Реферат на тему:

Шамбхала у ведично-буддійській традиції

Про існування царства Шамбхали (санскр. “Дійсно щаслива”, тібет.
Деджунг, bde ‘byung “джерело щастя”) індусам повідомила ще “Бхагавата
Пурана” та санскритська енциклопедія “Вахаспатья”. Шамбхала називається
також “Країна дев’яносто шести”, тобто за кількістю міст, що оточують її
столицю Калапу (санскр. “Складена з частин”). За даними індуських
джерел, ця країна знаходиться десь на схилах Гімалаїв, біля Бхутану
(Бутану, де її називають “Ксембала” ) та Тібету або в окрузі Нгарі
Західного Тібету. Біля неї у Західному Тібеті землі Арівархи розташована
священна гора Кайласа.

Багато буддиських текстів містять ретельні, але не чіткі, описи
досягнення Шамбали (Шамбхали). Чи слід їх приймати буквально, чи
метафорично — думки розходяться. Наявні тексти, в котрих дається
детальний опис самого царства. Наприклад, згідно з “Великим коментарем
до Калачакри” буддиста Міфама (ХІХ ст.) царство Шамбхали розташоване на
північ від ріки Сіта та розділене вісьмома гірськими пасмами. Столиця
правителя Калапа (санскр. “складена з частин»; у «Матсья-пурані» наявний
варіант назви — Катапа), начебто, розташована у формі великого кола на
вершині гори Кайласи, що знаходиться в центрі країни. На південь
простягається сад Малайя, а в цетрі – храм Калачакри.

Тібетський монах Манлугпа (ХІІІ ст.) написав перший путівник у Шамбалу,
вибравши точкою відліку свій дім, від якого слід рухатися по напрямку в
Ладак(х)у, потім у країну Хор, потім повернути у країну Согпо (Монголію)
і приблизно років через два можна досягти Шамбали.

Проте якщо в іранських (таджики) варіантах переказів правителем Чамбулі
Мастон був богатир Кер-оглу, то в тібетських легендах вищезгаданий
цар–воїн Гесер (ХІ ст.) із Лінги (провінція Кхам на сході Тібету) лише
керувався духовним наставництвом містичної, перебуваючої у “тонкому
світі”, на “небесах”, Шамбали, і навіть не здійснював туди подорож –
його зв’язок із царством був духовним.

У ваджраяні буддизму (не плутати з ваджраяною індуїзму!) першим
правителем Шамбали вважається Чандрабхадра або Сучандра (“Добрий
Місяць”; тібет. Давасамба або Дава Самбо, кит. Сюй-Чженьцзюнь) з
північного Кашміру, яким мати завагітніла неприродним чином від перлини,
що впала їй за пазуху із дзьоба золотого фенікса (пор. із зачаттям
українського героя Котигорошка, давньо-індійського Кітта-Хари.).

У китайському варіанті Сюй-Чженьцзюнь, володар країни Дежюнг (Шамбхали;
також можна тут згадати легендарну країну — “святилище Безсмертних”
даосів Тебу, загублену десь між Тхуанем і Тібетом, де пасма сніжних
вершин приховують вузькі долини, пересічені стрімкими потоками і
водопадами), у віці 136 років разом зі своїми домашніми, півнями та
собаками із Західної гори вознісся на небо. Він залишив нащадкам 130
віршів, що досі використовуються для ворожіння.

В даоській антології “Юнь цзі ці цянь” розповідається, що “щасливі
землі” розташовані між “славними горами” і що верховний правитель небес
(шан ді) послав туди досконалих людей (“чжень жень”), безсмертних, для
повного набуття Дао та для допомоги «земним безсмертним” (“ді сянь”)
підготуватися до вищої форми безсмертя — вознесіння на небо. Таких
земель нараховується 72 і до кожної приписаний певний «безсмертний».
Окрім того, вважається, що даосизм буквально був привнесений із Індії з
її уявленням про праведну країну у Гімалаях. Про генетичну тотожність
даосизму та індуїзму свідчить наступний підбір фактів:\

1. Брахман — єдина вища реальність. Світ не реальний, бо мінливий, не
стійкий і не вічний.

За даосизмом, всесвіт перебуває у постійному русі та циклічній зміні:
„Дао — глибока (основа) всіх речей” („Дао де цзін”, 62).

2. Брахман, на противагу феноменальному світові, незмінний.

„Змінюючись разом з часом, Дао зберігає (в той же час) свою постійність.
Йдучи за (постійно мінливими) речами, воно саме незмінне” („Гуань-цзи”,
37); „Ось річ, у хаосі постаюча, перше неба і землі народилася! О
беззвучна! О позбавлена форми! Самотньо стоїть вона і не змінюється.
Скрізь діє і не має перепон. Її можна вважати матір’ю Піднебесної” („Дао
де цзін”, 25).

3. Брахман вічний.

„Дао вічне і безіменне” („Дао де цзін”, 32); „(Воно) існує (вічно) як-от
нитка, що не закінчується, і його дія невичерпна” („Дао де цзін”, 6).

4. Увесь світ — лишень еманація Брахмана. Тобто, Він — першопричина.

„Дао народжує одне, одне породжує два, два породжують три, а три
породжують всі речі” („Дао де цзін”, 42); „Дао — це те, посередництвом
чого створюється тьма речей” („Хань-Фей-цзи”, 20); „Дао — основа всіх
речей” („Гуань-цзи”, 30,1).

5. У Брахмані все виникає, існує і зникає.

„Дао незмінно є всеохоплюючим …”; „Воно — те, посередництвом чого речі
речі народжуються і вдосконалюються” („Гуань-цзи”, 49).

6. Брахман не доступний словесному описові.

„Дао, котре може бути виражене словами, не є постійне Дао” („Дао де
цзін”, 1); „Про Дао розповісти не можливо” („Чжуан-цзи”); „Дао — це те,
що не можна виразити словами, воно недоступне нашим очам і вухам”
(„Гуань-цзи”, 49).

Також китайці епох Тан (Тао Юань-мін Цянь, Ван Вей, Лю Юй-сі, Хань Юй,
Ші Цзянь-у, Цао Тан, Чжан Цзе) та Сун (Су Ші, Ван Ань-ші, Чен Да-чан,
Ван Ші-пен, Фан Хуй) знають чудову країну “Персикове джерело” (куди
потрапив рибалка Хуан Дао-чжен; він вдосконалювався в горах у даоському
вченні, потім виїхав невідомо куди на білому олені; в іншому варіанті
його імя – Лю Лінь-чжи, друге ім?я – Лю Цзи-цзі, праведник з Наньяну в
310 р.н.е., що мандрував у горах Хеншань), яку пізніше ототожнювали з
даоським храмом Таохуагуань в Дінчжоу. Згадує таку ж країну і Лао-цзи

Начебто, саме в ній врятувалися древні від безчинств імператора Цінь
Ші-хуанді. Їх керівниками були Си Хао – “Чотири Сивих”, котрі заховалися
на горі Шаншань біля Лояна в провінції Хенань. Також у “Ле-цзи” Чжан
Чжана описується міфічна країна на далекій півночі: “… Коли Юй
розмежував води і землю, він заблукав і забрів у країну на північному
березі північного моря невідомо на скільки тисяч десятків лі віддалену
від Цічжоу – серединної області. Країна називається Чжунбей – далека
північ, і не видно їй ні кінця, ні краю … І на всі чотири сторони це
рівнина, оточена гоами. А в середині тої країни стоїть гора Хулін, що по
вигляду своєму нагадує “даньчжуй” – “глек для вина”. На вершині її
круглий отвір і називається він – Печера б?ючої води. Звідто бере
початок ручай, що називається Священним джерелом. Він пахучіший, ніж
орхідея, і солодший густого вина. Він поділяється на чотири потоки,що
збігають з гори і розтікаються скрізь, по країні. Там лагідна природа і
нема хвороб, а люди невередливі та поступливі, не сваряться і не
вступають у бійку. Вони м?якосердні та ніжної тілобудови, не
зазнайкуваті, не заздрісні, старі і малі завжди разом. Нема у них
володаря та чиновників, чоловіки не відокремлюють себе від жінок, нема
там ні сватівства, ні весільних подарунків. Живуть вони біля води, не
орють і не сіють. Там тепле повітря, і вони не тчуть і не носять одяг.
Доживши до ста років, вони помирають, у них нема ранньої смерті і не
буває хвороб. І народу там стає все більше, і вже нема йому числа. Там
веселощі та радість, там не буває ні дряхлості, ні старості, ні печалей,
ні горювань. Там у звичаю любов до звуків пісень, люди ходять, взявшись
за руки, і співають один за одним, і цілими днями не стихають їх голоси.
Коли вони зголодніють або змучаться, тоді п?ють зі Священного джерела і
тоді сили і прагнення їх приходять до узгодження та спокою. Якщо вип?ють
надто багато, то хмеліють і протрезвляються лише через десять днів. Вони
купаються у Священному джерелі, і шкіра їх стає гладкою та блискучою, а
приємний запах зберігається десять днів. Чжоуський Му-ван, будучи на
півночі, проїжджав через цю країну і затримався в ній на три роки. А
повернувшись у Чжоуський дім, він так затужив за цією країною, що зовсім
втратив себе. Він не пив вина, не їв м’яса, не кликав наложниць, і
тільки через декілька місяців повернувся до попереднього стану”

Образ Сюй-Чженьцзюня у китайців склався пізно — у ранньому середньовіччі
(Х ст.), коли, як вважають, склалися уявлення і про таджицького Кер-оглу
(Гургулі) та буддиського Сучандру.Китайці відносять його до групи Сянь
(“Безсмертний”) чи Тяньсянь (“Небесний безсмертний”), які, начебто,
мешкають у святих глухих місцинах в горах (сам ієрогліф “сянь”
складається з двох – “чоловік” і “гора”, і згідно з тлумаченням давніх
словників означав людину, що відійшла в гори) та серед озер. Особливість
безсмертних – їх постійні перелітання на журавлях “хе” (“сяньхе”).
Одночасно “безсмертні” називаються “дажень” – “велика людина” (пор. з
шумерським титулом царя “лугаль” – “велика людина”).

