.

Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну церкву (курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
306 3483
Скачать документ

ГУ.2. Рух за незалежну руську митрополію і Українську православну
церкву. Доба київського християнства закінчилася двома подіями:
монголо-татар-ською навалою і поступовим перенесенням резиденції
київських митрополитів на північ, що заклали підвалини перетворення
колишньої Київської митрополії на Московську. Одночасно в цей період у
боротьбі з київським християнством остаточно перемагає
візантійсько-православна доктрина цезарепапізму і месіанського значення
у християнському світі так званого другого Риму. З плином часу вона
перетворилася у московсько-православну впевненість в месіанську
призначеність Богом Москві прав третього і останнього Риму. На думку
відомого російського дослідника християнства Київської Русі Г. Федотова
(1886—1951 рр.), “київське християнство було одним з найкращих способів
реалізації Христової науки в цілому християнському світі. Воно не
знайшло ніякого продовження в московському християнстві, яке було зовсім
іншим”.

Шсля татаро-монгольської навали кафедра Київських митрополитів формально
існувала у розгромленому загарбниками Києві, але фактично
місцеперебуванням її короткий час був Львів, опісля став Володимир (1299
р.), а вже тоді — Москва (з 1325 р.). На початку XIV ст. створено
Литовську митрополію.

182

1354 р. Константинопольський патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія
(1354—1378 рр.) — з титулом “митрополит Київський і всієї Русі” (центр
митрополії — у Москві), Романа (1354—1361 рр.) — на митрополита
Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.

1458 р. відбувається фактичний поділ Київської митрополії на дві:
Литовську (Київську) і Московську. Ще до цього поділу 1448 р. на
Київську митрополію було вибрано, без згоди Константинополя, Йону
(1448—1460 рр.). То був останній з ієрократів, який мав титул
“митрополита Київського і всієї Русі”. Ця дата вважається початком
автокефалії Руської православної церкви. У 1589 р. на Русі
встановлюється патріаршество.

Коли ж більшість ієрархів православної церкви в Білорусії і Україні
переходять в уніатство (1596 р.), польський уряд офіційно визнає
Брестську унію, а православну церкву на українських і білоруських землях
фактично ставить поза законом.

В 1620 р. православну ієрархію на Україні відновлено Єрусалимським
патріархом за допомогою братств і запорізького козацтва. Митрополитом
Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря Йова Борецького
(1620—1631 рр.). У 1685 р. в Москві Луцький єпископ Гедеон
Святополк-Четвертинський (1685—1690 рр.) був призначений митрополитом
Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові.
Константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії
під юрисдикцію Московського патріарха. Саме з цього часу бере початок
рух за автокефалію православної церкви на Україні духовенства і мирян,
які не сприйняли перепідпоряд-кування Київської митрополії. Неабияку
роль у цьому відіграла різниця між українською церквою XVI — XVII ст. та
московською. Влада єпископа в Україні обмежувалася колегіальним
управлінням. Богослужбовою мовою була українська говірка
церковнослов’янської мови. У церковному будівництві існував власний
архітектурний стиль, що одержав назву

183

українського бароко. Прибічники автокефалії пишуть про цей період (XVI —
XVII ст.) як про зразковий, до відновлення якого вони йдуть.

У XVIII ст. за вказівкою Петра І багато церковних діячів, архієреїв і
викладачів українських духовних закладів переїхало до Московщини.
Протягом першої пол. XVIII ст. вони очолили Священний Синод (Стефан
Яворський (1658—1722 рр.)), єпископські кафедри і основні архієрейські
посади. Проте за правління імператриці Катерини II (1762—1796 рр.)
розпочалося переслідування вихідців з України, які начебто служили за
“правилами римського духовенства”, і повна руйнація особливостей
українського православ’я.

В середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову
починає ставити питання стосовно автокефалії православної церкви в
Україні. Йдеться насамперед про діячів Кирило-Мефодіївського братства,
програма яких передбачала “знесення папської церкви”, “домовини України”
й утворення “нової творчої живої братської церкви”.

Цей рух проявився і в роки першої російської революції, коли Руська
православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.

Щодо руху за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу,
можна говорити лише після Лютневої революції 1917 р. Серед віруючих на
той час набувають популярності гасла демократизації та національного
оновлення церковного життя.

На пастирських зібраннях у березні 1917 р. створюється ініціативний
орган за відокремлення українських єпархій від РПЦ — “Виконавчий комітет
духовенства і мирян”. Комітет висуває ідею скликання Всеукраїнського
церковного Собору, яку намагалося здійснити “Братство воскресіння
Христа” (виникло восени 1917 р.). У листопаді 1917 р. створюється
комітет по скликанню Собору, який трохи пізніше реорганізується у
тимчасову “Всеукраїнську православну церковну Раду” (ВПЦР).

Патріарх Тихон (1918—1925 рр.), впевнений у тому, що більшість єпископів
РПЦ в Україні стоять на

184

монархічних позиціях І виступають проти сепаратизму українців”,
підтримує ініціативу скликання церковного Собору в Україні. Він
направляє до Києва митрополита Платона (1910—1934 рр.) — голову
Всеросійського помісного собору РПЦ.

У1918 р. Собор проходить на трьох сесіях (7— 19 січня, 21 червня — 11
липня, ЗО жовтня — 12 листопада). Однак на Соборі автокефалія
української православної церкви не була проголошена через активну
протидію промонархічної ієрархії РПЦ. Представникові гетьманського
уряду, який був присутній на Соборі, необхідно було заручитися
підтримкою єпископів РПЦ. Тому він не наполягав на автокефалії, а
підтримав ідею автономії української церкви, що й було оголошено на
другій сесії Собору. Крім того, гетьманський уряд виступив проти
відокремлення церкви від держави.

Спроба проголосити декретом Директорії від 1 січня 1919 р. автокефалію
церкви в Україні не мала успіху. Того ж самого року, коли в Україні було
відновлено радянську владу і почав діяти декрет про відокремлення церкви
від держави, організуються українські православні парафії, які
об’єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під
керівництвом ВПЦР.

Протягом літа 1919 р. майже всю територію України захопили денікінці.
Почалися репресії проти автокефальних священнослужителів. Єпископи РПЦ
позбавляли їх сану; було заборонено відправляти службу українською
мовою.

Після встановлення Радянської влади ВПЦР відновлює свою роботу; шукає
шляхи для спільної роботи з єпископами РПЦ, але зустрічає з їхнього боку
ворожість. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам
автокефальних парафій, то ВПЦР на своєму пленумі 5 травня 1920 р.
проголосила автокефалію православної церкви в Україні.

У зв’язку з відсутністю власного єпископату ВПЦР скликає у Києві
Всеукраїнський православний церковний Собор, що відбувся у жовтні 1921
р. На Соборі було присутньо близько 500 представників духовенства і
парафіян. Були запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом
Михайлом (1918—

185

І

1929 рр.). Однак останній не лише відмовився від участі в ньому, а й
заявив, що всіх священнослужителів, які підуть на Собор, буде позбавлено
сану.

З огляду на це Собор (наслідуючи приклад інших церков, коли, за
свідченням одного з отців церкви, Собор доручав проводити хіротонію
обраного ним ієрарха не тільки єпископам, а й пресвітерам) 21 жовтня
обрав, а 23 жовтня хіротонізував руками всіх присутніх пресвітерів
протоієрея В. Литовського (1921—1927 рр.) — одного з фундаторів руху за
автокефалію церкви в Україні — на першого єпископа УАПЦ і митрополита
Київського і всієї України.

Собор затвердив канони УАПЦ. Було ухвалено: непохитно тримати
православну християнську віру, стверджену на семи вселенських соборах,
що її прийняли наші предки за св. Володимира. Історичний момент
присутній в оцінці правил церковного ладу, встановлених вселенськими та
помісними соборами: вони визначаються доцільними і “єдино можливими” для
свого часу; вказується на те, що “вимоги життя церкви можуть… включити
їх до вжитку”; “єпископсько-самодержавний устрій церкви, що утворився
під впливом… державно-монархічного ладу… повинен бути замінений
устроєм церковно-соборноправ-ним”, а собор лише з єпископів повинен бути
замінений соборами з представників усієї православної спільноти.

Було висунуто ідею про утворення “Всесвітньої єдиної апостольської
православної християнської церкви”, в якій “ніякого підлягання церкви
окремого народу церкві другого народу бути не повинно”. Собор визнав
недійсним і аморальним акт 1685 р. про те, що українська церква
переходить під керівництво Московського патріарха. Також визнано
недійсними постанови Московського (1917 р.) та Київського (1918 р.)
соборів, як таких, що дбали про здійснення панування над церквою
єпископату. Було вирішено щорічно 14 жовтня святкувати урочистим
молебнем по всіх парафіях відродження УАПЦ. Устрій церкви проголошувався
всенародно-соборноправним. У

186

церковній службі УАПЦ вживається жива українська мова, на яку необхідно
перекласти богослужбові книги. Собор закликав парафії відновлювати всі
органи життя церкви перших віків християнства.

Так, монастирі повинні бути перетворені на зразок первісних
релігійно-трудових громад, які входитимуть, як окремі братства, до
складу тих парафій, в межах яких вони перебувають. Запропоновано змінити
старий статут, пристосувавши його до життя “у напрямку
освітньо-релігійного трудового удосконалення на користь і піднесення
загальноцерковного життя”.

Собор визнав необхідним ґрунтовний перегляд церковних служб та обрядів,
а також можливим використання на церковних відправах нових творів.

Визначалося, що “походження і шлюбний стан не можуть бути перешкодою для
набуття всіх ступенів духовного сану, до єпископського включно”, що “у
справі набуття єпископського сану ченці не повинні мати ніяких
привілеїв”. Священикам УАПЦ дозволяється носити цивільний одяг у
позаслужбовий час, а також стригти волосся.

Собор вирішив утворити постійні організації допомоги голодуючим при
церковних радах на місцях з терміном діяльності 7—8 місяців (до нового
врожаю), а також закликав віруючих брати на своє утримання голодних
дітей.

Було також засуджено політичні наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ,
як такі, що мають метою “обороняти позиції старих пануючих верств у
визискуванні меншого брата на Україні”. Собор надіслав вітання урядові
УРСР, у якому висловлював вдячність за прийняття Закону про
відокремлення церкви від держави, оцінюючи його як гаранта забезпечення
свободи совісті в Україні.

Проголошення УАПЦ, з одного боку, викликало сильну протидію
традиціоналістського напряму в РПЦ, але з другого — дістало підтримку
обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На
помісному соборі РПЦ 1923 р., який був підготовлений обновленнями у
Москві, було визнано автокефалію православної церкви на Україні.

Після Собору УАПЦ в 1921 р. відбувається активний процес утворення
церковних структур, насамперед на території сучасних Вінницької,
Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської,
Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Серед
членів міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники
інтелігенції, робітники.

У цей період організуються богословські курси, гуртки і братства,
видається часопис “Церква і життя”, ведеться активна місіонерська
діяльність у місцях розселення українців як у СРСР, так і за кордоном.
Було організовано єпархії УАПЦ в Казахстані: Церква підтримувала зв’язки
із зарубіжними церковними організаціями.

Загалом у 1924 р. налічувалося більш як 2 000 автокефальних парафій, що
об’єднували понад 10 млн віруючих.

На початку 20-х років, коли церква активно пристосовувалася до нових
суспільних умов, у РПЦ сформувався обновленський рух. Він дістав
поширення й на Україні. Зазначимо, що одна з основних груп обновленців —
“Жива церква” — на Україні існує з З лютого 1920 р. Вона ставила своєю
метою створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового
устрою церкви в дусі первісного християнства. Передбачалося також
заснувати школи, курси для підготовки священнослужителів і членів притчу
та диригентів, фахівців з перекладу релігійної літератури українською
мовою. Обновленні цього напряму видавали періодику, організовували
необхідні товариству підприємства (книгарні, свічкарні, церковні
крамниці), широко практикували читання лекцій та рефератів на релігійні
теми, влаштовували вистави, концерти.

У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному Соборі в
Харкові створили незалежну церкву з власним синодом — Українську
православну автокефальну церкву (УПАЦ). Очолив її митрополит всієї
України Пимен (Пєгов) (1923— 1936 рр.). Другий Всеукраїнський помісний
Собор УПАЦ (1925, р.) засудив прихильників московського патріарха Тихона
за контрреволюційну діяльність. 1927р. кількість общин УПАЦ досягає
2235. Синод УПАЦ видавав часопис “Український православний боговісник”,
календарі, іншу літературу. Ця церква приваблювала до себе віруючих
лояльним ставленням до влади, демократичними реформами
внутршшьоце-рковного життя (наприклад, правом вільного вибору мови
богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі позиції УПАЦ збігалися
з орієнтацією УАПЦ. Однак спроби злиття цих церков не увінчалися
успіхом. Десь до середини 40-х років УПАЦ самоліквідувалася.

Проте деяких єпископів УАПЦ не влаштовувала новопрактикована хіротонія,
і вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом, на грунті
“старої” благодаті, тобто з рук єпископів. Одні в Москві отримали
хіротонію з рук обновленського митрополита Антоніна (1922—1927 рр.), а
інші — з рук патріарших єпископів. Пізніше вони об’єдналися і разом з
патріаршим катеринославським єпископом утворили так звану “Благодатну
українську автокефальну православну церкву”. Остання, як і УПАЦ, мала
власний синод, що розміщувався у Харкові. Наприкінці 1925 р.
“погорілківці” (так ще називали цю церкву) мали десь близько 100 парафій
на Поділлі та майже стільки на Полтавщині.

З початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про
своє лояльне ставлення до Радянської влади і схвалило декрет про
відокремлення церкви від держави, розпочинаються переслідування органами
НКВС УРСР керівництва УАПЦ, насамперед митрополита В. Литовського і
благовісника УАПЦ В. Чехівського (1864—1938 рр.). Затримується
реєстрація статуту УАПЦ. Виникають серйозні суперечки між державними
органами, єпархіями і ВПЦР. Деякі єпархії навіть перестали визнавати
ВПЦР. Так, 1925 р. група автокефалістів на чолі з Білоцерківським
єпископом УАПЦ заявляє про розрив з керівництвом УАПЦ і створює
самостійну “Діяльно-Христову церкву” (ДХЦ). До цієї групи певний час був
близький один з фундаторів “Живої церкви”, а пізніше голова ВПЦР УАПЦ М.
Мороз. “Найближчою причиною єднання їх у братство ДХЦ, — писав
митрополит В. Липківський, — стало… незадоволення, що їх не обрано до
складу ВПЦР”.

Ця церква, фактично теж автокефальна, видавала свій часопис “Церковне
життя”. Вона проіснувала до 1929 р., коли возз’єдналася з УАПЦ. У 1926
р. про свій вихід з-під впливу ВПЦР заявляє духовенство Тульчинської
округи на чолі з єпископом. І хоча у вересні цього самого року на нараді
представників УАПЦ було переобрано склад церковного керівництва в центрі
й на місцях і засуджено деякі дії ВПЦР як “нелояльні”, “антирадянського
змісту”, нормалізації відносин УАПЦ з органами влади не відбулося.

У жовтні 1927 р. відбувся II Всеукраїнський православний Собор УАПЦ. На
ньому розглядалося питання щодо “сучасного стану релігії взагалі і
християнства зокрема у світовому житті” (доповідач В. Че-хівський), про
всесвітню конференцію в Лозанні, про старокатолицьку церкву і можливість
налагодження зв’язків з нею та ін. Були також розглянуті звинувачення з
боку представників державних органів ВПЦР і, зокрема, митрополита В.
Литовського в контрреволюційності. Останнього звинувачували: 1) начебто
в розмові з колишнім головою ВПЦР він оцінив стан Радянської влади як
такий, що вона зможе втриматись не більш як 2—3 тижні; 2) участь у
нелегальних зборах; 3) митрополит у листі до представника УАПЦ у
Західній Європі викреслив місце, де недоброзичливо говорилося про С.
Петлюру (1879— 1926 рр.), — цим В. Липківський начебто визнав себе
прибічником петлюрівщини; 4) що з відома митрополита представниками УАПЦ
велися переговори з тихонівцями. Незважаючи на те, що на Соборі було
доведено безпідставність цих звинувачень, представники адміністративних
органів поставили вимогу переобрати митрополита. Під адміністративним
тиском собор змушений був відсторонити В. Липківського.

1929 р. розпочалися арешти у справі так званої “Спілки визволення
України” (СВУ), по якій проходив і ряд діячів УАПЦ. У січні 1930 р.
скликається III Всеукраїнський православний церковний собор, який
виголосив рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930р. ВПЦР повідомляє
про припинення своєї діяльності. Почалося масове закриття парафій УАПЦ з
наліпленням на них зловісних ярликів “контрреволюційних націоналістичних
релігійних об’єднань”. До кінця 1930 р. їх залишилось близько 300, а до
1936 р. не стало практично жодного об’єднання УАПЦ.

Зазначимо, що на західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після
Ризької мирної угоди 1921 р., з 1924 р. також діяла автокефальна церква
— ПАПЦ (Польська автокефальна православна церква). Керівництво церкви
стояло на відверто антикомуністичних, антирадянських позиціях. Коли
константинопольський патріарх визнав цю церкву (13 листопада 1924 р.),
це викликало протест керівництва УАПЦ. Митрополит УАПЦ В. Липківський
назвав керівника ПАПЦ митрополита Варшавського Діонісія (1923— 1948) і
його брата “покірними пахолками польської влади”, які “виконують все, що
вона їм накаже”. Під час Великої Вітчизняної війни ПАПЦ стала плацдармом
для відновлення автокефалії в Україні.

У повоєнний період Українська автокефальна православна церква стає
катакомбною, а її керівники на чоліі з майбутнім патріархом (тоді ще
просто єпископом) Мстиславом (1898—1993 рр.) виїжджають за кордон.
Православ’я в Україні офіційно репрезентує православна церква Київського
екзархату, що підпорядковується Московській патріархії.

Процеси, пов’язані з демократизацією церковного життя і розпадом СРСР,
призвели до зростання напруженості в православному релігійному
середовищі. Саме з цієї причини сьогодні в Україні існує так званий
православний вузол, що складається з Української православної церкви
(УПЦ) на чолі з митрополитом Володимиром (в миру — В. Сабодан (нар. 1935
р.)), Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП) на
чолі з патріархом Філа-ретом (в миру — М. Денисенко (нар. 1929 р.)), що
утворилася в червні 1992р. після об’єднання з частиною автокефалістів, і
Української Автокефальної Православної церкви (УАПЦ), яку очолював до
своєї смерті патріарх Димитрій (в миру — В. Ярема (1930—2000 рр,)), що
не підтримала цього об’єднання церков.

Переважна більшість православних віруючих належить до УПЦ, котра
нараховує близько 8000 Парафій, Вони об’єднаю в 35 єпархій. УПЦ має
Духовну Академію, семінарії і духовні училища, 105 монастирів.
Друкований орган — журнал “Православний вісник”.

Українська Православна Церква Київського Патріархату має 2300 парафій,
які структуровано в 28 єпархій. Три з них знаходяться на території
Російської Федерації. В структуру УПЦ КП входять: Духовна Академія,
семінарії і теологічний факультет Чернівецького університету. Київському
Патріархату належить 17 монастирів. Офіційне релігійне видання — журнал
“Православний вісник”.

Українська Автокефальна Православна Церква налічує 1000 парафій,
об’єднаних в 10 єпархій.

IV.3 Українська греко-католицька церква Менш проблематичними були в
Україні процеси, пов’язані з відродженням Української греко-католицької
церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах в результаті Берестейського
собору 1596 р. Ідентифікування діяльності УГКЦ з відродженням духовної
самобутності нашого народу вимагає знань безпосередньо передсоборних і
соборних подій, подальшого буття так званої уніатської церкви, а також
перегляду її ролі в розвитку національної самосвідомості і культури.

Як уже зазначалося, універсальний характер київського християнства
передбачав церковну єдність. До того ж різні регіони України-Руси
сповідували християнство як у його кирило-мефодіївській, значною мірою
зорієнтованою на Рим, так і православновізантійських традиціях. Тому
київські князі і митро-полити-ієрархи вимушені були активно контактувати
як з східними (Константинополь), так і з західними (Рим) християнськими
центрами.

Перша спроба союзу (унії) української церкви із західною (католицькою),
як вважає відомий церковний історик М. Чубатий, була 1214 р., коли
угорський король мотивував це перед папою Іннокентієм (1198—1214 рр.)
бажанням Галичини бути в єдності з Римською церквою, але із
застереженням, щоб “дозволено було зберегти свій (грецький) обряд”.

Друга спроба впровадження унії припадає на роки князювання Данила.
Данило Романович (1238— 1264 рр.), організуючи хрестовий похід
європейських держав проти монголо-татарської навали, згодився на
підпорядкування церкви під римську юрисдикцію і прийняв від папи
королівську корону (1254 р.).

В подальшому спроби зняття суперечностей і об’єднання православної та
католицької традицій в християнстві проводилися під час Ліонської (1274
р.) і Флорентійської (1439 р.) уній. Ці події не могли не вплинути на
долю християнства в Україні. Москва категорично заперечила Флорентійську
унію: прихильник унії митрополит їсидор (1436—1458 рр.) був ув’язнений.
ЇЇ перехід на месіанські позиції “третього Риму” повністю зробив
українську церкву православною провінцією Московського патріархату. До
того ж українська церква постійно терпіла утиски від польської влади.
Вихід з кризи вбачався деякими ієрархами православ’я в Україні (Михайло
Рогоза (1588—1596 рр.)) у прийнятті нової унії і скликання з цього
приводу собору.

Собор відбувся у Бресті на початку жовтня 1596 рг Хоч він був скликаний,
власне, тільки для проголошення унії, на нього поряд з прихильниками
папства прибули і його супротивники. Учасники відразу поділилися на два
Собори. Члени малопредставницького уніатського Собору не припускали й
думки щодо можливості проведення спільного Собору з численними
супротивниками унії.

Уніати відкрили засідання в міській соборній церкві, а православні — у
приватному будинку, оскільки Потій (1541—1613 рр.), як місцевий єпископ,
наказав зачинити усі міські церкви Бреста.

Після відмови у проведенні засідання у міській соборній церкві, після
відмови митрополита Михайла Рогози на триразове запрошення прибути з
єпископами на православний Собор було оголошено накази, дані учасникам
собору дворянами, міщанами і братствами зі Львова, Володимира, Галича,
Скали, Під-гайців, Кам’янця-Подільського, Києва, Луцька, Мінська, Вільни
та ін. міст: позбавити єпископів-відступ-ників кафедр, не допустити
укладання унії з Римом на місцевому соборі без відома патріархів та
участі усієї Східної церкви, і домагатися, щоб православна церква
користувалася правами, затвердженими королівською присягою.

На підставі цих наказів православний собор засудив проголошення
митрополитом Рогозою та його однодумцями унії з Римом, відкинув унію та
позбавив усіх духовного сану.

Уніатський собор, виконуючи волю папи, 9 жовтня 1596 р. схвалив унію,
піддав анафемі Львівського, Перемишльського єпископів та інших
представників православної церкви, позбавивши їх сану.

