Реферат на тему:
Семітська версія Шамбхали
Стародавні близькосхідні семітомовні угарітяни теж знали переказ про
Шамбхалу. Словом ?m.bcl. (“Слава Баслу”) вони називали богиню Інанну
(Іштар, Астарту, Астрею), вона ж Анат (“Джерела”), котра сприяє побудові
“будинку Балу”, символу влади і могутності, вкритого золотом і
сріблом. Цеглини для будівлі бог – умілець Кусар-і-Хасіс (або
Кусару-ва-Хасісу; «Пригожий-і-Мудрий»; фінікійцям він відомий як Хусор,
арабам – Куср, а грекам – Зевс Касій) виготовляє з дорогоцінного
каменю, розплавляючи його на вогні. Після довгих суперечок бог-силач
(аліййан) Баслу («володар»; фінікійський діалектний варіант
загальносемітського Баал; грец. Ваал; він — переможець змія Латану, а
слово “Лат” у ханаанеян означало богиню, братом-супругом якої він був;
міф про Баслу тотожний хеттському про перемогу Бога Грози над змієм
Іллуянку) погоджується зробити на вимогу Кусар-і-Хасіса «вікно» (пор.:
через вікно у дім проникає смерть, Ієрем. 9:21; через нещільність
каменів гине богатир Багур тощо). Сам Кусар-і-Хасіс вважався володарем
країн Хікупта (Єгипет) та Каптару (бібл. Кафтор; Кріт), тож може бути
ототожненим з єгипетським богом ремесла Пта(х).
Сам цей «будинок Баслу» зведено на горі Цапану («Північна»; бібл.
Цафон, також “йаркатхей цафон” — “далекі області півночі” — земля, де
живе Бог, у Пс., 48:3, Ісайя, 14:13; а жертвопринесення у Храмі
здійснюються у північній частині, Левіт, 1:11; у греко-римські часи –
гора Касій). Саме від цієї гори починався північний кордон Ізраїлю
(Числа, 34:8-11), а в епоху Геродота розмежовувала Єгипет та Сірію. Тут
мешкав Сефон — один з родів племені Гада (Бут. 46:16; Числа 26:15). «…
Гора Хор (у єгиптян — Хару, — О.Г.), що ототожнюється з теперішньою
горою Джебель-ель-Акра, — писав М. Нікольський, — отримала свою назву
… від однойменної гори Хор в області Едому,… однаково священної …
і для ізраїльтян, котрі вважали цю гору місцем поховання Аарона
(Второзак., 32:50). Сірійська гора Хор також була священна з давнини, ще
до появи в Угариті фінікіян. У традиції, яку передє Філон Біблський,
вона названа за іменем Касія, велетня, що належав до числа
братів-велетнів, які навчили людей добувати вогонь шляхом тертя; як
показує римська назва Mons Kasius, назва Касій збереглася за горою поряд
з назвою Хор. У грецьку та римську епохи бог, шанований на горі,
називався Зевсом Касієм і Юпітером Касієм; у текстах Рас-Шамра гора
Хор-Касій називається ще третім іменем, горою Сафон, за іменем
шанованого там Ваал-Сафона, ототожненого з Ваалом Угаріту, Алейном
(“Силач”. — О.Г.)…”. І дал і: “… За текстом АВ І освячення
спорудженого богами на горі Сафон храму Алейну приурочується до
святкування перемоги Алейна над Мотом і його воцаріння і здійснюється у
присутності та за участю всіх богів. Згідно із звичайною ідеєю схожих
міфів, цей ідеальний храм повинен бути одночасно скопійований на землі;
це й було реалізовано в Угаріті, як показують археолгічні дані. Вони
свідчать, що храм Ваал-Сафону, тобто Алейну, в Угаріті був побудований
дещо пізніше іншого храму в центрі міста, храма богові Дагону, який
вважався батьком Алейна.
Храм Алейн-Ваалу датується знайденим в ньому посвячувальним написом
Ваал-Сафону епохи ХІІ єгипетської династії, тобто існував вже у кінці ХХ
ст. до н.е., коли Угаріт був уже крупним торговим містом і політичним
центром довколишньої області і мав на чолі самостійного царя”. Бога
Грози Алейна з бичими рогами на шоломі (schor — “бик” є його постійним
епітетом) М. Нікольський ототожнює з богом ієбуситів (хурритського
етносу) Ельоном (`el ‘Eljon), священником якого був цар Салему
(Ієрусалиму) Мелхіседек (Буття, 14:18-20), який благословив прибувшого з
Уру Авраама. Сестрою і помічницею бога Алейна вважалася “слава Ваала” —
богиня Анат, святилище котрої була на пагорбі Анатоті, в 5 км на північ
від Ієрусалиму.
За іудейського царя Саула храм цей, разом із храмом Ельону у сусідньому
Нобі, обслуговував особливий жрецький рід (І Сам. 2:26; 21:7; 22:17-18).
Виходячи з того, що землі ієбуситів (Ієрусалим та околиці) були
завойовані лише царем Давидом, мова може йти тільки про “жерців
(священників) чину Мелхіседека” (Пс. 109/110:4).
Начебто саме так визначив Давида як царя-священника, впротивагу касті
нащадків Аарона, у своєму інтронізаційнрму привітанні пророк Нафан
(Натан). Тому певні іудейські не-левитські традиції з повагою
ставляться до Мелхіседека як образу доавраамічної праведності.
Наприклад, він ототожнюється із Симом, сином Ноя (Псевдо-Іонафанів
Таргум, Буття 14:18; талмудичний трактат “Недарім”, 326 тощо), а
кумранський текст ессеїв “Мідраш Мелхіседек” називає обранців Господа
“людьми жереба Мелхіседека”, месіанський час викуплення позначається як
“рік благословіння Мелхіседека”, а сам Мелхіседек виступає як
небожитель, глава “вічних Ангелів” і здійснювач есхатологічної відплати.
Інша лінія іудейської традиції заперечує лінію звеличення Мелхіседека.
Саме Талмуд закидає за вину йому те, що він благословив спочатку
Авраама, а потім лише — Господа, через що священство передано лінії
Аарона (“Недарім”, 326). Християнський автор Епіфаній Кіпрський
зауважує, що серед іудеїв було уявлення про Мелхіседека як про сина
блудниці, бо мати його не згадується, а батько невідомий. Серед іудеїв
також побутувало уявлення про Мелхіседека як “сина могили” (!):
бездітна та стара жінка Ніра, брата Ноя, чудесним чином зачала без
плотського зв’язку з чоловіком, за що була ним звинувачена у блуді,
впала до їх ніг і померла і була покладена у гріб. Через певний час біля
могили було знайдено таємничого хлопчика мов би трьох років із печаттю
на грудях. Його зодягли у священницьку одіж і назвали Мелхіседеком.
Через 40 днів архангел Гавриїл відносить хлопчика в Едем, де він пережив
час потопу, щоб потім повернутися і виконати свою місію.
Паралеллю цій версії спорудження «будівлі Балу» є біблійний переказ про
праотця Якова. У країні Луз (ст.-євр. louz «таємне, приховане,
відкладене», «миндальне дерево», lalouz “відділятися, розділятися”) у
Якова було видіння Бога (Ел Шаддая) на драбині, що спускалася з неба,
після чого він заснував на тому місці камінь Бетхел, Вефіл (Beith-El) –
“дім Бога” (Буття, 28: 16), а через двадцять років знову відвідав його і
полив маслом і “чистим вином” (Буття, 18:10-22; 30). Яків і його тесть
Лаван спорудили вже тут з купи каменів монумент, назвавши його Галаад
(на івриті) або Сагдуфа (на арамейській мові), і цей камінь втановили на
верху, назвавши його Міцпа (Місфа, “місце Сафа-Каменю”) (Буття, 31:
45-55). Саме тут герой Ієффай дав обітницю перед Господом, що за
перемогу над аммонітянами він принесе у всеспалення (“голокост”) першу
людину, яка вийде йому назустріч після повернення додому. Такою
виявилася його власна дочка (Суд. 11; пор. з античним переданням про
Іфігенію, дочку Агамемнона). Саме біля Міспи 400 тисяч чоловік з
одинадцяти колін Ізраїлю, оголивши мечі, поклялися перед Господом
викорінити коліно Веніаміна за злочин в Гіві (Суд. 20, 21). Тут пророк
Самуїл закликав все людство звернутися до Господа і знищити ідолів, щоб
врятуватися від филистимлян (1 Цар. 7). Тут був зібраний народ Ізраїлю і
царем проголошений Саул (1 Цар. 10). Пізніше міцпи споруджувалися по
всій Палестині на спеціальних фундаментах (“рамос” – “високе місце”) і
зберігали своє сакральне значення для общин аж до періоду Маккавеїв.
Міспою (Місфою), місцем, де буде споруджено Камінь-Сафа (грец. “петрос”,
“кіфа”) віри назвав Ісус апостола Симона бар Іону. Мусульмани вважають,
що хранителем місф, які одночасно злилися з фортечними баштами, була
спеціальна консорція наглядачів (“софіїв” – “тих, хто споглядає”, 4 Цар.
9:17) – хранителів традиції, які виконували також функції наставників в
містичному спілкуванні з Богом (“набіїм” – “пророкування”). Власне від
них, начебто, й походить ісламське братство суфіїв, які виконують той
“зікр”, який вперше виконав новопомазанний цар Саул (1 Цар. 10:9-13).
Пізніше це сакральне місце явлення уві сні драбини до небес стало
називатися Віфлієм (Beith-Lehem) – “місто хліба”, і що “Ангел Смерті” не
міг проникнути у це місто і в ньому у нього нема жодної влади. Саме у
Бетхелі–Віфліємі народився Ісус Христос, названий священником «за чином
Мелхіседека», а ще раніше — останній син Якова Веніамін. В цьому місці
Ієробеам, засновник Єфраїмського царства, влаштував перше царське
святилище (Бут. 35:6-11; І Цар. 12:23-33). Віфлієм згадується у “Святому
Письмі” як “дім Давида” (тут він народився і був помазаний на царство
пророком Самуїлом). При виїзді з міста у бік Ієрусалиму шанується
гробниця Рахілі (Куббат Рахіль), тут відбуваються події Книги Руфь (Руфь
1-4). Неподалік від міста є пагорб, на якому цар Ірод Великий свого
часу збудував палац-фортецю Іродіон. Всі подальші історичні колізії в
цьому місті обертаються довкола християнських храмів — Печери Різдва,
печери-могили св. Ієроніма, церков св. Катерини, печери Віфліємських
немовлят, поля Пастушків та ін.
Р. Генон співставляє передання про “приховане” (Луз) з ведичним
персонажем Варуною: санскр. var “накривати”, “приховувати”, але не
розвиває даний аналіз, обмежившись визначенням, що країна Луз символізує
традицію, котра перестає проявлятися зовні та відкрито, а стає
прихованою.
“… Дуже важливим є православне уялення про Діву як про … ergasterion
… , привілейоване місце, живе середовище, драбину (Якова), або двері
(Храму у видінні Ієзикиїля), одне слово, житло, а отже, союз, контакт
без інтервалу, без відокремлення, який має стільки функцій, що це
перетворює його на метафору Святого Духа”.
Талмудисти, відповідно, спрофанували уявлення про драбину зі сну Якова
на місці Бетхелу. Збірка коментарів “Пірке де-рабі Еліезер”, розділ 35),
яка датована VIII ст., стверджує, що ангели, які піднімаються та
опускаються драбиною до неба, тотожні тим образам чотирьох царств, котрі
є у книзі пророка Даниїла, який тлумачить сон вавилонського царя
Навуходоносора (Дан 2: 31-45; 7:1-27). Останнє царство символізує,
згідно з іудейською версією, Едом (тобто Західну цивілізацію), “… що
піднімається аж до неба і не спускається звідти, (як сказано):
“Піднімусь на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього” (Іс. 14:14).
Тоді Яків йому відповів (таким віршем): “Але ти скинутий у пекло, у
глибини темряви” (Іс. 14:15). І Бог продовжив: “Навіть якщо ти піднявся
високо, немов орел, якщо ти зробив гніздо своє серед зірок, я примушу
тебе спуститися звідти, говорить Господь” (Овд. І:4)…”. Тут слід також
додати момент протиставлення самочинного прагнення досягнення
надлюдських сфер (шаманізм), який намагається здійснити як Едом, так і
будівничий вавилонської вежі Німврод, та “драбину Якова”, який зовні
хоча й чинить як Великий Шаман — виступає противником Бога, бореться з
ним (як шаман камланням змушує духа з’явитися і втупає з ним у боротьбу,
щоб підкорити і перетворити на духа-покровителя), але за суттю є жерцем
— лише посередником між людьми й духовним світом, від ролі якого
намагається спершу ухилитися, навіть боротися проти цього: “… Жрець
… звертається до Божества з молитвою. Для мага ж радощі містичного
богоспілкування — пустий звук. Він шукає тільки досягнення могутності на
полюванні, в землеробстві, у боротьбі з ворогами. І навіть тоді, коли
магія стала переплітатися з релігією, цей антагонізм залишився…
Царі-маги завжди прагнули підпорядкувати своїй владі всі сфери життя
підданих, але неминуче наштовхувалися на супротив релігії. Тому вони
всіляко прагнули пристосувати її до своїх цілей (“отруюючи її своїм
обрядовим детермінізмом”, як зауважує О. Мень в іншому місці, — О.Г.)…
Незруйнованість земної влади Магізм обгрунтовував своєю вірою в те, що
все, що відбувається на землі, відповідає незмінному ладові певного
Верховного Порядку…, нерухоме царство Долі. Але людина як частина
цього порядку зобов’язана постійно підтримувати його через магію. Таким
чином функція мага-чародія видавалася космічною необхідністю. Маг був
нерозривно пов’язаний з тим світовим лоном, котре обіймало собою все
існуюче і визначало буття речей. Це лоно долі було нічим іншим, як
Великою Матір’ю перших культів…”.
Від іудейських інтерпретаторів цей сюжет “драбини Якова” потрапляє у
християнське середовище і, на нашу думку, саме він присутній на
найпершій самостійній рельєфній роботі Мікеланджело “Мадонна на сходах”
(1491 р.), де зображено чотири ангелятка-putti. Два з них, борючись один
з одним, піднімаються вверх, третій лише виглядає з-за правого плеча
Мадонни, але четвертий, охоплений раптовим поривом, збіг від двох перших
вниз, і, перехилившись через перила, правою рукою підхопив покривало
Мадонни і благоговійно підносить його до губ, щоб проявити своє
безхитрісне захоплення красою (грецький профіль!) та величчю Королеви
Ангелів (La Regina de Los Angeles).
Ця інтерпретація про “чотири царства” з Книги пророка Даниїла потрапляє
в апокрифи, де їм протилежний “п’ятий елемент” — 1) в “Апокаліпсисі
Петра” говориться про “сина лева” (“лев” розглядається як символ
імперії, царства), котрий зкине і знищить всіх царів, отримавши свою
міць від Бога, з’явившись як хтось, “хто повстав зі сну”, 2) у Латтанція
говориться про прихід могутнього князя, котрий відновить справедливість
після падіння Риму, а прийде сам “з далеких регіонів півночі” (Ю. Евола,
“Містерія Грааля”).
Звісно, у самій “Книзі Буття” нічого про ангелів чотирьох царств нема,
Яків уві сні тільки бачить ангелів, які піднімаються і опускаються по
драбині, а Бог, стоячи теж на ній, пророкує потомству Якова землю на всі
краї світу і благословляє його нащадків (Бут. 28:10-19). В біблійній
традиційній екзегетиці (йєменський рабі Шалом Шабазі, XVI ст.) дана
алегорія “драбини Якова” розглядається в контексті “протистояння верха
низові” (світу небесного світові земному) і обітниця для грядучого
спасіння: “Якщо закриють двері т.зв. “добрі люди” (тобто якщо на землі
буде важко), то Бог ніколи не закриє ворота на небесах, Він допоможе”
(“In nin’alu dal thae na di vim dal thae ma rom lo nin’alu”).
Філософія традиціоналізму так пояснює символізм драбини і “жахливість”
місця, на якому вона стоїть: “… не в сенсі: йти на небеса ногами по
сходинках. А в сенсі: кожен план реальності — намалюємо горизонтальний
відрізок — має центр — ставимо в середині відрізку точку — це полюс
плану… Там перебуває вища істота даного плану, вона — максимум
можливої в цьому плані суб’єктивності, повна реалізація… Але цей же
полюс є ліфт наверх, вертикаль, потрапивши в центр, співпавши з найвищою
істотою свого плану, підіймаєшся на наступний, поверхом вище — малюємо з
нашого полюсу вертикальний відрізок. Але, коли здійнялися, виявляєш, що
перебуваєш на периферії нового поверху і знову рухаєшся до центру —
знову малюємо горизонтальну. Отримуємо сходинку. Вони повторюються — ось
і драбина. Нею ніхто не ходить. Вона сама — мапа шляху на верх. На
допитах маніхеї стверджували, що кожному слід “знати свій градус”, тобто
ступінь свого розігнення, піднятості від плінтуса до полюсу. Підвищувати
свій і чужий градус … Будувати себе … Піднявши себе до “90”, тобто
максимально реалізувавши себе тут, співпадаєш із периферією наступного
рівня і повторюєш все знову. Збільшення свого градусу є масонське
“обтесування свого каменю”. У Осіріса, судді мертвих, в руках кутомір
(додамо, що суддя потойбічних вавилонян Гільгамеш — цар-будівельник
мурів, — О.Г.). Він вимірює твій градус (у іудеїв — грузиком-талантом
визначає твій талант, — О.Г.). Але і “90” в масонстві аж ніяк не
найвищий. Чи можна бути прямішим від прямого кута? Можна, якщо мова йде
про істот, які потрапили на наступний план. Ми дивимося на них не просто
з периферії, але знизу вверх і додаємо до “90” цю різницю… Деміург
створив горизонталі, всі ці ступеневі перешкоди на драбині, але Бог
Живий, Спаситель дозволив вертикалі. Деміург дав гравітацію, а Спаситель
— левітацію “. У римській традиції саме бог дверей і воріт дволикий Янус
є богом сходження, відповідно, у світ мороку або світ світла, а, як
відомо, храм Януса (в Римі зі своїми сімома Царями на семи Пагорбах) був
полюсом “Великої Західної Традиції”, якого Греція не має.
Цікаво, якщо брати до уваги гіпотезу Л. Гумільова про перенесення образу
Шамбали на селевкідську Сірію, то цілком можна згадати, що саме в 176
р. до н.е. за планом Ганнібала, який переховувався у сірійського царя
Антіоха ІІІ (223-187 рр. до н.е.), було побудоване на пагорбах
Хор-Вірапа місто Артаксата (суч. Арташат, що один час називалася Неронея
(в честь римського імператора Нерона – мітраїста), наступна столиця
Великої Вірменії, і власне як сакральне місто, присвячене Белу-Шамашу,
ототожненому з перським Мітрою – Сонцем. А якщо ще взяти до уваги
тлумачення Л. Гумільова, що “шамбала” означає по-тібетськи “верх –
Сірія” (тобто тібетці спробували витлумачити термін ?m.bcl «Слава Баслу»
на більш зрозумілу для них історичну реалію), то цілком мова може йти
не тільки про Сірію, а про країну над Сірією – Вірменію, яка здобула
незалежність від Селевкідів, та, зрештою, підкорила Мідію, Софену,
Атропатену, Сірію, Фінікію, Кілікію та інші держави, і де правили
парфянські династи Аршакіди-мітраїсти.
???????.?богинею війни і палаючого сонця Сехмет, яка від бога мудрості
Птаха (аналог Енкі – Ейя) народила бога рослин Нефертума, що зображався
у головному уборі у вигляді квітки лотоса, з котрого піднімаються два
пера. Атрибут Нефертума, отже, лотос, символ народження, процвітання. У
«Текстах пірамід» він, Нефертум, названий «лотос із носа (бога сонця)
Ра» .
Метафорою «Дух наших ніздрів», що взята з єгипетського палацового
церемоніалу, у біблійному «Плачі Ієремії» (4:20) позначено царя
Седекію, який спершу носив ім’я Матфанія (4 Цар. 24:17). Седекія підняв
заколот проти Вавилону і після його поразки халдеї зруйнували Храм, до
будівництва якого був причетний, за переказами, і легендарний засновник
масонства Адонірам. Мета цього руху, за його представницею Тарою
Соколовською, «…ввести людство до досягнення земного Едему, золотого
віку, царства любові та істини, царства Астреї», тобто семітичної
Астарти, «слави Баслу» (?m.bcl. ; Шамбали).
Із “будинком Балу”, збудованим Кусар-і-Хасісом, через посередництво із
храмом Зевса Кассія цікаву паралель являє храм Юпітера Геліополітана в
Баальбеці. Його особливістю, як зауважує Д.Ф. Броун, є присутність
«мандали» — незвичної шестигранної форми подвір’я. Власне, поширення
шестигранника в якості орнаментального мотиву в мозаїці та рельєфі в
імператорську епоху викликане семітично-мітраїстичним (синкретичним)
впливом.
Північні сусіди угарітян хатти (вважаються мовними предками абхазів) та
хетти (одна з ранніх гілок індоєвропейців, що переселилася в Анатолію з
українських степів) знають аналогічний міф про спорудження “будинку бога
сонця” Істануса (Естана) у місті Ліхцині. Закінчивши будівництво, бог
сонця закликав богиню Камрусепу і вона стала господинею дому і покликала
коваля Хасаміля — “коваля всемогутнього”, який розпоров “чорну землю” і
виготовив їй вогнище із заліза і помістив його на коштовні статуї лева
та леопарда, божественних звірів, символізуючих родючість і саму
господиню звірів Камрусепу. У хаттських варіантах богиня Камрусепа
виступає взагалі без мені, а під епітетом Катахціпурі – “Цариця Ціпурі”
і під ним відома також у спорідниних хеттам палайців Анатолії. Даний міф
ритуально повторювався у хеттів «чашником» під час спорудження будівель.
У вірмен, східних сусідів хеттів та палайців, богиня Катахціпурі, на
нашу думку, відома як дух грози Цовінар (Цовян, “Морська”),
персоніфікація блискавки або зірниці. Вона – матір близнюків Санасара і
Багдасара (своєрідних аналогів шумерських Гільгамеша та ЕнКіду,
пов’язаних з Інанною–Іштар). Близнюки заснували царство Сасун
(“Ярість”) високо в горах, заселяють його 120 сім’ями, а фортецю і місто
Сасун будують з величезних глиб. Сином Санасара та красуні Дехцун, дочки
царя демонів – каджів Кам’яного царства, був Мгер (Міхр, Мітра) Старший.
Він прославився більше, ніж його два брати. Зокрема, Мгер звільнив від
чудовиська – лева дорогу, що нею постачався Сасун хлібом (на наш погляд,
символічне зображення переходу в 1620 р. до н.е. літньої точки
сонцестояння з сузір’я Лева у сузір’я Рака; пор. з лев’ячими лапами
слов’янського Кощерища).
Внуком Мгера Старшого був Мгер Молодший, син Давида Сасунського. Цей
Мгер вступив у єдиноборство з батьком, не відаючи, що це він.Зганьблений
Давид проклинає сина: прирікає на безсмертя та бездітність. Мгера
Молодшого і його коня не може витримати на собі земля, через що вони
ховаються у скелі і чекають зміни світу. З цим переказом співставляємо
передання про давньо-руського богатиря Святогора Горинича (старий Гориня
– сліпий; пор.: Кер-оглу – “син сліпого”), якого не витримує земля і
який перетворився у скелю або ув’язнюється у величезній кам’яній труні,
передавши частину своєї сили Іллі Муромцю. Мотив боротьби батька з
невпізнаним сином вже перенісся безпосередньо у билинне коло про Іллю
Муромця.
У цьому сенсі з Мгером Старшим, батьком Давида, виявляється споріднений
Кощей Трипетович. Отже, Санасар = Дунай – Трипет; Мгер Старший
= Кощей; Давид (не впізнає сина) = Гориня (сліпий) = батько
Кер-оглу (осліплений ханом); Мгер Молодший (проклятий безпліддям) =
Святогор (неспроможний) = Кер-оглу (бездітний).
У “Відевдат”, другій главі праіранської “Авести”, оповідається про те,
як першоцар Йїма за наказом бога Ахура – Мазди створив прекрасну
обитель, “відгороджену” від решти світу, десь у районі Хари Березайті
(“Високої Гори”; світової гори, аналог ведичної Меру) та моря Ворукаша
(“з широкими затоками”), десь на північ (пор. зі спорудженням храму
Баслу на горі Ціпон – “Північній”). Там у жителів не буває ні тілесних
недоліків, ні хвороб, котрі наслав на людей глава злих богів Ангра-Манью
(Ахріман), “і живуть ці люди чудовим життям” . Дослідники співставляють
іранський переказ з індійським про гору Меру на півночі, на березі
Молочного океану, де – обитель бога Індри, його персональний рай –
“Сварга”, де живе останній живий герой “Махабхарати” (війни Пандавів та
Кауравів) – цар Юдхіштхіра (те ж саме іранці в “Шах-наме” оповідають
про царя Кай-Хосрова).
«Слава Баслу» (Шамбала) – Астарта була матір’ю божественного героя,
володаря міста Тіра Мелькарта (греки ототожнювали його з Гераклом). Його
батьком був бог Демарунта. Міф розповідає, що верховний бог Ел під час
війни між богами відібрав у Неба його наложницю (наложниця, як
пригадаємо, є кульмінаційним пунктом сварки між Агамемноном та Ахіллом у
«Ілліаді»!) і віддав його своєму братові Дагону (у Дагона вже був син
Баал). Але ця наложниця вже була вагітна від Неба (єгиптяни і арамеї
вважали Анат богинею неба, відокремлюючи її від Астарти, але самі
угарітяни так не вважали, наділяючи її лише епітетом “Наречена народу”)
і у належний термін народила Демарунта, ворога бога моря Йама. Мелькарт
одружився на гетульській принцесі, дочці царя–велетня (гараманта?) Афери
(який дав ім’я континенту Африка), і їх сином був Софак – перший цар
нумідійської династії. Мелькарт дійшов як до західних рубежів Африки (де
встановив на обох берегах Гібралтарської протоки свої Мідні Стовпи), так
і до східних рубежів світу, де спробував заволодіти містом мудреців, але
це йому не вдалося. Ю. Циркін співставив фінікійського персонажа
Мелькарта з грецьким міфічним Мелікертом, сином смертної жінки Іно,
котра кинулася в море з немовлям на руках і обидва перетворилися на
морські божества: Іно — в Левкотею, відому Гомеру («Одіссея», V,
333—335), яка, у свою чергу, є іпостассю богині породіль Іліфії, а також
шанована етрусками як Уні, яку вони ототожнювали з фінікійською
Астартою, а Мелікерт — у наїзника дельфінів Палемона (часто це ім’я
використовується як епіиет Геракла), на честь якого Сізіф встановив у
Корінфі Істмійські ігри. Тобто, зазначає Ю. Циркін, грецька версія
відтворює у видозміненому вигляді міф про смерть і відродження Мелькарта
у морських хвилях.
Розповідають, що прямий нащадок Астарти і Мелькарта, правитель Тіра
Хірам допомагав Соломону у будівництві Ієрусалимського Храму і, зокрема,
надіслав свого архітектора, тезку Хірама-абіфа з роду Неффаліма (3 Кн.
Царств, 7 – 14), він же Адонірам (“Пан Хірам”), будівничого храмів
Мелькарта і Астарти, з яким пов’язують виникнення “вільних каменярів” –
масонів.
Цікавою в цьому сенсі виявляється можливість провести паралель між
вищезгаданими богом-будівничим міфів Угаріту Кусар-і-Хасіс та богинею
Анат (“Слава Ваала”) та масонським переданням про будівничого Храму
Соломона сина вдови Адонірама (Адоніса Хірама) з фінікійського Тіру та
царицю Савську Балкіс. Адонірам, який був сином саме царя Тіру Хірама (в
деяких масонських джерелах цар Хірам називається Ірамом, а його син —
майстер геометрії та головний майстер мулярів Соломона — названий
Айноном), отримав посвячення у горнилі розплавленого металу від духа
першого біблійного коваля Тубалкаїна, сина Лемеха та внука Каїна, і
спорудженням Храму та виготовленням «мідного моря» — чаші для жертовного
узливання викликав любов у самої цариці Савської. Цим він пробудив
ревність у самого царя Соломона, що стало причиною відпадіння його від
праведності в кінці свого життя. Гнівом царя скористалися три невмілих
підмайстра (Фанор, Амру, Мафусаїл-Юбел), які вбили Адонірама (Хірама),
намагаючись вивідати у нього таємницю ремесла, а на його могилі посадили
кущ акації. Згідно з пророкуванням самого Тубалкаїна від любові
Адонірама та Балкіс (яка в деяких масонських джерелах власне називається
“вдовою Адонірама”) народився син, засновник роду, який стане володіти
світом і відновить на землі культ священного вогню. Під останнім
розуміється як прямий нащадок крові любові Майстра та Цариці (герб роду
— пташка Худ-худ, яка благословила цю любов, згадується у Корані,
27:20-26); так і всі «вільні каменярі» («франкмасони»). Щоправда, від
офіційного шлюбу цариці Савської та царя Соломона походить династія
ефіопських імператорів (також, крім народженого Мелькарта, перворідним
сином Баслу та Анат-«Слави Баслу» вважався в Угаріті Амурру, праотець
амореїв). “Слава Царів”, “Ковчег Заповіту, “табот” був викрадений
Менеліком І, сином царя Соломона і цариці Савської, і з того часу
зберігається у Сіонському соборі в Аксумі, у місті коронації ефіопського
царя царів — негуса негесті. Але деякі версії ототожнюють сина Адонірама
і Балкіс та родоначальника ефіопської династії, називаючи його
“Пресвітером Іоанном, володарем Ефіопії”.
Даний фінікійський міф з причин побутування аріїв на Близькому Сході
тотожний з індоарійським переданням про богиню Тару (“Зоря”): дружина
наставника богів Бріхаспаті Тара була захоплена богом Місяця Сомою, що
викликало війну між двома класами богів – девами та асурами. Верховний
бог Брахма повернув Тару чоловікові, але вона вже була вагітна від бога
Соми і народила божественного Будху (“Мудрий”), персоніфікацію планети
Меркурій. Будху був одружений на богині жертвопринесень Ілі Судьюмні,
донці Мітри-Варуни, і мав від неї сина Пурураваса – першого царя
Місячної династії, дружина якого — лебедина апсара Урваші (колізія їх
взаємин тотожна давньо-українській казці про Діву-Лебідь та узбецькій
поемі “Гуль і Санубар”), пір’я якої спалив чоловік і потім змушений
шукати її у далекому царстві нагів-зміїв. Цікаве в цьому сенсі братство
давньо-індійських зодчих-каменярів (дв.-інд. “шайлалака”), які пов’язані
з культом нагів. Також родоначальник тюрків – огузів Огуз-каган є сином
Ай-каган («Місяць-каган»), а відома Османська династія теж є «Місячною»
(тадж. «мохі осмон» – «ясний місяць») і походить з туркменського племені
кайи, котре, у свою чергу, є потюрченим монгольским племенем кай.
Аналогічну генеалогічну колізію засвідчила й Біблія. Другий син
Іакова-Ізраїля Нефталія звабив наречену свого брата Іуди Фамарь, яка від
цього народила сина Переза, який став предком царського роду Давида та
Ісуса Христа. За це Нафталія був позбавлений права “первородства”
(Буття, 25:22; 38).
Також єгипетська традиція знає переказ про те, що богиня неба Нут,
дружина сонячного бога Ра, завагітніла від бога землі Геба, внаслідок
чого народжуються боги Осіріс та Сет та їхні сестри-дружини Ісіда і
Нефтіда, і після певного прокляття на невірну дружину та її потомство
(що проявилося у неможливості Нут розродитися у певний календарний
період та вбистві Сетом Осіріса), сонячний Ра сходить в утробу Ісіди і
народжується як бог Гор.
Таким чином Пуруравас тотожний Мелькарту, Іла – Астарті, Демарунт –
Будху, Дагон – Сомі, Бріхаспаті – Небові, Тара – наложниці Неба (Анат?).
Згідно з ваджраяною Тара, родоначальниця тібетців, народилася від
сльози бодхісатви Авалокітешвари. Аналогічно від сльози бога Ідзанакі
народилася богиня сонця Аматерасу, родоначальниця японського
імператорського роду («око/сонце” > “сльоза/промінь”> “життя”). Також
напрошується паралель з близькосхідною богинею Ішхарою, витоки якої
можуть бути суто індоєвропейські: Ішхара ~ хетт. e?hahru “сльози, кров”
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
