Реферат на тему:

Шамбхала в інших азіатських традиціях: Японія, Китай

Буддиська традиція тхеравади, що засвідчена в тайському трактаті
«Трайпум пра Руанг», написаному легендарним принцом Лутаї, в своїй
космології знає певні космічні сфери, серед яких Лока Шамбала
(Лохасімбалі) — сфера потойбіччя. Де перебуває подружжя, яке здійснює
… перелюб. Тут росте високе дерево капок з величезними гострими
шипами, яким змушені підійматися ті, хто провинився. На вершині дерева
страдальці бачать своїх партнерів, дістатися до яких можна тільки
покалічивши своє тіло до крові. Іншого шляху нема — внизу злі духи
побоями змушують їх лізти на дерево. Як тільки вони досягають вершини і
готові обнятися зі своїми коханими, їх знімають і знову змушують лізти
наверх. Це випробування триває в термін, неспівставимий з людським
життям: доба тут триває 9 млн. земних років. Дослідники вважають, що
дане буддиське уявлення є трансформацією погляду каула-шактизму про
місце замешкання богині Калі (шакті Шіви) — гору Кайлас («Кайласавасіні»
– «Мешкаюча на Кайласі», «Котарі» – «Печерна», «Калпалата» – «Ліана
бажання», «Кумбхастані» – «Маюча стан глека», «Канкіні» – «Ворона»,
«Кунта» – «Пристрасть», «Камадевакала» – «Мистецтво бога любові»,
«Кірттішча» – «Слава», «Камасварупіні» – «Сутність хтивості»).

Тут також слід додати, що дана Лока Шамбала розглядається як те
відділення пекла, де, все ж таки, відбувається в муках очищення душ для
наступного кармічного перевтілення (все ж таки, вони, будучи
перелюбниками, любили!). Це цілком узгоджується як з вченням Діонісія
Ареопагіта та Максима Сповідника про ерос («… Так і розпутник, хоча й
позбавляється добра через безсловесну хіть, … проте причетний Добру в
найслабшій подобі єднання та любові»; «… з’єднується з тим, що для
нього згубне і, хоча любов (ерос) видається збоченою, це все ж слабий
відголосок Божественної Любові (Еросу), і за благо він приймає
фантазію»), так і з вченням о. П. Флоренського «Про гееєну» (в трактаті
«Стовп та утвердження Істини»), а саме — нема пекельного вогню, є тільки
ощичающий вогонь Христа. Це поняття, проте, слід розуміти саме як
«вогонь совісті», а не як реальне полум’я. Відповідно, нема чистилища,
де грішники приречені на тимчасове, очищувальне страждання. І тим більше
нема пекла з розпеченими сковорідками та котлами з нафтою та сіркою.
Після тілесної смерті всі душі поміщаються в єдине місце. Це щось схоже
на рай, «спокій» («… Упокой душу усопшего раба твоего, в месте светле,
месте злачне, месте покойне…», де «злачне» — «поле зі злаками, сад»), де
кожна душа очищується самостійно в міру своєї совісті. Саме «спокій», а
не «світло» заслуговують Майстер і Маргарита Булгакова.

Одразу ж напрошується паралель з грецьким міфом про Сізіфа, який в
покарання в Аїді викочував величезну каменюку на гору і яка, як тільки
торкалася вершини, зривалася в низ, і Сізіф був приречений все починати
знову. Власне Сізіф, володар Ефіру (Корінф), був допущений до
бенкетування богів-олімпійців, де освіжав і омолоджував своє тіло
нектаром і амброзією, але виказав людям таємницю богів (за намовою
Сізіфа його дружина проявила начебто «подружню невірність», через що
Сізіфові вдалося умовити Аїда повернути його на землю, щоб покарати
невірну). Сізіф влаштував славнозвісні Істмійські ігри на честь свого
небожа Мелікерта-Палемона, який загинув у водах моря разом з матір’ю
Іно, дочкою Кадма, рятуючись від божевільного батька і чоловіка
Атаманта. Таку кару Іно з сином зазнали від Гери, яка розгнівалася на
те, що вона вигодовувала немовля Діоніса. Сам Сізіф був сином Еола
(сина Елліна, внука Девкаліона і правнука Прометея), мав сина Главка,
володаря рибалок і мореплавців, і внука Гіппоной-Беллерофонта («убивця
Беллера»), переказ про перебування якого у царя Тірінфу Прета і спробу
спокушення його царицею Антеєю дуже схожий на перський переказ про
спробу спокушення Сіявуша царицею Турану.

Японці знають Шамбалу як обітовану “чисту землю” (кит. Цзін-ту)
праведників, у якій царює будда Аміда (Амітабха “невимірюване сяйво”,
япон. Мурьоко-буцу), який в їх уявленні є аватарою (суйдзяку) Дзідзо,
японського аналога Кшітігарбхи – Діцзан-вана (одночасно Аміда — це
«проявлений слід» божества-камі головного святилища в Кумано, аналогічно
до того, як богиня сонця Аматерасу є проявленням будди
Вайрочани-Бирусяна тощо). Будда Аміда до досягнення стану будди був
бодхісатвою під іменем Дхармакара (у імені вчувається компонент
“макара”, можливо первинно було “дхарма-макара”, а таке злиття слів з
однаковими звуками в кінці першого слова і на початку другого є в
традиції давньо-індійської граматики) і створив на заході земний рай
Сукхаваті (“Щаслива країна”) і став земним втіленням Будди Шакьямуні.
Тепер земним втіленням Амітабхи вважається панчен-лама. Символом країни
Амітабхи є лотос, з якого народжуються всі мешканці.

У Японії в середньовіччі виник релігійний рух “Істини чистої землі”
(„Дзьодо синсю” або „Хонган тарікі сінсю”). Його засновник Хонен (1133 –
1212 рр.) вчив, що будда Аміда поклявся спасти все людство, а тому його
пошанування важливіше від особистих зусиль для досягнення духовної
досконалості. Просвітлення у приреченому світі можна досягти тільки за
допомогою мантри “О, будда Аміда!” (“Наму Аміда буцу”). Інший релігійний
філософ Сінран (1173 – 1262) вважав, що досягнення “чистої землі”
зумовлене не моральними якостями, а тільки вірою у могутність будди
Аміди. Будь-які прояви людської природи природні (“дзінен хоні”, де
“дзінен” – “речі, як вони є”, а “хоні” – “творіння, явлене через
дхарму”). Послідовник і учень Сінрана більш радикальний Юйен-бо (1222 –
1289) сформолював „вчення про Молитву” („Ігьо”) для досягнення грішним
людством „чистої замлі” з милості будди Аміди, записавши його у вигляді
„Вибраних записів того, хто в скорботі з наявності відступництва”
(„Таннісьо”). Саме тут вперше у японській історії з незвичною силою
виражена ідея трансцендентного монотеїзму, відмінна від ортодоксального
буддизму з його доктриною самоспасіння через аскезу, медитацію
(„кукан”) та інші способи досягнення істини (виявлення в собі „істинного
тіла будди”, „хонгаку”).

Наводимо деякі уривки з даного вчення:

твовать действию Изначального Обета Амида. Так говорил (Учитель)… Я же в
учении Синрана доверяюсь всецело тому, что говорил праведный муж
«Произноси Имя (Амида) и будешь спасен», — и более ничего… И затем
вверите ли вы себя Молитве или откажетесь от нее — зависит от вашего
собственного решения. Так говорил (Учитель)… Поэтому дурной человек,
вверивший себя Иной Силе, как раз и обладает истинным залогом
возрождения…».

Саме як еманацією Амітабхи виступає бодхісатвою махаяни і ваджраяни
Авалокітешвара (“спостерігаючий вниз”, або “спостерігаючий за звуками”;
кит. Гуаньінь, або Гуаньшіінь — “спостерігаючий за звуками світу”;
тібет. Жанрейсіг чи Ченразі; пор.: «шаман» — «індійське слово, що
означає «слухаючий» звуки інакшебуття в стані екстазу»), який
наділяється епітетом “Тримаючий у руці білий лотос”. Авалокітешварі
посвячена цілком 25-та глава «Лотосової сутри».

Проте поряд з Амітабхою, він має свій рай на засніжених горах – Поталу
(“Червону” або “Пристань кораблів”). Тібетські буддисти вважають, що
Авалокітешвара має земні втілення в образі глави школи кармапі або глави
школи гелукпа — далай-лами (титул цей був присвоєний монгольським
Алтан-ханом третьому наміснику школи гелукпа Сонам Гьяцо, переродженцю
першого учня Цзонкаби панчена Гедундрупа). У тібетському ламаїзмі ім’я
Авалокіташвара перекладене як spyan-ras-gzigz “зряче око” (звідси символ
ока на храмах Тібету; також око є символом планети Марс, Migmar; пор.:
«око» > «сонце» > «життя»). Це дає підстави співставити його з перським
Мітрою: “Ми шануємо Мітру, Чиї пасовиська просторі, … — Тисячевухий,
статний, Чиїх міріад очей, Могутній і високий, Він обшир оглядає…”
(“Яшт”, 10:7, 91).

Дружиною Авалокітешвари вважається богиня милосердя Біла Тара (тібет.
Далма; кит. Зі-Ванг-Му або Куан-Йєн), яка дала віруючим буддистам мантру
“О мані падме хум” (“О, ти дорогоцінність, народжена з лотоса!”). У неї
є теж свій власний “рай” із садом персиків, даруючих безсмертя. Китайці
наділяють її епітетом “Золота мати”, а захід від Китаю вважають її
володіннями. За генеалогічною тібетською легендою богиня Тара в образі
демониці каменю та Авалокітешвара в образі самця мавпи стали
родоначальниками людства (rus drug) – шістьох братів (Се, Му, Дон, Тон,
Да і Бру).

У китайців Гуаньінь зустрічається виключно у жіночому вигляді “великої
сумувальниці”, покровительки дітей, рятувальниці та активного борця зі
злом. В останньому аспекті Гуаньінь шанується у парі з Ер-ланом (“Другий
син”), божеством дамб і вод, є аналогом грецького Персея – вбивці
водяного дракона і рятувальниці принцеси. Власне батько Ер-лана і
Гуаньінь бог року Лі Бін є сином Чжоу Сіня, останнього правителя
династії Інь (Шан), що тісно пов’язана з шумеро-тазмінською культурою
Алтаю та Месопотамії (“сангами” – “чорноголовими”). Чжоу Сінь вбив свою
дружину та переслідує Лі Біна (як Добриня Настасю з вищенаведеного
епосу), але той втік до Будди. Інколи син Ер-лан і батько Лі Бін
ототожнюються як такі, бо є борцями з водяною стихією.

У Японії Авалокітешвара – Гуаньінь шанується під іменем Каннон
(“дослухатись до звуків”, від Кандзенон – “сприймаюча звуки світу” або
Кандзідзай «спостерігаючий володар»), а у Кореї – як бодхісатва Квансеім
чи Кваним. Каннон пов’язана з “молодильними яблуками”, її рай – Потала,
її епітети – Дзюїтімен («Одинадцятилика»), Сендзю («Тисячорука»),
Ньоірін («Коло здійснення бажань»), Сьо: («Свята»), Комоті («Вагітна»),
Рюдзю («З дитиною»), Рюдзу («Дракон»), Фукукендзаку («Маюча ласо»),
Бато («З конячою головою»). Вона — «одинадцятилика», «тисячорука» І
«тисячоока», «виловлююча сітями (з океану пристрастей) всіх без
винятку», «володіюча виконуючим бажання дорогоцінним каменем і колесом»
(«Ньоірін Каннон») тощо. Ту чи іншу іпостась монахи-ямабусі можуть
викликати собі на допомогу, використовуючи заклинання-дхарані (яп.
«дарані»), найдієвішим з яких є наступнае:
«онхандомасіндаманідзівараун». Але воно не має ефекту без спеціального
ритуалу, котрий передається тільки посвяченим.

Останнє йде від індуїстського образу Хаягріва – “Маючий шию коня”, бога
з класу дайтьї, який викрав з вуст сплячого бога Брахми чотири “Веди”
(пор. з подвигами вищезгаданих Амірані, Прометея та Багура). Це
загрожувало новому відтвореннюю світу і бог Вішну, за
“Бхагавата-пураною”, у своїй першій аватарі риби (Маться) вбив Хаягріву
і повернув “Веди” Брахмі. В буддизмі Хаягріва (тібет. Тамдін) —
бодхісатва, сторож Заходу (його шакті – вищезгадана левоголова
Ваджраварахі або Ваджра-Шрінхала, “Тримаюча ланцюг”, Червона Прамоха,
тримаюча знамено із зображенням Макара).

Це дає також підстави ототожнити Каннон – Хаягріву з шумерською богинею
Урука Інанною (семітська Іштар, Астартою), котра викрала у бога Енкі з
“Абзу” таблиці доль “ме” (варіант: їх викрадає демонічний Анзуд, але
зазнає поразки від бога Нінурти). Зрештою, “ме” потрапляють до бога неба
Набу, сина Ейя (Енкі) вже аккадського пантеону, який зображався стоячим
на рибокозлі Мушхуші, тобто аккадському варіанті символу сузір’я
Козерога (в 2240 р. до н.е. в це сузір’я перейшла точка зими із сузір’я
Водолія) та рибної (Маться) аватари Вішну, занесеної, без сумніву,
арійськими племенами Мітанні на Близький Схід. Слід додати, що саме
арійською мітаннійською принцесою була дочка царя Тушрата Тадухепа.
Світові вона відома як прекрасна Нефертіті, дружина єгипетського фараона
Аменхотепа IV (Ехнатона), яка навернула чоловіка і весь Єгипет до віри в
божественне Сонце, знамено якої потім підхопив іудейський пророк Мойсей,
одружений на кушитці-„сонцепоклонниці”, щоправда, будучи ініційованим
адептом „шляху лівої руки” (Ордену Зеленого/Мідного Змія/Дракона).

Старостин Ю. Космос в учении Будды // Наука и религия. — 1990. — № 6. —
С.23.

Дионисий Ареопагит. Сочинения. Толкования Максима Исповедника. — М.:
Алетейя, 2003. – С. 359.

Зеркалов А. Воланд, Мефистофель и другие // Наука и религия. — 1987. —
№ 9. — С.28-29.

Японские дзуйхицу / Сост., вступ.ст. Т.П. Григорьева. – СПб.:
Северо—Запад, 1998. – С.484—486.

Гумилев Л.Н. Древний Тибет / Сост. И.В. Мамаладзе. – М.: ДИ—ДИК, 1993.
– С. 295.

Пагсам—джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет.,
предисл. и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние,
1991. – С.205.

Пагсам—джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.13.

Свиридов Г.Г. Некоторые популярные буддистские культы в Японии
(Генезис идеологии) // Япония: Ежегодник. 1978. – М.: Гл.ред.вост.лит.,
1979. – С.222 – 236.

Похожие записи