Сучандра вважається втіленням бодхісатви Ваджрапані (“рука (яка тримає)
ваджру – булаву”), який у свою чергу є еманацією будди Акшобхьї (“Той,
хто не обурюється”). Останній має власний рай Абхіраті (“Насолода”).
Іконічно Сучандра зображався так: його права рука доторкається землі
(пор. із вищезгаданими зображеннями Кшітігарбхи та Аполлона), а царство
Шамбхала має форму лотоса (лотос у другій руці тримає той же таки
Кшітігарбха).

Також володар Шамбали Рігден-джампо (Rigs-ldan Drag-po Khor-lo-can
«Суворий Куліка, володіючий колесом») зображався тримаючим лотос, на
якому лежать книга “Праджняпараміта-сутра” (засновник махайяни Нараяна
видобув її із царства підземних нагів) і меч – символи Володаря Знання
бодхісатви Манджушрі (“Красиве сяйво”, він же – Манджугоша – “Красивий
голос”, Манджунатха — “Красивий спаситель”, Вагішвара – “господь мови”,
Кумарабхута — “колишній принц”). В Тібеті живим втіленнням Манджушрі
вважається засновник школи гелукпа Цзонкаба (ХV ст.), а бонці, як вище
зазначалося, пояснювали ним свого верховного бога мудрості Бумкхрі. У
тібетців втілення Манджушрі – бикоголовий Ямантака «Вбиваючий смерть», а
в алтайській міфології — богатир Мангдишіре, створений зі сплаву чавуна
і срібла небесним Ульгенем для боротьби зі зрадником Ерліком.

Як зазначають Р. Гайне–Гельдерн та Г. Екхольт, “… у ранньому мистецтві
Індії рослина лотоса часто використовується для зображення ландшафту, що
оживляється людськими фігурами. Ту ж саму рису ми спостерігаємо і в
Америці, в Чічен – Іце. Як слід очікувати, … фігури різняться расовим
типом і за одягом, але мотив за суттю той же. Це сходження особливо
вражаюче у випадку, коли людські фігури, зображені у відкинутій позі,
тримаються за горизонтальний відросток стебла лотоса”.

Крім того, у мистецтві Індії цей горизонтальний відросток часто виходить
з пащі макара, вище нами згаданого морського чудиська з тулубом риби (у
Європі так зображався зодіакальний Козерог) і носом, нагадуючим хобот
слона, то в Чечен-Іці ми бачимо по обидва боки лотоса схожі стилізовані
фігурки риб. Відкинута поза божества Чак-Мооля, як зазначає Г.Екхольм,
та інші зображення напівлежачих фігур, не мають прототипів у культурі
Мезоамерики, а, на його думку, пов’язуються з Азією, особливо з
напівлежачими фігурами божеств у ранній буддійській іконографії.

Щоправда, ці мезоамериканські паралелі відносяться до Х – ХІІ ст. н.е.
Вважається, що на західному кордоні території майя (у мексиканських
штатах Ч’япас, Табаско і Кампече) існував таємничий “комплекс А”, що
виник внаслідок впливів з Азії та здійснював, у свою чергу, вплив на
мистецтво та архітектуру близько розташованих до нього міст Паленке і
П’єдрас-Неграс, а згодом – Чечен-Іци і Тули.

З напівлежачою скульптурою Чак-Мооля напрошується паралель з однією з
найбільших скульптурних зображень Маха Вішну в храмі Вішну
Падманабхасвамі індійському місті Пурі (штат Орісса), що на березі
Індійського океану. За переказами, цей храм почав споруджуватися у
перший день Калі-юги (28.12. 3101 р. до н.е.). Щоденно довкола цього
храму здійснюється ритуальний обхід, під час якого несуть зображення
героїв «Рамаяни» — Сіти, Рами, Ханумана, Крішни та Нарасімхи.

Царство Шамбхала Сучандри розташовується північніше ріки Сіта (санскр.
sita “борозна”; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та
причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною).

За традицією, що йде від шведського географа С.А. Гедіна, автора книг “В
серці Азії” (рос. перекл. – 1899) та “Тарим – Лобнор – Тібет” (рос.
перекл. – 1907), ріка ця ототожнюється з рікою Тарім (співставлення
санскр. sita «борозда» та тюрк., монг. «таря» — «пашня, землеробство» в
сенсі «ріка-кормилиця»; кит. Талімухе, у Птолемея — Ойхард) у Таримській
впадині між горами Тянь-Шаню і Куньлуня або біля міста Тарим у районі
озера Лобнор (Східний Туркестан, Уйгурістан, Синцзян). Вважається, що
Сіта – це індоєвропейський еквівалент (рос. “сито” – “заросле очеретом і
залите водою місце”, від “сіт” – “осока – трепета”, “сіта” – “очерет”;
укр. “ситник”, польск., чеськ. sit “очерет”, литов. saitas, латв. saite
“суха жила”) тюркського Тарім (тюр. tarau “суха жила” (що розходиться,
як жила на тілі), “розгалуження ріки і устя”, “дельта”, від tar-
“розходитися”, “розсіюватися”, “поширюватися”, каракалп. tarmak “рукав”,
“притока”, “гілка”, монгол. tarah “розходитися, розсіюватися”, евенк.
tara “розходитися”, а в давн.-тюрк. tarim “берег ріки; річка, що
розбивається на рукави, утворюючи безліч приток, висихає у пустелі або
впадає в озеро”;»). Саме у басейні Таріму, зауважує Л. Гумільов, мешкав
могутній індоєвропейський народ Турфану, Карашару та Кучі, який
сусідніми тібетцями був названий “тохарами” (tha gar) — “біла голова”,
та сповідував ортодоксальний буддизм (хінаяну). Китайці називали цю
землю Сіюй – “Західна межа”. Елліни називали її “Серіка” (“Шовкова”).

