Курсова робота

з дисципліни релігієзнавство

TOC \o «1-3» \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc99559217» Релігія в
структурі духовних цінностей українського народу, релігія і церква в
Україні

План

TOC \o «1-3» \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc99559215» І. Вступ
PAGEREF _Toc99559215 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc99559216» 1.1. Сутність і походження релігії
PAGEREF _Toc99559216 \h 3

HYPERLINK \l «_Toc99559217» ІІ. Релігія в структурі духовних
цінностей PAGEREF _Toc99559217 \h 7

HYPERLINK \l «_Toc99559218» ІІ. Релігійно-моральні цінності PAGEREF
_Toc99559218 \h 11

HYPERLINK \l «_Toc99559219» ІІІ. Релігійні традиції та звичаї в
культурі українців PAGEREF _Toc99559219 \h 13

HYPERLINK \l «_Toc99559220» ІV. Релігійно-культурні цінності
українського народу PAGEREF _Toc99559220 \h 21

HYPERLINK \l «_Toc99559221» 4.1. Релігія і церква в Україні PAGEREF
_Toc99559221 \h 21

HYPERLINK \l «_Toc99559222» 4.2. Сімейні звичаї та обряди
українського народу PAGEREF _Toc99559222 \h 24

HYPERLINK \l «_Toc99559223» V. Висновок PAGEREF _Toc99559223 \h 29

HYPERLINK \l «_Toc99559224» VІ. Використана література PAGEREF
_Toc99559224 \h 30

І. Вступ

1.1. Сутність і походження релігії

Висвітлення даного питання доцільно розпочати з визначення самого
поняття „релігія”. Слово походить від латинського „геligio” і означає
„зв’язок”. У тлумаченні богословів релігія — це все те, що зв’язує,
з’єднує людину з божественністю («святе письмо, культ тощо). Отже,
богословське визначення релігії виходить з віри в існування Бога. Але
воно, так би мовити, конфесійне, однобічне.

Слід відзначити, що релігія — явище дуже складне і має соціальний
характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує
разом з ним; воно поєднує всі елементи раціонального (наприклад,
моральні настанови ірраціонального (наприклад, фантастичні образи
надприродних істот — ангелів, чортів тощо). Релігія є одною з
найдревніших форм суспільної свідомості — одною з форм відображення
світу, але відображення своєрідного.

Характеризуючи цю своєрідність, всі радянські підручники і словники, як
правило, наводять визначення Енгельса про «фантастичне відображення»,
надаючи йому прямо протилежний зміст (фантастичне — значить неправдиве,
негативне, тому релігія є антикультурою). Спробуємо пояснити істинний
сенс енгельсівської формули, бо це має принципове, методологічне
значення. Виникає питання: у зв’язку з чим і як визначив Ф. Енгельс
релігію?

Він полемізував з Є. Дюрінгом, німецьким філософом XIX ст., який,
зокрема, вимагав заборонити релігію. У відповідь на таку безглузду
вимогу Ф. Енгельс переконливо довів, чому саме релігію заборонити не
можна. Він писав: «Релігія забороняється. Але ж всяка релігія є не чим
іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил,
які панують над ними в їх повсякденному житті, — відображенням, в якому
земні сили набувають форму неземних». Далі він переконливо довів, що
релігія виникла в процесі осмислення людиною сил природи, а пізніше —
суспільних сил, що вона є одною з найбільш давніх форм духовного
освоєння світу, яка випливає з властивостей процесу пізнання.

Так, у свідомості первісної людини панівне значення мали міфологічні та
магічні уявлення. З часом магію змінює релігія як нова панівна форма
суспільної свідомості. Зазначимо, що фантастичні образи релігії — це
форма відображення дійсності, притаманна усім народам. Вона є необхідним
ступенем сприйняття світу, обумовлена функціями головного мозку, і має
таке саме право на існування, як і раціональне, наукове пізнання.

Отже, релігія є одною з форм суспільної свідомості, яка відображує
дійсність в образах і міфах і утверджує віру в їхню реальність. Релігія,
на відміну від таких форм суспільної свідомості, як мораль, політика,
право, претендує на універсальне відображення дійсності. Вона виступає і
як світогляд, а саме — як система поглядів на світ і місце людини в
ньому, на принципи їхньої повсякденної поведінки. Релігія як форма
суспільної свідомості та світогляд є однією з найдавніших і
найпоширеніших галузей духовної культури людства.

Отже, суттєва особливість релігії полягає в тому, що вона є фантастичною
формою відбиття дійсності. Однак з фантазією ми зустрічаємося також у
науці й мистецтві. Виникає питання: що ж таке фантазія, у чому полягає
специфіка її прояву в науковому, художньому, релігійному відображенні
світу?

Художня фантазія — це невід’ємна властивість людини творчого мислення.
Як засіб творчості вона водночас виступає необхідною передумовою і
наслідком трудової діяльності. В образній формі вона дає можливість не
тільки моделювати світ речей, а й відношення людини до плоду своєї уяви.

Наукова фантазія пробуджує творчу уяву людини, дає поштовх абстрактному
мисленню, за її допомогою людина здатна випереджати час, силою своєї
уяви моделювати світ речей і відносин, які природа, суспільне буття не
дають у готовому вигляді. Така фантазія спонукає людину до пошуку
істини, до дії.

Релігійна фантазія також моделює світ речей і відносин, вимагає
емоційного відношення людини до плоду власної уяви. Натомість мистецтво,
наприклад, не вимагає визнавати його твори за дійсність, тоді як
релігійний образ видається за реально існуючий об’єкт.

Головною ознакою будь-якої релігії є віра у надприродне. До віри у
надприродне слід віднести уявлення про потойбічні сили у вигляді
божества, ангелів, чортів тощо.

Релігійна віра у надприродне характеризується певними особливостями.
По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості уявлень про
надприродне, а віру в реальне існування надприродного. По-друге,
релігійна віра обов’язково передбачає емоційне відношення до
надприродного. По-третє, віра в надприродне включає переконаність в
існуванні особливих двобічних відносин між ним і людиною. Віруючий
переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, а й може вплинути на
його життя, долю, і що за допомогою певних дій людина, в свою чергу,
може впливати на надприродне, задобрити його, вимолити прощення,
викликати доброзичливе ставлення тощо.

Релігія виникла в свідомості людей під впливом умов суспільного буття,
труднощів пізнавального процесу, емоційного відношення людини до
дійсності. Ця сукупність причин і умов, які створюють необхідність і
можливість виникнення та відтворення релігійного відображення дійсності,
і складає джерело та корені релігії.

На світанку зародження суспільства людина відображувала дійсність у
міфах — оповіданнях про богів, героїв, демонів, духів тощо. В цих
творах, які передавалися з покоління у покоління, відбивалися
фантастичні уявлення людей докласового і ранньокласового суспільства про
світ, природу, буття. Міфи, фольклор, загальновизнані звичаї та норми
поведінки людей стали головними джерелами, з яких почалася релігія.

Важливим є питання: коли і як виникла релігія?

Богослови стверджують, що релігія має надприродне, божественне
походження, існує споконвічне і що історія суспільства зобов’язана
релігії.

Сучасною наукою доведено, що становлення людини і суспільства охоплює
величезний історичний період, який тривав понад 2,5 млн років (за новими
даними — 3,5 млн років). Дані археології та антропології засвідчують, що
в історії людства існував тривалий безрелігійний період, а перші
релігійні уявлення в сучасному розумінні склалися у верхньому палеоліті
приблизно 40 — 20 тис. років до н. е., коли жили люди сучасного
антропологічного типу (кроманьонці).

До ранніх форм релігії відносяться: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії,
головну роль в яких відіграють культ племінного вождя та культ духів
предків. Виникає політеїзм (багатобожжя) як ідеологічне відображення
створення родоплемінних союзів. Складається інститут жреців —
професійних священнослужителів.

Необхідно зауважити, що жреці монополізували знання, духовну культуру
взагалі і використовували її в інтересах своєї касти. Проте завдяки
жрецям до нас дійшло чимало давніх історичних пам’яток у формі
„священних книг”, де відображаються життя та ідеологія минулих епох.

Говорячи про формування релігійних уявлень, релігійної ідеології, варто
розглянути питання про міфи (з грецьк. «оповіді»). Це теж фантастичне
відображення дійсності в первинній свідомості, втілене в характерній для
давнього світу усній народній творчості. Міфи — це оповіді, які виникли
на ранніх етапах історії, фантастичні образи яких були спробами
узагальнити і пояснити різні явища природи і суспільства. В міфах
відбилися також моральні погляди і естетичне відношення людини до
дійсності. Оскільки в міфології міститься уявлення про надприродне, вона
має в собі елементи релігії. Записаний догматизований міф далі стає
складовою частиною «священних книг» національних релігій, які виникають
разом з державою

У політеїстичних національно-державних релігіях виникає пантеон богів,
уособлюючи різноманітні явища природи і види людської діяльності, різні
сторони суспільного, духовного й особистого життя людей. Класичним
взірцем багатобожжя є давньогрецька релігія.

Монотеїзм релігія єдинобожжя. Виник він внаслідок утворення
централізованих рабовласницьких держав. Держава з єдиним царем
потребувала і релігії з єдиним Богом, який уособлював та підтверджував
дії єдиного правителя.

Поворотним пунктом в історії релігії стало виникнення світових релігій:
буддизму, християнства та ісламу. Головною особливістю світових релігій,
що дозволило їм подолати національні і державні кордони, є їхній
космополітизм. Світові релігії звернені до всіх народів незалежно від
національності. Вони спростили культ, відмовилися від специфічної
національної обрядовості, пропагуючи загальну рівність перед Богом, і
переносять на небо здійснення соціальної справедливості. Космополітичний
характер буддизму, християнства та ісламу сприяв їхньому поширенню по
всій Земній кулі.

ІІ. Релігія в структурі духовних цінностей

Релігія як сфера духовної культури, її елементи і структура. З’ясуємо
суть зв’язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу
розробила поняття «духовне виробництво» для характеристики виробництва
ідей, знань, уявлень, художніх цінностей («духовне виробництво даної
суспільної формації»). Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в
широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея
щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури.
Стосовно православ’я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський
релігійний філософ П. О. Флоренський, який доводив, що саме релігія
створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й
мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним
поняття «культура» з слова «культ». Оскільки слово «культура» має корінь
«культ», вважає православний мислитель, то й сама культура, культурні
цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку

П. О. Флоренського, людина орієнтує власну діяльність на «матеріальні
інтереси», розвиваючи лише матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа
людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «богоявлення» особливого
значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна
Премудрість, яка виводить людину зі стану «духовного сну» і забезпечує
розвиток духовної культури. П. О. Флоренський розробляє цілу концепцію,
яка здобула назву «софіологія», де намагається висвітлити духовність
людини як результат дії Софії, що є проміжною ланкою між Богом і
людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого.
Він повністю заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця
культурних цінностей, не враховував динамізму історичного розвитку
культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за П. О. Флоренським, визначають
духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише
релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не
беруться до уваги матеріальна основа культури, її першочергове значення,
нерозривна єдність матеріальної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології.
Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором,
підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну
культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія
також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як
форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу мусульманські культурологи називають іслам
«цивілізаторською релігією» і стверджують, що всім досягненням в науці,
культурі мусульманський світ зобов’язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною
основою, лише на ґрунті якої могла виникнути і досягти висот духовна
культура.

З наукової точки зору духовна культура не має нічого надприродного. Вона
виступає механізмом передачі накопичених суспільством різноманітних
цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять
такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика,
право, етика, наука, в т. ч. і релігія. Наукова концепція виходить з
органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому
вирішальна роль надається матеріальним основам культури.

Духовна культура має власні особливості: вона носить класовий характер,
має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в
себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх елементів
духовної культури, в т. ч. й для релігії.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Слід зазначити, що до
недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку.
Релігія визначалась як система «невіглаських» уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей релігія має власну
специфічну структуру.

У ній можна виділити такі основні елементи:

— релігійна свідомість,

— релігійні почуття,

— релігійний культ,

— релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов’язаних і водночас відносно
самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень,
почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов’язаних із певною системою
релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою
та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні
богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні, психологія та ідеологія стають
сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або
богослов’я, богословські концепції економіки, політики, права,
мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної
ідеології є теологія. Вона формулює «докази» ідеї Бога, дає
систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на
сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її «Святе письмо» (Трипітака — у
буддистів, Біблія — у християн, Коран — у мусульман та ін.).
Підкреслимо, що богослови неоднозначне тлумачать одну й ту саму «святу»
книгу і що це залежить від їхніх власних соціально-політичних позицій,
умов конкретної історичної епохи. Наприклад, православні християни,
католики, протестанти за основу свого віровчення беруть Біблію, але
тлумачать окремі її положення по-різному. Отже, основою релігійної
ідеології кожного віровизнання можна вважати його власне розуміння і
тлумачення «божого одкровення», тобто текстів «Святого письма».

Релігійна ідеологія виступає у формі фантастичних уявлень про
надприродний світ, настанов святих пророків І відіграє для широких мас
віруючих роль популярної, життєвої філософії.

Суттєвим елементом релігії є емоційне ставлення людей до створених
їхньою уявою надприродних сил. Специфіка релігійних почуттів полягає в
тому, що вони спрямовані не на реальні, а на вигадані, ілюзорні об’єкти,
на надприродне.

Невід’ємною частиною будь-якої релігії, її реалізації у сфері
повсякденної практичної діяльності є культ — сукупність символічних дій,
за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні об’єкти.
До культу відносяться: обряди, ритуали, жертвоприношення, таїнства,
богослужіння, пости, молитви, а також матеріальні предмети, які при
цьому використовуються — храми, священні реліквії, посуд, одяг.

Конкретні форми реалізації роли культу в різних конфесіях неоднакові.
Так, католицизм і православ’я зберігають вірність пишній театралізованій
обрядності. Вони широко використовують мистецтво: живопис, скульптуру,
музику, спів тощо. Обряди у протестантизмі носять більш скромний і
суворий характер: зменшено кількість таїнств та свят, спрощено
богослужіння. Основу культу в ньому складають індивідуальні форми
спілкування віруючого з Богом — молитви, покаяння, містичні одкровення.

Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях — об’єднаннях
послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності
вірувань та обрядів. Релігійні організації виконують широке коло
функцій, головними з яких є задоволення релігійних потреб віруючих,
регулювання культової діяльності, розробка і пропаганда віровчення,
забезпечення цілісності організації.

Релігійні організації можуть виконувати і нерелігійні функції
(політичні, правові та ін.), що допомагає релігії зберігати свої позиції
в соціальному і духовному житті суспільства.

На практиці іноді змішують елементи релігії або видають одне за інше.
Скажімо, відомі визначення «релігія є опіум народу», «релігія — один з
видів духовного гноблення» або «орган буржуазної реакції» стосуються
політики і функцій церкви в далекому минулому. Однак ми не можемо
віднести їх до сучасності, до кожного з елементів релігії; скажімо, не
можна трактувати Біблію — видатний твір духовної культури людства — як
«опіум». Не можна також назвати сучасні церкви, релігійні громади в
нашій країні «органами буржуазної реакції».

Перенесення оцінок елементів релігії, які виносилися е минулому, на
релігію і церкву за нових соціальних умов може привнести (і призводило)
до небажаних, навіть трагічних соціальних наслідків.

Таким чином, релігійні уявлення, настрої, дії і організації становлять
єдиний релігійний комплекс, усі елементи якого нерозривно пов’язані між
собою, а також із конкретними соціально-політичними умовами життя нашої
країни.

ІІ. Релігійно-моральні цінності

Зміст релігійного світогляду — не божественний, а людський, або, краще
сказати — суспільний, незважаючи на його фантастичність.

Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної
культури, вона створює певну систему норм і цінностей, специфіка яких
полягає, насамперед, у збереженні й закріпленні віри у надприродне.
Цьому завданню. підпорядковані не тільки культові дії, а її
сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що
релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки
Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і
релігійна мораль багато в чому носить не якийсь надприродний, а
людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто
функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою,
наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ’я
у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і
прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними
єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його
зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну
функцію, згуртовуючи одновірців. Однак, одночасно, релігія розділяє і
протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежуються
в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в
підтримуванні зв’язків між віруючими шляхом створення почуття
віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті,
сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних
клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином,
ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, ти не будучи панівною формою
масової свідомості, вона задовольняє особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в
силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються
особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою
чергу, впливає реальна дійсність.

На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об’єднує
лише віруючих певної конфесії громади і втрачає роль провідного ідейного
фактора, що покликаний зміцнювати суспільну систему.

Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так,
релігія відігравала важливу культурно-історичну роль. В межах релігійних
віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей,
завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування і
збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській
Росії православ’я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.

Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все
більшої актуальності, є формування відчуття єдності людського роду,
значущості неперехідних загальнолюдських моральних норм і цінностей.
Однак релігія може бути виразником зовсім інших настроїв, зокрема
фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним.
Характер цього впливу може суттєво змінюватися, набувати специфічних
особливостей.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії,
тому що релігійні організації включаються до загальної системи
економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч
нерелігійних функцій.

У середні віки церква не тільки володіла монополією у сфері ідеології, а
й виконувала економічні й політичні функції. У капіталістичному
суспільстві релігійні організації активно втручаються в політичне життя,
мають власну систему навчальних закладів, займаються благодійницькою
діяльністю.

Релігійні організації можуть дотримуватися й прогресивних позицій з
деяких соціальних і політичних питань. У деяких країнах Східної Європи
християнські церкви сприяли боротьбі мас проти іноземних загарбників.
Монастирі в Європі протягом тривалого часу були майже єдиними
культурними центрами. Багато релігійних організацій і в наш час активно
виступають за мир, за ядерне роззброєння. В пострадянських суспільствах
релігійні організації сприяють національній ідеї.

Так, в Україні відродження національних церков йде поруч з процесами
національного відродження. Таким чином, релігія — явище багатопланове і
багатозначне. Вона виникла як результат специфічних закономірностей
розвитку суспільства, і саме суспільні процеси визначають в кінцевому
підсумку її долю.

ІІІ. Релігійні традиції та звичаї в культурі українців

Основу православного віровчення складає Біблія («святе письмо»), Святий
переказ, Символ віри, затверджений на перших двох соборах 325 і 381 рр.

Особливої уваги церква надає наверненню неофітів, внутрішньому пишному
оформленню храмів, проведенню богослужіння, де важлива роль належить
священику. Для православних віруючих є дуже важливим відвідання храмів,
виконання постів, таїнства, у яких «під видимим образом передається
невидима благодать божа».

Православна церква визнає сім таїнств: хрещення, причастя, священство,
сповідь, миропомазання, шлюб і маслосвяття.

Хрещення — прилучення до християнства шляхом занурення у воду або
скроплення. Слово «хрещений» рівнозначне слову «християнин».

Обряд скроплення водою як магічна дія виник ще в далекому минулому. У
багатьох народів вважалося, що вода має здатність відганяти від людини
«нечисту силу». Тому ще до виникнення християнства існував звичай
окроплювати немовля водою і при занурюванні в неї давати йому ім’я.

Раннє християнство не знало обряду хрещення. Воно впроваджувалося
поступово і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) було
оголошене обов’язковим. Форма обряду у різних християнських церков
різноманітна: католики обливають хрещеною водою; протестанти —
окроплюють або занурюють у воду; православні тричі занурюють немовля у
«святу воду». Цією дією нібито змивається «первородний гріх»,
наслідуваний дитиною від «прабатьків людства», що відкриває перед ним
перспективу спасіння.

Причастя, або євхаристія, — з’їдання хліба та вина, які сприймаються як
тіло та кров Христа. Причащаючись, вчить церква, віруючий приймає
«подячну жертву» і «прилучається до божественного єства». У деяких
протестантських церквах і сектах (євангельські християни-баптисти,
адвентисти, менноніти, п’ятидесятники та ін.) специфічною формою
причастя є хлібопереломлення. На відміну від православ’я та католицизму,
вони вважають причастя не таїнством, а обрядом, який символізує духовну
єдність віруючих у їхній вірі у друге пришестя Христа. Першоджерелами
таїнства причастя є ті самі стародавні вірування та обряди. Первісні
люди вважали, що поїдання тотемної тварини надає їм її сили,
властивостей. З появою землеробства хліб і вино почали вважатися кров’ю
рослинницьких духів і божеств, до яких люди «причащалися». З стародавніх
релігій християни запозичили таїнство причастя, пов’язавши його з
вченням про спокусливу жертовну смерть Іісуса.

Миропомазання — передавання хрещеному «благодаті святого духу»
змазуванням його ароматичною речовиною — миро.

Обряд змазування тіла оліїстими речовинами виник набагато раніше, ніж
християнство. Люди вірили в магічні властивості речовин. Пізніше
помазання здійснювалося, наприклад в Індії, при хрещенні, на весіллях і
похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жреців,
змазували голову при освяченні первосвящеником згідно з обрядом
іудаїзму.

Запозичивши з стародавніх релігій обряд миропомазання, християни
оголосили його таїнством. У ранніх християнських церквах хрещення і
миропомазання здійснювалося лише на пасху. Таїнство миропомазання
виконували, як правило, над немовлям.

Сповідь — спокутуючи власні гріхи священикові, віруючі сподівалися
одержати через нього прощення від Бога.

Джерела таїнства покаяння, або сповіді, — в первісних віруваннях про зло
і гріх як «бісові сили», котрі переслідують людину і яких можна
позбутися, розповівши про свої гріхи іншим людям або промовляючи слова
закляття.

У християнстві сповідь спочатку була прилюдною, і лише наприкінці IX ст.
— замінена таємною, тобто сповіддю віруючого священику, хоча в
православ’ї тепер, поряд з таємною, існує і загальна сповідь.

У християнській релігійній обрядності таїнство шлюбу утвердилося
порівняно пізно. Його ритуал склався лише у XVI ст. Згідно з твердженням
православних і католицьких священиків, це таїнство освячує шлюбний союз
«іменем божим», передає нареченим «благодать одностайності» в народженні
й вихованні дітей.

Священство — посвята у сан диякона, священика або єпископа.
Рукоположений служитель культу після цього стає посередником між богом і
людиною.

Обряд священства існував і у дохристиянських релігіях, був запозичений
християнами в період утвердження перших релігійних громад і посідав
значне місце. Після проголошення християнства державною релігією
розпочалося становлення церковної ієрархії — священовладдя церковних
чинів зверху донизу. Католицька церква встановила свою власну ієрархію
за феодальним зразком. Те саме можна сказати і щодо православ’я. У
протестантизмі священовладдя спрощене. Всі християнські релігії визнають
божественне походження церковної ієрархії.

У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три
ступеня: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон —
священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні,
прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно.
Пресвітер (священик) може самостійно проводити богослужіння, обряди і
шість таїнств з семи, визнаних у католицизмі й православ’ї крім
рукоположення. Єпископ — священнослужитель найвищої категорії, здійснює
всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера. Всі
служителі культу наділені владою над віруючими.

Маслосвяття, або соборування, — помазання хворого освяченою олією —
єлеєм. Згідно з вченням православної церкви, маслосвяття зцілює немощі
духовні й тілесні — ті, які є наслідком гріхів. В православ’ї
маслосвяття здійснюється над особами старше 7 років, які хворіють
тілесними або душевними хворобами (відчай, скорбота тощо).

Таїнство маслосвяття в православній церкві спочатку здійснювалося сімома
священиками. Вони запалювали свічки, читали сім молитов про одужання
хворого, сім послань апостолів, сім віршів з Євангелія, потім сім раз
змазували єлеєм хворого. Тепер цей обряд здійснює один священик, але, як
і раніше, збереглися сім прохань за хворого, сім молитов і т. п.

Церковні свята своїми назвами зобов’язані дванадцяти місяцям року і
належать до так званих великих свят, які православна церква відзначає
урочистими богослужіннями.

Свято Різдво Христове православна церква відносить до числа своїх
«двонадесятих свят». Це одне з основних свят християнства. Своїм
походженням воно зобов’язане євангельським міфам про дивне народження
Іісуса Христа — сина божого і водночас людини.

Міф про народження Христа своїми джерелами сягає у первісні культові
дії. У Стародавньому Єгипті, наприклад, 6 січня святкували день
народження бога води, рослинності, володаря потойбічного світу —
Осіріса, а 25 грудня — день народження стародавнього іранського бога —
Мітри. Утверджуючись в різних країнах, свято Різдво Христове вбирало в
себе інші обряди і звичаї інших релігій, а також народних свят,
набуваючи особливих рис, що відповідали християнським догмам.

До Київської Русі свято прийшло разом з християнством у X ст. і злилося
з зимовим старослов’янським святом — святками.

Головне значення в догматичному змісті цього свята церква відводить
вченню про народження Іісуса Христа, який з’явився для того щоб взяти на
себе людські гріхи і вказати шлях до порятунку.

Хрещення Господнє. Це свято — одне з головних у християнстві. В
писаннях, присвячених святу Хрещення, теологи зазначають, що воно було
проголошене в пам’ять історичної події — хрещення Іісуса Христа в річці
Іордан. Ця подія описується в Євангеліях. На ранній стадії розвитку
християнство взагалі не знало обряду хрещення. Про це свідчить те, що в
ранній християнській літературі немає жодних згадок про цей обряд. Він
запозичений християнством з стародавніх культів. Скроплення водою
існувало в багатьох дохристиянських релігіях. Одухотворяючи явища
природи, наші далекі пращури одухотворяли й воду — важливе джерело життя
людини. Вода вгамовувала спрагу, забезпечувала родючість полів.

У дохристиянських культах важливого значення надавалося обряду
«очищення» людини від будь-якої «скверни», «нечисті» за допомогою води.
Згідно з стародавніми віруваннями, вода мала очищувальну силу, вона
очищала людей від нечистої сили, злих духів, що могли зашкодити людині.
Звідси й звичай окроплювати водою новонароджених.

Про здійснення хрещення вперше згадується в християнській літературі
кінця І — початку II ст. Однак остаточно хрещення закріпилося лише у
другій половині II ст. Тоді ж виникло і свято Хрещення, пов’язане з
хрещенням Іісуса Христа в Іордані.

CJ4aJ4

H

- a ?

< ?Т?< >

@

B

D

F

H

J

L

?

Ue

TH

a

?

?

A

Ae

AE

E

I

I

?

O

O

$ Головний його обряд — освячення води, її святили в церкві та
ополонках. До ополонки рушав хресний хід, в якому брали участь
духовенство, місцева знать, віруючі, відправляли урочисті молебни.
Освячення води в храмах та ополонках відбувається і в наші дні.

