Рух за незалежну руську митрополію

і Українську православну церкву

Доба київського християнства закінчилася двома подіями:
монголо-татар-ською навалою і поступовим перенесенням резиденції
київських митрополитів на північ, що заклали підвалини перетворення
колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період у
боротьбі з київським християнством остаточно перемагає
візантійсько-православна доктрина цезарепапізму і месіанського значення
у християнському світі так званого другого Риму. З плином часу вона
перетворилася у московсько-православну впевненість в месіанську
призначеність Богом Москві прав третього і останнього Риму. На думку
відомого російського дослідника християнства Київської Русі Г. Федотова
(1886—1951 рр.), «київське християнство було одним з найкращих способів
реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не
знайшло ніякого продовження в московському християнстві, яке було зовсім
іншим».

Шсля татаро-монгольської навали кафедра Київських митрополитів формально
існувала у розгромленому загарбниками Києві, але фактично
місцеперебуванням її короткий час був Львів, опісля став Володимир (1299
р.), а вже тоді — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено
Литовську митрополію.

1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія
(1354—1378 рр.) — з титулом «митрополит Київський і всієї Русі» (центр
митрополії — у Москві), Романа (1354—1361 рр.) — на митрополита
Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.

1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві:
Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на
Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону
(1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул
«митрополита Київського і всієї Русі». Ця дата вважається початком
автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі
встановлюється патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні
переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає
Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях
фактично ставить поза законом.

В 1620 р. православну ієрархію на Україні відновлено Єрусалимським
патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом
Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького
(1620—1631 рр.). У 1685 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон
Святополк-Четвертинський (1685—1690 рр.) був призначений митрополитом
Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові.
Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії
під юрисдикцію Московського патріарха. Саме з цього часу бере початок
рух за автокефалію православної церкви на Україні духовенства і мирян,
які не сприйняли перепідпоряд-кування Київської митрополії. Неабияку
роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та
московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним
управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка
церковнослов’янської мови. У церковному будівництві існував власний
архітектурний стиль, що одержав назву українського бароко. Прибічники
автокефалії пишуть про цей період (XVI — XVII ст.) як про зразковий, до
відновлення якого вони йдуть.

У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і
викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини.
Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан
Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські
посади. Проте за правління імператриці Катерини II (1762—1796 рр.)
розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто служили за
«правилами римського духовенства», і повна руйнація особливостей
українського православ’я.

В середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову
починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в
Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства,
програма яких передбачала «знесення папської церкви», «домовини України»
й утворення «нової творчої живої братської церкви».

Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська
православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу,
можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на
той час набувають популярності гасла демократизації та національного
оновлення церковного життя.

На пастирських зібраннях у березні 1917 р. створюється ініціативний
орган за відокремлення українських єпархій від РПЦ — «Виконавчий комітет
духовенства і мирян». Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського
церковного Собору, яку намагалося здійснити «Братство воскресіння
Христа» (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється
комітет по скликанню Собору, який трохи пізніше реорганізується у
тимчасову «Всеукраїнську православну церковну Раду» (ВПЦР).

Патріарх Тихон (1918—1925 рр.), впевнений у тому, що більшість єпископів
РПЦ в Україні стоять на монархічних позиціях І виступають проти
сепаратизму українців», підтримує ініціативу скликання церковного Собору
в Україні. Він направляє до Києва митрополита Платона (1910—1934 рр.) —
голову Всеросійського помісного собору РПЦ.

У1918 р. Собор проходить на трьох сесіях (7— 19 січня, 21 червня — 11
липня, ЗО жовтня — 12 листопада). Однак на Соборі автокефалія
української православної церкви не була проголошена через активну
протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського
уряду, який був присутній на Соборі, необхідно було заручитися
підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а
підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на
другій сесії Собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти
відокремлення церкви від держави.

Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію
церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було
відновлено радянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви
від держави, організуються українські православні парафії, які
об’єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під
керівництвом ВПЦР.

Протягом літа 1919 р. майже всю територію України захопили денікінці.
Почалися репресії проти автокефальних священнослужителів. Єпископи РПЦ
позбавляли їх сану; було заборонено відправляти службу українською
мовою.

Після встановлення Радянської влади ВПЦР відновлює свою роботу; шукає
шляхи для спільної роботи з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку
ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам
автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р.
проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

У зв’язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві
Всеукраїнський православний церковний Собор, що відбувся у жовтні 1921
р. На Соборі було присутньо близько 500 представників духовенства і
парафіян. Були запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом
Михайлом (1918—

1929 рр.). Однак останній не лише відмовився від участі в ньому, а й
заявив, що всіх священнослужителів, які підуть на Собор, буде позбавлено
сану.

З огляду на це Собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за
свідченням одного з отців церкви, Собор доручав проводити хіротонію
обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня
обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів
протоієрея В. Литовського (1921—1927 рр.) — одного з фундаторів руху за
автокефалію церкви в Україні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита
Київського і всієї України.

Собор затвердив канони УАПЦ. Було ухвалено: непохитно тримати
православну християнську віру, стверджену на семи вселенських соборах,
що її прийняли наші предки за св. Володимира. Історичний момент
присутній в оцінці правил церковного ладу, встановлених вселенськими та
помісними соборами: вони визначаються доцільними і «єдино можливими» для
свого часу; вказується на те, що «вимоги життя церкви можуть… включити
їх до вжитку»; «єпископсько-самодержавний устрій церкви, що утворився
під впливом… державно-монархічного ладу… повинен бути замінений
устроєм церковно-соборноправ-ним», а собор лише з єпископів повинен бути
замінений соборами з представників усієї православної спільноти.

Було висунуто ідею про утворення «Всесвітньої єдиної апостольської
православної християнської церкви», в якій «ніякого підлягання церкви
окремого народу церкві другого народу бути не повинно». Собор визнав
недійсним і аморальним акт 1685 р. про те, що українська церква
переходить під керівництво Московського патріарха. Також визнано
недійсними постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.)
соборів, як таких, що дбали про здійснення панування над церквою
єпископату. Було вирішено щорічно 14 жовтня святкувати урочистим
молебнем по всіх парафіях відродження УАПЦ. Устрій церкви проголошувався
всенародно-соборноправним. У церковній службі УАПЦ вживається жива
українська мова, на яку необхідно перекласти богослужбові книги. Собор
закликав парафії відновлювати всі органи життя церкви перших віків
християнства.

Так, монастирі повинні бути перетворені на зразок первісних
релігійно-трудових громад, які входитимуть, як окремі братства, до
складу тих парафій, в межах яких вони перебувають. Запропоновано змінити
старий статут, пристосувавши його до життя «у напрямку
освітньо-релігійного трудового удосконалення на користь і піднесення
загальноцерковного життя».

Собор визнав необхідним ґрунтовний перегляд церковних служб та обрядів,
а також можливим використання на церковних відправах нових творів.

Визначалося, що «походження і шлюбний стан не можуть бути перешкодою для
набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно», що «у
справі набуття єпископського сану ченці не повинні мати ніяких
привілеїв». Священикам УАПЦ дозволяється носити цивільний одяг у
позаслужбовий час, а також стригти волосся.

Собор вирішив утворити постійні організації допомоги голодуючим при
церковних радах на місцях з терміном діяльності 7—8 місяців (до нового
врожаю), а також закликав віруючих брати на своє утримання голодних
дітей.

Було також засуджено політичні наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ,
як такі, що мають метою «обороняти позиції старих пануючих верств у
визискуванні меншого брата на Україні». Собор надіслав вітання урядові
УРСР, у якому висловлював вдячність за прийняття Закону про
відокремлення церкви від держави, оцінюючи його як гаранта забезпечення
свободи совісті в Україні.

Проголошення УАПЦ, з одного боку, викликало сильну протидію
традиціоналістського напряму в РПЦ, але з другого — дістало підтримку
обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На
помісному соборі РПЦ 1923 р., який був підготовлений обновленнями у
Москві, було визнано автокефалію православної церкви на Україні.

Після Собору УАПЦ в 1921 р. відбувається активний процес утворення
церковних структур, насамперед на території сучасних Вінницької,
Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської,
Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Серед
членів міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники
інтелігенції, робітники.

У цей період організуються богословські курси, гуртки і братства,
видається часопис «Церква і життя», ведеться активна місіонерська
діяльність у місцях розселення українців як у СРСР, так і за кордоном.
Було організовано єпархії УАПЦ в Казахстані: Церква підтримувала зв’язки
із зарубіжними церковними організаціями.

Загалом у 1924 р. налічувалося більш як 2 000 автокефальних парафій, що
об’єднували понад 10 млн віруючих.

На початку 20-х років, коли церква активно пристосовувалася до нових
суспільних умов, у РПЦ сформувався обновленський рух. Він дістав
поширення й на Україні. Зазначимо, що одна з основних груп обновленців —
«Жива церква» — на Україні існує з З лютого 1920 р. Вона ставила своєю
метою створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового
устрою церкви в дусі первісного християнства. Передбачалося також
заснувати школи, курси для підготовки священнослужителів і членів притчу
та диригентів, фахівців з перекладу релігійної літератури українською
мовою. Обновленні цього напряму видавали періодику, організовували
необхідні товариству підприємства (книгарні, свічкарні, церковні
крамниці), широко практикували читання лекцій та рефератів на релігійні
теми, влаштовували вистави, концерти.

У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному Соборі в
Харкові створили незалежну церкву з власним синодом — Українську
православну автокефальну церкву (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї
України Пимен (Пєгов) (1923— 1936 рр.). Другий Всеукраїнський помісний
Собор УПАЦ (1925, р.) засудив прихильників московського патріарха Тихона
за контрреволюційну діяльність. 1927р. кількість общин УПАЦ досягає
2235. Синод УПАЦ видавав часопис «Український православний боговісник»,
календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих
лояльним ставленням до влади, демократичними реформами
внутршшьоце-рковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови
богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися
з орієнтацією УАПЦ. Однак спроби злиття цих церков не увінчалися
успіхом. Десь до середини 40-х років УПАЦ самоліквідувалася.

Проте деяких єпископів УАПЦ не влаштовувала новопрактикована хіротонія,
і вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом, на грунті
«старої» благодаті, тобто з рук єпископів. Одні в Москві отримали
хіротонію з рук обновленського митрополита Антоніна (1922—1927 рр.), а
інші — з рук патріарших єпископів. Пізніше вони об’єдналися і разом з
патріаршим катеринославським єпископом утворили так звану «Благодатну
українську автокефальну православну церкву». Остання, як і УПАЦ, мала
власний синод, що розміщувався у Харкові. Наприкінці 1925 р.
«погорілківці» (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій
на Поділлі та майже стільки на Полтавщині.

З початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про
своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про
відокремлення церкви від держави, розпочинаються переслідування органами
НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і
благовісника УАПЦ В. Чехівського (1864—1938 рр.). Затримується
реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйозні суперечки між державними
органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати
ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським
єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює
самостійну «Діяльно-Христову церкву» (ДХЦ). До цієї групи певний час був
близький один з фундаторів «Живої церкви», а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М.
Мороз. «Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, — писав
митрополит В. Липківський, — стало… незадоволення, що їх не обрано до
складу ВПЦР».

Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис «Церковне
життя». Вона проіснувала до 1929 р., коли возз’єдналася з УАПЦ. У 1926
р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської
округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді
представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівництва в центрі
й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як «нелояльні», «антирадянського
змісту», нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося.

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний Собор УАПЦ. На
ньому розглядалося питання щодо «сучасного стану релігії взагалі і
християнства зокрема у світовому житті» (доповідач В. Че-хівський), про
всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість
налагодження зв’язків з нею та ін. Були також розглянуті звинувачення з
боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В.
Литовського в контрреволюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто
в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як
такий, що вона зможе втриматись не більш як 2—3 тижні; 2) участь у
нелегальних зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у
Західній Європі викреслив місце, де недоброзичливо говорилося про С.
Петлюру (1879— 1926 рр.), — цим В. Липківський начебто визнав себе
прибічником петлюрівщини; 4) що з відома митрополита представниками УАПЦ
велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було
доведено безпідставність цих звинувачень, представники адміністративних
органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним
тиском собор змушений був відсторонити В. Липківського.

1929 р. розпочалися арешти у справі так званої «Спілки визволення
України» (СВУ), по якій проходив і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р.
скликається III Всеукраїнський православний церковний собор, який
виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930р. ВПЦР повідомляє
про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з
наліпленням на них зловісних ярликів «контрреволюційних націоналістичних
релігійних об’єднань». До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до
1936 р. не стало практично жодного об’єднання УАПЦ.

Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після
Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква
— ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви
стояло на відверто антикомуністичних, антирадянських позиціях. Коли
константинопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.),
це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський
назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923— 1948) і
його брата «покірними пахолками польської влади», які «виконують все, що
вона їм накаже». Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плацдармом
для відновлення автокефалії в Україні.

У повоєнний період Українська автокефальна православна церква стає
катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще
просто єпископом) Мстиславом (1898—1993 рр.) виїжджають за кордон.
Православ’я в Україні офіційно репрезентує православна церква Київського
екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов’язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР,
призвели до зростання напруженості в православному релігійному
середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий
православний вузол, що складається з Української православної церкви
(УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан (нар. 1935
р.)), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) на
чолі з патріархом Філа-ретом (в миру — М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що
утворилася в червні 1992р. після об’єднання з частиною автокефалістів, і
Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ), яку очолював до
своєї смерті патріарх Димитрій (в миру — В. Ярема (1930—2000 рр,)), що
не підтримала цього об’єднання церков.

Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра
нараховує близько 8000 Парафій, Вони об’єднаю в 35 єпархій. УПЦ має
Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів.
Друкований орган — журнал «Православний вісник».

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 2300 парафій,
які структуровано в 28 єпархій. Три з них знаходяться на території
Російської Федерації. В структуру УПЦ КП входять: Духовна Академія,
семінарії і теологічний факультет Чернівецького університету. Київському
Патріархату належить 17 монастирів. Офіційне релігійне видання — журнал
«Православний вісник».

Українська Автокефальна Православна Церква налічує 1000 парафій,
об’єднаних в 10 єпархій.

Українська греко-католицька церква

Менш проблематичними були в Україні процеси, пов’язані з відродженням
Української греко-католицької церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в
результаті Берестейського собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ
з відродженням духовної самобутності нашого народу вимагає знань
безпосередньо передсоборних і соборних подій, подальшого буття так
званої уніатської церкви, а також перегляду її ролі в розвитку
національної самосвідомості і культури.

Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства
передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси
сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою
зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому
київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати
як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими
центрами.

Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою),
як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли
угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 рр.)
бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із
застереженням, щоб «дозволено було зберегти свій (грецький) обряд».

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила.
Данило Романович (1238— 1264 рр.), організуючи хрестовий похід
європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на
підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи
королівську корону (1254 р.).

В подальшому спроби зняття суперечностей і об’єднання православної та
католицької традицій в християнстві проводилися під час Ліонської (1274
р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на
долю християнства в Україні. Москва категорично заперечила Флорентійську
унію: прихильник унії митрополит їсидор (1436—1458 рр.) був ув’язнений.
ЇЇ перехід на месіанські позиції «третього Риму» повністю зробив
українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До
того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади.
Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ’я в Україні (Михайло
Рогоза (1588—1596 рр.)) у прийнятті нової унії і скликання з цього
приводу собору.

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 рг Хоч він був скликаний,
власне, тільки для проголошення унії, на нього поряд з прихильниками
папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поділилися на два
Собори. Члени малопредставницького уніатського Собору не припускали й
думки щодо можливості проведення спільного Собору з численними
супротивниками унії.

Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні — у
приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ,
наказав зачинити усі міські церкви Бреста.

Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після
відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з
єпископами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам
собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Володимира, Галича,
Скали, Під-гайців, Кам’янця-Подільського, Києва, Луцька, Мінська, Вільни
та ін. міст: позбавити єпископів-відступ-ників кафедр, не допустити
укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та
участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква
користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засудив проголошення
митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та
позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р. схвалив унію,
піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших
представників православної церкви, позбавивши їх сану.

Король Польщі затвердив ухвали нечисленного уніатського Брестського
собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася
Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і
фізичним тиском зовнішніх сил. Польські феодали, напучувані єзуїтами,
почали запроваджувати унію жорстокими, насильницькими методами.
Розпочалося справжнє гоніння на православ’я.

Уніатські єпископи скрізь виганяли православних священиків з приходів і
ставили на їхні місця уніатів. Братства були оголошені кримінальними
зборищами і піддавалися всіляким утискам. У православних забирали
церкви, священиків кидали до в’язниць. Уніати заволоділи навіть
київським Софійським собором. Спираючись на такий прикрий факт, сучасні
віруючі Українсько-католицької церкви за кордоном обґрунтовують своє
«право» на цей історичний пам’ятник Київської Русі, побудований
Ярославом Мудрим ще за кілька століть до унії. На Софійський собор
претендують і автокефалісти.

Однак якщо сам Брестський собор 1596 р. було проведено як насильницьку й
облудну акцію, то історичні наслідки цього були не тільки негативними.
Унія з Римом опісля певного часу дала можливість за умов силоміць
нав’язуваних латинізації та полонізації зберегти східний обряд. Це було
надзвичайно важливо, адже обряд — це не просто форма віросповідання, а
історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і
культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.

Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав
внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що
складають народ, націю, виникала потреба їх захисту.

Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки
нації. Зауважимо, що Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним
впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і
рідна мова, і національна самосвідомість.

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані «уніатські
школи» (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли у Галичині до
1939 р. Такі школи стали осередками української духовності.

Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції.
Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для
українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту.
Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади
готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська
інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське
національне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську
національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в
католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне
виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача
традицій київського християнства.

Шсля першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Завдяки
політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський
вплив у Галичині та протиставити йому місцеве населення і духовенство,
були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено
умови, сприятливі для національного відродження.

Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького
духовенства, і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті,
хто ліквідовував унію у 1946 р.: «В 19 ст. наша уніатська церква
повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона
відродила наш народ націо-нально». Що ж ми знаємо про цю діяльність
греко-католицької церкви та її ієрархів в цей період?

В 1783 р. відкривається україномовна греко-като-лицька Львівська духовна
семінарія, яка стає початком і центром національного відродження у
Галичині. В 1784 р. відкривається Львівський університет
(«все-училище»), у якому митрополит А. Ангелович (1808— 1814рр.) домігся
відкриття студій для українців їхньою мовою — з богослів’я та філософії.
В 1789 р. тут відкривається «Руський науковий інститут».

В 1816 р. перемишльський священик І. Могиль-ницький (1777—1831 рр.)
засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою
«Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду». Головним
завданням товариства була праця над удосконаленням української мови,
видання книжок рідною мовою, передусім шкільних підручників, книжи-чок
для народного читання, організація народних шкіл, щоб підняти
культурно-освітній рівень народу, який на той час перебував у
жалюгідному стані. І. Могильницький склав першу в Галичині граматику
нової української мови.

Митрополит М. Левицький (1816—1858 рр.) ще у 1816 р. створив «Товариство
галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма і освіти і
культури серед вірних на основах християнської релігії» із завданням
видавати книжки «мовою простою, уживаною по селах». У 1821 і 1830 рр. М.
Левицький видає меморіали «В обороні державного управлення і
самостійності української мови». Ним утворюються ще дві україномовні
організації — «Просвітнє товариство священиків» та «Інститут для
образованія дяко-учителів». У 1821 р. ним видано пастирський лист
кирилицею і українською мовою, через що поляки підняли такий скандал, що
митрополитові зробили зауваження з Риму.

Наведемо розпорядження ректора Львівської духовної семінарії того часу
професора теології В. Ле-вицького: «…питомцям займатися читанням
рідної історії, збиранням словника цієї мови, випрацьову-ванням
проповідей у рідній мові та виголошуванням їх до народу, перекладами
пожиточних економічних книжок або таких, які потрібні для ужитку
парафіяльних шкіл».

Не можна не згадати багатогранну, благодійну і просвітницьку діяльність
Перемишльського єпископа 1. Снігурського (1784—1847рр.), сучасника і
сподвижника І. Могильницького. Здобувши блискучу освіту (певний час був
деканом Віденського університету), 1. Снігурський упродовж всього життя
займався просвітницькою діяльністю. На ту пору видавнича діяльність у
Галичині настільки занепала, що абетки для народних шкіл вчителі та учні
писали самі, від руки, а церковні книги завозили з Почаївського
монастиря. Розуміючи нагальну потребу в організації видавничої
діяльності, 1. Снігурський 1829 р. на власні гроші викупив друкарню і
добився дозволу на заснування української друкарні в Перемишлі, де
негайно було налагоджено масовий випуск підручників для народних шкіл.
І. Снігурський матеріально підтримував і заохочував українських авторів,
виплачуючи їм гонорари з власних коштів.

Заходами І. Снігурського при Перемишльській консисторії створено музичну
школу, що започаткувала хорову музику в Галичині. Єпископ І. Снігурський
відновив діяльність в Перемишлі братства св. Миколи, яке допомагало
бідним студентам пере-мишлянської гімназії й займалося охороною
пам’ятників старовини. І. Снігурський розгорнув надзвичайно широку
благодійну роботу, в тому числі започаткував фонд допомоги вдовам і
сиротам. Його заходами у Перемишлі 1845 р. відкрито духовну семінарію,
ще одну — в Східній Галичині. Все своє майно 1. Снігурський віддав у
розпорядження собору.

Говорячи про роль греко-католицької церкви у просвіті, духовному
збагаченні народу Галичини, нагадаємо, що у її лоні зародилася славна
«Руська трійця» на чолі з відомим священиком, поетом і великим патріотом
М. Шашкевичем (1811—1843 рр.).

Важко переоцінити внесок священика греко-католицької церкви В.
Герасимовича (1870—1940 рр.) у розвиток української культури поневоленої
Галичини, який був ще й письменником, драматургом, етнографом,
перекладачем. В. Герасимович збирав народні пісні, вивчав звичаї. Його
драма «Мамона» протягом тривалого часу не сходила зі сцени театрів
Галичини і за кордоном. З-під його пера вийшло близько 30 художніх
творів та наукових досліджень. Діяльність В. Герасимовича високо
цінували І. Франко (1856— 1916 рр.), М. Грушевський (1866—1934 рр.), А.
Шепти-цький (1900-1944 рр.).

Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час «весни
народів» 1848 р. Саме духовенство створило Головну Руську Раду, яку
очолив єпископ, професор Львівського університету (пізніше митрополит)
Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Руська Рада видавала власний
друкований україномовний орган «Зоря Галицька». До створеної Головної
Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична
організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного,
культурного і соціального характеру: поділ Галичини на Східну
(українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму;
створення народних шкіл з

українською мовою викладання; впровадження української мови в гімназіях
Східної Галичини як окремого предмета; доступ української мови до
державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги, крім однієї —
Галичина так і залишилася неподіленою. Найбільшим досягненням Головної
Руської Ради є створення українських шкіл під наглядом консисторій у 12
округах Галичини.

Після 1848 р. посилився наступ польського шовінізму. Він був настільки
ефективним, що здобутки українського національного відродження,
здавалося, зведуться на ніщо. Головним об’єктом репресій стала
греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство
«Просвіта», науково-літературне товариство «Галицко-Русская Матица»,
товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це,
породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що
продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу
під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило
національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об’єктом
переслідувань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський
наступ не минув, і наприкінці XIX ст., за митрополита С. Сембратовича
(1882—1898 рр.), церква переживає справжню кризу. Здолати цю кризу,
вивести церкву на рівень нових завдань, зробити її фактом уже не тільки
національного відродження, а й національного державотворення, витворити
з неї цілком національне, українське релігійне об’єднання судилося
митрополиту А. Шептицькому.

У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша
тема. Ми ж торкнемося особистості відомого митрополита у її впливі на
розвиток національної культури західної гілки народу України.

Уже сама його поява в лоні греко-католицької церкви була сенсаційною, а
жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар’єру, маєток
— гнаній «хлопській церкві»). Особливо вражаючим було не стільки те, що
з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він
став українцем. Це стало важливим фактором піднесення національної
свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького
була скерована на піднесення моралі й духовності народу до того рівня,
на якому з’являється свідома і масова готовність до практичної роботи у
справі національного державного будівництва. А. Шептицький займався
широкою меценатською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим
митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні
та просвітні товариства, газети, часописи, масові заходи з обов’язковим
поєднанням двох початків — національного й релігійного. Ось тільки деякі
з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів «Місіонер»,
«Наш приятель», духовної семінарії у Станіславі (сучас.
Івано-Франківськ), першої української дівочої гімназії василіанок;
віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних
родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну «лічни-цю»
безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.

Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів
греко-католицької церкви є свідченням подвижницької ролі УГКЦ у житті
українського народу Галичини. Це були не винятки, а принцип в діяльності
УГКЦ. Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ
була насильницьким шляхом об’єднана з Руською православною церквою.
Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад
у західних областях України відновили свою діяльність і були
зареєстровані органами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце
проживання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван
кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з
українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний
центр і свої громади переважно в західних областях України, їх понад
3000, котрі об’єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В
УГКЦ діють 4 семінарії.

Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві
— протестантизмом. Протестантські течії (баптизм, адвентизм,
п’ятидесятники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні,
західного походження. Так, баптизм занесено німецькими колоністами, які
оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з
українців баптистську віру прийняв І. Онищенко, охрестившись вдруге. Цей
рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в
Україні (адвентисти, п’ятидесятники та ін. з’явилися пізніше).

Основним осередком протестантизму в Україні були й залишаються
західноукраїнські землі. Значна частина їхнього трудового, але
безробітного населення, як відомо, емігрувала в пошуках кращої долі до
країн Західної Європи, а здебільшого — за океан, на американський
континент, де розвивалися так звані течії пізнього протестантизму
(баптизм, адвентизм, п’ятидесятники, свідки Єгови). Українців-емігрантів
охоче залучали до сект, а після відповідної підготовки деяких з них
забезпечували грішми, літературою й відправляли на батьківщину із
завданням заснувати ту чи іншу секту.

Крім того, активну місіонерську роботу на західноукраїнських землях
провадили протестантські проповідники з Німеччини, Австрії, Угорщини.

За умов жорстокого національного гноблення, яке панувало на
західноукраїнських землях, виконання місіонерських завдань протестантів
не викликало великих труднощів. Селяни, незадоволені соціальною
політикою пануючих, офіційних церков (католицької, православної,
уніатської), на знак протесту йшли в секти. Так виникли осередки
адвентизму, баптизму, п’ятидесятництва, єговізму.

Після возз’єднання західноукраїнських земель у складі Радянської України
секти рушили на схід. Єговістам у цьому «допомогла» примусова
депортація, завдяки якій єговістські громади виникли у багатьох містах
Сибіру і Далекого Сходу за рахунок, зокрема, україномовного населення.

Протестантські релігійні громади у своїй більшості шанують закони
суспільства, беруть активну участь в його житті. Навіть єговісти і
п’ятидесятники, які раніше перебували у напівлегальному становищі,
шукають контактів, діалогу з невіруючими, з органами влади.

ІV.4. Нетрадиційна релігійність та Україна. Нині в Україні набули
поширення так звані нові культи або релігії «нового» віку. Ці
новоутворення у духовному житті суспільства у 60-і роки виникли й
поширилися у СІЛА, а згодом у Західній Європі. Дана нетрадиційна
релігійність небезпідставно може розглядатись як симптоматичний прояв
глибоких кризових процесів у масовій свідомості Заходу, як несподівані
метаморфози, що їх переживає релігія в сучасному світі. Певним чином ці
культи можна розглядати як єдину ідейно-політичну течію, як продукти
саме сучасного етапу розвитку суспільства, що породжені спільними
причинами і мають спільні характерні ознаки й особливості.

Тому є потреба в роз’ясненні широкому загалу особливостей подібних
культів, їхньої суті й проявів.

Дивні випадки, пов’язані з вірою в Бога, дедалі частіше почали
з’являтися на сторінках преси, зокрема американської. Поліцейський з
міста Арлінгтона зупиняє машину і вимагає у водія пред’явити документи,
але той заявляє, що документів у нього нема, оскільки він з Церкви
Армагедона, в якій не визнаються офіційні імена, а дату і місце свого
народження вони вказати не можуть, бо вважають себе «вічними
створіннями».

Театральний постановник з Нью-Йорка оголошує себе Христом і знаходить
багато послідовників. Коли один з них помирає, псевдо-месія протягом
трьох місяців молиться над трупом для його воскресіння.

Поліція примушує поховати небіжчика. На знак протесту «Христос»
викидається з вікна хмарочоса.

Групи молоді чекають у безлюдних місцях приходу спасителя з космосу,
інші практикують колективне бичування з метою вигнання диявола, треті
вперто відмовляються від будь-якої медичної допомоги, навіть від носіння
окулярів.

І все частіше такі факти почали втрачати характер винятковості, невинних
дивацтв. Як з’ясувалося, за останні 20—30 років у СІЛА утворилось
близько 1000 таких організацій, нерідко з найнесподіванішими і
екстравагантнішими способами поведінки і діяльності. Певна подібність
між ними дає змогу розглядати їх як конкретні форми єдиного руху,
викликаного глибокими зрушеннями в світосприйманні населення країни.

У чому ж полягають характерні спільні риси нових культів, які дозволяють
твердити про невідповідність їх традиційним релігійним течіям?

Однією з таких рис є ігнорування «респектабельних» церков, гучне
викриття їх як прислужників «духовного Вавилона». Апеляція до окремих
сюжетів та епізодів священних книг використовується скоріше як вихідний
матеріал для побудови власних фантастичних доктрин, пройнятих нестримним
самозвеличенням. Іншими словами, культи майже або зовсім не пов’язані з
уже існуючими в країні релігійними течіями. Другою властивістю є
специфічний соціальний склад. Раніше до «месій» і «пророків» головним
чином тягнулися люди з найменш забезпечених і освічених верств, особливо
літні. Останнім часом в культах більшість становлять юнаки і дівчата з
білого середнього класу, причому, як правило, ті, що мають хорошу
освіту.

Серед культів значне місце посідають «східні» групи та їхні різновиди,
які нерідко користуються у своїх побудовах «східною» (буддійською,
індуїстською) містикою.

Для цих релігійних утворень є характерним уявлення про лідера культу як
про особливого, неповторного спасителя, небесного обранця. Так, лідер
Церкви уніфікації Сан Мен Мун твердить, що він «розмовляв з учителями,
включаючи Христа, і в мудрості перевершив їх».

Засновник «Сім’ї любові» сповістив своїх послідовників, що мав
спіритичні контакти з Распутіним (1872-1916 рр.), Жанною д’Арк (бл.
1412-1431 рр.) і навіть ухитрився десь в небесах «переспати» з однією
духовною істотою жіночого роду, яку він атестував як «богиню». Не
відстають від них й інші самозвані «пророки».

Особливістю культів є також прагнення духовно і фізично ізолювати членів
общини від зовнішнього світу, відвернути їх від колишніх цінностей і
уподобань, паралізувати особисту свідомість, що досягається
різноманітними засобами психічного впливу. Характерним для культів є й
типовий спонукальний мотив у кар’єрі «месії», він вкрай тривіальний: це
— гроші. Так, «Місцева церква» тільки за обов’язкові для новообернених
платні курси щорічно одержує понад 400 тис. доларів. «Церква живого
слова» володіє маєтком в 20 млн доларів. Стільки ж одержує «Рух Харе
Крішна» від продажу своєї літератури. При цьому керівники культів не
гребують навіть експлуатацією праці своїх послідовників, позбавляючи їх
найнеобхіднішого.

Значне поширення нетрадиційної релігійності має вагомі об’єктивні
причини. Становище загострюється також екологічними проблемами. У
міжнародному житті є теж безліч проблем, що вимагають розв’язання.
Проповіді лідерів культів зводяться в кінцевому підсумку до пророкування
кінця світу. Кріш-наїти вважають сучасну епоху «залізним віком». Мун
твердить, що космічна боротьба із Сатаною, яка передує наступу «доби
завершення Нового Завіту», вже розпочалася. «Божі діти» призначили
кінець світу на 1993 р. Сьогодні вчені і політики розмірковують про
можливість загибелі людства. Ймовірно, саме тому найбільш екстравагантні
й фантастичні заяви подібного роду знаходять відгук у багатьох
американців.

Такі настрої передаються і молоді. Доречно зазначити, що «молодіжне»
забарвлення культів також має власну причину зумовленості в об’єктивному
становищі. Саме молодь передусім стикається з матеріальними труднощами.
Ще не цілком сформоване світосприйняття юнаків і дівчат найбільш чутливо
реагує на соціальну несправедливість. Вони безкомпромісні у відстоюванні
своїх ідеалів і водночас найбільш беззахисні у разі краху. Нарешті,
чимала частина молоді 60-х років пережила гостре розчарування у
наслідках своєї діяльності, що сприяло становленню і розвиткові
нетрадиційних культів.

«Пророки» і «месії» відкидають офіційну ідеологію і традиційні
віровчення, постійно викривають хиби суспільства. Але всі їхні проповіді
та викриття не виводять за межі суспільної проблематики, а є, по суті,
способом пристосування до неї. «Месіанський» бізнес має масу переваг. Не
є обов’язковими академічна підготовка або диплом. Немає необхідності в
фінансових вкладах, а матеріальні вигоди переважають будь-яку
реальність. Навряд чи якась інша робота, доступна смертному, є
престижнішою. Навіть сумнівне минуле не може служити перешкодою.

Перейдемо до змістовної характеристики окремих культів, але перед цим
дамо їхню класифікацію, зокрема для того, щоб обгрунтувати вибір
конкретних релігійних течій як об’єкта критичного розгляду. Умовно
дослідники релігій «нового віку» поділяють їх на три великі групи. До
першої відносять культи, що проголошують себе варіантами християнства і
пропонують унікальну «богоодкровенну» істину, рекламуючи власний шлях до
спасіння людства. Серед них: «Сім’я любові» («Діти Бога»), «Церква
Армагедона», «Місцева церква», «Церква уніфікації» (Об’єднана церква).
Другу значну групу становлять культи, що ведуть свій родовід зі Сходу.
Найбільші серед них: «Рух Харе Крішна» (Міжнародне товариство свідомості
Харе Крішни), «Дзен-буддизм», «Місія божественного світла», «Ананда
Марга», Віра багаї та ін. Окрему групу репрезентують об’єднання, що
займаються переважно «духовними» вправами, психотерапевтичними сеансами
і процедурами, під які нерідко підводяться релігійні спекуляції. Тут
відокремлюється Церква сайєнтології, Товариство трансцендентальної
медитації, Синанон, Біле Братство.

Рекомендуємо розглянути конкретні культи на прикладі Церкви уніфікації,
Сайєнтологічної церкви, Руху Харе Крішна та Віри багаї як найзначніших
та найвпливовіших сект, що з’явилися й в Україні.

Церква уніфікації. Жодний релігійний культ у СІЛА не збуджує стільки
пристрастей і дискусій, як Церква уніфікації. Послідовники цієї церкви
(му-ніти — за ім’ям керівника Муна) постійно тиняються на аеродромах,
вокзалах і вулицях, продаючи квіти, солодощі, морозиво або жебракуючи,
щоб дістати матеріальні засоби для «об’єднання людства в єдину
божественну сім’ю». Глава церкви Сан Мен Мун давно стоїть у ряду
знаменитих фігур. Докладніше зупинимося на історії цієї особи.

Народився Мун на півночі Кореї 1920 р., одержав освіту в
пресвітеріанській місії. Пізніше відвідував церкву п’ятидесятників. У
Великодню неділю 1936 р., як твердить Мун, відбулася його зустріч з
Ісусом Христом, який признався, що місія, яку він взяв на себе близько
2000 років тому, не вдалася, і Мун повинен її завершити. Наприкінці 40-х
років Муна засуджено за зґвалтування. Під час Корейської війни його
звільнено американськими військами. Він втік до Південної Кореї, де і
заснував «Асоціацію святого духа для уніфікації світового християнства»
(скорочено — Церква уніфікації). 1955 р. Мун потрапляє на лаву підсудних
за те, що практикував в общині ритуальний секс; проти нього свідчило
півтора десятка жінок. З однією із спокушених ним студенток для
припинення скандалу він змушений був одружитися.

1973 р. Мун прибув у СІЛА, щоб поширити своє вчення, викладене у книзі
«Божественний принцип». Мун вважає сім’ю творінням нечистої сили,
оскільки Єва согрішила (в буквальному й побутовому розумінні) з сатаною,
що прийняв було вигляд змія, і прирекла людський рід на довгі
страждання. Христос (другий Адам), як і наші прародичі — Адам і Єва,
народжений безгрішним, але не встиг виконати свою місію — вступити у
шлюб з ідеальною земною жінкою і породити очищених від гріха
«досконалих» дітей. Оскільки Мун також безгрішний, то разом зі своєю
дружиною він складає справжню сім’ю. Тільки вступивши до неї, людина
може врятуватися. А справжні батьки і родичі є представниками
сатанинського, гріховного світу. І хоча Мун не бере прямої участі у
створенні «досконалого» потомства, він визначає сумісність молодих людей
один до одного в сексуальних стосунках і проводить масові шлюби, причому
деякі молодята зустрічаються за кілька днів до весілля, а деякі
спілкуються через перекладача. Свою книгу Мун афішує як «Завершений
заповіт», що містить відкоригований план спасіння. Проте провідні
американські теологи рішуче відкидають причетність вчення Муна до
християнства та його витоків. Особливо енергійно його критикують
іудаїсти, вказуючи на наявність відверто антисемітських висновків у його
творі.

Способи і методи мунітів щодо залучення нових членів секти різноманітні.
Серед них — спеціальні місіонери, які можуть підійти до людини на вулиці
й заговорити з нею про все, що її цікавить, — спорт, політику, релігію,
їхня тактика полягає в тому, щоб завоювати увагу й довір’я. Вони здатні
загіпнотизувати людину, після чого вона поступово втрачає свою
особистість і стає психологічно беззахисною. В мунітів у цьому процесі
особливу роль відіграють багатогодинні лекції, коли на слухачів
цілеспрямовано діють повторення, монотонність і ритм. Це ті самі
фактори, які присутні й у техніці гіпнозу. Методика обробки новачка,
впливу на його світовідчуття полягає в такому: на нього «навалюються»
виснажливі, часто повторювані заходи, що викликають особливий
гіпнотичний стан, при якому стираються колишні інтереси, тривоги,
бажання, цілі — вкрай ослаблюється той психологічний панцир, який раніше
захищав людину від некритичного сприйняття чужого впливу.

Особа опиняється серед людей, які впевнено розмірковують про вищі істини
і прозріння, про заповітні проблеми, що хвилюють її на шляху їхнього
розв’язання. Навколо себе вона бачить мунітів з не-змінно сяючими очима,
які ніби уособлюють радість прилучення до якихось загальних інтересів,
до «вищої мети». Новачку навіюють, що з ним незабаром станеться
надзвичайне — вирішальний прорив у раніше прихований від нього сенс
існування, коли виявиться, що все минуле було безбарвне, бездуховне,
несправжнє. Саме за умов психологічної беззахисності й зростаючого
натиску виникає відчуття, що немає повернення до колишнього світу.
Причому техніка залучення людей у секту з кожним роком стає дедалі
витонченішою; на сьогодні існує цілий штат справжніх професіоналів
психічного і духовного маніпулювання.

Є у вченні Муна й особливість, що пояснює його привабливість для молодих
американців. Усю «теологію» Церкви уніфікації проймає особливий інтерес
до суто інтимних стосунків біблійних персонажів, до проблеми «чистоти
крові» та її перетасування у наступних поколіннях. На ранніх етапах
проповідницької діяльності Муна ця ідея була висунута, очевидно, для
оправдання його вправ на своїх послідовницях. Однак в «Божественному
принципі» ідею очищення крові вже представлено провіденціальною метою
людства, як головний інструмент «спасіння», яке досягається лише у межах
«справжньої сім’ї»». Врятуватися, переконує дана церква, можуть тільки
люди, які перебувають у «справжній сім’ї» та в сексуальній гармонії між
собою. А цю «гармонію» і «сумісність» здатний визначити лише справжній,
фактичний «отець» Мун. Звідси — обряди масових шлюбів, що справляють
глибокий емоційний вплив і подібні до військових парадів. Так, 1 липня
1982 р. у Нью-Йорку було повінчано 2075 пар. Така вульгарна
інтерпретація священного писання виявилась досить ефективною для
експлуатації духовних пошуків молодих американців.

Що ж у кінцевому підсумку стоїть за специфічною «теорією» і практикою
«Церкви уніфікації»? Як і в більшості інших культів, спонукальним
мотивом виступають гроші, прагнення будь-якою ціною добитися фінансового
успіху. Мун урочисто оголошує: «Месія повинен бути найбагатшим. Тільки
він здатний володіти усім. Поки він цього не досягне, ні він, ні Бог не
будуть щасливими». Доречно зазначити, що ця мета досягається передусім
за рахунок жорстокої експлуатації рядових віруючих. Один з колишніх
помічників Муна звинуватив 1979 р. «церкву» в нещадній експлуатації
людей, твердячи, що тисячі мунітів, які щоденно працюють на вулицях,
приносять «отцю» 200 млн доларів на рік. Керівництво «церкви» з
обуренням це заперечило, бо 1978 р. її прибуток, мовляв, становив «лише»
20 млн доларів, а 1985 р. — тільки 8 млн доларів. Перевірити всі ці
цифри дуже важко, але цілком зрозуміло, що «Церква уніфікації» володіє
величезними сумами. Тільки в Нью-Йорку їй належить маєток вартістю 17
млн доларів, а також 10-мільйонна власність у сусідньому Теритауні. Крім
цього, секта володіє багатомільйонною нерухомістю в ряді інших штатів.
Глава церкви живе у особняку вартістю 625 тис. доларів, має дві яхти, а
його власний маєток оцінюється в 11 млн доларів. Крім того, в Південній
Кореї Мун володіє багатьма підприємствами, в тому числі військовими.

В Україні рух з розповсюдження ідей Сан Мен Муна виник ще в 70-х роках.
Своє організаційне оформлення Церква уніфікації розпочала на початку
90-х років. Е громади існують в Києві, Харкові, Донецьку.

Рух Харе Крішна — один з численних східних культів, що поширилися
останнім часом на Заході. Зацікавленість орієнтальною містикою була
викликана піклуванням про здоров’я, бажанням засвоїти й використати
рекомендації щодо дієти, дихання, фізичних вправ, методів психологічного
контролю і психотерапевтичних процедур.

Пошуки надійних духовних і моральних цінностей, відповідей на питання
щодо сенсу людського існування також зумовлюють інтерес до нетрадиційних

східних трактувань. Щоб показати невипадковість звернення до релігійного
досвіду Сходу, стисло розповімо про дзен-буддизм, привабливий для
західного обивателя сумішшю елементів аскези (помірності, аскетизму),
мистецтва, поезії, чайної церемонії та своєрідної філософії. Прибічники
дзен-буддизму мало цікавляться теоретичними філософськими питаннями.
Головне для них — медитація, що розглядається як розумова дія, яка
приводить психіку людини у стан глибокої зосередженості, що знімає
крайню емоційну напругу, уповільнює реакцію, позбавляє медитуючого
негативних переживань. Прибічники цього культу повинні засвоїти
своєрідну техніку медитації, що складається з кількох стадій.
Першочергова роль відведена духовному лідеру, який разом з учнями живе в
комуні й контролює строге дотримання регламентації життя, проводить
медитативні сеанси. Члени общини разом харчуються, спілкуються, тут
проголошено рівність статей, утверджується цінність сім’ї, але на
першому місці повинні стояти общинні інтереси на противагу
індивідуалізму, егоїзму, роз’єднаності суспільства. Дзен-буддисти не
проголошують метою перебудову існуючого суспільства, а прагнуть шляхом
масового впровадження містичного медитування змінити свідомість людей.

Рух Харе Крішна виявився цілковито незвичним для західної культури з
погляду не тільки ідеології, а й зовнішніх проявів. Наприкінці 60-х
років на вулицях американських міст з’явилися групи людей в екзотичному
одязі, що співали ритуальних пісень й пританцьовували під звуки флейти,
цимбал і бубнів. Чоловіки — з виголеними головами, з косичкою ззаду,
одягнуті в дхоті, жінки — у довгих хустках і сарі. Це були прихильники
«Міжнародного товариства свідомості Крішни» («Рух Харе Крішна»),
заснованого 1966 р. у Нью-Йорку вихідцем з Індії Абхай Ширан Де
(1896—1977). Він народився в Калькутті, вивчав у місцевому університеті
англійську мову, філософію і економіку. Потім служив у хімічній фірмі,
займався торгівлею. 1954 р. залишив дружину і п’ятьох дітей, став ченцем
і повністю присвятив себе служінню Крішні. Під чернечим ім’ям
Бхактиведанта Свамі Прабхупада 1966 р. він прибув у СІЛА, маючи при собі
сім доларів і власний переклад «священного писання крішнаїтів». 1977 р.
помер дуже багатою людиною, яка користувалась усіма благами життя.

Протиставивши власні погляди західним цінностям і способу життя,
Бхактиведанта Свамі Прабхупада здобув багато прибічників серед молодих
американців з середнього класу, які становлять в общинах крішнаїтів
більшість. Розглянемо ідеологію крішнаїтів, щоб пояснити феномен їхньої
популярності.

Віровчення і культ «Руху Харе Крішна» грунтуються на індуїзмі та
буддизмі. Рядовий крішнаїт, як правило, далекий від
філософсько-релігійних ідей індуїзму. Від нього вимагають лише не
вживати наркотики, алкоголь і тютюн, бути вегетаріанцем і промовляти
мантри (молитви) та гімни. Крішнаїтська свідомість ніби існує всередині
кожної людини, її необхідно збудити. Спираються крішнаїти на
«Бхагавадгіту» («Пісню бога»), яка є частиною давньоіндійського епосу
«Махабхарата» і вважається складеною з висловлювань Крішни на
філософські теми. В ній стверджується, що все існуюче — лише видимість,
у тому числі й наслідки праці людини, які належать Крішні. Людина
повинна виконувати свій обов’язок, але бути байдужою до його кінцевого
результату, тоді вона перебуває в єдності з волею Крішни. Це рятує
послідовника від сансари (мандрівки) і приводить до злиття з божеством.
Спеціальне поклоніння Крішні ввів у XV—XVI ст. гуру (вчитель) Чайтанья,
який твердив, що необхідно багаторазово повторювати ім’я Бога для того,
щоб він надав спасіння. Тоді ж було впроваджено мантру, що складалася з
повторення в різному порядку трьох слів: «харе», «крішна», «рама». Цю
мантру крішнаїт повинен щоденно повторити як мінімум 1728 разів, на що
потрібно близько шести з половиною годин. Багаторазове повторення мантри
нібито приводить людину до екстазу, що вважається звільненням від тіла і
поринанням у чистий дух. Посвячений повинен постійно виговорювати,
співати — «вібрувати» «священне ім’я бога». Свій дім він повинен
перетворити в дім Крішни, мати в ньому зображення Крішни, освячене
духовним вчителем, постійно молитися йому всією сім’єю.

Послідовник вчення «свідомості Крішни» повинен відмовитися від усіх
світських інтересів, суспільних обов’язків. Половину свого прибутку він
повинен віддати «служінню Крішні і його підлеглим». Категорично
забороняється їсти і спати більше, ніж необхідно. Прагнення до
накопичення, навіть розмова про матеріальні предмети, світські інтереси,
спілкування з людьми, які не цікавляться «свідомістю Крішни»,
сприймаються як серйозне порушення «відданого служіння». Щоправда,
керівники секти ніколи не відмовляються від володіння «мерзенним
металом». Щодо організації «Міжнародне товариство свідомості Крішни», то
вона є одним з найбільш багатих центрів нетрадиційних культів. Виторг
від продажу книг і перекладів Прабхупади, журналу «Назад до
божественності» становить щорічно понад 20 млн доларів. Великий прибуток
приносять рядові крішнаїти, які цілими днями жебракують на вулицях міст.

Число членів «товариства» швидко зростає. 1973 р. воно становило близько
3 тис., а 1982 р. — вже 12 тисяч віруючих, які проживають у релігійних
общинах, не враховуючи великої кількості «парафіян», що мешкають поза
комуною, але щоденно беруть участь у її заходах (так, у СІЛА їх
налічується на кінець 90-х років близько 100 тисяч). «Рух Харе Крі-шна»
має магазини і ресторани дієтичної їжі, велику кількість процвітаючих
підприємств, на яких майже безплатно працюють члени «товариства». На
шести сільськогосподарських фермах площею від 100 до 1500 акрів також
експлуатується праця рядових кріш-наїтів. «Товариство» має 11 будівель в
Лос-Анджелесі, 14-поверховий «храм» у центрі Нью-Йорка.

З метою збереження і зміцнення «Міжнародного товариства свідомості
Крішни» престарілий Прабху-пада встановив адміністративну Раду з 11
гуру, які управляють крішнаїтами в різних регіонах світу. Всі керівники
— американці або європейці, серед них — жодного уродженця Індії. Головою
американських крішнаїтів став колишній докторант-історик Колумбійського
університету Кіртананда Свамі. Частину Європи, в тому числі Східну, веде
американський громадянин Роберт Кампаньола, що проживає у ФРН.

В крішнаїтських ашрамах (общинах) панує специфічний деспотизм, не тільки
фізичний, «зовнішній», а й «духовний», «внутрішній». Віруючий
зобов’язаний без розмірковувань підкорятися духовному наставникові.
Вільного часу протягом доби у нього немає ані хвилини, він постійно
зайнятий декламацією мантр, випрошуванням пожертвувань для общини,
різними господарськими роботами. Щоб у людини не виникало думок, що
відвертають від спілкування з богом, її ні на хвилину не залишають одну.
Просту вегетаріанську їжу дають два рази на день, для сну відводиться не
більш як 4—5 годин на добу.

В Україні перші громади крішнаїтів з’явилися у 80-х роках і діяли
спочатку нелегально. Від 1990 р. діяльність Міжнародного Товариства
свідомості Крішни легалізовано. А у 1995 р. офіційно зареєстрований
Всеукраїнський центр громад свідомості Крішни складається з 32 об’єднань
і діє практично в усіх областях України.

Церква сайєнтології. Слово «сайєнтологія» в перекладі означає
«науковчення». Коротко зупинимося на проблемі співвідношення науки і
релігії. Ми звикли вважати їхні співвідношення взаємозапереченням, хоча
в дійсності справа набагато складніша. Майже всі сучасні релігії
прагнуть використати наукові досягнення у власних цілях. Особливо це
добре помітно в сфері медицини. В СІЛА неодноразово з’являлися самозвані
лікарі духовних і фізичних захворювань, які твердять, що нібито вони
досягли гармонії у єднанні розуму і віри, науки і релігії. Так, ще 1875
р. засновано церкву Християнської науки. У 20—40-х роках нашого століття
поширилося вчення «святого отця», який регулярно інсценував сеанси
«чудесного зцілення». Керівник лабораторії психологічних досліджень у
Лос-Анджелесі винайшов «прилад» під назвою «аль-фа-вимірювач», який
нібито допомагає тому, хто звернеться до нього за допомогою, досягти
успіху в житті, позбавитися від стресів, пізнати всі таємниці буття.

Те, що подібні «цілителі» мали певні успіхи, є цілком закономірним, якщо
врахувати, що зростають «зі швидкістю злітаючої ракети», за виразом
американських експертів, алкоголізм і наркоманія. Кваліфікована медична
допомога, в тому числі психотерапевтична, що необхідна при подібних
захворюваннях, коштує досить дорого й є доступною далеко не кожній
людині. От вони й звертаються за допомогою до «наставників» і
«цілителів», які навіюють їм віру в благополучний кінець усіх хвороб, а
разом і віру в успіх, не бентежачись з того, що вірогідність як першого,
так і другого більш ніж сумнівна.

Зазначимо, що ідея лікування за допомогою містичних заклинань та
магічних дій не змогла б довго утриматися в історії суспільства, якби
так чи інакше не підтверджувалася випадками «чудесних зцілень», що
вимагає з’ясування їхньої природи. Річ у тому, що практика психотерапії,
лікування гіпнозом, навіюванням, яка сьогодні набула значного поширення
і серйозних наукових обгрунтувань, пояснювалася свого часу
«месмеризмом», тобто псевдонауковими, спіритуалістичними доказами.
Інакше у XVIII ст. і не могло бути, коли наука про людину робила тільки
перші кроки.

Суть психотерапевтичного впливу полягає в тому, щоб пацієнт виступав не
як пасивний об’єкт зовнішнього (фізичного, фармакологічного тощо)
впливу, а міг би мобілізувати на боротьбу з хворобою всі свої внутрішні
сили, глибинні регулятивні можливості центральної нервової системи, не
досить вивчені й сьогодні. Ще донедавна гіпнотичне навіювання виявлялось
найбільш ефективним, якщо воно проводилось від імені надприродних сил і
утвердження волі всесильного бога, служило «граничною» підвалиною для
надії, переконання, віри й уповання.

На цих же підвалинах тримається світогляд «церкви сайєнтології», яка
прагне синтезувати дві речі: основи природничо-наукових знань у галузі
психології та психотерапії й релігійні уявлення. Це дозволяє
використовувати релігійні забобони і нечітку свідомість людей, обтяжених
власними психологічними слабкостями. Водночас сайєнтологічна церква, що
виникла внаслідок певних віянь, заслуговує на детальніший розгляд
притаманних їй властивостей, як одна з найбільших і найвпливовіших
організацій нетрадиційної релігійності.

Засновник «церкви сайєнтології» Лафаєт Рональд Хаббард народився 1911 р.
в американському штаті Небраска. В роки другої світової війни він був
мобілізований у воєнно-морський флот і брав участь у Філіпінській
кампанії. Після демобілізації він пробував свої сили на літературній
ниві, опублікувавши кілька фантастичних романів. Однак прибутки від цієї
діяльності не задовольнили колишнього морського офіцера, і 1949 р. на
лекції в Нью-Йорку він, за свідченням часопису «Тайме Мегезін», заявив:
«Смішно писати, одержуючи пенс за слово. Коли хтось дійсно хоче заробити
мільйон доларів, то кращий шлях — заснувати власну релігію».

Десь через рік було опубліковано книгу Л. Р. Хаббарда «Діанетика: наука
про душевне здоров’я». Мозок представлений у цій книзі як хороша
лічильна машина, котрій потрібний правильний детектор, який допомагає
виліковувати психози, неврози і підвищувати «коефіцієнт
інтелектуальності». В книзі роз’яснювалося, що діанетика володіє
психотерапевтичною технікою, за допомогою якої можуть бути вилікувані
всі неорганічні захворювання мозку і всі психотерапевтичні хвороби.
Одночасно з виходом «Діанетики» Хаббард зумів організувати широку мережу
психотерапевтичних сеансів, обіцяючи корінне поліпшення і удосконалення
духовних здібностей.

Проте Хаббард не зупиняється на організації банальних лікувальних
сеансів, оточуючи їх глибокодумними розмірковуваннями й ритуалами,
повними позаземної таємниці. Через чотири роки у Вашингтоні з’являється
Основоположна церква, створена послідовниками Хаббарда, яких західна
преса того часу характеризувала як «групу псевдонаукових містичних
фанатиків».

Зупинимося на теорії Хаббарда, що являє собою суміш уривчастих
відомостей про комп’ютерну технологію з поверховим уявленням про буддизм
та індуїзм і з практикою східних релігійних наставників (гуру). Згідно з
теорією, можна відкрити єдину причину психозів, неврозів, насильств і
розладу в соціальному житті, а також — у нежитті. Причина полягає у
невмінні управляти роботою власного мозку, нерозумінні його
«божественної сутності». Кожна подія в житті індивіда, згідно з
Хаббардом, нібито вкладається в мозаїчну структуру головного мозку.
Неприємні події, невдачі, страхи, розчарування тощо не вписуються
повністю в цю структуру, випадають з неї і з-під влади індивіда, але
опісля виявляються у формі ірраціональної поведінки, що не відповідає
ситуації. Лікування передбачає виявлення таких подій (вульгаризована
техніка психоаналізу), потім їх локалізацію шляхом виявлення
«електропсихометра» або «Е-вимірювача» Хаббарда, їхніх відбитків
«енграм» і, нарешті, нормалізацію розумової діяльності, емоцій, волі.

Створений Хаббардом прилад («Е-вимірювач») складається з гальванометра,
здатного фіксувати електропровідність шкіри, що змінюється від певного
стану індивіда, і батарейки, з’єднаної з двома бляшанками, що пацієнт
бере в руки. Для досягнення мудрості, хорошого здоров’я і найвищої
духовної досконалості застосовуються сеанси «обробки» або
«прослуховування». При цьому людина сідає навпроти інструктора і
з’єднується з «Е-вимірювачем». Інструктор ставить різні запитання,
пов’язані з минулим людини, яка на них відповідає. Вважають, що різке
відхилення стрілки засвідчує крайнє збудження клієнта, викликане
«усвідомленням» умов, за яких вона колись дістала психічну травму. Ці
відкладені в свідомості колишні хворобливі досвіди, душевні потрясіння
Хаббард назвав «енграмами». Для їх усунення прослуховувач (інструктор)
повторює запитання, доки прилад не покаже, що реакція стала «нормальною»
і відповідь не пов’язана з хворобливим станом психіки. Оскільки у житті
людини є чимало складностей, то така практика може розтягуватися на
багато місяців і навіть років. Сама людина без допомоги сайєнтологіч-ної
церкви, мовляв, не здатна ні зрозуміти джерело «енграм», ні позбавитися
їх. Вони отруюють її душевне здоров’я.

Хаббард постійно твердить, що виходить із суто наукових методів. Однак
він жодного разу не зміг представити достовірних доказів. Звичайно, в
деяких випадках подібні сеанси, особливо спочатку, справляють
благотворний вплив на стан людини: вона відчуває душевний спокій,
позбавляється колишньої нервовості, невиразного неспокою тощо. Тому наше
завдання й полягає в тому, щоб пояснити механізм дії подібних процедур.
Зазначимо, що маніпуляції послідовників Хаббарда відтворюють розроблену
3. Фрейдом теорію психоаналізу, але в граничне спрощеній і
вульгаризованій формі. Йдеться про розуміння несвідомого, про душевні
травми, про причини неврозів, про вплив дитячих переживань на психіку
дорослої людини й т. п. Головне полягає в тому, що Хаббард так чи інакше
відтворює принципову схему сеансів психотерапії, практиковану 3. Фрейдом
і його послідовниками: вишукування причин неврозу, виведення колишнього
досвіду на рівень свідомого, терапію словом. Тому в тих випадках, коли
сеанси клінічно показані для певного захворювання, вони неодмінно
справлять благотворний вплив.

1955 р. Хаббард проголосив себе пророком вчення про «тетана», особливого
духа, який після смерті людини переселяється до іншого тіла, і про
«тета», духовну першооснову руху і розвитку неживої матерії.

Це, безперечно, відкрите опошлення буддизму, його складної релігійної
доктрини. З нього Хаббард бере, вульгаризуючи при цьому, одне з
центральних положень — уявлення про вічне переселення душ, або
ін-карнацію. Використання буддизму пояснюється не тільки тим, що він на
той час входив у моду, а й тим, що вчення про інкарнацію дозволило
надати тривіальній психотерапевтичній практиці космічні виміри.

Справді, енграми почали тепер вважатися не просто психічними травмами,
набутими у буденному земному існуванні, а душевними рубцями, надбаними
за усі минулі втілення «тетана». Тим самим «Е-ви-мірювач» набуває
принципово нового значення — не як скромний інструмент врятування
«одноразового» людського існування, а як єдиний спосіб ліквідації в
усьому Всесвіті болючих наслідків коловороту «тетанів».

Керівники «Церкви сайєнтології» запрошують віруючих особисто випробувати
їхню цілющу дію. Вони уникають виступів з критикою інших релігійних
течій, а від людини, що прилучається до її «лікувальних програм», не
вимагають розриву із своєю колишньою вірою. Віротерпимість пояснюється
місіонерськими міркуваннями. Віровчення, догматика не відіграють в
сайєнтологічній церкві вирішальної ролі, це лише вихідний пункт для
атаки на людську свідомість, для якої застосовується витончена
психотехніка.

У повсякденній діяльності церква сайєнтології — це воєнізована
організація, з ретельно відпрацьованою технікою вербування, жорсткою
ієрархічною структурою, деспотичними порядками, покликаними утримувати
паству в межах казарменої дисципліни. Вербуванням нових «пацієнтів»
займаються спеціально підготовлені місіонери. Людині, яку вдається
зацікавити, пропонують на вибір різноманітні програми Церкви. Всі вони
платні, перші шість сеансів звичайно коштують 70 доларів. Дальші
«прослуховування» значно підвищуються в ціні. Прибутки приносить продаж
«Е-вимірювача» — по 800 марок за одиницю (його собівартість 60 марок) і
продаж творів Хаббар-да, що принесло 1979 р. церкві тільки у ФРН

15 млн марок (за повідомленням журналу «Штерн»). Крім того, керівництво
«церкви сайєнтології» експлуатує своїх рядових членів, примушуючи їх
працювати на свою користь безкоштовно або за гроші. В результаті Церква
володіє величезними коштами. 1959 р. Хаббард придбав у Англії розкішний
маєток, який спочатку належав індійському магараджі, і переніс туди свою
штаб-квартиру. 1977 р. за свій будинок у Голлівуді він заплатив 5,5 млн
доларів; в Кліу-тері (Флоріда) придбав розкішний готель, перетворений у
тренувальний центр для інструкторів найвищого рангу. 1983 р.
американський журнал «Тайм» писав, що власність «церкви сайєнтології»
становить понад 280 млн доларів.

Л. Хаббард нібито володіє особистим майном у 7 млн доларів. Одним з його
придбань е флотилія океанських кораблів. Лідери сайєнтології заявляють
про більш ніж 4 млн своїх послідовників, про 22 церкви і 100 місій у 33
країнах. Близько мільйона послідовників є прямими членами церкви, вони
регулярно роблять внески, відвідують різноманітні курси і «класи»,
поширюють книги і брошури Хаббарда, вступають у контакти з її центрами,
сподіваючись надолужити здоров’я, купують сайєнтологічну літературу,
користуються препаратами на зразок таблеток діанезину, які нібито
підвищують життєвий тонус.

У січні 1986 р. Л. Р. Хаббард помер, але історія однієї з найчисленніпшх
і найскандальніших сект нашого часу на цьому не закінчилась. Його
нащадки, які, прагнучи слави й наживи, продовжують експлуатувати
створену ним організацію, — типовий продукт кризових процесів, що
відбуваються у сучасному суспільстві. Саме це спричиняє діяльність
прихильників сайєнтології і в Україні, котрі поки що організаційно не
визначилися.

Щось подібне до сайєнтології лягло в основу руху фанатичних
послідовників «Білого братства», або так званого вчення «Юсмалос», що
передбачає Божественну програму фохатизації Землі (фохата — світлова
енергія кванта). Автор-конструктор всього цього — киянин Юрій
Кривоногов, він же пророк Юоан Свамі, твердить, що це «наука про Світло,
про устрій Світу, всієї Системи Світобудови, про Любов Господню, про
Перетворення і фохатизацію людства…» Мовляв, вчення включає: «уявлення
про Верховну Особу Бога, новий часовий виток, у який входить планета
Земля; перевтілення Божественних Монад; прийдешнє; тонкий ангельський
світ; перетворення землян; розкриття Закону Вічності; мікроструктуру
аури людини; діагностику стану душі й тіла; езотеризм
Кос-мічно-Божественної програми Юсмалос» тощо. Для обернених у віру
Кривоногова людей сучасне суспільство взагалі не існує, бо, за
настановою їхнього «пророка», складається лише з
«хулителів-безбож-ників», які тільки й думають, щоб швидше знищити
найсвітліше божество юсмаліан — Марію Деві Хрис-тос. Марія Деві — в миру
М. Цвигун — лікар-терапевт за фахом, приєдналася до вчення, залишивши
сім’ю і ставши дружиною Ю. Кривоногова. Вони зібрали до 2-х тисяч
активних членів братства, які почали проводити діяльність
антисуспільного спрямування. Вона була припинена правоохоронними
органами, а після суду керівників братства було засуджено.

Віра багаї — релігія послідовників Багаулли, ім’я якого перекладається
як «Слава Господа». Виникнувши 1844 р. в Ірані, ця релігія сьогодні
об’єднує до семи мільйонів чоловік, котрі живуть у 232 країнах і за
географічною поширеністю посідає друге місце у світі після християнства.
Багаїстську літературу перекладено приблизно на 800 мов світу.

Засновником основних положень Віри багаї вважається ширазький торговець
Алі Мухаммед, який 22 травня 1844 р. створив так звану Декларацію Баба,
де проголосив початок нової ери в історії людства. Слово «Баб» на
арабській значить «ворота», тобто Баб заявив про себе як про ворота
нової ери світу і всесвітнього братства. Його місія — випередити появу
іншого, більш вагомого Посланця, який об’єднає всі народи й установить
на Землі справедливий і вічний мир.

Через сорок днів у Баба з’явилися послідовники, які почали поширювати
його вчення по Персії, підготовляючи людей до приходу того, кого відкриє
Бог. Послідовниками Баба стають кілька відомих вчених і авторитетних
релігійних діячів. Це викликало незадоволення правлячої верхівки, яка
почала переслідувати бабітів. Самого Баба було страчено 9 липня 1850 р.

Через два роки після страти Баба у бабітів з’явився лідер під ім’ям
Багаулла. Він народився 1817 р. в одній з найвідоміших сімей Тегерана. З
дитинства Багаулла був оточений багатством, комфортом і розкішшю. Як
твердять його прихильники, свої надзвичайні знання він одержав від
природи, а не від вчителів і книг. Дуже любив птахів, дерева, квіти і
віддавав перевагу життю за містом, а не в палаці. Багаулла витрачав
гроші не на задоволення, а на допомогу бідним. Його дружина також
походила з багатого роду, але подвір’я їхнього палацу завжди було
відкрите для бідних. Історія життя і проповідницької діяльності
засновника Віри багаї стверджує, що бідні люди прозвали Багауллу і його
дружину «Батьком і Матір’ю бідних».

Багаулла активно підтримував бабітів і за це врешті-решт опинився у
в’язниці. Саме там йому було явище, яке відкрило йому, що він — «Той,
Кого відкриє Бог», той «Посланець», про прихід якого пророкував Баб.

Публічне проголошення, що Багаулла є Помазан-ником усіх релігій, що Віра
його належить всьому людству, що новий день займається над історією
цивілізації, було зроблено вже після його звільнення у Багдаді, в саду
Різван, протягом дванадцяти днів, з 21 квітня по 2 травня 1863 р. Цей
період увійшов в історію як свято Різван, яке кожний рік відзначається
прихильниками багаїзму у всьому світі на перший, третій і дев’ятий день
травня.

Подальший шлях Багаулли знав як злети, так і падіння, як визнання його
вчення, так і неприйняття.

Після того як 29 березня 1892 р. Багаулла помер, залишивши після себе
більше 100 книг, головною з яких є «Кітаб-і-Агдас» («Найсвятіша Книга»,
бл. 1872 р.), його послідовникам було проголошено духовний заповіт. В
ньому старший син Помазанни-ка — Абдул-Баха — призначався Головою Віри
багаї і єдиним інтерпретатором вчення Багаулли. Абдул-Баха займався
активним місіонерством у всіх куточках світу. В вересні 1911 р. відбувся
його перший виступ у лондонській церкві Сіті Темпль. Протягом наступних
років Абдул-Баха мандрує по Європі й Америці, пропагуючи вчення Багаї. З
його ім’ям пов’язується боротьба за збереження єдності вчення Багаї, з
початком побудови адміністративної структури Багаї.

Певну оригінальність мають віровчення і культ Багаї. В них центральне
положення займає принцип єдності людства. В ході свого соціального
розвитку людство проходить різні стадії, подібно до того, як людське
тіло проходить різні етапи фізичного розвитку. За стародавніх часів люди
жили ізольованими сімейними групами. Згодом ці групи перетворилися на
племінні одиниці, з яких вийшли міста-держави, а потім і нації. Світова
єдність, вчить Багаулла, є останньою стадією соціального розвитку
людства на його шляху до зрілості.

Світова єдність стосується кожного, жодна людина не може залишитися поза
нею. При цьому єдність, до якої йде людство, є єдністю у її розмаї, в
межах якої, як вчить Багаулла, будь-яка група людей може знайти
найкращий вираз своїх прагнень та ідеалів. В той же час кожна група,
кожний народ можуть використовувати здобутки, спадщину й ідеали інших.

Єдність світу буде досягнута, коли кожна окрема людина визнає єдність
людства як центральний духовний принцип сьогодення. Ця єдність не буде
введена якоюсь могутньою групою зверху, а поступово розвиватиметься в
людській свідомості доти, доки люди не визнають, що «світ — єдина країна
і всі люди — її громадяни» (Багаулла).

Послідовники Віри багаї вірять, що всі великі релігії світу божественні
за походженням. Всі вони були повідомлені Богом в його Об’явленнях, в
різних місцях і в різний час. Жодна епоха, вважають багаї, не ;
залишалася без керівництва Бога, який керує через ‘ своїх Посланців,
їх поява на Землі — подія настільки : рідкісна, що людству відомо
лише кілька імен: Кріш-[ на, Мойсей, Зороастр, Будда, Ісус,
Мухаммед, Баб, Багаулла. Кожний з них створив релігію і надихнув до
розвитку самостійну цивілізацію. Сучасний при-: хильник багаї
описав єдність Пророків так: «Вчення Мойсея як бутон, вчення Христа —
квітка, вчення Багаулли — плід. Як квітка не вбиває бутон, так і плід не
губить квітку. Вони не руйнують, не протистоять одне одному… Кожне
нове Одкровення є втіленням попереднього. Вони лише різні стадії єдиної
Релігії».

І Багаї шанують засновників всіх світових релігій і вважають Святі
книги цих релігій священними. Багаулла вважається ними останнім за часом
Пророком Бога на Землі. Його місія — реалізувати єдність релігій світу.
Віра, вчить він, є найперший фактор миру і дійсного прогресу людства.
Між нею і наукою існує ; гармонія. Істинна віра і істинна наука не
суперечать одна одній. Перша — необхідний помічник у духовному
зростанні, а друга — засіб матеріального прогресу. Сучасники піддавали
знущанню і запереченню не лише засновників релігій, а й піонерів науки.
Тому, за Багауллою, істинна цивілізація стане можливою лише тоді, коли
людство усвідомить необхідність як релігії, так і науки.

На думку багаї, кожна людина має право вирішувати самостійно, звертатися
чи ні їй до Бога. Усякій індивідуальності притаманна найвища духовна
природа, яку необхідно розвивати для того, щоб пізнати Бога і любити
Його. Але кожна людина має й іншу природу — фізичну, тваринну; Багаулла
вчить, що тіло людини повинно підпорядковуватися її душі. Найвища
радість людини — в духовному, а не фізичному задоволенні. Якщо людина
весь Час робить погане, то це означає, що її тваринна натура розвинута в
ній більше, ніж духовна. Такій людині необхідно з допомогою інших, більш
духовних людей, розвивати свою вищу натуру.

Духовне, душа не розпадається зі смертю людини, як її тіло. Вона,
звільнившись від тіла, продовжує свій розвиток і шлях до Бога. «Рай» і
«Пекло» — в Вірі багаї певні стани, серед яких перший — це наближення до
Бога, а другий — відхід від Нього.

З основних положень віровчення випливають і моральні принципи Віри
багаї. Вони вимагають від віруючого справ, а не слів. Багаулла не
сприймає ас-кетизму і дозволяє людині використовувати всі життєві блага,
які надані Богом. Головний моральний принцип цієї релігії — побудувати
власне життя на основі Віри багаї і демонструвати цей приклад іншим
людям. Якщо ж людина не захоче слухати багаї, то за неї необхідно тільки
молитися, залишивши її на власному шляху до Бога.

У Вірі багаї відсутні професійні служителі культу. Кожний багаї є
вчителем своєї релігії і вважає за свій обов’язок розповсюджувати
вчення. Звідси інше найважливіше положення Багаулли — необхідність
загальної початкової освіти: всі чоловіки і жінки повинні бути
освіченими. До того ж має сенс набувати знання тих мистецтв, наук,
ремесел, які можуть принести людям користь і покращити життя на Землі.
На незнанні дуже часто базуються забобони і марновірства. Оскільки люди
різняться між собою здібностями і талантами, освіта повинна
переслідувати ціль повного розвитку природних даних людини з тим, щоб
досягти творчого співробітництва між ними. Тло такого співробітництва
може бути лише духовне, але Багаулла вказує і на деякі конкретні кроки,
які необхідно здійснити на шляху до загального мирного розвитку:
ліквідація контрасту багатства і бідності як в середині націй, так і між
ними; створення світової спільноти і світового парламенту на основі
справедливої участі всіх народів; створення світового федеративного
уряду; забезпечення загальних прав народів і відсіч агресії;
встановлення міжнародної світової мови, яку, поруч з рідною, будуть
вивчати в школі; вибір єдиної системи світового письма, встановлення
загальної грошової системи тощо.

Багато уваги в етичній доктрині Віри багаї приділяється проблемам сім’ї
та вихованню дітей. До заборон на аскетизм, професійне відправлення
культу Багаулла додав заборону на вживання алкоголю, наркотиків, азартні
ігри позашлюбні зв’язки, крадіжки, гомосексуалізм, жорстоку поведінку з
тваринами, а також заборону обдурювати, сповідати гріхи, кремацію,
жебрацтво, професійне невступання в шлюб, злослів’я, работоргівлю,
вбивства і поцілунки рук. Цим він, на думку багаї, приніс з собою закони
Нової Ери, а також скасував деякі з них, що стали на заваді єдності
людства і розвитку цивілізації.

Певну цікавість викликають свята, обряди і звичаї Віри багаї. Одна з
найяскравіших рис, притаманних життю багаї, — гаряче бажання поділитися
своєю вь рою з усяким її шукаючим. Іншою унікальною особливістю цього
життя є Адміністративний Порядок, що дозволяє кожному чоловікові, жінці,
дитині стати частиною єдиної Всесвітньої общини багаї і взяти участь в
розповсюдженні Віри на місцевому, національному і всесвітньому рівнях
(так звані піонери).

Згідно з духовним заповітом Абдул-Бахи, його старшого онука, Шогі
Еффенді призначено Охоронцем Віри багаї. Він повернувся до місця, де жив
і був похований Абдул-Баха, де знаходяться склеп Багаулли і могила Баба.
Тут Охоронець повинен був захистити Віру від розподілу і розколів, які в
минулому вичерпали духовні сили багатьох віровчень. При Оборонстві Шогі
Еффенді Віра багаї стала розповсюджуватися в нових країнах; багаїстська
література була перекладена на багато мов світу. Його літературна
спадщина включає в себе історію першого століття ери багаї обсягом 181
тис. слів; надруковані листи —; це ще близько 300 тис. слів тексту, Шогі
Еффенді написав тисячі листів окремим особам, групам, комітетам,
місцевим і національним Духовним Радам.

Просвітницька діяльність першого і єдиного Охоронця Віри багаї була
перервана раптовою смертю у відносно ранньому віці. Його вдова написала
найбільш вичерпану працю про чоловіка — книгу «Безцінний скарб», що
нараховує 450 стор.

Згідно з положеннями віровчення багаї, Охоронець Віри повинен призначити
свого наступника з числа своїх нащадків. Оскільки дітей у Шогі Еффенді
не було і не знайшлося людини, яка відповідала б високим моральним
вимогам, у 1963 р. створено виборчий орган — Всесвітній Дім
Справедливості. Після вивчення священних текстів було оголошено, що
«Того, Кого відкриє Бог», вже не буде. З того часу усі питання
вирішуються Всесвітнім Домом Справедливості — верховним і центральним
органом Віри, який знаходиться на горі Кармель у місті Хайфа (Ізраїль).

1968 р. ВДС оголосив про створення Континентальних Колегій Радників — по
три для Африки і обох Америк, по одній для Європи і Австралії, які
зобов’язувалися працювати з Національними Духовними Радами. Обиралися
вони на національних з’їздах під час свята Різван. В спокійній і
молитовній обстановці учасники виборів таємно заповнювали бюлетень без
усякого зовнішнього тиску, впевнені у правильності власного вибору. Хто
б не був обраний, всі учасники голосування неодмінно щиро приймають
обранця.

Багаїстські консультації одночасно є процесом духовного злиття їхніх
учасників і практичним методом прийняття рішень, адаптованим до
здібності людини до спільних дій. ‘З допомогою принципу погоджування,
уміння проводити консультації багаї уможливлюють пошуки істини,
необхідної для розв’язання тяжких завдань, висувають нові ідеї. Свобода
висловлювати власні погляди відповідно до своєї совісті є істотною рисою
багаїстських зборів, але її повинні використовувати помірковано,
ввічливо і без приниження іншої думки.

У багаїстському календарі 19 місяців по 19 днів в кожнім; всього це дає
361 день, і тому між 18 і 19 місяцями розміщуються 4 або 5 «вставних»
дні. Баб назвав місяці відповідно до епітетів Бога. Щодо багаїстської
доби, то вона починається і закінчується із заходом сонця.

У багаїстському році 9 свят, під час яких припиняється усяка робота. Три
з них встановлені на пам’ять про Декларацію Багаулли, один — на пам’ять
про Декларацію Баба. Два інших присвячені дням народження Баба і
Багаулли, ще два встановлені в пам’ять про їх кончину. Дев’яте свято —
Новий рік.

На початку кожного місяця багаїстами проводяться досить незвичні збори,
які мають, головним чином, адміністративний характер. В цей час місцева
Духовна Рада радиться з своєю общиною, знайомить її з планами,
вислуховує побажання з питань, що мають загальний інтерес. Ці збори
називають святом Дев’ятнадцятого дня, який складається з трьох частин. У
першій частині співають, читають і декламують обрані місця з Писань
багаї. У другій частині звітують про діяльність Духовної Ради та її
комітетів, а також комірника, після чого всі переходять до трапези, яка,
залежно від ситуації, може складатися з склянки води або солідного
обіду.

У зв’язку з швидким поширенням Віри багаї по всьому світі передбачається
будівництво в усіх континентах Будинків Поклоніння, які будуть
репрезентувати міжнародну спільноту багаї. Вона вбачає себе як неурядову
організацію, що тісно співпрацює з ООН на шляху забезпечення миру на
Землі, прав людини і повного економічного та соціального розвитку
народів нашої планети.

Громада багаї організована в 1990 р. і в Україні. У 1999 р. Національні
Духовні Збори багаї України були зареєстровані, а проповідницька
діяльність зводиться до просвітительської роботи через залучення як
своїх, так і закордонних місіонерів. Багаї проводять зустрічі, лекції,
консультації, збори, на яких розповсюджують історію і теорію Віри багаї,
відповідну віровчальну літературу і популярні видання. Віруючі багаї,
яких нараховується біля 10000 проживають майже в усіх областях України.
Найбільші громади в містах Київ та Дніпропетровськ.

Отже, розглянуті історія і сучасність релігійних об’єднань в Україні
дають можливість дійти висновку щодо їх багатоконфесійності. І тому
нині, в умовах незалежної, демократичної держави відкрилися сприятливі
можливості для дієвого екуменізму різних церков і релігійних об’єднань.
Мета його в Україні полягає в тому, щоб на засадах релігійної моралі,
утвердження соборності українських земель сприяти українській
громадськості в активній участі в розбудові економічного, політичного і
духовного процвітання українського народу, відкинувши внутріконфесійні
чвари, релігійну нетерпимість до представників інших релігій або
індиферентних щодо релігії невіруючих людей.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Балагушкин Е. Г. Критика современннх нетрадиционних религий.
Истоки, сущность, влияние на молодежь. — М., 1983.

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.

Бхакти Веданта Сват Пробхунада. Бхагавад-гита — как она єсть. — Л.,
1991.

Велесова книга: Легенди: Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу.
— К., 1995. — Кн. 1—4.

Григулевич Й. Р. Пророки «новой истиньї». — М., 1983.

Губаржевський І. Основи українського православ’я. — Чикаго, 1970.

Гуревич П. С. Нетрадиционнне религий на Западе й восточ-ньіе религиознме
культи. — М., 1985.

Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви. — Вінніпег,
1970.

Жаль К., Вьідрин Д. Куда ведет пилигрим. — К., 1988. Запровадження
християнства на Русі. — К., 1988. Зубарь В. М., Павленко Ю. В.
Херсонес Таврический й рас-пространение христианства на Руси. — К.,
1988.

Іларіон, митрополит (проф. Іван Огієнко). Українська церква: нариси з
історії української церкви (у 2-х т.). — Вінніпег, 1982.

Ісаїв П. Звідки Русь-Україна прийняла християнство? — Філадельфія, 1992.

Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К.,
1997.

Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А. М.
Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.

Історія релігій в Україні: у 10 т. — К., 1997. — Т. 2.

Історія християнської церкви на Україні (релігіезнавчий довідковий
нарис). — К., 1992.

Коструба Т. Нариси з історії церкви України X— XIII
століття. — Торонто, 1955.

Похожие записи