Король Польщі затвердив ухвали нечисленного уніатського Брестського
собору, а супротивників унії оголосили злочинцями. Так утворилася
Брестська унія, яку запроваджено насильницьким шляхом, під моральним і
фізичним тиском зовнішніх сил. Польські феодали, напучувані єзуїтами,
почали запроваджувати унію жорстокими, насильницькими методами.
Розпочалося справжнє гоніння на православ’я.

Уніатські єпископи скрізь виганяли православних священиків з приходів і
ставили на їхні місця уніатів. Братства були оголошені кримінальними
зборищами і піддавалися всіляким утискам. У православних забирали
церкви, священиків кидали до в’язниць. Уніати заволоділи навіть
київським Софійським собором. Спираючись на такий прикрий факт, сучасні
віруючі Українсько-католицької церкви за кордоном обґрунтовують своє
“право” на цей історичний пам’ятник Київської Русі, побудований
Ярославом Мудрим ще за кілька століть до унії. На Софійський собор
претендують і автокефалісти.

Однак якщо сам Брестський собор 1596 р. було проведено як насильницьку й
облудну акцію, то історичні наслідки цього були не тільки негативними.
Унія з Римом опісля певного часу дала можливість за умов силоміць
нав’язуваних латинізації та полонізації зберегти східний обряд. Це було
надзвичайно важливо, адже обряд — це не просто форма віросповідання, а
історично складена й освячена традицією органічна єдність віровчення і
культури даного народу, це вияв і фактор його духовності.

Унія викликала пробудження національної свідомості українців. Виникав
внутрішній опір, приходило усвідомлення себе як носія ознак, що
складають народ, націю, виникала потреба їх захисту.

Унія стала засобом захисту української мови як найважливішої ознаки
нації. Зауважимо, що Галичина від 1340 р. перебуває під чужомовним
впливом, причому дуже активним. Однак саме тут найповніше збереглася і
рідна мова, і національна самосвідомість.

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані “уніатські
школи” (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли у Галичині до
1939 р. Такі школи стали осередками української духовності.

Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції.
Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для
українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту.
Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади
готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська
інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське
національне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську
національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в
католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне
виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача
традицій київського християнства.

Шсля першого поділу Польщі Галичина потрапила під владу Австрії. Завдяки
політичному розрахунку цісаря, що полягав у прагненні ослабити польський
вплив у Галичині та протиставити йому місцеве населення і духовенство,
були зменшені або й зовсім знищені привілеї полякам і тим самим створено
умови, сприятливі для національного відродження.

Весь тягар національного відродження впав на плечі греко-католицького
духовенства, і воно виявилося на рівні вимог часу. Це визнали навіть ті,
хто ліквідовував унію у 1946 р.: “В 19 ст. наша уніатська церква
повільно скинула з себе польське духовне поневолення і саме вона
відродила наш народ націо-нально”. Що ж ми знаємо про цю діяльність
греко-католицької церкви та її ієрархів в цей період?

В 1783 р. відкривається україномовна греко-като-лицька Львівська духовна
семінарія, яка стає початком і центром національного відродження у
Галичині. В 1784 р. відкривається Львівський університет
(“все-училище”), у якому митрополит А. Ангелович (1808— 1814рр.) домігся
відкриття студій для українців їхньою мовою — з богослів’я та філософії.
В 1789 р. тут відкривається “Руський науковий інститут”.

В 1816 р. перемишльський священик І. Могиль-ницький (1777—1831 рр.)
засновує перше в Галичині культурно-освітнє товариство під назвою
“Товариство галицьких священиків греко-католицького обряду”. Головним
завданням товариства була праця над удосконаленням української мови,
видання книжок рідною мовою, передусім шкільних підручників, книжи-чок
для народного читання, організація народних шкіл, щоб підняти
культурно-освітній рівень народу, який на той час перебував у
жалюгідному стані. І. Могильницький склав першу в Галичині граматику
нової української мови.

Митрополит М. Левицький (1816—1858 рр.) ще у 1816 р. створив “Товариство
галицьких греко-католицьких священиків для поширення письма і освіти і
культури серед вірних на основах християнської релігії” із завданням
видавати книжки “мовою простою, уживаною по селах”. У 1821 і 1830 рр. М.
Левицький видає меморіали “В обороні державного управлення і
самостійності української мови”. Ним утворюються ще дві україномовні
організації — “Просвітнє товариство священиків” та “Інститут для
образованія дяко-учителів”. У 1821 р. ним видано пастирський лист
кирилицею і українською мовою, через що поляки підняли такий скандал, що
митрополитові зробили зауваження з Риму.

Наведемо розпорядження ректора Львівської духовної семінарії того часу
професора теології В. Ле-вицького: “…питомцям займатися читанням
рідної історії, збиранням словника цієї мови, випрацьову-ванням
проповідей у рідній мові та виголошуванням їх до народу, перекладами
пожиточних економічних книжок або таких, які потрібні для ужитку
парафіяльних шкіл”.

Не можна не згадати багатогранну, благодійну і просвітницьку діяльність
Перемишльського єпископа 1. Снігурського (1784—1847рр.), сучасника і
сподвижника І. Могильницького. Здобувши блискучу освіту (певний час був
деканом Віденського університету), 1. Снігурський упродовж всього життя
займався просвітницькою діяльністю. На ту пору видавнича діяльність у
Галичині настільки занепала, що абетки для народних шкіл вчителі та учні
писали самі, від руки, а церковні книги завозили з Почаївського
монастиря. Розуміючи нагальну потребу в організації видавничої
діяльності, 1. Снігурський 1829 р. на власні гроші викупив друкарню і
добився дозволу на заснування української друкарні в Перемишлі, де
негайно було налагоджено масовий випуск підручників для народних шкіл.
І. Снігурський матеріально підтримував і заохочував українських авторів,
виплачуючи їм гонорари з власних коштів.

Заходами І. Снігурського при Перемишльській консисторії створено музичну
школу, що започаткувала хорову музику в Галичині. Єпископ І.
Снігур-ський відновив діяльність в Перемишлі братства св. Миколи, яке
допомагало бідним студентам пере-мишлянської гімназії й займалося
охороною пам’ятників старовини. І. Снігурський розгорнув надзвичайно
широку благодійну роботу, в тому числі започаткував фонд допомоги вдовам
і сиротам. Його заходами у Перемишлі 1845 р. відкрито духовну семінарію,
ще одну — в Східній Галичині. Все своє майно 1. Снігурський віддав у
розпорядження собору.

Говорячи про роль греко-католицької церкви у просвіті, духовному
збагаченні народу Галичини, нагадаємо, що у її лоні зародилася славна
“Руська трійця” на чолі з відомим священиком, поетом і великим патріотом
М. Шашкевичем (1811—1843 рр.).

Важко переоцінити внесок священика греко-католицької церкви В.
Герасимовича (1870—1940 рр.) у розвиток української культури поневоленої
Галичини, який був ще й письменником, драматургом, етнографом,
перекладачем. В. Герасимович збирав народні пісні, вивчав звичаї. Його
драма “Мамона” протягом тривалого часу не сходила зі сцени театрів
Галичини і за кордоном. З-під його пера вийшло близько 30 художніх
творів та наукових досліджень. Діяльність В. Герасимовича високо
цінували І. Франко (1856— 1916 рр.), М. Грушевський (1866—1934 рр.), А.
Шепти-цький (1900-1944 рр.).

Цей релігійно-національний рух відіграв особливу роль під час “весни
народів” 1848 р. Саме духовенство створило Головну Руську Раду, яку
очолив єпископ, професор Львівського університету (пізніше митрополит)
Г. Яхимович (1860—1863 рр.). Головна Руська Рада видавала власний
друкований україномовний орган “Зоря Галицька”. До створеної Головної
Руської Ради входили греко-католицькі священики. Ця перша політична
організація у Галичині ставила перед урядом у Відні вимоги політичного,
культурного і соціального характеру: поділ Галичини на Східну
(українську) і Західну (польську); скликання у Львові крайового сейму;
створення народних шкіл з

українською мовою викладання; впровадження української мови в гімназіях
Східної Галичини як окремого предмета; доступ української мови до
державних установ. Австрійський уряд задовольнив вимоги, крім однієї —
Галичина так і залишилася неподіленою. Найбільшим досягненням Головної
Руської Ради є створення українських шкіл під наглядом консисторій у 12
округах Галичини.

Після 1848 р. посилився наступ польського шовінізму. Він був настільки
ефективним, що здобутки українського національного відродження,
здавалося, зведуться на ніщо. Головним об’єктом репресій стала
греко-католицька церква. Духовні заклади, школи, гімназії, товариство
“Просвіта”, науково-літературне товариство “Галицко-Русская Матица”,
товариство їм. Т. Шевченка, кооперативний та жіночий рухи — усе це,
породжене багаторічними зусиллями греко-католицького духовенства, що
продукувало власну українську інтелігенцію, підводило економічну базу
під національний рух, несло просвіту і культуру в широкі маси, виводило
національні змагання далеко за межі церковного життя, стало об’єктом
переслідувань. Тому безслідно для греко-католицької церкви польський
наступ не минув, і наприкінці XIX ст., за митрополита С. Сембратовича
(1882—1898 рр.), церква переживає справжню кризу. Здолати цю кризу,
вивести церкву на рівень нових завдань, зробити її фактом уже не тільки
національного відродження, а й національного державотворення, витворити
з неї цілком національне, українське релігійне об’єднання судилося
митрополиту А. Шептицькому.

У радянських джерелах ця постать спотворена до невпізнання, але це інша
тема. Ми ж торкнемося особистості відомого митрополита у її впливі на
розвиток національної культури західної гілки народу України.

Уже сама його поява в лоні греко-католицької церкви була сенсаційною, а
жертовність його кроку — безсумнівною (титул, становище, кар’єру, маєток
— гнаній “хлопській церкві”). Особливо вражаючим було не стільки те, що
з римо-католика він став греко-католиком, скільки те, що з поляка він
став українцем. Це стало важливим фактором піднесення національної
свідомості галичан. Культурно-просвітницька діяльність А. Шептицького
була скерована на піднесення моралі й духовності народу до того рівня,
на якому з’являється свідома і масова готовність до практичної роботи у
справі національного державного будівництва. А. Шептицький займався
широкою меценатською діяльністю, надавав матеріальну допомогу окремим
митцям, здібній молоді, провадив виховну роботу через школи, спортивні
та просвітні товариства, газети, часописи, масові заходи з обов’язковим
поєднанням двох початків — національного й релігійного. Ось тільки деякі
з тих заходів, які були ним здійснені: засновник часописів “Місіонер”,
“Наш приятель”, духовної семінарії у Станіславі (сучас.
Івано-Франківськ), першої української дівочої гімназії василіанок;
віддав власний маєток в Миловані для літнього відпочинку дітей з бідних
родин; там же заснував господарчу рільничу школу, народну “лічни-цю”
безкоштовної медичної допомоги, український національний музей тощо.

Діяльність митрополита А. Шептицького та інших ієрархів
греко-католицької церкви є свідченням подвижницької ролі УГКЦ у житті
українського народу Галичини. Це були не винятки, а принцип в діяльності
УГКЦ. Але 1946 р. в силу історичних причин на Львівському соборі УГКЦ
була насильницьким шляхом об’єднана з Руською православною церквою.
Тільки починаючи від 1990 р. чимало греко-католиць-ких релігійних громад
у західних областях України відновили свою діяльність і були
зареєстровані органами влади. 1991 р. до Львова на постійне місце
проживання повернувся очолювач єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван
кардинал Любачівський (нар. 1914 р.). УГКЦ оформилася як одна з
українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адмі-ністративний
центр і свої громади переважно в західних областях України, їх понад
3000, котрі об’єднано в 15 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. В
УГКЦ діють 4 семінарії.

Релігійне життя в Україні представлене і третім напрямом в християнстві
— протестантизмом. Протестантські течії (баптизм, адвентизм,
п’ятидесятники, свідки Єгови та ін.), які набули поширення в Україні,
західного походження. Так, баптизм занесено німецькими колоністами, які
оселилися в причорноморських та приазовських степах. В 1867 р. з
українців баптистську віру прийняв І. Онищенко, охрестившись вдруге. Цей
рік вважається початком історії баптизму і взагалі протестантизму в
Україні (адвентисти, п’ятидесятники та ін. з’явилися пізніше).

Основним осередком протестантизму в Україні були й залишаються
західноукраїнські землі. Значна частина їхнього трудового, але
безробітного населення, як відомо, емігрувала в пошуках кращої долі до
країн Західної Європи, а здебільшого — за океан, на американський
континент, де розвивалися так звані течії пізнього протестантизму
(баптизм, адвентизм, п’ятидесятники, свідки Єгови). Українців-емігрантів
охоче залучали до сект, а після відповідної підготовки деяких з них
забезпечували грішми, літературою й відправляли на батьківщину із
завданням заснувати ту чи іншу секту.

Крім того, активну місіонерську роботу на західноукраїнських землях
провадили протестантські проповідники з Німеччини, Австрії, Угорщини.

За умов жорстокого національного гноблення, яке панувало на
західноукраїнських землях, виконання місіонерських завдань протестантів
не викликало великих труднощів. Селяни, незадоволені соціальною
політикою пануючих, офіційних церков (католицької, православної,
уніатської), на знак протесту йшли в секти. Так виникли осередки
адвентизму, баптизму, п’ятидесятництва, єговізму.

Після возз’єднання західноукраїнських земель у складі Радянської України
секти рушили на схід. Єговістам у цьому “допомогла” примусова
депортація, завдяки якій єговістські громади виникли у багатьох містах
Сибіру і Далекого Сходу за рахунок, зокрема, україномовного населення.

Протестантські релігійні громади у своїй більшості шанують закони
суспільства, беруть активну участь в його житті. Навіть єговісти і
п’ятидесятники, які раніше перебували у напівлегальному становищі,
шукають контактів, діалогу з невіруючими, з органами влади.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020