Свято Хрещення має і другу назву — «богоявлення». Воно проголошене, за
словами церковників, як вшанування дивних подій. Нібито під час хрещення
Іісуса Христа в Іордані «Бог-отець» засвідчував з неба, і «Бог-дух
святий» зійшов у вигляді «голуба».

Стрітення — це слово присвячене міфічному представленню батьками Іісуса
Христа свого немовляти богові. Зустріч відбулася у єрусалимському храмі
на сороковий день після народження Христа.

Впроваджуючи свято Стрітення, християнська церква намагалася відволікти
народ від стародавніх культів. Римляни в лютому святкували «очищення»,
покаяння, дотримувалися посту, вважаючи, що перед початком весняних
польових робіт необхідно «очиститися від гріхів» і нечистої сили
відповідними жертвоприношеннями духам і богам. Головний очисний обряд
цього свята припадає на 2 лютого, коли люди на чолі з жрецями,
озброївшись факелами, виганяли з домівок злих духів зимових холодів і
хвороб. Саме 2 (15) лютого християнська церква і заснувала свято
Стрітення Господнє, відрахувавши від різдва Христова (25 грудня) 40
днів, необхідних для «очищення» Марії.

Прихильниками православ’я це свято тривалий час не визнавалося. Тільки
поступово, шляхом утвердження релігійних уявлень, православна церква
спромоглася надати Стрітенню значення свята очищення. Його почали
урочисто святкувати, супроводжуючи обов’язковим в цей день хресним
ходом. На Русі це свято утвердилося головним чином як церковне, у побуті
воно посідало незначне місце. В народній свідомості стрітення
знаменувало кінець зими і початок весни. В народі говорили: «На
стрітення сонце — на літо, а зима — на мороз»; «Зима з літом
зустрічаються».

Вхід Господній в Єрусалим. Це свято має дві назви:

1) офіційно-церковну — вхід Господній в Єрусалим;

2) побутову — вербна неділя.

Вербна неділя — це переддень так званої страсної неділі, яка
присвячується «згадкам про страждання Христа». Свято безпосередньо
примикає до пасхи і не має постійної календарної дати. В православ’ї
воно належить до «двонадесятих свят». В основу свята покладено оповідку
про вхід Іісуса Христа зі своїми учнями до Єрусалиму, куди він ішов на
страждання і смерть. Похід супроводжувався творінням чудес. За день до
входу в Єрусалим, у суботу, Іісус здійснив одне з найбільших див —
оживив Лазаря, а в неділю в’їхав до Єрусалиму. Народ радісно зустрічав
його кидаючи перед сином божим пальмові гілки. Про появу Христа в
єрусалимському храмі розповідає Євангеліє. На Русі ритуальне значення
пальмових гілок перенесене на гілки верби, що розпускаються до цього
часу і згідно з народним повір’ям захищають від злих духів.

Вознесіння Господнє. Створена євангелістами земна біографія Іісуса
Христа завершується описом сцени вознесіння воскреслого після страти
Сина Божого на небо. На честь цієї події християнська церква й
встановила одне з своїх свят.

Відзначається воно на сороковий день після пасхи і тому постійної дати
не має.

Ґрунтуючись на біблійних оповідках, християнські теологи запевняють, що
воскресіння Христа відкриває праведникам шлях на небо, до воскресіння
після смерті. У «Настольной книге священослужителя» православної церкви
записано: «Христос вознісся на небо, як первісток з мертвих, явивши у
своїй особі початок спокутуваної і відроджуваної ним людської природи».

Але ще задовго до виникнення християнства міфи про вознесіння на небеса
людей, героїв і богів були поширені серед багатьох народів. У
дохристиянській міфології серед «вознесених на небеса» — грецький герой

Геракл, засновник Рима Ромул, римський імператор Цезар і його наступник
Август, індуїстський бог Крішна, фінікійський бог Адоніс, бог Митра,
якого вшановували в Ірані, Передній Азії, Індії та ін. Християнство
запозичило ідею вознесіння з вірувань фінікійців, іудеїв та інших
народів.

Впроваджене разом з християнством у Київській Русі, це свято не мало
значного поширення в побуті віруючих і залишилося суто релігійним,
церковним святом.

Трійця, або п’ятидесятниця. Це свято, яке відноситься у православ’ї до
«двонадесятих», встановлене в пам’ять чудесного явища: на п’ятдесятий
день після воскресіння Христа на його учнів (апостолів) зійшов «святий
дух» і вони заговорили різними мовами, хоча до того їх не знали.

Міфи про божественну трійцю ще задовго до виникнення християнства
існували у стародавніх вавилонян, єгиптян та інших народів, з вірувань
яких християнство, яке формувалося, запозичило багато уявлень.
Новозавітні оповіді про трійцю з’явилися як наслідок необхідності
пов’язати нову релігію з легендами Старого завіту. Тому в новозавітних
книгах Христос є сином староєврейського бога Яхве, виявом якого є дух
святий, що уособлює єдиного бога. В цьому знайшов своє фантастичне
осмислення перехід від політеїзму до монотеїзму.

Пояснюючи походження Христа від іудейського бога Яхве, християнське
духовенство запозичило й інші іудейські свята, серед них і
п’ятидесятницю. Останнє виникло у стародавніх євреїв у зв’язку з
переходом до землеробства і було присвячене завершенню жнив, які тривали
«сім седмиць», тобто сім тижнів.

Спочатку, в період багатобожжя, це свято кінця жнив мало своїм обрядовим
призначенням жертвопринесення хліба нового врожаю місцевим польовим
духам і божествам як подавцям врожаю та хазяям землі. Християнство
надало «святу седмиць», або п’ятидесятниці, власного специфічного
обгрунтування і змісту.

В Україні свято трійці ще раз зазнало змін. Тут воно злилося з місцевим
святом первісних слов’ян — семи-ком (інша назва «зелені свята») — і
запозичило у нього побутовий зміст. Стародавні слов’яни пов’язували
семик з завершенням весняних робіт. Його мета — улещання духів
рослинності у відповідальний період цвітіння і косіння хлібів. У
православ’ї свято трійці пов’язане з помином душ померлих родичів (так
звана поминальна субота).

Спас. В основу свята покладено євангельську легенду про чудесне
перетворення Христа: наприкінці свого земного буття засновник
християнства привів своїх учнів на гору і під час молитви
«перетворився», «вигляд обличчя його змінився», «одяг його став білим,
блискучим, а голос з неба підтвердив його божественне походження».

Здвиження. Свято Здвиження хреста господнього — одне з найважливіших
свят, присвячених культу хреста — символу християнської віри. З хрестом
церква пов’язує кілька міфічних подій. Про одну з них священики завжди
згадують у святкових проповідях. За переказами, римський імператор
Костянтин, який дозволив вільне сповідання християнства, ще бувши
«язичником», перед однією з найбільших своїх битв мав чудесне видіння:
на небі немов би з’явився осяяний хрест з написом: «Ним перемагай!» Тієї
ночі, за церковною легендою, імператорові з’явився уві сні сам «син
божий» Іісус Христос і порадив взяти у битву прапор із зображенням
хреста. Костянтин зробив все, як велів Христос. Крім того, він наказав
своїм легіонерам намалювати знак хреста на щитах. У битві Костянтин
одержав перемогу і, як запевняють церковні історики, з того часу
увірував у чудодійну силу хреста.

Богородичні свята. Окрім свят на честь Христа і божественної трійці
християнська церква встановила ряд свят на честь його матері —
Богородиці. Це: різдво Богородиці, введення у храм, благовіщення, першої
пречистої, покрова (перші чотири відносять до «двонадесятих» свят) і
багато свят на честь її «чудотворних» ікон.

У вшануванні діви Марії-Богородиці наявні сліди вшанування стародавніми
народами богині землі.

На створення образу християнської Богородиці значний вплив справили
уявлення стародавніх єгиптян про богиню Ізіду. У християнських творах
Богородиця зображується у вигляді «цариці небесної», крилатої
небожительки, «оповитої в сонце». На голові в неї — вінок з дванадцяти
зірок. Давньоєгипетська богиня Ізіда також зображувалася небесною
царицею, вона також народила, за вченням стародавньої релігії,
божественного сина — «спасителя» Гора. Подібна християнська Богородиця і
до богині сирійців та фінікіян — Астарти. Стародавні народи вклонялися
цим богиням, вважаючи їх божествами родючості землі, худоби,
заступницями землеробства. Цими «властивостями» наділена й Богоматір
християнства.

Міф про «непорочне зачаття» церква запозичила також з стародавніх,
дохристиянських релігій. Згідно з релігійними міфами стародавнього
Сходу, непорочне народжуються від непорочних матерів персидський Мітра,
індуїстський Будда, стародавньо-іранський Заратуштра. Саме ці міфи й
лягли в основу створення християнської легенди про «непорочне зачаття»
як самої діви Марії, так і Христа (православна церква догмат про
непорочне зачаття Марії її матір’ю Анною не визнає).

Свято Різдва Богородиці (мала пречиста) церква пов’язує з давніми
землеробськими осінніми святами на завершення збирання врожаю. В день
свята служителі культу з особливим натхненням розповідають віруючим, що
Божа матір є «великою праведницею», помічницею і заступницею людей,
покровителькою сільського господарства, що «народивши Христа» вона
зробила перший крок до «вічного спасіння» людей.

Свято Уведення в храм Богородиці, згідно з ученням християнської церкви,
пов’язане з передачею трирічної Марії на виховання до єрусалимського
храму.

Благовіщення — свято, що має своїм змістом міф про одержання Марією
повідомлення від архангела Гавриїла, що вона народить від «святого
духа». На Україні це свято пов’язувалося церквою з початком весняних
польових робіт («свячення» насіння тощо) і прикметами про майбутній
врожай.

Свято першої пречистої церква відзначає як день пам’яті Богоматері.
Багато в церковному тлумаченні цього свята нагадує стародавньосирійське
сказання про смерть Кібели — богині родючості. На Україні свято першої
пречистої злилося з стародавньослов’янським язичницьким святом збирання
врожаю і принесення хліба та плодів у жертву духам за «сприяння» новому
врожаю.

Великим святом православної церкви, присвяченим культу Богоматері, є
свято Покрови Богородиці. Воно не пов’язане з «земним життям» діви
Марії; встановлене в пам’ять чудесного явлення Богородиці, яке нібито
відбулося 910 р. у Влахернському храмі Богородиці в Константинополі. Під
час нічного богослужіння юродивий Андрій, зарахований пізніше до святих,
і його учень Єпіфаній бачили, як Богоматір, котру обступили ангели і
святі, з’явилася у повітрі, помолилася про спасіння світу від бід і
страждань і розпростерла над усіма свій покров у вигляді широкого
тонкого серпанку.

Пасха (великдень). Серед багатьох християнських релігійних свят особливе
місце належить святу Пасхи. Святкування Пасхи встановлене першими
християнами в пам’ять «страждань, смерті і до чудесного воскресіння»
Іісуса Христа.

ІV. Релігійно-культурні цінності українського народу

4.1. Релігія і церква в Україні

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню
реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній
демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес
відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної
України мережа релігійних громад зросла майже на 4 тисячі одиниць.

На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (станом на
01.01.95) діяло майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій,
напрямків і толків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна
церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат
(УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська
греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ),
євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської
(ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також
мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 %
всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ’я, що
становить 51,6 % загальної кількості релігійних об’єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ’ї.
На сьогодні вона нараховує 31 єпархію, де діють понад 6 тис, громад
віруючих, налічує 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 18
періодичних видань, 1225 недільних шкіл та 13 братств. Церковну службу
здійснюють біля 5 тис. священиків. 1991 р. церква отримала від
Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічне
підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі — Алексію II.
Управління церквою здійснює синод УТЩ на чолі з предстоятелем
митрополитом Володимиром.

Українська православна церква — Київський патріархат, керована
патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 24
єпархії, понад 2 тис. громад, має 15 монастирів, 1300 служителів культу,
11 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань та 617 недільних
шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті
об’єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ та УАПЦ.
Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом.
Українська автокефальна православна церква нараховує 600 парафій.
Церковну службу здійснюють біля 200 священиків. Структурне оформлення
цієї релігійної організації було здійснене у 1990 р., коли на помісному
соборі було обрано патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату
УАПЦ, керована митрополитом Антонієм, об’єдналася з окремими
представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об’єднання, на
чолі з патріархом Мстиславом, не визнали здійсненого акту і згодом після
його смерті (вересень 1993 р.) провели черговий помісний собор, обравши
на ньому нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія.

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької
церкви. За кількістю громад (3030) вона практично вийшла на довоєнний
рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна
більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721),
Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом
помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. До цієї
церкви відносяться також 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед
української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великобританії,
Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та США. Очолює церкву
Верховний архієпископ Мирослав.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, —
Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження
церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в
Україні у XVII — XVIII. РКЦ практично закінчила свою розбудову.
Призначено єпископів. Утворено Львівську архідіецезію як її духовний
центр та Житомирську і Кам’янець-Подільську дієцезії. Відкрито Київський
духовний коледж, Кам’янець-Подільську духовну семінарію та Київський
український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 600
католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком
Полтавської. Крім цього, РКЦ має 22 монастирі, біля 200 недільних шкіл,
6 періодичних видань та понад 300 служителів культу, серед яких 200 —
іноземці. Будується 86 нових культових споруд.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. В
протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі
й республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в
установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість:
зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться,
релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота;
підтримуються тісні зв’язки з братніми церквами інших держав, регулярно
завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг,
продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт,
серед людей похилого віку, інших мало-захищених верств населення.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (117). Проте
єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно
діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад. Це, зокрема,
Об’єднання іудейських релігійних організацій (головний рабин Яків Блайх)
та Об’єднання релігійних громад іудейського віровизнання (президент Ноях
Дубинський).

