Реферат на тему:

Світові релігії

План

Виникнення світових релігій.

Буддизм.

Християнство:

Православ’я.

Католицизм.

Протестантизм.

Іслам.

1. Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій,
що на відміну від релігій етнічних та регіональних набрали
міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іслам — це підсумок
тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між
різними країнами та народами. Ці релігії принесли уявлення про рівність
єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі
певних традиційних культур, пов’язаних з національно-державними
ідеологіями. Космополітичний характер світових релігій дав їм змогу
перетнути державні кордони. На першому етапі вони стали основою
об’єднання поліетнічних за складом імперій — Римської, Візантійської,
Арабського халіфату, Османської імперії та ін. Пізніше подекуди
сформувалися навіть особливі теократичні держави: Ватикан, Тибет, Іран
та ін.

2. Буддизм. Ця найдавніша зі світових релігій виникла в VI—V ст. до
н. е. в долині ріки Ганг у північній частині півострова Індостан. Її
засновником був Сідхартха Гаутама, Будда Шак’ямуні (Шак’я та Гаутама —
родові імена, муні — мудрець).

За легендою, майбутній Будда сам вибрав своє останнє переродження в
родині Шудходани — правителя одного з невеликих князівств Північної
Індії. Дружина правителя Махамайя побачила вві сні, як білий слон
увійшов у її правий бік, після цього вона завагітніла і також через бік
народила сина. Хлопчика, який відразу зробив три кроки, назвали
Сідхартха — «той, хто виконає призначення».

Знаки величі на тілі немовляти свідчили про те, що доля його буде
незвичайною. Мудрець Асіта, побачивши хлопчика, засміявся і заплакав, а
відтак пояснив, що сміється, бо на землю прийшов спаситель, а плаче
тому, що не доживе до виконання ним місії. Сідхартха, за словами Асіти,
міг стати або великим правителем, або врятувати світ від страждання.

На сьомий день після народження хлопчика його мати померла. Батько, який
один мав виховувати сина, вирішив уберегти його не тільки від будь-яких
труднощів життя, а й навіть від знання про існування будь-якого
страждання — у такий спосіб Шудходана намагався залишити для сина
можливість лише першого шляху.

До 29 років Сідхартха жив у палаці та вів безтурботне життя. Він мав
дружину, маленького сина й тисячі наложниць. Але якось він потрапив до
міста. Там відбулися чотири зустрічі, які змінили спершу світогляд, а
потім і все життя Сідхартхи.

Попервах він побачив хвору людину, тіло якої було вкрите виразками. Це
показало йому, що в житті існує страждання.

Далі він зустрів стару людину і зрозумів, що страждання не обминає
нікого. Поховальна процесія була останньою краплиною, що показала: все
життя — страждання. Четверта зустріч була з аскетом, заглибленим у
медитацію, який шукав спасіння від страждань. Сідхартха вирішив, що
також має стати аскетом. Царевич залишив палац, навіть не попрощавшись
із родиною, боячись, що вона може вплинути на його намір. Сім років він
навчався священних знань, медитації та аскетичної практики, перевершивши
своїх учителів — брамінів. Він навчився задовольнятися одним зернятком
рису на день, але з часом збагнув, що така практика може призвести до
смерті, але не допоможе у відкритті істини, бо смерть — лише ланка в
колесі перероджень (сансарі). Намагання будь-що досягти прозріння
привело його під священне «дерево бодхі» — баньян, де завдяки тривалій
медитації, перемігши спокушання демона Мари, він досяг бодхі
(просвітлення), тобто став Буддою. Через певний час Будда (за ним
закріпилася ця ознака просвітлення як власне ім’я) вирішив сповістити
людям істини, які нещодавно відкрилися йому. Під час першої проповіді в
«Парку оленів» у Бенаресі перед п’ятьма учнями він проголосив чотири
Шляхетні істини:

1. Життя — це страждання.

2. Причиною страждання є бажання.

3. Аби звільнитися від страждань, слід позбутися бажань.

4. Є можливість звільнення від страждань — це серединний, або
восьмиричний, шлях спасіння.

Сходинки цього шляху: 1) правильне розуміння (що ґрунтується на
шляхетних істинах); 2) праведне прагнення (готовність до подвигу задля
ствердження істини); 3) праведна мова; 4) праведна поведінка (утримання
від злого); 5) праведний (миролюбний, чесний) спосіб життя; 6) праведне
зусилля (самовиховання, стриманість); 7) праведна увага (активність
свідомості); 8) праведна концентрація (правильні методи зосередження та
медитації).

Серединним цей шлях називається тому, що уникає як прагнення до
задоволення бажань, так і крайнощів аскези.

Будда проповідував своє вчення 40 років у князівствах долини Гангу, поки
його душа не перейшла в нірвану (вічне блаженство). Будді тоді
виповнилося 80 років.

Послідовники Будди утворили два напрямки — дві «колісниці» — хінаяну
(тхераваду) та махаяну, з якої потім виокремилися ваджраяна, тибетський
буддизм та ламаїзм. Тхеравада — вузький шлях спасіння, доступний лише
ченцям. Цей напрямок набув поширення в Таїланді, Лаосі, Шрі-Ланці,
частково в Індії. Махаяна — північний буддизм — «велика колісниця»,
шлях, що допускає спасіння мирян. Послідовники махаяни — буддисти Китаю,
Тибету, Монголії, Кореї та Японії. Найбільш знані на Заході форми
китайського та японського буддизму — це секти чань і дзен, центром їх
учення є твердження про можливість досягнення миттєвого просвітлення
(саторі).

У буддизмі немає централізуючих інститутів. Єдине, що об’єднує буддистів
світу, — три Скарби: будда, дхарма та сангха.

Будда — це просвітлена істота, яка досягла всевідання і духовних вершин
природним шляхом розвитку свідомості та серця під час довгого ланцюга
перероджень — сансари. Головними властивостями Будди є просвітлення —
бодхі та нірвана — збавлення від «павутиння бажань» (вана), згасання
полум’я, яке підтримують пристрасть, ненависть, ілюзії. Бодхі та нірвана
знаменують собою кінцеве звільнення (мокша).

Дхарма — закон взаємозв’язку явищ всесвіту, що відкривається
просвітленим. Викладений у проповідях Будди Шак’ямуні закон дхарми до
початку нашої ери передавався усно. Записаний близько 80 р. н. е. на
пальмовому листі, яке зберігалося у трьох кошиках, він отримав назву
Трипітака: Віная-пітака — кошик статуту, правил поведінки; Сутра-пітака
— кошик бесід, проповідей; Абхідхарма-пітака — кошик філософських та
етичних текстів.

Третій скарб — сангха — це товариство носіїв дхарми (закону), чиє вчення
та особисті інтереси єдині.

Згідно з ученням Будди людина — це не «цар природи», що нав’язує їй свою
волю, а одна з незчисленних живих істот, які постійно перероджуються
відповідно до своєї карми (карма — це дії, що спричиняють наслідки,
тобто закон причин і наслідків). Щоправда, людина — істота особлива, бо
тільки вона має можливість звільнитися від карми і досягти просвітлення
не в майбутніх переродженнях, а в цьому житті. І, навіть, як
підкреслювали послідовники чань- та дзен-буддизму, — у будь-який момент,
у «цю мить», бо природа Будди, що притаманна людині, завжди готова до
самовиявлення.

Всесвіт — це складна багаторівнева структура різних світів та «земель».
Людина потрапляє в ці світи на певних етапах свого існування. Наприклад,
у «Бардо тодол», тибетській «Книзі померлих», що датується VIII—XIV ст.,
описано проходження померлою людиною різних фаз і станів свідомості —
від зупинки дихання до нового втілення.

Таке розуміння світу й людини, як свідчить історія буддизму, може
обійтися без відповіді на головні для інших релігій питання. Сам Будда
на запитання про існування Абсолютного Духу не відповідав нічого. Це
мовчання протягом історії тлумачилося по-різному. Будда розповідав
притчу про пораненого стрілою, якому необхідно спершу витягнути стрілу,
а вже потім розмірковувати, з чого її зроблено, хто її випустив і т. д.
Можливо, «метафізичні» питання, з погляду Будди, відволікали людину від
головної проблеми — звільнення від страждань, а це проблема більше
практична, ніж теологічна.

