HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Бароко в країнах Європи”

ПЛАН

ВСТУП

1. ІДЕОЛОГІЯ ЕПОХИ БАРОКО, ОСНОВНІ РИСИ

1.1. Основні ідеї та риси бароко

1.2. Особливості світогляду бароко, його прояви

2. МИСТЕЦТВО ІТАЛІЇ В ЕПОХУ БАРОКО

2.1. Архітектура

2.2. Скульптура та живопис

2.3. Музика та оперне мистецтво

3. БАРОКОВЕ МИСТЕЦТВО В ІСПАНІЇ

3.1. Живопис

3.2. Музика

4. МИСТЕЦТВО НІМЕЧЧИНИ В ЕПОХУ БАРОКО

4.1. Скульптура та живопис

4.2. Музика

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження обраної теми зумовлена тим, що епоха бароко —
одна з найбільш цікавих епох в історії світової культури. Цікава вона
своїм драматизмом, інтенсивністю, динамікою, контрастністю і, в той же
час, гармонією, цілісністю, єдністю. Для нашого часу — смутного,
невизначеного, динамічного, що шукає стабільності і впорядкованості, —
епоха бароко надзвичайно близька по духу. Саме тому було цікаво
звернутися до цієї теми, щоб знайти в минулому якісь орієнтири, здатні
допомогти пошуку себе в складних життєвих колізіях. Звичайно ж,
розповісти про всю культуру бароко все одно, що “обійняти неосяжне».
Тому окремі грані (світовідчуття епохи, антиномії в мистецтві…)
розглянуті більш детально, інші — менше.

Бароко виникає в Європі як проміжна культура між епохами Ренесансу та
Просвітництва. Воно було першим синтетичним і тому універсальним
напрямком новоєвропейської культури, який виявився у всіх її формах та
регіонах.

Сам термін «бароко» з’явився пізніше. Існує декілька версій походження
терміну: 1) від італійського “baruecco» — перлина неправильної форми;

2) “baroco» — одна з форм схоластичного (релігійно-догматичного)
силогізму (міркування, в якому дві посилки об’єднані загальним
терміном);

3) від італійського “barocco» — грубий, незграбний, фальшивий.

У XVIII ст. термін набуває значення негативної естетичної оцінки.
Бароковим означалося все неприродне, довільне, перебільшене.

У 50-ті роки XIXст. починається розгляд бароко як історичного стилю,
закономірного етапу в розвитку мистецтва пізнього Відродження.

У 80-ті роки XIXст. відбувається справжнє “відкриття» бароко: роботи
Гурліта, Вельфліна, Юсті. За бароко визнали право на існування як
особливого художнього явища.

У 20-ті роки XX ст. відбувається криза капіталістичного світогляду.
Прокидається інтерес до місцевих, національних варіантів бароко. Дається
періодизація, встановлюються історичні кордони.

Епоха бароко все ще живе в нашій свідомості, її новизна не застаріла.
Драматична напруженість світовідчуття, інтенсивність духовного життя
відчувається на відстані, притягаючи через віки. Не слабшає і тяжіння
мистецтва бароко: драматургії Шекспіра, архітектурних ансамблів
барочного Риму, живопису Рубенса, Рембрандта, скульптури Берніні. Не
згадані ще Кальдерон, Гріфіус, Гріммельсхаузен, Шенфельд, Ель Греко,
Декарт, Кеплер, Беме, Паскаль… Породженням духовної атмосфери епохи
стала музика А.Скарлатті, Д.Скарлатті, Дж. Фрескобальді, К.Монтеверді,
І.Пахельбеля, Букстехуда, Шюца, Кореллі, Вівальді, Генделя, Баха. Якщо
поглянути з нашого “історичного далеку» на епоху бароко, в ній не може
не вразити внутрішня закругленість, завершеність, вичерпність значення.

Бароко — час від “Гамлета» (1601) до смерті Баха (1749). Початок епохи —
прорив в майбутнє. Але чи був він таким вже несподіваним?

Західна Європа вступила в нову фазу економічних і політичних відносин,
нову культуру, що принесла з собою. Ця фаза характеризується передусім
розвитком і боротьбою феодальних і капіталістичних відносин, що
приводить до зіткнення двох класових світоглядів. Відбувається
централізація державної влади і утворення національних державних
об’єднань, що складалися на основі абсолютистський режимів. XVII ст. —
одна з найбільш грандіозних епох у всій історії: всі європейські країни
розвивалися в одному напрямі: від феодалізму до капіталізму, причому рух
цей приймав гостродраматичні форми

Ведучими соціальними шарами стають буржуазія, земельна аристократія і
селянство. Але саме з XVII ст. накреслюються контури єдиного світового
культурно-історичного процесу.

Це не просто час переходу від епохи Відродження (XIV-XVI ст.) до епохи
Просвіти (XVIIв), а велика значна самостійна фаза в розвитку світової
культури. Тому при всій нерівномірності руху країн (що і буде визначати
національні особливості духовного життя, створенням національних шкіл),
велике значення приділяється загальним моментам, таким, як
світовідчування, світорозуміння…

1. ІДЕОЛОГІЯ ЕПОХИ БАРОКО, ОСНОВНІ РИСИ

1.1. Основні ідеї та риси бароко

У XVII ст. пануючим стає новий тип світовідчуття, для якого Буття —
динамічне, змінне, , драматичне. Такий тип мислення, що бачить в самій
основі речей суперечність, розірваність, колізію, а не єдність,
гармонію, властиву епосі Відродження, поверненням до дуалізму
середньовічної релігійної свідомості. Знов світ сприймається в
зіставленні матеріального і духовного, природного і божественного,
емоційного і раціонального. У результаті виникають роздуми про
первинність того або іншого початку, про панування одного над іншим. У
результаті в філософії розгорається протиборство діаметрально
протилежних філософських вчень і принципів: метафізики (Декарт) і
матеріалізму (Гоббс, Локк, Бекон), тобто боротьба ідеалістичного і
матеріалістичного підходів в онтології, сенсуалізму і раціоналізму в
методології, індуктивного і дедуктивного методів пізнання. Зрештою,
розвиток філософської думки в даному напрямі привів до формулювання
антиномій Канта, діалектичного мислення Гегеля.

Таким чином ідеологія визнає існування антагонізмів (протиріч), але
вважає державу і церкву силами, що примиряють конфлікти життя, що
додають їй єдність.

Рене Декарт: єдність світу в розумі. Саме свідомість, за Декартом, є
початком пізнання. Бог — найбільш довершений сущий, його функції в
гармонії і гарантіях істинності пізнання;

Бенедикт Спіноза знаходить єдність в пантеїстичному сприйнятті Бога,
який включає в себе видимий і невидимий світ, матеріальну суть, духовні
елементи;

Томас Гоббс твердить: єдність — в матерії. Все духовне є суть
матеріального. Люди повинні об’єднатися в суспільство з сильною
абсолютистською державною владою.

Блез Паскаль знаходив єдність і суть в ідеальній любові, джерелі
благородної поведінки. Саме релігія (Християнство) відкриває таємницю
Буття;

Готфрід Вільгельм Лейбніц бачив єдність в гармонії світобудови, що
складається з нескінченного числа монад — самоценних завершених життєвих
організмів [5, c.78].

Крім вищесказаного, типовими специфічними рисами епохи можна вважати:

1. Посилення релігійної тематики, особливо тим, пов’язаних з
мученичеством, чудесами, видіннями;

2. Підвищена емоційність;

3. Велике значення ірраціональних ефектів, елементів;

4. Яскрава емоційність образів;

5. Тяжіння до узагальнюючих і зв’язуючих форм:

а) целісні системи філософії;

б) пошук єдності в протиріччях життя;

в) в архітектурі: овал в лінії будівлі; архітектурні ансамблі;

г) скульптура підлягала загальному декоративному оформленню;

д) в живописі — відмова від прямолінійності, підкреслення
“нескінченності» простору;

е) в музиці — створення циклічних форм (соната, концерт).

У епоху бароко твори мистецтва “активно прагнуть сполучитися з іншими»
(Ліпатов). Т.ч. Майстер епохи бароко мислить і як скульптор, і як
архітектор, і як декоратор одночасно (Берніні “Собор святого Петра»).

6. Складність і надмірність, надмірність (зокрема, композиційних рішень
в архітектурі, музиці). Наприклад, церква св. Сусанни. Характерно:
нагруженность форми, орнаментальне декорування простору, наростання маси
до центральної частини, заповнення ніш статуями.

Складність і суперечливість епохи принесли з собою культуру, яку в
історії мистецтва зв’язують зі стилем бароко (від італ. — буквально
дивний, химерний). У мистецтві бароко відобразились уявлення про
безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до
середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до
урочистого, патетичного «великого стилю», до приголомшливих ефектів,
відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Відображаючи складну атмосферу епохи, бароко поєднало у собі, здавалося
б, непоєднувані речі: містику, фантастичність, ірраціональність,
підвищену експресію і водночас тверезість, раціоналізм, справді
бюргерську діловитість. Улюблені сюжети живопису: чудеса і мучеництва,
тут присутні яскраво виражені гіперболічність, афектованість, патетика,
такі характерні для цього стилю. Ці риси простежуються і у світських
сюжетах. У бароковому живописі плями, світлотіньові контрасти
переважають над лініями, порушуються принципи поділу простору на плани,
прямолінійної перспективи — аби посилити гли-бинність, створити ілюзію
нескінченності.

Поширився парадний, репрезентативний портрет, утвердились як самостійні
натюрморт і пейзаж, анімалістичні жанри. На зміну почуттю міри й ясності
Відродження приходять асиметрія і контрасти, грандіозність,
перевантаженість декоративними мотивами [7, c.55].

В архітектурі бароко тяжіння до ансамблю, до організації простору. Це
майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни, партери. У
міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине
вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і
світла, парадні інтер’єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням,
різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію
розверзнутих склепінь.

Стиль бароко поширився насамперед в Італії (барокрвий Рим превалює
навіть над античним і над сучасним), а також в Іспанії, Португалії,
Фландрії, яка залишилася під владою Іспанії, дещо пізніше — в Німеччині,
Австрії, Англії, Скандинавії, Східній Європі, Новому світі. У XVIII ст.
бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Ні у Франції,
ні в Голландії бароко не стало домінуючим стилем.

1.2. Особливості світогляду бароко, його прояви

Виникнення бароко визначалося новим світовідчуванням, кризою
ренесансного світогляду, відмовленням від його великої ідеї гармонічної
і грандіозної універсальної особистості. Вже в силу цього виникнення
бароко не могло бути зв’язане тільки з формами релігії чихарактером
влади.

В основі ж нових представлень, що визначили суть бароко, лежало
розуміння багатоскладності світу, його глибокої суперечливості,
драматизму буття і призначення людини, якоюсь мірою на ці представлення
впливало і посилення релігійних шукань епохи.

Особливості бароко визначали розходження у світовідчуванні і художній
діяльності цілого ряду його представників, а усередині сформованої
художньої системи співіснували дуже мало схожі один з одним художні
течії.

Література бароко, як і весь рух, відрізняється тенденцією до складності
форм і прагненням до величавості і пишності. У барочній літературі
осмислюється дисгармонія світу і людини, їх трагічне протистояння, як і
внутрішні боріння в душі окремої людини. У силу цього бачення світу і
людини найчастіше песимістичне. Разом з тим бароко в цілому і його
літературі зокрема пронизує віра в реальність духовного початку, велич
Бога.

Сумнів у міцності і непохитності світу приводило до його переосмислення,
і в культурі бароко середньовічне вчення про тлінність світу і людини
вигадливо сполучалося з досягненнями нової науки. Представлення про
нескінченність простору привели до корінної зміни бачення картини світу,
що здобуває грандіозні космічні масштаби.

У бароко світ розуміється як вічна і велична природа, а людина –
незначна піщина – одночасно злита з нею і яка протистоїть їй. Вона немов
розчиняється у світі і стає часткою, підлеглою законам світу і
суспільства. Разом з тим, людина в представленні діячів бароко піддана
неприборканим пристрастям, що ведуть її до зла [9, c.101].

Перебільшена афективність, крайня екзальтація почуттів, прагнення
пізнати позамежне, елементи фантастики – усе це вигадливо сплітається у
світовідчуванні і художній практиці. Світ у розумінні художників епохи –
розірваний і безладний, людина – всього лише жалюгідна іграшка в руках
недоступних сил, його життя – ланцюг випадків і вже в силу цього являє
собою хаос. А тому світ перебуває в стані нестійкості, йому характерний
іманентний стан змін, а закономірності його важковловимі, якщо взагалі
збагненні.

Бароко як би розколює світ: у ньому поруч з небесним співіснує земне,
поруч з піднесеним – низинне. Для цього динамічного, стрімко мінливого
світу характерні не тільки мінливість і швидкоплинність, але і
надзвичайна інтенсивність буття і розжарення тривожних пристрастей,
з’єднання полярних явищ – грандіозності зла і величі добра.

Для бароко була характерна й інша риса – воно прагнуло виявити й
узагальнити закономірності буття. Крім визнання трагічності і
суперечливості життя, представники бароко думали, що існує деяка вища
божественна розумність і в усьому є прихований зміст.

В культурі бароко, і особливо в літературі, крім концентрації на
проблемі зла і тлінності світу виникало також прагнення перебороти
кризу, осмислити вищу розумність, яка сполучає добрий і злий початок.
Тим самим робилася спроба зняти протиріччя, місце людини в неосяжних
просторах світобудови визначалося творчою міццю її думки і можливістю
дива. Бог при подібному підході з’являвся як втілення ідеї
справедливості, милосердя і вищого розуму.

Чіткіше ці риси проявилися в літературі й образотворчому мистецтві.
Художня творчість тяжіла до монументальності, у ній сильно виражений не
тільки трагічний початок, але також релігійні мотиви, теми смерті і
приреченості. Багатьом художникам були характерні сумніви, відчуття
тлінності буття і скепсис. Характерні міркування про те, що загробне
буття переважніше стражданням на грішній землі. Ці риси літератури (та й
усієї культури бароко) протягом тривалого часу дозволяли трактувати дане
явище як прояв контрреформації, зв’язувати з феодально-католицькою
реакцією. Тепер таке трактування рішуче відкинуте.

Разом з тим у бароко, і насамперед у літературі, чітко проявилися різні
стильові тенденції, і окремі течії досить далеко розходилися.
Переосмислення в новітньому літературознавстві характеру літератури
бароко (як і самої культури бароко) привело до того, що в ньому
виділяється дві основних стильових лінії. Насамперед, у літературі
виникає аристократичне бароко, у якому проявилася тенденція до
елітарності, до створення творів для «обраних». Було й інше,
демократичне, так зване «низове» бароко, у якому відбилося щиросердечне
потрясіння широких мас населення в розглянуту епоху. Саме в низовому
бароко життя малюється у всьому її трагічному протиріччі, для даної
течії характерні грубуватість і нерідко обігравання низинних сюжетів і
мотивів, що нерідко приводило до пародії.

Особливого значення набуває описовість: художники прагнули детально
зобразити і викласти не тільки протиріччя світу і людини, але і
суперечливість самої людської природи і навіть абстрактні ідеї.

Представлення про мінливість світу породило надзвичайну експресивність
художніх засобів. Характерною рисою барочної літератури стає змішання
жанрів. Внутрішня суперечливість визначила характер зображення світу:
розкривалися його контрасти, замість ренесансної гармонії з’явилася
асиметрія. Підкреслена уважність до щиросердечного ладу людини виявила
таку рису, як екзальтація почуттів, підкреслена виразність, показ
найглибшого страждання. Для мистецтва і літератури бароко характерна
гранична емоційна напруженість. Іншим важливим прийомом стає динаміка,
що випливала з розуміння мінливості світу. Література бароко не знає
спокою і статики, світ і весь його елементи міняються постійно. Для неї
бароко стає типовий страждаючий герой, що перебуває в стані дисгармонії,
мученик чи боргу честі, страждання виявляється навряд чи не основною
його властивістю, з’являється відчуття даремності земної боротьби і
відчуття приреченості: людина стає іграшкою в руках невідомих і
недоступних його розумінню сил.

У літературі нерідко можна зустріти вираження страху перед долею і
незвіданим, тривожне чекання смерті, відчуття всевладдя злості і
жорстокості. Характерне вираження ідеї існування божественного
загального закону, і людська сваволя в кінцевому рахунку стримується
його встановленням. У силу цього міняється і драматичний конфлікт у
порівнянні з літературою Відродження і маньеризма: він являє собою не
стільки боротьбу героя з навколишнім світом, скільки спробу в зіткненні
з життям осягти божественні приречення. Герой виявляється
рефлектирующим, зверненим до свого власного внутрішнього світу.

Література бароко наполягала на волі вираження у творчості, їй
характерний невтримний політ фантазії. Бароко прагнуло до надмірності в
усьому. У силу цього – підкреслена, навмисна ускладненість образів і
мови, з’єднана з прагненням до красивості й афектації почуттів. Мова
бароко гранично ускладнена, використовуються незвичні і навіть навмисні
прийоми, з’являється вичурність і навіть пихатість. Відчуття ілюзорності
життя і невірогідності знань привело до широкого використання символів,
складної метафоричності, декоративності і театральності, визначило появу
алегорій. Література бароко постійно зіштовхує справжня і мнима, бажана
і дійсне, проблема « чибути здаватися» стає однієї з найважливіших.
Розжарення пристрастей привів до того, що почуття потіснили розум у
культурі і мистецтві. Нарешті, для бароко характерне змішання всіляких
почуттів і поява іронії, «не існує явища ні настільки серйозного, ні
настільки сумного, щоб воно не могло перетворитися в жарт». Песимістичне
світосприймання породило не тільки іронію, але і їдкий сарказм, гротеск
і гіперболу [11, c.94].

Прагнення узагальнити світ розсунуло границі художньої творчості:
література бароко, подібно образотворчому мистецтву, тяжіла до
грандіозних ансамблів, разом з тим можна помітити і тенденцію до процесу
«окультурення» природного початку в людині і самій природі,
підпорядкування її волі художника.

Типологічні риси бароко визначили і жанрову систему, якій була
характерна рухливість. Характерне висування на передній план, з одного
боку, роману і драматургії (особливо жанру трагедії), з іншої,
культивування складної за концепцією і мовою поезії. Переважними стає
пастораль, трагікомедія, роман (героїчний, комічний, філософський).
Особливим жанром є бурлеск – комедія, що пародіює високі жанри, що грубо
приземляє образи, конфлікт і сюжетні ходи цих п’єс. У цілому у всіх
жанрах вибудовувалася «мозаїчна» картина світу, причому в цій картині
відігравало особливу роль уява, і нерідко сполучалися несумісні явища,
використовується метафоричность і алегорія.

2. МИСТЕЦТВО ІТАЛІЇ В ЕПОХУ БАРОКО

2.1. Архітектура

Спочатку центром культури бароко була Італія. Для Італії — це час
повільного заходу багатовікового блискучого мистецтва. Найбільш яскраво
стиль виявився в архітектурі. Для неї характерно:

1. Посилення меж винахідливості; зокрема, в композиціях фасадів:

а) фасад стає декорацією, пов’язаною з будівлею як одна з картин в світі
зорових відчуттів.

б) фасад — як зображення неіснуючої, уявної будівлі:

колони виступають уперед, заглиблюються;

вікна — то як прольоти, то як образотворчий елемент.

2. Стилізація одних форм під інші (церква Сант-Іво Барраміні. План
будівлі виконаний в формі бджоли).

3. Надмірності різного роду (детализація, велика кількість прикрас).

Представники:

Барроміні Франческо. Для його робіт характерно:

1. Дрібність маси будівлі;

2. Дематеріалізація кам’яної маси;

3. Динамізм рішень;

4. Багата внутрішня обробка: золото, напівдорогоцінні камені…
Наприклад: церква Св. Карло алле квадро фонтані в Римі.

Берніні Лоренцо. Для його робіт типово:

1. Витонченість в поєднанні з математичним розрахунком;

2. Майстерна робота з фактурою каменя;

3. Використання оптичних ефектів.

Наприклад: сходи в папському палаці в Ватікані, церква Сант-Андреа дель
Квірінале (овал в плані будівлі).

Будучи великим архітектором, він був прекрасним графіком, художником і
скульптором. Найбільш відомі роботи:

“Давид» — динамізм (тіло повернене навколо своєї осі), напруженість
мускулів, експресія обличчя. “Вівтар св. Терези» в церкві Санта-Марія
делла Вітторіа.

Архітектори включали в ансамбль не.тільки окремі споруди і площі, а й
вулиці. Початок і кінець вулиць були неодмінно позначені якимись
архітектурними (майданами) або скульптурними (пам’ятниками) акцентами.
Обеліски і фонтани, поставлені у точках збігання променів-проспектів
(вперше в історії містобудівництва застосовується трипроменева система
вулиць, які розходяться від майдану) і в їхніх кінцях, створюють майже
театральний ефект далекосяжної перспективи.

Замість статуї в центрі майдану височить обеліск або фонтан, рясно
оздоблений скульптурою.

Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало
їм різних декоративних елементів. Інтер’єри ренесансних палаццо
перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко
приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Гроти, балюстради,
скульптури, фонтани прикрасили парки, декоративний ефект посилився і
розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах [5, c.91].

У період зрілого бароко (з другої третини XVII ст.) палаццо оформляються
ще пишніше — і щодо головного фасаду, і ще більше з садового боку. Бічні
крила будинку висуваються й утворюють курдонер (почесний двір).

2.2. Скульптура та живопис

Взагалі, в скульптурі існувала наступна тенденція: людська фігура на
фоні будівлі уподібнюється концерту для голосу і оркестру. Фігури
виходять за межі ніші, обрамлення стає об’ємною формою. Скульптура
нагадує живопис, живопис — скульптуру. Великим скульптором був Антоніо
Канова, перші роботи якого є відображенням стилю бароко. Характерний
вибір сюжетів, пов’язаних з біблійною, міфологічною тематикою героїчного
або драматичного плану. Його роботи відрізняються монументальністю,
незвичністю, химерністю, динамікою ракурсів, загальнодраматичним
звучанням (“Орфей», “Геркулес і Ліхас»). Поступово Канова відійде від
стилю бароко і кращі його роботи належать до класицизму.

Живопис італійського бароко висунув на сцену ряд імен, серед них
Себастьяно Річчі. Для нього характерно:

1) міфологічні, біблійні, історичні сюжети;

2) ефектне, театральне, помпезне зображення;

3) обов’язкова присутність архітектурного фону;

4) яскравість, контрасність колориту;

5) динаміка зображення.

Наприклад: “Сотник перед Христом».

Іншим блискучим майстром бароко був Джованні Батісто Тьеполо — художник
широкого масштабу, прекрасний імпровізатор. Його перу належать картини:
“Бенкет Клеопатри», “Двоє святих», “Смерть Дідони», і т.д.

До стилю бароко відноситься творчість Алессандро Маньясько, але в його
творах є чисто барочні межі: динамізм, ефектне зображення ( все здається
побаченим у сні, про який розказують з відтінком хворобливої іронії і
демонстративного сарказму). Характерно:

1. Гіперболізм в зображенні;

2. Спотворення пропорцій;

*

j

?

*

j

?

ae

e

o

?

e

?????$??oe?’ ” »

*

,

.

oe

oe

oe

?Т??3. Похмура, холодна барвиста гамма;

4. Нервовий, “танцюючий» мазок.

Видатним живописцем бароко був Караваджо. Його риси:

1. Жорсткість, щільність фактури;

2. наближення фігури до переднього плану;

3. Цілісність, сувора відповідність елементів;

4. Деталізація.

Серед його творів такі, як “Невіра Фоми», “Успеніє Марії», “Положення у
труну», “Мандоліністка», “Покликання апостола Матфея», “Звертання св.
Павла».

2.3. Музика та оперне мистецтво

Музичне мистецтво XVII ст.. починається з рішучого перелому, з
безкомпромісної боротьби проти поліфонії суворого стилю. У цей час було
проголошене народження нового стилю — монодії з супроводом, гнучко
наступним за поетичним словом. У результаті, динамічніше постає музична
мова, відновлюється музичне мистецтво, яке породжує новий творчий пошук.

Нові історичні умови і соціальна атмосфера, нові межі світогляду значно
вплинули на долю і характер музичного мистецтва. Музика відчула на собі
напружений, тривожний, нестійкий, патетичний дух часу. На порозі нової
епохи гостро прозвучала вимога драматичної виразності в музиці:
флорентійці створили оперу. Саме виникнення опери в Італії відкриває
епоху XVII ст. в історії музичного розвитку Західної Європи. Будучи
новим синтетичним жанром, вона була покликана втілити ідеал “нового
стилю». Поява даного жанру була тривала, підготовлена в художній
атмосфері Відродження: захоплення зразками древньогрецької трагедії,
пасторальні драми, духовна опера Кавальєрі, мадригальна комедія, комедія
масок, драматичні спектаклі, інтермедії… Видатним оперним композитором
був Клаудіо Монтеверді, який поглибив драматичну суть нового жанру,
збагатив поліфонічною традицією, засобами музики показав
багатоманітність людських характерів. У основі його опер поставлена
драматична мелодія (concitato — схвильований стиль), що сплавляла мовні
інтонації, декламацію і вокал. Монтеверді включив в оперу симфонічні
епізоди (увертюри), детально розробив оркестровку, вводив нові технічні
прийоми для більшої виразності: тремоло, піцикато. Таким чином,
Монтеверді був сміливим новатором, що далеко випередив сучасне йому
музичне мистецтво. Його твори: опери “Орфей» 1607р., текст А.Стріджо,

“Ариадна» 1608р., текст Рінуччині,

“Коронація Поппеї» 1642р. і інш.

інтермедії “Балет невдячних»,“Музичні жарти»,. ..

З середини XVII ст. відокремлюється певна колія розвитку оперного жанру,
встановлюються типи, різновиди, утворюються школи:

1) Венеціанська

Фр. Ковалі, Марк А.Честі, Фр. Сократті, А. Сартаріо, Дж. Лоренцо,
Д.Фреські, …

Характерно:

а) античний, міфологічний, історичний сюжет у вільному трактуванні;

б) захоплююча дія, любовні інтриги;

у) введення комічних епізодів;

г) опора на арії, мелодії близькі побутовим, народним;

д) втрачається віртуозність;

е) змінюється функція речитативів — тільки зв’язки між аріями;

ж) велика роль оркестру. Увертюри тематично пов’язані з оперою;

з) утверджуються оперні декорації (Тореллі).

2) Неаполітанська, на чолі з А.Скарлатті. У його творчості
викристалізувався жанр опери-serio (серйозної опери). Основні риси:

а) Сюжет історичний, легендарний, античний, міфологічний;

б) основа — любовна інтрига;

в) герої умовні, головне не характер, а емоції, подані в контрастах і
протиріччях;

г) пануююче значення музики;

д) текст носить узагальнюючий характер;

е) виробляються певні типи арій, їх функції: арія-скарга, арія помсти
(гніву), героїчна арія, пасторальна…

ж) велика роль належить оркестру. Індивідуалізувалися партії струнних і
духових.

Паралельно опері розвивається великий вокальний жанр ораторії, більш
камерної кантати. Головним принципом ораторії стає розкриття тільки
музичними засобами драматичного змісту. Поступово італійська ораторія
витісняє ораторію з латинським текстом. Сольний спів витісняється
хоровим. Текст ораторії зближується оперним лібретто. Прагнення до
типізації арій і ансамблів. Досягши зрілості, італійська ораторія
проникає в інші країни: Англію, Австрію (Гендель, Гайдн) [10, c.63].

Кантата в XVII ст.. складалася як жанр переважно світський, поступово
наближаючись до оперної композиції в камерних масштабах. Кристалізація
жанру пов’язана з іменами Дж. Карісімі, А. Страделла. Поступово
визначаються різновиди кантат: лірична (камерна), святкова (більш
масштабна).

Історія інструментальної музики XVII ст. — це історія створення
інструментальних ансамблів з провідною роллю скрипки. Поступово
визначаються провідні типи ансамблів (тріо). У середині століття
утворюється соната, як цикл нового типу.

Це породило:

1) пошук нової тематики, образної визначеності, конкретності;

2) розширення рамок композиції, самовизначення елементів;

3) контрасність динаміки і лірики в макро- і мікромасштабах.

Поступово соната з контрастно-складової форми перетворюється в цикл.

Розвивається і жанр сюїти. Поступово створюється тип концерту — grosso.
Представники:

Арканджело Кореллі. Характерно: відсутність тематичних контрастів в
межах частин; зіставлення solo і tutti для активізації музичної тканини;
ясний і відкритий образний світ.

Антоніо Вівальді. Межі: відсутність в більшості творів програми, але
яскравий тематизм, конкретність музичної мови. Мелодії близькі
фольклорному пісенному, танцювальному пласту, оперним інтонаціям.
Виробляється певний тип композиції

В області органної музики ведуче місце належить Фрескобальді. Основні
риси стилю: зміщення поліфонічних форм, тяжіння до “схвильованого
стилю», жанрова різноманітність, тематична індивідуалізація.

Таким чином, художнє і музичне життя Італії було багатоплановим і
різноманітним.

3. БАРОКОВЕ МИСТЕЦТВО В ІСПАНІЇ

3.1. Живопис

Більш жорстке, суворе втілення отримав стиль бароко в Іспанії. До того
часу Іспанія переживала свій “Золотий вік» в мистецтві, знаходячись при
цьому в економічному і політичному занепаді. Це перша країна із
закінченою формою абсолютної монархії з пануючим класом — земельною
аристократією.

Для мистецтва Іспанії характерна декоративність, примхливість,
витонченість форм, дуалізм ідеального і реального, тілесного і
аскетичного, нагромадження і скупості, піднесеного і смішного.

Коріння іспанської духовної культури «золотого століття» сягає в епоху
доби реконкісти — національно-визвольної боротьби іспанців з арабами,
які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. Реконкіста,
що тривала 800 років, визначала своєрідність історичного розвитку нації.

Історія середньовічної Іспанії — це величезною мірою історія війни, у
ході якої виникли народні закони і звичаї, складалися волелюбні
традиції, високе уявлення про честь, військову доблесть і героїзм. За
часів реконкісти сформувалося горде почуття власної гідності, стійкість,
мужність.

Незвичайний для того часу, але характерний для іспанців, погляд
висловлювали згодом, у 1518 р., кортеси (представники дворянства,
духівництва і міських общин) Карлу І: «Государю, ви повинні знати, що
король є слуга нації на жалуванні». Селянин Кастилії, яка першою
відвоювала незалежність, ніколи не був кріпаком [4, c.52].

У народу, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї
значущості, в центрі уваги мала перебувати людина — реальна і водночас
героїзована. Вже в середньовічному живопису художники зводили простір до
мінімуму, щоб наголосити на значущості і монументальності людської
постаті.

‘» Глибока релігійність усіх верств іспанського суспільства і
надзвичайно активний контроль з боку церкви визначили роль ідеалів
іспанської культури. Можливо, саме релігійна запопадливість, іноді
навіть фанатизм зумовили любов іспанців до сцен та сюжетів мучеництва з
жорстокими, часом відразливими натуралістичними деталями. Втім, це
враження згладжується прагненням художників зобразити на обличчях
мучеників перемогу сильних людей над фізичними стражданнями, велич
смерті задля справедливості.

Серед представників:

Доменіко Теотекапуле (Ель Греко) — художник XVI-XVII ст. Він був
глибоко релігійним, тому в його мистецтві представлені численні варіанти
релігійних сюжетів і свят: “Святе сімейство», “Апостоли Петро і Павло»,
“Сошествіє святого духа», “Христос на масляничній горі».

Ель Греко був прекрасним портретистом. Те що він зображував трактував як
ірреальне, фантастичне, уявне. Звідси деформація фігур (елементи
готики), граничні колористичні контрасти з переважанням темних кольорів,
гра світлотіні, відчуття руху…

“Портрет кардинала Тавера»,

“Портрет невідомого».

Але не його картини прикрашали пишний іспанський двір. Серед художників,
що працювали при дворі Філіпа II, були

1. Франческо Сурбаран (1598-1664) — “Отроцтво Богоматері», “Немовля
Христос». Головне в його картинах — відчуття святості, чистоти; просте
композиційне рішення, плавність ліній, щільне колірне рішення,
матеріальність, багатство колориту, величавість, стриманість, реальність
життя, сполучене з містичністю віри, високою духовністю, емоційною
напруженістю.

2. Хусепе Ріберо (1591-1652). Основні сюжети його картин — мучення
святих, портрети людей, що прожили довге життя. Але його роботи не
сентиментальні. Він більш за все не хотів, щоб його моделі викликали
жалість. У них — істинно іспанська народна гордість. Наприклад,
“Хромоножка», “Свята Інесса», “Апостол Яків-старший».

Здавалося, що іспанський живопис ніколи не вийде з “стін» храмів. Але це
зробив Дієго Веласкес (1599-1660) — прекрасний майстер психологічного
портрета, живописець характерів. Його картини відрізняються
багатофігурню складністю композицій, граничною детализацією, прекрасним
володінням кольору. “Сніданок», “Портрет Олівареса “, “Блазень»,
“Пряхи».

Художником, що завершив “золотий вік» іспанського живопису, був
Бартолелло Мурільо. Він, частково, продовжив побутову лінію, намічену
Веласкесом. “Дівчинка з фруктами», “Хлопчик з собакою».

Але в зрілі роки творчість все частіше зверталася виключно до біблійних
сюжетів: «Святе сімейство», “Втеча в Єгипет». У цих роботах він
виступає як блискучий колорист, майстер композиції. Але як далеко пішов
цей живопис від глибоко людських пристрастей кращих іспанських полотен.

3.2. Музика

Шлях іспанської музики був своєрідний. У XVII ст. своя оперна школа не
висунулася , але прагнення до театральної визначеності виявилось досить
рано. Крім великих драматичних творів з традиційною участю музики,
розвивалися театралізовані пісні (tonas, tonadas), склалася сарсуела —
музично-театральний жанр (від назви королівського замку). Музиці
додавалася ведуча психологічна роль. У XVIII ст. значення жанру
затьмарюється італійською оперою.

Таким чином, будучи в економічному і політичному занепаді, Іспанія
переживала свій “золотий вік» в художній культурі.

4. МИСТЕЦТВО НІМЕЧЧИНИ В ЕПОХУ БАРОКО

4.1. Скульптура та живопис

Своє подальше поширення стиль отримав в Німеччині. Особливого розквіту
досягла скульптура. У інтер’єрі німецької барокової церкви їй
відводиться більша роль, ніж живопису. Найяскравішим майстром бароко був
Бальтазар Пермозер (“Палац Цвінтер» (архітектор Пеппельман), “Відчай
проклятого», “Святий Амвросий»). Його роботам характерна експресія, що
переходить у велику внутрішню силу, унікальність робіт дрібної пластики,
глобальні філософські проблеми.

У архітектурі стиль бароко був представлений менш яскраво: Палац Цвінгер
в Дрездені, Фрауенкірхе в Дрездені (архітектор Георг Бер).

Якщо скульптура і архітектура були міцно пов’язані з німецькою
національною традицією, то стан живопису залишився досить складним.
Ослаблення національної традиції є трагічною рисою того часу.
Закономірним слідством цього була орієнтація живописців на інші
європейські школи [12, c.108].

Бароко найбільш яскраво представлене в творчості художника-монументаліст
Франца Антона Маульберга. Він пише широко, темпераментно, вільною кистю,
насичуючи колорит колірними акордами, що дають могутній декоративний
ефект. Він, передусім, живописець, якого не дуже хвилює психологізм,
детализація в зображенні, але дуже цікавлять колірні плями, що
перетворюються в колірну фантасмагорію. Наприклад, “Хрещення євнуха».

4.2. Музика

Надзвичайно насиченою була музика Німеччини, надана різноманітними
жанрами і що дала світу такого генія, як І.С. Бах.

Серед вокальних жанрів найбільш великі твір — вокальні ораторії Генріха
Шюца — пасіони. Походження форми пов’язане із середньовічними традиціями
читання певних розділів Євангеліє на страсний тиждень. Поступово пасіони
стають витворами композитора. Основні риси:

1) лаконічність і суворість музичної драматургії;

2) декламація залежить від церковної традиції виголошення тексту;

3) вводяться елементи напевности (в кульмінаціях);

4) обрамлення хорами.

Опера найбільш продуктивно розвивалася в Гамбургу. Характерно:

1) духовні, міфологічні, історичні, побутові, злободенні сюжети;

2) комедійне трактування;

3) театральні ефекти;

4) натуралістичні подробиці;

5) груба мова, діалект.

Серед представників: Георг Телеман, Ріхард Кайзер.

У інструментальній музиці XVII ст. орган займав почесне місце. У перших
покоління німецьких композиторів-органістів найбільш цікавими були
фігури Шайдта (1587-1654) і Іоганна Фробергера (1616-1667). Фробергер
зблизив органну музику (імпровізаційність, патетичність, віртуозність,
рухливість, тонка розробка деталей). Серед безпосередніх попередників
Баха можна назвати Іоганна Адама, Георга Бема, Іоганна Пахельбеля,
Дітріха Букстельхуде. Великі і оригінальні художники, вони представляють
різні сторони предбахівского органного мистецтва: Пахельбель —
“класичну» лінію, Букстельхуде — “барокову».

Особливість історичного становища полягає в тому, що Іоган Себастьян Бах
був передовим художником свого часу. Трагічне історичний стан Німеччини
(селянська війна, тридцятирічна війна, Вестфальський мир, що остаточно
закріпив роздробленість країни) дало Баху можливість відчути трагічні
протиріччя свого часу. Бах підіймається до високого узагальнення
духовного життя, мистецтва на новому історичному етапі в концепціях
загальнолюдського значення. Соціальна природа його музики народна,
“співак селянських і міських низів» (Розеншильд), церковна. Бах апелює
не тільки до емоцій, але і передусім до розуму, інтелекту. Могутній,
кришталево ясний інтелектуальний початок — один з устоїв його мистецтва.
Його ідеал — світ світлий і розумний. Для Баха характерна емоційність і
трагічність, пафос, вища трагедійна концепція в пасіонах, гранична
можливість узагальнення в месах.

Риси стилю:

1) мелодія — опора на риторику, на форми, що склалися, на схеми і
символи церковної музики, на народні мелодії;

2) гранична концентрація ;

3) ритм різноманітний. Бах неперевершений майстер різнорідних і в той же
час органічних ритмічних сплавів і контрастів, перемикання і зіставлення
(“Хроматична фантазія і фуга», “Органна фантазія» ).

Бах працював у всіх жанрах (крім опери) і скрізь досяг небувалих вершин.

Пасіони — піднесено-філософське втілення євангельської теми. Ідея
пристрастей трактована гуманістично і етично. Його герой покірливо і
непохитно йде на жертовний подвиг. У Мессе не зафіксовані картини життя,
оповідання. Сфера Месси — людські ідеали в їх естетично і етично
узагальненому вираженні. Уперше ідея сходження від страждань до радості
отримала узагальнену форму. Дві образні сфери — страждання і дія, Це
означає, що зміст глибокий і різноманітний, як частина баховської
картини світу.

Інструментальна музика

Більшість інструментальної музики — твори світські (виключення —
музика для органу). У інструментальній музиці протікає процес взаємодії
і взаємозбагачення різних областей, жанрів, типів викладу. Центральне
місце займає музика для клавіру і органу.

Клавір — творча лабораторія. Бах розсував рамки репертуару, пред’являючи
граничні вимоги до інструмента. Клавірний стиль відрізняється енергійним
і величавим, стриманим і урівноваженим емоційним ладом, багатством і
різноманітністю фактури, насиченістю. Бах ввів нові прийоми гри. Твору:
п’єси для початківців (маленькі прелюдії, фугетты), прелюдії і фуга
(ХТК), сюїта, концерти (Італійський), токкати, фантазії (вільна
імпровізація, патетично підведений тон, віртуозна фактура), “Мистецтво
фуги» (створив класичну фугу).

Велика роль в творчості Баха належить органу. Органний стиль наклав
відбиток на все інструментальне мислення композитора. Саме органу
належить жанр, зв’язуючий інструментальну музику з духовними кантатами і
пасіонами — обробки хоралів (більше 150). Органні твори тяжіли до форм,
традиційних жанрів, яким Бах дав якісно нову інтерпретацію: прелюдія і
фуга (розмежував дві композиційні сфери, удосконалив їх, возз’єднавши в
новому синтезі).

Писав Бах і для інших інструментів: віолончельні сюїти, камерні
ансамблі, сюїти для оркестру, концерти, що зіграли величезну роль для
подальшого музичного розвитку.

Величезна спадщина Баха надає етичний вплив. Він крокував далеко за
рамки одного стилю, однієї епохи.

ВИСНОВКИ

Таким чином, бароко живе в музичному побуті, в інтонаціях і ритмах
легкої музики, в горезвісному “під музику Вівальді», в шкільних нормах
музичної мови. Розвиваються своїми шляхами жанри, народжені епохою
бароко: фуга, опера, кантата, прелюдія, соната, концерт, арія,
варіації… Музика бароко — величезна область виконавської практики: від
Баха і Генделя в програмах органних концертів, від клавірної музики,
кантат, камерних творів Вівальді, Кореллі до опери Телемана. Чисельні
ансамблі старовинної музики. Справжній бум мистецтвознавчих і
музикознавчих публікацій, що продовжується більше ста років (з появою в
1888 р. роботи м. Вельфліна “Ренессанс і бароко»). Відгомони стилю
бароко — “необароко» — в музиці пізніх романтиків: Брамса, Регера,
Стравінського, Шостаковича, Шнітке, в архітектурі Гауді. Епоха бароко
задає питання, звернені до неба, до людства, в нікуди (недаремно,
риторичне питання — улюблена фігура барокової риторики).

1) жанрово-танцювальне і духовне, звернене до релігійних ідей (кантати
Баха, інші його твори, кантати Букстельхуде);

2) мажор і мінор (заслуга бароко у виділенні цих двох протилежностей);

3) гігантські композиції (“Пристрасті», Месси, ораторії…) і лаконічні
номери;

4) чергування елементів (в сюїтах, концертах, операх);

5) подвійність відношення до художнього простору, ясність,
раціональність і одночасно ірраціональність, розмитість. Простір бароко
в музиці має вертикальні орієнтири; головні види руху в ньому — підйом
до неба або спуск в пекло. У теорії музичної риторики це виражається
фігурами підйому і спуску . Таким чином, світ фізичний виявляється
всередині людини. Людина і світ — один. “Зупинися, людина! Небеса в
тобі! Якщо ти шукаєш Бога в іншому місці, його там немає!» (Ангеліус
Силезіус);

6) час, що відображає непостійність, мінливість світу. Характерна деталь
музики бароко — відлік митей, незмінно пульсуючий ритм. Музика бароко
створила і особливий тип контрасту: час поточний, що змінюється (час
людського життя) і час застиглий (час вічності): контраст темпів в
численних творах; жанри варіацій на незмінний бас, хоральні прелюдії…;

7) хаос — порядок. З строкатої різноманітності барокових жанрів помітно
виділяється жанр прелюдії (фантазії, токкати) і фуги. Він не вийшов за
межі епохи, в той час як інші жанри жили і змінювалися ще декілька
сторіч. Суть циклу в зіставленні двох принципів мислення: імпровізація,
непостійність світу і людини в першій частині і розміреність,
впорядкованість, регулярність, монотонність у другій.

У естетиці бароко музика визначалася через точні науки з метою:

1) служіння Богу;

2) прикраси людського життя.

Стиль бароко знайшов своє вираження і в літературі. І якщо архітектура,
скульптура і живопис прагнули до єднання, то і в літературі можна
спостерігати аналогічні явища: лірика прагне до монументальності,
величності. У той же час для неї характерна детализація (Драйден
“Бенкет Олександра, або сила гармонії» 1697 р.)

У той же час відбувається відродження героїки, особливо у французькому
романові:

1) Мадлен де Скюдері “Артамен або великий Сір» (1649-1653). Відмінні
риси: громіздкість, багатослівність, подробиці і мальовничість описів;
риторична величність мови героїв;

2) “Міщанський роман» (1666 р.) Антуана Фюретьера;

Своєрідне перетворення стиль бароко отримав в театрі. Даному жанру
властиві:

1) умовність, витіюватість стилю;

2) своєрідна мова з включенням простонародних слів;

3) динаміка дії;

4) складна композиція;

5) пихатість, афектація.

Культура бароко займає величезний історичний простір: рубіж XVI-XVII ст.
– XVIII ст. Його поява була історично закономірним процесом,
підготовленим всім попереднім розвитком. Неоднаково знаходив своє
перетворення стиль в різних країнах, виявляючи їх національні
особливості. У той же час мав спільні риси, типові для усього
європейського мистецтва і для всієї європейської культури:

1. Церковний догматизм, що привів до посилення релігійності;

2. Збільшення ролі держави;

3. Підвищена емоційність, театральність, перебільшеність всього;

4. Динаміка, імпульсивність;

5. Декоративність, мальовничість, надмірність елементів…

У також час, бароко підготувало нову епоху — епоху Просвіти. Мистецтво
цього стилю живе, розвивається аж до наших днів (мистецтво рококо,
“неокласицизм», що відроджує передусім барокові форми, “нововіденська
школа» в музиці, що звертається до майстрів суворого стилю…)

Світ бароко такий же безмежний, як і світ людської душі. Строкатість
життя, що переповнює музику цього часу уживається з напруженим духовним
пошуком. Серце і розум, любов і пізнання — ось ряд антиномій, що
відносяться до сфери сприйняття мистецтва.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

50 біографій майстрів західно-європейського мистецтва. – С.-Пб., 2005.

Віппер Б. Р. Статті про мистецтво. — М., 1990.

Енциклопедія мистецтва. – М., 2000.

Еськіна Н. Бароко. У журналі “Музичне життя» 1991 р. №1,2

Історія західноєвропейського мистецтва III-XXвв. М., 1940

Історія мистецтва закордонних країн. — Том 2. Видавництво «Академія
художників». – М., 1990.

Історія мистецтва зарубіжних країн. Том 3. М., 1964

Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997.

Ліванова Т. Історія західноєвропейської музики до 1789 р. — М., 1982.

Мистецтво бароко / Відповідальний редактор Алексеєва. — М., “Наука»

Ренессанс. Бароко. Класицизм. Проблеми стилів в західноєвропейському
мистецтві / Відповідальний редактор Віллер. — М.,’Наука», 1996

Розеншильд. Історія зарубіжної музики до середини XVIII ст. -М., 1990/

Українська та зарубіжна культура. – К., 2001.

Чечот И.Д. Бароко как культурологическое понятие. // Бароко в славянских
культурах. – М.,1982.

PAGE

PAGE 30

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи