HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

ТЕМА 3. ЛЕКСИЧНІ ТА ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ МОВИ

3.1. Лексикологія як наука.

3.2. Омоніми, пароніми, синоніми, антоніми.

3.3. Групи української лексики.

3.4. Фразеологія як наука.

Лексикологія як наука

Українська мова, як і будь-яка інша, складається із слів. Усі слова,
вживані в ній, становлять її лексику, або словниковий склад. Розділ
мовознавчої науки, об’єктом якого є вивчення словникового складу мови,
називається лексикологією. Предметом вивчення лексикології є обсяг і
характер словника, що властивий українській мові в її літературному
вияві на сучасному етапі існування й розвитку.

Слово – центральна одиниця мови. Це така одиниця, яка становить і
фонетичне, і морфологічне, і лексико-семантичне ціле. Лексику цікавлять
слова як позначення певних реалій дійсності, тобто як лексико-семантичне
ціле. Значення слова – це відображення у ньому того чи іншого явища
дійсності. Розрізняють лексичне значення слова і його граматичне
значення. Перше з них є основним.

Лексичне значення слова тісно пов’язане з поняттям. Поняття про предмет,
явище, якість, стан або дію – це узагальнене відображення у свідомості
людей основних уявлень про властивості дійсності, пізнаваної у процесі
суспільно-трудової діяльності. За поняттям закріплюється найменування,
слово, тобто самі поняття також фіксуються з допомогою мови. Зв’язок між
словом і предметом встановлюється у процесі спільної діяльності людей.
Тому слово більш-менш однаково розуміють усі члени конкретного мовного
колективу в конкретний історичний період.

В українській мові не всі слова називають поняття. Вигуки, модальні
слова, службові слова, власні назви не називають понять. Але всі вони
мають значення.

Позначаючи предмет, виражаючи поняття про нього, слово виконує основну
функцію – номінативну, яка дозволяє виділити предмет з ряду подібних чи
різних предметів або денотатів (предметів чи явищ навколишньої
дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна
назвати певним іменем). Оскільки більшість слів позначає не окремий
предмет, а сукупність однорідних предметів (понять), то слово водночас
виконує й узагальнюючу функцію.

Поняття є ядром лексичного значення (ЛЗ) слова, тобто основним його
елементом. Але не єдиним. У значення слова включається також
емоційно-експресивне забарвлення (коннотація – додаткове значення
слова). На ЛЗ слова впливає і місце слова в лексичній системі мови.

Таким чином, ЛЗ слова – це його понятійно-предметний зміст, що є
елементом лексичної системи конкретної мови, тобто ЛЗ слова складається
із кількох компонентів. У сучасній лінгвістиці ЛЗ прийнято називати
лексико-семантичним варіантом слова (ЛСВ).

У кожній мові є певна кількість слів, що мають одне лексичне значення
(ЛЗ), тобто за співвідношенням плану вираження і плану змісту вони
симетричні: одній формі відповідає одне значення: калач, канат, глина,
вітер. Такі слова називаються однозначними або моносемантичними.

Проте величезна кількість слів має не одне, а два і більше значень:
боротьба, бій, бігти, іти. Між значеннями цих слів відчувається тісний
смисловий зв’язок: їх об’єднує спільна тема.

Чому у мові виникає багатозначність? В основі назви предмета чи явища
лежить якась його ознака. Два і більше предмети можуть мати спільні
ознаки і одержати однакову назву. Наприклад, слово кришталь у прямому
значенні називає дуже прозоре скло високого ґатунку, а у переносному –
вироби з такого скла. Отже, умовою виникнення багатозначності є
пізнавальна діяльність людини: новий предмет, явище пізнається на осові
порівняння, асоціації одних відомих предметів з іншими, пізнаваними, і
встановлення в результаті цього рис подібності чи зв’язку. Це
підтверджується тим, що в кожній літературній мові більшість слів (до
80%) є багатозначними.

Багатозначність забезпечує одну з важливих вимог до мови як знакової
системи: мінімальною кількістю знаків передавати максимум інформації.
Тобто вона забезпечує вимогу економності.

Полісемія – засіб організації лексичної системи: нове значення слова
включається в його семантичну структуру (за спільними ознаками), разом з
тим внутрі неї воно протиставляється, вступає в опозицію з існуючими
значеннями і сприймається як нове в цій структурі: кубок. 1. Великий
келих, чара. 2. Ваза з коштовного матеріалу, що її вручають як приз
переможцям спортивних змагань. Спільним у цих двох значеннях є форма
кубка, розрізняє їх його призначення.

Таким чином, полісемія, з одного боку один із продуктивних засобів
збагачення лексичної системи (з’являються нові ЛСВ); з другого – один із
важливих засобів її організації.

Багатозначне слово не проста сукупність лексико-семантичних варіантів.
Усі ЛСВ у такому слові перебувають у певних зв’язках і являють собою
мікросистему з чіткою організацією складових частин.

Організація багатозначного слова: а) значення сприймається як основне,
таке, що безпосередньо спрямоване на предмет. Воно є опорою, фундаментом
усіх інших значень та й вживань слова. Це значення пряме номінативне; б)
інші ЛСВ також виконують номінативну функцію в мові, але вони спрямовані
не безпосередньо на предмет, а усвідомлюються через пряме номінативне.

Початок: а) 1. Вихідний пункт протяжності предмета, площини тощо, а
також те, що прилягає до такого пункту; протилежне кінець.

б) 2. Перший момент вияву якої-небудь дії, явища, процесу; протилежне
кінець. 3. Те, з чого починається твір, фільм, спектакль і т.ін. 4.
Зародок, першоджерело чого-небудь. 5. Основа, першоелемент чого-небудь.

Усі значення б похідні від прямих номінативних, за походженням вони
майже завжди переносні.

Можливі ситуації, коли у багатозначного слова важко визначити пряме і
похідні значення.

Земля: 1) планета; 2) верхній шар кори; 3) суша; 4) ґрунт; 5) країна і
т.д. Тут важко визначити пряме значення. Такі багатозначні слова
називаються дифузіями.

Омоніми, пароніми, синоніми, антоніми

З погляду сучасної мови лексична омонімія має багато спільного з
багатозначністю слова. І в омонімії, і в полісемії ми маємо один
звуковий комплекс, що пов’язаний з відмінним значенням (голова – 1.
Людини. 2. Капусти. 3. Зборів. 4. Колони тощо – полісемія; колода? –
стовбур зрубаного дерева, колода? – комплект гральних карт – омонімія).

Але в ЛСВ багатозначного слова знаходимо спільні і відмінні семи, які
дозволяють встановити семантичний зв’язок ЛСВ (усі переносні значення
слова голова мають щось спільне із прямим). Значення ж слів-омонімів
ніяким чином не зв’язані і протиставляються один одному як лексеми (у
значеннях слів колода? і колода? нічого спільного немає).

У лексикології розглядаються лексичні омоніми, тобто слова, які
становлять один звуковий комплекс, що має два і більше лексичних
значень, не пов’язаних семантично в сучасній лексичній системі: л аска –
ніжність; ласка – хижа тварина.

До лексичних омонімів звичайно відносять слова, які належать до однієї
частини мови і мають однаковий набір граматичних ознак.

Звичайно визначають омоніми повні і неповні.

До повних омонімів належать ті, у яких омонімічні усі граматичні форми:

балка – брус однотонний – одноманітний

балка – яр однотонний – вагою в 1 т.

До неповних належать ті омоніми, у яких не усі граматичні форми мають
однаковий фонетичний склад.

Р.в. проліска (квітки) – проліску (узлісся);

Н.в. мн. кучери (візники) – кучері (локони).

За походженням лексичні омоніми поділяються на 2 класи: 1) лексичні
омоніми, що виникли в результаті розвитку мовної системи української
мови; 2) лексичні омоніми, що виникли внаслідок засвоєння слів з інших
мов.

Перший клас має такі види.

а) Омоніми, що виникли в результаті розвитку значень багатозначного
слова.

Порох? – пил порох? – вибухова речовина.

б) Такі, звуковий склад яких став тотожним внаслідок фонетичних змін
етимологічно різних слів

слати? (із сълати) і слати? (із стьлати).

в) Ті, що виникли внаслідок збігу звукового складу слів, які утворились
від різних основ

кормовий? – від корм

кормовий? – від корма.

г) Слова, що утворились у різний час з омонімічних словотворчих
елементів і мають різне значення

провід? – керівництво – провідник? – людина

провід? – дріт – провідник? – матеріал.

Другий клас має такі види.

а) Запозичене слово тотожне до слова української мови

Лава (ослін – укр.) – lawa (спосіб шикування війська – пол.) – lawa
(розплавлена маса – іт.).

б) Запозичене слово омонімічне до іншого запозиченого слова

Гриф? – хижий птах (гр.)

гриф? – частина струнного музичного інструменту (нім.)

гриф? – штемпель, відбиток (фр.)

Омографи – різні за значенням слова, що мають однакове написання, але
різняться вимовою: гoри – горu.

Омофони – різні слова, що збігаються за вимовою в усіх чи окремих
граматичних формах, але мають відмінність у написанні: гриби і греби,
сонце – сон це.

Омоформи – різні слова, що збігаються за звучанням тільки в окремих
граматичних формах: ніс (іменник) – ніс (дієслово); води (іменник) –
води (дієслово).

Пароніми – слова, які подібні за структурою і вимовою, належать до
однієї частини мови чи мають спільні граматичні ознаки, але різняться за
своїм значенням: геройський – героїчний; континент – контингент.

Синоніми – слова, що означають назву одного й того ж поняття, спільні за
основним лексичним значенням, але відрізняються значеннєвими відтінками
або емоційно-експресивним забарвленням (чи тим і тим водночас), або
сферою стилістичного використання чи можливостями поєднання з іншими
словами. Наприклад, дивак, чудак, оригінал, чудило, химерник, кумедник;
колишній, перейдений, дотеперішній, тодішній, булий, прожитий,
перебутий.

Слова-синоніми, як правило, належать до однієї частини мови і допускають
взаємну заміну.

Є кілька основних причин виникнення синонімів.

1. Необхідність фіксувати у слові нові відтінки явища, уявлення чи
поняття: сміливий – відважний.

2. Для передачі своєрідності бачення, оцінки явища, вияву свого
ставлення до нього: лисий – плішивий.

3. Засвоєння іншомовних слів: кіннота – кавалерія.

4. Діалектні слова: лопата – заступ, городник, рискаль…

5. Явище полісемії.

Слово розпалювати у переносному значенні є синонімом до слова
збуджувати.

Говрячи про синонімічний ряд, треба визначитись із поняттям домінанти.

Домінанта – один із членів синонімічного ряду, навколо якого групуються
всі інші слова-синоніми цього ряду; стрижневе слово. Домінантою є слово
найбільш загальне за лексичним значенням і здебільшого нейтральне в
експресивному й стилістичному відношенні.

Гідність (дом.), достоїнство, гордість, самоповага, гонор.

Синонімічний ряд – слова, пов’язані відношенням градації: кожне наступне
виражає більшу міру виявлення певної характеристики.

Великий, чималий, гігантський, колосальний, грандіозний… – тут кожне
слово пов’язане і з домінантою, і з суміжним словом.

Антоніми – це слова з протилежним значенням. Але антоніми визначають не
взагалі будь-які протилежні поняття, а обов’язково поняття співвідносні,
об’єднані змістом на основі їх протиставлення.

Антоніми об’єднуються в антонімічні пари: високий – низький, сум –
радість, добро – зло.

В антонімічні відношення вступають не всі слова нашої мови. Не входять в
антонімічні зв’язки слова, які означають конкретні поняття, а саме:
іменники з конкретним значенням, велика кількість відносних
прикметників, багато дієслів…

Багатозначні слова у кожному значенні утворюють окрему антонімічну пару:
свіжий (хліб) – черствий, свіжа (сорочка) – брудна, свіжа (газета) –
стара, свіжа (риба) – копчена, тухла, морожена – залежно від контексту.

Антоніми бувають різнокореневі та однокореневі. Різнокореневі: старий –
молодий, добре – погано. Однокореневі: друг – недруг, відбігати –
підбігати.

3.3. Групи української лексики

Групи української лексики за походженням.

Лексика сучасної української літературної мови склалась у процесі її
тривалого історичного розвитку і становить продукт багатьох епох.
Формування та розвиток її тісно пов’язані з історією українського
народу. За своїм походженням вона неоднорідна. Найбільша частина її,
близько 90 %, належить до так званої корінної української лексики. Решту
лексичного складу сучасної української мови становлять запозичення з
інших мов.

Найдавніший шар корінної української лексики, що є її ядром, складають
слова, успадковані через праслов’янську мову від індоєвропейського
лексичного фонду. Переважна більшість індоєвропейських слів уже в
праслов’янській мові втратила свою мотивацію.

В індоєвропейському лексичному фонді з генетичного погляду виділяється
кілька основних тематичних груп.

Назви спорідненості та свояцтва: мати, син, сестра, брат. Належність цих
назв до спільноіндоєвропейського лексичного фонду стає очевидною, коли
порівняти їх з їхніми відповідниками в інших індоєвропейських мовах, хоч
вони часто можуть мати й відмінне звукове оформлення. Наприклад, слово
мама у слов’янських, германських та романських мовах звучить дуже
подібно.

Назви органів і частин тіла людини й тварини: вухо, язик, кров, око.

Назви тварин: звір, тур, свиня, вовк.

Назви рослин і їх частин: дерево, дуб, береза.

Назви предметів і явищ природи: сонце, місяць, небо, день, ніч тощо.

У процесі розпаду індоєвропейської мовної єдності на основі її окремих
діалектних угруповань виникають нові мовні єдності, що потім поступово
переростають у сучасні групи індоєвропейських мов. Так виділяється
слов’янська мовна єдність, балтійська, германська, романська та інші.
Кожна з них, крім лексичного фонду, успадкованого від індоєвропейської
прамови, у процесі дальшого розвитку витворила власний шар лексики, який
невідомий іншим групам індоєвропейських мов. Праслов’янський, або
спільнослов’янський, шар лексики кожної сучасної слов’янської мови, у
тому числі й української, утворюють слова, які виникли в період
спільнослов’янської мовної єдності й іншим групам індоєвропейських мов
не властиві.

У праслов’янському шарі лексики з генетичного погляду розрізняють власне
слов’янські новотвори і запозичення з індоєвропейських та
неіндоєвропейських мов.

Серед успадкованої від спільнослов’янської лексики в сучасній
українській мові можна виділити ті самі тематичні групи, що й серед
лексики спільноіндоєвропейського походження, а саме:

Назви спорідненості і свояцтва: чоловік, невістка, вітчим.

Назви частин і органів тіла: чоло, губа, рот, шия.

Назви рослин: пшениця, будяк, кропива і т.д.

З усіх тематичних груп цього шару найбільш розширилася та, що виражає
абстрактні поняття: блуд, диво, відвага, правда…, а також слова на
означення властивості, якості предметів: а) за кольором: червоний,
синій…; б) розміром і формою: великий, косий…; в) відчуття: теплий,
холодний; г) смак: гіркий, солоний і т.д.

До праслов’янського шару належить також більшість числівників (1, 14,
100), займенників (я, ми, він…).

У той же час в українську мову (як і в інші слов’янські) потрапило
багато запозичень: кельтизми – брага, лютий, тин; латинізми – вино,
котел; грецизми – корабель, огірок; германізми (найбільше) – шолом,
блюдо, король, стодола; з неіндоєвропейських мов найбільше потрапило
тюркізмів – хан, боярин, бісер.

Наступним шаром лексики сучасної української мови за походженням є
власне український. Його можна поділити на дві групи. До першої належать
давньоруські слова, які засвоїлись також сучасними білоруською та
російською мовами: батько, племінник, білка, собака, щавель, гречка,
урожай, скирта… До другої групи належать слова, що вживаються лише в
українській мові. Саме ці слова виражають специфіку української мови.
Прикладами власне українських слів можуть служити такі: багаття,
будинок, малеча, чобіт, власність, рушниця…

Запозичена лексика в сучасній українській мові становить приблизно 10%
усього її словникового складу. Запозичатися можуть як цілі слова та
вирази, так і окремі їх елементи (морфеми, семантика). Іншомовні слова
входили в систему української лексики протягом усієї її історії в
зв’язку з економічними, політичними та культурними контактами між
українським та іншими народами. Ранні запозичення проникали переважно
усним шляхом, а пізніші засвоювались як через усне спілкування, так і
через літературні джерела.

Специфічним різновидом запозичень є лексичні кальки. Це слово або вираз,
скопійовані засобами рідної мови з іншої мови, тобто кожна значуща
частина оригіналу буквально перекладається і займає в перекладі таке ж
місце, як і в оригіналі. Наприклад, укр. промова з нім. Ursprache,
землеробство з лат. agricultura.

До запозичень належать інтернаціоналізми, екзотизми та варваризми.

Інтернаціоналізми – слова, які засвоєні більшістю мов світу з мови
народу, що створив або ввів у загальний вжиток позначені ним предмети:
спорт, філософія, комбайн…

Екзотизми – слова і вирази, які засвоєні з інших мов, але позначають
предмети, явища неукраїнської дійсності, у їх семантиці відображені
поняття з життя інших народів: назви установ і організацій (сейм,
меджліс); грошових одиниць (євро, фунт стерлінгів); назви одягу (кімоно,
чалма).

Варваризми – іншомовні слова або вислови, які не стали
загальновживаними, повністю не засвоєні мовою: авеню, місіс. Варваризми
не тільки не перекладаються, а й часом зберігають на письмі чужомовну
графічну передачу: тет-а-тет і tete-a-tete, альма матер і alma mater.

2. Лексика сучасної української літературної мови з погляду вживання

Лексичний склад української мови, як і будь-якої іншої, безперервно
розвивається, що зумовлено таким же безперервним розвитком людського
суспільства. Поява у мові нових або розширення значень існуючих слів
викликається потребою людини називати нові предмети, явища, поняття. І
навпаки, зникнення старих предметів, явищ, понять зумовлює випадіння з
ужитку слів, що їх позначали. Поява нових і втрата старих слів – два
процеси, що діють у мові постійно. Причому перший з них випереджує
другий: у мові нових слів завжди з’являється більше, ніж зникає старих.
Обидва процеси характеризуються поступовістю, довготривалістю. Нові
слова або окремі нові значення давніх слів набувають поширення, стають
активно використовуваними в житті і діяльності людей звичайно не
відразу, а протягом певного часу. Так само не відразу виходять із
загального вжитку й старі слова або їх окремі значення: дедалі рідше
використовуючись, вони поступово зникають із словникового складу мови.

Таким чином, у мові в будь-який період її існування можна виділити два
шари лексики: активний і пасивний.

До активної лексики належать звичайні, без помітної новизни або
застарілості сучасні слова. Щодо поширеності вживання вони поділяються
на дві великі групи:

v

ssssss

«

«

«

[email protected]

[email protected]

«

«

b’b?bOb&ctfhhooooooooooooooooooooea*oo

&

«

oU????oooAAAoooooooooo

&

«

&

&

«

ssa/eeeeaaeeeeeeeeeeeeeeeeeee

&

«

жити, любов, думати, хліб, мудрий, совість, день…

широковживані в різних галузях науки і мистецтва, техніки і виробництва
терміни і номенклатурні слова: синтагма, фонема, омонім, катет,
електрон… Подібні слова активно використовуються лише в окремих
спеціальних різновидах мовної діяльності, тому вони можуть бути
зрозумілі й не всім носіям української літературної мови.

Поряд з активною лексикою мови існує активний запас слів окремих її
носіїв – це слова, які не тільки зрозумілі, а й активно використовуються
в мовній діяльності окремої особи.

До пасивної лексики належать слова, які рідко вживаються її носіями в
повсякденному спілкуванні. Пасивну лексику теж можна поділити на дві
групи. До першої з них належать застарілі слова, які вже вийшли або
виходять із звичайного вжитку в літературній мові внаслідок того, що
відпадає або вже відпала потреба користуватися ними при називанні
предметів, явищ, подій сучасної дійсності. До другої – нові слова, які
недавно виникли і ще не стали загальновживаними або активно ще не
використовуються у мові, або неологізми.

Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння,
архаїзації якоїсь частини словникового складу.

Одні слова переходять з активної лексики до пасивної у зв’язку з тим, що
зникають з побуту й життя людського суспільства позначувані ними
предмети, події, явища. Тут діють позамовні фактори. Цю групу застарілих
слів називають матеріальними архаїзмами – інша назва, якою ми будемо
користуватись – історизми (чернь, тисячник, осаул, ратище, чинш…).

Інші слова переходять з активного словника у пасивний через витіснення
їх рівнозначними словами, що з тих чи інших причин виявилися більш
прийнятливими для називання тих самих явищ, подій, предметів… Процес цей
зумовлений дією внутрішніх факторів мови. Це є стилістичні архаїзми (або
власне архаїзми: зигзиця – зозуля, ректи – говорити, рать – військо…).

Стилістичні архаїзми можна поділити на лексичні, тобто такі, до яких є
сучасні синоніми (десниця – права рука; перст – палець), і на семантичні
– слова, в яких поряд з активно вживаними в українській мові значеннями
є значення застарілі (колода – 1) великий кусок зрубаного дерева; 2)
(заст.) вулик; живіт – 1) частина тіла; 2) (заст.) життя.

Неологізм – слово або мовний зворот, створені для позначення нового
предмета чи вираження нового поняття (модем, принтер, євро). Кожне нове
слово, що постає у мові, спочатку являє собою неологізм, а набувши
широкого вжитку, входить в активний словниковий склад мови, перестає
бути неологізмом.

Крім неологізмів загальномовних, або лексичних, виділяються неологізми
індивідуальні, створені авторами художніх творів. Це неологізми
стилістичні (злотоцінно, яблуневоцвітно, трояндно).

У сучасній українській мові є велика група слів, поширення яких
обмежується певною територією. Це так звані територіальні діалектизми.

Залежно від того, в якому відношенні територіальні діалектизми стоять до
загальнонародного словника, їх поділяють на три основні групи: лексичні,
етнографічні та семантичні.

Лексичні діалектизми – слова, що позначають поняття, для вираження яких
у загальнонародній мові вживаються інші слова: картопля – бараболя,
крумплі, бульба; бур’ян – хопта; відро – путня.

Етнографічні діалектизми – це назви місцевих реалій і понять, що не
відомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи
споріднених говорів. З цієї причини етнографічні діалектизми не мають
відповідників у загальнонародній мові, а означувані ними реалії
передаються описово або позначаються тими самими словами, що й у
говорах: колиба, трембіта, кептар…

Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в місцевих
говорах відрізняються значенням і сферою вживання. Таким чином, поза
контекстом такі слова не сприймаються як відхилення від загальнонародної
норми: верх – димар; година – гарна погода…

3. Лексика сучасної української літературної мови з
експресивно-стилістичного погляду

Стилістично нейтральних слів у словниковому складі мови набагато більше,
ніж стилістично забарвлених. В українській мові до стилістично
нейтральної, або загальновживаної, лексики належать усі слова, що
пов’язані із спільними для всіх її носіїв поняттями і є звичайними
назвами предметів і явищ навколишньої дійсності. Ця лексика включає
звичайні назви явищ природи (вода, сніг, вітер), рослин і тварин (дуб,
верба, мак), родинних стосунків (батько, мати), частин людського тіла
(голова, рука) тощо.

Загальновживані слова не закріплені за певним стилем чи сферою
застосування, а також не мають експресивного забарвлення. Нейтральна
характеристика є основою як усного, так і писемного спілкування. Цій
лексиці властива простота і загальна зрозумілість, природність і
чіткість.

Загальновживану лексику використовують усі носії мови незалежно від
професії і спеціальності, освіти, місця проживання тощо. Ця лексика
вільно, без будь-яких обмежень уживається в усіх функціональних стилях
мови, тому її ще називають міжстильовою.

Прошарок слів, які здебільшого поширені в розмовно-побутовому стилі
усного літературного мовлення: балакати, гулянка, замазура, крутий,
мастак, репет, теревенити. Ці слова у своїй більшості мають стилістичне
забарвлення і протиставляються загальновживаній нейтральній лексиці.
Маючи додаткове стилістичне навантаження, розмовна лексика може надавати
мовленню іронічного, жартівливого, фамільярного та інших відтінків.
Фамільярна лексика властива розмовному мовленню, що має інтимний,
розв’язний чи занадто невимушений, безцеремонний характер: друзяко,
чудило, стовбичити.

Слова, що вживаються здебільшого в усному побутовому мовленні, а також у
літературній мові з метою надання зневажливої, іронічної, грубуватої,
фамільярної оцінки характеризованим предметам чи явищам називаються
просторічними або розмовно-просторічними.

Серед розмовно-просторічних слів та зворотів існують і такі, що
сприймаються як грубі чи лайливі, вульгарні – це вульгаризми (морда,
пика, дурепа, придурок). Вживання таких слів не прийняте в літературній
мові.

Розмовна лексика протиставляється книжній. Книжна лексика – це лексика,
властива писемній формі літературної мови, вживана в науковій
літературі, публіцистичних творах, офіційно-ділових документах тощо.

До книжної лексики належать багато слів, що означають абстрактні поняття
(доблесть, бентежність), слова з виробничо-професійної галузі
(пропорція, калькуляція, крекінг), поетичні слова, вживані в художній
літературі (борня, небокрай, линути). Сюди ж належать книжно-урочисті
слова (славетний, достойний, торжество), значна частина
старослов’янізмів (благоденство, глава, страж), архаїзмів (драгоман,
ратай), екзотизмів та варваризмів (сакля, леді, аксакал)…

Термін книжна лексика певною мірою умовний, своєю семантикою він не
обіймає всіх стильових функцій тих слів, що об’єднуються ним.

У словниковому складі української літературної мови велике місце
належить термінологічній лексиці, кількість якої весь час помітно
зростає. Терміном називається спеціальне слово або словосполучення, що
вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання –
науки, техніки, мистецтва тощо. Наприклад: суфікс, сонет, синус, ампер.
Специфіка термінів у тому, що вони однозначні у межах тієї
термінологічної системи, в якій уживаються, не зв’язані з контекстом і
стилістично нейтральні. Терміни є загальнонаукові і галузеві.
Загальнонаукові терміни здебільшого поширені в усіх галузях наукових
знань (аналіз, синтез, аналогія, категорія), а галузеві відомі тільки в
певній науці (літературознавчі: епос, персонаж, епітет; хімічні: гідрат,
оксид).

Лексика експресивна – слова, які не тільки виражають якесь поняття, а й
мають емоційний відтінок.

До експресивної лексики належать слова, що виражають якісну оцінку
предметів, явищ дійсності, осіб, стану й почуття людини (радість, журба;
коханий, нікчемний; весело, сумно; любити, радіти); урочисті слова
(благословенний, велич, вікопомний). Експресивне значення може
досягатися засобами словотвору – ряд суфіксів надають словам емоційного
забарвлення (дівчинка, білесенький, рученька, ручище). Експресивні слова
мають позитивне (ласкавий, голубонька) або негативне значення (гидкий,
осел).

Традиційно розглядають кілька груп лексики обмеженого соціального
вжитку: професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

Професіоналізми – слова або вислови, що властиві мовленню людей певної
професійної групи. Багато з таких слів уживаються тільки у відповідному
професійному колі людей і не відповідають нормам літературної мови.
Наприклад, у мові моряків кок (кухар), камбуз (кухня); у шоферів –
баранка (кермо), двірники (очисники скла); у футболі – свічка
(вертикальний удар), дев’ятка (кут воріт) тощо.

Жаргонізми – соціальний діалект; відрізняється від літературної мови
специфічною лексикою і вимовою, але не має власної фонетичної і
граматичної системи. Як правило, це словник розмовного мовлення людей,
зв’язаних певною спільністю інтересів (кримінальний світ, солдати,
студенти, молодь): банячити, балдіти, жмот, поїхати (збожеволіти).

Арго – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, штучно
створювана з метою мовного відокремлення; відзначається головним чином
наявністю слів, незрозумілих для сторонніх. Лірницьке арго: дулясник –
вогонь; кеміть – ніч; крисо – м’ясо, кунсо – хліб.

Останнім часом все більше вживається термін сленг.

Сленг (з анг. – жаргон) – жаргонні слова або вирази; розмовний варіант
тієї чи іншої соціальної або професійної групи (фактично те саме, що й
жаргон).

3.4. Фразеологія як наука

Фразеологія – порівняно молода лінгвістична дисципліна, основне поняття,
обсяг проблематики й обсяг вивчення якої ще остаточно не визначені.
Фразеологічні одиниці (ФО) виникають на базі одиниць кількох
взаємозв’язаних рівнів: лексичного, морфологічного, синтаксичного і
семантичного.

Предметом вивчення фразеології є стійкі сполучення двох і більше слів,
що становлять семантичну цілість і відтворюються у процесі мовлення як
готові словесні формули.

Перед фразеологією стоять такі специфічні завдання:

вивчення особливостей структури ФО і законів створення семантичної
цілісності у сполуках слів, визначення причин їх фразеологізації;

дослідження взаємовідношень фразеологічних зворотів з іншими
лінгвістичними одиницями – словом, словосполученням, реченням;

з’ясування історико-етимологічних основ ФО, внутрішня форма яких
утрачена;

вивчення законів розвитку фразеологічного складу;

вироблення наукової системи опрацювання різнотипних фразеологічних
структур у загальномовних та спеціальних фразеологічних словниках тощо.

Зусилля багатьох теоретиків-фразеологів скеровані на те, щоб виробити
чіткі критерії відмежування фразеологічних явищ від нефразеологічних,
щоб серед багатьох типів стійких словесних комплексів визначити об’єкт
саме фразеології. В умовах великої термінологічної дублетності
найзручнішим родовим найменуванням на позначення мовної одиниці, що є
першоелементом фразеології, визнано терміни фразеологічна одиниця, або
фразеологізм.

Фразеологічні одиниці відзначаються рядом ознак, що дозволяють вважати
їх самостійними одиницями мови, відмінними від інших лінгвістичних
одиниць – від слова, звичайного словосполучення, речення.

Ряд подібних ознак зближує слово і ФО:

будучи складним цілим, і ті й інші не конструюються щоразу в процесі
мовлення, а відтворюються як готові значеннєві одиниці;

велика кількість ФО вільно реалізує граматичні категорії (входять у
синтаксичні зв’язки з словами і виконують синтаксичні функції певних
частин мови).

І все ж у структурно-семантичному плані ФО є більш складними
утвореннями, ніж слово. Зовнішня різниця полягає у тому, що ФО є нарізно
оформлені, а це означає, що слова, компоненти ФО, можуть вільно
функціонувати поза фраземою.

Лексичне значення слова і ФО теж не адекватні, хоч моменти спільного є й
тут. Більшість ФО, які співвідносні із словом, виражають певне логічне
поняття, але, у той же час, фразеологізми мають свої особливості:

більша конкретність значення;

наявність образної конотації;

більша виразність з емоційно-експресивного погляду;

іноді значення ФО не можна передати одним словом.

ФО та словосполучення і речення

ФО генетично і за формою є словосполученням чи реченням, але якісно
відрізняються від синтаксичних одиниць тим, що відтворюються як цілісні
структури;

ФО властиве варіювання структури, але його можливості значно менші, ніж
у синтаксичних одиниць;

порядок слів у ФО більш сталий.

Отже, фразеологічною одиницею (фразеологізмом) звичайно називають
лексико-граматичну єдність двох і більше нарізно оформлених компонентів,
граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, але
неподільна лексично, стійка у своєму складі й структурі, яка, маючи
цілісне значення, відтворюється в мові.

В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична
класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов.
Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і
фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення – семантично неподільні ФО, у яких цілісне
значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити
байдики, точити ляси, собаку з’їсти).

Фразеологічні єдності – тематично неподільні одиниці, але цілісне
значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати
камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).

Фразеологічні сполучення – це такі стійкі мовні звороти, які не є
«безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються певною
самостійністю складових части. Одне слово у фразеологічному сполученні є
стрижневим й не може бути замінене іншим, а ті слова, що його
характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада
(зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з
язика (заст)).

Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив
четвертий тип – фразеологічні вирази, що об’єднують такі стійкі у своєму
складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично
подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не
все те золото, що блищить; Вовків боятися – в ліс не ходити.

Часто на позначення фразеологізмів можна почути термін ідіома (дехто з
мовознавців співвідносить ідіоми із зрощеннями і єдностями). Власне
«Словник лінгвістичних термінів» (Д.І.Ганич, І.С.Олійник) трактує цей
термін так – стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття,
зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики
бити, на руку ковінька.

Лаконічно й образно передаючи «великі мислені маси» (Потебня), ФО
доносять голос старожитніх писаних пам’яток, колишній світ воїна й
мирного орача, мисливця і пастуха, їхні звичаї, обряди, забобони, побут.
ФО віддзеркалюють різні сторони народного буття.

Давній побут, трудові процеси селянського життя: волам хвости крутити,
повертати голоблі, нарубати дров, ні в тин ні в ворота, передати куті
меду;

Історичні події, факти життя: хоч куди козак, мандрівочка – рідна
тіточка, сідати в чужі сани, накрити мокрим рядном;

Рослинний і тваринний світ: обідрати як липку, не ликом шитий, як з
гуски вода, брати бика за роги.

Соціальні відносини: невістка – чужа кістка, кланятися в ноги, пасти
задніх.

Одиниці виміру: від горшка два вершка, рукою подати, знати почому корець
(фунт) лиха.

Духовна культура: читати глаголи, брати рушники, підкова на щастя.

Фольклор: хатка на курячій ніжці, залишити ріжки та ніжки, накласти
головою.

Сталі словесні формули, що являють собою часто повторювані в писемному й
усному мовленні влучні вислови видатних осіб – письменників, філософів,
учених, політичних діячів – об’єднуються під назвою «крилаті вислови».

Крилаті вислови античного джерела:

а) Старогрецькі: ахіллесова п’ята, гордіїв вузол, сізіфова праця;

б) Староримські: гроші не пахнуть, перейти Рубікон, людина людині вовк.

Крилаті вислови релігійного походження:

а) Біблійні: випити чашу до дна, камінь спотикання, не хлібом єдиним,
око за око;

б) Євангельські: блудний син, вовк в овечій шкурі, нести хрест, ходіння
по муках.

Переклади влучних висловів із художніх, філософських та інших творів
багатьох мов:

а) німецького походження: весна народів, переоцінка цінностей, чисте
мистецтво;

б) французького походження: буря в склянці воді, варфоломіївська ніч,
золота молодь;

в) англійського походження: бути чи не бути, мета виправдовує засіб
тощо.

Серед крилатих висловів чимало засвоєних із давньоруських джерел: ламати
списи, сіяти смуток, іду на ви, мертві сраму не імуть.

Багатий фонд крилатих висловів, що виникли на власне українському
ґрунті: всякому городу…, любов к отчизні де героїть…, конотопська
відьма, а віз і нині там і т.д.

Фразеологізми, як правило, не перекладаються з мови на мову. Для їх
відтворення при перекладі потрібно знайти національний відповідник або
пояснити зворот описово.

Запозичені фразеологізми являють собою стійкі сполуки слів, що як готові
відтворювані одиниці склалися в іншій мові і були перенесені на
український мовний ґрунт без перекладу – в транслітерованому чи
нетранслітерованому вигляді – alma mater (альма матер).

Фразеологічні одиниці, що з’явилися в мові внаслідок дослівного
перекладу іншомовного звороту, складають фонд фразеологічних кальок:
боротьба за існування (англ. struggle for life); папір не червоніє (лат.
epistola non erubescit).

література

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови / Г.Й. Волкотруб. – К., 2002. –
208 с.

Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне
спілкування / А.П. Загнітко. – Донецьк : ТОВВКФ «БАО», 2006. – 480 с.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова / М.Г. Зубков. – Х. :
Торсінг, 2004. – 448 с.

Мова ділових паперів / Л.М.Паламар, Г.К. Кравець. – К.: Либідь, 1994. –
208 с.

Плющ М.Я. Українська мова. Довідник / М.Я. Плющ, Н.Я. Грипас. – К. :
Радянська школа, 1990. – 255с.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови /
О.Д. Пономарів. – Тернопіль : Навч. книга – Богдан, 2000. – 248 с.

Сліпушко О. Українська мова й етапи кар’єри ділової людини /
О. Сліпушко. – К. : Криниця, 1999. – 200 с.

Сучасна українська мова / За ред. А.П.Грищенка. – К. : Вища школа, 2002.
– 439 с.

Сучасна українська мова / За ред. О.Пономаріва. – К. : Либідь, 1997. –
400 с.

Українська мова (за професійним спрямуванням) : посібник для
самостійного вивчення дисципліни / І.С.Білик, І.Ю. Юрова. – Донецьк :
ДонУЕП, 2007. – 43 с.

Український правопис / АН України, Ін-т мов-ва ім. О.О. Потебні;
Ін-т української мови. – К. : Наук. думка, 2006. – 240 с.

Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В. Шевчук. – К. : Літера,
200. – 480 с.

Похожие записи