V.2. Середньовічне вільнодумство. Встановлення феодального ладу у різних
народів відбувалось не одночасно: в Китаї — у III—II ст. до н. е., в
Індії — перші століття нашої ери, у Закавказзі та Середній Азії — у
IV—VI ст., у Західній Європі — у V—VI ст., в Україні — у IX ст. Це був
період остаточного формування більшості сучасних релігій. Релігійна
ідеологія стала загальновизнаною ідеологією феодалізму. За феодальних
часів навіть виступи проти релігії часто мали релігійну форму. Однак,
незважаючи на виключне становище релігії у феодальному суспільстві,
розвиток вільнодумства не припинився.

На Сході визначним його представником був таджицький вчений, поет і
філософ О. Хайям (бл. 1040—1131 рр.), який заперечував істинність
священних книг ісламу і високо оцінював науку. Вірші Хайяма «Рубаї» не
тільки глибоко проникають у світ почуттів людини, вони сповнені
філософських роздумів і відвертого вільнодумства. Хайям висміює
релігійний заклик відмовитись від земних благ на користь благ, що
чекають людину в потойбічному світі. Поет часто повторює і дотепно
ілюструє думку, що єдиною реальною дійсністю є дійсність земна, лише
вона має цінність.

Вже наприкінці X — початку XI ст. видатний син таджицького народу Ібн
Сіна (Авіценна, 980— 1037 рр.) — вчений, філософ, поет, лікар — висуває
теорію «двоякої істини», намагаючись довести незалежність науки і
філософії від богослов’я і цим самим звільнити розвиток наукової думки
від контролю духовенства. У своїх працях він заперечував божественну
Ідею створення світу, стверджуючи, що світ має дві субстанції —
матеріальну й ідеальну. Його теорія «двоякої істини» мала на той час
прогресивне значення. Ідеї Ібн Сіни знайшли свій подальший розвиток у
поглядах іншого видатного мислителя арабського світу про вічність
матеріального світу, що довів панування в ньому суворої необхідності,
відкидаючи, таким чином, чудеса і втручання Бога у звичайний перебіг
подій. Продовжуючи розвивати теорію «двоякої істини», Ібн Рошд вважав,
що шлях до вдосконалення людини лежить через науково-філософське знання,
а не через містику й аскетизм, як твердять богослови.

Через араба Ібн Рощда (1126—1198 рр.), який народився і займався наукою
і філософією у завойованій арабами Іспанії, вчення про «двояку істину»
потрапляє до інших європейських країн, де воно стає відомим під назвою
аверроїзму. Незважаючи на переслідування аверроїзму католицькою церквою,
на його офіційне засудження у 1513 р. на Беневентському соборі,
аверроїзм поклав початок тому «просвітительському вільнодумству», яке
підготувало матеріалізм XVIII ст.

Значну роль у розвитку вільнодумства і матеріалізму епохи середньовіччя
відіграв англійський філософ і природознавець Р. Бекон (1214—1294 рр.).
Він є передвісником дослідної науки Нового часу. Р. Бекон вказував на
безплідність відірваного від життя схоластичного методу, пропагував
значення досвіду та експерименту в розвитку наукового знання. На його
думку, філософія повинна спиратися на досвід, конкретні науки, особливе
місце серед яких він відводив фізиці й математиці. Значне місце в творах
Бекона посідає розкриття неуцтва й аморальності християнського
духовенства. Незважаючи на те, що Бекон утримувався від критики
релігійних догматів, церква вбачала в його філософських і
антиклерикальних поглядах небезпеку. За наказом духовних властей його
було ув’язнено на 14 років.

Незважаючи на те, що в Європі V—XIV ст. панували теологія і церковна
схоластика, видатні вчені, мислителі боролися за звільнення філософії
з-під влади релігії.

Значну роль у поширенні ідей вільнодумства у середньовіччі відіграли
численні народні антиклерикальні рухи (павлікани — у Візантії, богоміли
— у Болгарії, катари — в південній Франції та Італії, лол-ларди — в
Англії, таборити — в Чехії та ін.). Відображаючи в релігійній формі
соціальний протест поневоленого селянства й міських низів проти
феодальної експлуатації, ці рухи піддавали критиці державну релігію, яка
стояла на сторожі інтересів дворянства і духовенства.

Продуктом народного вільнодумства є анонімні твори «Про трьох
обманщиків», які набули значного поширення вже у XIII ст.

