Реферат на тему:

Релігійно – етичне вчення Христа

Зміст

1.
Вступ………………………………………………………….
……………………………………..3

2.Походження
християнства……………………………………………………
……………..3

3.Корінна відмінність християнства від язичеських
вірувань…………………..5

4. Історичні передумови
християнства……………………………………………………
6

5.Основи християнської
віри…………………………………………………………..
……..9

6.Духовні й нравственні проблеми Нагорної
проповіді…………………………..9

7. Значення християнства для розвитку європейської
культури………………11

8.Використана
література……………………………………………………..
……………….12

Віфлеємською

Вступ

Більш мільярда чоловік — чверть людства — пов’язує себе з християнством.
Ця релігія, найбільша в чисельному відношенні у світі, представлена на
всіх континентах і існує у всіляких культурних середовищах. Що ж
спільного в бурхливих проявів віри під час паломництва у Мексиці,
холодною урочистістю і скромністю шведського лютеранства, майже
підпільним життям віруючих у СРСР у роки комунізму, героїчною боротьбою
польського народу за свою віру, добровільним висновком ченців у
монастирях і інтелектуалізмом деяких західних християнських філософів?

Протягом майже 20 століть своєї історії християнство, по суті, ніколи не
ототожнювало себе з якою-небудь політичною, культурною чи соціальною
системою. Його поширення є насамперед результат жагучого прагнення щирих
християн донести слово Боже до інших людей. Часто політичний
експансіонізм християнської держави підтримував силоміць зброї зусилля
місіонерів із двозначною метою досягти своїй цілей, одночасно послуживши
справі віри. Однак ще частіше християни, Озброєні силоміць тільки
переконаннями і вірою, відправлялися нести далеким народам свою віру і
надію, що дав їм Ісус Христос — Син Божий.

Їхнє навчання часто відкидалося, а самі вони піддавалися
переслідуванням. Потім, поступово, це навчання любові доходило до людей,
воно затверджувалося, воно перетворилося в універсальну цінність,
невід’ємну частину багатьох філософських систем, що не завжди
усвідомлюють, до якого ступеня християнство прямо чи побічно наклало
свій слід на все людство.

Ісус — цілком достовірний історичний персонаж, що народився у
Віфліємі в 4 р. до н.е., — є центром усіх християнських конфесій. Для
них він одночасно і зміст їхнього існування, і засновник, і приклад для
наслідування. Більш того, для християн він є Богом — Богом, що свідомо
побажав жити на Землі, незважаючи на всі тяготи людського існування.

2. П о х о д ж е н н я х р и с т и я н с
т в а

Християнство виникло в Палестині в I cт. н.е. Його споріднення з
іудаїзмом виявляється в тім, що перша частина Біблії, Старий завіт,
священна книга як іудеїв, так і християн (Друга частина Біблії, Новий
завіт, визнається тільки християнами і є для них найголовнішою).

Християнська апологетика стверджує, що на відміну від всіх інших
релігій світу християнство не створене людьми, а дано людству Богом у
готовому і закінченому виді.

Однак історія релігійних вчень свідчить про те, що християнство не
вільне від релігійних, філософських, етичних і інших впливів.
Християнство засвоїло і переосмислило попередні ідейні концепції
іудаїзму, древніх східних релігій, філософські погляди. Усе це
збагачувало і цементувало нову релігію, перетворювало її в могутню
культурно — інтелектуальну силу, здатну протиставити себе всім
національно-етнічним культам і перетворитися в масовий національний рух.

Засвоєння первісним християнством попередньої релігійно-культурної
спадщини аж ніяк не перетворювало його в конгломерат розрізнених
представлень, а сприяло принципово новому вченню одержати загальне
визнання.

П о ш и р е н н я х р и с т и я н с т в а

Навчання Христове поширювалося спочатку на сході, серед євреїв
і греків, у країнах грецької мови.

Слово “релігія”. походить від латинського “religio” і означає
“зв’язок”.

Релігійна віра у надприродне характеризується певними
особливостями.

По-перше, вона передбачає не просто наявність у свідомості
уявлень про надприродне, а віру в реальне існування
надприродного.

По-друге, релігійна віра обов’язково передбачає емоційне
відношення до надприродного.

По-третє, віра в надприродне включає переконаність в існуванні
особливих двобічних відносин між ним і людиною. Віруючий
переконаний в тому, що надприродне не тільки існує, а й може
вплинути на його життя, долю, і що за допомогою певних дій
людина, в свою чергу, може впливати на надприродне, задобрити
його, вимолити прощення, викликати доброзичливе ставлення тощо.

Новий Завіт складається з 27 книг або частин. Він ділиться на
чотири Євангелія ( від Матвія, Марка, Луки та Іоанна), Діяння
Апостолів, 21 послання і одкровення Іоанна. Грецьке слово
Євангеліє переводиться як “Блага Вість”.

Євангелія містять одне і те ж вчення, хоча і написані чотирма
різними письменниками під дією Духа Святого. В них описуються
життя та вчення Спасителя, Ісуса Христа. Чотири Євангелія
складають майже половину Нового Завіту.

“Діяння Апостолів” описують події, що стались після Вознесіння
Ісуса Христа. Ця книга, як і Євангеліє від Луки, написана
лікарем Лукою.

Всі послання, тобто листи, написані учнями і послідовниками
Ісуса. В посланнях даються настанови, як вести християнське
життя, роз’яснюється євангельське вчення і, частково, описуються
події, зв’язані з життям перших християн.

“Одкровення Іоанна” було написане апостолом Іоанном,
тим самим учнем Ісуса Христа, котрий написав “Євангеліє від
Іоанна”. Ця книга – одкровення майбутнього, книга про те, що
Господь відкрив “рабу своєму Іоанну” і “чому належить бути
скоро”.

3. Корінна відмінність християнства від язичеських вірувань

Для того, щоб порушити питання про історичні передумови християнства,
необхідно звернути увагу на риси християнського Бога, що різко
відрізняють його від богів язичеських.

По-перше, у християнстві ми бачимо єдиного Бога, на відміну від безлічі
богів-олімпійців.

По-друге, християнський Бог є творець і володар світу, на відміну від
грецьких богів, що уособлюють світові сили і підлеглих космічному
порядку. Але є і ще більш серйозні відмінності, зв’язані з розумінням
людини і зі співвідношенням божественного, людського і природного.

Християнський Бог — це вселенський Дух, що вільно діє не тільки на
природу, але і на людину. При цьому людина лише почасти належить
природі, вона перш за все виступає як особистість, тобто надприродне «я»
з його волею, унікальністю, здатністю до творчості. Особистість є образ
Божий у людині. Іншими словами в людині є щось божественне, але це
«щось» — не природна сила, а здатність бути особистістю. У такий спосіб
християнська культура відкриває й обґрунтовує абсолютну значимість
людської особистості, творчості і волі. Правда, спосіб осмислення і
практичної реалізації цього духовного відкриття був дуже різний на
різних стадіях розвитку християнської культури.

3.Історичні передумови християнства

Етнос — це кровноспоріднена спільнота людей, що має спільну територію
(рідну землю), спільну мову (рідну мову), спільні родові легенди про
походження свого народу, спільну історичну пам’ять, звичаї та обряди,
тобто рідну релігію. Недаремно, грецьке слово etnikos має значення
«родовий, народний, язичницький». Етнічні релігії, як правило, виникають
природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за
межі свого етносу. Вони є самодостатніми для кожного етапу історичного
розвитку народу, задовольняють його духовно-культурні потреби і є
засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти. В процесі
життя етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін,
вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь
зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то
етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому
етапі життя свого етносу.

Віра у Бога бере свій початок в іудаїзмі — релігії древніх євреїв. Ця
віра виражає трагічну історію народу, описану в Старому Завіті, — зборах
книг, священних як для іудаїзму, так і для християнства. Старозавітна
історія сповнена поневірянь і надій, гіркоти вавілонського і
єгипетського полону. І звичайно ж, така історія породила релігію, у
корені відмінну від еллінської. Боги Еллади виражали довіру еллінів до
сформованого порядку світобудови, їхню надію на гідне життя в одній з
ніш божественного космосу. Але для древніх євреїв наявний космос був
світом вигнання і полону. Боги, що уособлюють сили цього космосу, були
підлеглі його долі, що для євреїв була злощасною долею. Люди мали
потребу в надії, і дати її міг лише Бог, котрий сам був творцем світу і
владарем космічної долі. Так сформувався первісний варіант іудаїзму —
самої древньої монотеїстичної релігії.

Бог древніх євреїв, Бог Старого Завіту був прообразом християнського
Бога. Власне кажучи, для християнства це той самий Бог, міняються лише
його відношення з людиною. Так старозавітна віра розглядається як
підготовка до Нового Завіту, тобто нового союзу людини з Богом. І
дійсно, не дивлячись на істотні розходження представлень Старого і
Нового Завітів, саме в старозавітних мудреців уперше з’являються ті
духовні запити, на які змогло відповісти християнство. Але на початку
зупинимося на розходженнях.

Якщо Бог Старого Завіту звернений до всього народу в цілому, то Бог
Нового Завіту звернений до кожної особистості. Старозавітний Бог велику
увагу приділяє виконанню складного релігійного закону і правилам
повсякденного життя, численним ритуалам, що супроводжують кожну подію.
Бог Нового Завіту звернений насамперед до внутрішнього життя і
внутрішньої віри кожної людини.

Однак, вже в Старому Завіті ми бачимо спрагу людини до справжньої
зустрічі з Богом і прагнення духовно звільнитися від підпорядкування
зовнішній стороні життя. Ці мотиви насамперед виражені в книзі Іова і
книзі Екклезіаст. Це прагнення до духовного подолання зовнішнього
середовища буття особливо з’являється на рубежі нашої ери, тому що народ
знову попадає під владу чужоземців, якими цього разу стали римляни. У
старозавітній історії Бог виконав свою обіцянку, дав народу місце для
самостійного життя. Тепер же залишилося тільки чекати Рятівника, що, по
віруваннях древніх іудеїв, повинен був врятувати весь народ і стати на
чолі царства. Але Рятівник (по — грецьки — Христос) не приходив і
залишалося тільки задуматися: а може , очікуваний порятунок буде мати
зовсім не національно-державний, а духовний характер? Саме з такою
проповіддю виступив Ісус.

5.Основи християнської віри.

Необхідно зазначити, що за змістом ця світова релігія тісно пов’язана
з іудаїзмом. Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних
провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького
ладу.

Вищою релігійною метою християнства є порятунок. Специфіка
християнського розуміння порятунку виражається в догматах триєдності і
Боговтілення. Бог споконвіку має три рівноцінні обличчя (особистості) —
Батько, Син, Дух Святий — об’єднані в єдину божественну сутність
(«природу»). При цьому християнське богослов’я вимагає «не змішувати
обличчя і не розділяти сутності». Рятівником (Христом) виступає одне з
облич єдиного Бога (Бог-Син). Бог-Син втілюється в людську природу і
стає Ісусом з Назарету, щоб спокутувати первородний гріх і створити
умови для відновлення богоподібності людини. «Бог став людиною, щоб
людина могла стати Богом», говорили Батьки Церкви (правда, людина
покликана стати не Богом «про природу», а «Богом по благодаті»).
Порятунок жадає від людини духовних зусиль, і , насамперед, віри, але
самостійно врятуватися неможливо, для цього потрібно звертання до Ісуса
Христа і діюче втручання самого Рятівника. Шлях Порятунку — це шлях
уподібнення Ісусу: духовне злиття з особистістю Христа і (з його
допомогою ) очищення і перетворення своєї ( гріховної) природи, що веде
людину до остаточного порятунку від влади гріха і смерті. Однак (у силу
наслідків первородного гріха) людина не може уникнути фізичної смерті.
Однак душа людини і її особистість (духовне «я») безсмертні.

Шлях до порятунку і вічного життя у єдності з Богом для людини лежить
через фізичну смерть; цей шлях прокладений смертю і тілесним
воскресінням Ісуса Христа. Порятунок можливий лише в лоні Церкви, що є
«тіло Христове»: вона поєднує віруючих в одне містичне тіло з
«обожненою», позбавленою гріха, людською природою Христа. Богослови
порівнювали єдність Церкви з єдністю люблячих чоловіків, що зливаються
любов’ю в одну плоть, що мають одні бажання і волю. Христос є глава
цього єдиного, але багатоликого церковного тіла, подібно тому, як
чоловік є глава шлюбного союзу (звідси сама назва черниць: «наречені
Христові»).

