Реферат на тему:

Роль православних братств в Україні

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам.
Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки
релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства
запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими
стають економічні завдання братств.

В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і
культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі,
засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочатку до
братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство.

Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському
літописі за 1134-1159 рр. є згадка про «братчини», але до XV ст. вони не
набули великого поширення. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це
зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в
Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст,
яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації.
Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво
вираженого релігійного забарвлення, їх головна мета полягала в обороні
своєї батьківської віри. Найстарші  з братств — Львівсько-Успенське
(1439 р.) та Віленсько-Кушнірське (1458 р.).

Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство,
особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан —
мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно
таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але
завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на
католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати
школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.

Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою
діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й
організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру
милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх
кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту
своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві.

Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій
дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право
поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини.
Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а
невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі,
Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Кременці, Києві та
інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх
станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок
внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася
будь-яка несправедливість. «Навчати й любити всіх дітей однаково» — ось
заповідь педагогів братських шкіл.

Головна увага приділялася слов’янській та руській (українській) мовам,
вивчалися також як обов’язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню
античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури.
Учні слов’яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою «семи
вільних наук», яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика
(логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія,
астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні
заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у
братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький,
майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій
Зизаній та ін.

Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи
в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і
міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та
культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість,
відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали
вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної
гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.

При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська,
Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі
свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше —
підручники.

Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині,
Дубно та ін. Це були релігійно-національні об’єднання, які очолили
боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що
здійснювала Польща в Україні. Мета братства: «… православні християни,
що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків,
хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі
собою любов’ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями
називаються…».

Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували
членські внески і вступне.

Членів братства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх
бувало не більше як 20—30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство
було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське,
засноване в 1615 р., переважно складалося з духовенства.

Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив
сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей
культурний центр під свій протекторат. У XVII ст. братства стають
загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони
підкреслювали свідомо: наприклад, у статуті Львівського братства
зазначено, що членом може бути «чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин,
чи хто з посполитих людей всякого стану».

Виразна всенародність братської організації— особливо помітна риса.
Братства стояли у тісних взаємозв’язках, вели жваве листування; братчики
посилали одні до одних своїх посланців, повідомляли про свої плани,
радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється
Львівське, яке в цей період поширило свою діяльність на різні сторони
життя суспільства і котрому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким
доручив нагляд над іншими братствами. Львівське братство дало тоді
ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське
братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула
всюди однакових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує
друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова
інші братства теж почали засновувати свої школи. Це була перша мережа
освітніх товариств в Україні.

У Галичині школи засновано в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві,
Комарнім, Перемишлі, Ярославлі, на Холмщині — в Холмі, Красноставі,
Замості, на Підляшші — у Більську, Бересті та Володаві, на Волині — у
Володимирі, Луцьку, Дубні, на Поліссі — в Пінську, на Поділлі — в
Межибожі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрянщина. Цей буйний
розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України
на зламі XVI—XVII ст. Братські друкарні видавали книги, які поширювалися
не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Балканах.

Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, мандрували по містах та
селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене
покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в
атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи
можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, і в
селянських повстаннях, і в зачатках козаччини. Наставала епоха
національного відродження.

Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати
польський наступ. Найважливішою була справа заснування нових шкіл.
Недостатній розвиток освіти вважали за головну причину занепаду
культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор
«Перестороги» (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав:
«Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук
всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю
своєю не прийшли б до такого занепаду».

Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська
школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов’янською
школою, або гімназією. Навчання в школі велося слов’янською мовою, з
давніх мов вивчалася грецька. У якій пошані була грецька мова, можна
побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у
львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких
учителів.

Навчання носило літературний характер. Після вивчення основ граматики
приступали до вивчення поетики та риторики, торкалися основ філософії.
Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з
математики, астрономії, музики. Дуже високі вимоги ставилися до
вчителів-дидасколів, останні повинні бути розумними, благочестивими (не
п’яницями, розпусниками, хабарниками, зависниками, а являти собою
взірець добра і всяких чеснот у всьому). Учні в школі мали рівні права,
які визначалися шкільним статутом. Викладали в цій школі молоді вчителі
і письменники: Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іван (Іов)
Борецький та ін. Головне завдання школи було підготувати нових
духовників, учителів і письменників, що словом і письмом могли послужити
громадянству.

Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги
Єлисей Ілковський, Павло Босинський, Ав-густин Славинський, видатний
художник Йов Кондзеле-вич. Школа мала свій статут «Порядок шкільний» і
правила для учнів «Артикул прав», котрі є пам’ятками прогресивної
педагогічної думки того часу. В Луцькій братській школі навчався
видатний український поет і громадський діяч Данило Братковський,
закатований шляхтою у 1702 р. за участь у національно-визвольному русі.
Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ.

Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа,
в якій навчалися бажаючі — як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій
Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із
центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи,
навчалося 80 учнів. Всього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них
працювали церковнопарафіяльні школи. Діяли також, за твердженням
історика О. Апанович, 3 спеціальні школи підвищеного типу.

Головним учителем січової школи був ієромонах. Він турбувався про
здоров’я хлопчиків, ховав померлих і про все, що відбувалося в школі,
доповідав кошовому отаманові та прикордонному лікареві. Навчання в усіх
школах Запорожжя велося рідною — «руською» — мовою. Крім рідної, у
січових школах вивчали старослов’янську і латинську мови, письмо й
лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, географію, астрономію,
музику тощо. Учні проходили курс військово-фізичного виховання, мали
досить широкі права. Щороку обирали двох отаманів: одного для учнів
старшого, другого — для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі
козаки приділяли добору вчителів, стежили за ‘їхніми поведінкою і
працею. Проте довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка
могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл.

Похожие записи