Реферат на тему:

Шамбхала в європейській традиції

Серед представників теософського езотеризму вважається, проте, що
автором найпершого повідомлення європейцям про мудреців зі Сходу на чолі
з Іархом (“Лікар-Правитель”) є піфагореєць Аполлоній Тіанський, який
жив в епоху Нерона – в часі гонінь на всіх, хто “носить рубище” (тобто
філософів) та разом з Діоном Хризостомом був прихильником Доміціана:
”…”Прийшли ми до істинно мудрих мужів, котрим відоме грядуче”…
Пагорб, на якому мешкають мудреці, висотою приблизно з афінський
Акрополь, стоїть серед рівнини і однаково добре укріплений з усіх боків,
будучи оточений скелястим урвищем. На скелях то тут, то там видно сліди
роздвоєних копит, обриси борід та облич, а подекуди і відбитки спин,
мовби від тіла, що скотилося вниз. Говорять, що Діоніс, маючи намір
разом з Гераклом захопити фортецю, наказав панам йти на приступ,
вважаючи їх здатними вистояти у випадку землетрусу, але вони були
вражені перунами мудреців і покотилися, хто куди, а на скелях відбилася
картина цього намарного падіння. А ще подорожні, за їх власними словами,
бачили хмару довкола пагорба, на котрому мешкають індуси, за бажанням
стаючи то видимими, то невидимими… Сам Аполлоній бачив там криницю
глибиною чотири сажні, з порожнини якої виходило яскраве синє сяйво…,
вода його шанується як заповідна … слугує запорукою клятви. Біля
криниці є вогнедишний кратер, що викидає свинцеве полум’я, але не має
ні диму, ні запаху…Тут індуси очищуються від мимовільних гріхів – тому
мудреці іменують криницю “криниця викриття”, а вогонь – “вогнем
прощення”. За словами Аполлонія, довелося йому бачити дві кам’яні
посудини: посудину дощів і посудину вітрів… А ще виявилися на пагорбі
кумири богів, і не тільки індійських або єгипетських – тут нічого
дивного нема – але й стародавньогрецьихі: то були статуї Афіни
Градодержиці і Аполлона Делоського і Діоніса Лімнейського, а також і
Аміклейського, і безліч інших, настільки ж давніх, — всі ці кумири були
зведені індійськими мудрецями і шанувалися на еллінський лад. Мешкають
мудреці в самій середині Індії, і на пагорбі у них влаштоване
підвищення, зображаюче пуп (пор.: ст.-грец. omphalos, дв.-євр. thabor, —
О.Г.) землі: тут вони запалюють священний вогонь, котрий ніби отримують
від проміння сонця – і до Сонця кожнен полудень здійснюють вони
пісноспіви… “Я бачив індійських брахманів, мешкаючих на землі і не на
землі, без стін оборонених і не володіючих нічим, крім усього
сущого”…”(Флавій Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 3: 13 – 15).
Аполлонію належить афоризм: “Всілякий мудрий, хто явився від індусів”
(Флавій Філострат, “Життя Аполлонія Тіанського”, 5: 25). Вірогідно,
базуючись на даному твердженні, відомий шведський містик Сведенборг
проголошував: «… втрачене Слово, Parole Delassee, слід шукати у
“мудреців Тартарії”.

Також на часі володарювання кастільського короля Альфонса Х Мудрого
(1252-1264) було написано трактат «Боніум, або Золоті яства» («Bonium o
Bocados de Oro»), складений за арабським джерелом. Боніум — перський
цар, котрий вирушив у Індію вчитися мудрості, відвідує палац мудреців і
записує їх промови. Книга містить сентенції індійських, грецьких,
римських та арабських філософів, а також біографії деяких знаменитих
людей давнини.

Європейцям про легендарну Шамбхалу (Ксембала, Xembala) вперше розповіли
в ХVІІ ст. ченці – єзуїти Етьєн Кацелла (в інших джерелах – Стефан,
Естебан чи Естевар Качелла, Каселла, Казелла, Чачелла; пом. в 1650 р. в
Шигатзі) та Жоао Кабрал (в інших джерелах – Жак, Йоак або Джон Кабраль
чи Каброль). Вони побували у тібетському царстві Цанга (де керували лами
школи «червоних шапок»-«кармапа») в 1626 р. і в Бутані в 1628 р. Начебто
Шамбхала межує з державою Согпо (Монголією). Мандрівники в 1629 р.
досягли міста Шігадзе у володіннях панчен-лами, і ототожнили Тібет не з
Шамбалою чи Китаєм (Cathay), а з відомою з карт Великою Тартарією
(Татарією). Листи їх опубліковані в С. Wеssеl’ Еаrlу Jesuit Тrаvеllеrs
in Сеntral Asia, 1603 — 1721, thе Наguе, Маrtinus Niihoff, 1924. Також
Шамбхала вказана на карті ХVІІ ст., складеній католицькими монахами в
Анвері. Католицький єпископ Делаплас при пекінському дворі у своїх
“Анналах поширення віри” (опубл. в ХІХ ст.) розповідає про те, що в роки
важких криз імператор посилав делегації в Шамбалу за порадою.

Також про Шамбхалу повідомляють угорські вчені: в ХІХ ст. була
надзвичайно популярною в Угорщині ідея про прабатьківщину угрів у Тібеті
та спорідненість їх з тібетцями (свого роду реакція на відкриття
європейцями своєї спорідненості з ведичними аріями та індусами). Багато
угорських вчених спеціально мандрувало у Тібет для досконалого вивчення
тібетської мови та складання етимологічного словника пратібето-угорської
мови. Так, наприклад філолог А. Чйома де Кйорйоші в 1827 – 1830 рр у
тібетському монастирі вивчав тамтешньої бібліотеки і встановив, що
Шамбхала розташовується між 45-м і 50-м градусами північної широти, за
рікою Сіта або Яксарт тобто в землі тюркомовних уйгурів (тепер –
китайський Синцзян – “Нова земля”), в той час як Тібет – десь між 27-м і
35-м.

. “… Вчення, принесені з Шамбали, трапляються і в працях вчених
Європи. На кладовищі Дарджілінгу похований загадковий чоловік, угорець
родом, який жив на початку ХІХ століття. Пішки він пройшов з Угорщини в
Тібет і залишався багато років у невідомих монастирях. У тридцятих роках
минулого віку Чйома де Кйорйоші помер. У працях своїх він вказує вчення
з Шамбали, яке встановило наступну за Буддою ієрархію. Прийшов цей
вчений з Угорщини – характерно. Загадкова його діяльність”.

Проте в 1820 р. саме тібетський географічний атлас “Всесвітня
географія” розташовує Шамбалу … в Європі. Там, зокрема зазначалося, що
першовідкривач Америки Христофор Колумб народився в місті Генуя, що в
королівстві Шамбхала (чи не є це натяк на генуезьке Капітанство Готія в
Криму, яке простягнулося від м. Чембало (!), сучасна Балаклава, до м.
Черкіо, суч. Керч?). В коментарях також було додано, що Шамбалу,
начебто, ще називають Кастилією, а її столицю Калапу — Мадрідом (серед
реріхіанців говориться, що дане свідчення, поряд з розповіддю про
пресвітера Іоанна, наявне у тібетському рукописі ХVIII ст., що
зберігається в монастирі Калімпонг).

Російський культуролог В. Голованов вважає, що міфічні уявлення про
Шамбалу (варіанти написання — Sambala, Sambhala, Shambhala, Shamballa,
Shambala), таємну країну гірського світу, розташовану десь у Тібеті,
мають саме європейське походження та найбільш ретельно опрацьовані були
у писаннях товариства Мартиністів — таємного і містичного руху
європейської окультної революції Нового часу (засновник – містик-масон
Мартінес де Паскалі, автор книги «Про відновлення істот у своїй
відпочатковій якості, а також про силу духовну та божественну»). Главою
ордену був відомий магістр та містик Папюс. Орден був реформований
містиком графом Сен-Жерменом (пом. 27.02.1784 у палаці принца Чарльза),
який з’явився у Франції в часи короля Людовіка ХV. Графа привіз із
Прусії 1743 року маршал де Бельїль, а представила королю фаворитка
маркіза де Помпадур. Вважалося, що він є посланцем адептів вчення Серця
(в 1737 – 1742 рр. він, начебто, був гостем перського шахіншаха, а в
1757 р.його бачили в індійській Калькутті). Проте король прагнув
використати Сен-Жермена для укладання сепаратного миру з Пруссією, але
союзниця Франції Австрія заявила щодо цього рішучий протест і тому
Сен-Жермен змушений був втікати до Англії. В 1762 р. він з’являється при
дворі російського імператора Петра ІІІ в оточенні дружини царя Катерини
Ангальт-Цербської як «граф Салтиков» і навіть її черговий коханець.
Сен-Жермен відіграв помітну роль у змові Орлових та зведенні Катерини ІІ
на престол.

Учень Сен-Жермена прусський принц Карл фон Гессе-Кассель сприяв
Сен-Жерменові у заснуванні Масонства високого ступеня — сплаву доктрин
розенкрейцерів, тамплієрів і масонів (”Ці об’єднані секти творять
синагогу диявола, маючи повагу і силу, спрямовують свої зусилля на Божу
Церкву, щоб її найганебніше поневолити. Вони хотіли б, щоб Вона зникла
з лиця землі” , — Енцикліка „Qui pluribus”, 9 червня 1865 р.). Крім
того, Сен-Жермен входив до різних масонських лож Європи, де членами були
і Вольтер та Руссо. Начебто, місія Сен-Жермена полягала у відверненні
кривавої сторінки Великої французької революції. Зазнавши невдачі, він,
за словами його учнів, повернувся до Гімалаїв і мав знову з’явитися в
Європі десь 1875 року (саме тоді було засновано Теософське Товариство
Оленою Блаватською-Ган). За деякими легендами, Сен-Жермен передав
посвячення принцу Карлу Гессен-Кассельському, який був предком принцеси
Аліси, вона ж остання російська імператриця Олександра Федорівна.

В 1899 році в Петербург повернувся граф В. Муравйов-Амурський, прийнятий
в паризьке товариство мартиністів, який заснував російську ложу ордену.
Як вважає дослідник, реальна історія Шамбали відкривається в лютому 1893
року “Запискою” надвірного радника Петра Бадмаєва про завдання
російської політики в Азії, в котрій детально викладено процес
колоніального руху Росії на схід та можливості приєднання до імперії
Монголії, Китаю та Тібету. Зокрема Бадмаєв стверджував, що в Монголії
вірять у те, що через 600 років після смерті Чінгізхана над країною буде
встановлене біле знамено і вона буде під владою Білого Царя, котрий
повною мірою асоціювався з російським. Аналогічно у Тібеті вірили, що
Білий Цар є втіленням богині Дара-ехе, покровительки буддизму. В
містичній географії Тібету саме Росія вважалася Білою Північною (Чанг)
Шамбалою. Згодом завдяки Бадмаєву та Есперу Ухтомському, колишньому
російському посланнику в Китаї, у Петербурзі було виділене місце, де на
кошти далай-лами було споруджено храм Калачакри – Шамбали. Вітражі в
дацані зробив Микола Реріх. Надалі ідея про Шамбалу стає одним з пунктів
“кредо” багатьох теософів та езотериків.

“… Легендарна гора Меру за “Махабхаратою” і такаж легендарна висота
Шамбала в буддиських вченнях – обидві лежали на північ і слугували
висотами посвячень. І ніде детально не сказано про такі місця високого
знання”, — писав у книзі «Алтай-Гімалаї» Микола Реріх.

Про рай Шамбали з уст монгольського лами розповів європейцям буддиський
монах калмик База Гелонг, котрий в 1891 р. відбув паломництво у Тібет.
Про Шамбалу розповідає й інший паломник — бурят Г. Цибіков. Начебто він
бачив книгу третього панчен-ердені під назвою “Шамбалай-монлам”
(“Благісні побажання Шамбали”), де пророкувалася грядуча війна Шамбали з
іновірцями-мусульманами (лало).

В роки громадянської війни в Росії барон Роман
(Роберт-Микола-Максиміліан) Унгерн фон Штернберг
(29.12.1885/22.01.1886-15.09.1921), нащадок мешкаючого в Ризі
«провінціального великого магістра» Мальтійського ордену часів Павла І і
який своє прізвище «Унгерн» виводив від назви гуннів Аттіли,
наснажується містичним прозрінням Сведенборга, за яким тільки у мудреців
євразійського сходу – Тартарії–Монголії можна знайти Таємне Слово, ключ
до розгадування сакральних циклів, а також справжній містичний
манускрипт, втрачений людством, під назвою “Війна Єгови”. Барон Унгерн
декларував: “Місія Монголії — слугувати перепоною для осатанілого
апокаліптичного людства — гогів і магогів більшовизму та демократії,
профанічного світу. Виродків сучасного світу… Тут, саме тут слід
відновити Традицію та дати бій проти сил Заходу – цієї цитаделі
збоченства, джерела зла. Вся доля мого роду – це рух на Схід, до Сонця,
що Сходить. У мене нема спадкоємців, і я сам дійшов до східного краю
Євразії. Далі немає куди. Від цього магічного пункту сакральної
географії повинна розпочатися Велика Реставрація. Халха – Святі степи –
Великий щит…”

З протилежних позицій до Р. фон Унгерна виступили художник М. Реріх
(1874–1947) та його дружина–теософ Олена Реріх (1879–1955): “…Вже
говорив, що наші представники відвідали Маркса в Лондоні і Леніна в
Швейцарії. Явно було промовлено слово Шамбала. Різночасово, але однаково
обидва вожді запитали: “Які признаки часу Шамбали?” Відповідь була: “Вік
істини і світової общини”. Обидва вожді однаково сказали: “Нехай швидше
прийде Шамбала”. Словами вождів вимірюємо спадкоємців… В книзі общини
не може бути пропущене поняття Шамбали”. Ба, більше того! Лідер ворожого
Унгерну монгольського угруповання прокомуністичний Сухе-Батор
наголошував своїм воїнам, що, борючись за визволення Монголії, вони
переродяться у воїнство Шамбали.

В одним з проектів, який М. Реріхи обговорювали у 1926 р. з більшовиками
Г. Чічеріним та А. Луначарським, було створення в центрі Євразії великої
монголо-сибірської держави – “Нової Страни” на основі
буддо-комуністичного світоустрою, такої собі “Червоної Шамбали”.
Начебто благословення на це давали Великі Махатми Шамбали, послання яких
Реріхи передали радянському керівництву (подаємо мовою «оригіналу»):

«На Гималаях мы знаем свершаемое Вами. Вы упразднили церковь, ставшую
рассадником лжи и суеверий. Вы уничтожили мещанство, ставшее проводником
предрассудков. Вы разрушили тюрьму воспитания. Вы уничтожили семью
лицемерия. Вы сожгли войско рабов. Вы раздавили пауков наживы. Вы
избавили землю от предателей денежных. Вы признали, что религия есть
учение всеобъемлемости материи. Вы признали ничтожность личной
собственности. Вы угадали эволюцию общины. Вы указали на значение
познания. Вы преклонились перед красотой. Вы принесли детям всю мощь
Космоса. Вы открыли окна дворцов. Вы увидели неотложность построения
новых домов Общего Блага! Мы остановили восстание в Индии, когда оно
было преждевременным, также мы признали своевременность Вашего движения
и посылаем Вам всю нашу помощь, утверждая Единение Азии! Знаем, многие
построения совершатся в годах 28-31-36. Привет Вам, ищущим Общего
Блага!».

Це було більш ніж реально, оскільки ще 26 травня 1918 р. статтею “Ключі
Сходу” газета “Жизнь Национальностей”, орган Наркомату у справах
національностей, який очолював Йосиф Сталін (псевдонім походить від
Staehlin, яке було в першому закордонному паспорті уродженця Грузії і
сина осетинського єврея-вихриста Джугашвілі), пропагувала ідею А.М.
Амур-Санана використовувати калмиків для поширення “ідеї Влади Рад”
серед монголо-буддійських народів Євразії. Надалі радянський уряд
фінансував декілька експедицій та дипломатичних місій в Тібет.

В радянські часи ідеї тібетської нейроенергетики-«містичної медицини»
(«Дюнхор») пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник
Всесоюзного інституту експериментальної медицини Олександр Васильович
Барченко (1881 — 1938). Про діяльність його розповідає книга спогадів
сина: С.А. Барченко «Из мрака» (Москва, 1991). Належав О.В. Барченко до
масонської ложі «Блакитна зоря» спільно із астрономом Олександром
Кондіайном та співробітниками ОГПУ-НКВД Яковом Блюмкіним (колишній есер
і вбивця в 1918 р. німецького посла Мірбаха) та Глібом Бокієм.
Найцікавішим в цій історії є те, що, як зазначає В. Дьомін, що сприяли
А.В. Барченку наркоми внутрішніх справ Ф.Е. Дзержинський та закордонних
справ СРСР Г.В. Чічерін. Якщо перший в 1922 р. підтримав експедицію О.
Барченка з дослідження Російської Лапландії (на прохання директора
Інституту мозку академіка В. Бехтєрєва; парадокс в тому, що окультисти
для легітимності пошуків О. Барченка та його послідовників апелюють до
послідовника тієї психологічної доктрини (в нашому випадку, до
Бехтєрєва), яка, вважаючи за необхідне визначення настроїв суспільства,
творчої роботи та суспільних дій, не визнавала понять «народна душа»,
«народні почуття», «народний дух», а апелювала до колективної
рефлексології як науки про психологію народів і заперечувала вивчення
міфів, звичаїв та мови), то в доповідній записці на адресу Політбюро ЦК
ВКП(б) другий писав про те, що вчений досліджує проблеми доісторичних
культур на Півночі Євразії і вважає, що деякі з них володіли науковими
знаннями, які далеко переважали існуючий тепер історичний період (Див:
Андреев А.И. От Байкала до священной Лхасы: Новые материалы о русских
экспедициях в Центральную Азию в первой половине ХХ века (Бурятия,
Монголия, Тибет). СПб.-Самара-Прага. 1997. С. 170). О. Барченко,
начебто, як він писав у листі професору Г. Цибікову від 24 березня 1927
р., був посвячений у «Традицію» якимись таємничими юродивими з
Костромської області, які навмисно його для цього відвідали у Москві.

В своєму романі «Втрачений горизонт» (1933) Джеймсом Хілтоном (і в
наступному однойменному кінофільмі, 1937) було розказано про дивний
квітучий рай у серці холодного Тібету. Пізніші дослідники-географи з
«Нешнл Джіогрефік» ототожнили його з ущелиною Пемако в районі ріки
Брахмапутра. В 1930 р. американський спіритуаліст і послідовник Аліси
Бейлі Морріс Дореал (1902-1963) заснував «Братство Білого Храму» і в
своїй книзі «Майтрейя, володар світу» написав, що Шамбала — це великий
Білий храм у Тібеті, що знаходиться на глибині 75 миль під Гімалаями,
оточений великими просторами та проходами. Він описує Шамбалу як
складову з двох частин, де південна — це область замешкання адептів і
великих гуру, а північна — місце, де перебуває грядучий аватара
Майтрейя. В іншій своїй книзі «Ізмарагдові плити атланта Тота» Дореал
проголосив, що отримав посвячення від тібетських монахів і переклав з
таємної мови скрижаль Тота, збережену з часів загибелі Атлантиди під
якоюсь пірамідою.

На початку ХХ ст., як описує російський дослідник О. Андрєєв у книзі
“Час Шамбали”, серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще
один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ про підземну
країну Агартха (Агарті, санскр. “невловима”, “недоступна”,
“невразлива”). В 1910 р. послідовники щойно померлого французького
традиціоналіста Александра Сент-Іва д’Альвейдра опублікували у Парижі
його твір під назвою «Місія Індії в Європі» («Mission de l’Inde en
Europe»). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року,
автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.

Александр Сент-Ів народився в католицькій сім’ї. Вихователем його був
католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у
Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він
вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та
академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого
письменника про прадавній «соціальний заповіт». Тут він знайомиться з
працями Антуана Фабра д’Оліве, зокрема «Відновлена єврейська мова» («La
langue hebraique restituee», 1815).

Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в
Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в
Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною
Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії
титул маркіза д’Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та
літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось
індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення
в таємне вчення. За реальними ж даними він був учнем французького
езотерика Фабра д’Оліве, автора книги «Відновлена єврейська мова».

Найбільш популярними працями Сент-Іва були: «Місія соверенів» (1882),
«Місія робітників» (1883), «Місія євреїв» (1884), «Місія Індії в Європі»
(1886) та «Місія французів» (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав
основи «іудео-християнського соціального закону» — Закону Синархії — та
виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону
Синархії передавалися протягом 86-ти століть по ланцюгу наступності
через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв,
від євреїв до християн.

У праці «Місія Індії в Європі» Сент-Ів розповідає про таємничу країну в
надрах Гімалаїв — Агарті (Agarttha). Країна ця має „СИНАРХІЧНУ” форму
правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням
Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний,
пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому
синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького «синархія» —
«співвладдя»), що є одночасно теократичним і демократичним, складається
з потрійної «соціальної» ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни,
глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є
втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та
справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини —
інтелектуальній, моральній і фізичній.

Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним
Рамою (героєм давньоіндійської «Рамаяни») як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА
ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається
«САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ» білої раси, котра перемогла тоді пануючу «чорну
расу». В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних
центрів-«університетів», де зберігався вищий гнозис та здійснювалися
ініціальні обряди. Правляча династія, глава якої титулувався brahatma
(brahmatma), належала до так зв. «Сонячної» (Surya-vansha), котра колись
мешкала в Айодхі і веде свій родовід від Вайвасвата (Вівасвата), сьомого
Ману даного циклу. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е., внаслідок
розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні
Принципи, розпочався розпад премордіальної Рамідської імперії. На землі
поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці „пішли під землю”.
Іршу очолив повстання саме „царсько-кшатрійської” касти проти жрецтва.
Символами повстання стали „Бик” („Тілець”), „Місячний Серп”, „Червона
барва”, „Червона голубка”.

Характеризуючи „соціально облаштовану” — синархічну — державу Агарттху,
Сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав
анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення
сучасного світу, як бідність, проституція, п’янство, антагонізм верхів
та низів, поділ людей на касти тощо. Керована «вождями великої духовної
сили», вона є «центр ініційованих», зберігаючий у своїх надрах «літописи
людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків». Міста Агартхи
«розташовані найчастіше у підземних будовах» і тому невидимі людям. Там,
у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців — «повне
зібрання всіх мистецтв і давніх наук». Там же у підземеллях
«багаточисельний народ двіджасів» (двічінароджених) вивчає священні
мови, а серед них — «універсальну» мову Ватан. Про жерців Агартхи
Сент-Ів говорить наступне: «Все ними досліджено в просторі та в глибинах
морів, навіть роль магнітних потоків, що йдуть від одного полюса до
іншого. Все вивчено у повітрі, навіть і невидимі сутності, котрі там
перебували, навіть електрика, котра там розвивається у луни (ехо), після
того, як вони утворилися в надрах земної кулі, щоб туди повернутися».

Солідаризується з Сент-Івом й Говард Філіпс Лавкрафт, описуючи в
«Потойбіч сну» приховану державу Великої Раси соціал-фашистського типу.
Спершу вона існувала як королівство Ломар на Північному Полюсі і з
успіхом відбила напади варварів-інутів, які поклонялися живому
інопланетному богу Гнофкех (він же — Ран-Тегот), якому приносили людські
жертви. Але позбавлені благородства орди карликів-інутів (натяк на
самоназву ескімосів «інуїт»!) під час містичного свята Полярної Зорі
Седави захоплюють королівство і залишки емігрантів змушені спочатку
рятуватися в непрохідних болотах Арвари, а потім, після жахливої
космічної катастрофи (внаслідок якої, за М. Серрано, Північний полюс
став тепер Південним, а «Гіперборея»-Ломар — Антарктидою), каста жерців
(«блукаючий-левітуючий Храм») переселилася на південь у Гімалаї, де
заснувала в недоступному просторі» (Ultraraume) приховану цивілізацію
«сірооких людей» (Агартху), котрі, будучи сповідниками Ранкової та
Вечірньої Зорі Венери („Орден Восьмикутної Зорі”, A-Mor, Leliwa,
Re-Che), стали вихователями нової раси рятівників світу — золотоволосих
та блакитнооких героїв (Олімп-Ансузгард у західній традиції або аватара
Парашурама у східній), «люциферіти, діти Венери-Фрейї-Іштар» (за М.
Серрано),

… От храма на Святой Горе Сумеры,

Что в Арктике, ушедшей подо льда,

История, как огненные стрелы,

Взлетела к храму с именем Христа.

Мы — арии. С созвездья Ориона.

Столица Арка. Земли вкруг Орусь.

Наш корень — АР, как древняя корона.

От той земли берет названье Русь.

И прямо под Полярною звездою

Была тогда цветущая страна.

Но холод, льды сжимали все живое,

И шла вслед ледяная тишина.

Трагедия средь ледяного плена.

По перешейку шли к большой реке.

Ее назвали Русь (а ныне Лена).

Так Арктика осталась вдалеке.

(Д. Окунєв)

Зрештою, як вже вважають подальші інтерпретатори (зокрема, Маттеус Мух,
автор «Батьківщини індогерманців у світлі доісторичних досліджень», 1902
р., Герман Хірт, автор «Індогерманців», 1905-07 рр., фон дер Лаєн, автор
«Боги германців та їхні саги про богів», 1908 р., Аксель Ольрік, автор
«Нордичного духовного життя», археолог Густав Коссіна, який заснував у
1909 р. товариство для їх вивчення та расолог Гюнтер Ганс), останні
стали правлячими кастами (та класами) расово різних етносів: «… народи
— це завжди расові суміші і ніколи не раса …вдалося виокремити чисті
расові типи. Європу населяє п’ять рас: нордична, західна
(середземноморська), східна (альпійська), динарська та
східно-балтійська. Вони наявні майже у всіх народів Європи, тільки у
різних пропорціях. Так що не можна більше говорити про германців,
романців і слов’ян як про раси» (Гюнтер Ганс,
«Нордична ідея»). В термінології езотериків ці змішані раси нащадків
атлантів визначаються як «напівбожественні», «діти Вдови» (Ісіди,
Люціни, Белісени, Чорних Дів), «адаміти» (за М. Серрано).

Але не дрімали і їхні вороги-варвари, на бік яких перейшла частина
касти воїнів після загибелі постгіперборейського її осередку —
Атлантиди. Вони заволоділи колонією Агартхи Шамбалою (або ж збудували її
як альтернативну копію Агартхи) і змусили касту умільців-вайшів служити
собі, витворивши власну соціальну систему з ідеалом Користі та ідолом
Золотого Тільця Баала, а також вивели особливий вид
біороботів-«големів», деструкторів та фальсифікаторів, «беструр»: «…
they made a monstrous, artificial race as the perfect willing parasite
so they could eventually infest and devour every organic civilization on
Earth».

Цих «големів» М. Серрано з неприхованою іудеофобією ототожнює з євреями.
Щоправда, не всі погоджуються з цим: «… «Семітичні» мови є
незаконнонародженими нащадками перших фонетичних викривлень старіших
нащадків раннього санскриту. Оккультна Доктрина не приймає такого
поділу, як арійці та семіти… Семіти, особливо араби, суть пізніші
арійці, які виродилися духовно і вдосконалилися у матеріальності. До цих
належать усі євреї та араби. Перші є племенем, що походять від Чандала
Індії, від вигнанців, до того ж багато з них було екс-брамінами, які
шукали порятунку в Халдеї. у Сінді і Арії (Ірані) і насправді були
народжені від свого батька А-Брам (Не-Брамін), близько 8000 років до
Р.Хр. Останні ж, араби, є нащадками тих арійців, котрі не бажали йти в
Індію під час розсіяння народностей, деякі з них залишилися в
прикордонних з нею землях, в Афганістані, в Кабулі (… Афганці
називають себе Бен-Ізраїль, дітьми Іс(са)раіль від Ісса «жінки і також
землі», синами Матері Землі. Але якщо ви назвете афганця Яхуді (єврей),
він уб’є вас. Імена припущених дванадцяти племен євреїв та імена
справжніх дванадцяти племен афганців тотожні…) і вздовж ріки
Аму-Дар’ї, тоді як інші проникли і захопили Аравію…».

Начебто саме змішанням з людьми на генетичному рівні «големи»-«беструри»
призвели до виродження більшості людства, а саме до того, що у людства
панівну функцію завоювала големівська домінанта — розум, який щонайперше
пов’язаний з розрахунком та вигодою, і який нівелює відпочатково
притаманний людині інстинкт — «моральне почуття», який проявляється у
симпатії, співчутті, співстражданні і безкорисливості (Шефтсбері, Ф.
Хатчесон).

Саме перипетії протистояння в середині західної групи касти воїнів між
вірними Традиції («Еаренділ») та зрадниками («Мелькор-Моргот»)
візіонерськи описав у своєму циклі «Володарі кілець» та «Сільмарілліон»
Дж. Р.Р. Толкієн. Тут королівству Ломару та зорі Седави Лавкрафта
відповідає королівство Белеріанд та сяючі Сільмарілли Першої епохи, а
Атлантиді (Аталанте-Еленне) західної традиції — Нуменор Другої епохи, а
Гондору ж, «Середземеллю», захопленому та колонізованому
нуменорцями-«атлантами», відповідає Західна Євразія, від якої відірвана
і створена «Європа»; загибла благословенна Гіперборея, захоплена
полчищами ворогів, тотожна толкієнівській відпочатковій Удун, що зазнала
мордорської «реінкарнації» в Утумно — Північ як оселю зла.

Частину колишніх зрадників (атлантдертальців) було повернуто до
істинної премордіальної Традиції шляхом розділення їх на функціональні
касти (збережені досьогодні в їх соціальних структрах). Місію цю
виконували посланці Агартхи для різних частин земного кола. Наприклад,
для європейських та північноафриканських етносів ці «індогерманські»
«вихователі» формувалися на Північному Заході Європи, в «Арктогеї» (за
Гвідо фон Лістом). Зокрема, про це повідомляє еддична «Розповідь про
Ріга» («Рігстула»).

Перед «індогерманцями» невдалий проект такої «реновації» традиції
спостерігаємо на прикладі кельтів: «… кельтська традиція могла б із
високою вірогідністю розглядатися як одна з «точок з’єднання» традиції
атлантичної з традицією гіперборейською, який здійснився на закінчення
вторинного періоду, в котрому атлантична традиція була переважаючою
формою і мовби «заміщенням» перворідного центру, вже недоступного
рядовому людству».

Однак існування «індогерманців» призначене виключно для цієї місії
«інфільтрації», спроба ж «вивільнити» («хальгед») з расового змішання і
поставити «індогерманську расу» вище над іншими неминуче призвела до її
демонічного переродження (в 1935 р. на це вже вказував перший керівник
«Ahnenerbe» Герман Вірт, за що був підданий гестапо домашньому арештові,
під яким перебував аж до кінця другої світової війни). Адепти «хальгеду»
символічно представляють ідею «вивільнення» у досягненні стану
«андрогінності», коли расове божество «одружується (онанон) саме на
собі» (Ір-Мін, Гер-Мін, за М. Серрано).

Інша група езотеричних «вихователів», стверджує О. Блаватська,
сформувалася у високих плоскогір’ях Азії, де асимілювала т.зв. «сьому
суб-расу атлантів» (до якої належали і пелазги, малайці, монголи,
тібетці, угро-фінни, ескімоси), які поклонялися богові Нерею (Нараді,
Гермесу), внаслідок чого виникають такі «раси», як єгиптяни, греки та
фінікійці. Але для цієї групи прааріо-атлантів Нерея-Наради-Гермеса
ритуал на честь предків був більш важливіший, ніж поклоніння богам…
Вони витримували навали інших суб-рас атлантів — «жовтих і червоних,
брунатих та чорних», які поклонялися надзвичайно ревнивому та мстивому
богові Посейдону.

В традиції т.зв. «Церкви Інглінгів», відповідно з її «Сантіями»
(«книгами сакрального одкровення»), ця північно-західна «індогерманська»
«академія» («да’Арія») заснована саме у … 458 519 р. до н.е., коли там
вперше приземлився «літаючий корабель» «Вайтмана», з якого вийшли
світлорусі і срібноокі представники родів Ра’І з клану Зімун («Небесної
Корови»), світлорусі і зеленоокі Х’Арра з клану Троара, блакитноокі
Сва-Га з клану Рутта, кароокі Туле з клану Інгард-Тарха. Відповідно вони
працювали над «інвольтацією» до Традиції рештків загиблих кланів Дракона
(монголоїдів) та Змії (Антлань/Атлантида), а також чорної раси Деї.
Начебто всі вони протистояли пекельному кланові Б’не
(«сірих»-гермафродитів, тотожні ракшасам індуїзму та «де(рь)монам» Д.
Андрєєва). Останні, начебто, були тимчасово переможені і заслані в
країну Гір Рукотворних, але через певний час вони вирвалися з рабства
під проводом свого вождя М’Оше. Для нівелювання магічних дій визволених
«сірих» з чотирьох кланів Да’Арії сформовано касту «Чотирьох Великих»
Арраїм, яким, власне, належить заслуга накладання прокляття на «вічне
блукання сірих планетою».

Ще інша група аріїв, як стверджує А. Сент-Ів, які власне поклонялися
богам, а не предкам, на чолі з Рамом («Овном») створили теократичну
Імперію Овна на теренах Євразійського Степу та Лісостепу на основі
Синархії («Спів-Владдя») трьох функцій — Пророчої, Жрецької та Царської.
Через декілька століть Імперія зазнала катастрофи через повстання
«червоного» принца Іршу, який проголосив домінантною царську функцію.
Звідси ж почалася переможна хода «червоного іршуїзму» планетою,
апофеозом чого стали матеріалізм, позитивізм та диктатури.

Розповів про Агартху А. Сент-Іву, начебто, афганський принц Харджі Шаріф
(який дивним чином є не мусульманином, а «брахманістом»; щоправда, слід
пам’ятати, що в Кандагарі, Пешаварі та Кабулі в ХVIII-XIX ст. існувала
впливова і фінансово забезпечена індійська діаспора мусульман). З його
благословіння Сент-Ів створив на Заході організацію з метою пропаганди
принципів «соціальної держави» — Синархії.

«… Середньоазіатське передання говорить про таємничий підземний народ
агарті. Наближаючись до входів у його благе царство, всі живі істоти
замовкають і благоговійно переривають шлях. Згадаймо руське передання
про таємничу чудь, що відійшла під землю від переслідування злих сил.
Священна легенда про підземний град Кітеж веде ж у ту таємницю». Під час
будівництва Нурекської ГЕС в Таджикистані було виявлено гігантське
скельне зображення Сфінкса (довжина — 200 м, висота — 70 м), контур
якого співпадав зі знаменитим єгипетським Великим Сфінксом (напрямок
погляду якого відхилений від однієї з осей піраміди Хеопса, котра
зорієнтована точно на схід, на північ — на 20 градусів, і начебто саме
по цій невидимій вісі рушило військо Александра Македонського з Єгипту
до Паміру). Біля передніх лап його був вхід у штучно створену печеру,
яка була початком тунелю довжиною 100 м і який закінчувався стіною,
зробленою із зовсім іншого матеріалу, ніж стіни. Надалі Сфінкс і тунель
були затоплені водами ГЕС. Згідно з таджицькою легендою, саме сюди
спустився Александр Македонський, щоб поспілкуватися з богами, але
повернувся іншим шляхом — піднявся всередині великої прозорої кулі з дна
озера, котре з того часу стало називатися Іскандер-кул.

Інтерпретатор поглядів Сент-Іва Серж Ютен вважає, що Агартха — це явище
т.зв. «паралельних світів», мешканці котрих потрапляють у наш світ за
допомогою спеціальних «літальних» апаратів та впливають на події земного
буття.

Німецькі інтерпретатори Сент-Іва вважають, що Агартха, центр
Аріо-Гнозису, символізує «шлях правої руки» (правобічної свастики; пор.:
«… Зосередження Братства Вчителів, яке складається з усіх Адептів
Шляху Правої Руки, — пише М. Реріх у книзі «З гірських вершин», —
перебуває в Центральному Духовному Сонці. Це Центральне Сонце
рівнозначне Христові, який є досконалим Сином (Сонцем) Нескіннченої
Любови»), а Шамбхала, центр Могутності, — «шлях лівої руки» (лівобічної
свастики). Начебто саме «лівим» шляхом пішли після катастрофи в пустелі
Гобі ті арійці, котрі стали предками германських племен (пор.: назва
кельтської касти жерців «друїди» пов’язана з франц. droite “права
сторона”, а назва балто-північнослов’янських жерців “кріве” – з поняттям
“кривий, лівий”; наприклад, у кельтській традиції «ліва сторона» тотожна
«півночі», а «права сторона» — «півдню»). «Лівобічна свастика»
розглядається як символ, протилежний рухові Землі, як протилежний
Часові-Хроносу. В ісламі, наприклад, лівий бік світу обходить пророк
Ілія, а правий — пророк Хадір (Хізр). Також у храмі Соломона перед
входом правий мідний стовп називався «Яхін», а лівий — «Вааз» (євр.
nehash «мідь» / nahash «змія»). В першому на горі горів вогонь, а в
другому була вода, одночасно означаючи зодіаки Рака і Козерога.

Впротивагу «лівобічній» традиції «… Ашока, — як вважається у
нацистській аріософській доктрині, — … користувався покровительством
Агарті і таємничі мешканці печер у Гімалаях, приймаючи образи прочан,
навчили його заснувати товариство Дев’яти Невідомих…, кожен з Дев’яти
постійно працює над своєю книгою».

«Лівий шлях» потрапив і в іудейську Каббалу, де діти «лівого боку»
(«сітре ахер») — це есхатологічний Ерев Рав («Велике Змішання»; в
«Тікуні ха-Зохар» — це п’ять народів нечистивого змішання: «нефілім»
(або грішні), «гіборім» (або герої), «анакім» (або гіганти), «рефаїм»
(або тіні) і амелікім (значення слова невідоме). Від останніх походять
Балеам і Балак, які трактуються як зашифровані назви Вавилону та Ассирії
-–»Бабель» (узагальнено Ерев Рав — це або власне немістичні,
раввіністичні іудеї, або арійсько-гойські етноси, нацисти, християни,
неєвреї взагалі, ті, які мають лише дві душі — «руах»-«дихання» і
«нефеш»-«кров» і піддані повністю у владу Йєцер а-Ра – «дурного начала,
егоїзму», в той час як іудеї мають ще й третю — «нешама» і можуть до
пришестя Мешіяха «обрізати» це зле начало за допомогою 613 заповідей, в
той час як для неіудеїв достатньо лише 7). Вони «злякали» «вау» у
Тетраграматоні (YHWH) і цим перепинили містичне перетікання між обома
«хе». І що тільки знищивши Ерев Рав, можна буде іудеям-«стражам дев’ятої
години» повернутися з четвертого галуту (вигнання) і відновити Храм.
Проте деякі школи іудаїзму вважають, що ці діти «лівої сторони», Ерев
Рав є приблудлими до євреїв інородцями-магами, котрі пристали до них під
час втечі з Єгипту і з того часу чинять капості. Зокрема саме вони
виготовили Золотого Тільця і що «Червона Корова», яка повинна буде бути
принесена в жертву перед відновленням Храму, саме симетрична в сенсі
стосунку до цього Тільця (Овна, Рами, Ramah, де ra «зло», а mah «маги»).
Начебто саме ці Ерев-Рав виступають як Бне-Ісраель, колонія «чорних
євреїв» (щось на зразок ефіопських фалашів) в Західній Індії (теперішні
Пакистан і частково Афганістан), які для тамтешніх арійців сформулювали
брехливу доктрину самадхи та адвайта-ведантизму і її провідниками, як
зауважує М. Серрано, є саме Шанкара-Чарья та наступні його послідовники
аж до Рамана Махаріші. Справжні ж арійці-«каула» збереглися серед
шіваїстів та тантриків, які проповідують шлях Кайвала,
«персоніфікованого Абсолюту», «диференційованого Безсмертя».

Самі ж опоненти іудаїзму саме його визначають шляхом «лівої руки» (із
заходу на схід і з півдня на північ): «… Це «ліве» начало, яке веде ще
до Ямму, Муту і Молоха, а також до «допотопного» Каїна (і ототожнюваного
з ним і змієм сатани) проникло, як видно, у талмудичний іудаїзм і
найбільш виражено — у вирослий з нього мізантропічний сіонізм… Звідси
й виникає природне прагнення християн, а також послідовників інших
«світлоносних» релігій вести постійну і непримиренну боротьбу з
будь-якими проявами сіонізму, що претендує на владу разом із «князем
світу цього»…».

В 1915 р. книга Сент-Іва була опублікована в Росії стараннями графині М.
В. Келлер та її сина Олександра. Саме звідти більшовики запозичили
поняття «Рада» (le Conseil), де воно означало державний інститут
«Соціальної держави», пізніше реалізований і в Італійській соціальній
республіці (т.зв. «республіка Сало») «червоних фашистів» Беніто Андреа
Муссоліні. Також ідею «синархічної влади» проголосив «Союз руських
фашистів», очолений поетом Олексієм Ганіним і розгромлений в СРСР в 1925
р. (сам лідер і шість його активістів були розстріляні, а приналежний до
організації та близький то теософського руху теж поет Борис
Глубоковський розповів у романі «Подорож з Москви на Соловки», а після
відбуття 8 років ув’язнення, де спільно з Д. Ліхачовим та Б. Ширяєвим
грав у табірному театрі, і повернення назад у Московський камерний
театр, помер, начебто, «від передозування морфію»).

А. Сент-Ів створив «Археометр» — містичну діаграму, являючу собою «ключ
до всіх світових релігій і наук давнини, а також до універсальної
релігії та універсальної науки». Археометр, або «археометрична
планісфера» — це певний пристрій, що складається з рухомих концентричних
кіл, у котрі вписані різні «елементи відповідностей» — букви давніх
алфавітів, ноти, барви, знаки планет та інші символи. Над створенням
цього проекту Сент-Ів працював 15 років, майже до кінця 1890-х.
Археометр появився на світ в результаті шести одкровень, отриманих
метром окультизму у різний час. Так, індійський гуру Харджі Шаріф, що
навчав Сент-Іва санскриту, відкрив йому алфавіт універсальної мови
«ваттан», що походить з Агарттх. Іншим джерелом знань для містика
слугувала душа померлої в 1895 році дружини, графині Марі-Віктуар
Келлер. В 1897 р. в день Пасхи Сент-Ів «отримав» від свого «Ангела
Світла», як він називав Марі-Віктуар, певну «Таблицю відповідностей»,
названу ним за рядком біблійного псалма «Coeli enarrant» («Небеса
проповідують…»). 26 вересня 1900 р. учень Сент-Іва, знаменитий
французький окультист і глава ордену мартиністів Жерар Енкосс (Папюс)
провів публічну демонстрацію Археометра на Міжнародному конгресі
спірітів та спіритуалістів у Парижі. Папюс після смерті вчителя в 1909
р. видав трактат про Археометр (1911 — 1912). Дана книга складалася з
трьох частин: широкого теоретичного вступу під заголовком «Істинна
мудрість», детального опису Археометра і розділу, присвяченого його
оперативного використання.

Прообразами Археометра Сент-Іва були «Ars combinatoria» Раймунда Луллія,
астрологічні сфери Гійома де Карпентра, «Прогнометр» Вронського та
планіметрична сфера Адольфа Берте.

Сучасну науку Сент-Ів відносив до т.зв. «іонічної інволютивної
Традиції», а «премордіальну науку» — до «дорійської інволютивної
Традиції». Обидві Традиції за суттю є полярними: перша уособлює
«лунарний», жіночий полюс, а друга — «солярний», чоловічий. В
результаті катастрофи з крахом Імперії Овна два полюси Традиції стали
непримиримо ворожими, аж доки вони знову не «змиряться» у великій
Синархії.

В 1924 р. була опублікована книга “Звірі, люди і боги” Антонія
Фердінанда Оссендовського (1876-1945), міністра фінансів уряду адмірала
Колчака, в якій описуються його подорожі Центральною Азією в першій
половині 20-х рр. ХХ ст та зустрічі з тувинським Хамбу-ламою та великим
євразійським «залізним романтиком» бароном Романом фон
Унгер-Штернбергом. Значна частина оповідей про Агарту ідентична тим, що
розповідав Сент-Ів, що навіть дало декому підстави говорити про
відвертий плагіат. Р. Генон на основі текстологічного аналізу дійшов
висновку, що інформатори Сент-Іва та Ф. Оссендовського належали саме до
різних азіатських традицій. Якщо перший отримав свідчення про таємничу
державу з індійського джерела (де вона називається Agartha, також
використовує форму мантри як Aum, титули – brahatma, mahatma, mahanga),
то другий – з монгольсько-ламаїстського (Agharti, сакральна мантра – Om,
тобто правильна транскрипція індійського Aum, титули – brahytma,
mahytma, mahynga). Також вважається, що концепцію «Царя світу»
сформулював відомий географ-мандрівник Г.Н. Потанін (1835-1920),
знайомий з алтайськими шаманськими переказами про Ерлік-хана. Однак, як
встановлено дослідниками, кінцевий розділ про Царя світу як розлогу
ремінісценцію додав з твору Сент-Іва д’Альвейдра, працюючи над рукописом
Оссендовського, американський журналіст Л.С. Пален, орієнтуючись на
окультний психоз західного читача. Проте найвдалішою була ретельна
зведена праця Сержа Ютена «Від підземних світів до Царя Світу».

Аналогічно й Реріхи претендують на те, щоб відстояти самостійність
свідчень А.Ф. Оссендовського, але, на відміну від Р. Генона, посилаються
на те, що “і нам розповідали”: “Даремно думати, що в книзі “Звірі, Люди
і Боги” все межує з малоймовірною фантазією. Там більше правди, ніж
думають. Так і чарівниця, згадана у цій книзі, все ще жила, коли ми були
в даний приїзд. Вел(икий) Вл(адика) Шамб(али) у Гомпа не є видумка.
Версію цього ми самі чули” (З листа О. Реріх від .03. 1936 р.).
Відчувається явна «вторинність» Реріхівської доктрини, «натужної
компіляції» всіх і вся. Позиція Реріхів ідентична тій, що займали
шотландські патріоти, які відстоювали оригінальність пісень Оссіана вже
після доведення, що вони є витвором літературного таланту Дж.
Макферсона.

В 1922 р. організація послідовників Сент-Іва, яка до цього ледь
животіла, перероджується в респектабельну організацію випускників
Політехнічного університету — «Імперський Синархічний Рух» («Mouvement
synarchiste d’Empire») або «Революційну синархічну конвенцію»
(«Convention synarchique revolutionnaire»), мета якої полягала у
здійсненні «всесвітньої синархічної революції» у французьких
колоніальних володіннях. з метою створення ПанЄвАфрики — Союзу
звільнених народів та націй європи та Африки, а також дружніх
Британської Співдружності, ПанЄвразії, ПанАзії та ПанАмерики. Програмні
засади були викладені у «Тринадцяти основних положеннях та 598 тез
революційного синархічного Пакту (Французька імперія) («Pacte
synarehiqiic revolutionnaire pour I’Empire francais» [P.S.R.])» та
«Схемі соціального архетипу» (або «Схема досконалої соціальної
держави»). Реальні задуми організаторів-католиків були викриті таємною
поліцією «національної революції» маршала Петена під час розгрому різних
масонських структур. Як вважають прихильники уряду Віші, саме
нерозгромлені синархічні організації в Північній Африці під час другої
світової війни зрадили метрополії, визнали емігрантський уряд Шарля де
Голля і передали цю територію в руки Об’єднаних Націй.

В радянській Росії послідовником вчення Сент-Іва та ініціатором пошуків
Шамбали та Агартхи був літератор та психіатр, керівник відділу в
інституті експериментальної медицини Олександр Барченко (1881 — 1938),
який діяв під патронатом начальника Спецвідділу ОГПУ Г. Бокія. Колізіям
ідеї Шамбали саме в СРСР присвячена вже згадана книга О. Андрєєва та
стаття О. Шишкіна. Також цікава доля послідовника російського
антропософа В. Шмакова (автор книг «Священна книга Тота»,
«Пневматологія»; в 1926 р. емігрував у Аргентину) радянського дипломата
Всеволода Белюстіна, керівника московського неорозенкрейцерського
«Ордену Оріонійського Посвячення». Після кількох арештів НКВД він
виходив неушкодженим і, за чутками, начебто ці «арешти» лише повинні
були прикрити тривалу відсутність В. Балюстіна в наркоматі закордонних
справ. В 1940 р., після останнього такого «арешту і присуду ув’язнення
на 10 років», він начебто ввійшов експертом в таємничу експедицію в
Тібет, організовану НКВД.

Аналогічні експедиції в напрямку Тібету здійснювала нацистська
“Ahnenerbe” (“Спадок предків”), реалізаторка концептуальних ідей
аріософських товариств “Thule” i “Vril”. Головна роль в цій акції
відводилася оберштурмфюреру СС Ернсту Шефферу, а також другові Гітлера
шведському досліднику Свену Хедіну, якому сприяв тодішній далай-лама
Тхутпен Гьяцо. «… Саундерс, цей наш ворог, — як говорить
аріософ-нацист у повісті В. Щербакова «Меч короля Артура», — намагався
у «Сімох сплячих», скандальному, але невдалому бестселері, заперечити
наш езотеризм і принизити роль наших тібетських друзів та натхненників.
Наша арійська доктрина не може не враховувати реальностей минулого. І
коли ми говорили про гігантський катаклізм у Гобі, котрий в далекому
минулому змусив вчителів високої цивілізації поселитися в гімалайських
печерах, то ми знаємо, що саме до нас це має безпосередній стосунок.
Носії Вищого Розуму заховалися у величезній системі підземель. Потім
склалося два центри — Агарті та Шамлах. Це були місця споглядання і
могутності відповідно з розділенням цих функцій між центрами. Маги
керували народами. Ми виконуємо тепер їх волю і призначення. Їх голос —
наш голос, їх воля — наша воля. Ось у чому суть нашої доктрини… Але
двоякість центру (тобто Агарті і Шамлах, — О.Г.) породжує такий стан,
коли й іншим, а не тільки нам частково відкривається істина…». З
публікації у публікацію перекочовує цитата слів Р. Гесса з його
«Спогадів», написаних у тюрмі Шпандау: «…Похід Німеччини на Схід був
за суттю санкціонований Центром космічного контакту на Землі, так званою
Шамбалою. Махатми не тільки підказали Адольфу Гітлеру необхідність
розгромити джерело пролетарського зла, що захопило територію Росії, але
й спрямували у генштаб рейху своїх «спеціалістів». Воїни Шамбали
виявилися не тільки в особистій охороні фюрера, але й у центрі
стратегічних планувань. Саме вони назвали день і навіть годину нападу.
Ми вели ту ж саму війну, котру свого часу вів великий Рама проти чорної
раси в Індії. Один наш воїн вартував десяти супротивників. Біда тільки в
тому, що Адольф був наполовину таким, що зійшов з розуму, але й
наполовину генієм одночасно. І перше взяло верх над другим. Він віддав
наказ знищити під корінь все суще на території суперника. Це повністю
змінило ставлення до нього махатм. І хоча посланці Шамбали залишалися
при Гітлері до його смертної години …, енергетична підтримка Шамбали
зникла … Раніше наші танки проходили там, де не міг пройти й піший
воїн, літаки були швидкісніші і маневреніші за всі інші, а воїни
невтомні, їх енергія і бойовий дух незакінчувалися. Тепер все стало
таким, як і у ворога…».

Також експедицією в Гімалаї для пошуку Шамбали була група Пітера
Ауфшнайтера, яка вирушила в Індію в 1939 р. Але з причин початку другої
світової війни її учасники були посаджені британцями в табір для
військовополонених, з якого в 1944 р. вдалося втекти керівникові групи
та ще кільком мандрівникам. Серед них був і спортивний інструктор СС
Генріх Харрер (6.07. 1912 — 14.01. 2006), який, діставшись до тібетської
столиці Лхаса, затоваришував з тоді молодим Далай-ламою, стає його
вчителем з європейських наук. Група змушена була повернутися на
батьківщину після окупації Тібету Китаєм. За легендою, група повинна
була знайти за наявною картою таємничий вхід у підземну Шамбалу, де
начебто розташована земна вісь, розкручення якої в протилежний бік і
було тією самою страшною міфічною зброєю, на яку сподівався фюрер.
Начебто вхід у Шамбалу виявлено в районі священного озера Манасаровар
біля величної гори Гурла-Мандхата, а другий вхід — біля озера Тамцо,
вивчаючи протягом року його внутрішні течії. Дослідження в районі
останнього П. Ауфштнайтер проводив вже після від’їзду Г. Харрера в
Австрію. Останній написав автобіографічний роман „Сім років у Тібеті”,
за яким в 1997 р. режисер Жан-Жак Анно зняв фільм, в котрому головні
ролі зіграли Бред Пітт та Інгеборга Дапкунайте. На день 90-ліття Генріха
Харрера привітав особисто Далай-лама на всесвітній зустрічі буддистів.

В 50-х рр ХХ ст. бразильський теософ Енріке Жозе де Соуза виступив з
лекціями про те, що Шамбала є столицею країни Агарті, що перебуває під
землею, і саме звідти з’являються невідомі літаючі об’єкти (НЛО). Його
послідовники спорудили в бразилійському місті Сан-Лоренцо храм,
присвячений Агарті, а його послідовники почали вдосконалювати концепцію
підземних тунелів-трас для НЛО в своїх подальших публікаціях. Зрештою,
один з відомих істориків-«ревізіоністів» Ернст Цюндель написав статтю
«НЛО: нацистська таємна зброя?», де заявив, що внаслідок контакту з
Агарті нацистам вдалося створити в районі теплих озер Антарктиди колонію
«Нова Швабія», де вони почали розробляти під керівництвом своїх
окультних союзників таємну зброю — НЛО.

Власне німецька «рапсодія про Шамбалу» розпочалася з моменту, коли
настоятель бенадиктинського монастиря в австрійському місті Ламбах
Теодор Хаген в кінці ХІХ ст. мандрує на Близький та Середній Схід з
паломницькою метою і привозить гору древніх манускриптів і наказує
оздобити стіни монастиря барельєфами у вигляді свастики. В цей же час у
монастирському хорі співав худенький хлопчик на ім’я Адольф Гітлер,
який значно пізніше згадував, яке незабутнє враження справили на нього
ці барельєфи та розмови з аббатом. Проте незабаром Теодор Хаген помирає,
а його колекція манускриптів передається гостю — цистерціанському
монахові Йоргу Ланцу фон Лібенфельсу (1874-1954), який, керуючись ними,
засновує нову таємну організацію — «Орден Нового Храму (Тамплієрів)»,
члени якого називали себе «вієнай» (старонімецьке — «посвячені», натяк
на одну з груп давньо-германських богів — «ванів», Vanir), а сакральним
центром вважали містро Вієнета (слов’янське Ретра) на острові Узедом в
Балтиці (де, зокрема, в 1936 р. німцями було споруджено ракетний
аеродром «Пенемюнде»). Саме Ланцу фон Лібенфельсу належить розробка
доктрин «диктатури світловолосих та блакитнооких арійців» та змови
нижчих рас проти німців протягом всієї історії. Пропагував свої доктрини
він у створеному ним журналі «Остара» (названий в честь
давньо-германської богині весни). На початку 1927 р. після зустрічі у
Відні Ланца фон Лібнфельса з окультистом і головним редактором журналу
«Хіромант» Ернстом Іссбернер-Халданом на острові Рюген (слов’янський
Руян із сакральним центром Аркона) ними відкривається «арійська комуна»
«Свастіка-Хайм» зі статусом штаб-квартири «Ордену Нового Храму».

Зокрема, до «Ордену Нового Храму» належав австрійський доктор філософії
Вальтер Штайн, який спробував курирувати окультно-езотеричний розвиток
молодого віденського художника Адольфа Гітлера, захопленого міфологемами
кола передань про Парцифаля. Однак шляхи В. Штайна та А. Гітлера надалі
розійшлися — перший став серйозним вченим, переїхав в Англію, де став
консультантом У. Черчіля щодо окультних вподобань нацистської верхівки.
Багатообіцяючий художник підпав під вплив однієї з люцеферіанських груп,
керованої віденським бакалійником Прецше, який з Мексики привіз
практику застосування пейоту та інших наркотичних речовин, а в 1919 р.
ветеран санітарної служби А. Гітлер був посвячений у «масони»
священником Бернардом Штемпфле.

В 1912 р. «Орден Нового Храму» разом зі створеним в 1910 р. перекладачем
і коментатором «Едди» Феліксом Ніднером «Товариством Туле» та деякими
іншими аналогічними групами утворили організацію пропаганди тевтонського
духу — «Германен Орден». До Ордену в 1918 р. додалися новоутворені
«Товариство Вріль», очолене знаним геополітиком та сходознавцем Карлом
Хаусхофером (1869-1946), та мюнхенське відділення «Товариства Туле»,
утворене дрезденським купцем Рудольфом Хайнріхом Глауером (усиновлений
бездітним графом фон З еботтендорфом, який був технічним спеціалістом на
службі турецького уряду). В 1935 р. на базі активістів Ордену було
створено Інститут з вивчення рідного спадку («Ahnenerbe»), який в 1937
р. було передано під безпосередню опіку СС.

Насправді ж весь феномен «аріософських» (не плутати з «аріогнозисом»)
організацій в німецькому світі був інспірований (вірніше, «сатанинськи»
первертований) могутньою конспіративною організацією «Мемфіс Міцраїм»
(«Міцраїм» — іудейська назва Єгипту, «Міср» — арабська, що по-семітськи
означає «стіна»), інші назви якої — «Орден Сета (Червоного Осла або
Мідного Змія)», за Р. Геноном; «Червоного Тільця» або «іршуїзм», за Ф.
де Олів’є та А. Сент-Івом; «Орден 72-х», «Зелений Дракон», за Жаном
Робеном; орден «Квінта», «Місяця», «Адельфів», за Клодом Грасе д’Орсе та
Жаном Парвулеско; «Нові Теурги», за Ж.К. Гюїсмансом.

Символом ложі «Мемфіс Міцраїм» є пелікан, який, за переданням, вириває
зі своїх грудей м’ясо, щоб врятувати ним від голоду своїх пташенят),
революційним відгалуженням світової масонерії, де, зрештою, й постав
лозунг «Геть Розіп’ятого!».

Також „червоний” колір тут символізує в дійсності саме „мідь”, проте
„барвою ложі” «Мемфіс-Міцраїм» виступає саме блакитна, а стіни ложі
фарбуються у блакитний або синій і білий кольори.

Як вважав Р. Генон та його прихильники, до ложі «Мемфіс Міцраїм»,
зокрема, належали славнозвісні окультисти Каліостро (Джузеппе Бальзамо,
позашлюбний син португальця-алхіміка Мануеля Пінту, він же — великий
магістр Мальтійського ордену св. Іоанна Ієрусалимського Еммануїл Пінто
де Фонсека, 1741-1773), брати Беддарід (батько яких — Гад Беддарід —
начебто отримав посвящення від якогось іудея-каббаліста, приналежного до
течії Франка) та деякі інші підозрілі персонажі, а також організації
т.зв. «другої європейської окультної революції» (XVIII — ХІХ ст.),
як-от:

Орден «Нові Теурги» («…заснований в 1855 році. Він являє собою два
табори, тісно пов’язані між собою. Один ставить перед собою завдання
зруйнувати світ і царювати потім на його уламках, інший прагне лише
насадити скрізь культ Сатани і поставити архіпастирями членів своєї
організації. Їх штаб знаходиться в Америці. Колись на чолі організації
стояв Лонгфелло, котрий називав себе великим служителем Нового Магічного
Культу. Її відгалуження наявні у Франції, Італії, Німеччині, Росії,
Австрії і навіть Туреччині»), значну частину якого становили вихідці з
дрібної буржуазії — актори (в традиційне масонство заборонено приймати
артистів), митці, письменники та журналісти, а також жінки. В Росії
відділення ордену під назвою «Corona Astralis» формували
представники т.зв. покоління «Срібного віку» — поети О. Блок, В. Брюсов,
А. Бєлий, Ю. Балтрушайтіс, М. Волошин, А. Петровський, критик С. Сізов,
мистецтвознавець Т. Трапезніков, видавець С. Соколов, художники М.
Чуйко, М. Сабашнікова, А. Тургенєва, а очолювала його відома теософка,
перекладачка Новаліса та О. Уайльда А.Р. Мінцлова. «Нові Теурги»
намагалися ствердити Слово-Образ в якості креативної сили, породженої
дезінтеграцією традиційної художньої методології та загальноприйнятого
дискурс і тоді, слідом за цим «новим мистецтвом/наукою/гнозисом», прийде
«нова надприродна магія» («нова теургія»), яка позбавлена традиційного
безпорядку мертвих символів, некротичного залишку культури, що
розпадається;

«Англійський Орден Розенкрейцерів» (засновник — Роберт Вонверт Ліддл);
«Каббалістичне Товариство Розенкрейцерів» (засновники в 1888 р. — поет,
маркіз Станіслав де Гуайята та Жозефін Пеладан), з котрого пізніше
виокремилися «Ланцюг Міріам» (на чолі з Джуліано Креммерц, він же Чіро
Формісаро) та «Католицький Орден Розенкейцерів, Храму та Граалю» (на
чолі з «ассірійським царем Меродаком Пеладаном», а до нього приєдналися
письменники Жоріс Карл Гюїсманс, Густав Майрінк, перекладач Франк
Гартман);

«Древній містичний Орден Розенкрейцерів» (на чолі з Спенсером Люїсом
виникає в американському штаті Флоріда);

«Орден Святого Мартина» (мартиністи; 1760 р.; заснований войовничим
містиком-християнином Мартінесом Паскуале та популяризований його учнем
Луї-Клодом де Сен-Мартеном та відомим містиком-«ренегатом» Папюсом; в
1923 р. був відновлений поляком Чеславом Чинським);

«Golden Dawn in the Outer», «Золота Зоря у Зовнішньому (Світі)» (або
«The Hermetic students of G.D.»; створена в 1888 р. єврейським
каббалістом Самуїлом Ліддел МакГрегор Мазерсом.; до неї належали або
мали стосунок окультисти, С. Метерс, В.В. Весткотт, А. Шпренгель, Діон
Форчун, Е. Андерхілл, президент Королівської академії Д. Келлі,
письменники А. Макен, О. Блеквуд, А. Бергсон, Булльвер-Літтон, Б.
Стоукер, автор «Дракули», В.Б. Йїтс і його кохана Модд Гон, а Г.
Майнрінк був ініційований до дочірного «Ланцюга Міріам»), ініціація в
якій здійснюється за «Книгою Чорної Змії» у Храмі Ісіди-Урантії.

Із «Золотої Зорі» виокремилися пізніше: 1) сатанист Алістер Кроулі
(1878-1947), який оприлюднив таємниці ордену «Золота Зоря» у пресі, зі
своїми журналом «The Equinox» («Рівноніччя») та організаціями «Орден
Срібної Зорі» (Аrgentium strum; A.A.), «Аббатство Семи Променів» та
«Орден Тамплієрів Сходу» (Ordo Templari Orienti, O.T.O. на чолі з
Теодором Ройссом, Карлом Кельнером і Францем Гартманом; А. Кроулі очолив
його британську секцію «Misteria Mystica Maxima», M.M.M.; з 1946 р.
О.Т.О. очолив Кеннет Грант), «Орден Трапеції/Око Нут» (своєрідна таємна
поліція Кроулі в його організаціях; не слід плутати з однойменною
організацією), в якій пройшли ініціацію та благословення творець Церкви
Сайєнтології Рон Хаббард (за допомогою американця Джека Парсона) та
автор численних книг з магії Ахад (Шарль Стенфельд Джонс); 2) «Орден
Ранкової Зорі» («Stella Matutina»; 1903 р.; на чолі з У.Б. Йїтсом) та 3)
«Незалежний та Очищений Орден R.R. et A.C.» (О. Блеквуд, А.Е. Уайт, А.
Макен), 4) «Братство Внутрішнього Світла» (Діон Форчун); 5) в 1999 р.
було проголошено про Реформу Братства 1999 Ордену Розенкрейцерів А+О,
оскільки його таємниці оприлюднив А. Кроулі, за якою таку реформу
належиться робити через кожні 111 років, як це було, начебто, в 1666,
1777 і 1888 рр. Покладено обов’язки реформи, з розшифруванням належного
німецькомовного манускрипту XVIII ст., було на діючого «імператора
Ахатхоора» з Храму №7 в Парижі Жана-Паскаля Ружжі (Jean-Pascal Ruggiu)
та «брата» ступеню LES Девіда Гріффіна і таємничого «Frater Lux et
Tenebris», який є носієм надто таємної містико-алхмічної доктрини
халдеїв. Внаслідок цього було переформатовано Алхімічне (Друге) і
Герметичне (Третє) Коло Ордену Розенкрейцерів А+О і, таким чином,
істинні ключі до системи єдності алхімії та магії виявляються невідомими
профанам типу А. Кроулі ступеню «Мінор Адепті» (5=6), а їх охоронцями
стають приналежні до ступеню «Адепти Ексепті» (7=4).

«Герметичне Братство Луксора» (Hermetic Brotherhood of Luxor, існувало
в 1890-х — 1913 в Каліфорнії, а активні його діячі — Томас Генрі Бергойн
чи Бургон, Макс Теон, Норман Астлі, Женев’єва Стеббіз-Астлі, Генрі і
Белл Уагнер, Міні Хіггінз, Елюерт Бенджамін, більш відомий як К.К. Заїн,
а також у молодості до європейського філіалу Братства належав Рене
Генон), перетворене в «Братство Світла», а в 1932р. — в «Церкву Світла»;

«Фонд Люцифера» (створений в 1920 р. Алісою Бейлі (1880-1949) після
того як вона програла першість в керівництві теософським рухом Анні
Бізант, початково називався «Тібетська ложа», а потім — «Фонд Люціс»,
«Lucis Trust»).

Для надто стурбованих християнством протестантів було створено
«Товариство дослідження Біблії» (1872 р. в Пенсильванії; пізніше —
«Товариство Вартової Башти», «Свідки Єгови») конгрегаціоналістом
пастором Чарльзом Тейзом Расселом, наступниками якого стали Джозеф
Франклін Рутерфорд та Гомер Кнорр. Згідно з їхнім «вченням» «…Христос
начебто не був Богом. Він лиш є Сином Божим, що не посідає повноти
Божественності, оскільки її має Бог Єгова. Перед втіленням Христос був
Михаїлом Архангелом, а після втілення — звичайною людиною… Ті, що
будуть у лавах переможців, будуть поділені на дві категорії, а саме: а)
на тих 144 тисячі вибранців із Свідків Єгови, які радітимуть і
втішатимуться вічним життям десь у засвіті (у повітрі); б) на тих, які
будуть спасенні, але залишаться на землі у т.зв. «земному раї»
(виділення наше, — О.Г.) і матимуть щастя і задоволення».

На ілюстраціях масонів для «внутрішнього використання» Христос
зображується в одязі масона-новачка («не одягнений і не роздягнений» —
ліва нога взута в черевик, а права — боса і з закоченою до коліна
штаниною), чим, начебто, символічно підкреслюється те, що християнство
походить від масонства, що християнство — це лишень масовий «притвір»
масонства, яке на певний час вийшло з під контролю. І навіть сам Ісус
Христос — лишень «учень», «недомасон», не більше. Також розкривається
істинна суть містерії християнського причастя, про що розповів колишній
масон Мерідорф у журналі «Bauxite» (1879 р.) — це ритуал «випивання
крові»: з надрізу на великому пальці новачка кров крапає в чашу з вином,
з котрої п’ють всі присутні. Осад залишається в особливій посудині до
наступного посвячення, що, таким чином, змішує кров всіх попередніх
масонів у своєрідний «ланцюг», і тому ланцюг є одним із символів
масонства на його гербах.

Всіх їх Рене Генон об’єднав поняттям «контрініціація», «контрініціальні
організації», що, базуючись на шкаралущах колись справді істинних
аспектів Традиції, проте трансформувалися у її протилежність,
спрямовані на зруйнування залишків істинної Премордіальної Традиції:
«… Якщо ти отримаєш ініціацію невірно або я неправильно проведу
ініціацію, як потім ті, хто шукає істину, будуть знати, чому слідувати?
Неправильні ініціації називаються крадіжкою Вчення, бо вони суть спроба
обманути Будду. Глибини таємного вчення не виявити у словах, але
передаються вони від серця до серця. Слова — це сміття. Якщо ти будеш
підбирати тільки шкаралущу і сміття, то втратиш суть. Тільки дурні
відкидають істинне заради брехливого. Тобі не слід йти шляхом глупоти»,
— наставляв Адзярі Кукай, засновник езотеричного японського буддизму
(поч. ІХ ст.), якому на сотий день медитації на горі острова Сікока з
неба падає зірка і потрапляє прямо в рот, після чого Кукай вирушає
набути езотеричне знання в столицю Китаю, де й проходить ініціацію і
отримує титул «великого наставника» (япон. «адзярі», санскр. «ачарья»).

Папа Пій ІХ називає ці контрініціальні групи «синагога сатани»
(енцикліка «Qui pluribus», 1865 р.), а папа Лев ХІІІ — «царство сатани»
(енцикліка «Humanum Genus», 1884 р). Як правило, методика їх діяльності
одна й та ж: » … Поки що до нашого зацарювання ми, навпаки, створимо і
розмножимо франко-масонські ложі у всіх країнах світу, втягнемо в них
всіх, хто може бути та видатних людей, тому що в цих ложах буде
головний … впливовий засіб… В таємні товариства зазвичай йдуть
найохочіше аферисти, кар’єристи і взагалі люди переважно легковажні, з
котрими нам буде легко мати справу і ними заводити механізм проектованої
нами машини… Гої йдуть в ложі з цікавості або в надії за їх допомогою
пробратися до громадського пирога, а деякі для того, щоб мати можливість
висловитися перед публікою свої немаючі можливості до реалізації та
безпідставні мрії: вони прагнуть емоції успіху і рукоплескань, на котрі
ми завжди щедрі. Ми тому й даємо їм цей успіх, щоб користуватися звідси
народженим самообманом, з котрим люди непомітно сприймають наші
навіювання, не остерігаючись їх… Ви не можете собі уявити, як
найрозумніших з гоїв можна привести до безсвідомої наївності за умови
самообману і разом з тим їх легко вибити з колії найменшою невдачею,
хоча б припиненням аплодисментів, і привести до рабського
підпорядкування заради відновлення успіху…».

«… У своїй праці «Окультне Масонство» Рагон, знаменитий і вчений
масон Бельгії, правильно чи ні, ганьбить англійських масонів за те, що
вони оматерелізували і збезчестили масонство, котре було свого часу
засноване на Древніх Містеріях, прийнявши, через помилкове розуміння
походження ремесла, назва «Фран-Масонства» і «Фран-Масони». Помилка ця
відбулася, говорить він, завдяки тим, хто пов’язує масонство з побудовою
Храму Соломона. Він висміює цю ідею…».

Проте перекручення масонства виникло не в Англії, а прийшло туди з
Франції, де на початку ХVIII ст. почало приймати всіляких заброд
(порушуючи девіз: «Масон повинен бути вільним чоловіком, народженим від
вільної жінки»), авантюристів, багатих аристократів і навіть
євреїв-вихрестів, а також стало орієнтуватися виключно на політику
лобіювання якихось вузькокорпоративних інтересів, як правило,
спрямованих проти церковних. «… Масони-розкольники були і на Заході, і
в Росії, вони мріяли про всесвітній союз «вільних мулярів» і з
масонами-містиками не мали нічого спільного. Це були особливого типу
масони: франкмасони, що діяли напередодні французької революції і які
приймали участь у поширенні її ідей, деякі італійські ложі, що вступили
в союз з карбонаріями, польські патріоти на чолі з Лукасинським…».
Прийнято називати даний напрям як «англо-французький чин», «оперативне
(operative) масонство», на противагу «символічному» (symbolical)
масонству. Знаменитими «англо-французькими» масонами називає Лоллій
Замойський Вольтера, Руссо, Д’Аламбера, Дідро, Демулена, Мірабо,
Лафайєта, Сіейєса, Дантона, Робесп’єра, Сен-Жюста, а ложами — «Ложу
Енциклопедистів», «Ложу Наук» та ложу «Дев’ять сестер» (заснована в
1769 р., куди входили Вольтер, Кондорсе, Грьоз, брати Монгольф’є,
Дантон, Демулен і де був навіть прийнятий Б. Франклін). Відомо,
наприкад, що батько знаменитих тиранів Максиміліана та Огюстена
Робесп’єрів Франсуа де Робесп’єр, адвокат в Аррасі, належав до т.зв.
«шотландського капітулу» оперативного масонства, а після його смерті
його діти виховувалися та просувалися на відповідні посади
братами-«франкмасонами».

Як результат, орієнтуючись щонайперше на конспіративно-політичну
діяльність, у «англо-французьому чині» виникають ієрархії аж до 99
ступенів ініціації, бо людина осмислюється як істота нижчого рівня,
котра просувається сходинками природного царства, опираючись на
внутрішні сили. Людина у цій доктрині виступає як природний об’єкт, і
заперечуючи космічний антропоцентризм, цим заперечується і високе
призначення людини. Також «оперативне масонство англо-французького чину»
інколи іменують «аналогічним» або «місячним» масонством, оскільки в
своїх «духовних практиках» вони апелюють до аналогій, представляючи
істину земну (цисцендентну) відображенням істини космічної
(трансцендентної), як аналогічно місяць відбиває світло сонця, але при
цьому, відбиваючи світло, Місяць, проте, залишається все ж світилом.

В 1772 р. граф Шартський, пізніший республіканський воєначальник Філіп
Егаліте, як Великий Магістр Великого Сходу Франції, прагне об’єднати
ложі «оперативного масонства» під своє начало, але вони стають активними
учасниками наступної революції, беручи участь у різних «революційних
клубах». В 1989 р. великий магістр ложі «Великий Схід Франції» Поццо ді
Борго закликав вірне йому масонство святкувати 200-річчя французької
революції спільно з німецькими та бельгійськими «мулярами» під гаслом:
«За масонську Європу сердець!» («Le Monde», 1988, 14 septembre).
«Великого Архітектора», в результаті, французькі масони проголосили
«Верховною Істотою», його вірним пастирем — Природу, його храмом —
Всесвіт, його релігією — Істину, його святом — радість великого Народу,
який зібрався, щоб зміцнити солодкі узи Братства і принести клятву
знищити Тиранів. 7 травня 1794 р. французький революційний парламент
(Конвент) одноголосно прийняв декрет про визнання «Верховної Істоти» та
безсмертя душі. Урочисто спалювалися статуї, символізуючі Атеїзм,
Егоїзм, Ворожнечу, Гординю і Облудну Простоту, а «Гімн Верховній Істоті»
виконувався на мотив «Марсельєзи».

Не останню роль масонства у Паризькій комуні 1871 р. бачив К.Маркс: «…
це була також змова франкмасонів, тому що їх індивідуальна участь в
діяльності Комуни була далеко не малою. Я, насправді, не здивувався б,
якби папа оголосив все повстання справою рук франкмасонів». Відомо
також, що один з популярних в 20-х рр. ХХ ст. лідерів Французької
компартії А. Коен в 1956 р. став великим магістром Великої ложі Франції,
а масонами були комуністи М. Кашен, А. Марті, Ш. Люссі, А. Морізе.

Тому ще в 1738-43 рр. для збереження «істинної чистоти Храму» за
ініціативи шанованого масона Ендрю Майкла Рамзея (1686-1743) здійснено
спробу поєднати масонську («Мулярів Храму Соломона», офіційно
проголошена 24 червня 1717 р. в Лондоні) та таплієрську («Бідних князів
Христа та Храму Соломона») традиції. Було також визнано, що з причини,
що поряд тамплієрами, перетворювачами язичницького та іудейського
масонства, начебто, також були рицарі-госпітальєри ордена Св. Іоанна,
тільки їм надається прерогатива відрізняти «істинні» ложі від
«секулярних». Окрім того, масонство перших трьох ступенів «мулярів»
(учень, підмайстер/товариш, майстер), об’єднаних у т.зв. «Ложу Ремесла»
(або «Синю ложу»; ложі можуть утворюватися як територіально, так і для
певних градусів посвяти) традиційно іменується «іоаннитським». В
результаті «реформи» відокремлюються різні ложі «тамплієрів»
(«храмовників»), які часто (але неправильно) визначають як «(древній і
визнаний) шотландський обряд» як за фактом, що рицар-масон Е.М. Рамзей
та укладач першого масонського маніфесту «Конституції» в 1723 р. Джеймс
Андерсон були шотландцями, так і за назвою ложі в Тулузі — «Ложа Вірних
Шотландців», поряд з „Колегіумом Високих Князів Королівського Мовчання”
(у Бордо), „Двору Суверенних Провідників Храму” (в Каркассоні),
„Філадельфійців” (в Нарбонні), „Капітулу Розенкрейцерів” (у Монпельє) та
ін. Саме за підтримки Чарльза Редкліффа, графа Дернвентуотерського,
(1693-1746), у Франції друг Дж. Андеросона Жан Теофіль Дезагульє
(1683-1744), капелан Принца Уельського та член Королівського
співтовариства, надзвичайно швидко поширює дану ревізію масонства, а в
Гаазі в 1731 р. приймає в ложу герцога Лотарінгського, котрий незабаром
одружившись на Марії-Терезії Австрійській стає імператором Священної
Римської імперії германської нації, а в 1737 р. і самого принца
Уельського Фрідріха Людвіга, сина короля Георга ІІ (згодом великим
магістром стає внук Георга ІІ — герцог Кумберлендський, 1745-1790).
Засновує ложі в 1728 р. в Мадриді, а в 1729 р. — в Гібралтарі великий
магістр Великої ложі Лондона Герцог Філіп Уортон (1698-1731), який
власне схвалив маніфест Андерсона і за чутками належав до сатанинської
ложі «Пекельне полум’я».

Агенти ворожого «англійсько-французького чину» (політично — якобити,
прихильники короля Якова ІІ із династії шотландських Стюартів,
вигнаного з Англії в 1688 р. і мешкаючого у Парижі під прихистком короля
Людовіка XIV) намагаються розколоти цей, начебто, «блюдучий чистоту та
єдність масонів та тамплієрів» орден. Як наслідок, підтримуючі з ними
контакти вищезгадані великий магістр (і за чутками, сатаніст) герцог
Філіп Уортон змушений втікати від своїх братів-масонів, а граф Чарльз
Редкліфф, який нелегально прибув у Англію, був схоплений і страчений.
Проте через їх послідовників виникають ренегатські ордени «Велика
Шотландська ложа Суверенного ритуалу» (1774 р., Луї-Клод Сен-Мартен),
«Шотландська директорія провінції Овернь», з якої виникає «Шотландський
Виправлений обряд» (1776 р., його приймає саме «Строге Спостереження»),
який, зрештою, в 1782 р. зливається із «Великим Сходом Франції» на
умовах зовнішнього дотримання «виправленого шотландського обряду» (проте
залишається Велика Французька Ложа з «франко-англійським ритуалом»).

Після загальноєвропейських колізій наполеонівських війн та монархічних
реставрацій ренегатський орден відновлюється знову як «Древній і
Прийнятий Шотландський обряд» (Чарльстон, 1824 р.), однак на вищому
рівні посвячення нова об’єднана ложа визначається як «Древній і
Первісний Мемфісько-Міцраїмський обряд» (1785 р.), «витік інформаціії»
про який дозволяється частково виконати групі Каліостро. За деякими
даними, ще десь в XVI-XVII ст. в сицилійському Палермо на таємні меси
збиралися якісь «рицарії Міцраїму», а в одній з дочірних лож, «Східному
ордені франкмасонів Мемфісу» розповідається, що «міцраїмський ритуал»
містеріальних шкіл стародавнього Єгипту був відомий якомусь Ормузу,
якому приписується слава об’єднання іудейської течії єсеїв. В 46 р.н.е.
начебто Ормуз був навернений до християнства святим Марком Євангелістом,
який і реформував сам ритуал. Останній в 1150 р. був привезений
шотландськими рицарями з Палестини в Едінбург, що й призвело до появи
сучасного франкмасонства.

Сприяв діяльності «ренегатських орденів» і сам розкол серед масонства
Англії. Ще в 1725 р. Ложа Йорку проголошує про невизнання права Великої
ложі Лондона (утвореної 24 червня 1717 р. внаслідок об’єднання чотирьох
лож на чолі з великим майстром Ентоні Сойєром, і надалі щорічно
обирається новий великий майстер) на першість і проголошує сама себе
«Великою ложею Всієї Англії», оскільки вважає, що саме вона побудувала в
VII ст. найдавніший, Йоркський собор, а першим великим магістром був
король Нортумбрії Едвін. В 1767 р. секретаріат Великої ложі Йорку
маніфестував, що «… наша ложа не визнає нічийого верховенства, ні
перед ким не схиляється і володіє владою дарувати устави і грамоти на
рівні з лондонською ложею, і з незапам’ятних часів володіє такими
правами і традиціями, як лондонська ложа». Тоді ж в 1725 р. заявила про
самостійність Велика ложа Ірландії з центром в Дубліні і на чолі з
графом Росським з древнього роду герцогів Тірконнельських. В 1737 р.
було оголошено про скликання Великої ложі Шотландії. Місцем її
знаходження за легендою називається скеля Хередом біля міста Кілвіннінг.
Начебто, першим великим майстром її було обрано графа Оркні Вільяма
Сен-Клера/Сінклера, рицаря Золотого Руна, який жив в середині XV ст.,
який в Росслін/Rosslyn спорудив у скелі спеціальну церкву начебто для
зберігання знайдених тамплієрами в підвалі храму царя Ірода/Зоровавеля
таємничих сувоїв і для збереження таємниці з обраних мулярів та
каменярів сформував ложу посвячених «Двір Ремесел», а представники роду
Сен-Клер були великими майстрами до кінця XVIII ст., а в часі
Англійської революції лорд-протектор Кромвель особисто відвідав церкву в
Росслін і взяв її під свою опіку, на відміну від решти зруйнованих
«папістських» храмів. Реорганізатором масонських лож Шотландії традиція
вважає короля-пресвітеріанина Якова VI (англійський престол він зайняв
під іменем Якова І), сина королеви Марії, прийнятого в ложу «Сконе і
Перта», за наказом якого це здійснив головний хранитель ложі Вільям
Шоу, який видав у 1598 р. спеціальні «Акти і приписи», а в 1600 р.
проголосив себе Королівським майстром Ремесел, відібравши
покровительство у роду Сен-Клер. Частина лож визнала реформу, але
більшість не захотіла поривати з традицією.

«Острівним» масонам протистояли в цій суперечці й «континентальні»
масони, бо останні вказували на те, що слово «франкмасон» вказує на
вольності (звільнення від певних податків та військової повинності), які
надав у 1276 р. імператор Священної Римської імперії Генріх VII
будівничим собору в Страсбурзі, де, начебто, і було засновано першу ложу
(Bauhutte), за зразком якої виникли ложі у Відні, Келні та Цюриху, і
начебто в 1459 р. стразьбурзькі масони об’єднали всі німецькі ложі в
єдину федерацію, представники яких на зібранні Ратісбоні встановили
єдині символи та обряди.

Впротивагу германцям французькі масони вважають, що мова йде про
вольності, які надав папа Лев ХІ своєю буллою бенедиктинському аббатству
в Клюні (заборона єпископам здійснювати перевірки, заборона відлучати
аббатство від церкви, незалежність від світських феодалів), куди в 910
р. аббат Бернон з мандрівною братією приніс рідкісні рукописи і вже в
915 р. будує за т.зв. «бенедиктинським планом» першу церкву в Клюні, а
через п’ятдесят років — іншу, зовсім не схожі на звичний романський
стиль. В процесі будівництва виховувалися майстри — мулярі та
облицювальники. Пізніше саме вихованці аббатства (як ось Гійом де
Вольпіано) та їхні наступники споруджували по всій Європі храми та
аббатства (на які пішло більше каменю, ніж будь-коли було добуто в
Стародавньому Єгипті!), які щонайперше належали тамплієрським
командорствам і тепер відомі під назвою «готичних соборів» (зокрема, в
Шартрі, Парижі, Бурже, Реймсі, Ам’єні, Тулузі, Стразбурзі, Суасоні та
ін.).

«… Закладка собору була не менш урочистою подією в житті
середньовічного міста, ніж освячення закінченого храму… Єпископ
закладав перший камінь майбутньої будови, на місці будівництва
здійснювалися урочисті богослужіння… День за днем … здіймалася
небачена досі, грандіозна, чудова споруда, що настільки вражала своєю
величчю, розкішністю, блиском і красою, що порівняння із Соломоновим
храм мимоволіиходило на гадку сучасникам, які бачили в міському соборі
втілення небесного Ієрусалиму на землі…тут же, під навісом біля стіни
собору, в спеціальному приміщенні (це і була «ложа» мулярів — та
«особлива світлицяласти інструмент залізний»), йде
безупиннаобробкаам’яних глиб. Обтесані квадри підіймаються наверх…
Точність і чистота обтесування кам’яного квадра була заставою
майбутнього художнього ефекту витонченої чіткості архітектурних ліній
готичного собору. Будівництво розпочинали з хорової частини, в котрій
можна було здійснювати богослужіння вже тоді, коли західна частина (! —
О.Г.) храму ще перебуває на стадії побудови… Довкола будівництва
собору формувалася будівельна ложа, котра у великих містах незабаром
ставала могутньою організацією, що володіла власними правилами і
розпорядками, підпорядкувалася головному майстру і слугувала справжньою
школою для багатьох поколінь архітекторів, художників і скульпторів…
(Паризька будівельна школа ХІІІ ст., — О.Г.) виникла зі сформованої
довкола будівництва церкви Сен-Дені великої артілі майстрів de diversis
nationius, запрошених Сугерієм з різних земель… Збори засобів на
будівництво готичного храму походили за участі величезних мас народу.
Недаремно папський легат в Парижі ХІІІ століття Одо де Шатору писав, що
собор Паризької Богоматері побудований на грошібідних вдів (! — О.Г.)…
Лінійка, циркуль і кронциркуль були незмінними речами середньовічного
архітектора, а циркуль (compas, — О.Г.) … виступав в якості його
обов’язкової емблеми… Знання геометрії було особливо важливе…
Середньовічним майстрам було властиво тримати в таємниці деякі прийоми
свого мистецтва… традиції огорталися таїною…».

В ложу будівничих входили як власне мулярі (macons), так і
каменотеси/скульптори/живописці (tailleurs de pierre,
«тайлори/тейлори»), штукатури (plastriers, chaufourniers) і цементарі
(morteliers) та інші, але на практиці майбутній майстер отримував
уявлення про всі види мулярських робіт на будівництві, а проходив він
три стадії посвячення у ремесло: учня (apprentis; 6 років), підмайстра
(varlet, ouvrier, sergent, comhaignon «оброблювача, робітника, сержанта,
товариша») і майстра (maistre, meistre, mestre). Крім того, члени ложі
повинні були нести ще й караульну службу (le gueit) та інші податкові
повинності щодо корони, проте ще Карлом Мартелом була надана різбярам по
каменю та цементаріям привілегія звільнення від вартової а на нижчому
юридичному рівні вся ложа звільнялася від королівської юрисдикції і
підлягала у судовому порядку своєму головному майстру. Найперша згадка
про ложу будівничих наявна у едикті лангобардського короля Ротарі,
виданому в 643 р., де на керівника гільдії покладалася відповідальність
за все, що трпапляється на території будівництва. Аналогічна хартія
вольностей та відповідальностей гільдії будівничих в Йорку була надана й
англійським королем Ательстаном в 926 р. «Ордонанс» («Статут») Саєнської
ложі (1296 р.) був проикнутий справжнім демократизмом (виборність,
проходження ступенів навчання, чітке визначення прав та обов’язків).
Покровителем мулярів вважався святий Власій (Блез).

Відомим пріором аббатства Клюні був Оддон де Лажері, відомий в історії
як папа Урбан V (1088-1099), який, опираючись на підтримку норманського
рицарства, на великому синоді в Клермоні (столиці Оверні) в жовтні 1095
р. проголосив перший великий військовий похід християнського рицарства з
метою визволити від сарацинів Ієрусалим та інші місця, освячені
перебуванням в них Христа, він же перший проголосив в історії
католицької церкви вислів indulgentia («відпущення гріхів»), а також
реформував орден бенедектинців та призначив відомого вченого-схоласта
Ансельма з Аости архієпископом в Кентербері (Англія). Папа помер через
два тижні після взяття хрестоносцями Ієрусалиму. Його наступником став
також клюнійський чернець Раньєро ді Б’єда під іменем Пасхалія ІІ, який
всіляко підтримував знамените цистерціанське аббатство, яким керував
святий Бернар, покровитель рицарського ордену тамплієрів.

У 1879 р. ложі «Великий Схід Франції» та «Великий Схід Італії» (остання
заснована в 1862 р. в Турині) розривають конвенцію із Об’єднаною Великою
Ложею Англії (що, власне, й заснована в 1717 р., і проголосила про
розрив з попередніми ложами роком раніше — 22 лютого 1878 р. і яку
підтримали ложі США та Австралії) та Великою Ложею Франції і стають
винятково світсько-політичнимиганізаціями аж до заміни пункту віри в
Бога та безсмертя душі пунктом про свободу совісті, вилучення з
требників позиці про «Великого Архітектора (Зодчого)» (начебто, в
масонстві під «Великим Архітектором» розуміється милостивий Автор
Проекту Буття, який був викривлений злобним Деміургом-виконавцем
(виконроб) Проекту, проте, за іншою традицією, «архітектор є тільки
якимось виконавцем божественної волі»; «непромовним іменем» Архітектора,
начебто, є ЯХ-БУЛ/ВАЛ-ОН), апологетика еволюційного прогресу («… Глибокі
доктрини посвячення можуть бути осягнуті і з користю використані і
застосовані тільки тими, хто, пройшовши всередині себе посередництвом
медитації шлях, здійснений людським прогресом за тисячоліття, зміг
відкрити і подолати труднощі і вирішити для себе, використовуючи власну
свідомість посвяченого, проблеми, котрі стоять на заваді і роблять
неподоланню дорогу, якою йде Свільний Муляр, наповнений волею, озброєний
знаннями і вченням, до цілі») та запровадження права мусульман та євреїв
ставати їх членами, не приймаючи християнства (саме через це й виникає в
публіцистиці поняття «жидомасонство» для означення цих «світських» лож).
Апофеозом ренегатства стала доктрина фемінізму, за якою на порушення
архаїчного принципу „розділення” створено в 1893 р. спільну для обох
статей ложу „Право народів” (Le Droit Humain) з „квазі-шотландським”
ритуалом, серед активісток яких — Марія Дераісмес та Анні Безант.

В 1733 р граф Альбрехт Вольфганг Шаумбург-Ліппе, масон Великої
Шотландської ложі, засновує ложу у Гамбурзі, а в Міндені ініціює, а
потім у 1738 р. приймає до ложі «Авессалом» спадкоємця прусского
престолу, майбутнього Фрідріха ІІ і засновника берлінської Великої Ложі
«До трьох глобусів» (1744 р.). Масони Німеччини щонайперше асимілюють
континентально-протестантської генези конспіративну структуру «Золоті
Троянда та Хрест», яка виводить своє таємниче знання від охрещеного
святим Марком єгипетського жерця Ормуса (Орміссуса). Ормус, начебто,
християнізував єгипетські «містерії» та заснував «Орден Ормуса»,
символом якого є подарований святим золотий хрест, покритий червоною
емаллю. Начебто, в 151 р. єссеї приєдналися до ордену і тому він отримав
назву «Охоронці Таємниці Мойсея, Соломона та Гермеса». Після хрестових
походів в орден були посвячені тамплієри і три з них заснували в Європі
«Орден Будівничих Сходу», куди був прийнятий Раймонд Луллій, який
посвятив потім у таємницю Едуарда І. Через те, що надалі орден очолювали
представники як Йорків, так і Ланкастерів, на гербах яких була зображена
троянда, вона ж була додана і до емблеми Ордену. В одному з масонських
текстів, «знайдених» у Стразбурзі в 1760 р. говориться, що
єссеї-розенкрейцери як стражі Гробу Господнього посвятили у свою
таємницю тамплієрів, внаслідок чого було сформовано капітул «Каноників
Гробу Господнього». В 1710 р. Sincerus Renatus (Самюель Ріхтер),
лютеранський пастор, схильний до пієтизму і який заявляв про себе як про
учня Парацельса та Якоба Бьоме, видає книгу «Справжнє і досконале
приготування Філософського Каменю», де наводить 52 правила Ордену
«Золотих Троянди і Хреста», де зазначається, що Орден не повинен
налічувати більше 63 членів під керівництвом обраного «Імператора».
Автором трактату С. Ріхтер називає таємничого «Професора Мистецтва», що
центри Ордену були в Нюрнберзі та Анконі і що останнім часом це Братство
перебралося в Індію. Перегукувався трактат С. Ріхтера з книгами Юліуса
Спербера «Ехо Братства пошанованого Ордену Т.К.» (1615 р.) і Міхаеля
Майєра «Золоте Руно» (1618 р.), де розповідається про заснований в 1577
р. «Орден Нерозлучних», де повторюються деякі статутні норми. Сам термін
«Троянда і Хрест». Як вважається, вперше зафіксовано в трактаті Петруса
Мормія «Таємні Аркани всієї Природи», де розповідається легенда про
якогось Фредеріка Роза, який жив у Дофіні і в 1622 р. заснував з трьох
чоловік братство «Золотих Троянди і Хреста». В 1749 р. Герман Фіктульд
у книзі «Aureum Vellus» говорить про Орден Золотих Троянди і Хреста як
про спадкоємця «Ордену Золотого Руна», заснованого Філіпом Лебоном в
1492 р. Саме Г. Фіктульд в 1757 р. створює масонський ритуал з
алхімічно-пієтиським нахилом, який складається з «розенкрейцерських
ступенів» (Societas Roseae et Aureae Crucis) і який поширюється на
Франкфурт-на-Майні, Марбург, Кассель, Відень і Прагу, а в 1764 р. знову
реформується в суто масоно-розенкрейцерський ритуал, який приймають в
1770-х рр. ложі «Півмісяць» і «Три ключі» (обидві — у Ратісбонні),
віденська «Надія» та дочірна від неї «Три мечі». Але в 1776. член
останньої Йоханн Рудольф фон Бішоффсвердер (1745-1803), військовий
міністр після смерті Фрідріха Великого, та пастор Жан Крістоф Воллнер
(1732-1800) засновують саме новий масонський «Орден Золотих Троянди і
Хреста Старої Системи», центром якого стає ложа «Три глобуси», і
проводять Конвенцію Ордену в 1777 р. в Празі. Згодом виходить знаменита
алхімічна книга «Таємні фігури розенкрейцерів XVI і XVII ст.» (Альтона,
1785/88), яка вважається найважливішою після перших трьох маніфестів
розенкрейцерства. В 1757 р. починає фіксуватися ступінь «Рицаря
Розенкрейцера» (в ложі «Мудрості і Згоди»), згодом стає сьомим і
останнім ступенем у «французькому обряді» (1786 р.) і шістнадцятим у
«старому шотландському прийнятому обряді». Під час посвячення в цей
ступінь посвячуваний бачить блукання, котрі тривали після зруйнування
Ієрусалимського Храму, шукає «втрачене Слово» і його подорож дозволяє
відкрити доброчинності (віру, надію, любов) і таємний сенс абревіатури
I.N.R.I.

В 1733 р. великим магістром для всієї Америки стає бостонець Генрі
Прайс, який змінив уродженця Англії Даніеля Кокса, мешкаючого у
Пенсильванії. У Філадельфії засновується незалежна від Великої ложі
Лондона ложа за участю Бенджаміна Франкліна, який згодом стає великим
магістром, та його друзів із доброчинного «Братства шкіряного фартуха».
В 1773 р. була проведена акція проти британської податкової політики в
Америці т.зв. «Бостонське чаювання» і здійснили її члени ложі Святого
апостола Андрея первозванного С. Адамс і П. Ревір. З тих, хто підписав
Декларацію за незалежність 4 липня 1778 р. масонами були В. Хупер, Б.
Франклін, М. Торнтон, В. Уіппл, Дж. Хендкок, Ф. Лівінгстон і Т. Нельсон.
Коли Дж. Вашінгтон, який був членом ложі «Александрія» (№22), склав
клятву в якості першого Президента США 30 квітня 1789 р., то це була
клятва великого майстра Великої ложі Нью-Йорка і він поклав руку на
примірник Біблії, що використовувався як «Том священних законів» на
засіданні в ложі св. Іоанна (№1) у списку Нью-Йоркської Великої ложі.
Відповідно, в США ложі об’єднуються у Північне та Південне коло. Саме в
США славою чистої та древньої користується «Велика ложа Йорку», а
найпопулярнішим — «Древній арабський орден благородних шанувальників
містичного Храму» (в просторіччі — «храмовники»; не плутати з
«тамплієрами»!). Коли Вашінгтон і його соратники закладали у Вашінгтоні
перші камені майбутніх будівель Білого Дому та Капітолію, вони були
зодягнені в усі масонські регалії. В 1910 р. 18 Великих лож США вирішили
спорудити в містечку Александрія (штат Вірджінія) Масонський
Національний Меморіал на відзнаку заслуг Джорджа Вашінгтона, керівника
масонської ложі №22. Коли були зібрані кошти, в 1923 р. два масони,
президент США Кулідж разом із верховним суддею Тафтом закладають
наріжний камінь споруди, в 1932 р. інший масон-президент США Гувер
урочисто відкрив Меморіал, а в 1950 р. масон-президент Г. Трумен
урочисто відкрив у Меморіалі статую Вашінгтона.

В 1731 р. великий магістр Великої ложі Лондона лорд Ловелл назначає
капітана Джона Філіпса провінційним великим магістром для всієї Росії,
яку в 1740 р. очолює Джеймс Кейт і починає приймати російських підданих.
З Саксонії в Польщу прибувають емісари і засновують у 1730 р.
відділення дрезденської ложі «Трьох білих орлів», куди входять Мнішеки,
Потоцькі, Огіньські, Вієльгорські.

У Швеції під егідою монарха зароджується регіональний т.зв. «шведський
обряд» Іоханна Вільгельма Ціннендорфа (1731-1782; його ще називають
«ціннендорфським обрядом»), суть якого полягала лише у суворому
слідуванні ложі-матері (якою була Велика ложа Лондона) іншими ложами і
ретельне підпорядкування лож-філіалів „ініційованим” їх ложам.

Барон Карл Готліб (Готфельд) фон Гунд (Хунд) і Альтен-Гроткау
(1722-1776) стверджував, що в Парижі в 1743 р. був прийнятий у масони з
девізом підпорядкування «Невідомому старшому» т.зв. «Рицарем червоного
пера» в присутності лордів-якобітів Кілмарнока і Кліффорда та перебуває
на прямому зв’язку з «невідомими особами» — вцілілими тамплієрами та
тевтонськими рицарями. Під патронатом прусського короля фон Гунд
впроваджує в 1758 р. об’єднаний контрольний орган — Строге Спостереження
(Послух, Чин) Тамплієрів на чолі з «Невідомими Старійшинами» та з
виконавцем помсти за тамплієрів — Рицарем (зі Сходу) Кадошу
(«Священного, Відокремленого»). Крім того, масоном стає берлінський
письменник Мойсей Мендельсон (1729-1786), який користувався патронатом
все того ж Фрідріха ІІ і за проханнями якого король розпочав в 1750 р.
лібералізацію у ставленні до євреїв (це ж почав здійснювати з 1781 р.
австрійський король-романтик «європейської єдності» Йосиф ІІ). В
1760-1763 рр. «Консиліум Імператорів Сходу і Заходу» укладає
Конституцію і т.зв. «Статут Бордо», де офіційно проголошується «Древній
і Прийнятий Шотландський Обряд» з 33-ма ступенями посвяти.

В Росії, відповідно, в 1765 р. постає ложа послідовників цієї доктрини
— «Капітул суворого чину» (з ложами-філіалами: «Гора», «Латони»,
«Немезіди» — у Петербурзі, «Гарпократа» — у Москві, «Ізіди» – у Ревелі,
«Аполлона» — у Ризі). Під вплив доктрини «строгого чину» фон Гунда
попадає і Велика ложа Росії, де був провінціальним великим магістром
І.П. Єлагін, що виникла як ложа «шведського обряду». Зрештою, з подачі
емісара з Німеччини Шварца створюється в межах Великої ложі Росії
«сієнтифічна ложа «Гармонія», куди входить обмежене коло посвячених (І.
Єлагін, М. Новіков, князь Трубецькой, поет Херасков, історик Татіщев,
майбутній ректор Московського університету Тургенєв), яку в 1782 р. бере
під своє покровительство великий магістр ордену «Строгого чину» принц
Фердинанд Брауншвейгський і оголошує Росію 8-ю провінцією Строгого
Спостереження. Стурбована цим фактом. А також прийняттям у масони
спадкоємця престолу майбутнього імператора Павла І імператриця Катерина
ІІ в 1792 р. указом розганяє масонство в Росії (ложа визначається у
звинуваченні проти М. Новікова як «орден Золоторозового хреста»). В
1802 р. виникає в Петербурзі «англо-французька» ложа «Сполучені друзі»
(з гаслом «Soleil, Science, Sagesse» — «Сонце, Наука, Мудрість»), де
великим магістром став консул Росії в Парижі Жеребцов. У ложу увійшли
брат імператора Константин Павлович, герцог Вюртемберзький, графи
Костка-Потоцький, Остерман-Толстой, Наришкін, Балашов і Бенкендорф,
мемуарист Вігель, майбутні письменники Грибоєдов і Чаадаєв, майбутні
декабристи Пестель, Муравйов-Апостол, Долгоруков та ін.. В Росію був
запрошений масоном М. Сперанським відомий масон угорець Ігнац Ауреліус
Фесслер (1756-1839), засновник ритуалу, котрий носить його ім’я. В 1803
р. в Петербурзі сенатор Голеніщев-Кутузов утворює ложу «шведського
обряду» «Нептун», куди приймають самого імператора Олександра І, а
згодом відкривають ложі «шведського обряду «Олександра доброчинства до
коронованого Пелікана» і «Єлизавета до доброчинства» (на честь
імператриці). Прихильники ж «строгого чину» об’єдналися в ложі «До
мертвої голови» та «Палестина» і видавали журнали «Сіонських вісник»,
«Друг юношества». Зрешто. В 1810 р. всю цю розгалужену мережу лож в
Росії очолила «Велика директоральна ложа Володимира до порядку». Після
наполеонівських війн в Росії виникають ложі «англо-французького» гатунку
петербурзькі «Три Доброчинства» (1816 р.; великий майстер — князь П.П.
Лопухін), «Обраного Михайла» (1815 р.; формально входила в «Велику ложу
Астреї»; «внутрішня ложа» її — декабристський «Союз Благоденствія»;
єдина проводила свої засідання російською мовою, сама ложа посвячена
пам’яті першого царя з династії Романових, обраного народом на престол),
київська «Сполучені слов’яни», кишенівська «Овідій-2» (№25; теж
формально входила в «Велику ложу Астреї», до неї належав і поет О.
Пушкін, а великим магістром був генерал-майор П.С. Пущін), куди входять
з ступенями «шотландського» масонства майбутні декабристи Пестель,
Волконський, Трубецькой, Муравйов-Арпостол, Бестужев, Кюхельбекер та ін.
Після війни 1812 р. набирає популярності «англо-французький чин» та
діяльність емісарів їх європейського об’єднання «Карбонада». Наприклад,
в лютому 1816 р. барон Дибич писав своєму братові, начальнику
російського Генерального Штабу, що велика кількість російських офіцерів
і чиновників засвоїли у Франції вчення масонів, за яким «… прийде час,
коли не буде ніякої власності, крім винагородження за працю», і коли
«народ не буде мати потребу у володарі». Один із сучасників також
констатував: «Знатні люди у нас рідко були масонами; принаймні, жодна з
них не відвідувала масонських лож, зазвичай наповнених людьми середнього
стану, офіцерами, цивільними чиновниками, художниками, дуже рідко
купцями, а більше всіх літераторами». Серед паперів в кабінеті
імператора Олександра І після його смерті була знайдено документ
французькою мовою з основними тезами франкмасонської ідеології (написана
рукою княгині Лович, дружини великого князя Константина Павловича, брата
імператора). В ній недвозначно стверджується, що з причини, що Бог
дарував людям природну свободу і ніхто не може обмежувати її, не
ганьблячи цим Творця і його творінь, отже, необхідно скидати як
справжніх тиранів та узурпаторів божественної влади тих володарів та
священників, які притісняють свободу людей. Для виконання цього
благородного завдання можуть залучатися язичники, магометани,
протестанти, католики, деїсти і навіть атеїсти. Бо різноманітні
вірування є лишень забобонні винаходи тих, хто хотів вкрасти свободу у
людини і владу у Бога. Тому ті, хто вступає в ряди «вільних мулярів»,
стають байдужими до своєї віри, що сприяє встановленню міцного миру і
досконалих законів. «… А через те, що це таємниця найвищого градусу,
вона повинна зберігатися винятково у п’ятій ложі, що складається з
Архітекторів, покликаних керувати спорудженням Храму Соломона. Решті ж
буде сказано тільки, що в нашому товаристві рекомендуються особливо
взаємодопомога і милосердя у всіх необхідних випадках життя» .

Тому сам масон імператор Олександр І під тиском архімандрита Фотія та
великого магістра Великої ложі Астреї сенатора Кушелева в 1822 р. указом
розформовує масонство в Росії. Але воно не зникає, але до нього вже не
входять члени імператорської родини (щоправда, великий князь Микола
Михайлович, двоюрідний брат імператора Олександра ІІІ разом з
письменником І. Тургенєвим входив у закордонну французьку ложу «Біксіо»;
окрім того, діяли різноманітні окультні ложі як «філалетів» та
«мартиністів» для вищої знаті та аристократії, так і «люциферіанські» та
«розенкрейцерські» для інтелігенції та чиновництва, які, проте,
масонськими в повноправному розумінні не були). Зокрема, петербурзькими
масонами керував граф С.С. Ланской, який до 1862 р. був міністром
внутрішніх справ, а московськими — С.П. Фонвізін. Одразу ж після
заборони масонських лож в 1822 р. майбутні декабристи, бажаючи
продовжувати таємні контакти з революціонерами-масонами Європи,
відряджають свого емісара, відставного ротмістра П. Я. Чаадаєва. Проте
наступні його контакти з «англо-французькими» масонськими колами Англії,
Франції, Італії, Швейцарії та Австрії виявляють розбіжність з його
власними поглядами, він відмовляється від місії відроджувача масонства в
Росії, входить в контакт з російським посланником у Берні князем Ф.А.
Щербатовим і здає в 1826 р. після повернення в Росію в Бресті всі
контакти та масонські ініціальні дипломи великому князеві Константину
Павловичу, брату імператора Миколи І. Пояснюючи свою «зраду», П.
Чаадаєв говорив: «… Що б ми (масони, — О.Г.) не робили, яку б
незацікавленість не прагнули вкласти в свої почуття і вчинки, керує нами
завжди одна тільки ця вигода, більш або менш правильно зрозуміла,
близька або віддалена. Яке б не було полум’яне наше прагнення діяти для
загального блага, це уявне абстрактне благо є тільки те, що ми прагнемо
для самих себе; в бажане нами для інших ми завжди підставляємо щось
своє».

В 1887 р. в Парижі для росіян утворюється під егідою «Великого Сходу
Франції» ложа «Космос» (№288), куди входили історик М. Ковалевський,
винахідник лампочки П. Яблочков, письменники А. Амфітеатров і В.
Немирович-Данченко. Аналогічною російською ложою була й «Гора Синай».
Російські масони за кордоном для прикриття своєї діяльності створили
Російську вищу школу суспільних наук, а в листопаді 1906 р. відкрили
ложу безпосередньо в Росії з філіалами («Відродження» — у Москві, а
«Полярна зоря» — у Петербурзі). Надалі значний вплив в Росії мали
«англо-французькі масони», історія діяльності яких в кінці ХІХ –ХХ ст.
висвітлена в книзі Н. Берберової «Люди та ложі» (Нью-Йорк, вид-во
«Руссіка», 1986), де факти почерпнуті безпосередньо від російських
масонів та з різних архівів (Паризького архіву російського масонства,
архіву О. Керенського в Техаському університеті, Центру Вудро Вільсона у
Вашінгтоні, архіву Герберта Гувера). Зокрема, ложа «Полярна зоря» як
ложа вищої посвяти (від 18-го ступеня) з правом самостійно відкривати
філіали (такі як «Військова ложа», «Мала Ведмедиця») проголосила про
саморозпуск, а в 1910 р. відродилася як «нерегулярне» (без масонських
традиційних церемоній) формально відокремлене від «Великого Сходу
Франції», уникнувши ставлеників від французів, а керівництво почала
здійснювати створена в 1913 р. «Верховна рада народів Росії»,
секретарями якої були Некрасов, Керенський та Терещенко. В еміграції
масонські ложі Росії остаточно попали під тиск «Великого Сходу Франції»,
декілька раз реорганізовувалися (найвідоміша ложа — «Свобідна Росія») і
ліквідовувалися.

В 20-30-х рр. ХХ ст. «містичний бум» у середовищі дрібнобуржуазної
інтелігенції, чиновництва та колишніх революціонерів (головним чином,
анархістів) викликав своєрідний «ренесанс» руху масонів, ілюмінатів,
тамплієрів, анетропософів і теософів (серед імен варто назвати
релігієзнавця А. Кареліна, антропософа М. Чехова, колишнього секретаря
Махна П. Аршинова, есерку Віру Фігнер, М. Жемчужнікову географа А.
Баркова, режисера С. Ейзенштейна, біофізика М. Сізова, авантюриста В.
Белюстіна-«російського Сен-Жермена», котрі перебували під невсипним оком
ОГПУ-НКВД і зрештою були розгромлені в роки сталінського терору. Цим
перепетіям присвячене спеціальне дослідження А. Нікітіна («Містики,
розенкрейцери і тамплієри в радянській Росії», М., 2000).

З початку 90-х рр. ХХ ст. розпочався новий етап розвитку масонства та
неомістицизму в Росії. Ось, наприклад, 11 січня 2007 р. у засоби
масової інформації потрапило повдомлення із закритого
«інтернет-комюніті» російських масонів (цитуємо мовою оригіналу): «Новая
Ложа в Воронеже.  По поручению Великого Мастера Великой Ложи России
брата Романа Г. информирую вас о том, что 5 января 6007 года И.С. на
Востоке города Воронежа была торжественно инсталлирована новая
Достопочтенная Ложа «Святой Грааль» №28. Руководителями Ложи на 6007 год
И.С. назначены: Досточтимый Мастер Д.Б. Александр А.; Первый Страж Б.
Дмитрий З.; Второй Страж Б. Алексей К. Декретом Великого Мастера,
изданным в соответствии с решением ВДК ВЛР от 13 декабря 6006 г.,
Достопочтенной Ложе «Святой Грааль» №28 предоставлено право вести работы
как по Древнему и Принятому Шотландскому Уставу, так и по
Циннендорфскому Уставу. Окончательное право выбора будет принадлежать
братьям Ложи.

Информирую вас также о том, что Досточтимым Мастером Достопочтенной Ложи
«Гамаюн» №4 инсталлирован Д. Б. Алексей Ж.».

Ще раз в історії Росії свою роль орден «Строгого спостереження» зіграв в
1918-1920-х рр., коли, з метою порятувати російську імператрицю з
дітьми, дочку гессенського великого герцога і було створено таємний
орден «Балтикум» («Консул»), в котрий входили білогвардійські та
кайзерівські генерали та офіцери Тальберг, Вінберг, фон дер Гольц,
Біскупський, Авалов, Скоропадський, Шаберський-Борк, які перебували під
протекцією генерала Людендорфа. Безпосереднє керівництво операцією (а
отже, і діяльністю ордену) здійснював папський нунцій у Мюнхені Еудженіо
Пачеллі за наказом папського секретаря кардинала Гаспаррі (як відомо,
Бенедикт XV проголосив про надання притулку царській сім’ї).

Емблемою ордену «Балтикум» була свастика, а сам об’єкт їх порятунку був
носієм «езотеричної благодаті» («вріль»), оскільки принцеса Аліса була
прямою спадкоємницю безпосереднього учня містика Сен-Жермена
вищезгаданого принца Карла Гессен-Кассельського, заступника великого
магістра ордену Суворого Спостереження і великого магістра (з 1790 р.)
ордену «Посвячені брати Азії» (заснований в 1779 р.), які займалися
вивченням доступних їм буддиських символів та доктрин. Значно пізніше
ложа була перейменована у «Світлосяйну ложу», а в часі Третього Рейху
вона була перетворена в «Товариство Вріль» і поставлена під контроль
«Ahnenerbe».

На кінець ХІХ ст. дочірними ложами «Мемфіс-Міцраїм» стали ложі т.зв.
турецьких «демне» («перевертнів»), іудеїв-саббатіанців, які офіційно
прийняли іслам, але зберігають обряди іудейської секти месії Саббатая
Цві. Вихідцями з «денме», зокрема, були активісти молодотурецької
організації «Єдність і Прогрес» та сам основоположник світської
Туреччини Кемаль Ататюрк.

Існували не тільки довколахристиянські ордени, але й іудейські. Так, на
Україні, де зародився і розквітнув хасидизм, постала ложа
сіоністів-соціалістів «Поалей-Ціон», де ідеологом був містичний
марксист-сіоніст Бер Борохов. Він з друзями ще у гімназійні роки
заснували також масонську ложу «Греки», де мріяли про переоблаштування
світу, виношували плани революційних перетворень і обговорювали
захоплення влади та облаштування республіки за зразком Афін. Як
наслідок, це привело «греків» до участі в безчинствах та єврейській
самообороні. «Греки» власне й склали кістяк ордену «Поалей-Ціон».

Також в США існує для негрів Африканська ложа (№459), котра затверджена
Великою ложею Англії 29 вересня 1784 р. і котру утворювали чорношкірі
військовослужбовці 38-го піхотного полку Британської армії. Після
здобуття незалежності США Африканська ложа не була визнана білими
масонами-американцями, через що великий майстер ложі Прінс Холл
проголосив незалежність ложі і почав створювати філіали. Надалі вона
поповнювалася, як правило, військовослужбовцями-неграми. З метою
протидіяти їй на території колишньої Конфедерації виникла біла ложа
«Ку-клукс» (від грец. kyklos «коло»), проте незабаром вона переродилася
у відверто расистську і антикатолицьку організацію «Рицарі
Ку-клуксклану», через що офіційно була розпущена 1869 р. великим
магістром генералом Н. Б. Форрестом, проте розрізнені організації її
спадкоємців існують досі у багатьох штатах Америки.

Також ряд «квазі-Шотландських» лож заявив про підтримку позицій
Великого Сходу Франції і об’єдналися у «Велику Символічну Шотландську
Ложу» (1874 р.), однак через 22 роки вона самоліквідувалася і
приєдналася до Великого Ложі Франції на компромісній основі щодо
застосування тих чи інших формул про релігійність і Великого Архітектора
в дипломах та требниках. За це Велика Англійська Ложа наклала відлучення
і на Велику Ложу Франції.

Заслуговує особливої уваги також течія масонів «англо-французького чину»
— ілюмінати, яку в Баварії заснував 1 травня 1776 р. професор
канонічного права Інгольштадського університету, колишній єзуїт Адам
Вайсгаупт (Вейсхопт), а ілюмінатів Авіньйона об’єднав бенедектинський
аббат Антуан Пернеті, та розкольницькі групи з вищезгаданого
“Світлійшого Ордена суворого дотримання заповітів” (заснованою в 1751 р.
бароном фон Гундом), що самоозначилися як “нові тамплієри”, хоча
офіційно ці рухи (разом з «масонами-розенкрейцерами») збереглися як
окремі структурні одиниці, утворюючи, швидше, “федерацію”. Ілюмінати
проголосили себе носіями ”Релігії Розуму”, просвітлення людства яким
принесе всезагальне благоденство: „Розум є Абсолют, тому ми повинні
вірити у нього”, „Розум людини, мов смолоскип, осяє Всесвіт”, „Люцифер
Світозорий, син Світанку! Це він несе Світло …”. Непосвяченим членам
нижніх ступенів Ордену (а їх всього є 13-ть) говорилося, що вищих
ступенів посвяти не існує, а ім’я Великого Магістра Ордену всіляко
замовчувалося.

«… Ілюмінатська хронологія (в котрій перший рік світла — «р.с.» —
відповідає чотирьохтисячному рокові до нашої ери за григоріанським
календарем) веде свій відрахунок від народження Хун Муна,
давньо-китайського філософа-хаосиста (переддаоса), котрий відповідав на
всі питання голосним вигуком: «Я не знаю! Не знаю!»… П’ять
ілюмінатських пір року називаються Verwirrung, Zweitracht, Unordnong,
Beamtennherrschaft та Realpolitik, кожна з котрих триває 73 дні. В
ілюмінатському календарі, як у григоріанському і ерідіанському
календарях, теж кожні чотири роки «зависає» один додатковий день …
Heiligefliegendekinderssheissetag, і в цей день виконуються ритуали ..».
Крім того, вважається, що Вайсгаупта посвятив в ілюмінатство датський
купець Кельмер, яким був, начебто, ніхто інший, як прибулий з Єгипту
Альтотас, вчитель Каліостро. Кредитором Адама Вайсгаупта у його
ілюмінатській діяльності був єврейський банкір Ротшільд.

Послідовником секти ілюмінатів була й Женні фон Вестфален (von
Westphalen; 1814–1881). Для неї, як дочки аристократа від другого шлюбу,
яка не могла успадкувати титул і статки батька, надто привабливою стала
доктрина соціальної справедливості баварсько-авіньонського Ордену («…
У церомонії посвячення в члени ордену, той, хто посвячує, говорить тому,
кого посвячує: «Ось наша таємниця…. Якщо для знищення всього
християнства, всієї релігії ми зробимо вигляд, що маємо єдино правильну
релігію, пам’ятайте, що ціль виправдовує засоби і що мудрому для того,
щоб робити добро, слід використовувати всі засоби, які негідник
допускає, щоб творити зло»…»). До нього вона втягнула свого друга
дитинства (а потім і чоловіка) єврея–вихриста, автора драми «Оуланем»
(назва — спотворене біблійне ім’я божого месії Еммануїла), адвоката
Карла Генріха Маркса (1818–1883), учня протосіоніста-соціаліста Мойсея
Гесса, та всіляко сприяла дружбі та співпраці його з
масоном-«підмайстром», «найбільш визначнішим поетом пролетаріату», який
«був неперевершеним у відображенні природної, здорової чуттєвості і
плотської пристрасті» (за визначенням Ф. Енгельса), Георгом Веертом
(пізнішим емісаром франкфуртських та лондонських масонів-grasshoppers в
Латинській Америці та Вест-Індії, де навіть був радником гаїтянського
імператора Сулука і раптово помер в 1856 р. в Гавані) та іншим
ілюмінатом, англійцем німецького походження Фрідріхом Освальдом
Енгельсом (1820–1895), автором езотеричного лібретто опери “Кола ді
Ріенцо” (1840-1841) та окультної газети “Північна зоря”, пропагатором
ідей ілюмінатів у середовищі англійських чартистів.

Також до масонів-ілюмінатів належав небезвідомий єврей Пауль Ре, автор
ряду психолого-філософський трактатів, який в другій половині 70-х рр.
ХІХ ст. втерся в довіру до Фрідріха Ніцше. Ще Ріхард Вагнер свого часу
попереджував Ніцше стосовно П. Ре: «Остерігайтеся цієї людини, вона не
багато що вартує». Проте вплив Ре на Ніцше був настільки могутнім, що
«… послідовник Шопенгауера, друг Вагнера, обере собі тепер нових
вчителів в особі (масонів, — О.Г.) Ларошфуко, Шамфора, Стендаля». Сам
П. Ре визнавав: «Я песиміст, мені ненависна ідея продовження людського
роду», і ця позиція призвела до його негативної ролі в стосунках Ніцше з
молодою талановитою росіянкою Лу Саломе, майбутньою послідовницею
психоаналітика З. Фрейда. Через певний час, коли Ніцше дізнався про
істинну роль П. Ре, він з гіркотою визнавав: «… Надто пізно, майже
через рік я довідався про ту роль, котру ви відігравали у відомій
історії минулого літа; ніколи ще у душі моїй не було стільки зневаги, як
зараз; при думці, що така людина як ви, підла, брехлива і лукава, могла
протягом стількох років називати себе моїм другом. Адже це був злочин, і
не тільки проти мене, але й проти самої дружби… Я би із задоволенням
з пітолетом у руках дав би вам урок практичної моралі; я, можливо, в
кращому випадку досяг би того, що перервав би раз і назавжди всю вашу
працю над мораллю…». Звісно, Ніцше був надзвичайно вольовою людиною,
власне його «Так сказав Заратустра» був спробою звільнитися від диктату
масонського кола П. Ре, під впливом якого дещо раніше Ніцше написав
«Ранкову зорю, або Думка про моральні забобони», з прославленням
«єврейського героїзму», та «Прочанин і його тінь», але остаточно
розквитався з ілюмінатством у своєму трактаті «Генеалогія моралі».

Вважається, що антицерковна позиція засновника ілюмінатів А. Вайсгаупта
була породжена шоком, який виник внаслідок заборони в 1773 р. папою
римським Климентом (під тиском монархічних урядів Франції, Іспанії та
Португалії) ордену Ісуса (єзуїтів), ревним членом якого він був (у
Франції аналогічний «шок» викликав дещо інше явище — феномен «чудовиська
з Живодану», таємничого хижака, який винищував в сільській місцевості
жінок та дітей як покарання Франції за гріхи).

В 1786 р. ілюмінати як агенти і симпатики Сполучених Штатів Америки були
заборонені баварським урядом за підготовку скинення усіх європейських
монархій і Ватікану. Багато ілюмінатів перейшло у просвітницьку
організацію „Німецька Єдність” або емігрувало у північноамериканську
католицьку колонію Віргінію (майбутній штат США Вірджінія), де заснували
ложу, секції якої розкинулися по всіх інших штатах, а самі
північноамериканські ілюмінати прийняли ім’я „якобінців”. Згідно з
переданням, саме Адам Вайсгаупт був автором ескізу печатки США та
піраміди зі „всевидячим оком”, Фенікса та прапора із 13 полос і 13
зірок.

Саме після спільного конгресу масонів, ілюмінатів та розенкрейцерами
масонським рухом було остаточно прийнято в якості своєї символіки
циркуль вверху, кутник-лінійка внизу і букву G посередині, символізуючі
Бога як Великого Архітектора. Самі ж ілюмінати вкладали в цей символ
інший зміст. В своєму колі вони пояснювали, що буква G символізує
тирановбивцю Гармодія (хоча по-грецьки це ім’я пишеться через H), якого
з побратимом Арістогітоном прославили в 447 р. до н.е. скульптори Несіот
і Крітій. Обидві скульптури сміливо спрямовані вперед, а широко
розставлені ноги, мовби у досконалому «кроці» циркуля; рука одного з них
витягнена вперед, а рука другого занесена над головою, мов би для удару.
Рух обох фігур розраховано точно, мовби перед ними важільний механізм:
кожен жест — це не динамічний вираз почуттів гніву або злості, а
логічний наслідок складення діючих сил. Мязи, суглоби, здуті вени є лише
провідниками цих сил. Обидва герої вбивають тирана з однаковою точністю
і розрахованістю жесту так само, як атлет на стадіоні кидає спис або
диск.

В Йєльському університеті на поч. ХІХ ст. ілюмінати сформували секцію,
відому як „Ложа Череп і Кістки”, до якої, зокрема, належать президенти
США Дж. Буш-старший, Дж. Буш-молодший і В.Г. Тафт. Діяльність Ордену
триває вже понад 170 років і храмовим ініціальним центром його є дивна
садиба за назвою „Могила” (є підозра, що славнозвісний цикл „Лара Крофт:
Розорювачка могил” демонструє для посвячених езотеричний рівень
ініціальних обрядів; Лара — дочка Армона Уеста, археолога, вбитого
масонами-ілюмінатами за те, що викрив їх сутність ворогам, на пряжці
Лари – «череп і кістки»). В своїй промові 4 липня 1812 р. ректор
Гарвардського університету Джозеф Віллард відкрито звинуватив
американських ілюмінатів-„якобінців” у тому, що вони стали причиною
нової війни США з Англією на боці Наполеона. Під час Громадянської війни
„якобінці” виступили на боці Конфедерації, а в 1881 р. руками
„народників” організували вбивство царя Олександра ІІ, який під час
Громадянської війни відправив на допомогу Півночі величезний флот і цим
зірвав плани „якобінців” щодо здійснення другої революції в США, а також
підтримував „поміркованих” масонів типу банкіра Л. Ротшільда, через руки
якого проходили всі російські залізничні позики. Відомим
масоном-ілюмінатом армії Конфедератів був бригадний генерал Альберт
Пайк. Він був призначений Джузеппе Мадзіні главою всіх ілюмінатів США,
видав у 1871 р. книгу „Мораль і догма” про масонський шотландський
обряд.

В 1875 р. внаслідок загибелі під час грози кур’єра ілюмінатів з
Франкфурта в Париж громадськості став доступний програмний документ
ілюмінатів, відомий як „Новий Заповіт Сатани” („сатана” тут розуміється
як противник існуючої християнської цивілізації), де визначалися основні
шляхи до маніпуляції громадською свідомістю, а також створення оманливих
„відкритих” лож для обману істеблішменту.

В 1864 р. ілюмінат-розенкрейцер Моріс Жолі у своїй книзі, виданій в
Бельгії, подає «Діалог в пеклі між Макіавеллі і Монтескьє, або ж
Політика Макіавеллі в ХІХ столітті очима сучасника». Видаючи як сатиру
на імператора Наполеона ІІІ, за мету автор ставив «викрити змову»
суперного оточення «масонів-«аристократів». Але історія зіграла поганий
жарт. Книга потрапила в Росію, де вже в якості «Протоколів сіонських
мудреців» як документ першого базельського конгресу сіоністів (1897 р.)
з’являється у книзі російського релігійного письменника Сергія Нілуса
«Велике в малому». На цей раз текст тобто б’є по «паріях»,
«пролетарях»-масонах. Колізії щодо «єврейсько-масонської змови»
призвели, без сумніву, й до однієї з найжахливішої з війн в історії
людства, тотальних геноциду та голокосту.

ння та прихильників президента-банкіра Віктора Ющенка, затятого
послідовника економіста-фабіанця Дж. Мейнарда Кейнса, автора доктрини
„кінця невтручання” держави у вільне підприємництво (в одному ряду серед
його палких послідовників – Беніто Андреа Муссоліні). Враховуючи уроки
невдалого путчу 2002 р. у Венесуелі (коли до влади прийшов олігарх Педро
Кармона, але народне повстання і віддані війська повернули владу
законному президентові Уго Чавесу), «Агенство із міжнародного розвитку»
(USAID) та «Фонд підтримки демократії» (National Endowment for
Democracy), очолювані колишніми посадовцями та співробітниками ЦРУ
(наприклад, президентом «Фонду підтримки демократії» є колишній троцкіст
Карл Гершман). Розпочинають формувати своїх «чавесистів», зокрема в в
Україні створюючи В. Ющенку образ «українського, але нашого Чавеса»,
паралельно в його підтримку створюючи як «Інститут євроатлантичної
інтеграції» (директор — Б. Тарасюк, майбутній міністр закордонних справ
в уряді В. Ющенка), так і спеціальні видання типу «Телекритики» і
громадські організації, що починають вимагати для себе дорадчих голосів
у державних органах.

Йшов на виборах Ющенко у єдиному блоці „Сила народу” з ніким іншим, як
із Соціалістичною партією ортодоксального марксиста Олександра Мороза,
послідовником Сальвадора Альєнде (теж масона, 16-го ступеня,
ініційованого ложею Хірама №65 і керівника місцевої чілійської ложі
„Томас Моро”), який з причини певних політичних ситуацій змушений був
«зрадити» свого патрона й начебто перейти до стан суперної масонської
ложі «Reggio Annalia», підконтрольної іудейській секті «Хаббад».

Представник північноамериканських ілюмінатів банкір Бернард М. Барух,
внаслідок теракту Гаврила Принципа, агента створеної сербськими
масонами Йовановичем-Чупою та Танкосичем ложі «Об’єднання або смерть»
балканського відділення „якобінців” „Чорна рука” і розв’язаній через це
першій світовій війні, займає посаду Голови Комітету військової
промисловості США і його статок збільшився з одного мільйона до 200 млн.
долларів, а створений після війни в Швейцарії для виплати репарацій
т.зв. Банк міжнародного валютного вирівнювання став приносити Ротшільдам
величезні комісійні з конвертації валют. Аналогічно ставлениками
ілюмінатів було нав’язано Німеччині карталь „ІГ Фарбен”, який став
приносити гігантські прибутки як Ротшильдам, так і партнеру по картелю
„Стандарт Ойл” (Рокфеллеру), а також таким монстрам капіталізму як
„Дженерал Моторз” (Дж. П. Морган, через дочірні компанії „Форд” і
„Опель”), ІТТ та „Джерерал електрік”.

Для безпосереднього впровадження ілюмінатських ідей було профінансовано
Морганами та Рокфеллерами і створено 21 липня 1921 р. плантатором з
Півдня Едвардом М. Хаузом, фінансовим представником Ротшильдів у США, і
вже згаданим банкіром Бернардом М. Барухом, представником президента США
В. Вільсона, Раду з міжнародних відносин (Council on Foreign
Relations), а його органом став начебто „ліберальний” журнал „Foreign
Affairs”. Серед засновників — майбутні Державні секретарі США Джон
Фостер Даллес і Крістіен Гертер та директор ЦРУ Аллен Даллес, автори
статуту Ліги Націй.

В 1976 р. було реанімовано створений в 1950 р. т.зв. «Комітет з існуючої
небезпеки» (Committee on Present Danger, CPD), куди увійшли колишні
троцкісти євреї М. Кампельман, І. Крістол, Н. Подгорец, М. Дектер, М.
Муравчік, Б. Ваттенберг (остання — колишня активістка троцкістської
групи Макса Шахтмана), які почали співпрацювати з такими
неоконсерваторами як Д. Рамсфельд, Р. Чейні, Д. Кірпатрік,
представників республіканської правлячої адміністрації США. Вихованці
чикагського філософа-єврея Лео Штрауса П. Вулфовіц, Е. Абрамс, А.
Шульскі, Д. Болтон також склали ідеологічне оточення президента Дж.
Буша-молодшого. Обидві ці групи склали ідеологічний кісьтяк
неоконсервативного руху США («неоконів») і уклали союз із
«євангельськими» християнами США, серед яких найвідомішими є пастори П.
Робертсон і Д. Фолвелл, а також остаточно витіснили неолібералів з
«American Enterprise Institute», «Huston Foundation», «Heritage
Foundation», «Project for New American Century».

В червні 1991 р. у німецькому містечку Санд на зустрічі елітарного
Більдербергського клубу Девід Рокфеллер заявив: „… Світ сьогодні більш
досконалий і більш прихильний до створення єдиного світового
урядування… Наднаціональна влада інтелектуальної еліти та світових
банкірів більш приваблива, ніж право народів на самовизначення, котрого
ми дотримувалися протягом віків”. З цією метою виступає геополітик Фр.
Фукуяма з програмною декларацією апофеозу світового ілюмінатства „Кінець
історії”.

«… Світ Традиції не задовільняє «порядних» ( тобто масонів-ілюмінатів,
— О.Г.) — в ньому було надто мало порядку. І справді — різні стани,
різні регіони. Всі живуть за своїми звичаями, у кожного — мовби свій
світ («квітуча складність»). І всі спрямовані в Небо, до Бога. Це
замість того, щоб облаштовувати земне життя і постійно бути успішними у
земних справах! Так ні ж — ось вам революція і одна суцільна
однорідність. Один порядок, одна культура, один стан — для всіх. По
суті, абсолютний Порядок — це ідеальний світ без Історії. Партія Порядку
бажає припинити Історію, знайшовши всім своє, корисне місце за Конвеєром
всезагального облаштування».

Іншими словами, цілеспрямовано, ретельно та поступально впроваджується
ідея одного з провідних масонів XVIII ст. Г.Е. Лессінга (1729-1781; член
ложі «Три золоті троянди»), який у праці «Ернст і Фальк. Діалоги про
масонів» (1778) пропагував за всесвітню «гуманістичну» державу, де
будуть знищені кордони, примус, «відмінності, що викликають відчудження
між людьми», де «патріотизм перестане бути доброчесністю», відповідну до
«наперед визначеної Гармонії» (prastabilierte Harmonie), а створити його
можна за допомогою франкмасонства на прикладі зразка ідеальної
таємничої держави в надрах Азії.

Розколу в середовищі «Мемфіс Міцраїм» та «квазі-Шотландського обряду»
(яких ще можна узагальнити як «оперативне масонство») треба завдячувати
агентам впливу справжніх «шотландців» типу консерватора і католика графа
Жозефа де Местра (1754-1821), шостого президента США Джона Квінсі Адамса
та наступних поколінь їх послідовників. Останні навмисно в уяві
обивателя перетворені їх опонентами, агентами впливу «Мемфіс Міцраїм»,
на одіозну «сімейку Адамсів». Правнук і внук президентів США, син посла
Генрі Адамс (1838-1918) став одним з ідеологів «антиамериканців» —
людей, які здійснили своєрідне «закриття Америки», які проявили глибоке
розчарування в масонському експерименті під назвою «Америка».
Журналіст, історик і літератор, він виклав свою позицію в ряді
історичних досліджень, двох романах (серед них — «Демократія»),
подорожніх книгах і найвідомішої автобіографії «Виховання Генрі Адамса»,
написаної від третьої особи. Його позицію із засудженням американського
проектупротовжують в теперішньому часі Джеррі Фолвелл і Пет Робертсон,
поєднуючи це зі схваленням атак «Аль-Каїди» на башти ВТЦ 11 вересня 2001
р.

На відміну від «франк-масонів» «французько-англійського
(мемфісько-міцраїмського) чину» (т.зв. „фармазонів”, на ідиш. „хитруни,
пройдисвіти”) справжнє «масонство» (іврит. bonaim «споруджувачі»)
«шотландського чину» усвідомлює, що існує постійна небезпека перемоги
Зла, бо завжди є більшість людей, які з радістю готові віддати свою
свободу в руки «небагатьох здібних», обраних, які знають, що роблять
зло, але вважають, що це «зло во благо», хоча нема нічого більш злого,
ніж прагнення здійснити будь-що благо.

«Шотландці» ставлять за мету не радикальну зміну світу, а лише
організацію і управління ним. Зовнішніми ідеальними реалізаторами цієї
ідеї певний час вважалися шотландці та шведи, які перебували в союзі з
Венецією — Республікою Святого Марка, в якій вбачали свій ідеал, і на
гербі їхнього масонського Ормусського братства зображався лев із
пергаментом, на якому написано — «Мир Тобі, Марку Евангелісте», Pax
Tibi, Marce Evangelistameus.

«Справжні шотландці» — це посвячені у створений впротивагу
«Мемфіс-Міцраїм» істинний «Шотландський чин» (невірна назва — «Червоне
масонство» дана саме членами «Мемфіс-Міцраїм», які самі використовували
блакитний колір; екзотерична назва — «Пріорат Сіону (Сіонське
аббатство)», за Жаном Робеном та Деном Брауном; «Орден Істини Троянди і
Хреста (розенкрейцери)», за Р. Леєм, Г. Лінкольном та М. Бейджентом;
«Орден Сонця, або Геродона, або Кварти», за Клодом Грасе д’Орсе та за
Жаном Парвулеско; питання, чи слід його ототожнювати з масонською
місіонерською організацією «Quatuor Colonalis» залишається відкритим; в
деяких джерелах є свідчення про назви «Амалія (Амелія)», «Ана Флора»,
«Judd», «Theron» тощо). Назва «шотландський» в даному випадку є
«екзотеричною» (для непосвячених), оскільки насправді походить не від
самоназви «скотти» — «шотландці» (франц. l’Ecosse), а від дв.-англ.
scytta «охороняти» (походить від кельтського слова, спорідненого з ірл.
sciathan «край, сторона», «крило», scath «тінь», Скатах, — країна у
володарки якої Кухулін вчиться військового ремесла ~ Скіфія/Скітія і
амазонки), і правильною назвою є «Скіттанський чин».

«Справжнє (Шотландське, Скіттанське) масонство» як таке — це не
позитивісько-світська релігія, а ініціальна школа, котра вважає містерію
Істини («Алетеї») інтимно пов’язаною з внутрішнім змістом окремої
особистості, котра цю істину здатна осягнути, бо вже містить її.
«Справжнє масонство» вважає себе вмістилещем надісторичної та
універсальної релігійності, базованої на відчутті єдності життя, на
внутрішньому переконанні в існуванні «морального закону», на досвіді
одночасно містичному та раціональному, пов’язаному з переживанням
«священної» сторони життя, що вторгається у буденне існування.
Пріоритетом є виховання і освіта, а не боротьба за «нову людину»,
переконання, а не примус, прощення, а не помста. «Справжнє масонство»
допомагає пройти шлях, але не претендує на обов’язковість. Для
«справжнього масона» вдосконалення рівнозначне «самобудівництву», він
покликаний «вічно будувати», просувати справу містичного та
раціонального пізнання. Цю «велику справу» він і повинен передати
світові, «Храм» є не тільки відображення світу, але й відтворення на
землі трансцендентної моделі (на Сході б сказали — дхарма гуру полягає
у допомозі зведення мандали). Але без зведення небесного у поцейбічне,
щоб отримати над ним жрецько-магічну владу, як це здійснює
«Мемфіс-Міцраїм». Місія Ордену також у тому, щоб донести світові ще й ту
істину, що органічна солідарність (соборність) всіх істот дозволяє
стражданню одних служити заміщуючою жертвою, що викупляє гріхи інших
(щоправда, не забуваючи, що християнське поняття жертви та викуплення
хоча й пов’язане історично з відомими дохристиянськими настановами, але
саме з причини цього зв’язку відміняє їх, і щонайперше, «первородний
гріх» людини, тобто потенційну неможливість спасіння). Ба, більше!
Вважається, що відомий фільм братів Вачовскі «Матриця» (1999) є
демонстрацією ініціації в «справжньому масонстві», за якою ініціант
(герой на ім’я Нео, тобто «новачок») повинен досягти стану «стронгера»
(«більш сильного») і прийти до висновку, що реальність змодельвана
неістинними установками, крізь які можна прорватися, як крізь сон
(ініціюючий носить ім’я Морфеус), до «пустелі Реального», до вигнання з
Раю.

В цій ситуації «… масон уподібнюється земному раєві, до якого Бог
приставив херувима з вогненним мечем для недопущення свавильних, котрі,
будучи заражені всіма сімома гріхами, наважилися б наблизитися до
посадженого Дерева Життя», бо людина вже свавильно доторкнулася до
іншого «дерева»: «… Традиція — це райське дерево пізнання добра і зла,
а окремі традиційні форми можна вважати гілками цього таємничого
дерева…, кожну з них у свою чергу стала духовною віссю, символічно
рівнозначною «центрові світу»…», «Традиція … — це сукупність
«нелюдських» знань, що передаються з покоління в покоління кастою жерців
або іншими духовними організаціями», «…ця Першозданна Традиція
розпалася на ряд окремих і на перший погляд незалежних одна від одної
традиційних форм — кожна зі своєю власною системою вторинних
«традиційних наук». До таких відносяться, зокрема, алхімія та астрологія
разом з астро-алхімічною медициною, а також «традиційна географія та
історія», «традиційна математика і фізика» і так далі аж до «традиційної
етимології»…». В цій ситуації стоїть одна єдина місія — не стихійне
занурення у старі традиції, не «пристосування до нових умов» і
компроміси, спонукання заново відкривати свою нескінченність
(«Премордіальну Традицію») у нових історичних умовах.

Тому в політичному плані Орден заперечує і як т.зв. «права людини та
громадянина» (які є лишень замасковані бажання якомогаменше нести
обов’язків), так і т.зв. «права стану (еліти)» (які є лише прагненням
створити державу в державі). При аристократично-елітистському режимі
нація розколюється, при демократичному вона стає крихкою, перетворюється
на прах. Справжні «кращі люди» аж ніяк не повинні турбуватися про якісь
особливі права, вони повинні нести тільки особливі обов’язки. Роль
ордену «справжніх масонів» у тому, щоб донести це еліті суспільства, яка
своїм обов’язком повинна тільки гордитися, бо відуття це очищує і
облагороджує, а претензія на права озлоблює і робить дріб’язковим та
прискіпливим. Принцип, що прикрашає еліту, — noblese oblige
(«благородство зобов’язує»), вона — природжені «стражі охоронних істин».

Сам Орден «Шотландського (Скіттаенського) чину» складається з
Внутрішнього і Зовнішнього кола посвячених.

Зовнішнє коло Ордену «Шотландського (Скіттаенського) чину» іменується
«Пріорат Сіону (Сіонське аббатство)», а «… його Великим магістром з
1918 по 1963 р., тобто до самої своєї смерті, був Жан Кокто. В 1981 р.
Великим магістром ордена був обраний П’єр Плантар де Сен-Клер… (склав
повноваження в 1984 р.; носить прізвисько начебто врятованого останнього
меровінгзького короля Сігіберта IV «Плантард» — «Полум’яний пагінець», —
О.Г.). В 1979 р. … Великим магістром був впливовий французький
белетрист і клерикал, аббат Франсуа Дюко-Бурже,… (який, проте)
обирався «неповним кворумом» і потім зняв свою кандидатуру (був в
1947-1961 рр. магістром-капеланом Мальтійського ордену, — О.Г.)… після
смерті Кокто в 1963 р. влада в ордені перейшла в руки триумвірату, в
склад якого входили Гейлорд Фріман (відомий американський банкір, опікун
Еспенівського інституту гуманітарних досліджень, — О.Г.), П’єр Плантар і
Антоніо Мерцаджора… Асоціація, названа орденом Пріорат Сіону, дійсно
існувала в 1956 р. у Франції і мала на меті дещо специфічні цілі. Вона
діяла відкрито, була зареєстрована в «Офіційному журналі» і безслідно
зникла після подій у Франції в 1958 р., коли Плантар де Сен-Клер зайняв
пост генерального секретаря комітету громадської безпеки. Ця нова
організація, що виникла в 1956 р., відображала внутрішню кризу в колі
шанованого ордену Sionis Prioratus, заснованого близько 1099 р. в
Ієрусалимі. До її (нової організації, — О.Г.) створення призвели
реформи, проведені Жаном Кокто в 1955 р., які передбачали відмову членів
ордену від принципу анонімності (з метою більшої відповідальності членів
ордену за свою діяльність, — О.Г.)… в період, коли Великим магістром
ордену був Жан Кокто, а маршал Жюен і Андре Мальро були «хрестоносцями»
(його заступниками, — О.Г.). Після смерті Кокто в 1963 р. і маршала
Жюена в 1967 р. чисельність французького контингенту (членів Пріорату, —
О.Г.) скоротилася до сорока трьох чоловік. Саме в той час на вимогу
генерала де Голля … П’єр Плантар де Сен-Клер був підвищений до рангу
«хрестоносця»… Всього у ордені було три «хрестоносці», за котрими
йшло дев’ять «командорів» — ієрархів третього рангу… 19 липня 1116 р.
орден Сіону вперше згадується в офіційних хартіях і документах. Ми (М.
Бейджент, Р. Лі, Г. Лінкольн, — О.Г.) знайшли грамоту, датовану 1152 р.,
на якій стоїть печатка французького короля Людовіка VIII, котрий
подарував орденові його першу крупну резиденцію в Європі, розташовану в
Орлеані. Крім того, мии знайшли трохи пізнішу грамоту, датовану 1178 р.
і завірену печаткою папи Олександра ІІІ, в котрій підтверджується
законність володінь ордену не тільки на Святій землі, але й у Франції,
Іспанії і … в Неаполі, Калабрії, Ломбардії і на острові
Сицилія…»Так, наприклад, у переліку акцій ордену постійно фігурує
сімейство, предком якого був якийсь Жан де Гісор, котрий був у родинних
зв’язках з Гуго Пайєнським — першим Великим магістром ордену тамплієрів.
Особливу роль в історії ордену Сіону … відіграв рід графів де
Сен-Клер… Потім, в документі, датованому 1619 р., говориться, що
Пріорат викликав невдоволення короля Франції Людовіка ХІІІ, який
відібрав у нього давню резиденцію в Орлеані і передав її єзуїтам.. Після
цього Пріорат Сіону практично зникає зі сторінок історичних хронік і
з’являється знову тільки в 1956 р…. .

Цікавим фактом є те, що в часі нацистської окупації Франції орден
використовула англо-американська розвідка (контакт було встановлено
англійським членом ордену — бароном Гліном Мейсоном Блекфордом, головою
ради директорів «Гардіан Ешуранс», який вступив в організацію під час
своєї служби в Палестині в корпусі генерала Алленбі за першої світової
війни, в 1922-1940 рр. він був депутатом парламенту від партії
консерваторів, в часі другої світової війни був командиром корпусу
ополчення і безпосередньо підпорядковувався начальнику Служби
спеціального призначення (SOE) графу Селборну, а курування операцією
випало високопоставленому співробітнику SOE Ролану Мальро, братові
відомого письменника Андре Мальро, який в 1947 р. рганізував таємну
організацію ветеранів SOE у Франції — RPF, яка в 1958 р. перетворена
була в Асоціацію в підтримку де Голля (надалі — партія Об’єднання за
підтримку Республіки), і безпосередньо узгоджувала свою діяльність з
голлістським Комітетом громадської безпеки, генеральним секретарем якого
був П’єр Плантар; кодовою назвою операції було «Голова у хмарах»). Члени
ордену зобов’язані були видавати себе за колаборантів («принцип
Джільди», аналог шиїтського принципу «такійя»), але жодним чином не
вступати в контакт з рухом Опору («макі»), щоб не потрапила інформація в
руки гестапо через викритих агентів «Свобідної Франції».

Зокрема, П’єр Плантар видавав «провішистський» традиціоналістський
журнал «Vaincre: Pour une jeune chevalerie» («Перемагати: Для молодого
рицарства»), «… в журналі було багато розмов про Атлантиду. Немало
уваги приділялося древній кельтській «традиції мудрості» і міфічним
темам і образам, в яких вони існували. Були і ліберальні розмірковування
з неозороастрійської теософії, про тібетських посвячених і заповітних
містах у Гімалаях. Зрештою, «Vaincre» претендував на роль органу
специфічної організації, або ордену Альфа Галати (виділення наше, —
О.Г.)… Альфа Галати були зареєстровані у французькому «Офіційному
журналі» 27 грудня 1937 р… члени Альфа Галатів (серед них —
традиціоналістський дослідник Робер Амаду, який пізніше став «ренегатом»
— членом паризької ложі «Мемфіс-Міцраїм», антимасонський журналіст Анрі
Костон, правий публіцист Луї Ле Фур, авіатор Жан Мермо, поет і езотерик
Габріель Трарійо д’Егмонт, німець Ганс Адольф фон Мольтке, посол Рейху в
Іспанії, який був у родинних та близьких стосунках з організатором
замаху на Гітлера графом Клаусом фон Штауффенбергом та лідером
громадянського руху Опору нацизму графом Гельмутом Якобом фон Мольтке,
— О.Г.) поділялися на дві основні групи: «легіон» і «фаланга». Роль
«легіона» не була конкретизована. Зате функцією «фаланги», як вважалося,
були філософські дослідження та підготовка майбутніх рицарів. Цікаво
відзначити, що згідно зі статутом ордену, переданому в 1956 р. в
префектуру поліції в Анненмассі, Пріорат Сіону теж поділяється на дві
основні групи: «легіон» і «фалангу»… Перша з них «продовжує
апостольське служіння». Друга виконує функцію «стражів традиції». Згідно
зі статутом орден складається з дев’яти градусів, представники кожного з
яких носять титул рицарів… 21 вересня (1942 р.) П’єр де Франс-Плантар
(головний редактор журналу, псевдонім П’єра Плантара, — О.Г.) … був
обраний Великим магістром Альфа Галатів». В 1956-59 рр. орден видавав
під редакторством П’єра Плантара журнал «CIRCUIT» («Chevalerie
d’Institutions et Regles Catholiques, d’Union Independante et
Traditionaliste»), в якому висвітлювалися ті ж проблеми, що і в
«Vaincre». І якщо в першому пропагувалася ідея «Сполучених Штатів Європи
(або Заходу), то в новому журналі говорилося про «Афро-Європейське
співтовариство».

Іншими словами, відомо громадськості лише про французьке відділення
(«Альфа-Галати») міжнародної організації «Пріорат Сіону». Деякі дані
свідчать про існування відділення Пріоратів Сіону в Швейцарії, яке
очолює Антоніо Цапеллі, але воно утворилося в результаті чисельних
відколів від Мальтійського ордену і зазвичай трактується як
«неотамплієрська» організація, в яку приймають і де проходять
«фільтрацію» члени інших різноманітних таємних організацій та
масонських лож.

Відомі також і наступні дочірні відділення «Пріорату Сіону», які нижче
буде розглянуто.

На початку ХІХ ст. виникає одне з найвідоміших зовнішніх кіл Ордену —
«Орден Всесвітньої Теодоксії», який діє під егідою
традиціоналіста-масона Антуана Фабра д’Оліве (1768-1825), автора
«Відновленої єврейської мови» (1815), «Філософічної історії роду
людського» (Fabre d’Olivet A. «Histoire philosophique du genre humain»,
1824) та ряду романів провансальською мовою. Орден виводив своє
становлення від давньо-грецького поета Гесіода, автора поем «Теогонія»
та «Труди і дні» (остання — апологія землеробської культури), тобто
адепта «великої науки, даної людству богами Еллади». В ордені теодоксів
(«богославів») спільні зібрання-трапези називалися «агапами» (і
ототжнювалися з такими ж аграрної генези Елевсинськими містеріями),
ступені посвячення відповідали аграрним професіям — «поливальник»,
«оратай», «сіяч», а чотири найвищі чини позначалися назвами космічних
стихій (вода, земля, повітря, вогонь), а сама ідеальна людина
визначалася поняттям «небесна рослина» (пригадаймо кінофільм «П’ятий
елемент» з Міллою Йовович і Брюсом Уіллісом у головних ролях, і який
розглядається як запис ініціального шляху для адептів ордену). Поряд з
цим йшла апеляція до вчення платоніків та піфагорейців про те, що душа
людини тотожна пшеничному колосові. Фабр д’Оліве визначає головну
рушійну «Велику Тріаду» історії — Провидіння, Доля і Воля людська та її
«божественних посланців/великих посвячених» (Рама, Крішна, Орфей,
Мойсей, Фусі, Будда, Конфуцій, Лао-цзи, Зороастр, Ездра, Лікург, Нума,
Піфагор), які щонайперше проголошують: людей об’єднює не їх Доля і не
колір їх шкіри, а містична семантика Слова, Логоса, Провидіння. Там, де
людська Воля торжествує над Провидінням, переважає республіканський
спосіб правління з його демагогією, духовним нівелюванням і занепадом
цивілізації. Там, де Доля володіє над свободою Волі, виникають монархії
з неминучим для них рабством і раболіпством. І тільки там, де всі три
сили, котрими керує Провидіння, урівноважують одна одну, запановує
теократія, найкраща і найбільш життєстійка із соціальних форм. Історія,
відповідно, — це шлях прогресу людства в умовах вічних випробувань, які
влаштовує йому Провидіння. Продовжувачами ідей і навіть учнями Фабра
д’Оліве вважаються Александр Сент-Ів д’Альвейдр, основоположник
«Синархічної доктрини» та автор розповіді про таємничу державу обраних
посвячених — Агартху, Едуард Шюре, автор книги «Великі посвячені», в
якій в популярній формі виклав деякі розділи з книг Фабра д’Оліве, Жерар
Анкос (Папюс), який був спочатку великим майстром ордену мартиністів,
але надалі став ренегатом і після відомого конгресу спіритуалістів і
масонів в 1908 р. ввійшов у ложі обряду Мемфіс-Міцраїм і став великим
майстром цього чину у Франції, автор фундаментальної праці «Окультизм»
про науку проявлення трансцендентного та великих посвячених посланців
містичного Сфінкса (символу єдиної трансцендентної та абсолютної Істини)
і П’єр Симон Балланш, католицький автор двотомного «Нарису соціальної
палінгенезії» (Ballanche P. «Essais de la palingenesie sociale», 1827)
та критики Великої французької революції «Людина без імені». Останній
наполягав, що Європа не повинна відмовлятися від традиційних устоїв і
спогадів, бо тільки за допомогою їх неперервної наступності у новітній
цивілізації можливий її подальший поступальний розвиток. Суспільство,
яке втратило своє минуле, випадає з ланцюга вдосконалення і не має
перспективного майбутнього, а в світі запановує «вік плебея, «людини без
імені», «нікого», царевбивці, сучасного Едіпа». Причина недовговічності
попередніх цивілізацій в тому, що в залишеній самій собі людині
висувається на перший план матеріальне начало, після задоволення якого
людина більше не прогресує. І тому суто людський розвиток незмінно
закінчується станом ступору. Через це тільки воля Провидіння за
допомогою своїх обранців веде людський рід до нескінченного прогресу.
Так, коли Провидіння відкрилося людині в часі, воно стало говорити її
мовою, але в сучасну епоху, коли гаснуть старі соціальні вірування і
зароджуються нові слід вміти знаходити в цих змінах єдину лінію замислу
Творця, що виявляється тепер у науці та лібералізмі, як колись у Святих
писаннях, що вимагає тепер у відповідності з духом часу інших тлумачень.
За переконаннями Балланша, тільки «прогресивний традиціоналізм», який
цікавим чином поєднує у собі ультрамонтанство і свободолюбство, здатний
глобально і оптимістично обгрунтувати соціальну еволюцію, в котрій
повнота («плерома») розкриття людських здібностей і стане кінцевим
здійсненням релігійних начал: «Я сподіваюся дати синтетичний виклад
історії людства. Я сподіваюся показати історію суспільства від його
темного зародження і таємничої колиски аж до вищого розвитку його сили і
могутності… Наважуюсь сказати, що більш широкий історичний синтез
неможливий». Вражає, що засновник іншого «премордіального
традиціоналізму» Рене Генон, коли в 1908 р. отримує від патріарха
Гностичної церкви Фабра Дезессера єпископський сан, то також і нове ім’я
— Палінгенезій («Відроджений»), що є перекладом християнського імені
Рене (лат. renascere «воскресати») і явним натяком на доктрину П.
Балланша.

Інші «дочірні» організації «Пріорату Сіону», це — славнозвісна «Велика
Альпійська Ложа» («Альпіна»), яка контролює фінансові банки в Цюріху,
Базелі і Женеві і про яку розповів журналіст Меттью Паолі в своїй книзі
«Les Dessous» («Заглибиння», 1973 р.; автор пізніше був заарештований в
Ізраїлі за шпигунство і начебто розстріляний). Діяла вона під
протекторатом Комітету суспільної безпеки в уряді Шарля де Голля і в
керівництво якого входили ветерани руху Опору — нобелівський лауреат
Анрі Мальро та вчений П’єр Планто де Сен-Клер (начебто він одночасно —
«навігатор», Великий магістр Пріорату Сіону, але залишив свій пост на
знак протесту проти засилля його рицарями Мальтійського ордену), і, на
думку М. Паолі, ставилася мета зведення на французький престол
королівської династії Меровінгів, яка веде своє походження, начебто, від
іудейського царя Давида). Відома також італійська „Пропаганда
(массоніка) дуе» (або «Ложа П2»), створена банкіром Адріано Леммі в 1885
р. Вона рекрутувала в свої ряди посвячених третього ступеню з Великим
східних лож Італії (великим магістором яких і був А. Леммі). Станом на
1982 р., коли розпочали просочуватися в ЗМІ дані про Ложу, до неї
входило більше 900 чоловік з високих посад в державному управлінні
Італії. «… Досить сказати, що не менше двохсот неіснуючих банків
зуміли «проіснувати» достатньо довго, щоб дивним чином поєднати банк
Ватікану з банком Цизальпіне та Національним банком Франкліна
(переводячи кошти на користь польської «Солідарності», наприклад, —
О.Г.) … всі три відомих лідери змови П2 (Лічо Джеллі, засновник П2…;
Роберто Кальві, президент банку Амброзіано і управляючий
«банками-привидами»; Мікеле Сіндона, член П2, президент Національного
банку Франкліна і адвокат мафії) мали звання рицарів Вищого Військового
Мальтійського Ордену (ВВМО), власної таємної поліції Ватикану».
Щоправда, великий магістр італійського «регулярного» масонства Армандо
Корона проголосив, що ложа «П2» (з раніше приєднаними до неї ложами
«Хід» та «Справедливість і свобода») була єретичною (тобто не належала
до традиції «Мемфіс-Міцраїм»), вийшла за межі прийнятих масонських
уставів, через що в 1974 р. вона була оголошена офіційно розпущеною, але
роком пізніше декретом великого магістра Сальвіні ложа була відновлена
під юрисдикцією саме «Великого Сходу Італії» «квазі-шотландського
обряду», який відновив станом на 1972 р. союз з аналогічними ложами США
та Англії і проводити спільні т.зв. «Конференції Вашінгтона». У Франції
проти фармазонства і присягу на вірність істинній шотландській традиції
принесла ложа Нейї (під безпосередньою опікою ряду американських лож, як
правило, зі значним впливом військових), їй ідентичні також також такі
ложі: у Греції — ложа «Парфенон», в турецькому Ізмірі — «Ефесіс», в СНГ
— «Паламіт», в Мексиці — «Tequila», в Фінляндії — «Суомі Лоосі І», у
Перу – „Фенікс 137”.

Але найцікавішим є той факт, що існує нелегальна органцізація «друзів
Шотландського майстра» — «Ramses Pharao», „орден Короля-Сонця”, яка
призводить до того, що зсередини нівелює всі геополітичні домагання
«ір-регулярної» ложі «Мемфіс Міцраїм». Символом «друзів Шотландського
майстра» є «золотий грифон», який у стародавньому Єгипті та мінойському
Кріті символізував солярний принцип монарха. Однак у Західній традиції,
за Жаном Парвулеско, він же — «Червоно-Коричневий Єдиноріг», Licorne
Mordore, де франц. mordor — «червоно-коричневий із золотим відливом»
(символ фінальної есхатологічної коронації алхімічним золотом Традиції).
Сам Жан Парвулеско (нар. 13.9 1929, Румунія) як командор д’Альтвілла
(або Тоні д’Антремон, Сільванус Репробатус, «таємний протектор Полярної
Зорі») є емісаром цього ордену як серед вищого сановного екзотерично
стурбованого світу (аж до того, що через своїх дочок породичався з
королівськими та імператорськими родинами та кланами Європи та Японії),
так і емісарами «Мемфіс-Міцраїм» (зокрема, для відвернення експансії
Альянтів в Іспанію)». У грифона, зазначалося у папірусах, «дзьоб сокола,
око людини, тулуб лева, вуха, як у риби, і хвіст змії», що символізує
могутність та суперечливість тварин всіх чотирьох стихій, але головним
з’єднує у собі якості птаха і звіра, Неба і Землі, добра і зла. У греків
він — поряд з лебедем — їздова тварина бога гіперборейців Аполлона та
неодмінний супутник богині Немезіди — він їм допомагає неминуче і люто
карати лиходіїв. Також зображався зі стрілою Аполлона у пащі.

Давні автори так описували цю дивну істоту: «… грифони вдійсності
мешкають в Індії і шануються посвяченими Сонцю — тому індійські зодчі
зображають колісницю Сонця запряженою четвіркою грифонів» (Флавій
Філострат, ІІІ, 48); «Люди ловлять грифона і з його пір’я роблять
сагайдаки, а з його кігтів — великі кубки» (Тимофій з Гази, «Про
тварин», 9 а, 9); «Грипи — особливий вид тварин, мешкає на
гіперборейських горах. За своєю зовнішністю вони суть леви, але крилами
і головою схожі на орлів, дуже ворожі коням, посвячені Аполлонові; тому
і сказано: «вже з’єдналися грипи з конями» (Мавр Сервій Гонгорат,
«Пояснення до книги «Буколік» Вергілія»). У «Чистилищі» Данте (ХХІХ)
тріумфальна колісниця запряжена саме грифоном (орлина його частина —
золота, а лев’яча — біле з червоним, символізуючи дві природи Христа), а
св. Ісидор Сивільський у своїх «Етимологіях» трактує грифона як символ
Христа, який є лев, бо царює над світом, і він орел, бо вознісся із
землі на небо. Також, як розповідає Арістей з Проконнесу (VII ст. до
н.е.), грифони стережуть золотоносні гірські масиви та ріки і час від
часу «одноокі» арімаспи крадуть їхні скарби. Певні джерела (Ктесій з
Кнідоса, Клавдій Еліан, Тимофій з Гази, Конрад Ліконстен, Джон
Мандевіль) мешкання грифонів розташовують саме в Індії, що викликано
явними зображеннями могутньої арійської птиці Гаруди, символа
царя-жерця. Особливо цінувалися магічні чаші для вина, які виготовляли
із пазурів грифонів і які можна було отримати в дар тільки за
вилікування людиною тяжкохворого грифона.

В європейській середньовічній традиції (Аріосто «Несамовитий Роланд»)
грифон або гіппогриф є верховою твариною рицаря Руджьєра (Рожера), який
рятує чарівну Анджеліку, дочку катайського царя. Вона прикута на
морському березі до скелі та очікує появи чудовиська (сюжет тотожний
грецькому переказові про ефіопську принцесу Андромеду та героя Персея).
Руджьєр осліплює своїм мечем монстра і одягає Анджеліці на мізинець
чарівний перстень, котрий її захищає. Але далі Анджеліка стає коханою і
дружиною рицаря-мавра Медора, якого виліковує за порадами пастуха соками
трав і вирізає на корені дерева імена своє та свого коханого. Без
взаємності в Анджеліку закоханий рицар Роланд (Орландо), який через
ревнощі стає шаленим і гине в боротьбі з мавританським царем Алжиру
Родомонтом.

Іранським еквівалентом грифона є собако-птах Сенмурв (Симург,
слов’янський Семаргл): «…Гніздо його на Сході, але він присутній і на
Заході, — говориться у манускрипті «Сафір-е Симург» («Посвист Симурга»).
— Всі зайняті ним, але він не зайнятий ніким. Все наповнене ним; він же
порожній від усього. Всі науки — від посвисту цього Симурга, від нього
вилучені вони; і дивні інструменти, на подобу органа та інших,— від
посвисту цього птаха… Їжа Симурга — вогонь, і кожен, хто прикріпить до
свого правого боку його перо, зможе пройти неушкодженим через полум’я.
Подув ранкового вітерця — від дихання Симурга, тому закохані і довіряють
йому таємницю свого серця і свої приховані думки…». В ісламі
(малайська книга «Про Світло Мухаммада»), відповідно, теж присутнє
уявлення про священного птаха, створеного Аллахом з містичного
предвічного Світла Мухаммада: головою своєю він мав Алі, очима — Хасана
і Хусейна, шиєю — Фатіму-сірійку, руками — Абу Бакара й Омара, хвостом —
Аміра Хамзу, спиною — Аббаса і ногами — Хадіджу ал-Кубру. Створивши
його, було проголошено, що іон буде плавати по десять тисяч років в
кожному з семи морів (пізнання, доброти, терпіння, розумності, думки,
співстраждання, світла). З крапель Світла, які впали з очей, вух, носа,
з плеч і рук птаха, Бог створив 124 тисячі пророків, 30 апостолів, 4
архангели, перо і скрижалі долі, престол і сім небесних кіл, Сонце,
Місяць, вітер, воду, вогонь, дерево життя, дерево туба, печать Сулеймана
(Соломона) і посох Муси (Мойсея). Від Адама містичне Світло зійшло до
Сифа, від Сифа — до Муси. В даному контексті космогонія тотожна
арійській — ведичному творенню каст людства з різних частин Пуруші та
авестійським світлом благодаті-«фарно». Одночасно в поемі «Шахнаме»
Симорг є тотемом могутньої династії Сама, вихователь богатиря Заля,
батька Рустема.

Цей образ Симурга-Грифона відроджений у багатстві своїх атрибутів
іранськими суфіями — послідовниками Шіхаба ад-Діна Сухраварді
(1155-1191; не слід плутати його зі значно пізнішими месопотамськими
засновниками суфійської школи ас-сухравардійя), рух яких постав
арійською («аджам»-«не-араби; іранські етноси») відповіддю на арабізм
ісламу. Симург стає символом створеного під опікою правителя
сирійського міста Алеппо ал-Маліка аль-Захіра, сина Салах-ад-Діна,
таємного братства («іхван») представників різних релігійних традицій,
стурбованих збереженням основ Премордіальної Традиції — «Охоронців
Божественного Логоса (аль-Каліма)», заснований «прабатьком мудреців»
Гермесом, який розділив братство на дві гілки «мудрості» (гнозису,
маріфа) — «західну» та «східну». До «східної» він відносив героїв
«Авести» — царів-мудреців Гайомарта, Ферідуна і Кай-Хусрау, а також
Заратустру. Їх продовжувачами на грунті ісламу були суфії-проповідники
містичного екстазу: ал-Бістамі (пом. 874 р.), ал-Халладж (пом. 922 р.) і
ал-Харакані (пом. 1034 р.). «Західну», або «грецьку» гілку представляли
Асклепій, Емпедокл, Піфагор, Платон та мусульманські містики Зу-н-Нун
ал-Місрі (пом. 861 р.) і Сахл ал-Тустарі (пом. 896 р.).

Проявитися у повній силі «Орден Золотого Грифона» не може з причини
тимчасової прихованості її «Імператора» (певним чином пов’язаного з
церковною традицією апостола Андрея Первозванного), «Нового Зігфріда»,
«Хельгі Аватари», але заявляти про своє існування і здійснювати
діяльність більш відкрито вже може в зв’язку з явленим світові знаменням
— приходом «Кіра нового віку» Атаульфа Істрійського (20.4.1889 —
30.4.1945).

Також дочірними до «Ramses Pharao» (і вірніше, його ступенями/градусами)
є:

1) ложа «Братство Венери (Фрейї) / Сірійської богині» (Варвари, Амалії)
-«Товариство Вріль» — «Орден Восьмикутної Зорі» (A-Mor, Leliwa, Re-Che),
що заснована на сексуально-тантричній концепції нівелювання аналогічної
оккультної практики «Мемфіс Міцраїм», працюючи не на «раціональному»
рівні, а через посередництво уяви за допомогою еротично забарвлених
символів та ритуалів (знаходячи їх навіть збереженими у таємних
братствах Малайзії, Полінезії та Японії, які використовують для цього
«хентай»), апелюючи й до християнського «умілєнія» перед красою жіночого
тіла та шлюбного союзу, створених Творцем. Ініційовано орден було
Афродітою Пандемос (Іштар/Астарта), котра від Ареса народила Гармонію,
котрій було подаровано чарівне намисто (пор. з аналогічною японською
традицією про намисто Аматерасу). Саму містерію Ордену описав у
„Фаусті” масон „стразбурського посвячення” Гете (1749-1834), де
апофеозом виступає саме „гармонія”, в основі якої лежить
„відчудженість”, а її символом — грот, в якому міститься самостійний
світ („Там, в альтані, світ є цілий, / Гай і луки, гори й ріки… / Там
глибини незглибині”). Іншими словами, пропонується, як це не
парадокально, звільнитися від чуттєвої, фізичної природи, як це досягли
герої Гете Фауст та Гелена в естетичній царині, позбувшись від її
фатальної необхідності: „… Не лише Фауст знаходить спокій — Гелена
звільняється від докорів сумління і почуття провини, а також від
небезпеки з боку войовничого чоловіка… Метафізичний план твору твору
диктує, що стан естетичної гармонії не може бути тривалим! … повною
мірою людина може вивищитися над фізичною природою („цариною
необхідності”) лише в наступному — „моральному стані” (тобто на рівні
вчинку)…, це і є істинний стан свободи, … та шлях до свободи …
лежить саме через красу… до моральності („практичного розуму”), від
споглядання насолоди до діяльного прагнення, від царини необхідності до
царини свободи… Шиллеровій самовтішеній естетичній гармонії
споглядання Гете протиставляє неспокійну моральну гармонію прагнення:
вона й була втілена в образі Евфоріона (сина Фауста і Гелени, — О.Г.):
„Бій — нині оклик мій, / До перемоги стій!”… Загибель Евфоріона і
зникнення Гелени пробуджують Фауста від „естетичного сну”. Він відкриває
для себе нову істину. Вона — не у споглядальній насолоді високою красою,
а в діяльності…: „Я влади прагну, володінь / Діла — ось суть; а слава
— тінь”… Засліплення має той важливий смисл, що тепер Фауст пориває зі
світом анархічних спокус і життєвої емпірії, зі „свободою від” і
зосереджується тільки на … „свободі для”, свободі як умови власної
екзистенції — „волі як життя” („Freiheit wie das Leben”)… У невтомній
діяльності не окремий індивід, а лише рід у своїй сукупності (тобто в
безкінечності) досягає стану повної свободи…”;

2) орден «Червоний Дракон» (Dragon Rouge), діяльність якого спрямована
на прояснення факту, що «… існують як темна, так і світла сторони
буття, котрі не мають нічого спільного ні з добром, ні зі злом, ні з
людськими поняттями моралі взагалі». Ставиться за основу розвиток
(«еволюція») суб’єктивного сприйняття Всесвіту аж до рівня т.зв.
особистості «Mega Therion» (що невірно з грецької перекладається
опонентами як «Великий Звір» і спрофанований не маючими нічого спільного
з орденом «сатаністами»). Вважається, що екзотеричним варіантом ордену є
церква курдів-єзидів (Yezidis) з їх ритуалами пошанування грішного через
любов до людей Ангела-Павича (Мелекі Тауз), але вже прощеного Всевишнім;

3) орден Трапеції (інколи – „Орден Галльської Трапеції”, «Джорджіно»),
який одержимий ідеєю безсмертя і практикує обряди, пов’язані зі
скульптурами, світлом, численням та людською кров’ю, через що серед
обивателів вони користуються дурною славою «вампірів» (не слід плутати з
однойменним «Орденом Трапеції» — службою безпеки в ложах А. Кроулі).
Саме злам розумових бар’єрів, що існували у свідомості людей
Середземномор’я протягом тисячоліття античної історії, Орден ініціював
шляхом викопування, переміщення, розчленування мертвих тіл, тобто
практикою пошанування святих у вигляді їх мощей, перетворюючи могилу у
вівтар, зруйнував традиційну межу між світом живих і світом мертвих,
зробив могили і мертві тіла місцем зустрічі світу земного і світу
потойбічного. На Орден також покладена місія нівелювання злочинних
експериментів (т.зв. „проект Ліканія”, «Т-вірус», «Еон Флакс») ордену
„Мемфіс Міцраїм” над людиною та її особистістю. Серед безпосередніх
адептів Ордену — Гонгора-і-Арготе, Лессінг, Людвіг Баварський, Гарсія
Лорка, Жан-Батіст Бокасса, Мілен Готьє та ін. Надзвичайно багато членів
ордену були інтербригадівцями і боролися на боці республіканців в
Іспанії, у французьких макі, італійському та грецькому Рухові Опору, в
латиноамериканських революційних організаціях, однак за певних умов
боротьби з агентами впливу «Мемфіс Міцраїм» вони були й в загонах
ультраправих («червоні фашисти» Муссоліні, «ескадрони смерті» у
Гватемалі та Гондурасі).

За легендою, начебто, ініціювала в європейській традиції сам орден
народжена з крові фаллосу Урана (Сатурна) та піни Океану Афродіта
Уранія, посвятивши в нього кіпрського володаря Пігмаліона та його
дружину Галатею, а головні храми Ордену — у місті Пафос на острові Кріт
та на острові Кіфера.

За «внутрішніми» письмовими джерелами існує версія, що «Орден Галльської
Трапеції» представляє собою т.зв. «Анархів» — повсталих членів ордену
«Мемфіс Міцраїм» (у термінології ордену Трапеції «Мемфіс Міцраїм»
виступає як «Камарілла», який утворюють сім з 13 «кланів» т.зв.
«Червоного Роду» і був реформований у кінці Середедньовіччя; для
непосвячених пропонуються казочки про дані клани як «бруха/сови»,
«гангрели/бродяги», «тореадори/естети», «вентру/володарі долі»,
«носферату/емпати», «тремери/чародії», «малкавіани/оракули» і
«кайтіффи/недопосвячені»), який складався проти наявних у цьому ордені
тиранії і людиноненависництва, проти тенденції «Старійших Ієрархів»
видавати як «жертовних агнців» молодших за ієрархією на розправу
профанам (з метою відволікти увагу та знімати напруженість у
суспільстві), інколи завуальовано подаючи це як виконання жертовного
ритуалу відправлення «посланця/прохача» до світу богів. Відповідно,
«Анархи/Орден Трапеції» розглядаються вірними заповітам свого
першозасновника Каїна, якого Ліліт посвятила у «Містерію Крові» і разом
з ним прийняла в Орден ще Трьох Великих членів, які, проте, вже
свавильно навернули ще членів, з яких 13 перетворилися у кровожерливих
вбивць та тиранів і стали відомі як «Антеділувіани». Обурений Каїн, який
вважав за неможливе ображати створений Богом світ існуванням сповідників
містерії, призупинив дію т.зв. «Шести Традицій Каїна», якими регулював
ситуацію в Ордені (прихованість, володіння, потомство, відповідальність,
гостинність, страта посвяченого), чим заборонив «створення потомства» і
спільно зі своїми «означеними» дітьми і внуками («метузела»)
відокремився у першоствореному місті, де посвячені і непосвячені у
«Містерію Крові» мирно співіснували. Проте чародійство одного з нащадків
Каїна призвело до катаклізму і захоплення влади в ордені дітьми
Антеділувіан, які отримали дари та прокляття своїх батьків і віру в те,
що в грядучому наступить апокаліптична Гієна, коли першостворені
Антеділувіани повстануть із безодні і «пожеруть» як звичайне людство,
так і молодших адептів «Камарілли» («Мемфіс-Міцраїму»). Відповідно
«Камарілла» поширює про «Орден Трапеції» брехливі плітки як про секту
«Саббат» (як два клани «лазомбре/lasombre/маніпуляторів» та
«цімісце/tzimisce/чародіїв-інтелектуалів»), що, начебто, проповідує
«відкрите володарювання вампірів над людством». Насправді ж «Саббат»
(начебто, члени клану «лазомбре» вміють викликати «живу темряву»,
надавати їй форму і володарювати нею, ототожнюють їх з іудаїстами, які
поклоняються традиції творення големів; «нейтрали»-«асаміти/найманці,
переважно в країнах ісламу», «клан Сета/Змія»,
«джованні/некроманти-фінансисти», «равнос/цигани», «інкону/відлюдники,
переважно переховуються у монастирях та ашрамах») та «лінії крові», як
от «ахрімани/гінократи-шамани», «баалі/дияволопоклонники-ваалісти»,
«кроваві брати/солдати», «дочки какофонії/півун’ї», «гаргульї/воїни»,
«каесід/вчені», «нагараджа/канібали», «самеді/зомбі» та ін.) штучно
створені самими послідовниками «Камарілли/Мемфіс Міцраїм» для
дескридитації «Ордену Трапеції» та маніпуляції тими членами, якими
заволодіває сумнів і наявне прагнення до індивідуальності та людської
гідності.

Щонайперше орден «Короля-Сонця» («Ramses Pharao») протистоїть темній
жрецькій консорції, котра символізується «Зеленим Драконом», або просто
зеленим кольором (зелені барви рукавиць, зелений плащ з червоним
хрестом у капеланів ордену тамплієрів, наприклад). Свого часу, 24 січня
1906 р. російський посол у Римі Муравйов подав у своє міністерство текст
постанови масонської ложі «Розум»: «…Ложа «Розум», посилаючи братське
вітання новій російській масонській сім’ї, котра мужньо розпочинає своє
існування …, висловлює побажання, щоб нова масонська ложа, котра
вийшла з народу, і стоїть за народ, швидко отримала можливість здійняти
свій зелений прапор (виділення наше, — О.Г.) над звільненим людством і
благородно відплатити за незчисленні жертви теократичної реакції» (Цит.
за: ). Під зеленим драконом мається на увазі близькосхідний «Смарагдовий
Урій», біблійний «Мідний Змій» (зелені дракони, «Рю», наприклад,
зображенні як «охоронні» на гербі самостійного тібетського королівства
Бутан, яке виконує місію охоронця шляху до Шамбхали на відміну від
«єретичних», на їх погляд, тібетських ламаїстів). Також на езотеричному
рівні свідчення про протистояння двох орденів, начебто, зафіксоване в
«Пісні про Роланда»:

Могуч эмир, пред ним несут «Дракон»,

С ним Тервагана знамя, Мухаммеда,

И Аполлина идол нечестивый.

Вокруг гарцуют десять хананеян,

И зычный клич пронесся по дружинам:

«Пусть служит верно богу Аполлину —

Кто обрести души спасенье хочет !» (235);

Увидел Карл «Дракон» — эмира знамя,

Увидел он знамена Мухаммеда … (239);

Эмир зовет на помощь

Своих богов проклятых: Аполлина

и Мухаммеда, бога Тервагана (253).

Тут слід додати, що в даній поемі ісламська Кааба передана як «Прецьоз»
(Preciuse) — клич воїнів еміра та ім’я меча самого еміра, що
контамінується в уявленні езотериків одночасно зі смарагдовим каменем,
«смарагдовим Урієм»-«Зеленим Драконом» та «смарагдовою скрижаллю»
Гермеса Трисмегіста («Тричівеликого»).

В християнській традиції розповідається про те, як «наречену Ісуса»
Маргариту-«Перлину» Антіохійську в темниці проковтнув Дракон, але хрест
в її руках змусив дракона розверзстися і вона неушкодженою вийшла
назовні, і не дивно, що цю найпопулярнішу святу, разом з такою ж святою
Катериною, покровителькою науки та філософії, та святим Христофором
Лікійським в 1969 р. було виключено з католицького церковного календаря.

Загальноприйнято, що „ … у допотопні часи полюсом світу була (зоря)
Альфа (сузір’я) Дракона. У грецьких міфах Дракон обернувся довкола
Північного Небесного Полюсу. „Пополь-Вух”, священна книга майя, описує
священного Змія Гукамаля, аналогічного Кнефу єгиптян… Мексиканський
зміємог Вотан описується мешкаючим у підземеллі, як і шумерські змієбоги
та індуські Наги. „Махабхарата” і „Рамаяна” оповідають про контакти
ранніх аріїв з нагами, напівбожественними істотами з людським обличчям
та тілом дракона…”. Хранителями даної традиції з премордіальних часів
вважаються, за Г. Віртом, індіанські юто-ацтекські племена, які є
нащадками тих америнідських племен, котрі першими вийшли із гроту „Семи
печер” (тобто із попередньої ініціальної традиції) гинучої арктичної
прабатьківщини людства (Туле, Арктогеї) для збереження заповітної
традиції.

Саме Сухраварді претендував на те, що у його вченні об’єдналися ці
обидві гілки «мудрості» («правої» та «лівої»). Також він вважав, що
«таємниці ал-гайб» — «прихованого» (мугаййабат) доступні через містичну
інтуїцію (заук), божественне одкровення (кашф), уві сні, коли душі людей
не під тягарем турбот та думок «світу очевидного» (алам аш-шахада). Ці
таємниці постають у вигляді «накреслених рядків», «голосів» та
«образів». Відповідно до цього у «Братстві охоронців Логосу» визнається
неважливим ініціальний «сілсілат ал-барака» («ланцюг благодаті»), який
передає ініціальну традицію та святість від засновника ордену до
наступника, від вчителя до учня (іноді ініціація може здійснюватися без
випробувального терміну та ангелом, святим або духом померлого шейха,
або ж якимось магічним предметом, як от чаша чи камінь (Грааль), і тоді
такий учень називається «увайса», за іменем йєменського сучасника
Мухаммеда Увайса ал-Карані, ініційованого духом самого Пророка після
його смерті), бо «благодать» (барака) дарується будь-якому містикові
безпосередньо Богом («ал-маджзуб ал-муджаррад»). Містики-муджтахіди
(перс. «муджтехід», тур. «мюджтехід») не мають рангів, їх соціальний та
релігійний авторитет прямо залежить від їх знань та рівня містичного
осягнення та містичних вправ («зікр», «хатм», «сама»).

На езотеричному ж, прихованому рівні «Орден Золотого Грифона» («Ramses
Pharao», «Орден серця», «Therion») є насправді організацією імперської
синтетичної функції, яка утворює конспірологічну оккультну Тріаду,
урівноважуючи і гармонізуючи («Holy Royal Arch») обидва протистоячих
Ордени — «Мемфіс Міцраїм» («Орден Лівої руки») та «Пріорат Сіону»
(«Орден Правої руки»). Щоправда, як один, так і другий висувають в
якості альтернативи власних «посередників» — відповідно «Орден Зеленого
Дракона» (Amphyreus) та «Орден Вищих Невідомих» (Superior Inconnu).
Парадокс в тому, що для обох останніх людина філософськи осмислюється як
Мікрокосмос у Макрокосмосі (і її символом є Пентаграма — «Пломеніюча
Зоря»), в той час як містично-філософська доктрина «Короля-Сонця»
розглядає людину як Макрокосм, що тимчасово (і з певною місією)
перебуває у Мікрокосмі.

Аналогічно орден «Лівої руки» відстоює теллурократичний
(континентальний) принцип геополітики, а «Правої руки» —
талласократичний (морський, торгово-колоніальний).

Орден „Правої руки” виступає носієм принципу „андрогінності”, а „Лівої
руки” — гінекократії з її „теплотным притяжением почвы”, прагненням до
суто біологічної пролонгації, розчинення особистості у родовій стихії:
«И жена бе облечена в порфиру и червленицу, и позлащена златом и
камением драгим и бисером, имущи чашу злату в руце своей полну мерзости
и скверн любодеяния ея» (Откр.: 17; 4).

У візіонерсько-фентезійній доктрині ордену «Лівої руки» («Мемфіс
Міцраїм») відповідає Феанор, а «Правої руки» — Галадріель (Нервен,
«Діва-Муж»).

Аналогічну Тріаду Р. Генон наводить в Каббалі, де дерево Сефірот
складається з двох колон — «правої», Милосердя, Доброти, Світу і
«лівої», Строгості, Правди («Дім Правди», Beith-Din), Суду (відповідно
два аспекти Господа: Шаддай-Яхве — «Шаддай» («Всемогутній») —ім’я бога
Авраама, Яхве («Я Той, Хто Є») — ім’я бога Мойсея, і Єлохім-Саваоф,
«Шемот рабба», ІІІ, 6). Синтезом же цих двох колон Сефірот є Шехіна
(Shekinah), «покоющаяяся сутність» («Сукка», 53а). Вона разом з ангелами
зійшла з небес, сховалася у «заповітному місці» (!) — «місторім» і там
проливала сльози над загибеллю Ієрусалимського Храму («Хагіга»,5б;
«Берахот», 59а). Свого часу саме Шехіна обвінчала у Раю Адама і Єву
(«Ерувін», 18а). Під впливом гріха Адама Шехіна залишила землю і
замешкала на першій сфері неба (Велон, «завіса перед світилами»), далі
під впливом гріха Каїна — на другу сферу (Ракіа, «місце, де прикріплене
сонце») і т.д. аж доки не досягла сьомого неба (третя — Шехакім,
«місце священних каменів, що мелють манну небесну»; четверта — Зебул,
«небесний храм, де архангел Михаїл приносить жертву Богові»; п’ята —
Меон, «замешкання ангелів»; шоста — Махон, «місце дощу і граду, снігу і
туману»; сьома — Аработ, «скарб справедливості, благоволінь та роси
воскресіння», «Хагіга», 12б). І тільки сім праведників (Авраам, Ісаак,
іаків, Леві, Кегат, Амрам і Мойсей) своїми доброчинностями повернули
Шехіну з неба на землю і вона замешкала у Скинії.

Але якщо сама Шехіна «видима» тільки у світі Трансцендентному, її
фактичним проявом («слава Шехіни») і посередником («малакі»-«ангел») між
світами є Метатрон (Metatron), якому Бог дав від своєї величі шістсот
тисяч миль в довжину і тисячу у ширину («Хагіга», 15а). Вважається, що
саме Метатрон мається на увазі у визначеннях «Ангел лику Його», «Князь
Світу» («Шар ха-олам»), «Священник» («Кохен ха-гадол»).

Герметичний гностицизм Агриппи Неттесгейського Тріаду розглядає як
зруйновану тепер гріхопадінням ідеальну єдність космічних субстанцій
(ангелів-планет-елементів-сторін тіла-звуків-кольорів-муз-чуттів):

ПРАВА СТОРОНА:

права нога/вухо
(Цафкіель/Престоли-Сатурн-Чібіс-Каракатиця-Кріт-Свинець-Онікс/Карбункул-
Соль-Блакитний-Ассафтіда (сірка/скаммоній і всі погані запахи)
-Полігімнія-Уява;

права рука/ніздря
(Самаель/Сили-Марс-Гриф-Щука-Вовк-Залізо-Алмаз/Онікс-До-Червоний-Перець
(перець і всі гострі запахи) –Кліо-Слух;

серце/праве око
(Рафаель/Власті-Сонце-Лебідь-Тюлень-Лев-Золото-Карбункул/Хризоліт-Ре-Пом
аранчевий-Ладан (кориця і всі чудові запахи) – Мельпомена-Зір;

ЛІВА СТОРОНА:

голова/ліва ніздря
(Цадкіель/Господства-Юпітер-Орел-Дельфін-Олень-Олово-Сапфір/Берил-Ля-Син
ій-Шафран (і всі інтенсивні запахи) -Терпсіхора-Глузд;

статеві органи/ліва ніздря
(Ханіель/Начала-Венера-Голуб-Харіус-Козел-Мідь-Ізмарагд/Яшма-Мі-Жовтий-М
ирт (сандалове древо і всі м’які запахи) –Ерата-Нюх;

ліва рука./рот
(Міхаль/Архангели-Меркурій-Лелека-Кефаль-Мавпа-Ртуть-Агат/Топаз-Сі-Фіоле
товий-Мускат (сандал, мастік) –Евтерпа-Смак;

ліва нога/око (Габріель/Ангели-Місяць-Сова-Морський
кіт-Кішка-Срібло-Хрусталь/Сердолік-Фа-Зелений-Алоє (камфора і
менструальна кров) –Талія-Дотик;

ЦЕНТР:

мовлення (Офанієль/Херувими-Зоряне небо-Ізмарагд-Уранія-Мислення);

слава (Серафими/Метатрон-Першодвигун-Сапфір-Калліопа-Пам’ять).

Езотерична доктрина Тарот знає також дану істинну функцію «Ордена
Золотого Грифона» («Короля-Сонця»): «… розкажемо про сьому нумеровану
карту, названу Колісницею … На ній зображений воїн-переможець,
увінчаний короною та сидячий на колісниці, котру тягнуть чорний та білий
сфінкси або коні. Зоряний навіс колісниці підтримується чотирма
стовпами. Ця карта означає величного, який їде в колісниці творення.
Екіпаж сонячної енергії, відміченої сімкою,розкриває таємницю семи
планет, котрі є колісницями сонячної енергії, що торжествуюче здійснюють
свій шлях у висоті. Чотири стовпи, підтримуючі навіс, символізують
чотири могутності, на котрих тримається світ, котрий символізує зоряний
навіс. Величний тримає скіпетр сонячної енергії, і його плечі
прикрашені півмісяцями — Урім і Туммім. Намальований на колісниці сфінкс
презентує таємну і невідому силу, за допомогою котрої переможний
правитель рухається неперервно через різні частини всесвіту… Зверніть
увагу: щоб рухатися шляхом творення, величний використовує як чорних,
так і білих сфінксів. Іншими словами, елементи і Шляху правої руки, і
Шляху лівої руки… Масони вважали, що людина в латах на колісниці
означає сходження третього ступеня посвячення до четвертого. І що тільки
на цій останній пошукач здатний удостоїтись прилучення до таємниць
Всесвіту…».

Тантрична доктрина теж має уявлення про цю Тріаду. «Нетра-тантра»
(ІХ,11) визначає відповідно її складові («шляхи» – «марг») як «дакшина»
(праве), «вама» (ліве) і «сіддханта» (встановлене), котрі представлені
трьома маніфестаціями Шіви — Бхайрава, Тумбуру і Садашіва, але поряд з
тріадою як супутні їй присутні шість традицій («амная»), що асоціюються
з богинями: східна амная — Пурнешварі, південна — Нішешварі, західна —
Кубджіка, північна — Калі, верхня — Трипура і нижня — Ваджрайогіні
(буддійська, яка є не-істинна, а існує для зваби ворогів істинних
традицій). Проголошується, що не було єдиного центру, з якого одна
тантрична традиція поширювалася б якимись «колами», а в різних частинах
майже одночасно виникали окремі «школи», які центрувалися довкола
якогось основоположного тексту Традиції, і ці школи впливали одна на
одну, перекриваючи, повторюючи або дублюючи версії т.зв. «додаткових»
одкровень, відмінних від більш раннього ведичного об’явлення («шруті»).

В якійсь мірі уявлення про Тріаду потрапляє у грецьку міфологію, де
центральним, урівноважуючим принципом виступає Асклепій, вихователь
мудрого кентавра Хірона. В «Міфологічній бібліотеці» Аполлодора
говориться, що Асклепій отримав від богині Афіни кров, котра витекла з
жил Горгони і використовував ту кров, котра витекла з лівої частини її
тіла, людям на погибель, а ту кров, яка витекла з правої частини тіла,
для спасіння людей. Зевс злякався, що люди можуть рятувати один одного,
запозичивши у Асклепія його вміння, і вразив того блискавкою. За це
Аполлон, батько Асклепія, винищив циклопів, які викували Громовержцеві
його зброю. Проте незабаром Зевс розкаявся і воскресив Асклепія, чим
виконалося пророцтво дочки Хірона Евіппи про те, що Асклепій стане
богом, помре, але потім йому знову повернеться божественність, тобто він
двічі повторить свою долю. Образ Асклепія, який тримає чашу, обвиту
змією, Зевс помістив серед зірок.

«Мемфіс Міцраїм» (і «Зелений Дракон») та «Пріорат Сіону» (і «Вищі
Невідомі» + Орден Трапеції + Орден Восьмикутної Зорі) початково
«…належали до Ієрархії так званих «Вогнених Драконів Мудрості»,
Дхіан-Коганів, відповідаючи Агнішваттам, Пірі, Марутам і Рудрам взагалі,
будучи потомством Рудри, їх батька, тотожного Богові Вогню», «…
названих пізніше «Синами Вогненого Туману», «Наші Спасителі, Агнішватта
та інші «Сини Полум’я Мудрості» — уособлені греками в Прометеї», «…
кастою Магів, … котра виховала першого Заратустру…, запрошених …
як священнослужителі Сонця, в храм, побудований Самба, можливим сином
Крішни… Вся ця розповідь викладена в Бхавішія Пурані. Стверджується,
що Самба, після свого зцілення Сонцем (Сур’я) від прокази, побудував
храм і посвятив його цьому Божеству. Але коли він забажав знайти
благочестивого браміна для виконання в храмі вказаних ритуалів і
прийняття дарів для Бога, то Нарада — цнотливий Аскет … — порадив
йому не робити цього, бо Ману заборонив брамінам отримувати плату за
здійснення релігійних ритуалів. Тому він спрямував Самбу до Гаурамукха
(Білий Лик), Пурахіта або жерця сім’ї Угразени, царя Матхура, котрий
повинен був вказати йому, кого ліпше покликати. Жрець спрямував Самбу
запросити Магів, шануючих Сур’ю, для виконання цього обов’язку. Але
через те, що він не знав місця, де жили вони , то Сур’я, саме Сонце,
спрямовує Самбу в Шака-Двіпа, за межами соленої води. Тоді Самба вирушає
в дорогу (пор. з мандрами Гільгамеша та Теймураза, — О..Г.),
скориставшись послугами Гаруди, Великого Птаха, носія Вішну та Крішни,
котра й переносить його до Магів … Маги суть Маги Халдеї, і їхня каста
і культ були народжені в найранішій Атлантиді, в Шака-Двіпа,
безгрішній… «.

Гностики ототожнюють цих початково єдиних „Вогненних Драконів Мудрості”
із „Змієм” («Нун») своїх передань — втіленим посланцем Мудрості-Софії в
саду Едем до першого свого адепта — Єви (продовження природи свободи в
людині), для них „Змій” – це „вічний Христос”, „меч любові”, „сяйво
істини”, який відкрив людям природу Світла і матерії, дав Пізнання
(Гнозис) цього світу: „Хто пізнав світ — знайшов труп, і хто знайшов
труп — світ недостойний його”. Сила „Змія” — не тільки пізнати світ, але
й не прийняти його, а духовною сутністю „Змія” виступає „Утішитель”
(„Параклет”), котрий єдиний може пробудити „іскру Світла” у матеріальних
тілах.

Початково орден «Ramses Pharao» зароджується, згідно з теософською
традицією, як організація «древніх Ієрофантів» — «Аргіянатх» в
Аргхіаварші «Землі жертвопринесень»: «… є таємною назвою тої області,
котра простягається від гори Кайласа до самої пустелі Шамо…
Айрьяна-Варседія зороастріан, як місцевість, тотожна з нею. Тепер
говорять, що вона знаходилася між озером Аральським, Балтістаном і Малим
Тібетом; але в давні часи протяжність її була більш обширна…». Іншими
словами, мова може йти про Євразійський степ і що певним чином
охоронцями землі «древніх Ієрофантів» є посвячені в релігію Отця Неба
північні іранці (массагети і сармати) та тюрки і монголи («… Sulde —
позначення субстанції, котра захищала власний соціум і жахала та
перемагала чужий, іконографічне вираження котрого на даний історичний
період — сокіл, що, як відомо, пов’язано з сонцем»; у елліністичній
традиції — «Therion»).

«… Перша хвиля переселення племен індоєвропейської мовної спільності
заполонила долину Ніла між 3600 — 3500 рр. до н.е. Ось як описує ці
події грецька міфологія: Океан і Тетіс породили сина Інаха і дочку
Мелію. Інах перетворився у головну ріку Арголіди (тобто Аргіянатхи, а не
реально історичної грецької Арголіди, — О.Г.). Інах і Мелія породили
Форонея та Егіалея. Країна, котрою правив Егіалей, отримала назву
Егіалея. Він помер бездітним (це явна паралель на Каїна та Авеля, тільки
Інах-Єнох тут їх батько, а не син Каїна, — О.Г.)… І Фороней …
навчився застосовувати вогонь, … заснував і населив перше торгове
місто — Форонею (це паралель першому містові каїнітів Єнох, — О.Г.). Він
став поклонятися Гері … і породив сина Апіса та дочку Ніобу … Ніоба
і Зевс породили сина Арга (! — О.Г.). Арг заснував однойменне місто…
Арг і Евадна … породили синів Екбаса, Піранта, Епідавра і Кріаса…
Екбас породив Агенора. Агенор породив Арга Панопта (Всевидячого)…. Арг
(син Ніоби, а не Арг Панопт, — О.Г.) та Ісмена … породили сина
Іаса/Інаха/Пірена. Іас/Інах/Пірен породив Іо, котра стала жрицею храму
Гери. Зевс зійшовся з Іо, обернув її в білу телицю і наказав Гермесові
викрасти її в Гери. Ревнива Гера приставила до неї всевидячого Арга
(сина Інаха …). Гермес вбив Арга каменем і відрубав його голову з
метою викрасти Іо для Зевса (це тотожне переказу про перемогу ведичного
Індри над Врітрою і звільнення священних корів-вод, — О.Г.). Гнівлива
Гера наслала засуху на Арголіду …, наслала також гедзя на білу телицю,
котра, рятуючись від овода, втікла з країни. За нею вирушило воїнство
куретів … вона прийшла до ріки Ніл, де повернула собі попередній
вигляд і народила на берегах Ніла, в низинах біля міст Ісей і Бусіріс,
сина Епафа, зачатого від Зевса. Мстива Гера попросила куретів заховати
Епафа, але Зевс в гніві перебив куретів (тобто «загинула» певна
консорція жерців, яка прибула в Єгипет, — О.Г.). Безвтішна Іо …
виявила Епафа у жінки біблоського царя, котра викормила і виховала
Епафа. Іо з Епафом повернулися до Нілу (тобто перша місія жерців
виявилася невдачною, проте їх чекав успіх у Фінікії, звідки вдруге
прибули до Єгипту, — О.Г.), де вона вдруге вийшла заміж за Телегона,
який царював тоді над жителями долини Нілу. Телегон усиновив Епафа….
Епаф зацарював над жителями долини Нілу, одружився на дочці Ніла
(Апіса), німфі Мемфіді (! — О.Г.), та заснував місто Мемфіс (! — О.Г.).
Епаф і Мемфіда народили дочку Лібію. Від шлюбу Лібії та Посейдона
народилися близнюки Бел і Агенор (це явно символи Верхнього і Нижнього
Єгипту, — О.Г.). Бел … породив близнюків Єгипта і Даная, синів Кеея і
Фінея, а також дочку Дамно … Агенор, также спершу царюючий … саме в
Дельті (! — О.Г.) … [породив] сина Кадма …[,] прекрасну Європу і
сина Кіліка (епонім Кілікії, південної Анатолії; Агенор, маючий двох
дружин, також генеалогічно тотожний Ламеху, маючому двох жінок, Кіліку,
епоніму Кілікії з її родовищами міді, тотожний Тувалкаїн-коваль і мідних
справ майстер, а його сестрі Ноемі/Наамі (іврит «Красуня»; Буття, 4:22;
згідно з каббалістичною «Зохар» народилася з боку Тувалкаїна, з нею
блудодіяли «сини божі» Аза і Азазель і вона стала матір’ю демонів; ~
викрадена Зевсом в образі бика Європа ! — О.Г.). Пізніше Бел вигнав
Агенора та його нащадків з долини Нілу … Курети, які прийшли з
Арголіди слідом за Іо, власне й принесли в долину Нілу свої культи богів
та обожнених героїв. 1. Культ священної телиці Іо …, по дв.-єгип. Нут
… 2. Культ священного Апіда … , він же Епаф …, пізніше Хапі …,
він же … Ба Осіріса, … Ка Птаха. 3. Культ бога Зевса в образі
яструба-перепелятника, … пізніше бог — … «Гор Великий». 4. Культ
бога Аїда … Осіріса … 5. Культ бога Посейдона … Сета … 6. Культ
богині Гери … Хатхор … 7. Культ богинь Гери і Гестії в одній особі
(Іо), пізніше Ісіди … 8. Культ богині Деметри … Нефтиди … 9. Культ
Астерії … Лето … Анукет. 10. Культ героя Арга Панопта, пізніше
Арсафес (… Хрішіф, … Харшафе), ототожнений еллінами з Гераклом.
Окрім того, нащадкам Іо приписувалося традицією заснування міст Ісея,
Бусіріса, Мемфіса (Єгипта), Хемміса, а також утворення ранніх держав у
долині Нілу … Пелазги довідалися імена богів в долині Нілу й рознесли
по всьому Середземномор’ю. Але особливу роль у справі освоєння
єгипетського богословського спадку відіграв знаменитий Орфей … Кожного
ранку Орфей підіймався на вершину гори Пангеї, щоб привітати молитовним
співом світанок, і шанував там Геліоса, котрого називав Аполлоном …».

В герменевтичній традиції ці два ордени «Мемфіс Міцраїм» та «Пріорат
Сіону» — «Лівої руки» («Змій Зла») і «Правої руки» («Дракон Добра») —
символізуються «двома дамами» — Ваджет (кобра) і Некбет (гриф),
символів Нижнього і Верхнього Єгипту, покровителів міст Бхуто в дельті
Нілу та Некхеб біля Едфу, які відігравали найвизначнішу роль у
додинастичному Єгипті і розташовані на іншому березі Нілу, навпроти
Некхена — столиці адептів бога Гора («шемсу-гор»; ст.-єгип. «некхен» —
«місто сокола» греки переклали як «ієраконполь» — «місто яструба», а
саме хамітське слово «гор (хар, херу)» близьке арабському «хуру» —
«сокіл»; сам фараон іменується титулом «Сильний Бик Гора»). Також, як
вважають «герметики», до ордену „лівої руки” був посвячений Мойсей, який
виступив для іудеїв як адепт „мідного (зеленого) змія”, а орден „правої
руки” серед арабів ініціював пророк Мухаммед (САВС), символ чого є
„бурак” („кінь-блискавка”).

В епоху фараонів кожний цар включав імена цих «дам» у своє п’ятичленне
ім’я. Одночасно фараони та їх сестри-дружини, як зауважує Д. Рол,
належали до еліти клану «ірі-пат» («один з нащадків Пата»), тобто
біблійного Іафета, грецького Япета, ведичного Пра-Джапаті та ацтекського
Пататекутлі). Етимологічно Япет < дв.-єгип. jpt "те, що відокремлене від решти", "ззовні" (в той час як брат Ноя Нір < дв.-єгип. hnrj "те, що виокремлене, але включенням у певне коло", "в середині"), Сім ("семіт") < дв.-єгип. smd "край, маргінали" (їм антитеза — shwt "крайні", "братство"). Клан "ірі-пат", начебто, шумерського ("дільмунського", "серпопардського", тобто "довгошиїх леопардів", зображених на маніфестаційних палетках фараона Нульової династії Нармера) походження (до нього, наприклад, належав мудрець і архітектор Імхотеп, син Птаха, — творець концепції пірамід як таких, будівничий ступінчастої піраміди Джосера, намісник Нижнього Єгипту, верховний жрець сакрального міста-саду Іуну - "Геліополя" і бога сонця Атума, похований у Анехтауі), в той час як тубільні єгиптяни — до кланів "хенеммет" (Верхній, Південний Єгипет, символи — біла корона, лілія-"сешен", яка насправді росте в природніх умовах лише на північ від гори Кармел, а в Єгипті лише культивувалася; бик Верхнього Єгипту — Бухіс, який є душою Монт-Амон-Ра) та "рекхіт" (Нижній, Північний Єгипет, символи — червона корона, лотос-"некхебет", бик — Апіс, який є душею бога Птаха). У Верхньому Єгипті поклонялися також баранячоголовому богові лівійського походження Амону, в той час як тубільне населення Нижнього Єгипту поклонялося богові Ра (Ре). Завоювавши в 751 р. до н.е. Єгипет, кушитський цар Кашта змусив лівійського правителя Нижнього Єгипту Осоркона ІІІ зробити його дочку вищою жрицею "відновленого" об'єднаного культу Омон-Ра, що формально дало право Кашті на трон. Син Кашти Піанкхі (який, проте, називав своїм батьком бога Птаха, який "знаходиться на південь від своєї стіни", тобто Єгипету, оскільки сама ця грецька назва означає "помешкання Птаха") звільнив весь Єгипет від лівійських царів і об'єднав велич Двох Земель, оголосивши резиденцією Напату, в 1200 км на південь від Гераклеополісу, де, в свою чергу, засів принц Тефнакхт. Для протистояння "варварам-кушитам" (і це при тому, що Куш вже тисячу років був під культурною домінантою Єгипту і став Меккою для будь-якого єгиптянина в умовах окупації варварами-лівійцями) та їхньому синкретичному культові "любов Ра" прихильники сепаратиста Тефнакхта проголосили в древній столиці Єгипту Мемфісі, "відпочатковому помешканні Шу" (біля якого славні піраміди древніх династій на плато Гізе) власний культ з власною жрецькою консорцією — "жерці чистоти (!) богів", апелюючи до релігії благочестивого часу фараона Тутмоса ІІІ (1521 — 1473 рр. до н.е.), котрому допомагали дванадцять чоловік — дев'ять братів та три сестри (явно сакральний символізм чисел !), в той час як кушитські фараони апелювали до більш архаїчної благочестивої традиції 2440 р. до н.е., коли за царювання V династії виникло т.зв. "Братство Світла". Проголосивши себе засновником нової (XXV) династії, кушит Піанкхі, цар Об'єднаного Єгипту, залишив володарів Дельти Нілу у спокої після того, як останній лівійський цар Осоркон IV капітулював, а принц міста Саїсу Тефнакхт попросив милості. Проте з часом опоненти кушитського фараона підняли повстання на чолі з тим же Тефнакхтом, а після його смерті — його сином Бекенренефом. Під час заколоту Піанкхі помер, але його брат Шабако жорстоко розправився з суперниками, закопавши їх вождя живцем у землю. Столицю було перенесено з Напати у столицю Верхнього Єгипту стародавні Фіви, центр культу Амона, Шабака дочку свою проголосив верховною жрицею Омона-Ра, а жерці мемфіського храму Птаха в 720 р. до н.е. сформулювали на основі аналізу давніх текстів особливий Мемфіський теологічний кодекс (т.зв. "тексти Шабака" або "чорний камінь № 498 Британського Музею") для протистояння консорції "жерців чистоти богів" (вони пізніше зробили з цього каменю жорна!), де розповідається про своєрідний "соломонів" суд бога Геба: він розділяє Єгипет між синами своєї дружини Нут: Сетові дістається Верхній Єгипет, а Осірісові — Нижній, а після того, як Осіріс "втонув" ("Тексти Пірамід", 959, розповідають про боротьбу Сета і Осіріса і що саме Осіріс першим напав, бо в нього були "великі ноги та широкий крок"; пор. з ведичним переказом про кроки Вішну і його боротьбу з царем світу Балу), а Сет почав претендувати на частку брата, владу над Нижнім Єгиптом передають синові Осіріса Гору. Але згодом Геб своєю волею бажає передати весь Єгипет під владу внука і тому починається боротьба між племінником і дядьком, внаслідок чого перемагає Гор, втративши ліве око, і стає "об'єднувачем обох земель", а сакральним місцем як місце поховання Осіріса стає Мемфіс (ном Стіни). Примирила Сета і Гора богиня Ісіда, і Сетові була відведена роль „атланта” — „підтримувача” південнішого сузір'я Оріона (тобто він став групою зірок Гіади в сузір'ї Тільця). Начебто, в часі IV династії внаслідок прецесії відбувалося на небі зміщення на північ сакральної демаркаційної лінії, що розділяла небо Верхнього та Нижнього Єгипту (а отже, внизу так, як і наверху). Саме з кушитським Єгиптом іудейський цар Ієзекія, як про це розповідає біблійна "Книга Царств", вступає в союз проти Ассірії. Обложеному ворогами Ієрусалиму цар Шабако направив на допомогу багатотисячну добірну армію (свого часу пророк Мойсей одружився на кушитці,"Книга Чисел", 12). Саме в ніч напередодні вирішальної битви, як про це розповідає Біблія, сталося чудо — Ангел Господній вразив ассірійську армію Сеннахеріба, вбивши 15 тисяч чоловік, внаслідок чого в 701 р. до н.е. ассірійці поспішно залишили Палестину. В результаті взаємоконтактів між кушитами-хамітами та іудеями-семітами (наприклад, у Мемфісі існувала стародавня іудейська колонія) виникає новий етнос, який, проте, під тиском люто ворожих до них ассірійців, змушений був мігрувати на батьківщину прабатьків, де отримали назву "фалаша" ("вигнанці"), "чорні євреї" і поселилися в Ефіопії в горах на північ від озера Цана. Вони розмовляють на одній з хамітських мов, не знали давньо-іудейської мови, не святкують Пурім, не дотримуються приписів Талмуду та Мішни. В Х ст. фанатична цариця-"амазонка" фалашів Юдіт ("Вогонь") з вогнем і мечем пройшлася по Ефіопії, руйнуючи храми, вбиваючи монахів та священників, обертаючи в рабство християн. Коли Шабако через п'ять років помер, його трон успадкували сини Піанкхі: старший Шебітку та молодший Тахарка (біблійний Тіртак), але ще через п'ять років Шебітку вмирає і молодий Тахаркха залишається сам на троні у Фівах. Його царювання розпочалося в 690 р. зі щасливого знамення — потопу (безпрецедентний розлив Нілу до 90 метрів), який не тільки змів із землі пацюків та інших паразитів, а призвів до рекордного урожаю та хвилі народної радості з приводу зацарювання нового правителя, якого благословляють боги. Для боротьби із сепартистами Дельти з їх консорцією жерців „чистоти богів” та культом "червоного (рожевого) Анх" Тахаркха переносить резиденцію в саму Дельту і звідти веде активну зовнішню політику, внаслідок чого проти Ассірії повстають Тір і Сідон. Але невдало, бо завдяки верблюдам ассірійська армія Асаргаддона переходить Синайську пустелю, розбиває своєю залізною зброєю авангард єгиптян, озброєний бронзовими і латунними мечами, списами та стрілами, і бере у змові із принцами Дельти столицю Мемфіс, захопивши дітей і гарем царя. Сам цар вдало рятується (хоча на переможній стеллі Тахарка зображений у вигляді полоненого, якого ведуть за кільце, продіте через губу). Ще декілька раз Мемфіс переходив до рук ворогуючих сторін, аж доки Тахаркха не помер у віці 64 років в 666 р. до н.е., воюючи з сином Асаргаддона Ашшурбаніпалом. Його трон успадкував племінник Танветамані (Тенуат-Амон), якому перед цим приснився сон про те, як дві змії піднялись по обидва боки від нього. Він коронувався в Напаті, здійснив паломництво до храмів острова Елефантина, його зустріли як тріумфатора у Фівах, він вигнав заколотних принців з Мемфісу знову у Дельту. Тут в місті Саїсі укріпився фараон Псамметіх І, якому вдалося відкупитися від скіфів, які були запрошені кушитами на допомогу в боротьбі з Ассирією. Під час цієї боротьби загинув улюбленець ассірійського царя Ашшурбаніпала мемфіссько-саїський правитель Нехо і в Саїсі зацарював його син Псамметіх ІІ (595-589 рр. до н.е.), а потім внук Апрій (589-570 рр. до н.е.), на боці яких воювали грецькі (мілетяни) та карійські (лідійські) найманці і з якими Псамметіх ІІ здійснив похід у Нубію, засвідчений Геродотом (ІІ, 161) і єгипетськими джерелами. На острові Елефантина збереглися грецькі написи, зроблені грецькими найманцями. Згодом фараона Апрія скидає бунтівний воєначчальник Амасіс, якого підтримали греки, але в 525 р. перський цар Камбіс розбиває Амасіса і завойовує Єгипет. За цих умов XXV (Кушитська) династія вже не змогла повернути собі Єгипет, але правила в Куші (Мерое, між П'ятим і Шостим порогами) ще понад тисячоліття (66 нащадків Танветамані). Нова роль кушитів в історії Єгипту розпочинається з 250 р. до н.е., коли цар Ергаменес і п'ятеро його наступників встановили неймовірно дружні стосунки з новими правителями — грецькою династією Птолемеїв, яка зуміла на певний час придушити "осине гніздо" — т.зв. "мемфіських змовників". Після експедиції в Куш римських легіонерів намісника Єгипту Гая Петронія (20-ті рр. до н.е.), де їм сміливо протистояла цариця-"кандаке", країна ще триста років процвітала, але зрештою в 350 р. її завоював ефіопський володар Аксуму (Шеби) християнин Езана, але сам народ кушитів, не бажаючи приймати нову віру, під проводом своєї цариці полишає батьківщину і, за деякими даними, мігрує на захід аж на 900 км від Нілу, де їх частина відома під іменем "каджідді", а інша — "дарфури". Ремісників, торговців та воєначальників кушитів радо приймає Східна Римська імперія, яка, проте, постійно плутає їх з ефіопами (шеба) і певну їх частину розселює на кордоні з закавказькими царствами (звідси свідчення про "ефіопів Абхазії"), а іншу — в Дакії та Паннонії. Найвірогідніше, вони стали визначатися на Балканах як "темні люди" ("чорні, як смола"): копт. qmj.t "смола" > «кмети» – «чорні люди,
слуги» (звідси й інші реалії: копт. jnk займен. «я» > «інок»).

Цікавим є той факт, що скрізь кушитів-«ефіопів» супроводжувала священна
тварина, яка з часом витіснила з біологічної ніші європейську куницю, —
кішка (нуб. kadis «кішка» > лат. cat(t)us, укр. «кіт»), в той час як
по-грец. hailoyros, але куниця зберегла в давньо-грецькій ностратичне
визначення священної тварини (hiktis).

Також не слід забувати, що реформа кушитських фараонів в часі тотожна із
виникненням Риму як такого і що власне їх езотерична традиція «любов
Ра» перебувала у «гностичному» спілкуванні із традицією расенів (тусків,
етрусків, тіренів): «… Ромул поховав Рема і своїх вихователів на
Ремонії і зайнявся розбудовою міста. Він викликав з Етрурії людей, котрі
дали йому ретельні свідчення та поради стосовно застосованих в даному
випадкові релігійних обрядів і правил, як це буває при посвяченні в
таїнства» (Плутарх, «Життєписи. Ромул», ХІ). Лукумоном був саме
Тарквіній Древній, засновник етруської династії царів у Римі (616-509
рр. до н.е.), син корінфянина Демарата, який отримав посвячення в
Етрурії, а потім переселився в Рим, де став мужем знаменитої пророчці
Танаквіл. Він став засновником страхітливого для майбутніх римських
істориків-республіканців культів потойбічних божеств на чолі з Дітом та
його батьком Мантуєм (від його імені походить латин. mundus
«заглиблення»), а палац царя (Регіум) вмістилищем жахливих чуд.
Зокрема, як і єгиптяни, етруски будували собі при житті гробниці,
встановили неймовірне свято, під час якого необхідно було вбивати
немовля тощо.

Ця група альбанських посвячених-етрусків (лукумонів) утворила в Риму
трибу Luceres («світлі»), сабіняни — Tities (від імені сабінського царя
Тіта Татія), а власне римляни — Ramnes. Виникає особливий римський орден
— Курія, члени якого іменуються «кардиналами» — маючими право закривати
або відкривати cardo — ворота в інший світ. Це цілком в дусі античності
Європи. Наприклад, у елліністичному світі виникають клуби (асоціації) з
власними храмами, котрі об’єднували представників різних полісів для
задоволення релігійних або професійних потреб (клуб Ергетів у Афінах,
Епіктетів у Фере), зокрема для натуралізації чужоземців та їх релігій і
ремесел у полісі. Крім того, ряд масонських традицій вважає, що
наступний цар Риму етруск Нума Помпілій в 715 р. до н.е. удосконалив
організацію «будівельників мостів», які мали своїм покровителем Діоніса
і прибували в Італію з центрів своїх навчань в Сирії та Лівані, і
організував колегії зодчих. Надалі члени цих колегій мандрували за
римськими легіонами, споруджуючи скрізь мости, дороги, акведуки, храми,
амфітеатри тощо.

Також саме в цей час, який К. Ясперс назвав «вісьовим часом», у
світовій історії «… відбувалася, — як зауважує Р. Генон, — реадаптація
«першозданної традиції» в стосунку до умов «залізного віку» (наприклад,
саме тоді виникає кельтський гальштат). В Китаї вона характеризується
розділенням єдиного до того часу «традиційного вчення» на дві гілки:
езотеричну — даосизм і екзотеричну — конфуціанство; в Індії — породила
буддизм з його запереченням релігії Вед, неприйняттям кастової системи і
проповіддю настільки ненависної Генону «моралі»; на Заході, в країнах
Середземномор’я — співпала із зародженням натурфілософії».

Дослідження К. Найта і Р. Ломаса прояснюють сутність «Братства Світла»,
до традиції якого («любов Ра») апелювали кушити. За їхніми результатами
виходить, що масонські ложі зберегли несвідомо сам ритуал інтронізації
глави Братства — фараона (народження нового «живого бога», пов’язаного
одночасно з похованням попереднього фараона) або, вірніше, факт його
реформи, викликаної втратою знання про ритуал реінкарнації —
перетворення спадкоємця престолу на «живого бога»-царя (міфологічно —
народження Ісідою царя Єгипту Гора-Амона Ра від померлого Осіріса, тобто
Гор — «син вдови»). Сталося це тоді, коли гіксоський володар Нижнього
Єгипту, який захопив Мемфіс і при якому управителем був біблійний
патріарх Йосиф Красивий, син Іакова/Ізраїля, спробував вивідати
таємницю ритуалу інтронізації фараона у представника ХVII династії, який
царював у Фівах (Уїс, Південне місто). Спроба була неуспішною з причини
вбивства агентами Йосифа (масонський Юбело, Юбела і Юбелу, а узагальнено
— Юви) тридцятилітнього фараона Секененра Тао ІІ (Секненра/Сакнан-Ріа
Таа), прозваного «Безстрашним» і протистоянню якого гіксоському володарю
Апопі у єгиптян існувала спеціальна повість-казка (мумія Секененра
демонструє власне ті ж три рани, що були нанесені, згідно з переданням
масонів, великому майстру-архітектору Хіраму Абіфу; мумія містить також
сліди часткового розкладу, отже, тіло було бальзамоване не одразу ж
після смерті, а згідно з переданням масонів, вбивці тіло Хірама закопали
під кущем білої акації і його довгий час розшукували; сама мумія
знайдена в тому ж похованні, що й молодша на кілька сотень років мумія
фараона Рамзеса ІІ; окрім того у деяких ритуалах масонів Хірам
іменується як Аймон/Аймен/Амен/Беннейм, що явно натякає на імена на
фіванського бога Амона і каменя піраміди Бенбен) .

Начебто непрямим свідченням про причетність євреїв до вбивства фараона є
слова вмираючого патріарха Іакова про синів від Лії: «Симеон і Левій —
то брати, їхня зброя — знаряддя насильства. Хай до їхньої змови не
входить душа моя, і нехай не прилучиться слава моя до їхніх зборів, бо
вони в своїм гніві людину забили, а в своїй сваволі вола копит
позбавили… Проклятий гнів їхній, бо сильний, та їхня лютість, тяжка бо
вона! Поділю я їх в Якові, і їх розпорошу в Ізраїлі!» (Буття, 49:5-7).
Як відомо, померлі патріархи Іаків та Йосиф були забальзамовані, тобто
поховані аж ніяк не за єврейським звичаєм (Буття 50:2,26). А той факт,
що «… став над Єгиптом новий цар, що не знав Йосифа» (Вихід, 1:8)
свідчить про прихід до правління іншої династії Нового царства, ворожої
до євреїв.

Після загибелі фіванського фараона його сини Камос (Ка-масі) і Яхмос І
(Ах-масі; 1584-1559 рр. до н.е.), під благословінням своєї мудрої
матері-вдови Яххотеп/Ах-хатпі очолили визвольну війну, яка призвела до
того, що гіксосів — західносемітських воїнів-пастухів — було назавжди
вигнано з Єгипту, а війська повстанців вторглися як у Палестину, так і
північну Ефіопію (яка була союзником гіксосів) з її прославленими
золотими родовищами. Ударну ж силу армій Камоса і Яхмоса складали
найманці з південних земель (кушити/нубійці), широко почали
застосовуватися колісниці та кіннота. Розбивши гіксоського правителя
Апопі, який в єгипетській міфології став зображатися демонічним змієм
Апопом, якого перемагає бог сонця Ра, Яхмос переміг і військо
заколотників на чолі з Тетіаном/Ататі-Ана, образ якого, найвірогідніше,
став символізувати принципових богоборців і потрапив у античну традицію
як «титан». Вже внук Яхмоса Тутмос І (Дхут-масі; 1538-1525 рр. до н.е.),
син сестри фараона Аменхотепа І, вогнем і мечем пройшов всю Палестину і
Сірію і вперше зіткнувся в кровопролитній війні з державою індоаріїв
Мітанні, яку розгромив і встановив прикордонний стовп на середньому
Євфраті. Тутмос остаточно порвав з тисячолітньою традицією поховання
царя в піраміді, гробниця була споруджена у великій таємниці в гірській
ущелині, в так званій «Долині царів», що на захід від Фів. Тутмосу І
належить така відвага, як проголосити наступним фараоном свою дочку
Хатшепсут.

Коли внук Тутмоса І Тутмос ІІІ (тронне ім’я — Манахпірйя; 1503-1491 рр.
до н.е.), народжений наложницею Ісою (Ісідою), займав незначний ранг
серед жрецької консорції храму Амона і не мав шансів на престол, як
свідчить генеалогічна легенда, був обраний самим богом на царство
цікавим чином: під час церемонії в залі Кедрових колон ідол Амона у
храмовому човні, якого проносили повз молодого Тутмоса, настільки став
важким для несучих його жерців, що вони змушені були його поставити на
землю, і це було розцінено як знамення. Даний мотив цілком схожий з тим,
як раптом став важким біблійний Ковчег Заповіту. Ставши за допомогою
жерців Амона на двадцять років співправителькою Тутмоса ІІІ, фараон(-ка)
Хатшепсут (1525-1503 рр. до н.е.), круглолиця жінка з видовженими очима
і ледь орлиним носом, відправляє за вимогою оракула храму Амона першу
велику експедицію в блаженну країну Пунт для добування її скарбів. Це
цілком подібно до експедиції царя Соломона, споруджувача ієрусалимського
храму, у країну Офір за її скарбами для храму.

Як ми вже зазначали вище, саме Тутмос ІІІ десь 1500 р. до н.е. заснував
(або реформував) мемфіську консорцію «жерців чистоти богів» (вона стала
опонувати «Братству Світла», до якого апелювали кушитські фараони). Саме
цю консорцію у довколоезотеричній літературі зазвичай називають «Великим
Білим Братством» («пра-ілюмінатими»), а багато шарлатанів від окультизму
взагалі ототожнюють «Братство Світла» і «Велике Біле Братство»: «… На
середину терміну його (Тутмоса ІІІ, — О.Г.) правління вавилонські
втікачі (начебто, прихильники вавилонського царя-реформатора Намму,
преслідувані його племінником Егнаном ІІ, — О.Г.) та їхні єгипетські
послідовники згуртувалися довкола секти, яка сполучала містику з наукою
й називалася тоді Великим Білим братством… Велике Біле братство
розгалузилося на різні гілки, котрі, як і раніше, об’єднувалися між
собою, попри географічну відстань і плин часу. Золота його гілка
закорінилася в Індії та на півдні Китаю, Червона гілка — на півночі
Африки, на півдні Італії та на її островах, де через багато століть
налагодила контакт із представниками нового грецького мислення і
проникла до нього, так само, як Зелена гілка — до таємних арабських і
палестинських сект. Ядро Великого Білого братства, що, як і колись,
підтримувало стосунки із Золотою, Зеленою та Червоною гілками до
виникнення християнства, ба й по тому, перемістилося до Риму й
закорінило там своїх важливих людей… Секта асасинів … підлегла
Великому Білому братству… Зростання арабської імперії надало Великому
Білому братству змогу розповсюджувати свої знання, що їх вони черпали в
усіх віддалених куточках тогочасного цивілізованого світу … й
перекладали їх західноєвропейськими мовами. Цей аспект є дуже вагомим
для розуміння походження ілюмінатів, оскільки вони … належать до
внутрішньої гілки Великого Білого братства, яка наголошувала на
науковому пізнанні й на такій меті, як контроль над політичною,
економічною та військовою владою, знехтувавши натомість доти
найголовніші складники секти — езотеричні поняття і практики…
Укорінившись … братство спробувало ствердити своє панування … над
діяльністю масонів і розенкройцерів, і це йому вдалося наполовину …
Ані на мить не можна забувати, що справжня мета секти … полягає в ще
дужчому зміцненні своєї і так уже поважної влади і впливу … рішуче
здійснювати контроль над людністю й позбавлятися установ і організацій,
що є перепонами до цієї найвищої мети …».

Проблему появи «архітекторної теми» в даному контексті переказу про
вбивство Секененра/Ахірама слід, як на нашу думку, пов’язувати з тим
фактом, що саме син Секененра цар Яхмос І як засновник нової ХVIII
династії (1584 р. до н.е.) став щонайперше титулувати себе «фараон»
(«пір-а/пер-о») — «великий дім», яке з часів Середнього царства
позначало тільки царський палац. Перемога синів, внуків і правнуків
Секененра над Ефіопією, Палестиною, Сирією та Мітанні і щорічні данини з
них неймовірно збагатили Єгипет. Це щонайперше відбилося на зодчестві.
За царювання Тутмоса І починається та гігантська будова, котрою Фіви
хотіли віддячити і звеличити свого бога Амона («Заповітний,
Сокровенний») як дарителя перемог і покровителя імперії. Головне місце
шанування Амона у Фівах — це Карнакський храм (Апа-сауа). Високі,
гостроверхі грановані стовпи (гранітні обеліски), дві величезні подвійні
кам’яні башти (пор. з масонським двома стовпами!) з воротами посередині
(пілони), подвір’я з рядами величезних царських споруд, які виросли
перед древнім храмом, наочно свідчили про міць і багатство Нового
царства. Споруджувачем храму був великий майстер Інені.

Інший зодчий Сененмут (Санна-мауа) спорудив цариці Хатшепсут друге чудо
єгипетського зодчества — її поминальний храм, і він же керував зведенням
храмів в Карнаці та Луксорі з величезними гостроверхими обелісками
(стовпами). Одночасно він (за походженням син нечиновних батьків,
приближений Хатшепсут ще до її інтронізації) був жерцем бога Амона (у
Фівах) і головним жерцем бога Монту (в Геліополісі/Ана Манте),
управляючий господарством (житницею, угіддями, ткачами) цариці і
вихователем, разом з братом Сан-Міном, її дочки Нефрури. Як тільки
цариця померла, вся гільдія її сановників, архітекторів та жерців
зазнала страшного гоніння з боку прихильників Тутмоса ІІІ, і вони
частиною втікають в Палестину. Фараон Тутмос ІІІ через два роки після
свого самостійного царювання розпочинає завоювання непокірних Палестини,
Сірії, Фінікії та Мітанні, опір яких очолило священне місто Кадеш (що на
Оронті). В Ездраелонській долині біля міста Мегіддо (саме там, де нас
очікує грядуча апокаліптична битва між воїнствами Добра зі Злом)
розбиває повстанців і бере в облогу місто на сім місяців, після чого те
здається на милість фараона. На всій території знову повернутих земель
Тутмос ІІІ споруджує храми на славу і велич Амона і найбільше оздобрює
храм у Фівах. Наступники фараона всіляко продовжували його політику,
зокрема в Луксорі теж був спруджений храм, аналогічний фіванському.
Відомі імена двох архітекторів-близнюків, які керували спорудою храму, —
Гор і Сет.

Славнозвісними наступниками були і фараон Аменхотеп ІІІ, період
правління якого в 38 років був своєрідним «золотим віком» династії та
для будівництва храмів Амона, і його син, відомий фараон-реформатор
Аменхотеп IV (Ехнатон; 1424/1419-1407 рр. д н.е.), за наказом якого
архітектор і «розпорядник слуг бога всіх богів» Пареннефер спорудив у
Фівах храм «Дім Атона». Наступний «Дім Сонця» було вже споруджено в
новій столиці Ахетатоні. Він складався з двох величезних споруд
всередині прямокутної огорожі, витягненої в довжину на відстань 800 м.
Один двір йшов за другим, будучи розділений подвійними баштами, а
священною частиною вважався задній храм, який називався «Двором
сонячного каменю» (пор. з мотивом каменю в масонському храмі).

Дивно, але невдовзі після своєї інтронізації Аменхотеп IV приймає ім’я
«Єдиний для Ра», а його палац отримує назву «Тріумф на небосхилі». Це
більш ніж дивно, адже в палацах з такою назвою проводилося зазвичай
свято «Хеб-сед» на честь відзначення тридцятиліття царювання фараона,
тобто тоді, коли вважалося, що є небезпека для життя фараона і необхідне
його «відродження», для чого проводилася повторна інтронізація (і свято
«Хеб-сед» проводиться на п’ятий рік царювання), після якого фараон
приймає ім’я Ехнатон («Корисний Атону»). Незабаром проголошується, що
єдиним царем Єгипту є лише Сонце, » Шу, який є Атон» (Шу — бог повітря,
простору між небом і землею, зображався Шу-Атон, переважно, чоловіком,
який стоїть на одному коліні з піднятими руками, якими підтримує небо
над землею, тобто виконує ту ж функцію, що й Атлант грецьких міфів;
дв.-єгип. sw «порожнеча, світло»), а офіційною емблемою сонця стає диск
зі змією (урієм) та променями-руками. Як вважає О. Морозов, реформа
Ехнатона була викликана природним явищем — вибухом вулкану Санторін біля
острова Кріт, який власне й знищив мінойську цивілізацію. Вибухи були
чутні на відстані тисячі кілометрів, а гігантські хвилі-цунамі та хмари
вулканічного попелу з окисами і сульфатом заліза, закриваючі сонячний
диск, цілком досягали і приморської частини Єгипту та підкорених йому
земель в Сирії та Палестині, викликаючи панічний жах населення і
безсилля традиційних релігійних ритуалів, спрямованих на приборкання
стихії. Про що й розповідалося фараонові. Що зрештою, і відбилося у
традиційному масонському ритуалі: «Брат, — запитав вчитель, — чого ти
хочеш? — Я хочу Світла!».

Також цікавим є той факт, що раптом багато наближених до фараона
Ехнатона сановників починають визначати себе «сиротами» (воєначальники
Маї та Рамсеса, верховний жрець Амона Панехсі, хранитель казни Сута,
верховний бог Атона Туту і багато інших), чого не було в попередні часи.
Частина з них попала пізніше в немилість ще за життя фараона, але решта
після його смерті знайшла порозуміння з ворогами релігійної реформи —
жерцями богів Амона і Птаха. Столицю, проте, було повернуто не до Фів,
а до Мемфісу, давньої столиці бога будівництва Птаха і
фараонів-будівельників пірамід та храмів сонцю. Як відомо, саме тут
спорудив гробницю Джосеру архітектор Імхотеп (І-ма-ха-тап), якого після
смерті тут шанували як бога лікування і під царюванням «Тосортроса»
(тобто Джосера) єгипетський жрець Манефон у своїй праці з історії Єгипту
згадував про винахід саме єгипетським Асклепієм (богом лікування у
греків) будівництва з тесаних каменів. Тим самим, у післяреформенний
період відбулася спроба зняття всіх тих суперечностей, які виникли з
ходом історії в духовній культурі (втрата ритуалу реінкарнації фараона
та ексцеси протистояння жрецьких гільдій).

Іншими словами, в часі вступу Єгипту у бронзовий вік значну роль почала
виконувати консорція жерців-сонцепоклонників, одним з обов’язків яких
було й володіння мулярським та архітектурним мистецтвом, а підкорення
Єгиптом Палестини та Фінікії призвело, звісно, і до знайомства ханаанеян
та євреїв з ним, а також із супровідними ритуалами.

Смирнов А.А. Средневековая литература Испании. — Ленингад: Наука,
Ленингр. отд., 1969. — С.122.

Гуцуляк О.Б. Міфологема Шамбали в ультраправій європейській традиції //
Вісник Прикарпатського університету. Історія. — Ів.-Фр., 2003. —
Вип.VII. — С.182—192.

Csome de Koros A. Note on the Origin of the Kala-Chakra and Adi-Buddha
Systems // Journal of Asiatic Society (of Bengal). – Calcutta, 1833. –
Vol.II, N 14. – P. 57.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С. 52.

Иванаускайте Ю. Путешествие в Шамбалу / Пер. с литов. – М.: София,
Гелиос, 2002. – С. 8..

Голованов В. Видение Азии: Тывинский дневник // Новый мир. – Москва,
2002. — №11. – С.109.

Томас Е. Шамбала, оаза світла // Всесвіт. –Київ, 1991. — №9. – С. 211 –
213.

Голованов В. Видение Азии: Тывинский дневник // Новый мир. – Москва,
2002. — №11. – С.109 – 110.

Мельников Л. Русские ищут Шамбалу // Наука и религия. – М., 2003. — №7.
– С.12—14.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С. 42.

Голованов В. Видение Азии: Тывинский дневник // Новый мир. – Москва,
2002. — №11. – С.112.

Агни—Йога: Россия настоящая и будущая / Сост. В. Крупко, Т. Воробьева.
– Рига: Виеда, 1991. – С. 25.

Чистяков О. Проект «Шамбала» // Академия. — 2003. — №10. — С. 168—176.

Цит.за: Шапошникова Л. Мудрость веков // Наука и религия. — 1990. – №
2. — С.54.

див.: В. Льовочкіна. Етнопсихологія. — К.: МАУП, 2002. — С. 18

Захаров Ю. Найденная Шамбала: Последняя тайна Города Богов. — М.: Яуза;
Эксмо, 2006. — С.230-231.

Замойский Л. За фасадом масонского храма: Взгляд на проблему. – М.:
Политиздат, 1990. – С.180.

Д’Альвейдр Сент Ив, Генон Р. Оракулы Великой Тайны: Между Шамбалой и
Агартой. — М.: Эксмо, Яуза, 2005. — 320 с.

Сент—Ив д’Альвейдр. Миссия Индии в Европе. — Пг., 1915. — C.40.

Литвин-Гуцуляк Н. Лавкрафт як готичний месія // Масони, хто ви ? /
Відп. ред. Р. Петрів. — Івано-Франківськ: Нова зоря. 1994. — С. 44—48;
Елисеев А. Золотой век // Наследие предков. — 1995. — №1. — С.18-19.

Ладомир Коловрат. Арийская традиция // Наследие предков. — 1995. — №1.
— С.10-11.

Basarab O. Resistance by Rejection! //
http://www.narratif.narod.ru/resist01.htm

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4—х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.256—257.

Генон Р. Символы священной науки / Пер. с фр. Предисл. С. Ключникова.
— М.: Беловодье, 2002. — С.189.

Блаватская Е.П. Тайная Доктрина. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер,
2003. — Кн.4. Загадка креста. — С.391, 420, 423, 431; Кн. 3. Пророчество
о седьмой расе. — С.63, 117, 229.

Жук Н.А. Славяно-Арийские веды об исторических корнях сионизма //
Діалог цивілізацій: Сіонізм — найбільша загроза сучасній цивілізації:
Матеріали Четвертої всесвітньої науової конференції. Київ, 3 червня 2005
р. – Київ: МАУП; МКА. 2006. – С.111-126; Жук Н.А. Русь дохристианская:
Неизвестная отечественная война 945-980 гг. – Харьков: Инфобанк, 2002. –
48 с.; Жук Н.А. Славяно-Арийские Веды о строении Вселенной и истории
Человечества // Энергоинформационная и интеллектуально-духовная
деятельность Вселенной и наше мировоззрение. – Харьков: Инфобанк, 2004.
– С.115-143; Zhuck N.A. Slav-Aryan Vedas about the Universe Structure
and Humanity History // Spacetime and Substance, 6, 1, 39 (2005). –
HYPERLINK «http://www.spacetime.narod.ru» http://www.spacetime.narod.ru
; Славяно-Арийские Веды. – Омск: Асгардъ, 2001-2002. – Ч.1-4; Строгов
Зореслав. Сибирский Сказ о Беловодье // Аркаим. – 2001. — №51. –
http://derjava-rus.ru/gazets.htm

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С. 44.

Севенард К.С. Великий Сфинкс смотрит на север // Наука и религия. —
М., 2004. — № 6. — С.14—15.

Ислам на территории бывшей Российской империи: Энциклопедический
словарь / Сост. и отв.ред. С.М. Прозоров. Указ. А.А. Хисматулин. Ред.
Л.В. Негря. — М.: ИФ «Восточная литература» РАН, 1999. — Вып. 2. — С.93.

Щербаков В. Меч короля Артура // На суше и на море, 1989: Повести.
Рассказы. Очерки. Статьи / Сост. Б.Т. Воробьев и др. — М.: Мысль, 1989.
— С. 392.

Щокін Г. Людство і Віра // Українська культура. — 2005. — №9—10. —
С.27.

Оссендовский А. Ф. Люди, боги, звери / Пер. с польск. Предисл. О.
Шишкина. Прилож. В. Михайловского. — М.: Яуза; Эксмо, 2005. — 478 с.

Генон Р. Царь Мира / Пер. с фр. – Коломна: КЦ «Лига», 1993. – С. 6 –7,
24.

Михайловский В. Кем был Антоний Оссендовский ? // Оссендовский А. Ф.
Люди, боги, звери / Пер. с польск. Предисл. О. Шишкина. Прилож. В.
Михайловского. — М.: Яуза; Эксмо, 2005. — C. 386.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.132.

Стефанов Ю.Н. Не заблудиться по пути в Шамбалу // Вопр. философии. —
1993. — №3,. — С.93.

Костон А. Обережно, Синархія! / З франц.— Івано-Франківськ: Нова зоря.
1994. — С. 24 – 29.

Андреев А.И. Время Шамбалы. – СПб.: ИД «Нева»; М.: «ОЛМА—ПРЕСС
Образование», 2002. – 383 с.

Шишкин О. Искатели Шамбалы // Окультные силы СССР. — СПб.:
Северо—Запад, 1998. — С. 109—166.

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд—во Астрель; Изд—во АСТ, 2001. – 432 с.Гримвальд В. Германия и
Тибет / Пер. с англ. // Золотой грифон: Новое евразийское обозрение. –
2002. — № 4. – С. 17 – 19.

Щербаков В. Меч короля Артура // На суше и на море, 1989: Повести.
Рассказы. Очерки. Статьи / Сост. Б.Т. Воробьев и др. — М.: Мысль, 1989.
— С. 372.

Кульский А. Миссия розенкрейцеров. — К.: АСК, 1999. — С. 203—204.

Шевелев И. На пути в Шамбалу: Приключения арийца: от Гиммлера к
далай-ламе, от Альп до Гималаев // Новое время. – М., 2006. — №3, 22
января. – С.31.

Перминов П. Под сенью восьмиконечного креста (Мальтийский орден и его
связи с Россией). — М.: Международные отношения, 1991. — С. 71, 93.

Гюисманс Ж.К. Геенна огненная / Пер. с фр. — М.: Крон-пресс, 1993. —
С.53.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.280-289; Зволінський А. Сатанізм у гущі зла. Рейнольд Р. Свідки
Єгови. Хто вони? / Пер. з пол. і ред. проф. І. Козовика. —
Ів.-Франківськ: ІФТКДІ, 1996. — С.32-33.

Зволінський А. Сатанізм у гущі зла. Рейнольд Р. Свідки Єгови. Хто
вони? / Пер. з пол. і ред. проф. І. Козовика. — Ів.-Франківськ: ІФТКДІ,
1996. — С.57-58.

«… Сам Рене Генон за семилітній (1905-1912) період своєї близькості
до спіритичних, масонських і «неогностичних» кіл Парижу встиг
обзавестися всіма мислимими і немислимими «градусами» і «ступенями» цих
зловіщо-балаганних товариств. Більше того: весною 1908 р., на засіданні
членів Мартиністського ордену — воно супроводжувалося, як зазвичай,
викликанням духів — присутні отримали від «розвтілених сутностей»
письмовий наказ заснувати новий Орден тамплієрів і назначити
гроссмейстером юного провінціала з Блуа (Р.Генона, — О.Г.)… Однак це
не сподобалося Папюсу, і він наказав позбавити свого недавнього
улюбленця всіх «градусів» і «ступенів» і виключити з підвладних йому
організацій. Генон це рішення прийняв спокійно, бо на той час прийшов до
висновку, що доктрини всіх цих «неоспіритуалістичнних» шкіл — лишень
«мішанина з погано перетравлених каббалістичних, неоплатоністичних і
герметичних понять, сяк-так згрупованих довкола двох-трьох суто сучасних
і західних ідей»… Коли порвав з Папюсом та його оточенням, Генон
входить в коло людей, які претендували на володіння «чистими
метафізичними пізнаннями». Надалі він намагався не згадувати їхных імен,
лише посилався на загальну для всього людства «скарбницю традиційних
знань», де майже на рівних правах сусідять богооткровенні тексти і
фрагменти символічного орнаменту, апокрифічні легенди і наскельні
малюнки, залишки мегалітичних споруд і народні казки…» (Стефанов Ю.Н.
Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. — С.33, 40-41).

Накорчевский А.А. Японский буддизм: История людей и идей (От древности
к раннему средневековью: Магия и эзотерика). — СПб: Азбука—калассика;
Петербургское Востоковедение, 2004. — С.273.

Ходос Э. Еврейский синдром—3: Забавные Протоколы сионских мудрецов. —
Киев: ПЦ «Интертехнология», 2002. — С.95, 313, 314.

Блаватская Е.П. Тайная Доктрина. — М.: ООО «АСТ»; Донецк: Сталкер,
2003. — Кн.4. Загадка креста. — С.458 — 459.

Базанов В. Ученая республика. — М.-Л.: Наука, 1964. — С.58.

«Оперативне масонство» вважає «… справжнім, потребуючим захисту
секретом Братства тільки способи опізнавання один одного», а не саму
церемонію ритуалів, передання чи назви градусів посвячення (Найт К.,
Ломас Р. Ключ Хирама: Фараоны, масоны и утерянные свитки Иисуса. — М.:
Эксмо, 2006. — С.12).

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. — С.138.

Толпыго А. Лекции по истории Великой французской революции 1789 г. –
К.: Основные ценности, 2004. — С.220.

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. — С.170.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т.17. – С.634.

Ендрю Майкл Рамзей народився в Ері (Шотландія) в 1681 р., закінчив
Едінбургський університет. В 1709 р. стає домашнім вчителем дітей графа
Вемісського, емігрує у Францію, де під покровительством архієпископа
Фенолонського приймає римо-католицтво. Згодом стає наставником в родині
герцога де Шато Тьєрі і вчителем принца де Тюрренна. За вірну службу
йому було даровано звання рицаря Ордена св. Лазаря. Згодом його
запрошують в Рим вихователем принца Карла Едуарда, сина Якова ІІ Стюарта
і правнука того короля, який був одночасно шотландським королем Яковом
VI і англійським Яковом І. Потім Рамсей перебирається у Францію, де
серед якобітів пропагує ідеї рицарського масонства і як великий канцлер
Великої ложі Парижу проголошує у своїй промові 21 березня 1737 р. (в
паризькій ложі Св. Фоми) ідею єдності містерій Церери, Ісіди, Мінерви і
Діани та їх стосунок до традиції масонів та рицарів-тамплієрів. Рамсей
проголосив, що ложі масонів у Німеччині, Італії, Іспанії, Франції та
Шотландії були утворені рицарями після повернення з Хрестового походу,
що лорд-стюард Шотландії (предок Стюартів) в 1286 р. був великим
магістром (майстром) і що чистоту традиції масонів зберегла саме
Шотландська ложа.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.222.

Робинсон Д. Масонство: Забытые тайны / Пер. с англ. — М.: КРОН-ПРЕСС,
2000. — С.93.

Робинсон Д. Масонство: Забытые тайны / Пер. с англ. — М.: КРОН-ПРЕСС,
2000. — С.254-255.

Найт К., Ломас Р. Ключ Хирама: Фараоны, масоны и утерянные свитки
Иисуса. — М.: Эксмо, 2006. — С.404-431.

Найт К., Ломас Р. Ключ Хирама: Фараоны, масоны и утерянные свитки
Иисуса. — М.: Эксмо, 2006. — С.434-439.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.223-224.

Муратова К.М. Мастера французской готики ХІІ-ХІІІ веков: Проблемы
теории и практики художественного творчества. — М.: Искусство, 1988. —
С.146.

Муратова К.М. Мастера французской готики ХІІ-ХІІІ веков: Проблемы
теории и практики художественного творчества. — М.: Искусство, 1988. —
С.154, 155,156, 158, 166-167, 225.

Герцман Е. Тайны истории древней музыки. – СПб.: Азбука-классика; Нота
МИ, 2004. – С.23.

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. — С.100; Робинсон Д. Масонство: Забытые тайны / Пер. с
англ. — М.: КРОН-ПРЕСС, 2000. — С.401.

Francocci G. La Massoneria nei suoi valori storici e ideali. – Milano,
1950. – P.49; Цит.за: Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: взгляд
на проблему. — М.: Политиздат, 1990. — С.86.

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. — С.123-128.

Робинсон Д. Масонство: Забытые тайны / Пер. с англ. — М.: КРОН-ПРЕСС,
2000. — С.93.

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: Взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. – С.4-5.

Читачеві, думаю, відомий популярний історичний фільм-трилер «З пекла»,
знятий за книгою небезвідомого викривача масонства Стівена Найта
«Джек-Потрошувач: Таємниця розкрита» (1976), де розповідається про те,
що вбивства відомого маньяка, якы відбувалися у згоді з масонськими
ритуалами, здійснювалися особистим лікарем престолонаслідника, масоном
ступеню «Рицар зі Сходу» з метою приховати факт таємного вінчання
наслідника англійського престолу за католицьким обрядом.

О.С. Пушкін пише великому магістру П.С. Пущіну посвяту з масонською
символікою:

В дыму, в крови, сквозь тучи стрел

Теперь твоя дорога;

Но ты предвидишь свой удел,

Грядущий наш Квирога!

И скоро, скоро смолкнет брань

Средь рабского народа,

Ты молоток возьмешь во длань

И воззовешь: свобода!

Хвалю тебя, о верный брат!

О каменщик почтенный!

О Кишенев, о темный град!

Ликуй, им просвещенный!

Базанов В. Ученая республика. — М.-Л.: Наука, 1964. — С.58.

Цит. за: Базанов В. Ученая республика. — М.-Л.: Наука, 1964. — С.63.

Тарасов Б.Н. Чаадаев. — М.: Мол.гвардия, 1986. — С.38-39.

Тарасов Б.Н. Чаадаев. — М.: Мол.гвардия, 1986. — С.134-138, 145.

Цит.за: Тарасов Б.Н. Чаадаев. — М.: Мол.гвардия, 1986. — С.158.

http://community.livejournal.com/ru_freemasonry/12621.html

Бакулов А. Пи-Эжен Невё — свидетель трагедии // Наука и религия. —
1990. — №2. — С.23.

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. — С.181-182.

Маромарко М. Масонство: Страницы истории / Пер. с итал. // Европейский
альманах: История. Традиция. Культура / Отв. ред. А.О. Чубарян. – М.:
Наука, 1990. – С. 161, 164; Петрів Р. Масони, хто ж ви? –
Івано—Франківськ: [б.в.], 1992. – С. 38.

Уилсон Р.А. Моя жизнь после смерти (Космический триггер, том 3) /
Перев. с англ. — К.: Янус, 2001. — С. 103, 107.

Сенченко М. «Культурна революція» в Україні, або Управління деградацією
// Дніпро. — К., 2005. — № 1—2. — С.106.

Канигін Ю. Марксизм як сатанизм: Сторінки майбутньої книги //
Українська культура. — К., 2003. — № 3—4. — С. 38—39.

Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше. – Рига: Спридитис, 1991. — С.150.

Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше. – Рига: Спридитис, 1991. — С.181.

Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше. – Рига: Спридитис, 1991. — С.200.

Арган Дж.К. История итальянского искусства / Пер. с итал. — М.: Радуга,
1990. — Т.1. — С.34-35.

Попов В. Лара Крофт против жидомасонов //
http://www.narratif.narod.ru/popov02.htm

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: Взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. – С.177-178.

Слісаренко І. Нові акценти зовнішньої політики України:
Інформаційно-кмунікаційний аспект // Персонал. – 2005. — №12. – С.22.

Попов О. США і глобалістські концепції єврейського етносу // Персонал.
— К.. 2005. — №12. — С.38-50.

Гэллемар. Заговор против человечества (или Новый завет сатаны) //
http://www.liberty—zonne.ru/satan.html

Елисеев А. Разведка и Магия, Порядок и Хаос //
http://a-eliseev.livejournal.com/260873.html

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: Взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. – С.231.

Полякова Н.В. О роли «экспериментального» метода в политико-философской
системе Ж. де Местра // Методология гуманитарного знания в перспективе
ХХІ века: К 80-летию проф. М.С. Кагана. — СПб.: СпбФО, 2001. —
С.102-104; Соловьев В.С. Жозеф де Мэстр // Энциклопедический словарь
Брокгауза и Ефрона. — СПб, 1897. Т. XX.

Бейджент М., Лей Р., Линкольн Г. Святая Кровь и Святой Грааль. —М.:
«Крон—пресс», 1997. — С. 107—109

Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального / Пер. с англ. — М.: Фонд
«Прагматика

культуры», 2002. — С.23.

Цит.за: Базанов В. Ученая республика. — М.-Л.: Наука, 1964. — С.75.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.36, 38, 46.

Бейджент М., Ли Р., Линкольн Г. Мессианское наследие / Пер. с англ. —
М.: Эксмо, 2005. — С.329, 330-331, 379-380, 381, 413-414, 415.

Бейджент М., Ли Р., Линкольн Г. Мессианское наследие / Пер. с англ. —
М.: Эксмо, 2005. — С.419, 420, 421, 430, 422.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.168-178; Гоголицын Ю. Тайные учителя человечества. — СПб: Питер, 2006.
— С.245-247.

Тарасов Б. Чаадаев. — М.: Мол.гвардия, 1986. — С.179-180.

Уилсон Р.А. Моя жизнь после смерти (Космический триггер, том 3) /
Перев. с англ. — К.: Янус, 2001. — С.54 — 55, 97.

Лічо Джеллі в юнацькі роки був добровольцем в Італійському корпусі і
боровся з комуністами в Іспаніії. Після повернення видав книгу
«Вогонь!.. Легіонерська хроніка антибільшовицького повстання в Іспанії».
Як офіцер італійської армії, служив у окупованих Албанії та Югославії,
присягає на вірність італійській соціальній республіці, але в 1944 р.
стає агентом контррозвідки 5-ї армії США. Зокрема, вважається, що Л.
Джеллі відводилася одна з провідних ролей в проекті американського
Управління стратегічних служб (№ 9ф 32199 від 15 вересня 1944 р.) для
використання масонських лож т.з. групи «площі Ісуса» («Велика Світла
Ложа Алам», очолена сицилійським князем Джованні Алліата ді Монтереале
і яка відкололося від «Великого Сходу Італії», що стала неформально
називатися «група палацу Джустініані», розгромлена в20-х рр. Муссоліні)
як прикриття для антикомуністичних терористичних організацій (відомо, що
начальник УСС У. Доннован, брати Даллеси і багато інших чинів ЦРУ були
американськими масонами), а безпосередньо керували проектом масони —
великий магістр П. Кортіні, резидент УСС в Італії, протестантський
пастор Ф. Джільотті та колишній командир італійських
добровольців-інтернаціоналістів (на боці республіканців в Іспанії;
відомо, що президент Іспанської республіки М. Асанья та його оточення
були масонами) Р. Паччарді (надалі — міністр оборони в післявоєнній
Італії та пізніше — лідер партії «Нова республіка»). Після війни Л.
Джеллі виїжджає на Сардинію та емігрує в Аргентину, де вступає в партію
хустісіалістів Х. Перона (значно пізніше, вже в 70-х рр. Л. Джеллі стає
близьким до Перона і стає радником посольства Аргентини в Римі). Після
повернення в 1948 р. на батьківщину, стає співробітником італійських
спецслужб, членом християнсько-демократичної партії, займається
комерцією (продає величезні партії матрасів для баз НАТО в Італії), стає
менеджером текстильного синдикату братів Леболе в Ареццо. Призначення
в 1971 р. Л. Джеллі організаційним секретарем ложі П2 було компромісним
рішенням уникнути інтриг між двома гілками італійського масонства. В
ложу приймалися в готелі «Ексельсіор» на вулиці Віа Венето в Римі,
навпроти посльства США, в присутності великого магістра Гамберіні. Для
прикриття діяльності ложі створюється інформаційне агенство «Оссерваторе
політико» та щотижневик «Сеттіманале». За допомогою латиноамериканських
контактів Л. Джеллі створює «Всесвітню організацію масонської допомоги»
(ОМПАМ) та ставить під свій контроль опонентів всередині Італії з ложі
«П1», створеної великим магістром «Великого Сходу Італії» Сальвіні.
Також за допомогою авторитетного масона професора Паоло Сіньореллі та
його групи «Терца позіцьоне» Л. Джеллі розпочав об’єднання ультраправих
і ультралівих груп в єдину могутню організацію («суперкландестіні»)
всеєвропейського масштабу — «Регулятори-Патріоти свободи». Однак, якщо
традиційне масонство навіть боролося проти клерикалізму з боку
католицької церкви, Л. Джеллі з ложею П2 вирішили зрадити цьому
традиційному для італійських масонів «анти-клерико-комунізму», видав
циркуляр про «відкидання філософії» масонства і визначення пріоритетними
конкретні насущні проблеми і пішов на контакт з Ватіканом за допомогою
католицького містика Лопеса Регі, близького до Ізабеліти Перон і
керівника аргентинських «ескадронів смерті», та Роберто Кальві,
директора «Банко Амброзіані», який традиційно співпрацював з Ватіканом
(зокрема, американським архієпископом Паоло Марцінкусом, управителем
«Instituto per lo Opere di Religione», для фінансування польської
«Солідарності»), та його колегою Ортолані, що мав тісні контакти з
Мальтійським орденом. Проте це дало змогу опонентам Джеллі в союзі з
банківськими домами Лазара і Ротшільда нанести удар спочатку в
економічній сфері діяльності ложі П2, а потім здати в 1981 р. саму ложу
владі Італії. В результаті Л. Джеллі потрапляє в швейцарську тюрму Шан
Доллон, з якої втікає у Латинську Америку, Кальві знаходять повішеним
під мостом «Чорних братів» («Блекфрайерс Брідж») у Лондоні, а банкір
ложі Мікеле Сіндона, засуджений до пожиттєвого ув’язнення, був отруєний
в тюрмі ціаністим калієм, підмішаним у філіжанку кави. В 1987 р. Л.
Джеллі знову був заарештований і згодом засуджений до 8 років за
сприяння терористам. В 1988 р. він видав апологетичну книгу «Істина».

Уилсон Р.А. Моя жизнь после смерти (Космический триггер, том 3) /
Перев. с англ. — К.: Янус, 2001. — С.51—52.

Замойский Л.П. За фасадом масонского храма: Взгляд на проблему. — М.:
Политиздат, 1990. — С.24-25.

Дугин А. Звезда невидимой Империи (О Жане Парвулеско) //
http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/dugin-parvulesco.htm

Шалагінов Б.б. Шлях Гете: Життя. Філософія. Творчість. – Харків: Ранок;
Веста, 2003. — С. 267—278.

Plotnikov A. To Mega Therion // Music of Astral Spheres. – 2000. – N1.
– P.4-5.

Браун П. Культ святых, его становление и роль в латинском христианстве.
– М.: РОССПЭН, 2004. – 207 с.

Аврех А.Я. Масонство и революция. — М.: Политиздат, 1990. — С. 235.

Архив Ордена Ansuzgard // http://www.loveyourace.front.ru/ansuz.html

Дугин А. Г. Комментарии к «Трактату о микрокосме» Базиля Валентина //
«Милый ангел».— М., «Арктогея», 1991. — С. 105

у івриті ступені порівняння в відсутні і вища якість передається через
посередництво множини. Атеїстичні ж невігласи розгорнули теорію, що
слово Елохім «Боги» свідчить про політеїзм євреїв.

Д’Альвейдр Сент—Ив, Генон Р. Оракулы Великой Тайны. Между Шамбалой и
Агартой. — М.: Эксмо, Яуза, 2005. — С.242.

Кульский А. Миссия розенкрейцеров. — К.: АСК, 1999. — С. 32—33.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.116.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.117, 118.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.360, 410.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.530.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.414 — 415.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.535, 538.

Скрынникова Т.Д. Идеи «Сокровенного сказания» о власти в летописях XVII
в. // Mongolica: К 750—летию «Сокровенного сказания». — М., 1993. —
С.165

Древнеегипетская Книга Мертвых: Слово Устремленного к Свету. — М.:
Эксмо, 2003. — С.341—347, 367—368.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4—х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.36.

Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли … / Пер. с англ. —
М.: Эксмо, 2002. — С.388—389.

Бьювэл Р., Джилберт Э. Созвездие Ориона и фараоны Египта. — М.: Вече,
1996 / Пер. с англ. // http://chudesa.by.ru/Piramids9.htm

Завадовский Ю.Н. Лингвистические и культурные влияния народов
внутренней Африки на Древний

Египет // Древний Египет и древняя Африка: Сборник статей, посвящённых
памяти ак. В.В. Струве. — М,

1967. — С. 31.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.223.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.63.

Найт К., Ломас Р. Ключ Хирама: Фараоны, масоны и утерянные свитки
Иисуса. — М.: Эксмо, 2006. — С.135-207, 447.

Шандель Р. Між да Вінчі та Люцифером: Чому Ватикан заборонив книжку
«Код да Вінчі» / З іспан.. — Харків: КК «КСД», 2006. — С. 208-214.

Рубинштейн Р.И. Атон // Мифы народов мира. — Т.1. – С.122.

Морозов А. Загадка культа Атона // Наука и религия. — 1990. — №3. —
С.36-39.

Похожие записи