Християнська моральність виходить із самоцінності особистості
(особистість є «образ Божий» у людині) і нерозривного зв’язку добра,
щирості і волі. «…Пізнайте істину й істина зробить вас вільними»,
«Усякий, що робить гріх, є раб гріха», — говорив Ісус. При цьому добро й
істина виражається не в безособових формальних правилах, а в самій
особистості Ісуса Христа; звідси — принципова неформалізуємість
християнської моральності, що по самій своїй суті є моральність волі.
Виражаючи волю людини, справді християнська віра тримається не на страху
і зовнішньому боргу, а на любові, спрямованій до Христа і до кожної
людини як носія образу Божого: «А тепер пребуває ці три: віра, надія,
любов; але любов з них більше» (1-і Коринф. 13:13).

Добро діється людиною на шляхах застосування вільної волі в ім’я
особистості і любові: «Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є
любов». Інше застосування вільної волі обертається її самозапереченням і
духовною деградацією людини. Таким чином, у людській волі міститься не
тільки можливість добра, але і ризик зла. Зло є помилкове застосування
волі; істиною волі є добро. По цьому зло не має самостійної сутності і
зводиться лише до заперечення добра: усе нібито самостійне визначення
зла на перевірку виявляється лише визначенням добра, узятим зі зворотним
знаком.

Зло народилося як неправильне рішення вільного духу, але через первісне
гріхопадіння вкорінялося в людській природі, «заразило» її. Звідси
специфіка християнського аскетизму: він боре не із самої по собі природи
людини, але з живучим у ній гріховним початком. Сама по собі людська
природа богоподібна і гідна натхнення і безсмертя (цим християнство
відрізняється від платонізму, гностицизму і манихейства). Людину чекає
тілесне воскресіння; після Страшного Суду праведникам уготовано тілесне
безсмертя в нових, перетворених тілах. Оскільки людині важко побороти
укорінені в її природі гріховні бажання, вона повинна упокорити гординю
і вручити свою волю Богу; у такому добровільному відмовленні від
свавілля і знаходиться справжня, а не мнима воля.

У християнстві моральні норми звернені не до зовнішніх справ (як це було
в язичестві) і не до зовнішніх проявів віри (як у Старому Завіті), а до
внутрішньої мотивації, до «внутрішньої людини». Вищою моральною
інстанцією є не борг, сором і честь, а совість. Борг виражає зовнішнє
відношення між людиною і Богом, людиною і суспільством; сором і честь
виражають зовнішню доцільність природи і суспільства. Совість же є голос
вільного духу, що робить особистість незалежною від природи і
суспільства і підпорядковує її тільки власній вищій правді. Можна
сказати, що християнський Бог — це вища правда людської совісті,
уособлена й обожнена як благодатний зміст усього буття: «…Закон даний
через Мойсея, благодать же й істина відбулися через Ісуса Христа» (Ін.
1:17); «Бог є дух, і ті, що поклоняються Йому, повинні поклонятися в
дусі й істині» (Ін. 4:24). Тому людина повинна прилучитися до духовної
істини, якби заново народитися від неї: «Породжене від плоті є плоть, а
породжене від Духа є дух. …Потрібно вам народитися звише» (Ін. 3:6-7).

Віра в безсмертя душі й у страшний Суд відіграє величезну роль у
християнській релігії. Піднімає людину вільна і богоподібна надлюдська
істота, християнство не може звільнити людину від необхідності жити і
вмирати у світі, де немає справедливої віддачі за добро і зло. Віра в
безсмертя душі і загробне покаяння покликана дати людині не тільки
знання, але і безпосереднє відчуття абсолютної сили моральних норм
християнства.

Найважливішою складовою частиною християнства є есхатологія — вчення про
кінець світу, друге пришестя Христа, тілесне воскресіння мертвих і
Страшний Суд, після якого на новій землі під новим небом повинне
затвердитися царство праведників.

Протягом 2-х тисячоліть у християнстві виникали різні напрямки. З них
найбільш відомі три: католицизм, православ’я, протестантство. Поряд з
головними конфесіями (а також усередині них) існує безліч дрібних
церков, сект і культів.

Перший Вселенський Собор. В соборі взяло участь 318 єпископів.
Собор

засудив і відкинув єресь Арія і, щоб всі християни могли сповідувати
єдиний Символ віри — було прийнято перші 7 його членів. На цьому ж
соборі було встановлено час святкування Паски та прийнято деякі інші
правила.

Другий Вселенський Собор було скликано в 381 р. в Константинополі при
імператорі Феодосії. Він був спрямований проти вчення колишнього
аріанського єпископа Іакедонія, який заперечував божество Святого Духа і
вчив, що той не є Бог, а лише служачий богу витвір.

В Соборі взяло участь 150 єпископів під головуванням
Григорія Богослова. На соборі було засуджено єресь Іакедонія і доповнено
Символ віри (до 12 членів).

Третій Вселенський Собор. Було проведено в 431 р. Він був
скликаний проти вчення константинопольського єпископа Несторія, що
стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою
божественна суть злилася пізніше. Тому Несторій називав Ісуса Христа не
Богом, а лише богоносним, а Діву Марію — христородицею. Собор засудив
єресь і остаточно затвердив Символ Віри. В Соборі взяло участь 200
єпископів.

Чому християнство стало світовою релігією

Наступні події показали, що зміст нової духовності ( а вона була
реалізована не лише у проповіді, але й у самому житті Ісуса і його
ближчих учнів ) має значення, що виходить далеко за межі маленької
Іудеї. В цей час Римську Імперію охоплює поступово наростаюча духовна
криза. У величезних просторах люди почувають себе духовно загубленими,
вони стають лише гвинтиками у величезній бюрократичній машині, без якої
неможливо керувати імперією. Традиційні язичницькі боги виражали почуття
душевної співпричетності у житті космосу, продовженням якого сприймалось
життя античного міста – держави ( поліса ). Та ось Рим фактично перестав
бути полісом, розрісся до розмірів імперії, і це відчуття зникло разом
із попереднім укладом політичного й економічного життя. Старі боги
втратили свій смисл для людини. Людина залишилась наодинці з собою й
жадала нової смислової опори, пов’язаної вже саме з нею, шукала бога,
звернутого до кожного, а не до всіх разом.

Християнство зуміло дати цю смислову опору. Більш того зробило можливою
духовну спільність людей, які належать самим різним расам й
національностям, адже християнський бог стоїть над зовнішніми
відмінностями цього світу. Духовний універсалізм дозволив християнству
стати світовою релігією, заклавши основи розуміння цінності людини
незалежно від її раси, національності, класової приналежності.
Християнська віра змінила сам устрій душі європейської людини. Змінилось
глибинне світовідчуття людей: відкривши у собі особистість й свободу,
люди стали перед такими питаннями буття, до яких не доходила ні антична
думка, ні античне почуття. Перед за все цей античний переворот був
пов’язаний з норовливістю. Нові проблеми людського існування ярко й
глибоко виражені у Нагорній проповіді Ісуса.

6.Духовні й нравственні проблеми Нагорної проповіді

6.1. протиріччя між Духом і світом.

Як ми вже знаємо, антична людина почувала себе частиною космічного
цілого. Зіткнення власних мотивів, драму власних пристрастей вона
списувала на боротьбу обожнених світових сил. Християнська людина
поєднує у собі й світ з його стихійними пристрастями й житейською
мудрістю, й дух , що сходить до божественного духу. Але “мудрість світу
цього “ й істина Духу виявляються несумісними, перебуваючи, тим не менш
вкоріненими в одній і тій же людській душі. Тому внутрішнє життя людини
виявляється сповненим таким внутрішнім драматизмом, таким напруженням,
якого не знала язичницька культура.

Вимоги “світу” скликають до людини як до природного й соціального
цілого, вимоги Духу виражені у християнському сумлінні й звернені до
людини як до особистості, яка являє не частину будь-чого, а самостійне й
самоцінне буття, образ Божий у людині. Але ці дві реальності
перетинаються в людині, підказуючи їй несумісні один з одним мотиви й
вчинки. «Ніхто не може служити двом панам: тому що чи одного буде
ненавидіти, а іншого любити». (Мф. 6:24).

Моральний пафос Євангелія полягає у тому, щоб дати людині відчути своє
високе духовне призначення, усвідомити внутрішній драматизм свого буття
і зробити важкий, але єдино гідний його вибір. Людина покликана шукати
свій вищий зміст, свою вищу правду не там де він є тільки частину
цілого, а там, де він є особистість. А особистість знаходить свою
справжню опору, свій справжній скарб не в мирській владі й багатстві, а
в скарбі свого духу: «Не збирайте собі скарбів на землі, де моль і ржа
винищує й де вори підкопують і крадуть; Але збирайте собі скарби на
небі, де ні моль, ні ржа не винищують і де злодії не підкопують і не
крадуть; Адже де скарб ваш, там буде і серце ваше» (Мф. 6:19-21). Якщо
людина не згодна поступитися власною особистістю, то він повинний жити
так, начебто він у своїй таємній глибині є істота «не від світу». Звідси
знаменитий рефрен християнства, виражений словами Ісуса, що говорить про
своїх учнів: «Вони не від світу, як і Я не від світу» (Ин. 17:16).
Людина не повинна поневолюватися живучим усередині нього гріхом, але
повинна перетворити себе самого духовною істиною, що відкрилася їй.
Язичницьке «дитинство» людства ознаменоване підпорядкуванням своєму
стихійному, природньому початку: «…Ми доки були в дитинстві, були
поневолені речовинним початком світу», — говорить апостол Павло (Гал.
4:3). «Зрілість» же людства ознаменовано прагненням звільнитися від
цього рабства, від цієї підпорядкованості гріху. Про це говорить Ісус у
знаменитому місці Євангелія від Іоанна, звертаючи до гордих своєю
зовнішньою волею нащадкам Авраама: «…Пізнаєте істину, і істина зробить
вас вільними. Йому відповідали: ми насіння Авраамово і не були рабами
нікому ніколи; як же Ти говориш «зробитеся вільними»? Ісус відповідав
їм: істинно, істинно говорю вам: усякий, що робить гріх, є раб гріха
(Ин. 8:32-34).

6.2. Парадокси християнської моралі.

На перший погляд може здатись, що у своєму запереченні утилітаризму
Нагорна проповідь доходить до абсурду. Однак це буде абсурдом лише з
точки зору “мудрості світу цього”, яка, за словами апостола Павла, “ є
безуміє перед богом” (1 кор.3:19).

Ісус говорить:” не піклуйтесь для душі своєї, що вам їсти і що пити, а
ні для тіла вашого, у що одягнутись. Чи не більша Душа за їжу, а тіло –
за одяг?(Мф.6:25). При всій зовнішній парадоксальності цього вчення річ
тут йде зовсім не про те, щоб людина кинула їсти, пити, одягатись. Річ
йде о праці як о поглину тості душі зовнішнім світом, о зацикленості на
питаннях повсякденного практичного життя. Адже турботи нескінченні, вони
ніколи не відійдуть в бік, а треба й находити час і для звернення до
Духу.

Турбота завжди залишається з людиною, але вона не повинна захоплювати
людиною цілком, — от що має на увазі Ісус: «…Не піклуйтеся про
завтрашній день тому що завтрашній день сам буде піклуватися про своє:
досить для кожного дня своєї турботи» (Мф. 6:34).

Так само є глибокий зміст у закликах, що шокують практичний розум, не
противитися злому, любити своїх ворогів і підставляти ліву щоку, якщо
вдарили по правій (Мф. 5:39-44). Якщо життя світу заперечує істину духу,
то застосовуючи в боротьбі зі злом влада і насильство — ці засоби «світу
цього» — людин сам стає їхнім бранцем. Любити своїх ворогів? Безумовно,
це безглуздо якщо бачити в них тільки ворогів, а усі відносини між
людьми розглядати винятково крізь призму розумінь вигоди і збитку, чи
ворожнечі союзництва. Але адже людей зв’язують не тільки соціальні і
природні зв’язки, усі люди несуть у собі образ Божий. Навіть заслужив
страту злочинець гідний жалі ( хоча воно зовсім не обов’язково означає
скасування смертельного вироку). Адже жаль відноситься не до людини як
до злочинця, а до людини як носію образу Божию, пренебрегшему своїм
вищим призначенням.

6.3. Нові критерії вибраності.

Християнство принесло з собою новий образ людської гідності й перед
Богом. Для античності людина порівняна з богами, оскільки боги й люди
належать одному й тому ж космічному цілому. Термін “ богорівний”
вживається в античній літературі по відношенню до тих людей, чия сила і
влада в суспільстві нагадала силу і владу олімпійських богів над
космічними стихіями. Зримі, наглядно представлені тілесна красота й
сила, — ось що споріднює античні статуї богів і “ богорівних”
героїв.Зовсім іншими ми бачимо обранців християнського Богу. Кого Ісус
називає «блаженними», до кого він звертається зі словами: «ви — світло
світу», «ви — сіль землі»? До хворих, жебраком, знедоленим, але зате
«чистим серцем», «милостивим», до «злиденним духом»,тобто до
позбавленого духовного самовдоволенням, що усвідомило свою духовну
неповноту і прагне до її заповнення, до «прагнучих і прагнучим правди»і
«вигнаним за правду» (Мф.5:3-14). Тим самим християнство відстоює
достоїнство безкорисливої чесноти перед процвітаючим пороком, милосердя
— перед зовні торжествуючою жорстокістю, першість сили духу перед силою
тіла і могутністю земної влади. Перші християнські святі були ізгоями і
невдахами з погляду античних цінностей, по вони відкривали для простої
людини шлях твердження свого достоїнства не через зовнішній успіх, а
через самовіддане проходження вищим моральним цінностям. І в цій сфері
проста людина раптом переставала бути «простим», — яким він здавався по
своєму зовнішньому статусі. Він міг випрямитися духовно і відкрити для
себе нові значеннєві можливості і перспективи (це й інші принципові
особливості християнської культури описані в чудовій книзі С. С.
Аверинцева «Поетика ранньовізантійської літератури»). «Зганьблений і
принижений бідняк, залишаючись на самому дні суспільства, на якийсь час
переставав бачити блиск верхів суспільства нависаючим над головою, як
небозвід; він міг «у дусі» глянути на багатих і владних зверху вниз, міг
зробити ще більше — пожаліти їх»

7. Значення християнства для розвитку європейської культури.

Християнство сформувало нові смисли природи й людського буття. В основі
цих смислів покладено оправдання й творчості й свободи людини, що не
могло не вплинути на всю європейську історію. Звичайно, спочатку
християнська свобода реалізовувалась головним чином у духовно –
моральній сфері. Але пізніше вона знайшла собі практичне поле для свого
втілення й стало виражатись в утворенні природи й суспільства, в
побудові основ правової держави, поважаючої права й свободи людини.

Смислові основи сучасного природознавства також сформувались під
визначаючим впливом християнської духовності. Християнство ліквідувало
прірву між “природним” і “штучним”, адже світ постав як творіння
всевладного й вільного власного Бога. Але те, що створено творчістю,
може й повинно пізнаватись у контексті творчого перетворення. Так були
покладені смислові основи для з’явлення експериментальної науки.
Звичайно, необхідно відрізняти з’явлення загальних смислових предпосилок
від адекватного розуміння й практичної реалізації нового смислу. Тому
між виникненням християнства і появленням перших паростків нового
природознавства лежить півтора тисячоліття.

Використана література

1.Історія древнього світу: Падіння давніх суспільств Т.3.М.,1998.

2.Ніцше Ф. Анти христианин / Сумерки богов М., 1990.

3.Розанов В.В. Релігія. Філософія. Культура. М., Республіка, 1992.

4.Шилов А.А. Історія світових релігій. Мінськ. Вища школа. 1995.

5. Циркін Ю.Б. Виникнення християнства. М., 1989.

6. Додд. Засновник християнства. К., 1996.

Похожие записи