На противагу іншим релігіям, у ранньому буддизмі нема постулату про
безсмертя душі — метою адепта є позбутися індивідуальності й досягти
нірвани, що є повним заспокоєнням дхарм (найдрібніших часточок матерії
та свідомості), а це означає зникнення індивідуальної душі. Проте, якщо
в ранньому буддизмі (хінаяні) нірвана означала небуття, то в пізніших
його формах (махаяні та ваджраяні) — це певний варіант Абсолютного Буття
інших релігій.

У махаяні розвивалася концепція бодхісатв — «тих, хто прагне
просвітлення». Бодхісатви, дійшовши до нірвани, вирішили залишитись у
сансарі для допомоги в здобутті просвітлення всім живим істотам. Відома
обітниця бодхісатви Авалокітешвари — не приймати спасіння самому доти,
доки остання часточка пилу не досягне стану Будди.

Бодхісатвою вважається і Майтрейя — будда, який має прийти в
майбутньому.

Махаяна розробила кодекс із шести чеснот — параміт («переправ») для
мирян. Це — терпіння, мужність, здатність до споглядання, мудрість,
щедрість, а також моральність, яка полягає в дотриманні п’яти заповідей
— «панча шила»: відмови від убивства живих істот, від крадіжок, від
неправди, від уживання алкоголю, від зради в шлюбі.

Ченці та миряни в буддизмі повинні користуватися на своєму шляху
спасіння певними духовними вправами та практиками.

Медитація — найбільш поширена й деталізована духовна практика — полягає
в зосередженні уваги на об’єкті, ідеї, образі аж до «розчинення» в них,
або навпаки — у концентрації на зникненні образів, на припиненні всіх
думок. Медитація може служити практичним цілям, наприклад, розвитку
надприродних властивостей людини, подоланню майї (ілюзії) та досягненню
повного пізнання — праджня, а також досягненню кінцевої мети —
просвітлення (бодхі) та нірвани. У медитативних практиках часто
застосовувалися магічні діаграми, «мапи Всесвіту» — мандали.

З інших практик можна назвати мантри, мондо та коани.

Мантри — короткі молитовні формули, цінність яких залежить не стільки
від слів, що з них вони складаються, скільки від волі та стану
віруючого. Згідно з традицією ритуальна дія одночасно стосується трьох
аспектів живої істоти — тіла, мови та свідомості (тіло діє через жест,
мова — через мантри, свідомість — через транс). Найбільш відома в
буддизмі шестискладова мантра: Ом ма ні пад ме хум, присвячена
Авалокітешварі.

Мондо — питання-відповіді, своєрідна практика в дзен-буддизмі, коли
вчитель на запитання учня дає несподівану ексцентричну відповідь, що
лежить в іншій площині, ніж питання. Такою відповіддю міг бути піднятий
палець, крик, навіть удар. Це мало поглиблювати розуміння учнем природи
власної свідомості, а іноді приводити до саторі. Ось приклад розмови
дзенського ченця Хакуїна з початківцем:

«Воїн Нобусіге прийшов до Хакуїна і запитав його: Чи є насправді рай та
пекло?

— Хто ти? — запитав Хакуїн.

— Самурай,— відповів той.

— Це ти — самурай?! Який же правитель міг узяти тебе на службу, в тебе ж
обличчя жебрака!

Нобусіге так розсердився, що почав добувати меча з піхов. А Хакуїн
продовжував:

— У тебе і меч є? Мабуть, він такий тупий, що ним не можна й голови
відрубати.

Коли ж Нобусіге підняв меча, Хакуїн зауважив:

— Так відкриваються двері пекла.

Ці слова раптово відкрили самураєві, що перед ним справжній учитель.
Сховавши меча, він уклонився ченцеві.

— А так відкриваються двері раю, — сказав Хакуїн».

У цьому мондо ми бачимо, що «сакральний простір» буддизму міститься в
самій людині.

Коани — парадоксальні інтелектуальні завдання, що вимагали від учня
виняткового ментального напруження, яке приводило до раптового прориву
на інший рівень свідомості, коли ставав зрозумілим прихований сенс
коана. Наприклад, треба було почути звук «плескання однією долонею».

Практики буддійських монастирів продовжувалися і в бойових мистецтвах:
«Шаоліньська школа боротьби» (шаоліньсі цюань-фа) сформувалася під
сильним впливом чань-буддизму і протягом кількох століть своєї історії
зберігала тісні зв’язки з цим ученням.

У Японії дух дзен-буддизму пронизує різні види діяльності, насамперед
мистецтво. Чайна церемонія, традиційна три- або п’ятирядкова поезія —
хоку і танка, мистецтво композиції, наприклад, букетів (ікебана),
ландшафтної архітектури (сади каміння), каліграфія, фехтування, музика
(гра на стародавньому струнному інструменті кото), виготовлення
паперових іграшок (оригамі) — усе це можна розглядати як різні форми
духовної практики, започаткованої на Японських островах сектою дзен.

Місця народження, смерті, першої та останньої проповідей Будди
відвідуються і шануються буддистами всього світу, як і храм Зуба Будди
на острові Шрі-Ланка. Ще одне з місць паломництв буддизму — Лхаса,
релігійний центр Тибету, колишня (до 1959 р.) резиденція далай-лами, де
знаходяться палац Потала і ступи з прахом попередніх далай-лам. З-поміж
визначних пам’яток буддійської культури варто назвати й Боробудур —
храмовий комплекс VIII ст. н. е. на о. Ява (Індонезія) з кількома
сотнями статуй будд і бодхісатв.

Найбільші свята буддійського календаря відзначаються в травні — вони
присвячені народженню Будди, його просвітленню та зануренню в нірвану.

На Заході буддизм поширювався в основному завдяки зацікавленню ним
інтелектуальної еліти. Філософи (А. Шопенгауер), письменники (Г. Гессе,
Г. Майрінк, Дж. Керуак і Дж. Селінджер), художники (М. та С. Реріхи),
композитори (А. Шенберг, Дж. Кейдж), кінорежисери (автор «Маленького
Будди» Б. Бертолуччі) намагалися створити зрозумілий для європейця та
американця образ східної релігії, не позбавляючи її ореолу таємничості.

Присвячені основам буддизму книжки росіянки О. Реріх, американця
А. Уотса, японця Д. Судзукі, твори французької письменниці О. Девід-Ніль
(Неель), яка мандрувала Тибетом, а також книжки англійського письменника
Лобсанга Рампи добре відомі читачеві (останнього автора, щоправда, було
звинувачено у фальсифікаціях). Вони пробудили зацікавлення надприродними
здібностями тибетських лам та загадковими країнами (Шамбала) у досить
широкої аудиторії. І тому не дивно, що в текстах Б. Гребенщикова
трапляється буддійська термінологія, «техаський рейнджер» Чак Норріс
пише книжки про дзен, сповідують буддизм зірка італійського футболу
Роберто Баджо та знаний американський кіноактор Річард Гір, а один з
найактивніших проповідників буддизму — лама Оле Нідал — з походження
датчанин.

3. Християнство. Християнство виникло в I ст. н. е. в Палестині. Нині
кількість віруючих різних християнських конфесій становить близько 2
мільярдів осіб на всіх континентах. Проте більшість із них живе в Європі
та Америці.

Ісус Христос, який вважається засновником цієї релігії, шанується в
християнстві як Син Божий, уособлення другої іпостасі єдиносущного і
триіпостасного Бога, як Бог і людина одночасно.

Канонічним текстом усіх гілок християнства є Біблія, що складається зі
Старого й Нового Завітів.

Загальними рисами християнства вважають:

1) універсальність проповіді, що не пов’язана з будь-якими політичними
чи етнічними рамками; 2) звернення до особистості як до носія
відповідальності перед Богом (Абсолютом); 3) ідея «спасіння людини».

Християнство ґрунтується на розрізненні земного та небесного світів,
двох «градів»; віруючі мають розв’язати складне завдання: «бути у світі
та не від світу цього». Це положення має два аспекти: прагнення досягти
Царства Небесного — особистого спасіння, а також ідею спасіння самого
світу. Вирішення цієї проблеми християнські теологи шукали,
протиставляючи тимчасові земні форми влади й соціального ладу формам
ідеальним. Одним із можливих способів її розв’язання був устрій церкви
як організації або громади людей, що керуються в земному житті
небесними, божественними законами.

Протягом історичного розвитку християнства виникало багато різних
тлумачень основних положень його віровчення та організації (церкви).
Найпоширенішими є три християнські конфесії (віросповідання) —
православ’я, католицизм і протестантизм.

Незважаючи на певні розбіжності в догматиці, культі та соціальній
практиці, їх віровчення спираються на дві євангельські заповіді Христа і
є, власне, варіантами тлумачення цих заповідей:

«Люби Господа Бога свого усім серцем твоїм, і всією душею своєю, і всім
своїм розумом, і з цілої сили своєї!»

«Люби свого ближнього, як самого себе». (Мр., 12: 30, 31).

А. Православ’я. Розділення християнства на православ’я та католицизм
пов’язане з історичним поділом Римської імперії на Західну та Східну
наприкінці IV ст. н. е. Виникли два релігійні центри — в Константинополі
та Римі. Починаючи з VII ст. загострювалися суперечності з догматичних,
обрядових та організаційних питань. У 1054 р. папа римський Лев ІХ і
патріарх Керуларій оголосили анафему (прокляття) і відлучили один одного
від церкви (цю взаємну анафему було проголошено забутою в 1965 р.).

Основу православного віровчення становлять Святе Письмо (Біблія) і
Святий Переказ — постанови Вселенських і помісних соборів, творіння
отців церкви. На 1-му і 2-му Вселенських соборах було прийнято «Символ
віри» — стислий виклад сутності вчення церкви. Головними постулатами
«Символу віри» були догмати про Бога Отця — творця неба і землі, про
Ісуса Христа як Сина Божого, його втілення, жертовну смерть,
воскресіння, вознесіння на небеса, друге пришестя, Страшний суд, про
Святого Духа, який сходить від Отця, єдину святу соборну апостольську
церкву, воскресіння мертвих та настання Царства Божого.

Центром православного культу є літургія — богослужіння, під час якого
відбувається причащання віруючих хлібом і вином, які «перетворюються в
тіло та кров Ісуса Христа». Православне розуміння Бога, що поєднує
Істину, Добро і Красу, породжує втілення цих ідеалів у церковній
обрядовості та в культовому мистецтві. Звідси походить особливо
шанобливе ставлення до культу й традиції в православ’ї.

Літургія, як і більшість інших православних обрядів, відбувається в
храмі (церкві або соборі), канонічна архітектура якого поєднує в собі
традиції іудаїзму та символіку Євангелія. Християнській храм має три
частини — вівтар, відділений у православ’ї іконостасом, середній храм і
притвор (нартекс), що відповідають трьом частинам Єрусалимського храму:
святая святих, святилище, двір. Кожен елемент храму має символічне
значення. Так, вівтар символізує і печеру Різдва Христова, і дім Таємної
вечері, і печеру поховання.

У храмах відправляються сім таїнств — хрещення, миропомазання, покаяння
(сповідь), причастя, шлюб, священство, маслосвяття (соборування).

Право відправляти літургію, обряди й таїнства мають лише священики
(ієреї). Духовенство поділяється на чорне (з ченців) та біле (одружені
священики). Єпископами, митрополитами та патріархами (архієреями) можуть
бути лише представники чорного духовенства.

У православ’ї вшановуються Богородиця та святі (канонізовані церквою
мученики за віру або подвижники, тобто ті, хто втілив у своєму житті
ідеали праведності за допомогою християнського самовдосконалення).
Способи такого самовдосконалення — це молитва, добрі справи та аскетизм
(вправи для доброчесно-

го життя) — поміркованість у бажаннях та прагненнях, суворий контроль
своїх пристрастей. Різновидами аскетизму є піст, відлюдництво,
затворництво, схимництво, стовпництво. Також аскетичною практикою є
започаткований Григорієм Паламою в ХІV ст. ісихазм (перебування в
спокої) — мовчазне споглядання, що має кінцевою метою бачення
фаворського, божественного світла. Серед православних святих особливе
місце посідають Василій Блаженний, Ксенія Петербурзька та інші юродиві,
які зрікалися не тільки слави і шани земної, а й відмовлялися від
«здорового глузду» заради наближення до божественної мудрості.

Але проблема спасіння хвилювала не тільки ченців, які сповідували
скрайні форми аскетизму, а й віруючих мирян.

У православ’ї, на відміну від протестантизму, спасіння досягається не
лише вірою, а й втіленням віри в добрих ділах. Учення церкви визнає
свободу волі та вважає, що благодать Божа може діяти в людині лише в
узгодженні з її власною волею.

Шляхом до спасіння є праведність, «подвиги та святість життя», що
можливі і за звичайних умов, а не тільки в монастирі. Головними рисами
праведного життя є розвиток у собі християнських чеснот, перша з яких —
любов, і боротьба з гріхами, коренем яких є гордість.

Ось як учив розвивати в собі любов старець Амвросій Оптинський: «Якщо ти
бачиш, що в тобі немає любові, а бажаєш її мати, то роби діла любові,
хоча спершу без неї. Бог побачить твоє бажання та прагнення і вкладе в
серце твоє любов» (Прометей 16. — М., 1990. — С. 133).

У внутрішній невидимій боротьбі з гріхом, яку мали вести всі віруючі,
допомогти могли ті, хто сам, перемігши гріх, удостоївся «світоносних
осіянь Духа Святого».

У монастирі за порадами саме до таких досвідчених ченців — старців,
вірячи в їхні пророчі та цілительські здібності, приїздили князі, царі,
письменники, паломники й віруючі, які шукали підтримки та бажали
навчитися християнського благочестя.

Подвижники й старці з любові до ближніх намагалися передати свій досвід
у слові, бесіді, книзі. Головними пам’ятками православної літератури є
«підручники благочестя», такі як «Добротолюбіє», «Києво-Печерський
патерик», «Лествиця» та ін.

Але іноді досвід міг передаватись і «безпосередньо» — як, наприклад,
свідчить записана М. Мотовиловим його розмова з Серафимом Саровським про
мету християнського життя: «У дитинстві … ви дуже хотіли знати, у чому
полягає мета життя нашого християнського, і в багатьох великих духовних
осіб про те запитували, але ніхто не відповів вам про те з певністю, —
так почав отець Серафим. — Казали вам: ходи до церкви, молися Богу,
дотримуйся заповідей, твори добро — ось тобі і мета життя
християнського… Але вони не так говорили, … справжньою метою нашого
християнського життя є надбання Духа Святого Божого… Ісус Христос
уподоблює життя наше торжищу і справу життя нашого на землі нарікає
купівлею… Земні товари — це чесноти, вони надають нам благодать
Всесвятого Духа, без якого нікому спасіння немає та бути не може.
Будь-яка справа, що твориться заради Христа, дає благодать Духа Святого,
але найбільше дає молитва». «Отче, ви кажете про надбання благодаті Духа
Святого, … але хіба Дух Святий можна побачити? Як я знатиму, зі мною
він чи ні?» — запитав я отця Серафима. — «Це, ваше боголюбіє, дуже
просто!» — … він узяв мене досить міцно за плечі та сказав: «Ми обидва
… в Дусі Божому з тобою!… Чого ж ти не дивишся на мене?» Я відповів:
«Я не можу, бо … обличчя ваше світліше сонця…» «Що ж ви ще
відчуваєте?» «Незвичайну радість у всьому моєму серці!» «Так і повинно
бути насправді, тому що благодать Духа Святого повинна оселитися в серці
нашому, бо Господь сказав: — Царство Боже всередині вас є».

В одному з коментарів до описаної дивовижної події стверджується:
«Досвід святості, досвід блаженства, досвід любові — те саме».

Старець Серафим називав джерелом благодаті молитву. Але творіння молитви
є складною практикою самозаглиблення й богопізнання. Молитва повинна
ввійти в тіло, душу та дух людини та очистити їх для поєднання людського
духа з Духом Святим. Першу сходинку можна назвати молитвою усною
зовнішньою, далі — зовнішня розумна молитва, третій крок — це молитва
розумово-сердечна, або внутрішня, потім молитва стає душевною
внутрішньою і, нарешті, сердечною внутрішньою і неперестанною.
Помічниками й учителями віруючих на благодатному, але не позбавленому
спокус, а відтак і небезпечному шляху до творіння сердечної молитви були
старці в монастирях.

Монастирі в православній традиції — це центри паломництв, подвижництва,
освіти, книжництва та друкарства.

Найбільш знані й шановані з них — це чоловічі монастирі на горі Афон
(Греція), Києво-Печерська лавра, Трійце-Сергієва лавра під Москвою,
Почаївська лавра (на Тернопільщині), Олександро-Невська лавра в
Петербурзі, Оптина пустинь, Серафимо-Дивеєвський жіночий монастир,
Покровський та Флорівський жіночі монастирі в Києві.

Історія православ’я пов’язана з розквітом і занепадом Візантії,
хрещенням східнослов’янських народів, співіснуванням і боротьбою з
ісламом на південних та католицизмом — на західних кордонах, утворенням
завдяки унії (1375, 1596) греко-католицької церкви. У Росії етапними
стали реформи патріарха Никона та розкол церкви в ХVII ст., що
позначився драматичними подіями: переслідуваннями та самоспаленнями
«старообрядців», а також утворенням сектантського руху.

У ХХ ст. православні церкви змушені були діяти, зазнаючи тиску
державного атеїзму — тогочасної (1917—1991) офіційної ідеології в
більшості традиційно православних країн. Велику частину духовенства було
репресовано, багато храмів і пам’яток православної культури знищено.

Взагалі ж у своєму ставленні до держави православна церква намагається
зберігати власну свободу: не втручатися в державні справи, не намагатися
керувати державою, але й не підкорятися їй у внутрішніх справах.

Зараз у світі існує кільканадцять автокефальних (незалежних)
православних церков: Константинопольська, Олександрійська (Єгипет, деякі
країни Африки), Антіохійська (Сирія, Ліван), Єрусалимська (Палестина),
Російська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська,
Елладська (Греція), Албанська, церква Чехії та Словаччини, Польська,
Американська. Є й чотири автономні церкви — Синайська, Фінляндська,
Критська та Японська. (Ситуація в українському православ’ї
розглядатиметься окремо.)

Православна культура поєднала в собі елементи іудейської, грецької,
візантійської культур та національні традиції народів, що прилучалися до
християнства. Архітектура, містобудування, іконопис, музика (хоровий
спів), література східноєвропейських країн тісно пов’язані з
православ’ям, починаючи від діяльності просвітителів св. Кирила та св.
Мефодія (ІХ ст.) до православного модернізму — філософського та
культурного напрямку ХХ ст.

«Світ горній» втілили у своїх творах православні іконописці — Феофан
Грек, св. Андрій Рубльов, Діонісій, художники — В. Васнецов,
М. Нестеров, М. Ге, М. Врубель, композитори — А. Ведель,
Д. Бортнянський, М. Березовський. Літургійну музику писали також
П. Чайковський, К. Леонтович, А. Чесноков, С. Рахманінов. Філософи та
письменники, що жили на слов’янських землях — Іван Вишенський, Авакум,
Дмитро Ростовський (Туптало), Петро Могила, Григорій Сковорода,
Ф. Прокопович, П. Юркевич, М. Гоголь, Л. Толстой, Ф. Достоєвський,
В. Соловйов, о. П. Флоренський, о. С. Булгаков та багато інших — убачали
в християнстві смисловий центр культури, її джерело. Хоч їх ставлення до
історичної церкви не було однаковим — від воцерковління М. Гоголя до
відлучення від церкви Л.Толстого — їх творчість тісно пов’язана з
православ’ям.

У православному календарі кожного дня відзначається пам’ять святих.
Найшанованіші з них — святителі Микола Чудотворець та Дмитро
Ростовський, преподобні Антоній, Феодосій, Агапіт та Алімпій Печерські,
преподобний Сергій Радонезький, Пантелеймон Цілитель, Великомучениця
Варвара, князь Олександр Невський.

У літургійному році є також чотири пости: Великий — сім тижнів до Пасхи,
Різдвяний, Петрів та Успенський. Серед тижня два дні — середа та
п’ятниця — уважаються пісними.

Головні православні свята — Великдень (Воскресіння Христове) та
дванадесяті свята: Різдво Христове, Стрітення Господнє, Хрещення
Господнє, Вхід Господній в Єрусалим, Вознесіння Господнє, Трійця
(П’ятдесятниця), Благовіщення Пресв. Богородиці, Преображення Господнє,
Воздвиження хреста Господнього, Різдво Пресв. Богородиці, Введення в
храм Пресв. Богородиці, Успіння Пресв. Богородиці.

б) Католицизм.

Католицизм (від грец. ??(?????? — «загальний, вселенський») — один із
трьох основних напрямків християнства. Остаточно сформувався як
віровчення та церковна організація після розділення церков 1054 р.
Католицизм має низку особливостей у віровченні, культі та структурі
релігійних організацій, що пов’язано з особливостями розвитку
західноєвропейської культури. Католицька церква має єдиний світовий
центр у державі Ватикан, що географічно знаходиться в Римі. Папа
Римський, перший єпископ церкви, вінчає її ієрархію, обирається
конклавом кардиналів на все життя і шанується як намісник Ісуса Христа
на землі. З 1978 р. Ватиканом і католицькою церквою керує Іоанн-Павло ІІ
(колишній польський прелат Кароль Войтила). З його ініціативи було
відкрито чимало нових сторінок у діяльності католицької церкви, особливо
це стосується її соціальної доктрини та екуменізму й діалогу з іншими
конфесіями. Іоанн-Павло ІІ відомий у себе на батьківщині також як
літератор — драматург і поет.

Джерелом віри католики вважають не тільки Святе Письмо (Біблію), а й
Святий Переказ, до якого долучаються й судження пап. На відміну від
православ’я в католицизмі визнаються догмати про сходження Святого Духа
«і від Сина» (filioque), про непорочне зачаття Богородиці, про
чистилище, про непогрішність Папи у справах віри та деякі інші.

Офіційною філософською доктриною католицької церкви визнано томізм —
учення домініканського ченця Фоми Аквінського (близько 1225—1274),
одного з головних представників схоластики, та неотомізм — сучасну його
форму.

Католики, як і православні, визнають сім таїнств (із незначними
розбіжностями). Особливостями католицького культу є використання
музичних інструментів (орган) під час богослужіння, скорочена літургія
(меса), можливість причащання лише хлібом та деякі інші.

Протягом століть богослужіння в католицьких храмах відправлялося
латинською мовою і лише на ІІ Ватиканському соборі (1962—1965 рр.) було
дозволено користуватися національними мовами.

Католицький культ відрізняється від православного намаганням зробити
таїнства та обряди зрозумілішими та прийнятнішими для сучасної широкої
аудиторії. Проти цього виступають прибічники традиціоналізму —
старокатолики.

У католицизмі, як і в православ’ї, існує культ святих, ікон, мощей,
реліквій, але на відміну від інших конфесій дозволені скульптурні
зображення Христа і святих, а також специфічні культи — Серця Ісуса,
Серця Марії. Особливо шанується Богородиця, створюються її санктуарії.

Подвижництво, аскетизм, молитовна практика, добрі вчинки, паломництва
визнаються шляхами до праведності та святості.

У католицизмі існує целібат — дотримання обітниці безшлюбності — для
всіх священиків; для дияконів целібат не обов’язковий.

Чернецтво в католицизмі репрезентоване багатьма орденами, кожен із яких,
наслідуючи Христа в певному аспекті його особистості, діяльності або
проповіді, намагається втілити в життя ідеали святості та праведності.
Найбільш відомі чернечі ордени: бернардинці — наступники св. Бернарда
Клервоського, кармеліти й кармелітки (ходять босоніж, як Христос),
бенедиктинці, францисканці [(жебрущий орден послідовників св. Франціска
Ассізького (бл. 1181—1226)], домініканці (орден проповідників), єзуїти
[засновником цього ордену був Ігнатій Лойола (1491—1556)], пауліни,
клариски та ін.

Найбільші центри паломництв католиків — Єрусалим, Рим, Лурд, Шартр,
Фатіма (в 1917 р. тут, за певними свідченнями, сталося чудесне явлення
Богородиці трьом португальським дітям), Турин, де знаходиться Туринська
Плащаниця, Ченстохова — у цьому польському місті зберігається
богородична ікона візантійського письма, знана як «Чорна мадонна».

Календар у католицизмі включає основні свята (їх три — Різдво, Пасха,
Зішестя Святого Духа), а також Вознесіння, Успіння Богородиці,
Богоявлення, Непорочне зачаття Богородиці, дні св. Апостолів Петра і
Павла, Усіх Святих, Свято Євхаристії, Новий рік, дні пам’яті святих. Як
і в православ’ї, у католицькому літургійному році є пости, найбільший з
яких, Великий піст, триває сім тижнів перед святом Великодня. На кожному
тижні віруючі постяться в п’ятницю.

x

z

//////////ccUUUC??U

&

&

9Oe9P>[email protected]?NvO?Soooooooooooooooooooooooooooo

dEgEkael,p>vthwry6z?z |???‚oooooooooooooooooooooooooooo

«i¶?·i1/4Ae1/2FAUeAuA?CvEUeIDOoooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

<ції, у переслідуванні людей та в політиці угодовства, що її дотримувалася церква під час Другої світової війни. Нещодавно Ватикан визнав несправедливими засудження інквізицією М. Коперника, Г. Галілея та деяких інших учених. У документах ІІ Ватиканського собору декларується необхідність позитивної оцінки наукового прогресу. Задля сприяння діалогові щодо теологічного та наукового пізнання світу Папська академія наук залучає до своєї роботи видатних учених різних країн і сповідань. Католицька церква, особливо починаючи з енцикліки (послання) Папи Льва ХІІІ «Rerum novarum» (1891 р.), спираючись на соціальний зміст Євангелія, послідовно висловлює свою позицію відносно подій, що відбуваються в сучасному світі, і намагається проводити євангельські принципи в життя. Проблеми соціальної справедливості, підтримка сім’ї, утвердження християнських цінностей у культурі, боротьба проти всіх видів насильства, утвердження діалогу як форми розв’язання духовних і світських конфліктів різних рівнів перебувають у центрі уваги енциклік римських первосвящеників. Під егідою католицької церкви діють численні організації світських католиків (спілки католицької сім’ї, католицькі професійні товариства, молодіжні організації), які розробляють і здійснюють соціальні програми, ведуть благодійну діяльність, організують паломництва, євангелізацію молоді, екуменічні контакти. Окреме місце посідають політичні партії, чия ідеологія спирається на соціальну доктрину католицької церкви: християнські демократи, християнські соціалісти та деякі інші. «Царство Боже не від світу цього, але, чекаючи, поки небесний Єрусалим зійде з небес, належить, щоб Церква, наречена Христова, приносила земні дари як молитву, одухотворювала матеріальне та втілювала духовне», — зазначено в книжці П. де Лоб’є «Социальная доктрина католической церкви» (1989 р.). У сучасному католицизмі велика увага приділяється другій заповіді Христа — «любові до ближнього», і, незважаючи на досить сильні есхатологічні тенденції, стверджується, що саме любов до ближнього стане фундаментом нової цивілізації. Павло VI в одній з аудієнцій (1976 р.) сказав: «Нова будова підноситься на горизонті нашої цивілізації життя і миру, будова цивілізації любові». Розмірковуючи про місце католицизму в історії людства, слід згадати, що шедеври архітекторів (собор Паризької Богоматері, Кельнський собор), художників (Леонардо да Вінчі, Рафаеля Санті), невідомих творців григоріанських хоралів та знаних композиторів (Дж. Палестрини, К. Монтеверді, А. Вівальді, К. Пендерецького), поетів (Данте), письменників (Г.-К. Честертона, Г. Бічер-Стоу), діяльність подвижників милосердя (матері Терези), праці вчених, теологів та філософів (Блеза Паскаля, П’єра Тейяр де Шардена), а також багатьох інших — тих, хто в тій чи іншій мірі пов’язував свою творчість з ученням католицької церкви — у різні епохи збагатили європейську та світову культуру. Католицизм поширився в країнах Південної та Центральної Європи: Італії, Іспанії, Франції, Ірландії, Португалії, Бельгії, Австрії, Хорватії, Словенії, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Литві, а також в країнах Латинської Америки. У США, Канаді, Австралії та в частині європейських країн — у Німеччині, Швейцарії, Нідерландах — католики становлять приблизно половину віруючої громади. Католицькі місії діють в Африці, Азії, Океанії. В. Протестантизм. Протестантизм [від лат. protestants, (protestantis) — той, хто проголошує прилюдно] — назва християнської конфесії, яка генетично пов’язана з епохою Реформації. Термін виник у зв’язку з «Протестанцією 20 імперських чинів» від 19 квітня 1629 р., з якою гурт німецьких князів і міст виступив проти антилютеранської постанови імперського сейму в Шпайєрі. Засновниками протестантизму вважаються католицький священик Мартін Лютер (1483—1546), Жан Кальвін (1509—1564), автор французького перекладу Біблії, та ідеолог швейцарської реформації Ульріх Цвінглі (1484—1531). Виступ реформаторів було підготовлено, з одного боку, творами Йоганна Еккарта (Майстера Еккарта) (1260—1327), Якоба Бьоме (1575—1624) та інших містиків, чий досвід доводив можливість особистого безпосереднього спілкування з Богом, а з другого — посиленням антифеодального руху, зростанням промислового виробництва та класу буржуазії. Католицька церква, яка намагалася зберегти й зміцнити свій авторитет у справах віри, була, крім того, великим феодалом. Обстоюючи право віруючого на особисте, без посередників, спілкування з Богом, реформатори вбачали в монополізації релігійного життя церквою, у багатстві кліру та монастирів головну причину морального розкладу самої церкви. У 1517 р. Лютер виступив із засудженням продажу індульгенцій у Німеччині, проголосивши свої знамениті 95 тез. У 1520 р. він привселюдно спалив папську буллу, яка сповіщала про відлучення його від церкви. У 1530 р. було надруковано «Аугсбурзьке сповідання віри», де викладено віросповідні основи нової конфесії. Виступаючи за можливість застосування в релігійній практиці національних мов, Лютер переклав Біблію німецькою мовою, був автором музичних релігійних творів, реформатором освіти. Його вважають також засновником протестантської теології. У протестантизмі релігія, з одного боку, зводиться тільки до віри, а з другого — замість обмеження лише діяльністю, пов’язаною з церквою, вона охоплює все життя людини: щоденне життя набуває релігійного змісту. Якщо для середньовічного християнства релігія — це або культ, або аскеза, що потребують особливого посвячення (вступити у спілкування з Богом міг лише наділений апостольською благодаттю священик, а виконати до кінця вимоги релігійної моралі здатний лише чернець-подвижник), то для протестантизму такою посвятою є хрещення, за допомогою якого, згідно зі словами Лютера, усі хрещені посвячуються в священство. Кожен християнин стає спадкоємцем всієї повноти благодаті, заповіданої Христом, і протестантський пастор відрізняється від мирянина не принципово, а лише своїми обов’язками. Лютер твердив: «Служити Богу — це не що інше, як служити ближньому — дитині, жінці, служникові... — кожному, хто тілесно або душевно відчуває потребу в тобі: це і є богослужіння». Протестантизм надає величезного значення домашній релігійності: читання Біблії та співання псалмів у родинному колі так само характерні для побуту віруючих цієї конфесії, як, наприклад, для католицької церкви — храмові церемонії. Із семи церковних таїнств (сакраментів) протестантами різних напрямків визнаються два (хрещення, зазвичай у дорослому віці, та причастя), або й вони вважаються лише символічними обрядами, що не відрізняються від усіх інших. Роль сакраментів виконує проповідь Євангелія та сприйняття Слова з вірою. Центральним положенням доктрини Лютера було «відпущення гріхів ... благодаттю за самою лише вірою». Згідно з цією доктриною людина може досягти праведності в очах Бога не завдяки діям («добрим ділам», «заслугам»), причастю або паломництвам, а через саму тільки особисту віру, і як дарунок за це отримати спасіння. Шляхом до віри було проповідування та розуміння Євангелія. Отже, гаслами протестантського руху стали «sola fide, sola scripture» — тільки вірою, тільки через Письмо. Письмо містить як Новий, так і Старий Завіти, але до протестантського канону не входять творіння отців церкви, як у католицизмі та православ’ї. Також нема в протестантизмі культу святих та Богородиці, пошанування ікон та інших святинь — усе це проголошується залишком язичницьких уявлень. Немає також монастирів, аскетичне самообмеження в цілому залежить від самої людини, від її свідомого прагнення до спасіння. Крім Великодня, у протестантських церквах майже немає спільних свят: деякі — відзначають Різдво; деякі — мають свої, специфічні свята, наприклад, у євангельських християн-баптистів — «свято жнив». Головними процесами в історії протестантського руху є його поширення та утворення нових течій. Попервах, у XVI ст. виокремилися лютеранство, реформатське віросповідання (цвінгліанство й кальвінізм) та англіканство. У XVI—XVII ст. точилася боротьба з контрреформацією — політикою католицької церкви, спрямованою проти реформаторів. У дальшому (з XVII по XX ст.) розвиток протестантизму був пов’язаний з ідеями конгрегаціоналізму, що визнавав за кожною окремою громадою право конституювати свою віру. Найбільш знаними з протестантських церков є нині лютеранська, англіканська, кальвіністська, пресвітеріанська церкви, а також квакери, адвентисти, методисти, п’ятидесятники, меноніти, мормони, анабаптисти, баптисти, євангельські християни-баптисти, свідки Єгови. Щоправда, належність останніх до протестантизму багато хто з дослідників піддає сумніву. Протестантизм поширився в Північній Європі та Америці, а також у країнах із традиційними католицизмом і православ’ям. Так, в Україні протестанти становлять близько 20% віруючих. Протестантські церкви беруть участь в екуменічному русі, що спрямований на об’єднання християнських церков і конфесій. Цей рух керується Всесвітньою радою церков (створена 1948 р.) та іншими організаціями. Розмірковуючи про місце протестантизму в історії, Макс Вебер (1864—1920), автор соціологічних досліджень «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905 р.) та «Господарська етика світових релігій» (1919 р.), обґрунтовував думку про те, що саме протестантизм найбільше відповідав духові капіталізму, а тому й став економічним фундаментом нової цивілізації. Це відбулося, на думку Вебера, завдяки положенням протестантської етики, яка затвердила в суспільній практиці такі норми, як чесність, працелюбність, «світську аскезу», шанобливе ставлення до власності. Виразом ідей протестантизму в культурі можна вважати розвиток книгодрукування, поширення освіти, секуляризацію в різних сферах життя та десакралізацію мистецтва. Саме протестантизм був однією з причин того, що західне мистецтво, з одного боку, позбавилось будь-якої релігійної цензури, а з другого — почало пошуки нових художніх засобів показу шляхів людини до Бога. Протестантські громади сьогодні використовують під час богослужіння і меси Й.-С. Баха, і афроамериканські «спіричуелз», і новостворені гімни в популярних та зрозумілих широкій аудиторії ритмах. Архітектура молитовних домів лише віддалено нагадує собори середньовічної Європи. Проте брак канонів не тільки створює можливості для вияву творчої особистості авторів, а й спричиняє нарікання з боку традиціоналістів, які звикли вбачати в мистецтві символ «Світу горнєго». Говорячи про вплив протестантизму на культуру, не можна не згадати відомих письменників — Джона Беньяна і Джона Мільтона, а також оригінальних богословів. Найбільш відомі протестантські теологи ХХ століття — Карл Барт (1886—1968), Пауль Тілліх (1886—1965), Дітріх Бонхоффер (1906—1945). Особливе місце в сучасній культурі та історії належить Альберту Швейцеру (1875—1965) — філософу, культурологу, музиканту й лікарю, лауреатові Нобелівської премії миру, а також борцю за громадянські права расових меншин у США, баптистському теологу Мартіну-Лютеру Кінгу (1929—1968). 4. Іслам. Іслам є другою за кількістю послідовників світовою релігією. Його сповідують майже 860 млн осіб більш ніж у 120 країнах світу. У 28 країнах іслам визнано державною релігією (Єгипет, Іран, Ірак, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати та ін.). Переважна більшість мусульман проживає в країнах Західної, Південної, Південно-Східної Азії та Північної Америки. Іслам — відносно молода релігія. Він виник на початку VII ст. н. е. на Аравійському півострові. Терени півострова населяли арабські племена, заняттям яких було в основному скотарство. Територією Західної Африки проходив торговельний шлях, що привело до появи там таких великих міст, як Мекка і Ясріб (колишня назва Медини). Тісні торговельні зв’язки зумовлювали активне спілкування з різними народами і релігіями. Виникнення ісламу підпорядковувалося загальним закономірностям появи світових релігій. Іслам формувався на ґрунті родоплемінного культу найвпливовішого племені Західної Аравії — курайшитів, релігійний та адміністративний центр якого був у Мецці. Племінним богом меккських курайшитів був Аллах (араб. аль-Іллах). Курайшитське плем’я набувало дедалі більшої економічної та політичної ваги серед інших племен, і сусідні боги витіснялися курайшитським Аллахом. У цілому соціокультурна ситуація того часу створювала всі умови для формування монотеїзму. Географічно іслам виник і поширився приблизно там, де виникли і поширилися за кілька століть до нього іудаїзм і християнство. Ця обставина не проминула для ісламу безслідно. Багато ідей і положень цих релігій було сприйнято ісламом. Жителі великих міст Західної Аравії завдяки діяльності іудейських та християнських проповідників були знайомі з ідеєю єдинобожжя — центральною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких культів. Процес формування монотеїстичної релігії пов’язаний із діяльністю реальної історичної особи — пророка Мухаммеда (близько 570—632), який походив із племені курайшитів. Він рано став сиротою, був пастухом, потім одружився з багатою вдовою і став купцем у Мецці. У 616 р. Мухаммед виступив із проповіддю нової монотеїстичної релігії, яку назвав ісламом (араб. — покірність). Мухаммед проголосив, що існує один великий Аллах і всі мають підкоритися його волі, служити йому в очікуванні судного дня, кінця світу й утвердження царства справедливості й миру на землі. У його проповідях звучали також вимоги соціальної справедливості, заклики до братерства віруючих, добровільної допомоги бідним; засуджувалося лихварство, підкреслювалася необхідність дотримувати простих норм моральності. Початкові проповіді Мухаммеда, попри всі його старання, успіху не мали. За 20 перших років проповідницької діяльності він залучив на свій бік лише кількадесят людей, наживши при цьому безліч ворогів. Проти пророка виступила верхівка курайшитів і навіть члени його сім’ї. Врешті-решт, Мухаммед утік із Мекки до Ясріба, де на нього чекав успіх. Місто Ясріб перейменували на Медину (місто пророка). З цієї події (араб. хіджра — переселення), що сталася 622 р., починається мусульманське літочислення. Мухаммед заснував мусульманську громаду (умну), до складу якої ввійшла значна частина населення Медини. Вісім років точилася війна між Меккою і Мединою, і 630 року мекканська знать вимушена була прийняти нове вчення. Мухаммед урочисто повернувся, а Мекка стала центром ісламу. З поверненням пророка до рідного міста розпочалося формування мусульманської феодально-теократичної держави — Арабського халіфату. Першим релігійним і політичним керівником цієї держави був Мухаммед. У 632 р. пророк помер та був похований у Медині. Після його смерті на пост халіфа (спадкоємця, наступника пророка) було обрано його найближчого соратника Абу Бекра, який організував кілька великих войовничих походів в ім’я Аллаха, підкорив багато племен і народів та очолив велетенський Арабський халіфат. Війни арабських халіфів не обмежувалися лише тереном Аравії. Уже у VII—VIII ст., скориставшись слабкістю Візантії та Персії, араби підкорили країни Середнього та Близького Сходу, частину Індії, Середню Азію. Почалася прискорена ісламізація підкорених народів. Халіфи економічно заохочували перехід іновірців у іслам. Ті народи, які прийняли іслам, сплачували лише десятину доходу — умр, а ті, що не прийняли, зобов’язані були сплачувати більш як 2/3 доходу у вигляді поземельного й подушного податків. Відтак воєнна сила, економічна політика й активна проповідь ісламу сприяли перетворенню цього віросповідання на світову релігію. Цікаво зазначити, що в численних сутичках ісламу з християнством майже завжди іслам виходив переможцем. У більшості ісламських країн Середземномор’я він витіснив християнство (Північна Африка, Єгипет, Сирія, Мала Азія). Те саме сталося на Кавказі, де більшість народів до поширення ісламу дотримувалися християнства, а згодом багато з них було ісламізовано (черкеси, кабардинці, аджарці). На Балканах іслам прийняла значна частина болгар, македонців, боснійців, албанців, які раніше також були християнами. Протилежних випадків — масового навернення будь-якого ісламського народу в християнство історія не знає. Здається, релігія Мухаммеда часто брала гору над релігією Христа внаслідок більшої простоти, доступності, зрозумілості масам, особливо у східних країнах, де панував феодально-патріархальний побут. Основні положення віровчення ісламу викладено в головній священній книзі — Корані. Арабською мовою ця книга називається Куран, що в перекладі означає «читання». За мусульманським переказом, зміст Корану повідав Мухаммедові сам Аллах за посередництвом ангела Джебраїла в ночних видіннях пророка. За ісламським догматом Коран існує віддавна, ніким не створений, а його небесний оригінал зберігається під престолом Аллаха. Коран поділено на 114 розділів — сур, кожна з яких складається з аятів. Слово «аят» означає знак, диво. Сури мають різний розмір і розміщені без логічного зв’язку. Найдовші сури розміщено на початку, стисліші — наприкінці. Коран написано римованою прозою, у найдавніших його частинах близькою до тієї, якою задовго до появи священної книги користувалися арабські жерці. Релігійно-догматичні, міфологічні, законодавчі матеріали Корану поділяються на кілька груп, з яких одні дуже давнього, інші — пізнішого походження. Незаперечно доведено, що найстаріші рукописи Корану можуть бути датовані VII — початком VIIІ ст. До них належить і складений за наказом халіфа Османа так званий єдиний текст Корану, який, за запевненнями богословів, є першим, що з нього робили копії. У Корані є місця, що стосуються регламентації торгівлі, майнових, сімейно-шлюбних, моральних відносин, але головна його ідея — утвердження релігійних принципів і приписів, які стосуються обов’язків віруючих щодо Аллаха. Близько чверті Корану — це сказання про пророків, сповнені погрозою жорстокого покарання тих, хто не слухатиме вісників бога. Багато сказань мають помітні сліди запозичень з Біблії й Талмуда. Так, у Корані розповідається про Ноя (Нуха), Авраама (Ібрахіма), Ісаака (Ісхака), Мойсея (Мусу), Давида (Дауда), Соломона (Сулеймана), Ісуса Христа (Ісу). Коран запевняє, що всім «людям Писання» Аллах дав відповідний закон: Мойсеєві — Таурат, або П’ятикнижжя, Давидові — Псалтир (Забур), Христові — Євангеліє (Інджиль), Мухаммедові — Коран. Принцип монотеїзму в ісламі проведено більш послідовно, ніж в інших релігіях. Віра в одного Бога (Аллаха) становить фундамент мусульманського віросповідання. Аллах — це єдиний Бог, що створив усе суще і визначив його долю. Він — вищий і всемогутній, мудрий і милостивий суддя. Поруч із ним немає жодних самостійних істот. Аллаху підвладні явища природи, люди, ангели й демони. Ангели і демони — безтілесні істоти, які виконують волю Аллаха. До них належать представники доброго начала — Джебраїл, Микаїл, Ісрафіл, ангели смерті — Азраїл, Накір і Мункар, страж раю — Рідвана, страж пекла — Маліка, утілення зла — Ібліс (шайтан), якого прокляв Аллах. Характерною для ісламу є й віра у пророків. Домінуючу роль відіграє посланник Аллаха — Мухаммед. Основне положення мусульманського Символу віри: «немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха». Мусульманин вірить у безсмертя душі, яка залишає тіло в день смерті, та у воскресіння в день Страшного суду. З цією вірою пов’язана віра в існування двох форм загробного життя — раю і пекла. В уяві мусульманина рай — це чудова місцевість, де вдосталь усього, про що людина мріє у цьому світі: вишукана їжа, холодна вода, ріки з молока й меду, безліч насолод. Пекло — місце мук і страждань. До раю потрапляють ті мусульмани, котрі ретельно виконують усі релігійні приписи; невірних і тих, які відійшли від віри, чекає пекло. Долю кожного визначає Аллах на Страшному суді. Він допитуватиме живих і мертвих, а вони, без одягу, з книгою в руці, де записано всі їхні діла, зі страхом чекатимуть рішення. Заступництво Мухаммеда може змінити вирок: Аллах може простити грішника. В ісламі чітко виражено віру в божественне провидіння. Без волі Аллаха жодна волосина не впаде з голови правовірного. Мусульманський культ базується на таких основних обов’язках мусульманина, так званих «стовпах ісламу»: 1. Повторення формули віри (шахада): «Немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед — посланець Аллаха». 2. Щоденна п’ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій дня, із заходом сонця і перед настанням ночі. Перед намазом — обов’язкове ритуальне обмивання водою. П’ятниця є днем колективної молитви. Цей день святий для східних народів, як день, коли було створено людину. 3. Дотримання посту (він називається саум або ураза). Протягом дев’ятого місяця за місячним календарем (місячний рік коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин зі світанку і до настання темряви не має права їсти й пити. Це він може робити лише вночі. Від посту звільняються хворі, вагітні жінки, дуже старі люди. Важливим обов’язком мусульманина є сплата податку (зак’ят) на користь бідних. 4. Зак’ят доповнюється садаком — добровільною пожертвою, яка становить 1/40 частину річного доходу. 5. Важливим ритуалом є паломництво в Мекку для каяття в гріхах і прилучення до святих — хадж. Хадж полягає у відвідуванні Мекки, головного храму Кааби (араб. — куб), поклонінні гробниці Мухаммеда в Медині. Паломництво має проходити у 12-й місяць мусульманського календаря. Цей ритуал є необов’язковим, він залежить від матеріальних і фізичних можливостей людини, однак кожний мусульманин повинен прагнути його здійснити. Паломники здобувають почесне звання — «хаджі» і носять білу чалму із 12-ма складками. Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона активно втручається в усі аспекти життя людей. Іслам не просто релігія, це — спосіб життя. Важливою частиною релігійно-культової системи є шаріат (араб. шарія — належний шлях). Це — сукупність норм моралі, права, культурних приписів, які регулюють життя мусульманина. Шаріат базується на Корані та Суні — священному переказі мусульман. Суна — збірка хадисів, тобто висловлювань Мухаммеда та оповідей про його діяння. Шаріат сформувався протягом двох століть. На початку його формування всі дії мусульманина поділялися на два види: заборонені та схвалювані. Остаточно ці дії було поділено на п’ять категорій: 1) суворо обов’язкові; 2) бажані; 3) добровільні; 4) небажані; 5) суворо заборонені. Принципи шаріату: 1. Братерство віруючих. Існує навіть звертання — «брат мій». Братерські взаємини передбачають взаємопідтримку, солідарність, взаємодопомогу. 2. Рівність. Усі мусульмани рівні, як зубці гребеня (мається на увазі рівність перед Аллахом). Проте на жінок цей принцип не поширюється. 3. Моральні принципи: не забувай про день Суду, будь богобоязливим, позбудься гордині, будь лагідним, підкоряйся владі та сильним світу цього, бо вони від Аллаха. У сімейній моралі та поглядах ісламу на взаємовідносини чоловіка і жінки відбилися поняття патріархально-родового укладу. Жінка — підлегла істота, яку створено для обслуговування чоловіка та для його насолоди. Але в Корані все ж таки визнаються певні людські та громадські права жінки: засуджується жорстоке ставлення чоловіка до дружини, установлюються майнові права жінки — на посаг, на спадщину. Коран дещо полегшив становище жінки, яке за патріархальним звичаєвим правом у арабів було вкрай тяжким. У мусульманських країнах мало місце певне поєднання світської та духовної влади. Глава держави (халіф, падишах) уважався спадкоємцем пророка, штат його радників складався з вищого духовенства, суд цілком належав духовним особам. Стежили за виконанням норм шаріату і тлумачили їх богослови. Тому ісламське духовенство виконувало й виконує більше світські, ніж релігійні функції. Мулла — це, власне, учитель у церковній школі. Казій (каді) — суддя, знавець шаріату. Муфтій — більш високий духовний чин — головний авторитет у питаннях шаріату. На чолі ісламського духовенства в окремих країнах стояв шейх-уль-іслам — видатний богослов і радник володаря. Його поради сприймалися як закон. Освіта молоді в мусульманських країнах також була виключно релігійною. Нижчі школи — мектеби існували при мечетях. Вищі школи — медресе були своєрідними духовними академіями. Там студенти вивчали Коран та іншу релігійну літературу, розв’язували богословські проблеми. Мовою релігійної літератури й викладання була арабська. Арабську систему писемності було запроваджено і в тюркських мовах, і в мові фарсі, хоча до них вона мало пристосована. Іслам не є єдиним. Уже у другій половині VII ст. виникли три його напрями: хариджизм, сунізм і шиїзм. Безпосередньою причиною цього розколу були суперечки щодо принципів наслідування влади. Хариджити (араб. — повстанці) організували самостійну течію наприкінці VII ст. Вони виступали за рівність усіх мусульман незалежно від їхнього походження та кольору шкіри. За вченням хариджитів, головою релігійної громади — халіфом може стати будь-який послідовник ісламу, обраний громадою. Громада має право змістити халіфа. Проте вже в середині VIIІ ст. хариджити втратили будь-який вплив, і зараз їхні громади існують лише в Алжирі, Тунісі, Лівії та Омані. Більшість сучасних мусульман належать до сунітів (майже 90% ісламського світу) і шиїтів. Суніти, спираючись на Коран і Суну, використовували концепцію ісламської державності, згідно з якою майбутній халіф може одержати державну владу на підставі договору між визнаними представниками релігійної громади і претендентами на владу. Умови, яким повинен відповідати претендент, сформульовано богословом і правознавцем Аль-Наварді: халіф має бути муджтахідом, тобто мати репутацію та звання богослова й правознавця вищого рангу; мудрим, фізично здоровим, піклуватися про благо підлеглих і походити з племені курайшитів. Шиїти вважають, що влада має божественну природу, а отже, може наслідуватися тільки нащадками Мухаммеда. У VIIІ ст. таким прямим нащадком був двоюрідний брат і зять пророка Алі. Він створив свою групу шиїтів (араб. шиа — партія) та організував змову, внаслідок якої було вбито халіфа Османа, а четвертим халіфом став сам Алі. Курайшитський рід Омейядів не змирився з поразкою. У 661 р. Алі було вбито в мечеті міста Куф. Халіфом став Муавія. Він відкупився від онука Мухаммеда Хасана і розправився з його молодшим братом Хусейном, який зчинив заколот. Коли ж ніхто з воїнів не погодився брати на себе особисту відповідальність за вбивство родича пророка, Муавія винайшов форму колективного вбивства — Хусейна буквально розірвали на шматки. Його жахлива смерть стала причиною того, що Хусейна оголосили святим мучеником. Кожного року шиїти відзначають день його загибелі — Шахсей-вахсей. У цей день відбуваються урочисті процесії, учасники завдають собі ран, б’ють себе залізними ланцюгами і т. ін. Отже, шиїти вважають єдиним справжнім спадкоємцем Мухаммеда халіфа Алі та 12 його прямих нащадків — імамів. Дванадцятий імам — Мухаммед бек аль-Хасан колись таємно зник і досі переховується. Шиїти називають його очікуваним і вважають спасителем (Махді). Вони вірять, що Махді перед Страшним судом з’явиться на землю і створить царство рівності й справедливості. Шиїти, як і суніти, визнають абсолютний авторитет Корану, а в Суні — лише ті хадиси, авторство яких належить Алі та його послідовникам. Шиїти мають і власний священний переказ — Ахбари, куди входять хадиси, пов’язані з діяльністю Алі та його наслідувачів. Принципової різниці в культовій практиці шиїтів і сунітів не існує. Серед мусульманських свят особливе значення мають такі. Ураза-байрам — свято закінчення посту, свято розговин. Святкують його в перший день наступного за рамазаном місяця — шаваля. Триває він здебільшого три дні. Під час цього свята віруючий має відзвітувати за минулий піст, почати відбувати кару за його порушення і сплатити податок (фітр-садак) на благодійні справи. Ці три дні мусульмани розважаються, відвідують родичів, близьких і друзів. Курбан-байрам — свято жертвопринесення, яке відзначається на 70-й день після закінчення Урази. Центральною, ритуальною дією є принесення в жертву барана чи верблюда. За шаріатом, баран чи коза можуть спокутувати гріхи однієї людини, верблюд — десятьох. Жертви ці необхідні для того, щоб потрапити до раю. Опинитися там можна лише в тому разі, якщо поталанить обминути Сират — міст, перекинутий над пеклом. Він тонший за жіночу волосину, гостріший за лезо, гарячіший за вогонь. При вході на Сират на віруючих чекатимуть тварини, раніше принесені в жертву; тільки по їхніх спинах можна перебратися через міст. Той, хто за життя не приносив жертв, не втримається на мосту і впаде в пекло. Мірадж — свято вознесіння, чи подорож пророка на небо. За легендою, в місяці реджеб пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраілом, здійснив на білому казковому коні Бураці (араб. — блискавка) прогулянку до Єрусалима, а звідти — до престолу Аллаха. Там він розмовляв з Аллахом, сказавши 99 тис. слів. Але сталось усе це настільки швидко, що, повернувшись, Мухаммед дуже здивувався, бо ліжко його було ще теплим, а з перекинутого келиха не встигла витекти вода. Маулюд — день народження пророка. Дата народження Мухаммеда точно невідома. Відомо тільки, що народився він у понеділок. Віруючі збираються у мечеті, де творять колективну молитву, прославляючи Мухаммеда. Проповіді й молитви відбуваються також і по домівках. Того дня частують духовенство, роблять пожертвування. Відзначають Маулюд 12-го числа місяця рабіаль-аваль. Сунет — ритуал обрізання, родинне свято. Обрізають хлопчиків 7—8 років. Обрізання є ознакою релігійної належності; воно служить цілям відособлення мусульман від людей інших віросповідань, доповнюючи ідею мусульманської винятковості. Зараз у релігієзнавстві й політології поширилася концепція ісламського відродження. Автори цієї концепції наголошують на значному посиленні ролі ісламу в економічному, політичному, духовному житті народів, які входять в орбіту традиційного поширення цієї релігії. Таке відродження пояснюється низкою причин. Одна з них — відносна молодість ісламу. Він іще не вичерпав свого потенціалу, зберіг життєву силу і здатний до експансії. Ідеологічною основою такої експансії є ідея «завершення пророцтва». У теологічному мусульманському розумінні це звучить так: «пророк Мухаммед був останнім посланником Бога на землі. Він приніс остаточну істину, і це свідчить про винятковість мусульман і привілейоване становище ісламу порівняно з іншими релігіями». Важливим є й те, що релігійні приписи ісламу охоплюють усі сфери життєдіяльності віруючих. Іслам регулює соціальний устрій, економічні, політичні, культурні відносини, сім’ю та побут. Ідеї панісламізму здобули практичне втілення в діяльності мусульманських міжнародних організацій. Першою організацією такого типу став Всесвітній ісламський конгрес (1926 р.). У наш час впливовими є Ліга мусульманського світу, організована 1962 р., і найбільш представницьке міжнародне об’єднання на урядовому рівні — Організація ісламської конференції, заснована 1969 р. Література Гараджа В. И. Религиеведение. — М., 1995. Історія і теорія релігії і вільнодумства. — К., 1996. Калінін Ю. А., Харьковщенко Є. А. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997. Лубський В. І. Релігієзнавство. — К., 1997. Мень А. История религии: В 2-х кн. — М., 1997. Основы религиоведения. — М., 1998. Радугин А. А. Введение в религиоведение. — М., 1996. История религии. — Ростов н/Д, 1996. Религиозные традиции мира: В 2-х т. / Пер. с англ. — М., 1996. Релігієзнавство / За ред. М. Ф. Рибачука. — К., 1997. Релігієзнавство / За ред. С. А. Бублика. — К., 1998. Релігієзнавчий словник. — К., 1996. Самыгин С. И., Нечипуренко В. М., Полонская И. Н. Религиоведение: социология и психология. — Ростов н/Д, 1996. Тихонравов Ю. В. Религии мира. — М., 1996. Угринович Д. М. Введение в религиоведение. — М., 1985.

Похожие записи