Самі ж монголи у своїх переказах розташовують Шамбалу на північ від
“Центру Землі” – гори Сумбур-Ула (Меру?), тобто десь у Сибіру (< Сумбур). Столиця Шамбхали – місто Калапа (санскр. “складена з частин”) чи Капата (киргиз. kala “селище, місто”, узбек. kala “російське місто”, туркм., азерб. gala “фортеця, місто”, тадж. kala “фортеця, укріплене поселення на пагорбі”, “місто”, груз., вірм., абхаз. kalak “місто”, осетин. galvan, galavan “фортечний мур”, “замок”, “палац”, кабард. «кьалэжь» —“стара фортеця”, “городище”, “курган, пагорб”, татар. kale, марійськ. ola, чуваш. «гыла» – “місто”, крим.-татар. kale, хінді kala, іран. kalot “фортеця”, “башта”, етрус. cala “поселення” тощо). У саду Калапи цар Сучандра побудував палац – тривимірну “мандалу” (тіб. kilkor) Калачакри (“колесо часу”; тібет. dus ‘khor) – ототожнення макрокосмосу з мікрокосмосом, Всесвіту з людиною: все, що здійснюється у всесвіті, впливає на людину, тому, змінюючи себе (психічно і фізіологічно), людина змінює світ. Сама ж мандала — це своєрідна і магічна діаграма, що використовується на практиці споглядання, і розташований у вигляді ієрархічної піраміди пантеон “богів”-їдамів (своєрідні істоти трансцендентного світу, “світу невидимого”, представники світу Ідей, що, по суті, є видом однієї з ієрархій ангелів як останніх розуміє іудаїзм, християнство, іслам), і просто блюдо для збирання жертвопринесень, що використовується у храмових службах. Геометрична схема, що міститься в основі мандали, — коло, вписане у квадрат, котрий, у свою чергу, теж вписаний у коло. Це – архетипна форма освоєння простору людини, побудови універсальної моделі Всесвіту. Саме тому так близькі один одному храмові комплекси буддизму, християнства, ісламу, а також інших релігій, що в основу храмового будівництва будь-якої з них покладена одн і та ж ідея: храм – житло Бога, і тому він повинен виглядати як зменшена модель Всесвіту, котрий є творіння (або “еманація”) цього Бога. У буддизмі, поряд із храмами, функцію вертикальної моделі Всесвіту виконує “ступа”, в той час як мандала, звичайно написана у вигляді ікони, вважається горизонтальною моделлю Всесвіту, хоча її можна зобразити і скульптурно. Людина, здійснююча медитацію, думкою розташовує себе в центр мандали і в міру проходження різних стадій медитації наближує через народження Духа Пробудження Серця (БодхіЧітта) себе до злиття з божеством (їдамом), котре виступає як об’єкт медитації, для того , щоб внести більше гармонії у наш хаотичний світ, відновити рівновагу тонких елементів тіла, звільнитися від ментальних хвилювань та досягти Просвітлення і допомагати всім істотам, а через це – до досягнення Стану Будд — злиття з космічним Абсолютом. "... Мандала — це не тільки диск (дкіл-кхор, по-тібетськи), але й будь-яка ікона з центральним образом, місяцем і сонцем. Це і бронзова статуетка чойчжина на солярному колі, і чортень, котрий у плані — суть мандала, і навіть цілий архітектурний комплекс". У монгольській мові слово "мандала" буквально означає "для жертвопринесень", а у переносному значенні — "місце (як правило, пагорб, вершина, гора), де приносять жертви духам —Богам", але також "відродження, світанок"... "."... Мандала у ламаїзмі — одна з багаточисельних можливих форм підношення (або жертви). Ритуал такого підношення обріс масою метафізичних деталей і на їх грунт — суто релігійних обмежень. Наприклад теоретично мандала можуть бути піднесені тільки "трьом скарбам", тобто Будді, вченню, общині, з котрих логічним адресатом є Будда. Згідно сутр, навіть лами-втіленці (тобто лами в істинному розумінні цього слова) не мають права отримати мандала, бо вони є лише членами общини. У тантричному буддизмі всі лами гідні піднесення їм мандала, бо кожен включає у себе повну тріаду слова, думки і мови. Сенс жертвопринесення мандала виражено у фразі "Дім дарується Будді", що підтверджує вищезгадане трактування мандала як обителі божества". Але слід погодитися, що "... Мандала — це не схема і не план космосу, як іноді вважається, мандала — це правило його створення, правило відтворення дій творців". Мандала — "... це діаграма на подобу "квадратури кола", в центр котрого посередництвом магічного ритуалу закликається божество, виконуюче бажання медитуючого". Проте християнська ортодоксальна традиція дає, звісно, інше бачення практики “шамбалістів”: «Саме в Тібеті, у «Шамбалі» буддизм був сприйнятий у своєму тантричному різновиді як практика ритуального контакту із силами темряви. Цей стрімкий поворот до тантризму, у бік чародійства, всіляких забобонів та затуманеного символізму помітний у північному буддизмі (Махаяні, — О.Г.) з VІІ століття. Відтепер вважається, що “замість довгого ланцюга перероджень людина може досягнути нірвани через одне коротке таємне заклинання – дарані. Так вироджувався буддизм із філософської системи у звичайне чародійство”(Токарев С.А. Религия в истории народов мира.—М., 1964, с. 452.)” . З Індії у Тібет вчення про Калачакру (тібет. “Дуйнхор”; свято "Дуйн-хор" буддисти школи гелугпа відзначають в травні) було принесене вченим монахом–пандітом Соманатхою, учнем якого був Бро-лоцзава ('Brolotsaba, ІХ ст.), наступником традиції якого був тібетський історик та автор коментарів до вчення Калачакри Будон-Рінчендуб (1290-1364). Також учень буддиського реформатора Цзонхави/Цзонкапи (Tsong-kha-pa, 1357-1419) був інший відомий коментатор Калачакри — Кхайдуб-Гелег-Балсанг (Mkhas-grub dge-legs dpal-bzang, 1385 -1438), автор багатотомного коментаря до Калачакри ('Grel-chen) і, як правило, всі подальші коментарі базуються на цій традиції.Історію поширення Калачакри до XV ст. розповідають "Блакитні Аннали" ("Дубтер-онбо", Deb-ther sngon-po, 1478), автором яких є Гой-лоцзава Шоннубал ('Gos-lotsaba gshos-nu dpal, 1392-1481). Про поширення ідей Калачакри в самому царстві Шамбхала розповідає Падма-Карпо ('Brug-padma Dkar-po) в праці "Chos-'Byung Bstan-Pa'i Padma Rgyas-Pa'i Nyin-Byed", уривки з якої перевів відомий угорський дослідник Ш. Чьома де Кьорьоші. А Klong-rdol bla-ma ngag-dbang blo-bzang (народ в 1719 р.) дає короткий опис царства Шамбали і поширення доктрини Калачакри. Тібетологи вважають Калачакру однією зі складних систем буддійської тантри, що належить до класу Аннутара-йоги (тіб. RNAL-'BYOR BLA-MED RGYUD), найвищого типу йоги. Вважається, що практикуючий її досягає вищого рівня свідомості – “бодхі” і стає буддою в найкоротший період часу — вже в цьому житті. Калачакра-тантра поділяється на “зовнішню” (“екзотеричну”), “внутрішню” (“езотеричну”) та “альтернативну”. Тібетський вчений Геше Джампа Тінлей пояснює, що у “зовнішній” Калачакрі міститься ретельне пояснення зовнішнього світу, бо він тісно пов?язаний зі світом внутрішнім. Начебто, вона описує колообіг галактик, рух планет, астрологію тощо. У “внутрішній” міститься знання про внутрішній світ – “канали”, “енергії” і т.ін. для використання в духовній практиці. Але основне положення Калачакри міститься у її “альтернативній” версії, котра є головною основою стосовно до “зовнішньої” та “внутрішньої”. Описи ж країни Шамбали, її історія і пророцтва про грядучу Шамбалінську війну – стосуються виключно “зовнішньої” Калачакри-тантри. В російській науці класичною працею стосовно містицизму Калачакри є праця Ю.М. Реріха "До вивчення Калачакри", що доступна в багатьох перевиданнях та мережі Інтернет. Зокрема в ній зазначається, що існують і скорочені версії та коментарі вчення — Калачакрамулатантри, авторство яких приписується різним царям Шамбхали (наприклад, у ламаїстському зведенні буддиської доктрини "Канджур" такий шамбхалійський "короткий курс" Калачакри має заголовок "Бхагаван-Ваджрапанігухьябхідешатантрараджа". Однією з важливих церемоній тібетського буддизму є “Посвячення Калачакри”. Її завжди проводить сам далай-лама. Ритуал складений в ХVІІІ ст. Далай-ламою VІІ (за версією ХV ст.). Спочатку здійснюється очищення місця, де буде створюватися мандала Калачакри, потім – медитаційні танці на цьому місці та підношення, саме Посвячення – коли двадцять монахів будують мандалу (розміром два на два метри) з тонкого кольорового піску та ритуал зруйнування мандали. Також відбувається восьмого числа третього місячного місяця “Дуйнхор-цам” – Цам їдама Калачакри – у вигляді ритуальних танців тібетських лам. Їдам Калачакри зображаєься наступним чином: тіло його – синього кольору, він має чотири обличчя (біле, червоне, синє і жовте), три пари плечей, з кожного плеча виходять дві руки, що закінчуються чотирма долонями (всього – 24 руки). Його біла ліва нога – зігнута і наступає на Ішвару. Його права червона нога – витягнена і наступає на червоного Камадеву. Його довге волосся зав’язане у вузол на маківці, прикрашеній коштовністю, що виконує бажання, та півмісяцем. На ньому ваджарні (“алмазні”) прикраси та тигрова шкура (!) довкола талії. Великі пальці його рук – жовтого кольору, вказівні – білого, середні – червоного, мізинці – зеленого. Голову прикрашає Ваджрасаттва, що знаходиться між язиків полум’я п’яти кольорів. Оголена партнерка, прикрашена п’ятьма символічними прикрасами та обнімаюча їдама, Вішваміта – жовтого кольору. У неї 4 обличчя і 8 рук, з трьома очима на кожному обличчі. У неї права нога зігнута, а ліва випрямлена, що символізує її союз із Калачакрою. Калачакра — це також хронологічно–календарне “колесо часу” у його циклічному сприйнятті, воно пов’язується з буддиським вченням через ідею безкінечності часу, безкінечного ланцюга перероджень, замкнутого “колеса буття” з його шістьма світами. Вона охоплює собою малі 12-річні цикли, об’єднані у більші часові одиниці – 60-річні цикли. Калачакра як календарна система була введена у Тібеті в 1027 р. самим пандітом Соманатхою і вважається запозиченою у китайців, де його запровадження приписують Цінь Ші-хуанді в 2697 р. до н.е. (Японія запровадила його в 604 р.н.е., в Монголії – в ХІІІ ст.). В Індії проповідь Калачакри була розпочата тільки в Х ст. Цілупою (або Пітопою, Махакалачакрападою), котрий попав чарівним чином у Шамбхалу і там був посвячений. Повернувшись, він виклав це вчення вмахасіддхові (великому йогові) Наропа (935 – 1040), який став засновником в Індії монастиря Ламаюру білої богині Аптші секти дрікунг-кагью. За бонською хронологією в Індії трактати “Калачакри” були перекладені в 994 р. (967 р.н.е.). Деякі дослідники співставляють калачакру з індуїстською астрономо-астрологічною доктриною Калавада та її іранською формою — зерваністською доктриною. "Кала" — "вищий принцип; відпочатково суще", як зазначає Ю. Реріх, а також система часових періодів у Калаваді перегукуються з одним із викладів Калачакри, її Аді-Буддою — вищим космічним принципом або відпочатковим Буддою та з її системою часових періодів. Традиція Кали (не плутати з Калі!) — "Кала-бхарата" виявляє паралель праслов’янському "Коловрат" (інд. Калавада ~ укр. Коловід, а семантично: *kala > *?elo «верх, чоло(-вік)»).

Узагальнено, Калачакра, Шамбхала і мандала — образи спонтанного
суспільства, яке “… спиралося б на вільну, радісну приналежність
кожного його члена як частки до того самого універсального тіла”, “…
у відношенні до якого ми формуємо уявлення не як люди або емпіричні
суб’єкти, а як такі, що освітлюються єдиним світлом і беруть участь у
єдиному, не руйнуючи його єдності”.

Основний трактат цього вчення входить у перший том розділу ”Томда” в
книзі “Ганджун“ (“Ганчжур”, одного з розділів тібетського канону
буддійської літератури, кодифікованого у ХІV ст. тібетським вченим
Будоном, 1230 – 1304 рр.). Начебто, вчення “Калачакримулатантри” пояснив
цареві Сучандрі (Давасамбі) сам Будда Шакьямуні біля ступи Дханьятаката
на півдні Арьяварти у 878 р. до н.е. (рік Води-Вівці; за тібетським
варіантом Будда жив у 915 – 835 рр. до н.е., в той час як за індійскою
традицією – в 623 – 549 рр. до н.е.; за європейськими вченими – 564/3 –
484/3 рр. до н.е.; щоправда, індійський проповідник буддизму Атіша,
який жив у 982 – 1054 рр., провів у 1051 р. хронологічні підрахунки, за
якими Будда Шакьямуні народився в рік землі-корови – в 2216 р. до н.е.,
а нірвани досяг в рік землі-дракона – в 2137 р. до н.е.). Повернувшись у
Шамбхалу, цар записав почуте з вуст Будди і написав до нього коментарі з
шістдесяти тисяч віршів. Через декілька століть цар Шамбхали Бадмагарв
написав сутру “Цаме свігю” (dri med’od), а в Х ст. пандіт
Цілупа/Зулуба (tzi lu pa) відвідав Шамбхалу і там вивчив напам’ять ці
тексти та поширив їх у Індії. Цікаво, що ці твори містять у собі т.зв.
“зурхайське” (rtzis) літочислення, яке ввів у 806 р. 11-й цар Шамбхали
Рігден Джалга (rgyal dk‘a, Дурджайя): для отримання року “ери Джалга
(Калачакри)” слід від року хіджри Мухаммеда (якого тібетці називають
“медовий розум”) відняти цифру 182 .Тобто до 624 р. хіджри добавлявся
403 р. ери Калачакри, в результаті отримувався 1027 р. (вогню-зайця) за
шестидесятирічном циклом “рабджун”, коли 12-м царем Шамбхали став Сур’я
(Nyi ma).

Згідно з легендою, сім царів Шамбали передавали тантру Калачакру від
батька до сина (помер Сучандра, у 879 р. до н.е., а наступного року
царем став Індра) кожен правив по 100 років, від 877 до 277 рр. до н.е.)
і стали відомі як сім Дхарма раджа (санскр. “Царі вчення”): Сучандра
(Zlabzang, 977-877), Індра(Lha-Dbang, 877-777), Теджасвi (Gzi-grjin-can,
777-677), Чандрадатта(Zla-Bas byin, 677-577), Девішварі
(Lha-Dbang-phying, 577-477), Вішварупа (Sna-Tshogs gzugs, 477-377) та
Індрата (Lha-Dbang-ldan, 377-277).

Цей же титул, за тібетськими хроніками, у 841 р. носили правителі
“окраїнної області замерзлої крижаної країни, усмиренної буддою
Авалокітешварою”.

Восьмий цар Манджугошакірті (санскр. “Прославлений (як) Манджугоша
(бодхісатва мудрості)”) дозволив посвячення в Калачакру всіх жителів
Шамбали. Починаючи з нього, царі Шамбали отримують титул “Куліка раджа”
(“Цар общини”; тібет. “Рігден” — “Володар роду (общини)” і кожен
править по 100 років:Манджугоша (або Пратітакаїка, Grags-pa ring-ldan
ring, 277-177), Пундаріка (Padma-dkar, 177-77), Бхадра (Bzang-po, 77 до
н.е.-23 р. н.е.), Віджетрі (Rnam-rgyal, 23-123), Сумітра (Bshes-pa-gyen
Bzang-po, 123-223), Ратнамудра (Rin-chen phyang, 223-323), Вішнугупта
(Khyab-‘jug Spas-pa, 323-423), Сур’якірті (Nyi-ma Grags, 423-523) і
Парібхадра (Shin-tu bzang, 523-623). Після останнього став
“куліка-раджею” Самудравіджая (Rgya-«mtsho rnam-rgyal; 624 р. н.е.;
правив 182 роки, до 806 р.), за часу якого виник іслам.

Його наступником був Дурджай (Джалга; Rgyal-dka правив 221 рік, 806-1027
рр.). Начебто певний час Самудравіджая та Дурджай були співправителями.
Після 12-го царя Сур’ї (Nyi-ma, 1027-1127) трон займали Вішварупа
(Sna-tsogs-gzungs, 1127 р.), Чандрапрабха (ІІ) (Zla-Ba’i ‘Od, 1227 р.),
Ананта (Mth’a-Yas, 1327 р.), Бхуміпала (Sa-skyyong, 1427 р.), Шріпала
(Dpal-skyong, 1527 р.), Сімхавікарма (Seng-ge Rnam-rar gnon, 1627 р.);
за іншими даними – Сімха, а Вікрама-Сімха став царем у 1727 р.,
Махабала (Stobs-po-che, 1827 р.), Аніруддха (1927 р.), Нарасімха (2027
р.), Махешвара (2127 р.), Анандавіджая (2227 р.), Прасіддха (2327 р.),
Махачакрін (Макрічихен; Рудрачакрін 2427 р.).

Саме автор “Пагсан-джонсан” (“Історії та хронології Тібета”)
Сумба-кханбо наводить дати правління царів Шамбхали з 277 р. до н.е. до
1027 р. н.е. (коли царем став Сур’я – “Сонце”) та імена всіх 25 царів .
Після 25-го царя “левячий трон” займе Махачакрін – “Грізний благородний”
(варіант імені – Рудрачакрін), якого шануватимуть Індра та інші боги.
Його майбутня місія – викорінення мусульманського вчення в світі,
створене демонічним асурою Бішлімлі (від араб. «бісмалла» – звична
ісламська формула «В ім’я Аллаха!»; іслам тібетці називають «ла-ло»).
Саме в цього спасителя переродиться, начебто, панчен-лама Балдан-Еші.

Цей грядучий месія Майтрейя живий і перебуває, начебто, на четвертому
небі «сфери пристрастей», що називається Тушіта («Задоволення») в
очікуванні належного моменту для свого майбутнього народження.
Іконографічно він зображається сидячим на лотосовому троні, але на
відміну від решти медитуючих будд, одна з його ніг вже спущена на землю,
він вже готовий зійти з трону і прийти на допомогу усьому сущому. А
отже, до Майтрейї можна звертатися з молитвою в надії на допомогу. Він
повний співстраждання як майбутній будда і володіє надприродною силою
божества, тому може допомагайти і негайно. Тому він одночасно є й
божеством щастя. Буддисти школи гелугпа («жовтошапочників») відзначають
всередині найурочистіше свято — Майдарі-хурал, свято Майтрейї. Його
позолочену статую виносять з храму, розміщують на колісниці і
розпочинається урочиста хода, символізуюча сходження на землю Будди
Майтрейї, який благословляє весь світ. В японському езотеризмі
престолом грядучого Майтрейї вважається гора Коясан, де поряд з Грядучим
Буддою живуть всі праведники, оскільки вона — «Чиста земля Таємничої
Величі» («Міцугон-дзьо-до»). Тому паломництво вищої японської
аристократії на гору Коясан є обов’язковим і сприятливим є поховання
біля її підніжжя.

Алтайська міфологія зберегла переказ про походження і долю «царя світу»
Майтрейї. Небесний бог-творець Ульгень (тувинський Курбустан-аакай)
створив з очерету і глини сімох мужчин, але восьмого створив на горі
Алтин-ту і, вдихнувши у нього життя, дав йому владу над всім людським
світом. Цей цар-чоловік створив жінку з очерету та землі, за аналогією
до того, як це робив бог-творець, і після цього до нього надійшла
собака-посланець Ульгеня з листом у зубах, в якому цар-чоловік прочитав:
«Буде ім’я твоє Майдере, всім ти управляй» (від монгол. Мойдар
«Майтрейя»). Доки Майдере ходив до Ульгеня запитати як оживити жінку,
злий Ерлік-хан (від дв.-уйгур. «могутний володар», епітет буддиського
бога потойбіччя Ями; тібет. «Чойджал» – «цар закону», зображається з
темно-синім тілом) вдихнув їй душу. Чоловіки відмовилися взяти цю жінку
за дружину і знову довелося втрутитися Ульгеню. З ребер одного з
чоловіків він створив жінку і назвав його Таргин-нама і він став першим
монахом-ламою (лама//нама), а інші стали писарями та помічниками (серед
них — Шіги-міне, тобто Шакьямуні). Як цар світу Мейдере видав указ
Ерлікові піти з одушевленою ним жінкою у вигнання «в землю, що
перебуває між двома морями, де не світять сонце і Місяць». Проте
незабаром Ерлік повернувся з вигнання, щоб красти людські душі. Він
додав до плодів свої плоди, сказавши: «Хто буде мої ягоди їсти, той
мене буде їсти, і я буду в нього входити». Викривши підступ Ерліка,
Мейдере виганяє злочинця та перетворених ним людей, а також проганяє
зрадника Таргин-нама з його жінкою в іншу землю, «жарку, де нема ні
дерев, ні каменів, ні тіні». У своїх володіннях Ерлік-хан, який їздить
на чорному бикові, з тризубцем у лівій руці, облаштував небо, землю, але
його народ не міг продовжувати свій рід. Ерлік випрошує в Ульгеня
дозвіл і за допомогою ковадла і молота починає створювати злих духів
(кормес, від монгол. «хормуст» < іран. Ахура-Мазда; у тюрок і тунгусо-манчж. "Хормузд" означає зле, а у монголів — добре божество). Між творіннями-богатирями Ерліка і Ульгеня почалася неперервна боротьба. Зрештою, від світу, який зануриться у гріхи, відвернеться небесний Ульгень, до неба здійметься Ерлік зі своїм богатирем Карашом, який під землею (!) "стоїть найближче до людей", і Караш, і господар пекла Керей-хан заволодіють людським світом. На Керей-хана з неба нападе богатир Мангдишіре (бодхісатва Манджушрі), але буде вбитий самим Ерлік-ханом. Та ж сама доля очікує і Майдере (Майтрейю): "кров Майдере, бризкнувши, окропить всю землю, хоча він і невеликий станом, і одразу ж з тіла і крові його спалахне полум’я, яке обійме всю землю і зійде на землю". Тоді небесний Ульгень зійде сам на землю, з його вуст вийде полум’я, в якому згорить Ерлік та його свита, вони будуть прокляті і скинуті у вогненні прірви пекла. Окрім того, вважається, що у теперішньому людському світі істинною є віра Чанарзака (від тібет. Ченрезіг), тобто бодхісатви Авалокітешвари, в той час як прихованою і грядучою є релігія жовтотілого Майдере (Майтрейї). Сам Майдере — автор заповітної книги (бічік) про походження світу, яку він як одкровення вручає богатиреві Тюрюн-Музикай, який народився від діви Ерьке-шудюн (монгол. Дара-еке "богиня Тара"), щоб перемогти демонічне восьмиоке чудовисько-бурхана Андалма-Мууса (Андулма, Нандулма, Гал-Дулма, від імені тібетського царя Ландарми, бонця і гонителя буддизму в ІХ ст.). В епосі "Алтай-Бучай" розповідається, що птаха Кан-Кереде (Гаруда) посилає героя на пошуки заповітної книги — буддиської сутри "Алтан Герал" ("Золоте сяйво"; інші фольклорні сюжети знають "Ойрат-книгу", книги "Судур", тобто сутру, "Самара", від "самира"-"напис, руна, письмо"). Зокрема, саме з золотої книги небесні три Юч-Курбустани довідуються, що Ерлік-хана може перемогти тільки наймолодший з них — Отчі (монгол. Оточі). У сенсі того, що, за деякими легендами, Юч Курбустан-кудай "Три Курбустани-божества" (у тувинців — Юч-Кайраканніг, де "кайракан" < монгол. "хайрхан"-"дорогий", їхні окремі імена — Кезер, Чінгіс і Амурсан. а узагальнено — "телекей/делекей" – "всесвіт") створили світ, повернулися на найвище небо і передали владу над світом Ульгеню та його дев’ятьом синам Тогус-бурханам, то убивця Ерлік-хана (Айбистана) Ульгень ототожнюється з небесним і молодшим з трьох Курбустанів — Отчі. За іншими версіями спасителем Майтрейєю відродиться Гесер-хан як вождь Північної Шамбали. G, сина Вішнуяши, описаною в індуїстській “Вішну-пурані”, який встановить у кінці Калі-юги владу Девапі та Мару, що відновлять Варну та Дхарму-Ашрам, внаслідок чого настане Сатья-юга (Кріта-юга) – Білий вік. Калкі є учнем Парашурами («Рами з Сокирою»), аватари Вішну, який винищив майже всю касту воїнів-кшатріїв за те, що вони узурпували функцію жерців-брахманів. Від бога Шіви Калкі отримує білого коня, всезнаючого попугая та сяючий меч. Йдучи за птахом, Калкі знайде собі жону Падму («Лотос»), Падмаваті, царську доньку, яка не змогла досі вийти заміж, бо всі, хто домагалися її руки, перетворювалися на жінок. Потім Калкі перейде море, не замочивши ніг, бо воно магічно закаменіє. Благословенний мудрецями Мару і Дева, які пережили всі епохи-«юги» завдяки своєму подвижництву, він вступає в битву з силами богині «темного віку» Калі, очоленими демонічними Кокою і Вікокою, які постійно будуть оживати, ледь доторкнувшись землі. Коку і Вікоку співставляємо з біблійними Гогом і Магогом, коранічними Йаджудж і Маджудж (Кор. 18: 92-97; 21:96) та бонськими Ядуд, ya bdud, і Мадуд, ma bdud, як іпостасі Дуд, 'bdud, тобто Мари-"Смерті" < перс. dud "дим, примара"!). Ламаїзм знає духів групи "дуд", які належать до свити Ерлік-хана (Шіндже), а алтайський фольклор знає їх як "тютпа (ютпа, дютпа, джютпа), охоронців водойм та підступів до чорного палацу Ерлік-хана. Одночасно духи "дуд" належать до свити покровителя монгольських буддистів Махакали. Гог — володар народу Магог, який є другим сином Іафета (Бут. 10:2), прославлений стрільцями з лука (Ієз. 38:16; 39:3) (як от ельфи Толкієна!), поряд з Гомером (кіммерійці), Мадаєм (мідяни), Іаваном (Еліса, тобто елліни-іонійці, "явани" індійських джерел), Фірасом (фракійці), Фувалом (Тубал, атрибутація спірна) і Мешехом (Мосох, тобто північномесопотамські мушки). Саме князем Роша (дв.-євр. rosh "джерело" або "раша", "рашія" — "іудей, який перейшов у язичництво", термін з Книги Маккавеїв та Тори; араб. "ар-руасі" — "великоголовий"), Мешеха і Фувала називається Гог (Ієз. 38:2). Також Гог названий одним із нащадків патріарха Рувима, первінця Іакова-Ізраїля, але за те, що він осквернив ложе свого батька (злягся з наложницею батька Валлою), першість була віддана синам Іосифа. Пантюркіст Аднан Маднані у книзі „Яджудж і Маджудж” засвідчив побутуюче уявлення кавказців про те, що прихованими нащадками „гога і магога” є адигейці (черкеси), які прийшли на Кавказ як кочівники звідкись із пустелі, і перейняли мову тубільного населення, а частина останнього з часом прийняла тюркську мову північних завойовників (карачаєвці та балкари). Апеляція до великої кількості тюркської топонімії на Кавказі для свідчення про початкову пратюркомовність тубільців Кавказу не витримує критики в сенсі наявності аналогій, коли „субстратний” етнос перекладає топонімію на мову „суперстрату”. “... Для одних Шамбала є Істина, для інших Шамбала є утопія. Для одних Володар є Старець, для інших Шамбали Володар є явище Задоволення. Для одних Шамбали Володар є прикрашений Ідол, для інших Шамбали Володар є Керівник всіх планетних духів. Але Ми скажемо: Шамбали Володар – Вогнений Рушій Життя і Вогню Матері Світу. Подих Його горить Полум’ям і Серце Його палає Вогнем Лотосу Срібного. Шамбали Володар живе і дихає у серці Сонця! Шамбали Володар – Закликаючий і Покликаний! Шамбали Володар – стрілу Несучий і всі стріли Приймаючий! Шамбали Володар дихає Істиною і утверджує Істину. Шембали Володар Незрушний і руйнування перетворює у сотворення! Шамбали Володар – Навершя Знамена і Вершина Життя! Прийміть Шамбали Володаря як Знамення Життя. Тричі скажу – життя, бо Шамбала є умова прагнень людства... Шамбали Володар являє людству три начертання: Вчення, явлене Майтрейєю, кличе дух людський у Наш творчий світ. Вчення Майтрейї вказує на Безмежність у Космосі, у житті, у досягненні духа! Вчення Майтрейї тримає знання космічного вогню як відкриття серця, вміщуючого яву Всесвіту. Старе передання, стверджуюче, що прихід Майтрейї явить воскресіння духа, правильне. Ми додамо: воскресіння духа може передувати явищу Приходу, як прийняття свідоме Вчення Володаря Майтрейї. Істинно, воскресіння!”. В кінці 32-го царя на сто років (3327 – 3427 рр.) стане царем Ассура–лікар (lha-min dgra), який “перекривить” колесо вчення — “Калачакру”. Він буде підданий суду та забуттю і прийде воїнство із знаменом Майтрейї з “Північної Шамбали”, з “західних гір”: “Коли похід із Зображенням Шамбали здійсниться землями Будд та повернеться до Першоджерела (до Бодхі Гайя, — О.Г.), тоді прийде час промовлення священного слова Шамбала ... Священна Шамбала зображається серед мечів та списів у непереможних латах... Обійде знамено Шамбали серединні землі Благословенного ...” . “Шамбала смонлам” так описує цю апокаліптичну битву: “Безстрашний серед своєї армії богів, Зі своїми дванадцятьма легіонами, Ти скачеш на коні, Встромляєш спис у груди Хануманди – Ватажка злих сил, що піднялися Проти Шамбали, І так буде знищене зло” В індуїзмі, відповідно, майбутній Майтрейя – білий вершник Калкі-Аватара, як стверджує “Калкі-пурана”, в кінці епохи Калі-юга народиться в обителі Шамбали або зійде з гори Кайласи, поверне землі двох правителів – Мору (династію Маур’їв?) та Девапі, знищить змія Калі і встановить Сатья-югу. Калкі-Аватара походить одночасно від Сонячної та Місячної династій: “За бажанням вашим, я буду народжений в місці Шамбхала... Я знову поставлю на землі двох володарів – Мару і Девапі. Я встановлю знову Сатіюгу і відновлю Дхарму в її попередній силі. Після поразки Калі-юги я повернуся у своє місцеперебування” (“Калкі Пурана”; див. також “Вішну Пурана”, “Агні Пурана”). Тут також саме слово Шамбала виступає як антитеза Шамбі («Обману»), індуїстському лже-месії, народженому Матхьєю («Олжа») з кошачими очима від Адхарми. Сестрою Шамби буде Майя («Ілюзія»), яка стане матір’ю Лобхе (“Бажання”), і її дочка, яка названа Вікріті (“Хвороба”) дасть життя Кродхе (“Сказ”), чия сестра Хімса (“Насильство”) народить Калі-югу. Ця жахлива Калі-юга тримається на могутності священних ароматів, на олжі, вині, жінках та золоті. Її сестра Дуркріті (“Дурні вчинки”) дасть життя хлопчику на ім’я Бхайя (“Жах”) та дівчинці на ім’я Мрітью (“Смерть”), котрі створять Нірайя (“пекло”). Але в дійсності Майя є втіленням богині Лакшмі, яка через любов до Калкі-Вішну зникне з рядів воїнства Калі-юги. В останній битві між Калкі і Калі виявиться, що Калі (Лакшмі) — це іпостась самого Калкі (Вішну) і тому в останній момент протистояння відбудеться "містичне очищення" сутності світу. Наступить благісний період, але з часом Калкі змушений буде знову вступити в бій, на цей раз із гігантом Кутходарі, який проковтне божественне втілення і його воїнів, але зрештою в череві демона Калкі розкладе вогонь і після визволення вступає у бій з могутніми Кокою і Вікокою, які за суттю є його ревнивими пошанувальниками. Вони беруть Калкі в полон, але потім поклоняються йому. Завершує все весілля самого Калкі. У Калкі буде дві дружини — Падма, яка народить йому могутніх вершників Джаю та Віджаю (ведучих, відповідно, малу і велику, матеріальну і духовну війни) та "мудра Рама". Відповідно з Калкі-Аватарою індуїзму та буддизму в контексті з демонічними Кокою і Вікокою напрошується як паралель з періодично воскресаючим еддично-нордичним героєм Хельгі, якому сприяє біла валькірія, так і талмудичним переданням про пророка Еліяу, який повинен прийти перед появою Мошіаха (Месії) і здійснення Геула ("Визволення"), а саме він повинен проголосити довколишнім народам про його прихід і зробити це на "даху Храму", тобто на місці (землі), де нема святості Ізраїлю, тобто поза його межами (за тлумаченнями Ребе). Як відомо, "дахом світу" здавна іменуються тібетські Гімалаї... На “екзотеричному” (поза Шамбалою) рівні, начебто, “вчення Шамбали” пов’язане з вищезгаданим щодо обителі Гесер-хана реальним монастирем Ташілунпо (діалектний варіант назви — Дашілхунбо), заснований біля Шігадзе в 1447 р. панчен – шостий, який мешкав у цьому монастирі. “... За свідченнями очевидця — монаха —живописця гелонга Чампа Таші, таші лама взяв із собою з Ташілунпо тільки картини Шамбали. З них дві він дав на шляху відомим хутухтам”; “Одинадцятого липня (1927 року, — О.Г.) нірва з монастиря Кумбум привіз пророцтва і нову молитву таші-лами Шамбалі”. Панчен-лама єдиний має право “пропуску в Шамбалу” найбільш достойним ламам. “...Ще іскра про Шамбалу. Відомий таші-лама часто впадав у екстаз під час бесід з учнями. Іноді ж і зовсім мовби зникав, переносячись у святилище Шамбали. Ці екстази яскраво переносять у часи бесід Св. Іоанна Делакруа зі Св. Терезою, коли обидва блаженні співбесідники, прийшовши в захоплення, піднімалися до стелі кімнати”. За традицією, третій Панчен-лама (1738-1780) написав путівник у Шамбалу "Джерело десяти мільйонів чудес", пояснюючи, що подорож туди надзвичайно довга і для досягнення країни необхідно здійснити велику кількість духовних практик. Як пише М. Реріх (на жаль, до нього слід ставитися надто скептично, оскільки він був “посвячений” у т.зв. “екзотеричну”, тобто “зовнішню”, доступну “доктрину” щодо Шамбхали): “... У Лхасі особливо пов’язується з вченням Шамбали монастир Морулінг, відомий своєю вченістю. Число лам у Морулінзі не перевищує трьохсот. Говориться, що час від часу деякі лами з Морулінга йдуть в якесь гірське сховище в Гімалаях, з котрого не повертаються назад. В деяких інших монастирях жовтої секти практикується вчення Калачакри. Також наявний особливий Дацан Шамбали в Кумбумі на батьківщині самого Тцон-Ка-Па (Дзонкапи, Цзонкаби — О.Г.) та в китайському монастирі Утайшані, де настоятель монастиря написав чудову книгу: “Червоний шлях у Шамбалу”...”. Аналогічна буддиському переказові про Шамбалу давньо-руська легенда (у редакції старообрядців – “бігунів”) про град Великий Кітеж в районі ярославського Поволжя на березі озера Світлояра біля впадіння у нього ріки Сіта. Збудований він був в 1165 – 1167 рр. великим князем володимирським та суздальським Георгієм ІІ Всеволодовичем, сином Всеволода Юрійовича Велике Гніздо, і зруйнований монгольським ханом Батиєм: “... И невидим будет Большой Китеж вплоть до пришествия Христова, что и в прежние времена бывало, как свидетельствуют жития святых отцов, патерик Монасийский (Синайский?, — О.Г.), и патерик Скитский, и патерик Азбучный, и патерик Иерусалимский, и патерик Святой Горы, а эти святые книги, в которых писаны жития святых отцов, согласны в том, что сокровенная обитель не едина, но есть много монастырей, и в тех монастырях множество святых отцов, точно звезд небесных, просиявших житием своим... Если какой человек обещается истинно идти в него (град Китеж, — О.Г.), а не ложно, и от усердия своего поститься, и многие слезы прольет, и пойдет в него, и обещается лучше голодной смертью умереть, а его не покинуть, и иные многие скорби претерпеть и даже смертию умереть, знай, что спасет Бог такового, что каждый шаг его будет известен и записан будет ангелом. Ибо на путь спасения пошел... Если же пойдет, и сомневаться начнет, и славить везде, то таковому закроет Господь град. И покажется он ему лесом или пустым местом. И ничего таковой не получит, но только труд его всуе будет...». Латвійський дослідник Р. Рудзітіс наводить приклад з опери Римського-Корсакова, в котрій Град Кітеж, захований від нашестя татар під землею, зображений як «країна невимовного Світла», куди потрапляє мудра та благородна дівиця Февронія, бо вона посвятила Богові Світла три свої збережені дари: милосердя, любов та сльози співстраждання. Свого нареченого князя Всеволода вона вчить любити кожну людину, бо в кожній є іскра божої краси. Якщо людина страждає, тим більше слід її приголубити, оточити небесними радощами. В сучасній російській культурі він виступає як "Город в душе" (Борис Гребенщіков), "Под небом голубым" (Олексія Хвостенко та Анрі Волохонського; в дійсності, лише переклад пісні іудейських менестрелів "Над небом блакитним", тобто "горний Ієрусалим"), "Город, полный воспоминания" (Єгор Лєтов). Про похований в океані міфічний острів Потала («Причал кораблів»; япон. Фударака) розповідають індуїстські та буддиські тексти. Палац далай-лами у Лхасі наділяється епітетом «Друга Потала» («Дунзін нійбо»), бо він вважається втіленням володаря острова Потала(-ка) Авалокітешвари (зверніть увагу на компонент "-кітеш-" в цьому імені і на назву давньо-руського граду Великий Кітеж. Вірогідно, що уявлення про Кітеж принесли на Русь кангари–печеніги, які були сповідниками степового варіанту буддизму — ваджраяни (тантричного варіанту махаяни, у котрій використовуються візуалізації на Будда-аспекти). Як відомо, тюркютський каган Таспар (573-583 рр.) під впливом буддиського ченця Хуй Ліна з царства Північне Лі прийняв нову релігію, побудував храм, на його прохання було перекладено на тюркютську мову "Нірвана сутру" і значна частина тюрків прийняла буддизм, утворивши общину. Четверта грань Бугутської стели, напиисана на санскриті письмом брахмі, — знаменний пам’ятник цього часу. Проте після смерті кагана буддизм був відтиснутий у каганаті на другий план і лише через чверть віку Більге-каган спробував відродити буддизм і поширити даосизм серед східних тюркютів, але за порадою знаті змушений був відмовитися від своєї ідеї. Однак, без сумніву, тюркюти і хунни залишалися під культурно-ідеологіним впливом буддиської цивілізації долини р. Тарим, внаслідок чого, зокрема, бог неба став іменуватися Буд-Тенгрі, який наділяє своїх прихильників благодаттю, харизмою – "кут" (аналог "фарна", "слави"). Місіонерська діяльність буддистів на Євразійський степ була надзвичайно потужною, вони вірою в трансцендентного Будду Вайрочану (та його еманацію — Будду Шакьямуні) видали себе відновлювачами віри в Отця–Небо (Тенгрі) та його бичем на тих, хто відвернувся від Отця (уйгурів-маніхеїв). Також слід додати, що, на нашу думку, саме багатоголові Змії Гориничі символізують у руських билинах буддизм — в Кизилі зустрічаються зображення багатоголових буддійських монахів, які летять на перший буддійський собор, також багатоголові монахи літають довкола Будди на фресці в Кумтурі. Саме ваджраяна практикує у своїй обрядовості “габалу” (теж санскритський термін) — посудину з людського черепа (померлої природним чином, цнотливої і яка свідомо не вбила жодної живої істоти), обробленого золотом, для пиття червоного напою, символізуючого кров ворогів і злих духів (походить з традиції шіваїстського тантризму, де Шіва в іпостасі Кали Бхайрави, іпостасі "Великого Часу" п'є з чаші-черепа паруючу кров, танцюючи на трупі власного сина Ганеші — слоноподібному Ганнопатхі). Рашид-ад-Дін розповідає, що в особливих випадках степовики клялися цією золотою чашею і проливали з неї кумис на землю (саме так чинив Токтай-бек перед Джамухою). З черепа князя Святослава Завойовника печенізький хан Куря виготовив саме таку чашу – “габалу”. Її зображення на триножнику карбував на своїх монетах князь Володимир Святославович. Чому? Бо чашу – “габалу”, “славу”, згідно з літописом, “перейняв” у печенізького богатиря у поєдинку Ян–Кирило Усьмович Кожум’яка. На місці поєдинку, за переказом, засновано місто Переяслав. Також буддисти-печеніги, як на нас, занесли на Русь такий таємничий, засвідчений у “Слові о полку Ігоревім”, термін “карна”, що походить із санскритського “каруна” – “активне співстраждання”, що, поряд із мудрістю, є одним зі стовпів віровчення махаяни – “великої колісниці” буддизму, а також одним з чотирьох божественних станів, що досягаються через відмову від особистих становлень; можливо, що для слов’ян з їхньою надзвичайною дієвістю та любов’ю до життя буддійське поняття "потала" стала синонімом загибелі "руського духу"). Вже й не дивно, що імена апостола буддизму у тюрків монаха Хуй Ліна та священників-бахси стало презирливим ("хуй", "біси") для русичів, а уявлення про прихований рай Авалокітешвари ("Град Великий Кітеж") невідоме на території півдня Русі і лише, вірогідно, з’явилося в Північно-Східній Русі за умов переходу частини тюрків-буддистів у християнство. Шостий панчен лама Лобсан Балдан Еше (в ХVІІ ст.) писав: «Відпливаючи на кораблі від згрупування Рамешварі (південь Індостану) у південному напрямку, рухаємося до двіпи (острову) Сінгала (Цейлон), потім прибуваємо у землю Сінгала. Звідти корабельним шляхом у південному напрямку досягаємо гори Потали». Морко Поло у своїй оповіді згадує, що на острові Цейлон християни і мусульмани шанували гору Адама, де, начебто, є і сам гріб Адама (уявляння це, начебто, походить від єгипетських коптів), а сингали називають цю гору Саманала і шанують як місце поховання "Согомоні Буркана", історія життя якого, розказана Марко Поло, тотожна переказові про Будду. Півстоліття пізніше арабський мандрівник Ібн Баттута згадує про гору як місце, де є відбиток гігантської ступні "Адама, батька нашого". „Психонавтичну” подорож на острів Потала буддиста-упасіки (мирянина) Шантівармана описує в ХVІІІ ст. Таранатха. Про таємниче царство „віри індійської” розповідає у „Хоженії за три моря” тверський купець Афанасій Нікітін (1476-1782 рр.). Називається воно Шабат і має тісні контакти із персами, Хорасаном, у ній наявна іудейська колонія, від Цейлону розташоване на відстані місячного шляху, а від Пегу (Мартабанська затока Андаманського моря) — двадцяти днів шляху. Н. Листопадов на основі аналізу даних ототожнив Шабат із могутнім буддійським королівством Аракан (Ракхапура) на південному заході Бірми (Аргіра у Птолемея). Саме тут зберігалася одна з двох прижиттєвих статуй Будди („Маха Муні”), яку спорудили на знак відвідин царства самим Просвітленим у супроводі 500 монахів на запрошення правителя Сандатурія-Повелителя місяця і сонця (викрадена бірманцями в 1784 р.). Цікаво, що крім буддиських титулів, цар Аракану мав і мусульманський „Каліма-шах”, а державною мовою була перська. Кордоном між Араканом і Бенгалією була ріка Нааф, яка, на думку гебраїста І. Маркона, тотожна ріці Шамбатіон, де жили „нащадки Мойсея” і яка, згідно з листом середньовічного автора Іллі Пісаро, знаходиться в Індії (наприклад, існує уявлення. За яким бірманські народності каренів та мізо/чінів є нащадками одного зі зниклих колін Ізраїлевих. Що навіть тепер дозволяє їм приймати іудаїзм та емігрувати в Ізраїль). Останнє співставляється з буддиським уявленням про те, що з-під світової гори Меру витікає ріка, в якій замість води тече сок плодів дерева, що росте довкола гори і називається Джамба („Яблунева”), а вся земля людей („острів-континент”), яку вона омиває, — Джамбудвіпа. Самі ж араканці стверджують, що походять від племені ракшасів, що мешкали біля південного підніжжя гори Меру, а в колискових піснях для принцес король Аракану буквально називається володарем острова Джамбу (по-бірманськи — Зебу). Цікаво, що аналогічно називалося й інше буддійське царство в дійсно острівній Індонезії, яке араби називали Забедж, індуси — Сабодж, китайці — Сань-фо-цзи. У римського письменника Плінія Старшого наявна оповідь про острів Тапробана (Цейлон) на південь від Індії (Plin., NH, VI, 84-91). Начебто на нього потрапив у часи Клавдія вільновідпущеник збірника мита в районі Червоного моря Аннія Плокама, який вивчив місцеву мову і спонукав царя Тапробани надіслати чотирьох послів у Рим для встановлення дружби. У Римі посли розповіли, що на їх острові розташовано 500 міст, а між ними і найближчим мисом Індії лежить блаженний острів Сонця (Solis insula – VI, 87). У Страбона аналогічна благодатна країна (Makaron nesos) називається Мусікана (Strabo, XV,1,34), а у Евгемера – Панхея (Diod., II, 55 – 60). Про аналогічний Сонячний острів на схід від Ефіопії (десь на стику сучасних Сомалі та Кенії), до якого 4 місяців шляху, оповідає Діодор у легенді про торговця Ямбула. Подорож чужинців на острів є як своєрідною очищувальною жертвою для народу, що живе на побережжі, так і запорукою блаженства для жителів самого острова (Diod., II, 55, 2 – 6). Відповідно казковий руський острів Буян може вважатися давньо-єгипетською (через посередництво олександрійських коптів-христян, для яких це були лише казкові образи) ремінісценцією: Буян < дв.-єгип. P’-iw-n-imn “Острів Амона” (пор. з дв.-рус. Святогор, який лягає у домовину і кришку якої він не може зняти і дв.-єгип. swt-hr “сет-гор” (Сет і Гор спочатку були лише верхньоєгипетськими богами) > “цар” та
царем-богом Осірісом (wsjr), якого заманюють у домовину; також В’яч. Вс.
Іванов наводить групу ранніх коптських запозичень у слов’янську мову,
як-от «ящір(-ка)», «голуб», «сир», «троян/творог», але визнає, що місце,
час і шляхи запозичень залишаються науці невідомими).

Цікаво, що ще у 800-х рр. до н.е. єврейські вихідці з Єгипту осіли у
північних районах центру східного побережжя острова Мадагаскар та на
острові Сент-Марі. А надалі так вплинули на континентальне населення в
межиріччі Замбезі та Лімпопо, що воно само повірило, що їхні предки з їх
штампованою керамікою були і вони, їхні нащадки тепер, є легендарною
біблійною країною родовищ золота та коштовностей — Офір. В результаті
виникає могутня торгова імперія Зімбабве на чолі з правителем, який
носив титул «мономотапа» (від «мвене мутапа» — «володар рудників»).
Геолог К. Маух, який вперше описав циклопічні будівлі Зімбабве,
вигукнув: «Я не думаю, що буду далекий від істини, якщо припущу, що
руїни на пагорбі є копією храму Соломона на горі Моріа, а будівля на
рівнині — копією палацу, в котрому цариця Савська зупинялась під час
візиту до Соломона». Дійсно, назва гори Морія перегукуються з іменем
єдиного бога зімбабвійців Мварі.

Ведичні легенди аріїв розповідають, що первинно островом Ланкою та
океаном Сагара володів бог Кубера Вайшравана, тобто син мудреця
Вішраваса (сина ріші Пуластьї), та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні.
Він був зроблений за благочестя богом підземних багатств та колісниці
Пушпаки, здатної літати у повітрі. Його зведеним братом був ракшас
Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з Ланки
(з того часу Ланка стала називатися Таміл Ілам, тобто “Тамільский Елам
(!)”, на відвоювання якого у аріїв–сингалів тепер претендують
дравідомовні таміли). Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю
Алаку, побудовану божественним будівничим Вішвакарманом. Кубері належить
чарівний сад Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру,
його слуга Манібхадра — бог торгівлі, його дружина — чарівна Ріддхі,
принцип процвітання, його друг — бог Шіва, який навчив його таємниці
Тантри та йоги. Його свита — це якші, кіннари та гухьяки, його народ —
«ітараджана» — «інші люди» (або «пуньяджана» — «чисті люди»), що змушує
згадати «антиподів» — за грецькою міфологією, жителів Південного
материка.

Як стверджують буддійські тексти, вигляд Шамбали залежить від духовного
стану її спостерігача. Скажімо, одна й та сама річка для богів наповнена
нектаром, а для людей – водою, для зголоднілих демонів – гноєм і кров’ю,
а для деяких істот – це місце, де вони живуть. Тому Шамбалу нелегко
визначити.

Як розповідає Ю.М. Реріх у вищезгаданій праці про Калачакру, існує цілий
корпус літератури т.зв. «описів шляху (lam-yig) до Шабхали». Один із них
у «Танджурі» (священна посудина, що наповнена текстами) названий
«Калапа-аватара» (Ka-lapar ‘jug-pa), автором якої є Атмогханькуша
(Don-yod Lcags-kyu) і був перекладений з непальської мови на тібетську.
Але найбільш відомим є «опис шляху» третього панчен-лами Лобсан Еши
(Blo-bzang dpal-ldan Ye-ces, 1740-1780; хоча дехто приписує авторство
ламі Stag-Tshang Ras-Chen, XVIII ст.), опублікований проф. А.
Грюнведелем (в Аbhandlungen der Коn. Вауеrischen Аkad. der
Wissenschaften, vol. III, 3, Мuenchen, 1915). Також у фондах
Гімалайського науково-дослідного інституту виявлено анонімний опис
Шамбхали на західно-тібетському діалекті, яка базується на праці
«Grel-Chen» Кхайдуб-чже і на коментарях до неї панчен-лами
Лобсан-Чойчжі-Жалцана.

Легенди розповідають про неймовірно важкий шлях в царство Шамбхали
навіть для високоосвічених монахів-подвижників. Але можливе навіть
благодатне посвячення в таємниці Шамбали без її відвідування. Так,
наприклад, пандіт Цілупа з Орісси, учень Пррашантрамітри, під час
подорожі на високій горі зустрів в образі прочанина будду Манчжушрі (або
Авалокітешвари чи царя Шамбхали), який на знак його подвигу на ниві
пізнання посвятив його у таємниці тлумачення Книги Могутності та у
знання всіх бодхісатв. У Східній Індії Цілупа передав своє знання учневі
Пандіту Ачарьядеві, родом з Баренти (північна Бенгалія), який як великий
адепт Калачакри отримав ім’я Dus-shabs-pa Chen-po. В текстах Таранатхи
останній називається Піто Ачарья і вважається таким, що приніс із
Шамбхали книги про Калачакру.

У вченні буддійських шкіл Кагю та і Ньїнгма хранителем доктрини Шамбали
вважається Трунгпа тулку — великий вчитель тібетської школи Кагю. Його
одинадцятим втіленням був Чогям Трунгпа Рінпоче (1939 – 1987),
верховний настоятель монастиря Сурманг. Після еміграції з Тібету він
засновує на Заході ряд проповідницьких центрів та університет Наропи,
згодом об’єднані в єдину федерацію — Ваджрадхату. З благословення глави
школи Кагю Шістнадцятого Гьялви Кармапи запроваджується т.зв. програма
«Шамбала тренінг» як своєрідний полегшений варіант буддизму для людей
західної цивілізації. Після смерті наставника Ваджрадхату очолив його
наступник Томас Ф. Річ (Осел Тедзін), а потім — верховний глава школи
Ньїнгма Ділго Кхенце Рінпоче, хоча духовним авторитетом «шамбалістів»
вважається (з титулом «саванг» – «володар землі») старший син Чогьяма
Трунгпа — Сакйонг Міпан Джампал Трінлей Драдул Рімпоче (1962 р.),
народжений в Індії, в місті просвітлення Будди Бодхагаї. Він заснував
найбільший медитативний центр пропаганди Шамбали — «Дечен Чйолінг», а в
1995 р. був офіційно зведений святійшеством Пенором Рінпоче на трон як
Сакйонг — правитель Шамбали (цей же титул носив його батько) і визнаний
втіленням самого Міпама Джамьянга Намгяла Гьяцо, легенди тібетського
буддизму ХІХ ст.

Трунгпа Ч. Шамбала: Священный путь воина / Пер. с англ. Предисл. К.Р.
Джимиан. – К.: София; М.: ИД «Гелиос», 2001. – С. 20.

Иванаускайте Ю. Путешествие в Шамбалу / Пер. с литов. – М.: София,
Гелиос, 2002. – С. 9 – 10.

Трунгпа Ч. Шамбала: Священный путь воина / Пер. с англ. Предисл. К.Р.
Джимиан. – К.: София; М.: ИД «Гелиос», 2001. – С. 20— 21.

.Торчинов Е.А. Даосизм: Опыт историко-религиозного описания. – СПб.:
Лань, 1998. – С. 203 – 204.

Эйдлин Л.З. «Персиковый источник» Тао Юань-мина // Народы Азии и
Африки. – 1963. — № 6. – С. 112.

Эйдлин Л.З. «Персиковый источник» Тао Юань-мина // Народы Азии и
Африки. – 1963. — № 6. – С. 108 – 109.

Цит.за: Эйдлин Л.З. «Персиковый источник» Тао Юань-мина // Народы Азии
и Африки. – 1963. — № 6. – С. 109 – 110.

Шамбала – это не миф… / Автор – сост. Н.Е. Ковалева. – М.: РИПОЛ
КЛАССИК, 2002. – С. 13.

Гуляев В.И. К вопросу об азиатских влияниях на древние цивилизации
Центральной Америки (Современное состояние вопроса) // Археология
Старого и Нового Света / Отв.ред. Н.Я. Мерперт, П.М. Кожин. – М.: Наука,
1966. – С. 261.

Гуляев В.И. К вопросу об азиатских влияниях на древние цивилизации
Центральной Америки (Современное состояние вопроса) // Археология
Старого и Нового Света / Отв.ред. Н.Я. Мерперт, П.М. Кожин. – М.: Наука,
1966. – С. 262.

Willey G.R. The Early Great Styles and the Rise of the Pre-Columbian
Civilization // American Anthropologist. — 1962. — Vol. 64, N 1. — P.
1—14; Marin—Parmentier M. Sur Quetzalcoatl, dieu du vent, serpent a
plumes de mexique ancien // VII Международный конгресс
антропологических и этнографических наук. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит.,
1971. — Т.ХI. — С. 132 — 136; Кнорозов Ю.В. Пантеон древних майя // VII
Международный конгресс антропологических и этнографических наук. — М.:
Наука, Гл.ред.вост.лит., 1971. — Т.ХI. — С. 126 — 131; Вайнтруб І.
Царство стародавніх майя: «Словесний портрет» сакральної культури
майянської цивілізації // Людина і світ. — 1998. — № 7. — С. 35 — 39;
Гуцуляк О. Атлантида: Війна Традицій //
http://www.mesogaia.il.if.ua/atlant.htm; Баглай В.Е. Природа, боги и
человек в древнемексиканской мифологии // Латинская Америка. — М., 1977.
— № 4. — С. 166 — 183.

Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 296.

Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. – М.: Мысль,
1984. – С.506, 543 – 545.

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – СПб.: Кристалл, 2001. – С.
68.

Легенды и сказки Центральной Азии, собранные А.П. Бенигсен. – Спб.,
1912. – С. 141.

Джонг Э. Калачакра-Мандала и феминизм / Пер. с англ. // Духовный
Рассвет: Журнал эзотереческого гнозиса. – Тула, 1994. — №2. – С.41 – 44.

Парнов Е. Звездные знаки. — М.: Знание, 1978. — С. 49.

Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 252.

Жуковская Н.Л. Формы проявления культа природы в пантеоне и ритуалах
ламаизма // Религия и мифология народов Восточной и Южной Азии /
Отв.ред. И.А. Крывелев, Г.Г. Стратанович. — М.: Наука, 1970. — С. 108.

Дружненко А.А. Сад и Руина (Тождественное различие двух символов и его
архитипический исток) // Вестник МГУ. Сер.7. Философия. — 2003. — № 5. —
С.92.

Шевченко В.В. Человек Кампанеллы // Человек. — М., 2004. — № 5. — С.
57.

Диакон Андрей Кураев «Сатанизм для интеллигенции». — Москва, 1997.

Андреев А.И. Время Шамбалы. – СПб.: ИД «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС
Образование», 2002. – С. 8.

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд-во Астрель; Изд-во АСТ, 2001. – С. 284 – 287.

Навзоров Г.Е. Иконография буддизма (Китай – Тибет – Япония). – М.:
Аримаспейя, 1995. – С. 287 – 289.

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Еко У. Дзен і Захід / З італ. // Всесвіт. – Київ, 1991. — №3. – С.
с.165.

Мерло – Понті М. Феноменологія сприйняття / З фр. // Читанка з історії
філософії: У 6 кн. / Під ред. Г.І. Волинки. – К.: Довіра, 1993. – Кн.6.
– С.120.

Тэрбиш Л. Учение о «Колесе времени» в Монголии // Вопросы истории
естествознания и техники . – Москва, 1989. — №4. – С.93 – 95.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.183.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.20.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.214.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.138,220

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-не, 1991. –
С.217.

Пагсам-джонсан: История и хронология Тибета / Перев. с тибет., предисл.
и коммент. Р.Е. Пубаева. – Новосибирск: Наука, Сибир. отд-ние, 1991. –
С.182.

Накорчевский А.А. Японский буддизм: История людей и идей (От древности
к раннему средневековью: Магия и эзотерика). — СПб: Азбука-калассика;
Петербургское Востоковедение, 2004. — С.63—64.

Накорчевский А.А. Японский буддизм: История людей и идей (От древности
к раннему средневековью: Магия и эзотерика). — СПб: Азбука—калассика;
Петербургское Востоковедение, 2004. — С.315 — 316.

Ахметьянов Р.Г. Общая лексика духовной культуры народов Среднего
Поволжья. — М., 1981. — С.14.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С.42-43,
46-47.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С. 46.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С. 53.

Рерих Н.К. Избранное / Сост. В.М. Сидоров. – Москва: Сов.Россия, 1979.
– С.166 – 167.

Иванников А. Тибето—иранский ключ к природе коранических «Йаджудж ва
Маджудж» // http://www.arctogaia.com/faq/gogmagog.htm

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С. 75.

Рерих Н. Тердыня пламенная. – Рига: Виеда, 1991. – С. 195 – 196

Рерих Е. Криптограммы Востока // Духовный Рассвет: Журнал
эзотерического гнозиса. – Тула, 1994. — №2. – С.12 – 13.

Томас Е. Шамбала, оаза світла // Всесвіт. – Київ, 1991. — №9. – С. 222.

Томас Е. Шамбала, оаза світла // Всесвіт. – Київ, 1991. — №9. – С. 223.

Шамбала – это не миф… / Автор – сост. Н.Е. Ковалева. – М.: РИПОЛ
КЛАССИК, 2002. – С. 10 – 11.

Левалуа К. Калки, десятый Аватара. – М.: Дхармалока, 1999. – С.12—15.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С.103.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С.298.

Рерих Н. Алтай – Гималаи: Путевой дневник / Предисл. К. Брэгдона. –
Рига: Виеда, 1992. – С. 52.

Рерих Н.К. Избранное / Сост. В.М. Сидоров. – Москва: Сов.Россия, 1979.
– С.156.

Памятники литературы Древней Руси: ХІІІ век / Вступ.ст. Д.С. Лихачева.
Сост. и общ.ред. Д.С. Лихачева. – М.: Худ.лит-ра, 1981. – С. 219 – 223.

Рудзитис Р. Братство Грааля / Пер. с латыш. – Рига: Угунс, 1994. –
С.17.

Сагалаев А.М. Мифология и верования алтайцев: Центрально-азиатские
влияния. — Новосибирск: Наука, Сибирское отд-ние, 1984. – С.7.

Жумаганбетов Т.С. Культ Тенгри как основа государственной идеологии
Древнетюркского каганата // Восток. – 2006. — №2. – С.120.

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд—во Астрель; Изд-во АСТ, 2001. – С. 308.

Телицын В.Л. Проект «Аненербе»: Наследие предков и Третий рейх. – М.:
Олимп; Изд—во Астрель; Изд-во АСТ, 2001. – С. 308 – 310.

Листопадов Н. В поисках таинственной страны Шабат // Азия и Африка
сегодня. – 2006. — №1. – С.56 — 63.

Иванов Вяч.Вс. Ранние коптские заимствования в славянском // Славянская
языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением /
Отв.ред. Т.М. Николаева. — М.: Языки славянской культуры, 2002. — С. 55
— 60; див. також: Лазарев Е. Египет и Русь: Солнечная связь // Наука и
религия. — М., 1989. — № 6. — С.40—42.

Рабеманандзара Р. Мадагаскар: История мальгашской нации / Пер. с фр.
Ред. и предисл. М.Н. Машкина. — М.: Инлитиздат, 1956. — С. 36.

Summers R. Zimbabwe: A Rhodesian Mystery. — Cape Town, 1963. — P.19.
Цит.за: Кларк Дж.Д. Доисторическая Африка / Пер. с англ. — М.: Наука,
Гл.ред.восточ.лит., 1977. — С. 11.

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. //
http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm

Похожие записи