В останні роки в Україні знайшли певного поширення релігійні організації
так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного
напрямку, Церкви повного Євангелія, РУН віри, Товариства свідомості
Крішни, Новоапостольської церкви, Церкви Іісуса Христа святих останніх
днів (мормонів) та буддистських дацанів. Крім того, в Україні діють
понад 200 мало чисельних об’єднань віруючих 46 релігійних напрямків,
течій і толків.

4.2. Сімейні звичаї та обряди українського народу

Крім загальноукраїнських, існує чимало свят, які стосуються того чи
іншого регіону або порівняно невеликої місцевості. Всі вони, як правило,
тісно пов’язані з міфологією, з легендами і божествами. На цих святах і
обрядах, які збирали у якому-небудь центрі все навколишнє населення,
ритуал звичайно супроводжувався ярмарковою торгівлею і веселощами.

Так само відправляються і численні домашні й сімейні обряди, пов’язані з
весіллям, народження сина, тощо.

СІМЕЙНА ОБРЯДОВІСТЬ

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними
обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні
етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому
циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, сімейні
ювілеї, смерть когось із членів сім’ї. Відповідно до природного циклу
існування людини склався комплекс сімейної обрядності. Основні його
елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні

о б р я д и. Крім них, у сім’ї нерідко відзначалися події менш важливого
значення: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва,
повноліття, срібне та золоте весілля.

У циклі сімейної обрядності переплелися дії, символи, словесні формули
та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з
притаманними кожному з них нормами і поглядами, використаннями різних
релігій. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно
стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій
людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій
первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру. Так
формувався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.
Таким в основному він залишається і тепер, хоча й зазнав значних
трансформацій та спрощень.

ВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно
до цього формувалася весільна обрядність — справжня народна драма, що
включала ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері весільної обрядності відбилися народна мораль, звичаєве
право, етичні норми та світоглядні уявлення, релігійні уявлення, що
формувалися протягом століть. Наприклад, збір дружини (весільний похід)
молодим, імітація викрадення нареченої (посадмолодої), подолання
перешкод на шляху до молодої (перейма) — це свідчення давніх форм шлюбу
умиканням, а діалог старостів про куницю та мисливця, обмін подарунками
між сватами, викуп коси, виплата штрафу за безчестя — своєрідний
відгомін звичаю укладання шлюбу на основі купівлі-продажу.

Пережитком матріархату є й пріоритетна роль матері у весільних дійствах.
Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний
поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену у вінок,
вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай
накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний,
власне весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів
складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання,
умовиш, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля
складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси,
розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний
цикл присвячувався вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до
родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

«Сценарій» традиційного народного весілля в основних рисах зберігся й
дотепер — більшою мірою в сільській місцевості та у значно
трансформованому вигляді в умовах міста.

СУЧАСНЕ ВЕСІЛЛЯ в основному побутує у трьох формах: вечірки, молодіжного
ритуалу та модифікованої традиційної обрядовості. Основна різниця між
ними полягає, по суті, у ступені використання традиційної основи.
Вечірка, започаткована у важкі повоєнні роки, являє собою застілля з
незначним використанням традиційних весільних елементів, в основному
атрибутів: рушників, квіток, короваю. Основний акцент у вечірці припадає
на церемонію реєстрації шлюбу, яку намагаються влаштовувати якомога
урочистіше, з використанням традиційних обрядів.

Комсомольсько-молодіжні весілля, виникнувши у 20-ті роки, відродилися у
50—60-х роках як форма громадських урочистостей, що мала усталений
сценарій. Він передбачав участь представників громадських організацій та
трудових колективів, їхні накази, клятви молодих на вірність,
обдарування. Крім таких новацій, молодіжне весілля містило і ряд
традиційних обрядів, але, як правило, у переосмисленому вигляді:
«рушничок щастя», поздоровлення молодих хлібом-сіллю, обсипання зерном,
відзначення весільних чинів традиційними атрибутами, обрання почесних
батьків, рядження.

Останнім часом дещо відроджується традиційне весілля. Воно, як і колись,
складається з трьох основних циклів: передвесільного, власне весілля і
післявесільного, але значно скорочених і трансформованих. Таке весілля
починається зі сватання, включає запросини, торочини та дівич-вечір,
гостину, розподіл короваю, обдарування. Завершується весільна
обрядовість колачинами.

В умовах нової етносоціальної ситуації пожвавлюється інтерес людей до
традиційної весільної обрядовості і як наслідок — збільшується число
бажаючих справляти традиційне весілля. Зростає і кількість вінчань як
один із проявів відродження духовності. Поєднання цих двох традиційних
основ убачається перспективним.

ВІНЧАННЯ – форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом
XVII—XVIII ст. На перших етапах цього процесу В. погано сприймалося
населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам.
Повінчані молоді нерідко жили нарізно, аж поки не справлять традиційне
весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили
і стало невід’ємним компонентом весілля.

І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними
обрядами. Не даремно В. передувало давньому санкціонуючому народному
обряду — посаду. Довгий час воно сприймалося крізь призму язичницьких
традицій, свідченням того є велика їхня частка у християнському обряді
В. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословіння.
Ця церемонія проводилася із хлібом-сіллю.

На Гуцульщині обряд В. зветься прощею: молодий і молода тричі обходять
довкола столу і просять батьків пробачити за все, чим завинили перед
ними. Йдучи до церкви, молода нерідко клала собі за пазуху залізний ключ
або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з’їдали хліб, щоб .жилося
не вбого.

Під час В. дружки тримали на правому плечі молодого хлібину зі свічкою,
а над лівим плечем молодої перемітку. Це також елементи народної
обрядовості, які дещо «заземляли» духовний церемоніал. Водночас церковне
В. збагачувало традиційне народне весілля ідеєю освячення шлюбу,
закріплюючи цінності сімейного життя.

РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ — складова сімейної обрядовості. Вона є сукупністю
звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливого
психологічного настрою для породіллі, прийому родів та вшанування
породіллі й новонародженого.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, прийнято підрозділяти на три
цикли: передродов і, власне родильні і післяродові.

Передродові обряди покликані сприяти нормальному протіканню вагітності
та доброму самопочуттю жінки. Оскільки вони торкалися делікатних справ —
чекання родів та появи нового члена сім’ї, то були насичені обереговими
діями та повір’ями. Породіллю насамперед оберігали від усіляких
несподіванок та неприємностей. Народженню дитини колись надавали
більшого значення: згідно із звичаєвим правом сім’я набувала чинності
тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася
неповноцінною, а бездітність — нещастям: Хата з дітьми — базар, а без
них — цвинтар. У народі склалася ціла система табуацій, що нібито
оберігали жінку.

РОДИ (пологи, змоги, парадини, родиво) відкривають цикл власне родильних
обрядів. Зважаючи на драматичність події, роди найбільшою мірою
обставлялися обереговими і магічними обрядами. Під час роди відкривали
двері, відчиняли всі замки, розв’язували усі вузли, щоб дитина легше
вийшла на світ; породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала
спеціально запрошена жінка, досвідчена у таких справах — баба-повитуха.
У різних районах України вона мала свою назву: на Поділлі — баба-бранка,
Поліссі — баба, бабушка, Полтавщині — баба пупорізно, породільна баба,
на Середній Наддніпрянщині — пупорізка, різна.

Великого значення при родах надавали першій купелі — і не лише з
гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода, за народними
уявленнями, символізувала силу і чистоту. Щоб дитина росла здоровою,
використовували освячені трави та квіти (свяченезілля), у купіль
дівчинки додавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам —
клали коріння дев’ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів
майструвати). Кожен, хто приходив до хати під час купання, мав кинути у
купіль монету на щастя.

Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося
не тільки вимогами гігієни, а й давнім звичаєм: прилучення до домашнього
вогнища. Серед гуцулів було прийнято прив’язувати до правої ручки дитини
мішечок зі шматочком глини, узятої з домашньої печі.

ХРЕСТИНИ — комплекс обрядових дій, спрямованих на прилучення дитини до
сім’ї, общини і християнського світу. Розрізнялись декілька варіантів
X.— переважно народні, суто релігійні та змішані. Найбільш поширений на
Україні останній варіант: спочатку дитину хрестять у церкві, а потім у
родині влаштовують гостину. Це знайшло відбиток, до речі, в усталених
висловах: йти на хрестини, йти на хлібосілля, йти на збір.

В обряді хрестин важливу роль відігравали куми, або другі батьки
новонародженого (у церковному варіанті — хрещені батьки), яких
запрошував батько немовляти. На Середній Наддніпрянщині обирали
переважно одну пару кумів із близьких родичів, на Волині — дві-три пари
як із близьких, так і з далеких родичів, на Поділлі — до п’яти, з
родичів і знайомих, на Наддністрянщині —до десяти пар, так званих
нанашок.

Відмова від кумівства вважалася за гріх. Але й відповідальність у кумів
була великою: вони справляли для похресника усі хрестильні обряди,
пострижини, весілля. У свою чергу батьки похресника несли кумам пироги,
а підростаючі похресники щороку провідували своїх других батьків (й
бабу-повитуху), несли їм «вечерю».

Після хрестин у церкві куми й сусіди збиралися до хати новонародженого
за святковий стіл. Обов’язковою стравою на гостинах була бабина каша
(див. розділ «Обрядова їжа»). Закінчувалися X. відвіданням кумів
батьками новонародженого, які приносили у дарунок сім хлібів і полотно.
У гуцулів X. закінчувалися тим, що хрещені батьки дарували похресникові
до весілля коня, корову чи овець. Від цього між кумами і батьками дитини
встановлювалися свояцькі стосунки.

ПОСТРИЖИНИ — традиційне відзначення річниці від дня народження дитини.
На цей ювілей обов’язково запрошували повитуху та хрещених батьків.
Посеред хати на долівці простилали вовною догори кожух (як обереговий
знак), садовили на нього хлопчика, і названий батько вистригав своєму
похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався
обтинанням (рубанням, обрубуванням) і проводився двічі: через місяць
після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в рік повноліття,
символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. У більш давні
часи обтинання виконували сокирою, пізніше для цього використовували
ножиці.

V. Висновок

Розкриваючи функції релігії та її роль у житті суспільства, слід
відзначити, що одним з важливих питань є вивчення її соціального змісту.
Наукова характеристика ролі релігії в людському суспільстві можлива лише
в тому випадку, якщо вона враховує форми суспільної свідомості, одного з
суттєвих компонентів духовної культури. При цьому необхідно мати на
увазі, що релігія є творенням людського суспільства, особливою формою
пізнання ним себе самого і оточуючого світу. Ми не повинні трактувати
релігію спрощено — як хибну свідомість, спотворену картину світу і т. п.
Це дешевий прийом, і від нього краще відмовитися. Необхідно мати на
увазі, що богословська мова є особливою знаковою системою, за якою
приховуються реальні людські інтереси, її не так просто зрозуміти.

Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна)
усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини
відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського
буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Гасло, що релігія є «опіумом народу», автори ряду праць із філософії
розглядали як головний аргумент на користь заперечення релігії. Проте в
сучасному суспільстві існує потреба втіхи, зняття психологічної напруги,
викликаної умовами повсякденного буття. Знищення цієї — хай ілюзорної —
компенсації було б актом жорстокості. І можна погодитися з тим, що мова
може йти не про знищення релігії, а про заміщення її іншими
компенсаторами, які мають гуманістичний зміст. Однак необхідно
враховувати й інше.

По-перше, головна ідея кожної релігії — ідея Бога як відображення
абстрактної людини — не позбавлена гуманізму.

По-друге, глобальний гуманізм не заперечує всіх існуючих вірувань,
національних традицій, звичаїв, світорозумінь, що склалися, та ін.,
більше того, він їх передбачає і на них ґрунтується.

Тому, говорячи про перспективи релігії, мова може йти лише про її
еволюцію. Релігія намагається створити власну картину світу, більш того,
— власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя,
визначити місце і роль людини в системі природи і суспільства.

VІ. Використана література

1. Біблія. — К., 1992. — 1220 с.

2. Бутинова М. С. Как возникла религия. — М., 1977.

3. Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. — К.. 1974.

4. Косуха П. І. Наука про походження релігії. — К., 1976.

5. Ленін. В, І. Соціалізм і релігія // Повне зібр. творів. — Т. 12.

6. Лобовик Б. А. Религия как социальное явление. — К., 1982.

7. Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Маркс К.,
Енгельс Ф. Твори. — Т. І.

8. Скибицкий М. М. Мировоззрепие, естествознание, теология. — М, 1986.

9. Сухов А. Д. Религия как общественный феномен. — М., 1973.

10. Тянчер В. К. Проблеми теории научного атеизма. — К., 1985.

11. Угринович Д. М. Введение в религиеведение. — М., 1985.

12. Фрезер Д. Д. Золотая ветнь. — М., 1986.

13. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.

14. Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. К., 1988.

15. Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу. К., 1966.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи