова думка,
1979

Орнамент народних тканин західних земель України ХІХ і поч. ХХ ст.//
Матеріали з етнографії та мистецтвознавства, Вип. V – К., 1959

Посталоки Е. А., Силивачев М. Р. Народное ткачество и его орнаментика. –
К., 1987

Рыбаков В. А. Ремесло древней Руси – М., 1948

Семак З. М. Фарбування, друкування, ручний художній розпис тканин. К.:
ІСДО, 1993

Сидорович С. Й. До історії розвитку ткацтва в Косівському районі
Станіславської області

Шухевич В. Гуцульщина – Львів 1901 – ч. 1

Щербаківський В. Український килим – К., 1912

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи