.

Форма правління держави на фоні конституційної реформи в Україні (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
4 7407
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Форма правління держави на фоні конституційної реформи в Україні”

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВИ, ЇЇ МІСЦЕ У ФОРМІ ДЕРЖАВИ

1.1. Структура форми держави, головні ознаки

1.2. Види форм державного правління

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СУЧАСНОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

2.1. Еволюція форми правління в незалежній Україні та її сучасна форма
державного устрою

2.2. Політичний устрій в Україні

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА УМОВИ УСПІШНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ В
УКРАЇНІ

3.1. Сутність конституційної реформи в Україні, основні вади

3.2. Способи і напрямки подальшого удосконалення Конституції України та
її реформи

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що нещодавні дискусії в Україні
показали важливість реформування інститутів як однієї з умов розв’язання
політичної кризи. У цьому плані згадувався варіант вибору, який може
постати перед установчою владою (Верховною Радою і, за потреби,
суверенним народом, який у деяких випадках може затверджувати
референдумом перегляд Конституції), а саме парламентська чи
президентська форма правління.

Класична типологія політичних режимів, підтверджена конституційною
практикою, являє не менше чотирьох типів різних режимів, двоє з яких є
“чистими”, а саме парламентська і президентська форми правління, а також
двоє режимів, які є адаптацією цих двох моделей: режим асамблеї і т.зв.
змішаний режим.

Особливістю України є те, що вона має змішаний режим, в якому
поєднуються деякі аспекти парламентської, президентської форм правління
та режиму асамблеї.

Останні політичні події в країні, пов’язані з конфліктом між Президентом
та коаліцією, а також призначенням дострокових виборів, трохи затьмарили
перманентне протистояння основних політичних сил навколо конституційної
реформи. Проте його значення аж ніяк не зменшилося, більше того, сама
політична криза стала одним із наслідків функціонування нового
конституційного ладу. Зважаючи на те, що найближчим часом зміна існуючої
Конституції видається досить малоймовірною, необхідність забезпечення
успішного функціонування існуючої є одним із найважливіших завдань усієї
політичного системи України.

Актуальність питання про можливий розвиток форми правління в сучасній
Україні є об’єктивною і зумовлена невизначеністю форми правління на
рівні конституційного тексту, його суперечливістю а також реальними
ускладненнями, що виника-. ють у відносинах між вищими органами
державної влади України в межах реалізації принципу поділу влади. У
цьому контексті важливим є визначення основних нормативних суперечностей
змодельованого в Основному Законі України механізму поділу влади,
з’ясування можливих напрямів його оптимі-зації; своєчасності та
доцільності переходу України від президентсько-парламентарної до
парламентсько-президентської форми правління як засобу розв’язання кризи
навколо принципу поділу влади.

До питання про перспективи розвитку форми правління в сучасній Україні
зверталися такі вітчизняні автори, як Ю.Тодика, А.Заєць, В.Яворський,
В.Агафонов, В.Тертишник, В.Авер’янов, О.Крупчан, Ф.Веніславський,
Р.Михеєнко, Н.Нижник, В. Скрипнюк, Ф.Бурчак, В.Шаповал, Т.Грозінська,
М.Козюбра та ін. Але у роботах цих авторів безпосередньо не
досліджувалося питання про пошук оптимальної форми правління в Україні,
натомість увага зосереджувалася на конституційно-правовому статусі
відповідних органів державної влади.

У даній роботі спробуємо проаналізувати ті умови, які необхідні для
ефективного функціонування нової конституційної моделі форми правління
держави.

Під конституційною реформою слід розуміти насамперед зміну форми
державного правління у межах напівпрезидентської моделі. Тому основну
увагу буде звернуто на механізми взаємодії між основними органами
державної влади – Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів,
що і будуть відображати існуючу форму правління в Україні.

Успішне її функціонування слід розуміти передусім в таких категоріях як
стабільна взаємодія основних державних органів, чіткий та справедливий
розподіл повноважень між ними, існування певної системи стримувань та
противаг для убезпечення узурпації влади з боку будь-якого з владних
центрів і, зрештою, створення умов для реалізації політичного та
державного курсу політичних сил, що прийшли до влади. Зрозуміло, що така
модель є ідеальною і тому неможливою для повного втілення в життя, проте
я буду приділяти увагу тим передумовам, які б дозволили реалізувати її
більш-менш наближений варіант.

Тема конституційної реформи, попри значне обговорення на публіцистичному
рівні, ще не була піддана повноцінному науковому аналізу. У своїй роботі
спробуємо дослідити ключові моменти цієї проблеми, вказати на її вузлові
точки, що дозволить у подальшому робити висновки практичного значення.

Об’єкт дослідження: форма правління України.

Предмет дослідження: особливості форми правління держави в контексті
конституційної реформи в Україні, основні проблеми та перспективи
конституційної реформи України, вплив на форму правління в Україні тощо.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яка
складається з трьох розділів та підрозділів, висновків та пропозицій,
списку використаних джерел та додатків.

Методи дослідження: загальнонаукові методи дослідження (літературний
метод, аналіз, синтез, методи порівняння та узагальнення, графічні та
табличні методи тощо).

Загальний обсяг роботи – 75 сторінок.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВИ,

ЇЇ МІСЦЕ У ФОРМІ ДЕРЖАВИ

1.1. Структура форми держави, головні ознаки

Структура форми держави — стійка єдність елементів, їх зв’язків,
цілісності, зв’язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних
елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму
політичного (державного) режиму.

Таблиця 1.1 [35, c.120]

Форма держави

Форма державного правління Форма державного устрою Форма державного
режиму

— порядок утворення і організації вищих органів влади в державі —
порядок поділу території держави на певні складові частини і
співвідношення влади між ними і державою в цілому — порядок здійснення
державної влади у певні способи певними, методами і засобами

Категорія “форма держави” є однією з найважливіших і ємним понять
державознавства. Вона покликана констатувати сукупність певного кола
загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як
суспільний феномен.

Найбільш значущі ознаки держав , які в своїй сукупності розкривають
найважливіші характеристики форм держави, об’єднуються в такі групи:

1. Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих
органів державної влади і управління.

Сукупність цих ознак зветься формою державного правління.

Цікаво, що дослідники, які працювали в царській Росії і в перші роки
після жовтня 1917 року, визначали форму держави виключно на основі ознак
форми правління. Це давало їм змогу визначити значну кількість можливих
державних форм:

а) деспотія – форма, при якій формально не існує державних органів, що
сприяли монархові у здійсненні його суверенної влади;

б) самодержавство – юридично існує орган, який сприяє монархові у
здійсненні його суверенної влади (наприклад, Державна Рада, Рада
Міністрів);

в) дуалістична монархія – політику уряду визнає монарх (так звана
конституційна монархія у вузькому значенні слова);

г) парламентська монархія – політику уряду визнає парламент;

д) парламентська республіка – політику уряду визнає парламент;

є) представницько-безпосередня республіка – здійсненню суверенної влади
народу сприяє парламент з остаточною законодавчою владою;

е) президентська (або дуалістична) республіка – політику уряду визнає

президент [35, с.104].

При всій складності і заплутаності такої класифікації не виключалися ще
й перехідні, змішані і навіть “замасковані” державні форми.

Такий підхід, зосереджуючи увагу тільки на питаннях організації і
діяльності вищих органів державної влади, не враховує інших головних
характеристик держави – державного устрою, державного режиму. Тому
викладена точка зору не може бути визнана основною для визначення форми
держави, але, в певній мірі, корисна при вивченні особливостей різних
підходів до визначення форми державного правління.

2. Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та
відповідну організацію державних органів, перш за все співвідношення
держави як цілого з її складовими частинами.

Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної влади.
Сукупність цієї групи ознак характеризує державно-політичний режим.

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють
монархічні (наприклад, Конституція Японії, 1947 р.) та республіканські
(наприклад, конституції Франції, 1958 р.; України, 1996 р.).

Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні,
авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною
конституція може бути лише демократичною, тако., що встановлює належну
модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і
громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини,
насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну
ідеологію як загальнообовязкову і державну та однопартійну систему)
конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями
з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше,
квазіконституції або статутні документи держави [38, c.109].

За формою державною устрою, що встановлється конституціями, вони
поділяються на федеративні (Конституція ФРН, 1949 р.) та унітарні
(конституції України, 1996 р.; Греції, 1975 р.). Федеративними є
конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму,
систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та
її суб’єктами. В свою чергу, суб’єкти багатьох федерацій (наприклад,
США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації
державної та муніципальної влади суб’єкта федерації, закріплюють
відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.

Таким чином, форма держави – це складне поняття , що характеризує
державу з точки зору існуючих в ній форми правління, державного устрою
та державно-політичного режиму.

Форма держави має завжди відповідне правове закріплення. Всі її елементи
(форма правління, державний устрій, державний режим) мають правову
основу – вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах.

Але треба мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає
дійсному характеру існуючих відносин.

Як вже зазначалося в юридичній літературі, існують й інші думки щодо
змісту категорії “форми держави”. Одні з них зводять зміст форми держави
до характеристики форми правління (так звана форма держави у вузькому
значенні слова). Інші в якості форми держави розглядають сукупність форм
правління та територіальної організації держави без врахування
державного режиму і т. д. Але ці позиції не знайшли широкої підтримки в
більшості дослідників.

Слід зазначити, що поняття форми держави як певної структури, не означає
механічної, довільної сукупності елементів, що її утворюють. Форма
держави відображує єдність, взаємозумовленість об’єднаних в ній
елементів, в результаті чого народжується нова якість, яка не властива
жодному з цих окремо взятих елементів [15].

Державний устрій – це політико-територіальна організація держави, яка
характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їхніх
правових відносин між собою та з державою в цілому. Сучасній практиці
державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна,
федеративна та обласна (регіональна) держава.

Унітарною (від лат. unitas – єдність) вважається держава, всі або
переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають
державоподібного статусу. Себто, територія унітарної держави складається
з адміністративних або політико-адміністративних одиниць, які, за
окремими винятками”, не наділяються власним правовим статусом, а статус
органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які
здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного
законодавства центральної влади.

Унітарні держави класифікуються:

1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі державоподібних
територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні.
Територія простої унітарної держави поділяється лише на
адміністративно-територіальні одиниці”, тоді як складна унітарна держава
у своєму складі має автономні територіальні одиниці;

2) залежно від ступеня централізації управління на нейтралізовані,
децентралізовані та відносно децентралізовані в централізованій
унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих
загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією,
що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій
унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної
компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях
функціонують органи місцевого самоврядування.

Відносно децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням
прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на
вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних
рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної
компетенції та органи місцевого самоврядування.

Федеративною є держава, всі вищі територіальні одиниці якої мають
державоподібний статус. Федерація – це союзна держава, складне
об’єднання кількох державоподібних політико-територіальних утворень –
суб’єктів федерації. У сучасному світі існують 24 федерації, з них сім у
Європі, чотири в Азії, шість в Америці, чотири в Африці, три в Океанії.

Від федерації слід відрізняти конфедерацію, яка є формою міждержавного
об’єднання, суб’єкти якого зберігають державний суверенітет [16, c.79].

1.2. Види форм державного правління

Отже, форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення
державної влади в країні.

Таблиця 1.2 [35, c.136]

Форма державного правління

Монархія Республіка

–– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена
цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в
спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)
— форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станова-представницька — влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу (Іспанія — кортеси, Франція — генеральні
штати, Англія — парламент);

в) абсолютна,

4) конституційна [38, с.98].

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично
не існують.

Таблиця 1.3 [39, c.91]

Монархія

Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує
урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування,
тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для
рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному
вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат
Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і
парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто
затверджує його абсолютну владу Парламенту приділяється роль
консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у
будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора
роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може
прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і
підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика
Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання
форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, виконавчій і
судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі
акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави —
виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави
(прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом
депутатських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому
підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція,
Данія та ін.).

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом,
що формується монархом (або призначеним їм прем’єр-міністром), і
парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до
парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує
уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми
указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право
відкла-дального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право
розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму
до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів
(їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє
парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської
Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії,
Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней,
королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

В історії держав світу виникали різні види республік:

антична;

середньовічна (феодальна);

буржуазна; соціалістична [39, c.83].

Розглянемо сучасні види республік.

Уточнимо роль президента в президентській і парламентській республіках.

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави
держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно
від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження
глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на
парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити
недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост
прем’єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну
роль (так званий «адміністративний» прем’єр у деяких країнах «третього
світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки
своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику,
використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення
законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати
багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення
балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії,
що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше
й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в
президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні
реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує
статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за
винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай
здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на
парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм
розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в
парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити
такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є
одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну
розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття
парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра, як правило, автоматично
займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує
парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний
характер — недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього
уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту
і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від
функції глави уряду [39, с.95-96.].

Таблиця 1.4

Республіка

парламентська президентська змішана (напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду,
який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента
менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства
парламенту, що обирається населенням країни.

Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі
парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави
(президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати
парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе
відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент
обирається непарламентським шляхом — прямими чи непрямими виборами
населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак)
Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом.
Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру,
який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду.
Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія,
Франція)

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи
президентської і парламентської республіканських форм правління, є
верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не
у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко
поділяє її з прем’єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в
парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади
віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право
достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути
членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік
президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні — наділений
цим правом.

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України
полягає в обмежених повноваженнях уряду в законодавчому процесі, що її
відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною
формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до
законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в
будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий
вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право
законодавчої ініціативи у прем’єр-міністра не забезпечене комплексом
правових заходів).

Уряд України пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

— відповідальністю перед Президентом;

підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою.

Отже, за формою правління Україна є змішаною республікою, а саме:
парламентсько-президентською;

за формою державного устрою – унітарною державою;

за видом політичного режиму – демократичною.

У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з
власним конституційно-правовим статусом, здебільшого відсутній
(наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійснює президент, якому
підпорядковані, кожний окремо, міністри.

Змішана (квазіпрезидентська або напівпрезидентська) республіка
характеризується рисами як парламентської, так і президентської
республіки. Практика державного будівництва різних країн світу знає
різні приклади такого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти:

1) президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами,
він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але
виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має
самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати довіру
парламенту. Подібна форма правління, зокрема, була характерна для
України в період від 5 лютого 1991 р. до підписання 8 червня 1995 р.
Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою
України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на
період до прийняття нової Конституції України;

2) всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту)
уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до
законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі
поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється
статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний
і підконтрольний парламенту. Такий варіант був запроваджений
Конституцією України 1996 року і проіснував у нашій державі до 1 січня
2006 року, коли набули чинності зміни, внесені до Конституції України
Законом від 8 грудня 2004 року [2]. Подібна модель організації влади
характеризувалася зверхнім становищем Президента України в системі
поділу влади – він, хоча формально і не входив до законодавчої,
виконавчої та судової гілок влади, наділявся Конституцією України досить
широкими прерогативами в усіх гілках влади, що, з одного боку, мало б
забезпечити керованість держави в умовах політичної чи економічної
кризи, а з іншого – призвело до надмірної централізації управління,
обумовило «непрозорість» виконавчої влади, створило організаційні
можливості до надмірного втручання Президента України у вирішення питань
виконавчої влади і, як наслідок, об’єктивно постійно спричиняло до
виникнення протистояння і конфліктних ситуацій у відносинах між гілками
влади.

Закріплений Конституцією України 1996 р. статус Президента України
значною мірою обумовив проведення широкомасштабної конституційної
реформи, мета якої – зміна системи організації влади, перехід від
президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської форми
правління;

3) президент обирається на загальних виборах, але уряд формується
парламентом, несе політичну відповідальність перед парламентом. При
цьому участь президента у формуванні уряду носить формальний характер
(вносить до парламенту пропозиції щодо кандидатури голову уряду). Тим же
часом президент відіграє вагому роль у забезпеченні балансу влад, він
наділяється відповідними контрольними повноваженнями у сфері
законодавчої та виконавчої влади.

Зазначене вище дозволяє зробити висновок, що для першого та другого
варіантів змішаної республіки характерним є превалювання ознак
президентської республіки, що дає підстави іменувати подібні форми
правління як «президентсько-парламентарна республіка». Для третього
варіанту більшою мірою притаманні ознаки парламентарної республіки, і
він отримав назву «парламентарно-президентська республіка».

З практики державного будівництва інших країн відомі також
вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки:
супер-президентські, теократичні, президентсько-моністичні,
президентсько-мілітаристські тощо республіки.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ВИЗНАЧЕННЯ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ, ЇЇ ОСНОВНІ
ХАРАКТЕРИСТИКИ

ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД

2.1. Еволюція форми правління в незалежній Україні та її сучасна форма
державного устрою

Після проголошення державного суверенітету 16.07.1990 р. республіка в
Україні зазнала такої еволюції:

1) парламентська республіка: 16.07.1990 р. — 01.12.1991 р., до народного
референдуму, яким був схвалений Акт проголошення незалежності України
від 24.08.1991 р. (посада Президента в Україні була введена 05.07.1991
p.);

2) парламентсько-президентськареспубліка: 05.07.1991 р. — 08.06.1995 p.,
до Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом;

3) президентсько-парламентська республіка: 06.1995 р. (після скасування
Конституційного договору 28.06.1996 р. діяла на основі Конституції
України 1996 р.) — 09.2005 р. Це змішана республіканська форма
правління, що була так офіційно визначена Президентом України під час
подання проекту Конституції на розгляд Верховної Раді 20.03.1996 р.

4) парламєнтсько-президентська республіка (відповідно до Закону України
«Про внесення змін у Конституцію України» від 08.12.2004 р. початком
переходу до неї є 09.2005 p., а завершенням — час набуття повноважень
Верховною Радою, обраною в 2006 p.). Це також змішана республіканська
форма правління з дешо зміненими повноваженнями президента, уряду і
парламенту у бік останнього.

Конституційні основи переходу від президентсько-парламентської до
парламентсько-президентської республіки (передбачені першими поправками
до Конституції України 1996 р. від 08.12.2004 p.).

Розширено повноваження парламенту, посилено його функції:

• Установча (участь у формуванні вищих і центральних органів виконавчої
влади):

— парламент, спираючись на сформовану коаліцію депутатських фракцій і
від її імені, вносить пропозиції Президенту про кандидатуру
Прем’єр-міністра України, а також пропозиції про кандидатури до складу
Кабінету Міністрів України;

— парламент за поданням Президента України призначає Прем’єр-міністра,
Міністра оборони, Міністра закордонних справ, а за поданням
Прем’єр-міністра призначає (раніше була потрібна згода Президента
України) інших членів Кабінету Міністрів України, Голів Антимонопольного
комітету, Державного комітету телебачення і радіомовлення, Фонду
Державного майна, а також звільняє їх від займаних посад, вирішує
питання про відставку Прем’єр-міністра, членів Кабінету Міністрів
України;

— парламент призначає на посаду і звільняє з посади за поданням
Президента України Голову Служби безпеки України;

— парламент у разі прийняття резолюції про недовіру Кабінету Міністрів
України здійснює його формування.

• Законотворча:

— скорочено число суб’єктів законодавчої ініціативи (Президент, народні
депутати і Кабінет Міністрів України; раніше мав це право також і
Національний банк України);

— спрощено подолання в парламенті вето Президента на законопроект — якщо
Президент України після повторного розгляду закону парламентом його не
підписав, такий закон невідкладно офіційно обнародується Головою
Верховної Ради України і публікується за його підписом.

• Темпоральна (тимчасова):

— збільшений термін дії парламенту з 4 до 5 років.

Дещо обмежено повноваження Президента за рахунок посилення ролі
Верховної Ради — це стосується насамперед установчої функції:

— Президент формально зобов’язаний пропонувати мандат на формування
уряду лідеру коаліції депутатських фракцій. За пропозицією коаліції
депутатських фракцій у Верховній Раді Президент вносить подання в
парламент про призначення Прем’єр-міністра України. Верховна Рада
повинна його призначити не пізніше ніж на і 5-й день після одержання
такої пропозиції;

— Президент позбавлений права самостійно відправляти уряд у відставку;

— Президент позбавлений права самостійно приймати рішення про
дострокове припинення повноважень Верховної Ради: він повинен з цього
приводу провести консультації з Головою Верховної Ради, його
заступниками і головами фракцій у парламенті (раніше консультацій не
було потрібно);

— у разі дострокового припинення повноважень Президента України
виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на
посаду нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради
України (раніше виконання обов’язків Президента покладалося на
Прем’єр-міністра України).

Посилено відповідальність уряду перед парламентом і скоординовані
повноваження Президента і Кабінету Міністрів таким чином, що уряд став
менш залежним від Президента:

— уряд формується коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді;

— уряд пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю: а)
відповідальністю перед Президентом України і Верховною Радою України
(раніше він був відповідальний тільки перед Президентом України); б)
підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою;

— програма діяльності уряду затверджується Верховною Радою (це
підтверджено внесеними змінами в Конституцію);

— певні нормативно-правові основи діяльності уряду (раніше цього не
було): Конституція, закони, укази Президента і постанови Верховної
Ради,, тим самим встановлена субординація актів вищих органів влади,
визначено місце урядових актів у системі нормативних актів держави —
після указів Президента і постанов Верховної Ради.

Таким чином, якшо в президентсько-парламентській республіці уряд служив
лише інструментом президентської влади, то в
парламентсько-президентській республіці він залежить від розкладу сил у
парламенті. Намітилася тенденція до встановлення більш високого ступеня
автономності відносин уряду з парламентом. Президент не має повноважень
своєю волею відправляти Кабінет Міністрів у відставку. Він, хоч і бере
активну участь у долі Кабінету Міністрів, усе-таки досить жорстко
обмежений у своїх повноваженнях і зобов’язаний рахуватися із
законодавчим органом: для цього потрібно винесення резолюції недовіри
уряду з боку парламенту. Президент обмежений і в праві розпуску
парламенту.

Водночас Президент володіє рядом істотних повноважень, що свідчить про
перехід України до парламентсько-президентської, а не до парламентської
форми правління:

1) обирається всім населенням країни (а не парламентом);

2) може призупинити дію актів Кабінету Міністрів у разі, якщо вони
суперечать Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду
України відносно їх конституційності;

3) скасовує акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

4) його акти володіють вищою юридичною силою стосовно актів Уряду;

5) здійснює пряме керівництво зовнішньою політикою (схвалення Верховної
Ради потрібно для рішень Президента про оголошення стану війни і
укладання миру, використання Збройних сил України й інших військових
формувань у разі збройної агресії проти України);

6) створює, реорганізує і ліквідує міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади;

7) призначає на посади чи звільняє від посад за поданням
Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої
влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України;

8) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів (окрім законів
про внесення змін у Конституцію України);

9) припиняє повноваження Верховної Ради у випадках, передбачених
Конституцією.

Порівняння Конституції України з конституціями інших європейських країн,
що сприйняли напівпрезидентську форму правління, показує, що прерогативи
основних інститутів вищої влади в Україні недостатньо збалансовані,
модель влади нечітко виписана.

Україна — унітарна конституційно-децентралізована держава, у складі якої
знаходиться адміністративно-територіальна автономія — Республіка Крим.
Участь Верховної Ради Автономної Республіки Крим у сфері законодавчої
діяльності — обмежена: вона вичерпується підготовкою і прийняттям
Конституції (вступила в дію 12.01.1999 p.), яка відповідно до
Конституції України обов’язково затверджується законом, прийнятим
Верховною Радою України.

Унітарний характер України означає, що вона цілком і винятково суверенна
лише як одне ціле. Основні ознаки цієї характеристики такі: єдина
правова система, єдине громадянство, що пов’язується з державою,
визначений законодавством статус територіального самоврядування, єдина
фінансова система, єдині правила організації адміністративних органів (з
деякими особливостями в АРК).

У перспективі унітарний державний устрій може набути регіонального
(регіоналістського) характеру, Україна може стати регіоналістською
державою, тобто складною унітарною державою, що складається з автономій
— адміністративно-територіальних (утворюються на основі областей) та
політичних (законодавчих) — однієї (АРК) чи кількох (створюються на
основі регіональних об’єднань). Федерація як форма державного устрою для
України недоцільна.

Україна повинна бути децентралізованою — з широким місцевим
самоврядуванням — не лише за політичним чи конституційним розумінням.
Розосередження влади сприяє зміні природи відносин між державою і
громадянським суспільством: громадянин стає активною діючою особою, що
порівнює суспільний благоустрій зі своїм власним.

Доцільність чи недоцільність збереження в найближчій перспективі
існуючої змішаної форми правління в Україні визначатиметься
безпосереднім розвитком політичного процесу. Намагання адміністративно
спрямувати цей процес може призвести до його гальмування та деформації.
Отже, механізм взаємодії між вищими органами державної влади може
зазнавати лише поступових змін, зумовлених перебігом подій у реальному
політичному процесі.

Ключовим завданням у подальшому утвердженні парламентсько-президентської
форми правління в Україні, на наше переконання, є становлення
відповідної партійної структури суспільства та представницького органу,
що може забезпечити на перспективу ефективність формування уряду на
партійній основі, його тісну взаємодію з Верховною Радою України,
спроможність Верховної Ради України здійснювати дієвий контроль над
Главою держави.

На сучасному етапі розвитку політичної системи України організація
механізму влади на засадах парламентаризму знаходить своє виправдання в
кількох принципових моментах. Очікувалося, що внесені 8 грудня 2004 р.
до Основного Закону України поправки дозволять розв’язати ключові
проблеми. Запроваджена реформою система стримувань і противаг мала
вибудувати принципово новий формат відносин між Верховною Радою України
та Кабінетом Міністрів України, який, у свою чергу, приведе в дію
механізм відповідальності влади перед суспільством. Тривалий час
відсутність конструктивних конституційних засад взаємодії та
взаємовідпові-дальності парламентської більшості та уряду, разом із
фактичним одностороннім підпорядкуванням останнього Президенту України,
відсутність у представницькому органі більшості, яка б формувала уряд,
були постійним джерелом конфліктів між органом законодавчої влади та
Кабінетом Міністрів України. Право парламентської більшості (коаліції
політичних сил у парламенті), створеної за результатами виборів,
формувати уряд є конституційним механізмом їх постійної взаємозалежності
(взаємодії та взаємовідповідальнос-ті). Тому передбачалося, що
спрямування діяльності Кабінету Міністрів України залежатиме від змісту
політики сил, що утворюватимуть більшість. Парламентська більшість, яка
б формувала уряд, мала гарантувати законодавче забезпечення його
діяльності. Іншим наслідком переходу до режиму парламентаризму мала
стати децентралізація механізму прийняття рішень, яка б надала
політичному процесу більшої прозорості та відкритості, зробила б його
зрозумілим для суспільства: виборці голосують за партії, партії формують
більшість у парламенті, більшість формує уряд. Ця схема дозволила б
чітко визначити, які партії при владі, які — в опозиції. Врешті-решт, це
передбачало появу суб’єкта відповідальності за соціально-економічну
ситуацію у країні. Таким суб’єктом мали стати партії та блоки, які
формують більшість у парламенті та уряд. Механізмом політичної
відповідальності партійних сил, що утворили парламентську більшість та
уряд, мали бути чергові вибори. На виборах виборці мали б продовжити
кредит довіри чи відмовити в ньому політичним силам, з урядовою
діяльністю яких пов’язувалися би здобутки чи втрати в
соціально-економічній сфері.

Конструкція реформованої системи стримувань і противаг мала створити
запобіжники від авторитарних тенденцій, основним ініціатором яких в
умовах напівпрезидентської республіки був Глава держави.
Парламентсько-президентська форма правління, зокрема, мала попередити
можливість Президента України підпорядкувати собі виконавчу вертикаль,
за результати діяльності якої він формально не відповідав. Важливим
чинником запобігання авторитаризму мало стати розширення повноважень
самої Верховної Ради України, яка відповідно до канонів парламентаризму
мала відігравати роль основної інституційної гарантії демократичного
державного режиму.

Загалом нова організація механізму влади мала сприяти підвищенню
ефективності влади, забезпечити її більшу відповідальність, зробити
прозорою та контрольованою суспільством через персоніфікацію суб’єктів
формування влади та застосування механізму їх відповідальності за
результати діяльності влади перед суспільством. Реформована конструкція
влади мала надати більш реального характеру реалізації права громадян на
участь в управлінні державними справами через створення безпосереднього
зв’язку між результатами їх волевиявлення на виборах і механізмом
формування уряду та політикою, яку здійснюватиме Кабінет Міністрів
України.

Однак процес формування та діяльності влади в нових конституційних
умовах виявив ряд серйозних проблем, що перешкоджали реалізації
очікувань, пов’язаних із реформою. Основними причинами виникнення таких
проблем стали: недостатня чіткість або визначеність окремих формулювань
Конституції України; проблематичність статусу певних органів державної
влади, яка виникла внаслідок внесення відповідних змін до Конституції
України; концептуальні вади окремих конституційних конструкцій, що
зумовили суперечність чи неузгодженість нових конституційних положень із
положеннями первинної редакції Конституції України, які реформа залишила
без змін.

Ініціатори конституційної реформи в обговоренні її змісту спиралися
переважно на абстрактно-теоретичні аргументи й недостатньо враховували
конкретні недоліки первинної організації влади як відправні моменти в
конструюванні нових конституційних інститутів. При розробленні
інституційних змін не отримав належного застосування прогностичний
аналіз наслідків функціонування нової системи організації влади.

Особливістю змішаної парламентсько-президентської форми правління за
змістом Конституції України в редакції від 08.12.2004 р. є те,
що низка елементів організації механізму влади (як у рамках окремих
владних інститутів, так і у відносинах між ними) може функціонувати лише
за умови досягнення політичних компромісів між партійними силами, які
пронизують у цій формі правління всі рівні та сегменти механізму влади.
Невипадково, вже 3 серпня 2006 р. основними політичними силами був
підписаний Універсал національної єдності, який став спробою забезпечити
функціональність нової системи організації влади шляхом досягнення та
формального закріплення політичної домовленості (угоди). Одне з положень
Універсалу безпосередньо вказувало на те, що метою його укладення є,
зокрема, «створення збалансованої системи «стримувань і противаг» між
Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів
України» [41].

Універсал був концептуально ефективним способом подолання політичної
кризи і в силу того факту, що він був укладений усіма основними
політичними силами, представленими у структурах влади. Універсал
підписали Президент України, Прем’єр-міністр України та лідери всіх
парламентських фракцій. Очікувалося, що Універсал, у якому враховувалися
домовленості, вироблені в результаті проведеного Загальнонаціонального
круглого столу, стане програмною основою для «широкої коаліції». Однак
Універсал був політичним документом, а не нормативним актом, а тому не
носив імперативного характеру для суб’єктів, що його підписували.
Універсал у цьому відношенні був, по суті, декларацією намірів,
здійснення яких залежало виключно від доброї волі його учасників.
Відсутність у середовищі вітчизняної політичної еліти традицій
відповідального ставлення до політичних домовленостей такого рівня стало
додатковим чинником до тих, що суттєво знизили його (Універсалу) вагу та
відкрили можливість для продовження конфліктів. Сумна доля Універсалу
засвідчила, що питання погодження політичних позицій між вищими органами
державної влади України в умовах змішаної парламентсько-президентської
форми правління визначальною мірою залежить від політичної волі цих
владних інститутів, що за нинішніх умов не гарантує суспільству
забезпечення проведення системою влади цілісної та відповідальної
політики [14, с.24].

Через відсутність розвинутої партійної системи із сильними
центристськими партіями, здатними забезпечити ефективність існуючої
системи стримувань і противаг, у поєднанні з концептуальними вадами
останньої, парламентсько-президентська форма правління в Україні
виявилася приреченою породжувати постійні та затяжні конфлікти. Способи
розв’язання цих конфліктів у відносинах між вищими органами державної
влади виявили відсутність у них узгодженого бачення стратегії розвитку
Української держави, неспроможність, а часто й небажання, досягати
державно-необхідних копромісів [13, с.58-59]. Окремим фактором, що
знижує функціональну ефективність сучасної змішаної форми правління в
Україні, є не лише невміння та небажання основних суб’єктів
конституційного процесу досягати компромісів, а й неспроможність
виконувати досягнуті домовленості [25, с.56].

Ознаки кризи влади виразилися не лише в ігноруванні коаліцією більшості
у Верховній Раді України п’ятого скликання та утвореним нею урядом
«Універсалу національної єдності», а й у конфліктах навколо квот
міністрів, що призначаються парламентом за поданням Глави держави, у
ситуації з подоланням вето Президента України, застосованого до
неконституційного Закону «Про Кабінет Міністрів України» у грудні 2006
р., формуванні більшості засобом залучення депутатів з опозиційних
фракцій, що у квітні 2007 р. обернулося виданням Указу Президента
України про достроковий розпуск Верховної Ради України, у неспроможності
Конституційного Суду України у 2006-2007 pp. упродовж дев’яти місяців
прийняти жодного рішення (дати висновку) тощо.

Узагальнюючи аналіз характеристик змішаної форми правління в сучасній
Україні, слід наголосити, що однозначно негативна оцінка запроваджених
конституційною реформою від 08.12.2004 р. змін в організації системи
влади була б некоректною. Конституційна реформа створює передумови для
вирішення низки принципово важливих на цьому етапі розвитку політичної
системи України завдань державотворення. Чи не найважливішим ефектом
реформи є той, що вона інститу-ційно-нормативно гарантувала розвиток
конкурентних засад державної політики. Враховуючи всі застереження, все
ж можна вважати, що в цілому реформа забезпечує більш збалансований
поділ влади. Вона запроваджує парламентсько-президентську форму
-правління через посилення установчих і кадрових

функцій представницького органу, обмежує відповідні прерогативи Глави
держави, закріплює парламентський спосіб формування уряду, створює більш
відповідні режиму парламентаризму умови досягнення функціональної
самостійності та збалансованого положення в системі стримувань і
противаг Кабінету Міністрів України. Реформа суттєво обмежує установчі
повноваження Глави держави на користь представницького органу, зокрема в
урядовій сфері, та можливості Президента України визначати зміст
діяльності Кабінету Міністрів України. Організаційно забезпечуючи
необхідне посилення позицій уряду у структурі механізму влади, реформа
попереджує можливість розвитку авторитарних тенденцій, зініційованих
Главою держави, які були характерною ознакою напівпрези-дентської форми
правління, що існувала в Україні до 1 січня 2006 р.

Отже, незважаючи на те, що реформа не створює цілісного механізму влади,
не пропонує ін-струментів розв’язання гіпотетичних конфліктів між
органами влади (частина з них уже І стала реальністю) і в умовах
співіснування різних партійно-політичких сил, представлених у особі
Глави держави та парламентської більшості, ставить під сумнів можливість
здійснення узгодженої та системної державної політики, вона достатньо
децентралізує механізм прийняття рішень. Конструкція розподілу
повноважень в існуючій системі влади позбавляє будь-який її вищий орган
монополії на владний ресурс. І в цьому — основна перевага існуючої форми
правління перед тією, що їй передувала.

2.2. Політичний устрій в Україні

Політичний устрій в Україні згідно з Конституцією 1996 р. зі змінами
2004 р. [2] має ознаки змішаного режиму, тобто такого, в якому
всенародно обраний президент має великі повноваження (президентська
форма правління), тоді як Кабінет міністрів підзвітний президентові і
Верховній Раді (парламентарний режим у його “дуалістичній” формі. Проте
цей режим є нетиповим змішаним режимом, оскільки Кабінет міністрів
перебуває в становищі відносної правової слабкості перед парламентом
(режим асамблеї).

Слід з’ясувати: Президент України: глава держави чи глава виконавчої
влади?

1) Президент України є главою держави і верховним командувачем Збройних
сил. За поданням парламентської коаліції, яка сформувалася у Верховній
Раді, Президент подає пропозицію з призначення Прем’єр-міністра. Однак,
на відміну від французької системи, парламент не лише затверджує главу
уряду, а й призначає його (режим асамблеї). Аналогічним чином,
кандидатури міністрів, окрім двох, пропонуються Прем’єр-міністром і
призначаються Верховною Радою. Щодо посад міністрів закордонних справ і
оборони, право подання їхніх кандидатур належить Президентові, а право
призначення Верховній Раді. У даному випадку Президент відповідає за
зовнішню політику і оборону. Він очолює також Раду національної безпеки
й оборони.

РНБО має ознаки виконавчого органа, який може дублювати, хоча в більш
обмежених обсягах і в специфічних питаннях, дії Кабінету міністрів.
Конституція чітко не розподіляє повноваження між цими двома органами,
звідки можливість потенційних конфліктів у випадку, коли Президент і
Прем’єр належать до різних політичних сил. Зважаючи на те, що Президент
не головує на засіданнях Кабінету міністрів (хоча й може брати в них
участь), він може спробувати використати РНБО для протидії Кабінетові
міністрів. РНБО, в якому проглядає чітка схожість з аналогічним органом
американської системи, ясно виглядає як еманація колегіального органа
виконавчої влади при президентській формі правління. Визначення його
ролі в системі, яка має риси парламентарного режиму (солідарна політична
відповідальність Кабінету міністрів перед Верховною Радою) становить
проблему і протиставляє два підходи й два види легітимності без
розв’язання суперечності між ними: президентський підхід і
відповідальність РНБО перед Президентом з огляду на те, що він обраний
усім народом, і парламентський підхід і відповідальність Кабінету
міністрів перед Верховною Радою з огляду на легітимність обраних народом
депутатів.

2) Президент наділений правом законодавчої ініціативи так само, як
Кабінет міністрів і народні депутати. У Конституції зазначено, що
проекти, які подаються Президентом, підлягають першочерговому розгляду.
Крім того, подібно до американської форми президентського правління,
Президент має право накладати вето на ухвалені Верховною Радою
законопроекти, і тим самим призупиняти їхню дію. Повноваження Президента
України, таким чином, перевищують повноваження, якими теоретично володіє
Президент Республіки у Франції (він може лише запропонувати повторне
читання законопроекту, Така пропозиція – яку можна прирівняти до вето –
насправді долається простою більшістю членів Національних зборів
Франції).

Конституція України визнає, крім того, за Президентом право призупинення
виконання актів Кабінету міністрів – як нормативних, так і
індивідуальних, а також право звертатися до Конституційного суду з
поданням про розгляд їхньої конституційності. Це – ще одна форма вето,
яка існує при президентській формі правління і яка не використовується і
більшості сучасних європейських парламентарних режимів.

3) Відповідно до моделі парламентарного режиму чи змішаного режиму,
Президент України має також право розпуску парламенту після консультацій
з головою Ради, заступниками голови Ради та головами парламентських
фракцій. Президент здійснює одночасно з Кабінетом міністрів розпорядчу
владу, а також повноваження призначення вищих посадовців. Президент може
ухвалювати укази, що мають обов’язкову силу. Він призначає послів і
вищих офіцерів Збройних сил, а також деяких високих посадовців (половину
членів правління НБУ і членів правління державної телерадіомовної
компанії) і суддів (Президент призначає третину членів Конституційного
суду), при цьому в деяких випадках призначення (і звільнення) на посаду
здійснюється на основі спільних повноважень з Прем’єр-міністром
(зокрема, посади губернаторів). Щодо посади Генерального прокурора, то
його кандидатура подається Президентом і має бути затверджена Верховною
Радою. Після внесення змін у Конституцію в 2004 р. деякі акти Президента
мають контрасигнуватися Прем’єр-міністром і відповідними міністрами.
Згідно з принципами парламентарного режиму, контрасигнація означає, що
контрасигнант несе політичну відповідальність за акт.

4) Як і у французькій системі, Президент України є гарантом
суверенітету, територіальної цілісності та дотримання Конституції. Проте
дана функція, зокрема функція гаранта інституцій, не передбачає, що
Президент має сам ухвалювати рішення про порядок застосування
Конституції. У даному випадку Президент України відіграє роль арбітра.
Конфлікти між різними органами покликана розв’язувати конституційна
юстиція. Конституція України наділяє Конституційний суд значними
повноваженнями. При цьому незалежність Конституційного суду ставиться
під сумнів різноманітними способами, зокрема через уподібнення статусу
конституційних суддів до статусу “звичайних” суддів і можливість для
органів призначення, особливо, Президента і Верховної ради звільняти
членів Конституційного суду в деяких випадках, причому деякі з них
суперечать європейській моделі конституційної юстиції (порушення
присяги, граничний вік у 65 років тощо).

Тепер слід розглянути наступний момент: чи Кабінет міністрів –
центральний орган виконавчої влади?

1) Конституцією визначено, що Кабінет міністрів є найвищим органом
виконавчої влади. Він забезпечує дотримання суверенітету держави,
економічну незалежність України, реалізацію внутрішньої та зовнішньої
політики держави, дотримання конституції, законів і указів Президента.
Однак Конституція передбачає такий порядок здійснення повноважень, що
Кабінет міністрів повинен ділити свої повноваження де факто, ніж де юре,
з РНБО. Такий чинник двозначності в управлінні державними справами не
дає змоги з певністю визначити, кому належить влада у виконанні рішень,
прийнятих державою.

2) Кабінет міністрів виконує, в межах повноважень Президента, розпорядчі
функції та повноваження з виконання законів. В принципі, Кабінетові
міністрів підпорядковані центральні органи виконавчої влади, а також
органи управління в областях. За поданням Прем’єр-міністра він призначає
і звільняє керівників центральних державних органів. Очолюваний
Прем’єр-міністром Кабінет міністрів несе солідарну відповідальність
перед Верховною Радою і Президентом. За відсутності конституційної
норма, яка дозволяє Президентові відправляти у відставку
Прем’єр-міністра (який не є, як це має місце у Франції, органом
призначення), Кабінет міністрів відповідає головно перед Парламентом,
який ухвалює рішення щодо уряду більшістю голосів.

На відміну від раціоналізованих парламентарних режимів, конституційні
повноваження Кабінету міністрів стосовно парламенту є обмеженими і не
надають йому засобів, які б дозволили протистояти обструкції
парламентської опозиції, обмежувати право на внесення змін до законів,
відхиляти законопроекти, не підтримані урядом, або змусити не надто
налаштовану більшість приймати законопроекти, які уряд бажає провести.

Конституція не дозволяє урядові дисциплінувати свою парламентську
більшість; її заміняє партійна дисципліна, хоча й частково, оскільки
чинна система не перешкоджає анархії законопроектів, які готуються
депутатами більшості й виносяться на обговорення разом з урядовими. У
цьому плані, Конституція 1996 р. наближує Україну до режиму асамблеї,
тобто до системи з порушенням балансу на користь законодавчої гілки
влади, яка, діючи ім’ям зверхності права (Конституція України цілком
пронизана цією ідеєю, і, до речі, не випадково, що в порядку зазначення
державних органів і на відміну від французької конституції Верховна Рада
фігурує в IV розділі Конституції, Президент у V, а Кабінет міністрів у
VI розділі), не бажає регламентувати здійснення законодавчих
повноважень, щоб зробити їх більш ефективними. Крім того, хоч як це
парадоксально, в системі, де підноситься влада парламенту, Верховна Рада
не має реальних засобів контролювати діяльність Кабінету міністрів і
проводити в комісіях справжній оціночний контроль державної політики.

Політичний лад в Україні не зможе досягти стабільності без глибокої
конституційної реформи. Не ведучи обов’язково до радикального вибору
традиційного парламентарного режиму (політична відповідальність уряду
перед парламентом і першенство прем’єр-міністра в органах виконавчої
влади) або президентського режиму в тому вигляді, в якому він існує в
США і який містить небезпеку блокування діяльності інституцій у випадку
конфлікту між президентом і парламентом, інституціональна реформа
повинна усунути суперечності між Президентом і підпорядкованими йому
органами (зокрема РНБО), з одного боку, і повноваженнями Кабінету
міністрів, з іншого.

Впровадження механізмів раціоналізованого парламентаризму, які
дозволяють урядові краще контролювати свою парламентську більшість і
включати свої акти до порядку денного парламенту, також видається
необхідним для посилення ефективності урядових дій. Нарешті, визнання
незалежності Конституційного суду згідно з європейською моделлю
конституційної юстиції потребує відокремлення статусу конституційних
суддів від статусу звичайних суддів і усунення будь-якої можливості для
інших державних органів впливати на Суд, зокрема через окремих його
членів.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА УМОВИ УСПІШНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ
В УКРАЇНІ

3.1. Сутність конституційної реформи в Україні, основні вади

Для кращого розуміння того, за яких умов можливою є успішна реалізація
конституційної реформи, варто розібратися в її суті. Перш за все, зміни
до Конституції України, прийняті 8 грудня 2004 року, стосуються форми
державного правління. Варто зазначити, що форма правління як до
конституційної реформи, так і після неї, залишалася напівпрезидентською,
проте внаслідок неї змінилася досить суттєво. Користуючись термінологією
сучасного ірландського політолога Роберта Ельджі, в Україні відбувся
перехід від напівпрезидентської моделі із домінуючим патерном лідерства
президента до моделі із домінуючим патерном лідерства уряду [43, c.319].
Подібний підхід із певною термінологічною різницею притаманний для
більшості західних дослідників форм правління – Моріса Дюверже, Партіка
О’Нейла, Джованні Сарторі [10, с.348].

Детальніше зміни, закладені законом від 8 грудня 2004 року, виглядали
так. У конституційних положеннях вперше була закріплена необхідність
створення парламентської коаліції у Верховній Раді, на основі якої мав
би формуватися уряд. За пропозицією новоствореної коаліції Президент
вносить кандидатуру Прем’єр-Міністра до Верховної Ради, яка його
затверджує. До прерогатив парламентської коаліції було фактично
віднесене призначення усього складу уряду, окрім міністрів оборони та
закордонних справ, чиї кандидатури мав визначати Президент. Президент
також отримував право розпустити Верховну Раду у разі несформування у
встановлені терміни парламентської більшості чи уряду [2].

У чому полягали складнощі функціонування нової моделі влади? З одного
боку, її позитивним моментом стало правове затвердження необхідності
формування парламентської коаліції та призначення на її основі уряду. Це
мало сприяти структуруванню парламенту, встановленню правового зв’язку
між парламентом та урядом і як наслідок – формуванню чітких меж
відповідальності. Логічним кроком стало і розширення умов для розпуску
парламенту Президентом за умов, коли законодавчий орган не виконував
свої конституційні обов’язки з формування коаліції та уряду. З іншого
боку, певний дисбаланс у нову систему влади вносили два „президентські”
міністри, що вже становило загрозу потенційного конфлікту між
Президентом та Верховною Радою. Серед деяких українських науковців
викликав занепокоєння й той факт, що в Конституції не було прописано
механізмів взаємодії більшості та опозиції [27, с.147]. Залишала бажати
кращого суто юридична сторона, яка давала багато приводів до
суперечливих оцінок одних і тих же положень Конституції.

Як бачимо, потенційні загрози, закладені у новій редакції Конституції,
повністю проявили себе протягом 2006-2007 років. Частково це було
зумовлено нечіткістю та суперечністю нового Основного Закону, частково –
діями чи бездіяльністю відповідних політичних акторів. Наразі важливим є
з’ясувати те, які передумови повинні існувати для того, щоб існуюча
модель влади почала функціонувати успішно.

h

\ th x

iei3/4iai.?eeeeeaeTHTHUOEEEEEEEEEEEEE

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019