HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

1. Історія лінгвогеноциду

2. Вклад І.Котляревського і Т.Шевченка у становлення і розвиток укр.мови

3. Культура мовлення під час дискусії

4. Специфіка мовлення фахівця (музика, сприпаль)

1.Історія лінгвогеноциду

Сучасна мовна ситуація в Україні є насамперед результатом тривалої війни
проти української мови, української ідентичності й української
державності, яку Росія розпочала після 1654 р. Нині часто згадуваний
циркуляр міністра внутрішніх справ імперії Павла Валуєва від 18.07.1863
р. був своєрідним симптомом того, що попри всі перешкоди українська мова
існувала й розвивалась. Інакше П.Валуєву не довелося б посилатися на тих
«малоросів», які, мовляв, самі «досить ґрунтовно доводять, що ніякої
малоросійської мови не було, немає і не може бути, і що говірка їх, яку
використовує простолюд, є та сама російська мова, тільки зіпсута впливом
на неї росіян, і навіть більш зрозуміла, ніж українська мова, яка тепер
вигадана для них деякими малоросіянами і особливо поляками».

Мовне питання тісно ув’язувалося з політичним, з тими «сепаратистськими»
задумами, у яких звинувачували українців, підбурюваних (на переконання
багатьох поколінь московських політиків, чиновників і аналітиків)
поляками, австрійцями і німцями з ворожими намірами щодо Росії.
Примітним етапом у розвитку антиукраїнської політики стала поява в 1876
р. Емського указу. Цим документом, підписаним царем Александром ІІ у
німецькому місті Емсі, вимагалося: «1) Не допускати ввозу в межі
Імперіїі і без особливого на те дозволу Гол. Упр. у Справ. Друк.
будь-яких брошур, що видавалися за кордоном малоросійською говіркою; 2)
друкування і видання в Імперії оригінальних творів тією самою говіркою
заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам’яток і б)
творів художньої літератури, але з тим, щоб під час друкування
історичних пам’яток обов’язково зберігався правопис оригіналів; у творах
же художньої літератури не допускати жодних відступів від
загальноприйнятого російського правопису, і щоб дозвіл на друкування
творів художньої літератури давався не інакше, як після розгляду
рукописів у Гол. Упр. у Спр. Друк. Заборонити також різні сценічні
вистави і читання малоросійською говіркою, а також друкування нею ж
текстів до музичних нот; припинити подальше видання газети «Кіевскій
телеграф». У 1881 році царський уряд дещо модифікував Емський указ,
зробив певне полегшення, дозволивши друкувати українські словники,
тексти до нот, ставити українські театральні вистави. Останнє було
особливо важливо, оскільки український театр, по суті, був єдиною
публічною трибуною, з якої у той час можна було почути українське слово.

Утиски українського слова тривали і у ХХ столітті. Під час революційних
1905-1907 рр. подій українці виступили з вимогами щодо розвитку
шкільництва та викладання рідною мовою. У деяких вузах було відкрито
українознавчі кафедри. Однак навіть царський маніфест 17.10.1905 р. і
«Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того самого
року не змінили ситуацію. Емський указ офіційно не був скасований,
посадовців переслідували за вживання української мови і передплату
українських видань, уможливлених згаданим маніфестом.

Після 1907 року українці набули більшої можливості видавати твори,
журнали і газети українською мовою. Вже 1908 р. заборона Сенатом
діяльності Полтавської «Просвіти» ознаменувала початок нового туру
антиукраїнських акцій. 02.02.1910 р. Міністерство внутрішніх справ
видало циркуляр, яким губернаторам наказувалося перешкоджати заснуванню
українських і єврейських товариств, незалежно від того, яку мету вони
перед собою ставлять. На початку 1911 р. згадане міністерство в доповіді
Сенатові підкреслило, що метою державної політики є недопущення
національного відродження українців.

Закриття реґіональних «Просвіт», заборона урочистостей (як, наприклад,
скандальна заборона відзначення у 1911 р. 50-річчя смерті Тараса
Шевченка) — такими були прояви антиукраїнської політики. З початком
Першої світової війни утиски української мови були продовжені.

Загалом між 1798 і 1916 рр. включно в Російській імперії було видано 3
214 найменувань україномовних книжок і брошур. Майже дві третини з них
були надруковані після революції 1905 р. Цензурні закони утримували при
цьому україномовні публікації в межах белетристики: близько трьох
чвертей усіх видань, що з’явилися до 1917 року, належали до цієї
категорії. Лютнева революція 1917 р. кардинально змінила окреслену вище
ситуацію. Її зазвичай описують, за дефініцією В.Скуратовського, як
своєрідний кадастр, каталог, номенклатуру національного болю, травм,
недуг, шоків, нарешті, марних ілюзій і потому тяжких розчарувань,
завданих Україні її сусідом.

У радянські часи важливим етапом у мовній політиці стало зняття
М.Скрипника з посади наркома освіти УСРР 1933 р. На його місце був
призначений В.Затонський, який невдовзі став членом політбюро ЦК КП(б)У.
Першим заступником наркома освіти було призначено А.Хвилю, відомого по
боротьбі з «націонал-ухильниками» в середині 1920-х рр. З 6 квітня
почала діяти очолювана ним комісія для перевірки стану на «мовному
фронті». 24.04.1933 р. Хвиля надіслав до Політбюро ЦК КП(б)У доповідну
записку з питань мовознавства, в якій Скрипника було звинувачено в
сприянні буржуазно-націоналістичній лінії в питаннях створення
української наукової термінології.

Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в
другій половині 1930-х рр. молоде покоління українців було майже цілком
позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і
шкільні підручники і посібники для вищої школи. Внаслідок цього студенти
філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з
історії української мови, так і з сучасної літературної мови.

20.04.1938 р. було ухвалено спільну постанову Раднаркому СРСР і ЦК
КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах
України». Ця постанова виникла у розвиток рішення Раднаркому СРСР і ЦК
ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних
республік і областей». 08.05.1938 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило
рішення «Про складання нового українського правопису», у жовтні 1938 р.
розглядалося питання про роботу реорганізованих національних шкіл, а у
квітні 1940 р. спеціальною постановою регулювалося викладання російської
мови в національних школах УРСР.

Після розгрому мовознавчих інституцій, що плідно працювали з 1920-х рр.,
фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони
створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як
«ворожих» і «націоналістичних» партійно-державне керівництво запровадило
в УСРР/УРСР вироблену у Москві мовну політику. Вона, хоч і з тимчасовими
послабленнями, лишалася чинною до кінця 1980-х рр. Тоді ж було усталено
ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і
спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УРСР
надалі мали визначати такі головні постулати: теза про «благотворність»
впливу російської мови на українську, потребу зближення двох «братніх»
мов і «гармонійність» українсько-російської двомовності; теза про
необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР;
вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів. При цьому всі три
постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за
російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного
фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника
відводилася російській.

Змінилася ситуація і у книговидавничій справі. У 1930 р. українською
мовою було видано 6 394 назви, у 1933 — 3 472, у 1937 — 2 566, у 1938 —
2 159, у 1939 — 1 895. Поза сумнівом, у цій ситуації першорядну роль
відігравала політика, спрямована на підрив ролі української мови в житті
суспільства. Проте, з іншого боку, як зауважує Ю.Шевельов, це відбивало
певні настрої серед україномовної частини населення: люди вважали
непрактичним триматися мови, комунікативні функції якої дедалі вужчали,
соціальний престиж якої невпинно падав.

Новий етап наступу на українську мову розпочався з приходом до влади у
травні 1972 р. В.Щербицького. Симптоматично, що у своїх численних
статтях, книгах і виступах він завжди уникав вживати вислів «український
народ», надаючи перевагу терміну «народ України». Та й українську мову
підкреслено ігнорував, і оскільки для місцевої номенклатури був приклад
за номером 1, то це вкрай негативно впливало не тільки на мовну
ситуацію, а й на національну політику в УРСР загалом.

У червні 1978 року ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення
вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». Вона стала
плацдармом у наступі на національну школу. Його посилила Всесоюзна
науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і
співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22 — 24 травня 1979 року).
Рекомендації конференції були обов’язковими для виконання в системі
народної освіти і культури. Згідно з ними, запроваджувалося тотальне,
розпочинаючи з дошкільних закладів, вивчення російської мови.
Викладачам, які переходили на російську, підвищували заробітну плату. Їх
заохочували, пропаґували, нагороджували як вчителів-новаторів. За два
десятиріччя після початку хрущовської реформи кількість україномовних
шкіл в УРСР зменшилась. А у Кримській області і в Донецьку не залишилося
жодної такої школи.

В. Щербицький та його оточення неухильно виконували рекомендації центру.
Кількість книжок, що видавалися наприкінці 1970-х рр. українською мовою,
впала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня
«українізації», а співвідношення російських і українських книжок,
виданих в УРСР, становило 3:157. Переважна більшість газет і книг, що їх
читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкувалися в УРСР,
більшість була російськомовною. Перевага національної мови була
безсумнівною в газетній справі (тільки за кількістю назв), але за
кількістю примірників щоденні російськомовні газети мали велику
перевагу.

Розширювався випуск якісної навчальної літератури російською мовою.
Розгорталася перепідготовка викладачів для всіх форм і типів навчальних
закладів, спроможних провадити заняття російською мовою. У середині
1980-х років у класах з українською мовою навчання перебувала тільки
п’ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70%
лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті імені Тараса
Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і
менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.

У 1985 р. в СРСР розпочався процес перебудови, що дало змогу порушити
питання про справжній стан національних культур та мов. Уже в 1986 р.
починає розгортатися дискусія про стан української мови. При цьому у
різних реґіонах УРСР шанувальники мови починають утворювати громадські
організації. З кінця 1980-х років проблема української мови поступово
починає включатись у політичний дискурс.

Нинішня мовна ситуація в Україні є результатом незавершеного в
радянський період асиміляційного процесу — перетворення україномовної
спільноти на російськомовну. Як наслідок — незбалансований характер
двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського
суспільства.

З приходом до влади коаліції, очолюваної Партією регіонів України, у
мовній політиці дедалі помітнішим стає повернення до ідеології і
практики радянських часів.

2. Вклад І.Котляревського і Т.Шевченка у становлення і розвиток
української мови

Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її
започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та
«Москаль-чарівник». В цих творах письменник використав
київсько-полтавську селянську говірку.

Вихід у світ «Енеїди» став епохальним явищем в історії української
культури, визначною подією в духовному житті народу. З’явилася книга, що
ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І. П.
Котляревський поклав сюжет класичної поеми «Енеїда» римського поета
Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.

Плідно використовуючи в «Енеїді» мовно-стилістичні засоби народної
творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема,
соковиті епітети. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже
працьовита, весела, гарна, сановита»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий,
мужик плечистий і невклюжий». Порівняння І. П. Котляревського
несподівані, влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично
проноситься в колісниці, то в українського поета він «миттю осідлавши
рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась», «Еней
з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт» і т. п.

Комізм образів і ситуацій в «Енеїді» посилюється комізмом чисто мовним,
як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї граматичної
категорії, часто синонімічних або семантично близьких.

І.П.Котляревський написав свою поему короткими, динамічними рядками,
легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст
одягти в дзвінку, «бадьору» форму. Віршова структура «Енеїди» ?
новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При
безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного
ямба І.П.Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової
виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і иевимушено,
відтіняючи комізм ситуацій і колізій.

«Енеїда» писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета:
розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси ?
нерівний загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих
образів, характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього
образу. Тон розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не
можна не відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого
Котляревського за період написання «Енеїди». Це позначилося й на поемі:
від буфонади до громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до
героїчних образів і картин, до своєрідних романтичних барв.

???????¤?¤?$???????°?Значення Котляревського як зачинателя української
літератури винятково важливе: своїм поетичним словом, утвердженням засад
демократичної естетики він відкривав, новий напрям у розвитку
національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя
народу, на осмислення його історичної долі. Оригінальність і суспільне
значення таланту автора «Енеїди» прекрасно розуміли прогресивні діячі
вітчизняної культури І. Я. Франко. Творчість І. П. Котляревського
увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим
джерелом духовного розвитку народу.

Значення «Енеїди» й у тому, що цим безсмертним твором Котляревський
поєднав українське художнє слово зі світовою культурою. Цим твором автор
довів, що і й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя
народу і висміяти його ворогів. «Енеїда» – чи не єдиний твір у Європі,
що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової української
літератури зогріває читача власним, а не позиченим світлом.

Відомо, що Т. Г. Шевченко, звертаючись до Котляревського, пророкував
йому невмирущість. Образи творів Котляревського живуть у сучасному
живопису, графіці, музиці та інших видах мистецтва. Ім’я творця
славнозвісної «Енеїди» стало уславленим, твори – невмирущими. За що ж
йому судилося безсмертя?

Велика заслуга І. П. Котляревського в тому, що він підняв нові теми,
звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських
письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних
багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною
мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського,
осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального
дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної
вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке,
а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на
шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне
відродження.

Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови
належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами
українського фольклору і старослов’янськими елементами урочистого стилю,
пов’язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у
становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії
Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема
віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.

Шевченко є основоположником нової української літератури і
родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його
творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для
передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ
століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній
мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській
літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією
повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні
прагнення.

Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах
критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з
селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і
обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний
ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний
герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щасті
народу.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане
багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової
літератури.

Шляхом Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники
наступного часу – Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Павло
Грабовський, Леся Українка та ін.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української
літературної мови. Він установив ту структуру української літературної
мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто
розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української
мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно
злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що
збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з
Котляревського. Використовували в своїх творах живу народну українську
мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було
ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю
цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних,
вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала
поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із
скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від
загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй
творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського
слова.

3. Культура мовлення під час дискусії

Дискусія (від лат. discussio — «дослідження») — це публічний діалог, у
процесі якого зіштовхуються різні, протилежні точки зору. Метою дискусії
є з’ясування і зіставлення позицій, пошук правильного рішення. Дискусія
— один з видів суперечки. У риториці суперечка — це характерне
обговорення проблеми, спосіб її колективного дослідження, при якому
кожна зі сторін відстоює свою правоту.

Важливе місце після логіки та організації дискусії має культура
мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють
дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу
стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п.,
це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися
двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.

Важливе місце також слід приділити часу виступів сторін, які ведуть
дискусію. Не можна, щоб одна сторона мала більше часу для виступів.

Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення
дискусії. Сила голосу – це ще не вирішення проблеми, це не наближення до
найкращого розв’язання суперечки.

Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені
методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні
негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи
до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних
питань.

Під час дискусії необхідно швидко визначити головні проблеми й
зосередити зусилля на їх розв’язанні.

Досвід показує, що в дискусії слід керуватися правилом:” Поступись
опонентові усім, чим можна поступитися, і не стверджуй нічого” такого,
чого не можеш довести”.

Якщо ви хочете переконати слухачів у правильності того, що говорите, то
не досить буде сказати” це так і ось так”. Не думайте, що люди повірять
вам лише тому, що ви їм про це говорите. Щоб їх переконати, треба
неодмінно викласти докази у формі фактів або свідчень.

Одним із видів доказу є посилання на авторитет. Адже більшість знань нам
опосередковано передали люди, які були або є фахівцями у тій чи іншій
галузі.

Щоб доказ був переконливим, необхідно назвати ім’я та прізвище
авторитетної людини, на яку посилаєтесь. Замало сказати: “Багато
визначних учених вважають, що…”

Щоб вплинути на аудиторію, промовець повинен бути впевнений у своїх
силах, уміти завоювати повагу слухачів своїм виступом. Його мова має
свідчити про те, що він досконало знає предмет і добре підготувався до
виступу. Початок виступу має вирішальне значення для створення у
слухачів приємного враження. Жести і міміка повинні бути невимушеними, а
темп мовлення ні монотонним, ні надто швидким.

Запальна дискусія закінчилася. Ваші аргументи перемогли, більшість
учасників дискусії з вами погодились. Аргументи іншої сторони були
відкинуті. Поставте себе на місце опонента. Подбайте про те, щоб ваш
супротивник після дискусії не залишався самотнім, щоб він не відчував
озлобленості й гіркоти поразки.

Запам’ятайте, що там, де один тріумфує, у другого виникає неприємне
відчуття програної справи. Натомість там, де ніхто не поводиться як
переможець,ніхто не відчуває себе переможеним (За І. Томаном).

Основні правила дискусії.

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.

2. Всі точки зору повинні поважатися.

3. Слухайте інших не перебиваючи.

4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.

5. Водночас говорить лише одна особа.

6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикуйте себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на
конкретну особу.

Примітки:

1. Дуже важливо, щоб всі погодились з кожним пунктом правил,
“ратифікували” їх. Це дозволить далі посилатися на ці правила як на
“закон поведінки” під час дискусій.

2. Зауваження щодо порушень не повинні бути брутальними або образливими.
Можуть бути застосовані будь-які форми.

3. Перелік правли не є сталим і непорушним. Учасники можуть змінювати та
доповнювати його. Але важливо написати його разом. Це спочатку створить
атмосферу спільних зусиль, а не накинутих настанов.

4. Специфіка мовлення фахівця (музика, сприпаль)

Професійне мовлення – це процес обміну думками у певній галузі знань, в
якому б вигляді воно не здійснювалося, це функціональна дійсність мови в
усіх її матеріальних і ситуативних формах .

Професійне мовлення людини свідчить про її духовний, інтелектуальний
розвиток, внутрішню культуру. Уміння правильно говорити – це не віяння
моди, а нагальна потреба.

У сучасному житті по-новому розглядаються питання функції мови. Старий
поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зник. Основний
критерій – знання свого фаху, рівень опанування професійною
термінологією, професійною образністю. Що означає знати мову професії?
Це значить  вільно володіти лексикою свого фаху, логічно нею
користуватися. Мовні знання – основний компонент професійної підготовки.
Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання та діяльності, то
правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще
орієнтуватися в складній професійній ситуації та в контактах з
представниками своєї професії.

Спілкування – це обмін інформацією. Досконале володіння мовою, її
нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини, визначає її культуру
мовлення.

Культура мовлення – це наука, що вивчає нормативність мови, її
відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою у суспільстві.
Нормативність мови включає такі якості, як точність, чистота,
доречність, правильність. Мові високої культури властиві багатство
словника, різноманітність граматичних конструкцій, художня виразність,
логічна структурність.

«Заговори, щоб я тебе побачив!» — говорить народне прислів’я. І це
дійсно так. Адже за вашою мовою складають думку про вас.

Мова музиканта, зокрема музиканта-педагога, покликана передбачати
самостійні мовні досліди учнів, вона повинна підкреслювати особливості
змісту музики, вести школярів по шляху активно-творчого,
духовнолічностного з нею взаємодії. Мова вчителя музики — це завжди
активність, вчинок, це дія, кожен раз унікальне і неповторне, воно тягне
за собою таку ж унікальну і неповторну інтонацію. Як відомо, вірний
інтонаційний малюнок народжується в нероздільне єдність інтелекту,
емоції, волі. Модуляції голосу — це єдиний експресивний потік, відгук
пристрасті, «пасія», як кажуть музиканти. Пасіонарна особистість —
приваблива, її завжди хочеться слухати — в цьому полягав один з
чудодійних секретів сократівський бесід, в яких мудрецем була зведена в
культ сила саме «живого» слова. Чим виразніше засоби мовного оформлення
та можливості інтонаційного малюнка, тим мова вчителя музики жвавіше,
сильніше і результативніше. Ємність і рельєфність повідомляється
інформації, її смислове значення посилюється, завдяки використанню
учителем музики цілого арсеналу засобів виразності: забарвлення і
мелодики голосу, його тембру, діапазону, а також міміці, жестах, рухах
тіла, передавальних різні емоційні стани вчителя, що сприймається учнями
неусвідомлено, але надає необхідне враження. Важливо, щоб сам педагог
переживав ті емоції, які прагне передати слухачам, сприймаючи красу
природи і навколишнього життя, передані в музиці. І тут важливо, щоб
педагог-музикант мав здатність включати учнів у різні види музичної
діяльності, викликати стійкий інтерес у дітей до високохудожньому
музичному мистецтву, об’єднувати учнів за допомогою колективних форм
діяльності (хорового співу, гри на музичних інструментах) і направляти
їх інтереси на реалізацію поставлених цілей. На музичному занятті
необхідно організувати атмосферу невимушеного спілкування,
співробітництва, зацікавленої бесіди про музику; педагогмузикант повинен
не тільки відмінно володіти своїм предметом, але і вміти керувати
роботою учнів з музичними текстами, дотримуючись законів педагогічного
спілкування.

Список використаної літератури

Глущик С.В. та ін. Сучасні ділові папери: Навч. посібник для вищих та
середніх навч. закладів / С.В. Глущик, О.В. Дияк та ін. — К.:А.С.К,
1998. — 174с.

Діденко А. Н. Сучасне діловодство: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1998.

Ділові папери та документи підприємницької діяльності / Упорядник В.Л.
Кулініченко. — К, 1996. — 144 с.

Коваленко С. М. Сучасна риторика: Навчально-практичний посібник.-
Тернопіль: Мандрівець, 2007 — с.42.

Культура мовлення. Посібник для підготовки і проведення уроків. 10 клас
/ Упорядник Л. А. Бакала- Тернопіль: Мандрівець, 2002.- с.5-7.

Мацько Л. І. , Мацько О. М., Українська мова: Навчальний посібник. К.:
Либідь, 1998. — 416.

Паламар Л. М., Канадець Г. М. Українське ділове мовлення: Навч.
посібник. — К.: Либідь, 1997. — 296 с.

Сучасна українська мова: Підручник / О. Д. Пономарів та ін. — К.:
Либідь, 1998. — 400с.

Цимбалюк В. І. Мова як генетичний код народу: Навчальний посібник для
факультативних занять.- Тернопіль: Мандрівець, 2007.- с.54-61.

Шевчук С. В., Клименко І. В. Українська мова за професійним
спрямуванням: Підручник.- 2- ге вид., виправ .і доповнен.- К.: Алерта,
2011.- с.67-68., 251-254.

PAGE

PAGE 16

Похожие записи