HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

“Діяльність митрополита Петра Могили”

ПЛАН

Вступ

1. Формування світогляду Петра Могили, його студії

2. Церковна кар’єра

3. Bидавнича та дипломатична діяльність

4. Просвітницька діяльність

5. Реформаторська діяльність митрополита Петра Могили

6. Подвижництво та літературна спадщина

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Актуальність дослідження зумовлена тим, що з ім’ям Петра Могили історія
українського народу пов’язує церковні реформи та реформи шкільництва.

Молдаванин за походженням, європеєць за освітою і українець за
культурною приналежністю, – він став фундатором та творцем першого у
Східній Європі вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії,
якій в 1701 р. наказом Петра І було надано статусу академії.

Змінивши меч на хрест, в 1625 р. Петро Могила залишив світське життя і
постригся в ченці. Ставши в 1627 р. архімандритом Києво-Печерського
монастиря, П.Могила приїхав на Васильківщину, придбав для потреб
Києво-Печерської Лаври землі недалеко від Ковалівки і побудував перший
православний храм. Жителі с. Ковалівки стали його прихожанами.

Будучи глибоко віруючою людиною, він вирішив побудувати православний
храм також і на березі живописного озера в с. Ковалівка.

Тому будівництво Церкви Різдва Пресвятої Богородиці в с.Ковалівка носить
символічний зміст, а пам’ятник П.С.Могилі височіє поряд з православним
храмом як символ православ’я, духовності і нездоланної людської віри
християнської.

Петро Могила тримає в руках церковну книгу – Требник, в якій містилися
молитви до кожного обряду (треби). Саме П.Могила і упорядкував треби,
відокремивши риси католицтва і православ’я в них, робив переклади Біблії
та різних церковних книг.

Рік 1996 (коли і було розпочато будівництво храму в Ковалівці) був
проголошений ЮНЕСКО роком Петра Симеоновича Могили.

Петро Могила належить до людей, чиї імена символізують відродження
нації. Поряд з іншими культурними діячами XVІІ ст. він стояв біля
витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської
академії. Величезною була його роль і в оновленні православного
богослов’я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.

Саме він здійснив першу, загалом вдалу спробу систематизувати
східнохристиянську теологію на раціонально-логічних засадах. Він зумів
використати досягнення католиків, ні в чому істотному їм не
поступившись.

Об’єкт дослідження: діяльність митрополита Петра Могили.

Предмет дослідження: головні напрямки діяльності Петра Могили, їх
характеристика та внесок у науково-культурний, освітянський та
релігійний розвиток суспільства.

Робота складається зі вступу, основної частини, яка містить шість
розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

Загальний обсяг роботи – 33 сторінки.

1. Формування світогляду Петра Могили, його студії

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі,
організованій в 1586 р. для захисту та збереження православної віри.
Сімейство Могил дотримувалося православ’я і мало тісні зв’язки з
Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у
будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських
володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто
зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про
матеріальну допомогу.

Треба зважити, що саме Львів наприкінці XVI – початку XVII ст. був
центром освіти України. Його освітні впливи сягали й
молдавсько-валаських православних земель. Щодо подальшої освіти
святителя, думки дослідників розходяться: одні вважають, що це –
Сорбонна або єзуїтський коледж Ла Флеш, інші – що це Замойська академія
(ум. Замоетя, що на межі етнічних українських та польських земель) або
інші навчальні заклади Речі Посполитої. Достеменно відомо те, що
майбутній митрополит досконало володів українською, молдавською,
польською, грецькою мовами, латиною, здобув добру світську й релігійну
освіту. Маючи видатні здібності, він став одним з найвизначніших
організаторів і реформаторів освіти й церковного життя в Україні [2,
c.163].

Життям, освітою, вихованням юнака опікувалися коронний канцлер й великий
гетьман коронний Речі Посполитої Станіслав Жолкевський, аж до своєї
трагічної загибелі в битві у східній Молдавії під Цецорою (1620), в якій
брав участь і Могила. І хоча останній був уже повнолітнім, за нового
протектора йому став польний гетьман литовський Карл Ходкевич. Могила
брав участь також у битві під Хотином (серпень-жовтень 1621), де,
вірогідно, відбулося його знайомство з гетьманом Петром
Конашевичем-Сагайдачним. Вперше до Києва майбутній митрополит приїхав
саме в рік смерті Сагайдачного (1622), потім постійно жив тут
(1624-1627). Очевидно саме під час знаменитої Хотинської війни, де
завдяки насамперед Війську Запорізькому армія Речі Посполитої завдала
тяжкої поразки турецько-татарсько-ногайським силам на чолі з самим
султаном Османом II, майбутній митрополит чудом уникнув смерті. Це
прискорило його рішення цілком присвятити себе служінню Господу. До 1626
р. він уже полишив світ і прийняв чернечий постриг під іменем Петра
(світське ім’я святого, на жаль, і досі невідоме). 16 вересня 1627 р.
був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. З листопада 1632 р.
став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси.

Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить
швидко опанував богословську науку. Після повернення до Польщі він пішов
на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 р. та
Хотинській битві 1621 р. [3, c.110].

2. Церковна кар’єра

Про відтинок життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській
битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита, істориками
виявлено дуже мало документальних свідчень. Відомо лише, що Могила
починає часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах
православної віри. Київський історик С.Голубєв вважає, що окрім
православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з
Іовом Борецьким (наставником майбутьнього митрополита ще за часів
навчання в Львівській братській школі). Спілкування з митрополитом Іовом
остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті,
визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 р. він
приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 р. архімандрита Печерської Лаври Захарія
Копистенського у грудні 1627 р. на цю посаду було посвячено Петра
Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання
на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно,
цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських
сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра
Могили та його особисте багатство [18, c.95].

У 1628 р. польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

„Новий архімандрит, – відзначає у своєму нарисі про нього М.Костомаров,
– зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над
священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав
учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не
шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі
Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь,
побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав
завести при Печерському монастирі вищу школу” [7, c.193].

Висока церковна посада була щаблем, за допомогою якого святий здійснював
в Україні свою церковну й культурну діяльність. Розуміючи, що в умовах
бездержавності українського народу, дискримінації православ’я і
православних з боку панівних кіл Речі Посполитої й католицької Церкви,
УПЦ опинилася у стані кризи, він зайнявся реформуванням Церкви.
Внаслідок його енергійних заходів Українська Православна Церква
зміцнилася організаційно, посилилася внутрішньоцерковна дисципліна,
значно зріс рівень освіти православного духовенства. Це дало УПЦ силу
вистояти під тиском ворожих їй сил, мало вагомий вплив на зміцнення
національної свідомості українців й піднесення їх суспільного й
державного життя. У цій діяльності святий спирався на досвід своїх
попередників – князя Костянтина II Івановича Острозького, гетьмана Петра
Конашевича-Сагайдачного, митрополита Иова (Борецького), архімандрита
Єлисея (Плетенецького) й інших діячів культурно-національного руху в
Україні, причому відкинув непослідовність декотрих з них, хитання між
католицтвом й московською ортодоксією, зумів рішуче здолати побоювання
впливів європейської культури. Саме він палко сприйняв давню ідею
українських православних про створення Київського Патріярхату. Вся його
діяльність була спрямована на посилення УПЦ й поступове здобуття нею
афтокефалії [17, c.22].

3. Bидавнича та дипломатична діяльність Петра Могили

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства
Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень
України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом.

За п’ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні
вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили.
В 1628 р. в Лаврі були видрукувані перекладені Петром
Могилою з грецької „Агапита діакона главизны поучительны” і „Тредь
цветная”, в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 р. на Київському помістному соборі був схвалений до видання
„Літургіаріон” Петра Могили. „Літургіаріон” являє собою служебник,
виправлений Могилою за грецькими джерелами і з його власними
догматичними й обрядовими роз’ясненнями літургії. Це одна з
найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не
втрачала свого значення.

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і
церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань:
це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на
створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний,
благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв’язку з
чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького
війська (1630) та ін. Ці невеликі твори, написані чудовою
церковно-слов’янською мовою і свідчать про неабиякий літературний хист
Петра Могили [6, c.255].

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії
Православної Церкви. Становище православ’я в Україні у першій половині
XVII ст. було надзвичайно складним. В 1596 р. була підписана
берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів
приймала зверхність папи, а Православна Церква лишалась поза законом.
Більшість народу і монастирів не прийняли унії, яка насаджувалась
Католицькою Церквою та польською королівською владою. Утиски й гоніння
на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад,
забороняли відправляти богослужіння, церковні служби та святі таїнства.
Православні храми закривалися та руйнувалися. Унія була виявом глибокої
кризи в Православній Церкві.

Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення уніатів і
православних. Але ставлення до всих його дій в цьому напрямку було
неоднозначне. Одні розцінювали їх як щирі й беззастережні, тоді як інші
вважали всі спроби Могили до примирення церков підступними, націленими
на те, щоб злити православних з уніатами і, таким чином, розірвати
зв’язки православної церкви на цих територіях із східними-патріархами та
з Москвою.

На той час зв’язки з Росією, а тим більше з російською церквою були
мінімальні. Москві було не до київських справ, оскільки необхідно було
зміцнювати владу царя нової династії Михайла Романова. До того ж,
призначення київського митрополита та єпископів здійснювалося без участі
російської церкви.

29 червня 1629 р. у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом
обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних.
Але наслідків собор не мав ніяких, хоча на ньому і йшлося про примирення
[13, c.121].

Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському
соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова
Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав
повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові (16
січня 1631 р.).

Церква була збудованоа Львівським братством з немалими пожертвами
Могили. Невдачі всих спроб по примиренню церков породили розгубленість
та безнадію серед православних і грекокатоликів. „Ми – діти одного
батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних
посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!” – писав Касіян Сакович.
Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила
вступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і
фундатором братства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях
до зайняття митрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю
Копинського [6, c.264-265].

4. Просвітницька діяльність

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртовує довкола
освічених людей і утворює гурток. А восени 1631 р. на території
Києво-Печерської лаври відкривається перша школа. Викладання у Лаврській
школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за
зразком польських шкіл вищого типу – колеґій. Всього в ній навчалося
понад 100 учнів. Петро Могила добре усвідомовлював значення освіти в
розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які
відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним
європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи,
турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних
молодих людей і за свої кошти відправляв за кордон на навчання.

Та шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку
печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі
вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання,
противники Могили вбачили у лаврській школі конкурентку й суперницю
Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання
про об’єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і
новий митрополит Ісайя Копинський. Петро Могила погодився об’єднати
лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном
об’єднаного закладу. Лаврську школу, об’єднану в 1632 р. з братською,
згодом було перетворено на Києво-Братську колеґію. Це була перша вища
школа у Східній Європі, яка дала початок всій університетській освіті в
цій частині континенту. Колеґія була організована за зразками найкращих
шкіл західного світу. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську
і церковно-слов’янську. Ознайомлювались не тільки з богослов’ям, але і
іншими гуманітарними науками. Випускниками цієї академії була майже вся
культурна еліта тогочасної України і Білорусії [18, c.204].

Школа стала справою життя Петра Могили. На утримання колеґії і монастиря
Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку,
крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням.
Під його невтомним і подвижницьким патронатом колеґія інтенсивно
розвивалася й за десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував
найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. З огляду на швидке
зростання кількості учнів в 1634 р. була відкрита філія колеґії у
Вінниці (яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до
кінця XVII ст.), а 1636 Могилою була заснована колеґія в Кременці. З
іменем Петра Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої
освіти в Україні, яка не просто копіювала західно-європейські школи, а й
могла реально конкурувати з ними.

У квітні 1632 р. помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по
смерті короля мав зібратися так званий „конвокаційний” сейм, на якому
робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки
й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався „елекційний”
сейм, на якому обирався новий король [11, c.127].

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм
делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита
Ісайї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав
вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати
церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, які були
закриті польською владою або віддані уніатам, церковних маєтків.

Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при
голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити
козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути
всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство та ін. 8
листопада 1632 р. Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію,
задовольнив прохання православного духовенства, видавши „диплом”, яким
гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені
в „Меморіалі”.

«Диплом” надавав повну свободу переходу як з православ’я в унію, так і з
унії у православ’я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися
від Константинопольського патріарха. Віддавалась Луцька єпархія,
запроваджувалася нова у Мстиславі, заборонялося чинити всілякі образи
православним людям.

Петро Могила подякував Владиславу за „розумне і справедливе рішення”.
Тим часом, козаки і православне духовенство в один з останніх днів сейму
прийняли рішення усунути від митрополії Ісайю Копинського як людину
престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано
Петра Могилу [16, c.8].

12 березня 1633 р. Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу.
Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква,
утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над
Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й
патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому
митрополиту звання „екзарха святого константинопольського трону”.

У квітні 1633 р. Петро Могила розсилає православному населенню грамоти,
запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його
висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут
його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові
Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісайя Копинський
не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала
не один рік. У лютому 1637 р. Петро Могила запросив Ісайю в Луцьк і там
у присутності багаточисельного духовенства примирився з ним. Але Ісайя
знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до
примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі.

5. Реформаторська діяльність митрополита Петра Могили

Православна ієрархія 1632 р. відрізнялася від ієрархії 1620 р. По-перше,
вона була обрана тільки православними депутатами сейму, а не собором
світських та духовних представників. По-друге, новообрані владики були
шляхетського походження. Власне, друга обставина й визначила обрання
митрополитом 36-річного Петра Могилу, воєводича, сина молдавського
господаря, який родичався з найзнатнішими в Речі Посполитій родами
Вишневецьких, Потоцьких, Корецьких та інших. Могили мали великі
маєтності на Поділлі та Київщині [16, c.5]. Незважаючи на те, що ще жив
митрополит Ісайя Копинський, Церкві необхідні були молоді, енергійні,
маючі широкі зв’язки в державі люди, які б могли дійсно її боронити.

Без сумніву, діяльність митрополита Петра Могили є однією з
найяскравіших сторінок в історії православної церкви. Основивши церковне
життя, її науку й структуру засобами західно-європейської теологічної
науки, він повернув Церкву, за виразом Д.Дорошенка, „обличчям до
Заходу”. Не змінюючи суті православної теології, Петро Могила
зреформував її, освіжив, дав їй нове трактування, якого „вона держиться
й до сього дня (Катахізіс)”.

Діяльність митрополита була надзвичайно різноплановою. Він багато зробив
для піднесення братств, особливо Київського Богоявленського, значно
розширивши його володіння та поповнивши монастир новими храмами. Ще
будучи тільки архимандритом Києво-Печерської Лаври (призначений указом
Сигизмунда III від 29 листопада 1627 р. [15, c.30], Петро Могила надав
Братському монастирю в користування на три роки із лаврських вотчин дві
волості (Вишенську й Гнідин) та два села (Проців і Рівне), по можливості
допомагав грошима.

Ставши митрополитом, подарував хутір Позняки, побудував нову
двохповерхову Конгреційну церкву, відібрав від греко-католиків
Трьохсвятительський храм разом з угіддями, а по смерті заповів значну
частину рухомого й нерухомого майна. Зібравши при кафедрі видатних
учених, він зумів реформувати Братську школу на зразок
західно-європейських колегій і перетворити її на „вогнище” православної
науки усього європейського сходу та Балкан.

Отримуючи з Михайлівського, Пустинно-Микільського монастирів, Печерської
Лаври, митрополит поновив та перебудував храми Софійський, Василівський,
Спаса на Берестові та ряд інших. З руїн Десятинної церкви Петро Могила
звелів побудувати нову кам’яну, а під час робіт знайшов домовину
Володимира Великого та переніс його голову до Печерського монастиря.
Нижню щелепу київського князя він подарував російському царю Михайлу
Федоровичу, котрий в свою чергу передав її до московського Успенського
собору. Кисть руки Петро Могила поклав у Софійський собор в Києві.1
Приведені були до порядку печери Київської Лаври, її монастир зростав,
за часів Петра Могили в ньому було до 800 ченців [11, c.490].

Крім того, Петро Могила першим канонізував всіх Печорських угодників,
мощі яких спочивали в печерах: в Ближніх – 73, в Дальніх – 45. Російська
Православна Церква тільки через 120 років (1762 р.) внесла їх імена до
святих. В зв’язку з цими заходами було надруковано у 1643 р. „Правило
молебне до Преподобних Отців наших Печорських і всіх Святих, в Малій
Росії просіявших” [5, c.490].

Велику увагу митрополит приділяв справі організації церковного життя.
Наставивши своїх постійних та тимчасових візитарів й намісників, він
надав їм право проводити суди. Для єпархального управління залишалися
кліроси. Ним була заснована нова установа для судових розправ між
членами кліру – митрополича Консисторія. Парафіянам „під клятвою”
заборонялося звертатися до інших судів із скаргами на священників [11,
c.491]. Домігшись титулу Екзарха Константинопольського патріарха,
митрополит вважав за непотрібне втручатися останньому у внутрішні справи
Київської митрополії.

Петро Могила вів боротьбу із ставропигіями монастирів та братств і
старався тримати їх в юрисдикції єпископату, що нерідко викликало
невдоволення в останніх. Незважаючи на заборону Константинопольського
патріарха, Київський митрополит намагався встановити безпосередню владу
над братствами. Петро Могила прагнув здійснити цензуру над усіма
виданнями, контролювати господарювання владик та ігуменів у маєтках.

Не відкидав митрополит й спроб об’єднати дві українські Церкви,
цікавився способами їх здійсненя. Підтримував ідею Українського
патріархату. Одним із реальних претендентів на патріарший престол був
сам Петро Могила.

Великої уваги заслуговує й літературна діяльність митрополита.
До найвизначніших його творів відносяться „Православне
ісповідання віри” (1644 р.), „Катахизис” (1б45 р.), „Великий
Требник” (1646 р.) та багато інших.

Взагалі XVII століття Іван Огієнко вважав золотою порою української
культури, нерозривно зв’язаної з духовним життям. Київ, за його словами,
став центром української науки, „її Афинами, став нашим Парижем”. Свідок
тогочасних подій Лазар Баранович писав, що „коли з Києва, розумної
голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше”. Антиохійський
патріарх, перебуваючи у 1653 р. в Україні, писав про українців, що вони
люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики,
логіки, філософії. „У них там розглядають всякі питання, – писав він, –
які потребують досліду”. „Починаючи з Решкова, по всій козацькій землі,
– продовжував патріарх, – всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть
більшість їх жінок та дочок уміють читати й знають порядок служб
церковних та церковні співи. Священники навчають сиріт і не дають їм
тинятися неуками по вулицях. А дітей у них більше ніж трави, і всі діти
вміють читати, навіть сироти”. Без сумніву, велика заслуга тут була
самого Петра Могили, його соратників та учнів.

Відвернувши погляди церковних ієрархів від Москви, митрополит Петро
Могила разом з тим відносин з Росією не поривав. Тільки тепер вони
носили інший, відмінний від зносин двох попередніх митрополитів, діловий
характер. Правда зв’язки Київського митрополита з московським урядом
зав’язалися лише у 1640 р., після десятилітньої перерви. До цього Петро
Могила, посівши митрополичу кафедру, утримувався від будь-яких
контактів. У Києві добре знали про жорстокість та свавілля, якими було
проникнуте все російське суспільство, коли навіть „високопоставлених
людей б’ють кнутом”. Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович прямо писали,
що „в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину
їхню катують батогами і засуджують до страти” [8, c.91].

Петро Могила теж неодноразово публічно це визнавав, але разом з тим,
намагався у справи Росії не втручатися, заявляючи, що „ми за Москву не
відповідаєм, питайте у неї самої” [10, c.154]. Відновлюючи стосунки,
митрополит, здавалося, переслідував єдину мету – отримати від царя кошти
та іншу допомогу на відновлення храмів (особливо після 1645 р., коли
сеймовою конституцією православним поверталася частина церковних
будівль). Дійсно, митрополит деякий час користувався послугами
московських майстрів, яких присилав цар. Зокрема, у 1643 р. Петро Могила
дякував йому за сусальника.

6

d E ?

?

?

??????6

H

?

?

?

GКиєво-Братської, де б навчалися „діти боярські і простого чину грецькій
та слов’янській грамоті”. При згоді обіцяв направити вчителів. Інколи
Петро Могила допомагав московському уряду вирішувати й деякі державні
справи. Наприклад, царем було даровано митрополиту „соболів на 150
рублів” за те, що „посла госудоревого Богдашку Дубровського оберігав,
коли він їхав із Молдаванських земель через Київ” [12, c.171].

Разом з тим, Петро Могила і його оточення з презирством ставилися до
російського невігластва. Займаючи провідні місця в українському
суспільстві, Речі Посполитій, усьому православному Сході, у них й думки
не виникало підпорядкувати Київську митрополію Московському патріарху,
тим більше, що король постійно допомагав їм розширювати церковні
володіння, повертаючи колишні храми разом із маєтками та дозволяючи
будувати нові. Петро Могила, Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський,
Ісайя Козловський, Йосип Горбацький, Оксентій Старупгич, а також
вихованці митрополита – Лазар Баранович, Антон Радивиговський, Інокентій
Гізель та інші зуміли підняти Українську Православну Церкву на такий
рівень, що вона могла успішно оборонятися від римо-католицької
експансії. А це було головним завданням часу.

На превеликий жаль, реформаторська діяльність Петра Могили мала й
негативні наслідки для українського народу, його православної церкви,
які проявили себе дещо пізніше. Дбаючи про православ’я взагалі й
виходячи за межі інтересів самої лишень української церкви, діячі
Могилянського осередку були позбавлені почуття українського патріотизму,
мало сприяли розвиткові національної свідомості. Як результат –
податливість українських церковних діячів на різні концепції:
москвофільську та полонофільську.

Могилянська школа, виховуючи своїх учнів шляхтичами, віддаляла тим самим
їх від народу. Поклавши за основу всієї науки латинь, народній мові
місця не знайшлося. Навіть церковно-слов’янська мова відійшла на другий
план. Православна еліта слідом за митрополитом писала свої твори
виключно польською та грецькою мовами. Це привело до відірваності вищої
православної ієрархії від народу, викликало непорозуміння, а подекуди й
відкриту ворожість між ними. Сучасник Гаврило Доменецький у 1706 р.
згадував, що при заснуванні Київської Колегії „від невчених попів і від
козаків велике обурення йшло” на що латинську й польську школу заводите,
її до цього у нас не бувало, а спасалися? Було хотіли самого Петра
Могилу та вчителів до смерті побити, ледве їх умовили” [15, c.83].

Аристократи від народження, вони мало цікавилися життям низів, не
розуміли їх, нерідко ставали посередниками між урядом та невдоволеними.
Під час козацького повстання 1638 р. православне духовенство, як і
українська шляхта, підтримало дії польської влади. Зокрема, воєвода Адам
Кисіль звертався до Петра Могили з проханням посприяти у заспокоєнні
повсталих, на що митрополит погодився і вислав від себе ченців. З
подібними проханнями зверталися король та інші урядові чиновники Речі
Посполитої.

До своїх підлеглих духовні православні владики ставилися подібно
світській шляхті. Дрібне духовенство платило великі побори, єпископські
намісники обкладали селян оброками, „стригли овець так, що зачіпали за
живе, і шерсть знову рости не могла”. Навіть польська влада змушена була
звернути увагу на нелегке становище білого духовенства. Сеймова
конституція 1647 р. постановила, „щоби владики руські священників до
робіт не примушували та ніяких поборів не видумували”. Великих утисків
сільське духовенство зазнавало й від панів (землевласників), переважно
католиків, перебуваючи у повній від них залежності. Священники дорого
платили патронам за своє місце (т. зв. „презент»), вносили їм річні
оброки, відбували різноманітні повинності, навіть панщину.

Свавілля католицької шляхти, католиків-фанатів не знали меж. Приводом
жорстокої розправи над православними могла послужити будь-яка подія,
дійство, навіть церковний дзвін православних храмів. Так, в травні 1634
р. на свято Тіла Господнього, католики, здійснюючи церковну процесію
напали на братський монастир в м.Луцьку. Причиною послужив церковний
дзвін, що лунав із-за стін православного монастиря. Розцінивши його як
глум над святом, католики вирішили помститися. 29 травня 1634 р.
студенти єзуїтської колегії монастир розгромили, пограбували (розбили
дві скрині з грошима та викрали їх), а учнів, старців та священників
жорстоко побили. Якомусь пану Яну Сколимському „аж кістку із голови”
добули [12, c.190].

Погром продовжувався й наступний день. Пасивність луцьких властей
змусила православних самим захищатися. 31 травня того ж р. вони у
відповідь напали на католицьке духовенство, їх дома та костьоли. Однак,
це не зупинило католиків. 21 серпня вони знову здійснили напад на
монастир. Учителю Босинському відрубали палець на правій руці, а одного
з наближених до єпископа Олександра Пузини шляхтича замучили до смерті.
Такі випадки були непоодинокими.

Непоправимої шкоди українському народові завдали й постійні змагання
православних та греко-католицьких владик за церковні бенефіції, що
виливалося в конкретну боротьбу між їхніми парафіянами, сіяли між ними
ненависть та непримиренність. Ми уже згадували про силове вирішення
проблеми кафедрального Софійського собору в м.Києві православним
митрополитом Петром Могилою. В такому ж дусі вирішувалося питання
приналежності церковних храмів і на місцях.

Аналогічною була поведінка й греко-католиків. Прикладом може послужити
судова справа між волинськими єпископами: Луцьким православним
Олександром Пузиною та Володимирським греко-католицьким Йосифом
Баковецьким, в яку змушений був втрутитися сам король Володислав IV.
Уніати, підбурені своїм владикою, у 1647 р. силою захопили православні
храми – Кобринський Різдвобогородицький храм та Лемешівську церкву.
Православних при цьому жорстоко побили, перепало й греко-католикам [15,
c.32].

Миряни, ставши жертвою такого-ось поділу, змушені були нерідко покидати
насиджені місця. Не маючи змоги більше терпіти економічне, національне
та релігійне пригноблення, вони стали шукати собі притулку в сусідній
православній Росії, сподіваючись на її допомогу. В результаті, з кінця
30-х років XVII ст. відновився перехід українського населення на
малозаселені землі Російської держави.

Масовому переходу сприяв і колишній митрополит Ісайя Копинський, який
захищаючи православ’я, до кінця життя був переконаний у правильності
своїх вчинків. Петро Могила, ставши митрополитом, насильно вивіз Ісайю
Копинського із Михайлівського монастиря в м.Києві та перевіз до
Печерського. Там його протримали до тих пір, поки він не відмовився від
митрополичої кафедри на користь Петра Могили. Після відречення Ісайя
Копинський став намісником Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого
монастиря. У 1635 р. екс-митрополит переїхав на Полісся, де прожив до
кінця своїх днів (помер у жовтні 1640 р.). Звідти він підтримував тісні
зв’язки з полтавськими монастирями.

Ісайя Копинський до смерті залишився особистим ворогом Петра Могили, їх
не змогли примирити навіть старання короля Володислава IV. Король, щоби
згладити протиріччя, надав Ісайї Копинському небувалий до цього титул
„Архиєпископа Сіверського й Задніпровського”.

У 1638 р. екс-митрополит відчутно посилив свою компанію проти Петра
Могили. Ісайя Копинський почав активно поширювати чутки, нібито Петро
Могила збирався стати прибічником унії та розпочати гоніння проти
православ’я. Зокрема, він настирливо доводив, що Петро Могила давно
відпав від православної віри і з благословнення папи Римського стає
патріархом (козацтво, братства, дрібне духовенство рішуче відклали ідею
патріархату). Натомість він оберне православні церкви на костьоли, –
Печорський монастир передасть бернардирам, а Михайлівський –
Домініканському ордену. Київським митрополитом стане Рафаїл Корсак,
наступник греко-католицького владики Йосифа-Вельяміна Рутського.
Наслідком такої пропаганди стала еміграція до Росії близько 150 ченців
полтавських монастирів. Там їх розподілили по монастирях Нижегородщини
та Симбірщини. Взагалі, починаючи від 1638 р. втеча ченців до
Московської держави помітно збільшується: із Густинського монастиря
переходить 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського монастиря
– 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського – 14 ченців [17, c.102-103].

З’являється і нова категорія людей, змушених покидати рідні краї. Це
священники від білого духовенства. Зустрічалися випадки їх переселення з
частиною своїх парафіян (переважно селян), а іноді й цілої парафії.
Втікачі поселялися на Слобожанщині або й дальше на схід, в повітах
Курщини та Воронежчини. Як правило, перейшовши кордон, такі біженці
посилали до Москви делегатів, серед яких був священник, і просили уряд
дозволити їм оселитися, „пожалувати” їх землею, грішми та допомогти
збудувати церкву. Причиною переходу пояснювали „латинське переслідування
та розорення”[17, c.105]. Пройшовши ряд формальностей, зв’язаних з
російськими православними звичаями (ми їх уже згадували), втікачам
надавалося право на поселення.

Переселення в межі Російської держави у великій мірі завдячувалося дуже
поширеній серед білого та чорного духовенства Київської митрополії ідеї,
що тільки московський цар, під своєю високою рукою і опікою, зможе
захистити народ від неволі „лядської” та утисків православної віри.
Московський уряд, особливо за життя Філарета, охоче приймав українських
біженців, насамперед ченців, які завдяки своїм знанням сприяли
розвиткові освіти в Росії.

Взагалі, уряд завжди з готовністю приймав і використовував українців,
які добре знали свою справу. Невдовзі вони стали мати там досить високі
посади і відігравали вагому роль у суспільному житті країни. Так, Йосиф
Курцевич посідав Суздальську архієпископію, І.Сомкович будував
Костромську Геннадієвську пустелю. Під час диспуту „про віру з приводу
сватовства Вольдемара”, москвичі, не маючи змоги своїми силами
відповісти лютеранському пастору, звернулися до українського вченого та
книг, виданих в Україні. Цей перелік можна продовжити. Зрозуміло, що
така позиція Росії на фоні нестерпних умов проживання православних низів
у Польщі тільки посилювала думку про московського „царя-захисника” серед
значних верств українського народу.

Таким чином, Могилянська доба залишила неоднозначний слід в житті
українського народу та його православної церкви. Міжконфесійна
ворожнеча, яка охопила практично всю територію Київської митрополії,
шляхетський роздор, спричинений великою мірою релігійними протистояннями
поглинули суспільство Речі Посполитої та становили серйозну небезпеку
внутрішній стабільності держави, позбавляли її уряд можливості проводити
активну зовнішню політику.

Особливо небезпечними для Польщі були зовнішні впливи насамперед
сусідньої ворожої Російської держави, з якою значна частина українського
православного духовенства та мирян пов’язувала своє національне та
релігійне визволення. Для стабілізації внутрішнього життя країни,
ліквідації загрозливих для держав руйнівних процесів, необхідні були
радикальні зміни, головним чином, при розв’язанні церковної проблеми.
Репресивні методи уряду Сигизмунда III наочно довели свою
неспроможність.

Після смерті короля Сигизмунда III, переконаного противника православ’я,
престол зайняв Володислав IV. Шукаючи підтримки у своїй боротьбі з
крайнім деспотизмом і шляхтою, бажаючи спокою в державі, він згодився на
значні поступки православним. Новому королю вдалося схилити депутатів
парламенту, котрі, фактично, представляли християнські конфесії, до
компромісу та прийняти ряд законодавчих актів, за якими Українська
Православна Церква офіційно визнавалася державою. Крім того, громадянам
країни гарантувалася свобода віросповідання по всій території Речі
Посполитої. Основні права та привілеї Української Православної Церкви
були зафіксовані в „Статтях заспокоєння”, „Дипломі” та інших сеймових
постановах і грамотах короля. Законодавчим шляхом між греко-католицьким
та православним духовенством було проведено остаточний розподіл
церковних володінь, який перегляду більше не підлягав.

Легалізація православ’я була би неможливою, коли б українська
громадскість припинила свої змагання за батьківську віру. Козацтво,
міщанство, шляхта, духовенство безперервно домагалися від властей свого
права вільного сповідання православного обряду. Козацтво відверто
погрожувало польському урядові вирішити релігійну проблему силовими
методами. Уряд вимушений був рахуватися з потребами православних.
Перемога по суті була всенародною. Тому вона на деякий час припинила
перехід православних Речі Посполитої на територію Російської держави.

Після довгої боротьби настав час примирення, яке було використане
митрополитом Петром Могилою для проведення реформ в Українській
Православній Церкві: оновилася структура церковного управління,
впорядкувалися догматичні питання релігії, реформувалася школа тощо. Всі
зміни відбувалися під егідою Церкви і мали надзвичайно позитивні
наслідки для українського народу. Авторитет православ’я настільки зріс,
позиції поравославної церкви настільки зміцнилися, що почалися розмови
про заснування окремого українського патріархату. Ідея дуже корисна і
потрібна для консолідації народу, проте була від початку нездійсненою. В
умовах відсутності української державності створення помісної церкви
практично неможливе. Попри все, на кінець 30-х років XVII ст.
зреформована православна Київська митрополія могла успішно оборонятися
від католицької експансії.

Разом з тим, вища православна ієрархія, здобувши великі права та
привілеї, почала відриватися від суспільного життя свого народу,
замикатися в своїх кастових інтересах і абсолютно не звертати уваги на
ті національні проблеми, що в той час виникли. І це тоді, коли козацтво
відкрито стало на шлях збройної боротьби з урядом Польщі (повстання
1637-1638 рр.). Вище духовенство не тільки не підтримало його, але й
виступило посередником між властями та невдоволеними.

Будучи легалізованим, православ’я, проте, не перестало переслідуватися.
Не знали свавілля католицької громади. Приводом для православних
погромів могло служити будь-яке дійство чи подія. Не кращим чином
складалися відносини між православними та греко-католиками, особливо на
місцях. Боротьба, яка торкалася в основному церковних храмів, призводила
до ненависті та непримиренності між віруючими обох українських конфесій.

До релігійних утисків додавалося національне та соціальне гноблення.
Король продовжував розглядатися як вищий розпорядник „хлібів духовних”.
Дуже часто він передавав право патронату місцевим органам влади,
приватним особам, виключно католикам. Останні, в силу свого права, могли
дати згоду на обрання священника православним (т.зв. „презент”), або ж
відмовити; землі священників не були звільнені від податків, а саме біле
духовенство нерідко змушене було відробляти навіть панщину.

Не кращим було становище православних низів і на землях вищої ієрархії
Київської митрополії. Православні владики, шляхтичі за походженням,
безжально визискували підвласне їм населення. Не маючи більше змоги
терпіти релігійне, національне та соціальне гноблення, православні
українці з кінця 30-х років XVII ст. відновили масове переселення на
малозаселені південно-західні окраїни Російської держави.

Московський уряд, зацікавлений в розширенні кола своїх прихильників на
території Речі Посполитої, дозволив утікачам поселятися. Багато з них
незабаром зайняли вагоме місце в російському суспільстві, особливо в
галузі освіти. Позиція Росії, на фоні нестерпних умов проживання в
Польщі, сприяла швидкому розповсюдженню москвофільських настроїв серед
православних українців. На кінець 40-х років польсько-католицьке
гноблення українського народу досягло свого апогею. Країна опинилася на
грані соціального вибуху.

6. Подвижництво та літературна спадщина

Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув
сподвижництво у церковній, освітній, будівничій галузях та
книгодрукуванні. Вся його діяльність була спрямована на відновлення
повнокровного життя Православної Церкви. Новий митрополит висунув перед
пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім
обов’язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання
канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях Петро Могила щораз
концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і
діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі,
невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство
від найменших проступків.

У відомство православного митрополита Могили перейшли Софійський
кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький,
Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастир і інші монастирі та
храми. У 1634 р. розпочалося відновлення Софійського собору, яке тривало
впродовж десяти років. Митрополит наказав також розчистити з-під
нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було
віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира.
Петро Могила за свої кошти відновив і стару церкву Спаса на Берестові,
для розпису якої запросив художників з Криту. Ними були відновлені також
Трьохсвятительська і Михайлівська церкви Видубицького монастиря.

Важливою ділянкою активності митрополита Могили було впорядкування
богослужбової практики і видавнича діяльність. Релігійні суперечки і
контроверсії XVII ст. вимагали чіткого і сучасного викладу основ
православної віри. З цією метою у 1640 р. Петро Могила скликав у Києві
собор, на який запросив духовних і світських осіб, в основному членів
братств. Наслідком цього собору стало затвердження й нове видання
Требника (1646). До церковної історії він увійшов як „Требник Петра
Могили” і довгий час служив духовенству всієї Росії. У Требнику були
викладені не лише молитви і обряди, до нього були додані пояснення й
настанови, як у тому чи іншому випадку слід себе вести та чинити, а
також догматичні й обрядові пояснення літургії, написані одним з учнів
Могили Тарасієм Земкою. Під керівництвом Петра Могили було здійснено
перегляд та видання інших богослужбових книг. Одна з найбільш відомих –
це Служебник (1629, 1639). На церковному соборі 1642 р. в Яссах, у
присутності представників Українсько-Білоруської, Грецької та
Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане
українськими богословами „Православне сповідування віри”.

Під керівництвом Могили було складено перший православний катехизис. Для
його затвердження у 1643 р. в Яссах був скликаний загальноправославний
синод. Але оскільки з розглядом цього документу справа зволікалася,
Могила видрукував короткий катехизис. Повний катехизис було видано вже
після смерті Петра Могили спочатку в Європі грецькою, латинською та
польською мовами і лише 1696 р. в Москві, коли він уже заслужив повагу
всіх богословів світу. Довгий час катехизис Петра Могили виконував роль
найповнішого викладу православної віри.

Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного,
просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор
книг „Євангеліє” (1616), „Анфологіон” (1636), „Ефхологіон” (1646) та ін.

Помер Петро Могила 11 січня (14) 1647 р., коли йому виповнилося лише
п’ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять
років. 3(19) березня 1647 р. тіло покійного, згідно з його волею, було
перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996
р. Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські
Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований
усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська
Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто
святого, якого шанують лише на певній території).

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт,
оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй
він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та
бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В
ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати
Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські
хроніки, російські літописи, документальні збірники, хронографи. До його
бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова
Борецький.

Висновки

Отже, можна зробити наступні висновки:

Могила Петро Симеонович (1596-1647, рум. Petru Movil?) — святий;
політичний, церковний і освітній діяч України, з 1633 р. митрополит
Київський і Галицький.

Петро Могила походить з давнього та шанованого молдавського роду.
Прізвище Могила походить від молдавського слова mohila, що означає
узвишшя, горбовину. Народився Петро Симеонович Могила 21 грудня 1596 р.
в сім’ї господаря Валахії (Волощини) і, деякий час, також Молдавії
Симеона Могили та семиградської княжни Маргарет.

В 1607 р. внаслідок боротьби за владу загинув батько Петра Могили. Після
смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 р. Кантемиром Мурзою
молдавсько-валахійських володінь княжна Маргарет разом з сином мусили
покинути Молдову та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх
прийняли родичі – князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло
Вишневецький.

Фундаментальні праці П.Могили разом із працями київських учених, які
продовжували його напрям, – І.Гізеля, Д.Туптала, С.Яворського,
Ф.Прокоповича, становили підґрунтя богословської освіти в Україні й
Російській імперії аж до середини ХІХ ст. П.Могила задумав іще дві
грандіозні праці: “Житія святих” (написав їх уже Д.Туптало) й загальне
виправлення слов’янського тексту Острозької Біблії (над чим богослови
працювали до кінця XVІІІ ст.).

Завдяки невтомній діяльності П.Могили та його однодумців Київ у другій
чверті ХVІІ ст. перетворився на центр православної європейської
освіченості й богословської культури. Місце конфесійної нетерпимості
попередніх десятиліть заступили ідейна толерантність і прагнення до
культурно-духовного синтезу. Митрополитові була близькою ідея зближення
східної і західної церков, навіть їхнє об’єднання на конфедеративних
засадах (із визнанням Києва церковним центром, рівним Риму й
Константинополю, як свого часу пропонував М.Смотрицький, і закріпленням
за його духовним главою звання патріарха). Але досягати примирення він
аж ніяк не хотів ціною поступок у принципових організаційних,
догматичних і обрядових питаннях.

Із приводу стосунків між православ’ям і католицизмом П.Могила в
1645–1646 рр. листувався з папою римським, та зусилля досягти злагоди
виявились марними. Ватикан не збирався визнавати православну церкву
рівною собі стороною і наполягав на її підпорядкуванні через унію. А це
для митрополита київського і всіх православних України було
неприйнятним. Помер Петро Могила 31 грудня 1646-го (10 січня 1647 р.).
Заснованому ним колегіуму він заповів великі кошти і свою бібліотеку.
Митрополитом був обраний його багаторічний соратник Сильвестр Косів
(1647–1657), який продовжував церковно-освітній курс П.Могили, але вже
за принципово нових умов – у полум’ї визвольної війни під проводом
Б.Хмельницького.

Петро Могила добре розумів значення духовної культури в житті
українського народу. Саме завдяки йому був зроблений значний крок у
розвитку вищої освіти на Україні. З його ім’ям пов’язане розгортання
системи вищої та середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто
копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він
став фундаментатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого
навчального закладу – Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею
Української академії та Київського університету.

Український народ завжди гаряче підтримував свою вищу школу,
пов’язуючи з нею великі сподівання у боротьбі за незалежність. Під час
визвольної війни, коли вирішувались і закріплювались у міжнародних
угодах такі життєво важливі для України питання, як держава і
націонільні незалежність, свобода віросповідання тощо, чільне місце
серед них віджводилось Києво-Могилянській колегії. В статтях
Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.) договорів
твердилося: “…Колегія Київська має залишитися при колишніх правах,
згідно з старовинними привілеями”[18, c.51].

Діяльність Петра Могили відіграла значну роль у розвитку вітчизняної
освіти, науки і культури, сприяла пробудженню свідомості українського
народу, усвідомленню ним своєї гідності.

Список використаних джерел та літератури

Білодід О. Загадка Петра Могили. – К.: “Старовина”, 1993. — №3. –
С.5-39.

Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.:Видавничий центр «Академія»,
2002. – 656 с.

Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 1998. – 616 с.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – К., Освіта,
1992. – 530 с.

Дублянський А. Українські святі. – Мюнхен, 1962. – 241 с.

Історія України / Під редакцією Ю.Зайцева. – Львів, 1997. – 488 с.

Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. – Вид-во Укр., 1993. – 396 с.

Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. –
Львів, 1918. – 493 с. – К.: Україна (репринт), 2002. – 504 с.

Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996. – 248
с.

Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 2000. –
737с.

Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т.1. – С.490.

Рибалка К.І. Історія України. – Ч.І. – К., 1994. – 480 с.

Семененко В.І., Л.О.Радченко. Історія України. – Харків, 2000. – 524 с.

Слабошницький М. “З голосу нашої Кліо”. – К.: Фірма “Довіра”; 1993.
– 225 с.

Тарнавский С. Исследование о подчиении Киевской митрополии Московскому
патриархату. – М., 1995. – 118 c.

Терновский Ф. Могила Петр, Киевский митрополит (биографический очерк)
// Киевская старина. – 1882. – №4. – С.1-14.

Харишин М.В. Історія підпорядкування Української Православної Церкви
Московському Патріархату. – К.: Венгурі, 1995. – 143 с.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. – 2-е вид., перероб. і доп. –
К: Вища школа, 1981. – 704 с.

PAGE

PAGE 33

PAGE

Похожие записи