В Росії в ту епоху до матеріалізму і вільнодумства наближалися окремі
групи єретичних течій: стри-гольників (70-ті роки XIV ст.) і
новгородські єресі (кінець XV ст.). У 40-х роках XVI ст. ідеї
вільнодумства знаходимо у висловлюваннях 1. Пересвє-това, який байдуже
ставився до Святого Письма і виступав проти релігійного гніту. Однак
найбільш видатними вільнодумцями XVI ст. були М. Башкін і Ф. Косой. М.
Башкін заперечував ряд догматів православ’я, виступав проти кріпосництва
і за це його запроторили до монастиря. Ф. Косой був ченцем, але зрікся
чернецтва і став на шлях заперечення потойбічного життя й безсмертя
душі, а також багатьох інших положень православ’я. Вчення Ф. Косого
викликало появу численних богословських трактатів, з яких до нас і
дійшли відомості про нього.

Представником вільнодумства в Україні був один з видатних вчених
пізнього середньовіччя Юрій Дрогобич (1450—1494 рр.) — вчений
енциклопедист, доктор філософії, медицини і вільних мистецтв, магістр
астрономії, професор ряду університетів Європи. Ю.Дрогобич мав великий
вплив на багатьох діячів епохи Відродження, в тому числі й на Коперника.
Одним з перших сприяв поширенню гуманістичних ідей в Україні.

Таким чином, хоча виступи проти релігії в період середньовіччя були
майже неможливі, окремі ідеї вільнодумства знайшли поширення в усіх
країнах Європи. Ці ідеї підготували грунт для нового, більш розвинутого
ступеня вільнодумства — вільнодумства буржуазного суспільства.

У.З. Вільнодумство епохи Відродження і періоду ранніх буржуазних
революцій. Розвиток вільнодумства у Західній Європі продовжувався в
період розкладу феодального суспільства і початку формування
капіталістичних відносин. Цей період припадає на XV— XVI ст.

Виникнення кагаталістичного укладу супроводжувалося розвитком науки,
особливо природознавства, що сприяло посиленню матеріалістичної
тенденції в філософії. Ця обставина, а також загострення класової
боротьби у феодальному суспільстві сприяли відродженню античного
вільнодумства і піднесенню його на новий, вищий щабель.

Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так,
XIV—XV ст. в Англії мав місце рух проти папства, теоретиком якого
виступав Д. Уїк-ліф (1320—1384 рр.) — релігійний реформатор, священик.
Обмежена критика католицької церкви Д. Ушгі-фом була сприйнята народом з
певною антирелігійною спрямованістю, зовсім не так, як він того бажав.

XV ст. ознаменувалося в Чехії могутнім рухом проти церкви, відомим під
назвою гуситського. Ян Гус (1371—1415 рр.), який очолив цей рух,
виступав проти авторитету церкви і протиставляв «Святому Письму»
людський розум і досвід.

У XVI ст. у західноєвропейських країнах антифеодальний рух і боротьба
проти католицької церкви набули найвищого виразу в Реформації, яка
здійснила буржуазний ідеал «дешевої церкви».

Антикатолицькі настрої трудящих яскраво виявилися під час Селянської
війни в Німеччині (1524— ф525 рр.). Одним з вождів цієї війни був Т.
Мюнцер (1490—1525 рр.), який був пантеїстом, піддавав критиці не лише
католицизм, а й усе християнство. Він не визнавав Біблії і засуджував
вигадки про «царство Боже». Вчення Т. Мюнцера за суттю було
революційним, хоча за формою — релігійним.

В епоху Відродження вільнодумні ідеї набули досить значного поширення.
До них звертаються філософи, вчені, письменники, публіцисти.
Загальновідомим є твір «Декамерон» італійця Боккаччо (1313—1375 рр.). В
ньому автор не тільки відверто висловлює своє вороже ставлення до попів
і ченців, а й прямо виступає проти релігії. Так, в новелі про три кільця
Боккаччо проводить думку, що іудаїзм, іслам і християнство за своєю
суттю однакові.

Німецький гуманіст У. Ґуттен (1488—1523 рр.), незважаючи на те, що сам
належав до поміркованого крила реформізму, своїми творами об’єктивно
сприяв поширенню вільнодумства, бо перевершив своїх су-I часників у
сатиричному викритті богословських не-і доречностей.

У цей самий період добре відомий П. Помпонацці (1462—1524 рр.) з Падуї,
посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і
протиставив йому твердження про зв’язок мислення з чуттєвим сприйняттям
природних явищ.

До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник,
вчений, інженер і філософ Ле-онардо да Вінчі (1452—1519 рр.)- Католицьку
церкву він називав «крамницею обманів», різко критикуючи теологію і
марновірства. Використовуючи біблійні сюжети і теми, Леонардо да Вінчі у
своїх творах пропагував реалізм і радість життя.

Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель
де Монтень (1533— 1592рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Монтень
висміює ідею безсмертя душі, марновірство духовенства, релігійну мораль
і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.

Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху
Відродження набула наукова діяльність М. Коперника і Д. Бруно.

М. Коперник (1473—1543 рр.) піддав критиці геоцентричну систему
Птолемея, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої
нібито рухались Сонце і планети. Він дав наукові докази геліоцентричної
системи, за якою центром нашої планетної системи є Сонце. Це був
відчутний удар по біблійному вченню про Всесвіт. Послідовники
характеризували наукову діяльність М. Коперника як революційний акт,
яким природознавство заявило про свою незалежність від теології.

Д. Бруно (1548—1600 рр.) рішуче відкинув непослідовність вчення про
«двоякість істини». Істина належала лише науці, говорив Бруно. За його
вченням, Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний. Церква з
виключною ворожістю ставилася до наукової діяльності Д. Бруно. Вимушений
поневірятися по чужих країнах, Д. Бруно був схоплений інквізиторами і
після восьмирічного ув’язнення засуджений до страти. 17 лютого 1600 р. в
Римі на Площі квітів Д. Бруно було спалено.

Така сама доля спіткала й Л.Ваніні (1585— 1619 рр.). Його твори і
виступи не були такими оригінальними, як у Д. Бруно, він не пішов далі
пантеїзму. Але в історії назавжди страшним обвинуваченням інквізиції
залишилася його мужня смерть. В похоронному савані і з факелом в руці
його вели по вулиці, потім тягли конем, як труп самовбивці, після чого
відрізали язик і спалили на вогнищі.

Нове піднесення вільнодумства пов’язане з розвитком матеріалізму в
період ранніх буржуазних революцій в країнах Західної Європи (кінець
XVI— XVII ст.). Це був час інтенсивного зростання продуктивних сил
суспільства, посилення зв’язків між народами, нових успіхів і перемог
науки. Розвиток природознавства потребував визволення науки від опіки
церкви.

Вільнодумство цього періоду розвивалося під впливом геніальних ідей
Г.Галілея (1564—1642 рр.), наукова діяльність якого була особливо
разючою для релігії. Він одержав нові, ґрунтовніші підтвердження
геліоцентричної системи М. Коперника і піддав критиці вчення про
принципову відмінність «земного» від «небесного».

Галілей критично ставився до релігії, хоч змушений був це приховувати.
«Тільки з смертю догми, — писав вчений, — починається наука». Своє
критичне ставлення до релігії він прикривав теорією «двоякої істини» і
не міг відійти від деїзму.

За боротьбу проти релігійних догм Г. Галілей переслідувався церквою і
змушений був погодитися на принизливу процедуру відречення від вчення Г.
Коперника. Проте після відречення він сказав про Землю: «А все ж таки
вона крутиться!»

Сучасником Г. Галілея був мислитель Ф. Бекон (1561—1626 рр.) —
родоначальник англійського матеріалізму і експериментальної науки. Ф.
Бекон домагався звільнення від теології, від помилок, що закривають від
нас дійсність. Об’єктивно сприяючи розвитку вільнодумства, він, однак,
ніде не заявив про нього. Бекон не зміг піднятися вище теорії «двоякої
істини».

Більш рішучий характер мало вільнодумство співвітчизника Ф. Бекона Т.
Гоббса (1588—1679 рр.), який вів наполегливу боротьбу за витіснення
релігії з філософії і науки, виступав проти теорії «двоякої істини»,
заперечував ідею бога і безсмертя душі.

Ще більш послідовно виявив свої вільнодумні погляди П. Гассенді
(1592—1665 рр.) — французький вчений. Він написав ряд праць із
природознавства, листувався з Г. Галілеєм, був прибічником і
пропагандистом атомістичного вчення Епікура.

Видатною фігурою вільнодумства XVII ст. був Б. Спіноза (1632—1677рр.).
1670 р. Б. Спіноза видав «Богословсько-політичний трактат», в якому
докладно виклав свої матеріалістичні і вільнодумні переконання. На його
думку, основою всього світу є вічна, нескінченна субстанція, яку він
ототожнював з природою. Спіноза доводив, що людина здатна пізнати
природу, що наукове знання є єдиною формою знання. Ототожнюючи, як і Д.
Бруно, бога з природою, Спіноза був, по суті, пантеїстом. Значною його
заслугою є аналіз Біблії. Дослідник виявив у Старому Заповіті велику
кількість суперечностей, довів, що Мойсей, якому богословська традиція
приписувала авторство перших п’яти книг Біблії, не міг бути їхнім
автором. Своїм «Богословсько-політичним трактатом» Спіноза викликав
вороже ставлення до себе з боку ортодоксів. Завдяки цьому творові він
уславився як вільнодумець, що поклав початок науковому аналізу Біблії.

Таким чином, XVI і XVII ст. ознаменувалися новими кроками в розвитку
вільнодумних поглядів. Виступи з критикою релігії в переважній більшості
маскувалися пантеїзмом і деїзмом.

Похожие записи