ЗАСНУВАННЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Найдавніші джерела, в яких містяться відомості про походження
Києво-Печерського монастиря, – це пам’ятки давньоруської писемності
“Повість временних літ” та “Києво-Печерський патерик”. Автори цих
рукописних книг були сучасниками подій, пов’язаних з виникненням
монастиря. Більше того, вони були його мешканцями – ченцями, а деякі з
них відігравали значну роль у суспільно-політичному житті.

У “Повісті” під 1051 роком говориться, що якийсь чоловік з міста Любеча,
на Чернігівщині, відправився на Афон у Грецію, де був пострижений у
ченці під ім’ям Антонія, після чого повернувся на батьківщину і опинивсь
у Києві. Тут, після довгого блукання по монастирях, поселився в печері,
виконаній пресвітером Іларіоном, якого у 1051 році Ярослав Мудрий
поставив митрополитом.

Незабаром до відлюднтка почали збиратися ченці, і коли їх стало вже 12
чоловік, Антоній призначив їм ігуменом Варлама , а сам подався на
сусідню гору і викопав там другу печеру , яка тепер називається Ближньою
печерою. Там-таки, за свідченням літописця, засновник монастиря й помер.

Залишена Антонієм чернеча ггромада швидко розросталася. З часом її
ігумен звернувся до великого князя Ізяслава Ярославича з чолобитною,
вимолюючи в нього надпечерну гору. Коли князь задовільнив це прохання,
ченці побудували там надпечерний монастир з церквою, келіями та іншими
будовами. За твердженням літописця, це був початок існування монастиря,
а оскільки раніше ченці жили в печері, то він “прозвався Печерський
монастир”.

З цього видно, що Печерський монастир як чернеча община з усіма будовами
сформувався за часів ігуменства Варлама при активній участі Антонія.

У “Києво-Печерському патерику” обставини виникнення Печерського
монастиря викладені трохи інакше, ніж у “Повісті временних літ”.

На думку відомого дослідника літописів О.О. Шахматова, версія “Повісті”
про заснування Печерського монастиря більш вірогідна . Але він не
розглядає питання, коли саме це могло статись. Інший дослідник
давньоруських літописів М.Д. Присєлков вважає, що монастир “зародився у
самому кінці князювання Ярослава і вже в добу Ярославичів”, тобто не
раніше1053 року і не пізніше 1054 року. На його думку, Антоній
пострижений у ченці не на грецькому Афоні, а в Болгарії, десь до 1051
року.

X

ям ченця Никона Великого, якого греки усунунули з митрополитчої кафедри.

Києво-Печерський монастир остаточно сформувався як релігійна община 1062
року. В цей час зібралася необхідна кількість ченців, було призначено
ігумена, монастир одержав ділянку землі над печерами, на якій побудовані
церква, келії та інші монастирські приміщення. Усе це говорило про те ,
що монастир на цей час був юридично оформлений , бо без згоди
митрополита князь не міг би дарувати землю для створення монастиря.

1062 року ченці, за порадою Антонія, обрали ігуменом боярського сина
Варлама.

Києво-Печерський монастир був активним провідником християнської
релігії, введеної на Русі у 988-989 роках. Християнство, насаджуване
серед народних мас силою, мало подолати роз’єднувальну тенденцію
племенної язичницької релігії на Русі, витіснили культ старих богів і
об’єднати суспільство на грунті нової релігійної ідеології. Воно сприяло
централізаторській політиці великого князя, який прагнув об’єднати
розрізнені східнослов’янські племена в єдиній централізованій державі на
чолі з самодержцем.

Києво-Печерський монастир відігравав важливу роль в історії Давньої
Русі, він активно втручався в політичні справи держави, засуджував
князівські усобиці, виступав за незалежний розвиток руської православної
церкви, що ставало приводом для частих конфліктів ігуменів монастиря з
київським митрополитом – греком. Проте конфліктим, що виникали між
князями та Печерським монастирем, не мали антрогоністичного характеру.
Монастир завжди захичав міцну централізовану монархію, відстоював
недоторканість влади великого князя.

Князь Ярополк Ізяславич у 1158 році подарував монастирю Небельську,
Дервську і Лучську волості та інші угіддя біля Києва. Того ж року князь
Гліб Всеславич Полоцький та його дружина Анастасія Ярополківна
подарували печерським чорноризьцям 700 гривень срібла, 100 гривень
золота і 5 сіл з челяддю. Суздальський єпископ Єфрем, постриженець
Києво-Печерського монастиря, пожертвував своїм землянам маєток в м.
Суздалі з церквою Димитрія і селами.

Монастир, прагнучи до збільшення своїх володінь, вдався до захоплення
земель селянських общин та інших монастирів. У 1128 році ченці силоміць
“з гріхом великим і безправно” захопили Дмитрівський монастир у Києві.
Печерський монастир стає нетільки впливовим релігійним центром, але й
великим феодалом – землевласником і експлуататором покріпачених селян.

Похожие записи