HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Найвідоміші дослідники історії української мови”

(Житецький П.Г., Кримський А.Ю., Шахматов О.О.)

ПЛАН

Вступ

1. П.Г.Житецький — історик української літературної мови

2. Олексій Шахматов – дослідник історії української та російської мов

3. Дослідницька робота в галузі історії української мови А.Ю.Кримського

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вивченням історії української мови займалося чимало як вітчизняних
вчених, так і зарубіжних дослідників. Серед найславетніших слід згадати
імена таких як І.Огієнко, П.Житецький, К.Німчинов, А.Кримський,
О.Шахматов, О.Потебня, М.Колосов. М.Красуський та інші.

   Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією
народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація
української літературної мови тісно пов’язана з історією українського
народу.

Довгий час серед мовознавців точилася гостра полеміка щодо періодизації
історії української мови. Чимало запропонованих схем періодизації
виявилися спірними, адже вони грунтувалися на принципі зміни суспільних
формацій: мова феодалізму, мова капіталізму, мова соціалізму. Така
схема, звичайно, не могла відобразити всіх етапів розвитку української
літературної мови, оскільки сама по собі зміна формацій не відбилась ні
на звуковій системі, ні на граматичній будові української мови.

Сьогодні потребує перегляду і така ортодоксальна формула, як єдина
«давньоруська» мова, спільна для «трьох братніх народів». Ця
ідеологічна догма нав’язувалася всім, без винятку, науковим інститутам
саме за радянської доби і мала слугувати імперським інтересам СРСР.
Наукові факти, досліджені неупередженими вченими ще на початку цієї
доби, ігнорувалися або проголошувалися шкідливими. Так, академіки
Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали:

«Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби
передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку ІХ віку».

Олексій Шахматов — один з небагатьох російських вчених, який відстоював
права української мови ще у 1905 р. У 1916 p. він присвятив дослідженню
української мови працю «Короткий нарис історії малоруської (української)
мови». Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець,
дослідник української та східних культур, поет, переслідуваний і
відлучений від наукової праці в 30-х роках і вивезений в ешелоні
заарештованих у 1942 р. до Казахстану, де й помер. Його праці з
українського мовознавства цінні для нас, сучасних українців, котрі
будують свою незалежну державу, насамперед своєю правдивістю, науковою
виваженістю та сумлінністю.
                                                  

        У своїй праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як
розвивалася» (1922) Агатангел Кримський дослідив українські мовні риси Х
— ХІ ст. (Ізборник Святослава, 1073 p.), простежив розвиток
південноруської мови XIV ст., яка вже була близькою до сучасної
української мови, а також мову літературних творів ХV — ХІХ ст. в її
розвитку. Вчений також вказав на необхідність об’єднання обох
літературних мов (наддніпрянської та наддністрянської) на основі
української мови центральної України.

Розглянемо у даній роботі внесок таких відомих дослідників історії
української мови як Житецького П.Г., Шахматова О.О. Кримського А.Ю.).

1. П.Г.Житецький — історик української літературної мови

Павло Гнатович Житецький (1837-1911) – український мовознавець,
лексикограф, педагог, громадський діяч, вчений, який започаткував і
розвинув новий напрямок-історію української літературної мови,
досліджував українську літературу XVIII – XIX ст., заклав основи теорії
й практики українського перекладу.

Павло Гнатович Житецький народився 4 січня 1837 року у м. Кременчуці, на
Полтавщині, в сім`ї священика. По закінченні Полтавського духовного
училища (1851 р.) був зарахований до Переяславської духовної семінарії.
У 1857 р. П. Житецький вступив до Київської духовної академії. 7 червня
1860 р. Житецький написавши заяву звільняється з академії, восени
вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет.
Після закінчення університету дістає призначення до Кам`янець –
Подільської гімназії на посаду молодшого вчителя російської словесності.
На початку 1870-х років Павло Гнатович бере активну участь у створенні
та діяльності Колегії Павла Галагана – елітного навчального закладу для
представників дворянства. Він розробив статут цього закладу, в якому
пропрацював близько 20 років викладачем словесності. Викладав також в
різних учбових закладах Києва (1867-1880) та Петербурзькому університеті
(1880-1882).

П. Житецький – автор численних праць з українського мовознавства,
літератури та фольклору. В ряді своїх праць висвітлював
лінгвостилістичні особливості багатьох жанрів української літератури,
зокрема української народної творчості, східно-слов`янської
діалектології, лексикографії, українського правопису, тощо. Ряд його
тверджень, наприклад про походження східно – слов`янських мов з єдиного
джерела, про основні етапи розвитку української літературної мови та
зв`язки її з російською літературною мовою,про український правопис і
лексикографію зберігають теоретичне і практичне значення для сучасного
мовознавства.

В 1898 році П. Г. Житецького було обрано членом-кореспондентом
Російської академії наук.

Однією з найкращих праць у доробку педагога-філолога стало дослідження
„Енеїди” Котляревського. Не старіє ця праця й сьогодні. Її не може
обійти увагою жоден дослідник як давньої української літератури, так і
творчості І. Котляревського.

У травні 1909 р. Павла Гнатовича вразив інсульт, внаслідок чого він при
ясному розумові й неушкодженій здатності бачити й говорити повністю
втратив рухомість, а 18 березня 1911 року П. Житецький тихо відійшов в
небуття.

Найвідоміші праці П. Г, Житецького: „Описание Пересопницкой рукописи XVI
века”(1876), „Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII и
XVIII вв.”(1889), „Мысли о народных малорусских думах”(1893), „Энеида”
Котляровского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской
литературы XVIII века” (1900), „Нарис історії української мови в 17
віці” (1941).

Повчальним і дорогим лишаються для нас кращі риси особистості П. Г.
Житецького. Це – вірне служіння народу і розбудові його духовного
потенціалу, жертовна відданість науці, працьовитість та
цілеспрямованість, справжній патріотизм, сила духу в протистоянні
життєвим негодам, а ще-всепоглинаюча любов до слова і вміння не
розхлюпати в сірий пил життєвої буденщини духовних святощів.

2. Олексій Шахматов – дослідник історії

української та російської мов

Шахматов Олексій (17 червня 1864 — 16 серпня 1920), російський
славіст-філолог. Народився у м. Нарва. По одержанні докторату в
Московському Університеті (1893) працював у системі Петербурзької АН (з
1894), 1906 — 20 гол. відділу російської мови й літератури, з 1909
професор Петербурзького Університету. В центрі зацікавлень Шахматова
була історія російської мови, історія літописання в стародавній Русі, а
в останні два десятиріччя життя також сучасна російська мова, зокрема
синтакса, але Шахматов лишив також важливі праці з усіх слов’янських
мов, а серед них і української, а також з російської діалектології і
стародавньої літератури. Методологічно Шахматов був в основному
молодограматик, але молодограматичні методи він сполучав з
філологічними, прагнучи комплексного охоплення мовно-історичних
процесів.

До найважливіших публікацій Шахматова в українському мовознавстві
належить стаття про депаляталізацію приголосних перед е та і (1903
Шахматов уважав, що українська мова успадкувала зі так званої
давньоруської м’які або напівім’які приголосні перед голосними
переднього ряду), короткий нарис історії української мови в збірному
вид. «Укр. народ в его прошлом и настоящем» (1916) і низка принагідних,
але важливих праць, таких, як докладні рецензії на граматики А.
Кримського і С. Смаль-Стоцького, на рукопис словника Б. Грінченка (що
відкрила шлях до його публікації), некролог К. Михальчука тощо. Шахматов
брав участь також у складанні деклярації Петербурзької АН «Про
скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905 — 1906), що
жадала волі друку для українців своєю мовою та в Комісії РАН для
перевірки перекладу св. Письма П. Морачевського на українську мову. Це
було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський
ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював
культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Рос.
Імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежности, Шахматов
зайняв різко неґативну позицію. З цією політичною програмою була
зв’язана також діяльність Шахматова як члена Держ. Ради Рос. Імперії
(1906 — 11).

Найбільше цікавила Шахматова в історії української мови проблема її
постання, до чого він повертався в багатьох своїх головних працях: «К
вопросу об образовании русских наречий и народностей» (1894), «К истории
звуков русского языка» (1898 — 1903), «Курс истории русского языка»
(1908 — 1911), «Очерк древнейшого периода истории русского языка»
(1915), «Введение в курс истории русского языка» (1916), «Древнейшие
судьбы русского языка» (1917) тощо. Постання української мови, як
білоруської, як і двох головних діалектних груп російської мови,
північної і південної, в ПІ. розглядалися незмінно в рамках
загально-історичної російської мови; незмінною лишалася концепція
«спільнодавньоруської» мови як проміжного етапу між праслов’янською
мовою й іст. трьома східнослов’янськими мовами. Не мігши не помічати
відмінностей у мовному розвитку на території східних слов’ян уже десь
від 7 в., Шахматов висунув тезу про початок дезинтеґрації
«спільнодавньоруської» мови тоді, але пізніше нове єднання під впливом
утворення політичної єдности Київ. Руси. Щоб обґрунтувати причини таких
протилежно спрямованих процесів, Шахматов висунув спробу реставрувати
міґраційні рухи східнословянських племен, включно з ідеєю формування
південноросійського наріччя нібито в басейні Дону з пізнішим
переселенням на захід, що мало покласти початок утворення білоруської
мови. Через те, що ці концепції знаходили дуже мало опертя в історичних
фактах, Шахматов раз-у-раз міняв свої погляди, в кожній дальшій своїй
праці заперечуючи попередню. Найменше ці зміни поглядів стосувалися до
початків української мови, яку ПІ. незмінно виводив з «південного
наріччя» «спільнодавньоруської» мови, в загальних рисах автохтонного,
хоч і тут Шахматов часом містив його початки між Прутом і дол. Дніпром,
а часом далі на північ, у середньому Подніпров’ї. Другою слабкою рисою
історично-генетичних концепцій Шахматова було його намагання проектувати
сучасні говіркові відмінності в давне минуле, будуючи теоретичні
концепти проміжних звуків, наприклад, «півм’яких приголосних» (щоб
пояснити твердість приголосних перед голосними переднього ряду в
українській мові проти м’якости в російській) або припущення наявности в
«спільнодавньоруській» мові голосних понаддовгих, довгих, коротких,
півдовгих, півкоротких, редукованих тощо — одночасно, що суперечить
усьому, що знаємо про мовні структури взагалі.

Не зважаючи на ці вразливі місця, історично-генетичні концепції
Шахматова підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної
кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили
трактування цих проблем у східньослов’янському мовознавстві, навіть у
противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в
Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова. Учні
Шахматова були й серед українських мовознавців, наприклад, В. Ганцов,
почасти Леонід Булаховський.

Велике значення для україністики мали також праці ПІ., присвячені
давньоруським літописам з кінцевою метою реставрації первісного тексту
літописів, зокрема «Повісти временних літ», які дійшли до нас тільки в
пізніших копіях, не раніших від 14 ст. Після широко закроєної
редакторської праці над виданнями збережених літописів і численних
попередніх студій Шахматов дав синтетичний огляд — реконструкцію
первісних літописів у таких працях, як «Разыскания о древнейших русских
летописных сводах» (1905), «Повесть временных лет» (1916) і «Обозрение
русских летописных сводов XIV — XVI вв.» (1938).

3. Дослідницька робота

в галузі історії української мови А.Ю.Кримського

Агата?нгел Юхи?мович Кри?мський (3 січня (15 січня) 1871 — 25 січня
1942) — український історик, письменник і перекладач кримськотатарського
походження, один з організаторів Академії Наук України (1918).
Літературний псевдонім А. Хванько.

А.Кримський брав активну участь в українському національному житті кінця
ХІХ ст., вів переписку з відомими діячами української культури — О.
Огоновським, Б. Грінченком, І. Франком та ін. У цей період своєї
діяльності Кримський вів наукову полеміку з Соболевським, який
пропагував гіпотезу М. Погодіна про те, що давні кияни були росіянами,
які тільки в період татаро-монгольської навали відійшли на північ. У
1896—98 рр. перебував у науковому відрядженні в Сирії і Лівані.

У 1918 році став професором Київського університету (до 1941, з
перервами). В червні-листопаді 1918 Кримський разом з В. Вернадським, М.
Василенком та ін. був одним з організаторів Української Академії Наук,
незмінним секретарем та головою історико-філологічного відділу (до
1929).

j

|

?

?

E

O

????

???O

O

OJQJ^JLПротягом 1921-29 Кримський очолював Інститут сходознавства в
Києві. В травні 1928 після чергового переобрання Кримського секретарем
УАН більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а невдовзі були
ліквідовані і всі установи, які очолював учений.

А.Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських
країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу *«Історія
мусульманства», 1904-12;

«Історія арабів і арабської літератури», 1911-12;

«Історія Персії та її письменства», 1923;

«Історія Туреччини та її письменства», 4 тт., 1924-27).

Окремі історико-літературні монографії Кримського присвячені «Хамасі»
Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П.Алеппському.

Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури,
фольклору, етнографії. Кримський — автор праць:

«Українська граматика» (2 тт., 1907-08),

«Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О.
Шахматовим)

Редактор першого тому «Академічного словника» (1924).

Проблема східнослов’янського глотогенезу належить до важливих і досить
спірних. Утворення мов східних слов’ян, зокрема, української, можна
вважати актуальною темою лінгвістичних досліджень А.Ю.Кримського.
Наукова концепція вченого містить детальний опис давніх писемних
пам’яток, в яких позначилися риси східнослов’янських мов, зокрема,
української.

За А.Ю.Кримським, усі слов’янські мови походять із спільнослов’янської
прамови. Учений підтримав ідею спільноруської прамови, яка виділилася з
спільнослов’янської мови. Зокрема, А.Ю.Кримський відзначав, що у
початковий період історії східнослов’янських мов «могла бути одна
спільноруська мова, не малоруська і не великоруська» [10, 26].

Теза про існування спільноруської прамови як мови, з якої походять усі
інші «руські наріччя», була вихідною для А.Ю.Кримського, як і для
більшості лінгвістів XIX ст. – початку XX ст. (О.Х.Востокова,
М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, О.О.Потебні, П.Г.Житецького,
М.О.Колосова, О.О.Шахматова, О.І.Соболевського та ін.).

Як зазначає М.А.Жовтобрюх, А.Ю.Кримський ніколи, на відміну від деяких
його сучасників (С.Й.Смаль-Стоцького, Є.К.Тимченка, В.М.Ганцова,
К.Т.Німчинова, П.О.Бузука та ін.) [22, 493; 17, 40; 2, 254; 16, 96; 16,
82-83], не заперечував спільного давньоруського періоду в історії
української мови, який він називав спільносхіднослов’янським.

За словами В.Г.Русанівського, учений розподіляв період
східнослов’янської мовної єдності на три етапи: 1) доба виникнення мови
східних слов’ян (VI – IX ст.), що не засвідчена писемними пам’ятками; 2)
доба спільноруської мовної єдності (X – XI ст.), до цієї доби належать
зафіксовані в писемних пам’ятках діалектні відмінності; 3) доба активних
дивергентних процесів на східнослов’янському мовному терені (XII – IV
ст.), результатом яких було виділення трьох окремих східнослов’янських
мов (XIV ст.). З точки зору Ф.П.Філіна, така концепція походження
східнослов’янських мов, якщо пересунути в ній початковий етап на VIII
ст., в основному збігається з прийнятою в сучасному мовознавстві.

За словами А.Ю.Кримського, у передісторичну добу (VI – IX ст.) мова всіх
східних слов’ян була, безумовно, єдиною та відрізнялася від
південнослов’янської та західнослов’янської мов такими рисами:
повноголоссям; наявністю африкат дж та ч на місці спільнослов’янських
сполучень tj, dj та kt, gt перед голосними переднього ряду; о на початку
слова відповідно до старослов’янського jе. Наприкінці періоду своєї
єдності у мові східних слов’ян відбулася деназалізація носових голосних.

На зазначені А.Ю.Кримським «спільноруські» звукові явища вказували ще
мовознавці «дошахматовського» періоду, зокрема О.Х.Востоков,
М.О.Максимович, О.О.Потебня, П.Г.Житецький, О.І.Соболевський та ін.
Однак проблему східнослов’янського глотогенезу «дошахматовські»
дослідники розглядали значною мірою схематично, «мимохідь», у зв’язку з
вивченням історії фонетичної та (меншою мірою) морфологічної будови
східнослов’янських мов.

Важливо відзначити, що саме О.О.Шахматов висунув загальну наукову теорію
походження й розвитку східнослов’янських народів та їх мов, починаючи з
давніх індоєвропейських предків і закінчуючи сучасністю.

У шахматовській концепції спільноруська прамова – це
спільносхіднослов’янська мова раннього періоду, а давньоруська мова є
спільносхіднослов’янською мовою пізнього (писемного) періоду. Доречно
зазначити: О.О.Шахматов, на відміну від А.Ю.Кримського, більш детально
характеризує звуковий склад спільноруської мови.

Нечіткість позиції А.Ю.Кримського виявляється у визначенні історичних
меж існування доби східнослов’янської мовної єдності. Про закінчення
цієї доби, як підкреслює вчений, «можна будувати самісінькі здогади».

А.Ю.Кримський погоджується з думкою О.О.Шахматова про те, що «розпад
східнослов’янських племен та їх мови відноситься (у своєму поступовому
ході) до VII та VIII століть; ймовірно, до IX ст. сходить (як завершення
процесу) розпад єдиного «руського племені» на три «племінні групи»:
південну, північну та східну». Проте, стверджує А.Ю.Кримський, ще «не
тільки в VII – VIII ст., а навіть у IX ст., коли варяги заснували на
східнослов’янській території «руську» державу, єдність мови всіх
східнослов’янських племен ще не було порушено нічим практично дуже
великим». Уже в цей час окремі говірки трьох східнослов’янських груп
повинні були мати дуже характерні риси, але «будь-якого обопільного
нерозуміння поміж ними в IX ст. ми припустити не сміємо. Адже під ті
часи взагалі всі слов’яни, навіть цілком різних слов’янських груп, ще не
відчували хоч трохи сильної несхожості між слов’янськими мовами».

Відмінності між говорами трьох східнослов’янських груп IX ст. «могли
являти собою лише такі відмінності, які можуть бути між говорами однієї
й тієї ж мови, коли вона розкидана на великому просторі». Зокрема,
визначення одного і того ж поняття різними словами на півночі та на
півдні: такі слова, як «баня» (купол), «повонь» (водяний розлив) та ін.

Без сумніву, у дослідженнях А.Ю.Кримського східнослов’янський мовний
терен не є монолітним: у ньому активно відбуваються важливі дивергентні
процеси, які зрештою спричинилися до виникнення трьох східнослов’янських
мов. А.Ю.Кримський розглядає процес формування української мови
починаючи з XI ст., оскільки даний період проілюстрований фактами з
давніх писемних пам’яток (пріоритетного джерела вивчення історії мови
для А.Ю.Кримського).

За словами А.Ю.Кримського, «південноруська» (протоукраїнська) мова XI
ст. ще не мала своєї визначальної ознаки, а саме: «вимови «біб», «кінь»,
«твій» (замість «бобь», «конь», «твой») . Як підкреслює вчений, ця риса
суттєво відрізняє «малоруську» мову не тільки від «великоруської» та
білоруської, але й від усіх слов’янських мов. Далі А.Ю.Кримський
зазначає: «Деякі зародки цієї риси могли злегка позначитися може й раніш
од XI віку»; тільки ця ознака й декілька інших звукових явищ, які є
типовими для «малоруської» мови, «ведуть свій початок, власне кажучи з
XII віку», тобто з того часу, як «цілком виразно позначився надзвичайно
важливий звуковий факт: занепад редукованих ъ, ь».

Важливим є твердження вченого про різну «швидкість» (різний час)
занепаду редукованих. Зокрема, у «південнорусів» цей процес відбувався
«повільніше», а у білорусів і «великорусів» – швидче й рішуче.

Відомо, що представники Харківської лінгвістичної школи (О.О.Потебня,
М.О.Колосов, П.Г.Житецький) інтерпретували це фонетичне явище як
тривалий процес. Щодо тривалості процесів зникнення слабких редукованих
і переходу сильних редукованих у голосні повного творення, то її
О.О.Потебня, М.О.Колосов, П.Г.Житецький осмислювали по-різному.

З досліджень А.Ю.Кримського випливає, що в XIV ст. українська мова
«дообразувалась геть до краю; малоруська мова XIV віку в тих своїх
говірках, котрі тоді встигли розвитися найбільше, – це вже й є
сьогочасна українська мова». Білоруська та великоруська мови, на думку
А.Ю.Кримського, також сформувалися в XIV ст., і в період XV – XVII ст.
відмінність між усіма східнослов’янськими мовами посилилася. Згідно з
концепцією А.Ю.Кримського, «еру самостійності й викристалізування трьох
руських мов, мабуть, краще буде визначати трохи ширше (ніж у
О.О.Шахматова.): не просто XIII ст., ба XII – XIV ст.ст.».

Згодом А.Ю.Кримський висловив думку про те, що «політичне роз’єднання

в XII – XIV ст. земель південнозахідної та північносхідної Русі
допомогло остаточному розформуванню мови східного слов’янства на такі
групи: малоруську, білоруську з акаючою великоруською та окаючу
північноруську».

За А.Ю.Кримським, у період XIII – XIV ст. «ми вже не сміємо казати
тільки про три діалектні руські групи (південну, середню та північну), а
повинні говорити про чотири: малоруську, білоруську,
південновеликоруську та північновеликоруську». Отже, учений говорить про
переформування «руських» наріч, проте не вказує, яким чином воно
відбувалося. На цьому, практично, і завершується опис А.Ю.Кримським
процесу формування української мови.

Висновки

Отже, у контексті мовознавчої науки XIX ст. – початку XX ст. погляди
А.Ю.Кримського на проблему утворення східнослов’янських мов, зокрема,
української мови, доцільно розглядати як традиційні. Адже у працях
А.Ю.Кримського, як і більшості українських і російських компаративістів
20-х – 60-х рр. XIX ст. (О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича
та ін.), перевагу було віддано дивергентному поясненню мовних інновацій.

А.Ю.Кримський розглядає проблему східнослов’янського глотогенезу шляхом
звернення до дивергентної теорії «родовідного дерева», не відкидає
спільнослов’янську й «спільноруську» прамови. Відомим є факт, що вчені
Харківської лінгвістичної школи, зокрема О.О.Потебня, П.Г.Житецький,
М.О.Колосов, досліджували історію східнослов’янських мов у дусі моделі
«родовідного дерева». На думку В.А.Глущенка, можна відзначити певну
прямолінійність учених Харківської лінгвістичної школи у користуванні
моделлю «родовідного дерева».

Традиційно (у дусі дивергентної теорії «родовідного дерева»)
реконструювали найдавніші етапи розвитку мов учені Московської
лінгвістичної школи. Виникнення теорії дивергентно-конвергентного
розвитку мови пов’язане з ім’ям П.Ф.Фортунатова. О.О.Шахматов
використовує твердження цієї теорії в практичних дослідженнях, при цьому
конвергентні процеси моделюються для відносно пізніх періодів розвитку
мов.

Традиційність концепції утворення східнослов’янських мов у розробці
А.Ю.Кримського базується також на визначенні дослідником часу виникнення
самостійних східнослов’янських мов (XII – XV ст.). Так, виникнення
істотних відмінностей між слов’янськими «діалектами» О.Х.Востоков і
П.Г.Житецький датували XII – XIII ст. Період XIII – XV ст., в
інтерпретації О.О.Шахматова, є часом утворення східнослов’янських мов.
Хоча, згідно з концепцією О.О.Потебні, українська мова існувала вже за
часів Київської Русі (IX – Х ст.).

Таким чином, проблему східнослов’янського глотогенезу А.Ю.Кримський
розглядає значною мірою схематично, у зв’язку з вивченням історії
фонетичної та морфологічної будови східнослов’янських мов, насамперед
української мови.

Важливо відзначити, що саме О.О.Шахматов висунув загальну наукову теорію
походження й розвитку східнослов’янських народів та їх мов, починаючи з
давніх індоєвропейських предків і закінчуючи сучасністю.

 

Список використаної літератури

Багмут А. Й. Славістичні інтереси П. Г. Житецького / А. Й. Багмут //
Мовознавство. – 1970. – №1. – С. 26–30.

Белодед И. К. Научное наследие П. И. Житецкого и современность / И. К.
Белодед // Вопр. языкознания. – 1968. – №1. – С. 111–117.

Бузук П.О. Коротка історія української мови. Вступ і звучня. Видання
етнолого-діалектичної секції Одеської комісії краєзнавства при ВУАН.
Одеса. 1924, ст. 60, 80 // Записки історико-філологічного відділу
Української Академії наук. – 1925. – Кн.V. – С.252-267.

Глущенко В.А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в
українському і російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ
ст.) / НАН України, Ін-т мовознавства ім О.О.Потебні; Відп. ред.
О.Б.Ткаченко. – Донецьк, 1998. – 222 c.

Духовні обшири і звукові глибини: (До 170-річчя від дня народж. П. Г.
Житецького (1837-1911)) // Календар знаменних і пам’ятних дат на I
квартал 2007 р. – К., 2006. – №1. – С. 25–33.

Житецкий П.И. Очерк звуковой истории малорусского наречия. – К., 1876. –
IV, 376 с.

Жовтобрюх М. Видатний український вчений П. Г. Житецький: До 130-річчя
від дня народж. / М. Жовтобрюх // Укр. іст. журн. – 1967. – №1. – С.
126–128.

Жовтобрюх М.А. Питання історичної фонетики української мови в науковій
спадщині А.Ю.Кримського // А.Ю.Кримський – україніст і орієнталіст
(Матеріали ювілейної сесії до 100-річчя з дня народження) / Відп. ред.
І.К.Білодід. – К.: Наук. думка, 1974. – С.26-40.

Кримський А.Ю. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася
// Шахматов О.О., Кримський А.Ю. Нариси з історії української мови та
хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХI – XVIII ст.ст.
– К., 1994. – С.87-128.

Русанівський В.М. Питання історичної граматики в працях А.Ю.Кримського
// А.Ю.Кримський – україніст і орієнталіст (Матеріали ювілейної сесії до
100-річчя з дня народження) / Відп. ред. І.К.Білодід. – К.: Наук. думка,
1974. – С.40-49.

Ющук І.П. Лекції зі вступу до мовознавства: Навчальний посібник. — К.:
Вид. Міжнар. ін-ту лінгвістики і права. — 1995.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи