дипломна робота

Релігійний досвід і наукове знання: історичний контекст й актуальні
проблеми взаємодії

ЗМІСТ

Вступ ____________________________________________________3

Релігія і наука як форми духовно-творчого освоєння людиною світу:
порівняльний контекст ___________________________7

Історичний досвід та цивілізаційні особливості взаємин між наукою і
релігією (церквою): від стародавніх часів до сьогодення
__________________________________________25

Релігія і наука в світлі сучасних духовно-цивілізаційних процесів:
тенденції, суперечності, перспективи ___________42

Висновки ________________________________________________51

Список літератури ________________________________________58

Вступ

Від самих початків цивілізації людство намагається осмислити світ, своє
місце в ньому, збагнути сутність всіх речей і явищ. Нагромадження
практичних та світоглядних знань на світанку історії відбувалося в
рамках міфологічного, a відтак — релігійного світорозуміння. З часом
поступово розвивається філософський світогляд, що генетично пов’язаний з
релігійним і водночас детермінований формуванням конкретно-наукових
знань про реальність.

Сьогодні навіть не озброєним оком можна побачити стрімкий розвиток та
поширення різноманітних релігійних вчень ( наприклад, в одному лише
християнстві налічується понад 2 тисячі різних церков, угруповань та
сект), особливо гостро відчувається зацікавленість в
релігійно-культурних надбаннях Сходу. Водночас впродовж двох останніх
століть наука рухається вперед не маленькими кроками, а вже великими
«стрибками». Успіхи природничих наук і досягнення техніки, що спираються
на них, очевидні й приголомшливі. Завдяки науково-технічному прогресу
зблизилися країни й континенти, формується цілісний світовий
торгово-господарський простір, росте розуміння того, що всі народи
живуть у єдиній «оселі» під назвою — планета Земля. Та водночас розвиток
науки й техніки дав в руки людству такі потужні сили, нерозумне
використання яких може призвести до знищення життя на Землі в результаті
термоядерного конфлікту або екологічної кризи. На різних регіональних
конгресах, симпозіумах й інших зустрічах ставиться й обговорюється
питання про те, чому розвиток природничих наук і техніки може призводити
до наслідків, несприятливих для людини. Представники релігійних
організацій, відповідаючи на це питання, вбачають головну причину у
світоглядних орієнтаціях науки й учених, у відокремленні науки від
релігійного світогляду й, отже, вважають, що кардинальне розв’язання
цих проблем може бути досягнуте саме тоді, коли наука «стане органічною
частиною релігійного світогляду, як це було в колишні часи».

З іншого боку, сьогодні наука має в своїй скарбниці настільки багатий
запас знань про всесвіт, природу і людину, що часом складається враження
про те, ніби наука спроможна пояснити все, а релігія залишається на тому
ж самому рівні наївних уявлень. Але для людей віруючих їх релігія є
втіленням чогось надприродного, найдосконалішого, вічного, непорушного.
Виходячи з цього, зберігається актуальність питання про співвідношення
віри і знання. Сьогодні перше, що спадає на думку при згадуванні терміна
«віра» — це релігія. Але, якщо брати до уваги ширше розуміння цього
поняття, то віра означає глибоке, щире переконання в слушності якогось
положення або концепції. Віра зачіпає розум й емоції, вона захоплює всю
душу й передбачає не тільки інтелектуальну переконаність, але й
психологічну схильність.

Існує думка, що віра, насамперед релігійна, не має нічого спільного зі
знанням, оскільки віра й знання стосуються взаємо гетерогенних боків
дійсності. А втім, очевидно, що вони істотно переплетені, нерідко
взаємно підтримують одне одного, і віднесення їх до незіставних царин
дійсності може бути тільки тимчасовим і умовним. Крім того, протягом
всієї історії культури людства як наука, так і релігія відігравали
визначальну роль у духовному житті, і їхня взаємодія передбачала як
елементи протистояння, так і тісну співпрацю.

Сьогодні як ніколи актуальним є питання стосунків між релігією та наукою
в системі світської освіти. Скажімо, в епоху середньовіччя центральним
пізнавально-смисловим постулатом було поняття Бога, з яким зіставлялись
всі культурні цінності, і відповідно система освіти фігурувала в орбіті
цього постулату. А вже в епоху Відродження накреслюється процес
секуляризації суспільства, який починає стрімко еволюціонувати, і вже в
добу Нового часу уявлення про домінування розуму, що компенсує
«неповноцінність віри», дістає розповсюдження серед
філософів-натуралістів. У контексті такої настанови інтерпретувались
взаємини релігії і науки і на теренах нашої держави: обов’язковим
предметом в освіті радянської доби був т. зв. «науковий атеїзм», який
пропагував гіпертрофоване критичне ставлення до релігії і її
прихильників, спонукав до антирелігійної войовничості тощо. Сьогодні, в
так званому пострадянському суспільстві складається інша ситуація —
релігія, як світоглядний феномен стає об’єктом цілеспрямованого
вивчення. Але в межах такої практики не завжди робиться розмежування між
релігійною та релігієзнавчою освітою. Все це зумовлює нагальність
розгляду питання співвідношення наукового знання й релігійного досвіду
як істотних форм духовно-практичного освоєння людиною світу. Долучитись
до осмислення цієї проблеми покликана, зокрема, й ця розвідка.

Об’єктом дослідження є соціокультурний контекст взаємодії
пізнавально-когнітивних і смисложиттєво-сотеріологічних форм духовного
досвіду людства.

Предметом дослідження є історичні та актуальні виміри співвідношення
наукового знання і релігійного світогляду.

У науковій літературі дане питання розглядається досить широко.
Пов’язано це з тим, що тема дає широке коло інтересів для дослідження.
Важливо також зауважити, що дане питання почали розглядати ще у давнину.
Особлива увага цьому питанню приділяється, починаючи з Середніх віків, і
продовжує зростати аж до сьогодні. Тут варто згадати таких філософів, як
Августин Аврелій [1], Ансельм Кентерберійський [2], Тертулліан [28],
Тома Аквінський [29], Ф. Бекон [33], І. Кант[15], Гегель[9], та ін..
Починаючи з 19 століття, питання про співвідношення науки та релігії
набуває більш обширних форм. Так, наприклад, французький вчений, філософ
та теолог Тейяр де Шарден [23] всебічно розглядає це питання, основну
увагу зосереджуючи на проблемі еволюції. Тут мається на увазі еволюція
всесвіту, людини та свідомості людини. Із сучасних діячів науки варто
згадати таких науковців як Владіміров С.В. [8], Кузнєцов І.В. [19],
Скібіцкій М.М. [26,27], Тажурізіна З.А. [25], Закович М. [14], та інші.
Крім того, дане питання висвітлюється не тільки в філософських працях, а
й у працях діячів інших галузей науки: фізиків, біологів тощо.

Мета роботи: концептуально окреслити закономірності та форми взаємодії
релігії і науки, визначити історичні та актуальні особливості такої
взаємодії, її вплив на духовно-соціальний розвиток людства та його
цивілізаційні перспективи. Цією метою визначаються головні завдання
роботи: 1) у порівняльному ракурсі розглянути специфіку та спільні
характеристики релігії і науки як форм духовно-творчого освоєння людиною
світу; 2) виявити логіку історичної взаємодії між наукою і релігією,
окреслити цивілізаційні особливості їх співвідношення в соціумі та
культурі; 3)визначити основні тенденції, суперечності та перспективи
співпраці науки і релігії в руслі новітніх духовно цивілізаційних
процесів. Цим визначається структура роботи.

Методологічний інструментарій роботи становлять загальнофілософські та
специфічно релігієзнавчі методи, зокрема, принципи системності,
історизму, порівняльної типологізації тощо. Автор керується настановами
дослідницької незаангажованості, об’єктивності, толерантності.

1. Релігія і наука як форми духовно-творчого освоєння

людиною світу: порівняльний контекст

Сьогодні, навіть не озброєним оком можна побачити стрімкий розвиток та
поширення різноманітних релігійних вчень ( наприклад, в одному лише
християнстві налічується понад 2 тисячі різних угруповань, сект та
церков), особливо гостро відчувається зацікавленість в
релігійно-культурних надбаннях сходу. Разом із тим, два останні століття
наука рухається в перед не маленькими шажками, а вже великими стрибками.
Складається враження, що наука спроможна пояснити все, а релігія
залишається на тому ж самому місці наївних уявлень. Але для людей
віруючих їх релігія є втіленням чогось надприродного. Саме тому
актуальним питанням сьогодення є проблема співвідношення наукового
знання і релігійного досвіду. Особливо цікавим питанням є приналежність
провідних науковців до тої чи іншої релігії.[18 с. 241].

Отже чи можуть наука і релігія співіснувати поряд і йти шляхом
взаємодії? Для того щоб відповісти на дане питання потрібно розглянути
їх в загальних рисах, що дасть змогу скласти загальну картину взаємодії.

Релігійний світогляд – загальне поняття для значного числа різноманітних
систем світорозуміння і світовідношення, історично існувавших в рамках
чисельних релігій. З виникненням релігійного світогляду співпадає і
поява особливої групи людей, які виступали в ролі систематизаторів ,
хранителів релігійних ідей і традицій. Релігійний світогляд демонструє
надзвичайно ефективну взаємодію двох світоглядних рівнів – буденного і
теоретичного. Умовою міцності, швидкого поширення і «популярності» того
чи іншого світогляду є те, наскільки він укорінений на рівні буденної
свідомості, наскільки він відповідає образу життя людей, їх культурі,
рівню знань, потребам. Релігійне рішення світоглядних проблем, завдяки
своїй образно-наочній формі, є доступним для засвоєння на буденному
рівні свідомості.

Головним способом засвоєння релігійного світогляду виступає віра, яка
переходить нам від минулих поколінь у всьому історично – культурному
контексті і спирається на особистий досвід людини. Практика ж культових
дій оперує механізмами формування і підсилення цієї віри відносно
особливостей буденної свідомості. На рівні теоретичного знання, теології
відбувається процес систематизації і оновлення світогляду у
відповідності до змін, яки відбуваються як в самому житті, так і в
області знання й розвитку культури в цілому.

В контексті різноманітних релігійно-світоглядних ідей існує ряд спільних
фундаментальних ідей: творення світу Богом (креаціонізм),
предопреділення Богом подій, які відбуваються в світі (провіденціалізм),
душі як особливої сутності людини, зв’язку людини з Богом, воскресіння і
посмертного існування.

Філософський світогляд (в тому числі і науковий), на відміну від
міфологічного і релігійного, розвивається на рівні теоретичної
свідомості. Як і релігійний, філософський світогляд виступає в чисельних
різновидах. Він пов’язаний з природничими та суспільними науками.
Науково – філософський світогляд представляє собою теоретичний рівень
свідомості, і крім всього в своєму специфічно — понятійному вираженні не
може бути просто так перенесений на буденний рівень.

Специфіка релігійної антропології і проблема антропогенезу.

Специфіка релігійної антропології полягає перш за все в тому, що
сутність, існування, природа, місце людини в світі розуміються перш за
все виходячи з визнання вищого сакрального першоначала (духів, богів,
божеств чи єдиного особистого Бога) і його особливих стосунків з
людиною. В юдаїзмі, християнстві та ісламі Бог наділяється здатністю
творити з «нічого» і одним зусиллям думки. Так само і в ряді східних
релігій існують уявлення про всемогутнє породження всемогутнім
першопочатком (Брахман, Дао, Алі-Будда і т.п.) світу і людини. Уявляючи
богів подібних до себе, людина визнає себе їх творінням.

Згідно Біблії, людина – вінець творіння, образ і подоба Божа ( Буття
1:26-27., 1 Кор. 11:7) поставлений над тваринами і рослинами, він має
піклуватись про них, обробляти землю, і нести відповідальність за життя
на ній (Бут. 1:28; 2:15; Пс. 8:7—9). Зразком для християнської
антропології стало визначення Василя Кесарійського (330 — 379): «Людина
є розумним творінням божим, створене за образом його творця», «тварина,
яка отримала повеління стати богом». Саме в такій формі розумілась
свобода людини, її здатність до самовизначення, до вищих духовних
цінностей, її совість і відповідальність. Подібні уявлення притаманні і
іншим релігіям. Так наприклад в Корані людина мислиться як «намісник»
Бога на землі. (2:8), обдарована вищими знаннями (2:29-32). В буддизмі
людина займає особливе місце в ієрархії всіх істот, тому, що тільки
людина здатна розірвати окови сансари і досягнути нірвани, стати Буддою.
В такій сакралізованій формі релігійні вчення про людину описують
положення індивіда в суспільстві, його можливості, міру соціальної
свободи, становлення особистості. В буддійській, християнській,
мусульманській антропологіях містяться вчення про єдність всього
людського роду.

Втрачена сакральна єдність стає ідеалом людського вдосконалення,
розуміється як призначення людини. Спасіння, примирення з Божеством
стають смислом людського існування. В ролі повного втілення цього ідеалу
в буддизмі існують Будди і бодхисаттви, в християнстві – Боголюдина Ісус
Христос, який є «образ Бога невидимого» (Кол. 1:15) і є досконалою
людиною, другим Адамом, через якого всі люди вступають в стосунки
богосиновства і стають «учасниками Божої Істоти» (2 Пет. 1:4).

Інакша ситуація склалась в наукових колах. Після того, як праці анатомів
і зоологів довели схожість організму людини з організмом мавпи, К. Ліней
(1707 —1778) включив його в ряд приматів, виділений в класі ссавців. В
1871 р. З’явилась книга Ч. Дарвіна (1809—l882) «Виникнення людини і
статевий підбір», в якій до проблеми антропогенезу застосовується
еволюційна теорія.[ 24 с. 16 – 19] Ще в XIX ст. теологи поступово стали
переходити від заперечення цієї теорії з позиції біблійного
фундаменталізму до переосмислення. Багато провідних богословів прийняли
еволюційну теорію і намагались інтерпретувати її в дусі деїзму і
пантеїзму. Більшість теологів підтримують концепцію модернізованого
креаціонізму, згідно якій Бог існує в самій природі, і через її
посередництво керує процес розвитку від нижчого до вищого, від
найпростіших живих істот до людини. Тим не менш всі наголошують на
особливої божої дії. Енцикліка папи Пія XII (1876-1958) “Humani generis”
(1950) вимагає вірити в те, що душа людини створюється Богом. В цьому
документі заперечується полігенізм – концепція виникнення людини в
різних місцях планети, як не узгоджена з Біблією і церковним вченням про
першорядний гріх. Теологи – прибічники «наукового креаціонізму» –
стверджують, що еволюційним гіпотезам недостає фактичних обґрунтувань.
На їх думку, сучасні палеонтологічні данні не можуть підтвердити
походження людини від доісторичних вищих мавп.

До числа найважливіших функцій науки відноситься передбачення. У свій
час з приводу цього питання блискуче висловився В. Освальд:
“…Проникливе розуміння науки: наука — це мистецтво передбачення. Вся
її цінність у тому, якою мірою й з якою вірогідністю вона може вгадати
майбутні події. Мертво всяке знання, що нічого не говорить про майбутнє,
і такому знанню повинне бути відмовлене в почесному званні — наука”.

На передбаченні фактично ґрунтується вся практика людини. Включаючись у
будь-який вид діяльності, людина заздалегідь припускає (передбачає)
одержати певні результати. Діяльність людини у своїй основі організована
й цілеспрямована, і в такій організації своїх дій людина опирається на
знання. Саме знання дозволяють йому розширити ареал свого існування, без
чого не може тривати його життя. Знання дозволяють передбачати хід
подій, оскільки вони незмінно включаються в структуру самих методів дії.
Методи характеризують будь-який вид діяльності людини, і в їхній основі
лежить вироблення особливих знарядь, засобів діяльності. Як вироблення
знарядь діяльності, так і їх “застосування” засновані на знаннях, що й
дає можливість успішно передбачати результати цієї діяльності.[31
с.305]

Говорячи про передбачення, необхідно також мати на увазі його відносний
характер. Майбутнє відкрите, воно завжди в чомусь непередбачене. Як
говорять дорога в майбутнє вимощена випадками, і його аналіз вимагає
безперервних зусиль, постійного оволодіння новими проявами випадку.
Наявне знання становить основу передбачення, а практика веде до
безперервного уточнення, розширення цих знань. Освоєння нової практики
містить у собі й лінію спадковості, і облік новизни. Мистецтво
передбачення й опирається на ці компоненти в діяльності людини.

Релігія й наука в природничо-наукових знаннях

Успіхи природничих наук і досягнення техніки, що опираються на них,
очевидні й приголомшливі. Завдяки науково-технічному прогресу зблизилися
країни й континенти, складається цілісний світовий торгово-господарський
простір, росте розуміння того, що всі народи живуть у єдиному «будинку»
під назвою Земля. Одночасний розвиток науки й техніки дав в руки людству
такі потужні сили, нерозумне використання яких може призвести до
знищення життя на Землі в результаті термоядерного конфлікту або
екологічної кризи. На різних регіональних конгресах, симпозіумах і інших
зустрічах ставиться й обговорюється питання про те, чому розвиток
природничих наук і техніки може приводити до наслідків, несприятливих
для людини. Представники релігійних організацій, відповідаючи на це
питання, убачають головну причину у світоглядних орієнтаціях науки й
учених, у відокремленні науки від релігійного світогляду й, отже,
вважають, що кардинальне вирішення цих проблем може бути досягнуте тоді,
коли наука стане органічною частиною релігійного світогляду, як це було
в колишні часи. [8 с.58]

Розвиток природничо-наукових знань у рамках релігії на зорі людства.

Нагромадження практичних знань про навколишній світ на зорі історії
відбувалося в рамках міфологічного, a потім і пануючого релігійного
світорозуміння.

Емпірично знайдені найбільш ефективні прийоми полювання, обробки землі й
створення знарядь закріплювалися авторитетом релігії як дані з вищого
світу настанови. Виділення помірної праці спочатку здійснювалося в
системі релігії, і її інститути — храми, монастирі — ставали також
місцем нагромадження й зберігання знань, їхньої фіксації в письмових
джерелах. Історія культури свідчить, що древні цивілізації Єгипту,
Месопотамії, Індії, Китаю виробили велику кількість математичних,
астрономічних, медичних і інших знань, які були включені в різні види
релігійного світогляду. Як свідчать історики, саме на жерцях Древнього
Єгипту лежав обов’язок сповіщати про розливи Нілу. Медичні рецепти, що
зберігаються в книгах, написаних у тибетських монастирях, очікують своєї
всебічної наукової експертизи.

Теоретична свідомість як оперування поняттями, ідеями (а це необхідна
умова виникнення науки) також спочатку формувалася в рамках релігійного
світогляду. Першою галуззю науки як теоретичного знання історики
вважають математику і її формування пов’язують із піфагорійською школою.
У піфагореїзмі поняття числа здобуває особливий метафізичний статус, і
проникнення в природу числа могло мислитися як особливий шлях осягнення
сутності світу. Число перетворювалося в ідеальний об’єкт, що виявилося
передумовою формування математики як науки. Щоб стати об’єктом
теоретичної свідомості, число спочатку повинне було сакралізуватися,
перетворитися в об’єкт шанування. У Середні віки в рамках схоластики
розвивалися логічні знання. Не тільки математика, логіка, але й
астрономія, медицина та ін. як особливі галузі духовного виробництва
виникали й функціонували в системах релігійного світогляду. Наука, яка
формувалася на той час, створюючи понятійні системи, утворює і свій
теоретичний світ, що відрізняється від того, який з’являється перед
повсякденною свідомістю. Одночасно вона виробляє й набір таких особливих
вимог, які покликані відокремити її від інших форм духовної діяльності.

Знання й віра.

Віра — (лат. Veritas — істина, verus — істинний)

духовна здатність людської душі безпосередньо знати таємні шари буття,
містично перебувати в осередку пізнаваного предмета й інтуїтивно осягати
сутності.

здатність людини визнавати адекватність своїх почуттєвих образів
сприйманим речам і явищам.

оцінювання висловлень і інших форм опосередкованого знання як істинних
без достатніх логічних і фактичних обґрунтувань.

Приведемо більш просте визначення:

Віра — глибоке, щире переконання в справедливості якогось положення або
концепції.

Сьогодні перше, що спадає на думку при згадуванні терміна «віра» — це
релігія.

Релігія — (панцира. Religio — відновлення або відтворення ліги, зв’язку)
прагнення людини й суспільства до безпосереднього зв’язку з абсолютом
(Богом, богами, безумовним осередком усього існуючого, субстанцією,
головною святинею).[13 с. 20]

Ми будемо розглядати співвідношення віри й знання в контексті цих двох
далеких і в той же час дуже близьких понять.

Релігія – складне ідеологічне явище. Її відношення до знання і до науки
неоднозначне: від повного визнання і ототожнення її з релігією – до
повного протиставлення і взаємного заперечення. Однак при будь-якому
відношенні до науки і знання релігія намагається надати своєму вченню
виключну і першочергову позицію, і вже з цієї позиції всі інші знання
оцінюються як другорядні, несуттєві, а іноді і взагалі непотрібні. [ 3
с. 118]

Існує думка, що віра, насамперед релігійна віра, не має нічого спільного
зі знанням, оскільки віра й знання відносяться до доповнюючих один
одного, але не порівняних сторін дійсності.

Співвідношення знання й віри багато в чому неясно. Очевидно тільки, що
вони істотно переплетені, нерідко взаємно підтримують один одного й
поділ їх і віднесення до різних, несопоставимих одна з одною сторін
дійсності може бути тільки тимчасовим і умовним.

Якщо міркувати чисто формально, то наука й релігія, будучи формами
суспільної свідомості, ставлять об’єктом свого розгляду ідеї про
природу, суспільство, людину й уже тільки із цієї причини неприйнятний
той факт, що їх розділяють «китайською» стіною. Але це, однак, не самий
вагомий аргумент. Більш важливо, що протягом всієї історії культури
людства наука й релігія відігравали визначальну роль у духовному житті,
часом, ведучи непримиренну боротьбу між собою, а часом, навіть
співпрацюючи.[ 30 с. 8 – 15]

Насамперед, варто ввести розходження між двома типами віри: релігійної й
звичайної, заснованої на узагальненому практичному досвіді людей.

Зупинимося на співвідношенні релігійної віри й знання. У рамках
релігійної філософії це питання одержало особливу актуальність.
Релігійна філософія, власно, і виникла у зв’язку з потребою прояснення й
розуміння догматів віри. На перший погляд здається парадоксальною сама
необхідність особливого зусилля розуму по освоєнню так званих істин
віри, тому що «вірити» — у релігійному значенні цього слова – значить
приймати ці істини всією душею, серцем, поза всяким сумнівом, якого б то
не було скепсису. Інакше кажучи, там, де є віра, не потрібні докази, а
там, де вимагають таких доказів, з’являється сумнів — немає вже віри. Не
випадково в Біблії зустрічаються висловлення про те, що знання не
збільшує віру, що надмірне прагнення до знання пов’язано з єрессю й
скепсисом.

Тим самим, проблема взаємин знання й віри має давню історію. Вона
активно обговорювалася в середньовічній схоластичній філософії. Так, уже
Тертулліан відкрито виступав проти розуму, проголошував парадоксальну
тезу: «Вірую, тому що абсурдно».[22 с.61]

Августин Блаженний стверджував, що завдання богослов’я — пізнати у
світлі розуму те, що вже прийнято вірою. Ансельм Кентерберійський
замінив вислів Тертулліана своєю компромісною формулою: «Вірю й
розумію». Тома Аквінський говорив про гармонію між вірою й знанням при
пріоритеті віри.

Френсіс Бекон, висунувши гасло «Знання — сила», вказував, що істину
треба шукати в даних досвіду й спостережень, а не в сутінках схоластики
й у цитатах зі священних книг. Уже на початку XX в. католицька церква
висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі й
що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри й знання, розуму, тому
що всі знання відбулися від Бога. Наприклад, папа Пій XII неодноразово
виступав із заявами про те, що «церква — друг науки», відзначаючи,
однак, що церкві доводиться втручатися в науку, щоб застерегти її від
помилок проти віри.

Проблема співвідношення віри й знання, богослов’я й науки займає важливе
місце в одному із впливових напрямків сучасної філософії — неотомізмі,
представники якого прагнули в єдиному синтезі об’єднати віру й розум.
Основне завдання філософії вбачається в раціональному розкритті й
виправданні істин теології. При цьому вона повинна орієнтуватися на
власні критерії раціональності й направлятися в остаточному підсумку
«світлом віри».[27 с.25]

Французький учений, філософ і теолог Тейяр де Шарден намагався створити
«наукову феноменологію», що синтезувала б дані науки й релігійний досвід
для розкриття змісту еволюції Всесвіту, призведшого до появи людини. Цей
процес підпорядкований, з його погляду, своєму регулятору й своїй
кінцевій меті — «точці Омега», втіленням якої є Христос. Ідею єднання
науки й містики він вважав панацеєю від всіх лих сучасного людства.
Найважливіша умова реалізації цієї ідеї — технічний прогрес і розвиток
економіки. Але вирішальну роль, на думку Тейяра, повинен зіграти
духовний фактор — ясна й свідома віра в найвищу цінність еволюції.[20
с.61]

Оригінальні ідеї про співвідношення знання (істини) і віри висловлював
Б. Рассел. Він розумів віру як сукупність пов’язаних між собою станів
організму, які повністю або частково мають відношення до чогось
зовнішнього. Серед різних видів віри британський філософ виділяв спогад,
очікування, віру нерефлекторну й ту, що виникає зі свідомого висновку та
ін. Істина ж є властивість віри і як похідне — властивість пропозицій,
що виражають віру. Усяка віра, на думку Рассела, «має образотворчу
природу», з’єднану з почуттям схвалення або несхвалення. У випадку
схвалення вона «щира», якщо є факт, що має із зображенням, у яке вірять,
таку ж подібність, яку має прототип з образом. У випадку несхвалення
вона «щира», якщо такого факту немає. Віра, що не є щирої, називається
помилкової.

Народження Всесвіту

Релігійна і наукова картини світу також відрізняються між собою. В
релігії, так само як і в науці, існують різні теорії і пояснення
виникнення світу. В релігійних колах така велика кількість думок
пояснюється існуванням великої кількості релігій, конфесій і напрямків.
Але все ж таки існують спільні риси, характерні для всіх релігій, які
характеризують релігійну картину світу.

Перш за все, спільною рисою є твердження про творення світу Богом «з
нічого». У всіх релігіях присутній факт творення. І хоча кожна релігія
по своєму трактує це явище, все ж таки створення світу є провідною ідеєю
кожної релігії. При чому творення не обмежується лише творенням світу,
сюди входить створення всього існуючого на землі ( людини , тварин,
рослин і т.д.). Це логічно випливає з того, що Бог є творцем. Але
творець – означає не лише одноразове створення чогось, а постійне
творення, оновлення створеного. Так Бог, створивши світ, людину,
постійно творить (але вже через саму людину). Деякі релігійні люди
говорять, що прогрес є ні що інше, як акт діяльності Бога.

По-друге, спільним для всіх релігій є віра в ідеальний світ (пантеон
богів, янголи, біси тощо). Ставлення до цього світу в кожній релігії є
неоднозначним, але поклоніння і обожнення ідеального світу є
обов’язковим фактично в кожній релігії.

Саме тут логічно було б перейти до обговорення власне картин світу,
порівняння релігійної картини світу з науковою. Так склалося історично,
що на теренах нашої держави традиційною релігією є християнство; крім
того, християнство сповідують більшість найрозвинутіших (в науковому
розумінні) країн світу. Тому на мою думку важливо розглянути саме
християнську картину світу і порівняти її з картиною світу науковою.

У рамках перших двох напрямків у трактуванні біблійної картини
виникнення світу, представники яких у тому чи іншому ступені вважають її
такою, що відбиває реальність, даються найрізноманітніші тлумачення
«днів» творіння.

А. Хайярд пропонує наступну класифікацію сучасних богословських
інтерпретацій біблійних «днів» творіння Богом світу.

Буквальні дні творіння.

Буквальні дні ре-творіння.

«Дні», розглянуті як геологічні епохи.

Переривчасті дні творіння, тобто біблійна 24-годинна доба — дні, коли
Бог починав нові фази своєї творчої діяльності, розділені тривалими
періодами реалізації того, що було розпочате в ці дні

Біблійні «дні» — дні не творення, а божого одкровення. Вони позначають
час, коли бог відкривав Мойсею те, що він зробив.

Розглянемо докладніше деякі із цих концепцій. Богослови і дослідники
Біблії звертають увагу на те, що навіть сама біблія обумовлює
допустимість різноманітних трактувань поняття «день» і надає можливість
значно розширити «вікові» рамки нашого світу.

Як відзначає, наприклад, А. Хайярд, у Біблії єврейське слово «іом»
використовується, принаймні, у трьох значеннях:

«Назвав Бог світло вдень, а тьму ніччю»

«І був вечір і був ранок: день один» (Бут. 1:4,5)

«У день, коли Господь бог створив землю й небо» (Бут.2:4)

Очевидно, уважає А. Хайярд, тривалість цих днів істотно різна:

12 годин

24 години

цілий період творіння

У той же час ряд богословів і сьогодні роблять активні спроби довести
справедливість тверджень про буквальні «дні» творіння на основі
сконструйованих ними своєрідних науково-теологічних концепцій.

Так, А. Кастанс наполягає на існуванні переривчастості між старим світом
і світом сучасним. Творіння старого світу потребувало тривалої творчої
діяльності Бога. Однак, коли світ був уже створений і навіть пішов
період холоднокровних рептилій, відбулася грандіозна катастрофа, що
повністю зруйнувала той світ.

Сучасний же світ — це результат ре-творіння, що велося Богом уже в
прискореному темпі, тому що було коротким викладом того, що він уже
зробив раніше. Світ створювався таким, яким ми його спостерігаємо
сьогодні і про який ми маємо відомості з геологічних, палеонтологічних і
інших джерел — у горах уже були копалини, ґрунт був багатий на гниючи
рослини, підготовлений для родючості й уже мав у собі зерна, тварини
створювалися в їхньому сучасному вигляді без предтеч.

Цей процес ре-утвору зайняв у Бога, на думку А. Кастанса, усього шість
буквальних днів. При цьому він звертає увагу на те, що Бог міг відновити
світ і миттєво, але він захотів показати людині етапи своєї діяльності
по підготовці Землі для його появи, щоб у такий спосіб збагатити його
знанням і досвідом.

Ця теорія А. Кастанса, звичайно, найвищою мірою оригінальна, але вона
перебуває в повному протиріччі з науковими даними про історію Землі й
життя на ній — немає ніяких свідчень порівняно недавньої глобальної
катастрофи, на яку він спирається у своїх міркуваннях.

Крім того, за свідченням А. Хайярда, і теологічно ця концепція досить
сумнівна, тому що вона абсолютно не підкріплюється Писанням. До речі, те
ж саме, на його думку, можна сказати й про четвертий і п’ятий варіанти
інтерпретацій «днів» творіння — у Біблії немає ніякої інформації, що
підтверджує справедливість цих трактувань.[ 19 с.42]

Іван Франко в своїй книзі «Створення світу», приводить положення,
виходячи з яких, як він вважає, можна побачити, що дні утвору повинні
визначати більше довгий проміжок часу, чим наша доба:

тоді ще не було сонця (воно створене тільки на четвертий «день»), і тому
не можна говорити ні про день, ні про ніч;

положення, що Бог відпочивав на сьомий «день», можна приймати тільки,
якщо ми припускаємо, що на восьмий «день» він продовжив свою роботу;

наявність копалин, які свідчать про існування тваринного й рослинного
життя мільйони років тому.[ 32 с. 58 — 59]

Крім того, посилаючись на дані сучасної астрономії, і, зокрема, на те,
що багато зірок віддалені від нас на мільйони світлових років, і світло
від них, що ми бачимо, почало свою «подорож» мільйони років тому. Тому
слід погодитись, що «зоряне небо, дійсно, повинне бути дуже старим».

Тепер варто розглянути наукову картину світу. В сучасній науці існує
дуже багато різноманітніших теорій походження всесвіту, але найбільш
популярною є теорія вселенського вибуху.

Приблизно 15 млрд. років відокремлює нашу епоху від початку процесу
розширення Вселеної, коли весь спостережуваний нами Всесвіт був стислий
у «точку», у мільярди раз меншу шпилькової голівки. Якщо вірити
математичним розрахункам, то на початку розширення радіус Всесвіту і
зовсім дорівнював нулю, а його щільність дорівнювала нескінченності. Цей
початковий стан називається сингулярністю — крапковий об’єм з
нескінченною щільністю. Відомі закони фізики в сингулярності не
працюють. Більше того, немає впевненості, що наука коли-небудь пізнає й
пояснить такі стани. Тому якщо сингулярність і є початковим найпростішим
станом нашого Всесвіту, що розширюється, то наука не має про нього
інформацію.

У стані сингулярності кривизна простору й часу стає нескінченною, самі
ці поняття втрачають зміст. Іде не просто замикання просторово-часового
континуума, як це виходить із загальної теорії відносності, а його повне
руйнування. Щоправда, поняття й висновки загальної теорії відносності
застосовні лише до певних меж — масштабу порядку 10-33 см. Далі йде
область, у якій діють зовсім інші закони. Але якщо вважати, що початкова
стадія розширення Всесвіту є областю, у якій панують квантові процеси,
то вони повинні підкорятися принципу невизначеності Гейзенберга,
відповідно до якого речовину неможливо стягти в одну точку. Тоді
виходить, що ніякої сингулярності в минулому не було й речовина в
початковому стані мала певну щільність і розміри. за деякими
підрахунками, якщо вся речовина спостережуваного Всесвіту, що оцінюється
приблизно в 1061 г, зжати до щільності 1094 г/см3, воно зайняло б об’єм
близько 10-33 см3, що приблизно в 1000 разів більше об’єму ядра атома
урану. Його не можна було б розглянути й в електронний мікроскоп. [19 с.
75]

Причини виникнення такого початкового стану (або сингулярності — цю
гіпотезу й сьогодні підтримують багато вчених), а також характер
перебування матерії в цьому стані вважаються неясними й такими, що
виходять за рамки компетенції будь-якої сучасної фізичної теорії.
Невідомо також, що було до моменту вибуху. Довгий час нічого не можна
було сказати й про причини Великого вибуху, і про перехід до розширення
Всесвіту, але сьогодні з’явилися деякі гіпотези, що намагаються пояснити
ці процеси.

Отож, очевидно, що вихідний стан перед «початком» не є «точкою» в
математичному змісті, воно має властивості, що виходять за рамки
наукових уявлень сьогодення. Не викликає сумніву, що вихідний стан був
нестійким, і породив вибух — стрибкоподібний перехід до Всесвіту, що
розширюється. Це, мабуть, був найпростіший стан із всіх, що
реалізувалися пізніше аж до наших днів. У ньому було порушено все, що
нам звично: форми матерії, закони, що управляють їхньою поведінкою,
просторово-часовий континуум. Такий стан можна назвати хаосом, з якого в
наступному розвитку системи крок за кроком формувався порядок.

Хаос виявився нестійким, це послужило вихідним поштовхом для наступного
розвитку Всесвіту.

Ще Демокріт стверджував, що світ складається з атомів і порожнечі —
абсолютно однорідного простору, що розділяє атоми й тіла, у які вони
з’єднуються. Сучасна наука на новому рівні інтерпретує атомізм, і
вносить зовсім інший зміст у поняття середовища, що розділяє частки. Це
середовище аж ніяк не є абсолютною порожнечею, воно цілком матеріально й
має досить своєрідні властивості, поки ще мало вивченими. За традицією,
це середовище, невіддільна від речовини, продовжує називатися
порожнечею, вакуумом.

Вакуум — це простір, у якому відсутні реальні частки й виконується умова
мінімуму щільності енергії в даному об’ємі. Здавалося б, якщо немає
реальних часток, то простір порожній, у ньому не може міститися енергія,
навіть мінімальна. Але за останніми даними, «порожній» вакуум
виявляється заповненим віртуальними частками. Він не безжиттєвий і
безликий, а сповнений енергії. А те, що ми називаємо частками, — усього
лише рідкі збурювання, подібні «пухирцям» на поверхні цілого моря
активності.

Сучасні теорії припускають, що енергія вакууму проявляється аж ніяк не
однозначно. Вакуум може бути збудженим і перебувати в одному з багатьох
станів із різною енергією, подібно тому, як атом може збуджуватися,
переходячи на рівні з більш високою енергією, причому розходження між
самою низкою й найвищою енергіями неймовірно велике. [19 с. 82]

Очевидно, вакуум відіграє роль базової форми матерії. На самій ранній
фазі еволюції Всесвіту саме йому приділяється провідна роль.
Екстремальні умови «початку», коли навіть простір-час був деформований,
припускають, що й вакуум перебував в особливому стані, що називають
«помилковим» вакуумом. Воно характеризується енергією гранично високої
щільності, який відповідає гранично висока густина речовини. У цьому
стані речовини, в ній можуть виникати найсильніші напруги, негативний
тиск, що рівносильний гравітаційному відштовхуванню такої величини, що і
спричинило стрімке розширення Всесвіту — Великий вибух. Це й було
першопоштовхом, «початком». З початком стрімкого розширення Всесвіту
виникає час і простір. За різними оцінками період «роздування» займає
неймовірно малий проміжок часу — до 10-33 сек. після «початку». Він
називається інфляційним періодом. За цей час Всесвіт встигає роздутися
до гігантського «міхура», радіус якого на кілька порядків перевищує
радіус відомого нам Всесвіту , але там практично відсутні частки
речовини. Це ще не те розширення, про яке ми говорили, а передумова до
нього. До кінця фази інфляції Всесвіт був порожній і холодний. Але коли
інфляція скінчилась, Всесвіт раптом став надзвичайно гарячим. Цей сплеск
тепла обумовлений величезними запасами енергії, укладеними в
«помилковому» вакуумі. Коли цей стан вакууму розпався, його енергія
вивільнилася у вигляді випромінювання, що миттєво нагріло Всесвіт до
1027 К. За даних умов, починають формуватись галактики, зірки та
планети.

Формування землі, за науковими даними починається приблизно 8 – 12 млн.
років тому. Спочатку вона мала форму газоподібного утворення, і мала
величезну температуру. Поступово охолоджуючись, вона приймає вигляд
приблизно схожий до сучасного. Далі проходять цілі епохи, де
відбувається формування атмосфери землі, копалин, материків тощо. Під
час наступних епох і періодів, відбувається формування рослинного, а
потім і тваринного світу.

Можливість побудови цілісної картини світу.

Важливе значення для взаєморозуміння між богословами й ученими, як
вважають багато християнських богословів, для теології має принцип
додатковості.

Як відомо, відповідно до квантової механіки, неможливо одночасно
отримати точну інформацію про швидкість і координати частки. Щоб
отримати цілісну інформацію фізики використовують принцип додатковості,
висунутий Н. Бором для тлумачення пізнавальної ситуації, що виникла у
квантовій механіці.

Р. Рассел звертає увагу на те, що, згідно Н. Бору, ми не можемо говорити
про природу, незалежну від виміру, і ми навряд чи коли-небудь
довідаємося, яка вона сама по собі. Тому неправомірно поширювати наші
способи її вивчення на неї саму. Додатковість, таким чином, є неминучим
і нездоланним обмеженням, накладеним на наукове пізнання.

Багато теологів уважають побудову єдиної цілісної картини світу цілком
можливим, хоча вони й усвідомлюють те, що це дуже непроста справа. Для
реалізації даного завдання вони вважають за необхідне об’єднання
релігійного й наукового шляхів пізнання дійсності.

На думку цих теологів, наукові теорії мають великі ресурси, які можна
плідно використовувати в теологічному дослідженні. Як підкреслював Іоанн
Павло II, для адекватної реалізації цих ресурсів теологи, безсумнівно,
повинні бути обізнаними в науках. Потрібно знайти шлях до згоди й
конструктивної взаємодії, що дає можливість створення єдиної, погодженої
адекватної картини світу.

Але при цьому варто зазначити, що взаємодія між наукою і релігією може
призвести й до негативних наслідків: звеличення одної, і приниження
іншої сторони. При діалозі між релігією і наукою треба пам’ятати, що
вони є світоглядними формами, які відрізняються одна від одної в
багатьох аспектах, і тому співпраця має бути «об’єднанням» а не
«приєднанням» одної сторони до іншої.

Звичайно, варто погодитися з тим, що наука більш об’єктивна, ніж
релігія; що факти, якими оперує релігія, істотно відрізняються від
наукових і можливість їхньої експериментальної перевірки набагато більше
обмежена. Щоб теологія була життєвою, здатною до розвитку й
удосконалювання, до формування адекватного світогляду, потрібно визнати
необхідність її постійного контакту з наукою.

2. Історичний досвід та цивілізаційні особливості взаємин між наукою і
релігією (церквою): від стародавніх

часів до сьогодення

Однією з найістотніших характеристик світоглядного знання взагалі
(релігійного, філософського тощо) є його принципово історичний характер.
Знання як таке необов’язково має бути світоглядним. Світоглядним ми
можемо вважати те знання, головна увага якого спрямована на відношення
«Людина – Світ», а не просто на даність людини чи світу самих по собі.
Саме для такого виду знання історія набуває сутнісного значення, стає
одним із визначальних «вимірів» цього знання.

Постійно орієнтована в майбутнє людина водночас глибоко укорінена в
минулому, завжди несе його досвід, пам’ять з собою. І головне полягає в
тому, що майбутнє (бажання, цілі, плани, та ін.) і минуле, не існуючи
наявно, справді становлять невід’ємну частину людської особистості.
Зрозуміло, що людина, суспільство в цілому живуть одночасно у всіх трьох
часових вимірах – майбутньому (пам’яттю), теперішньому, і майбутньому,
об’єднуючи їх у собі в нерозривну часову цінність – історію. Виходячи з
такого розуміння варто зазначити, що саме в історичному контексті ми
можемо зрозуміти такі світоглядницькі явища – як наука і релігія.[5. с.
18]

В північній Африці, в басейні Нілу, в третьому тисячолітті до н. е.
виникло одне з перших класових суспільств – Давньоєгипетська
рабовласницька держава, панівною ідеологією якої була релігія. Античні
автори вважали жителів долини Нілу найблагочистивими на землі. Довгий
час вважалось, що в єгиптян не було скептичного відношення до своєї
релігії. Однак науковцями було доведено, що Давньому Єгипті з’являлись
твори, в яких ставились під сумнів традиційні вірування.

З самого початку релігія в Єгипті не розмежовувалась з наукою. Жерці
одноосібно володіли знанням про навколишній світ. Так наприклад існувала
велика кількість математичних (наприклад в математичних папірусах
приводяться вирішення таких складних задач, як обчислення об’єму
піраміди, визначення площи поверхні півкулі), астрономічних, медичних і
інших знань, які були включені в різні види релігійного світогляду. Як
свідчать історики, саме на жерцях Древнього Єгипту лежав обов’язок
сповіщати про розливи Нілу.[ 11. с.73]

Однак не всі древнє єгипетські знання мали релігійну оболонку. Так
наприклад наряду з молдовськими рецептами, заклинаннями, існували і
раціональні методи лікування. З десяти відомих основних медичних
папірусів найбільше магічних заклинань в Лондонському папірусі №10059, в
якому з 61 рецепту 36 магічних. В інших папірусах раціональних прийомів
лікування більше.

В Давньому Єгипті в міфологічній формі також поставлене питання про
першооснову всього сущого. В Єгипті створення світу відбувається само
собою, а не внаслідок волі творця. В главі 17 «Книги мертвих»
говориться: «Хто великий Бог, який сам прийшов у буття? Він вода, Він
Нун, Отець Богів».

В Древньому Єгипті також відбувається відокремлення права і моралі від
релігійних табу. Не дивлячись на те, що єгипетське мистецтво було
нерозривно пов’язане з храмами та жерцями, в ньому виникають твори,
вільні від релігійного впливу. Досліджуючи нариси та тексти на стінах
гробниць, науковці говорять про те, що наряду з релігійними обрядами під
час релігійних свят, існували і світські театральні вистави. Що
стосується літератури, то тут існує велика кількість релігійних творів,
та не менша кількість творів різних світських авторів – дидактичні
збірки, казки, повісті, любовна лірика.

Науковці не виключають, що деміфологізація виникла серед жерців. М.А.
Коростовцев писав: «…серед єгипетських жерців без сумніву були дуже
обдаровані і розумні. З часом вони не могли на розуміти, що між
накопиченим емпірично досвідом і чисто релігійним світоглядом виникають
протиріччя…». Крім того скептицизм у відношенні до традиційних
вірувань міг виникнути і в зв’язку з поборами жерців. Як би то ні було,
але час, коли наукове знання було прерогативою релігії, був дійсно часом
розквіту наукових знань давніх єгиптян. [25. с.42]

Тепер звернімось до іншої цивілізаційної епохи і культури. Виникнення
перших держав, які об’єднали різні племена з їх традиціями, виникнення
нових каст, послаблення родоплемених відносин – все це вплинуло на
формування невідомого досі самовідчуття людини як індивідуальності.
Виникнення перших зародків науки в стародавній Індії можна віднести до
середини 1 тисячоліття до н.е..

Відмінна особливість Індійської культури, яка збереглася до сьогодні –
кастова організація суспільства. Головними кастами були:

Кшатрії – каста військової аристократії;

Брахмани – каста жерців;

Вайшьї – каста вільних общинників;

Шудри – найнижча каста, яка підкорялася іншим кастам, вони не мали права
на власність тощо.

Соціальний поділ на касти обумовлювався релігійним вченням. Брахмани, як
жерці, значно впливали на суспільство і були носіями освіченості і
спеціальних знань.

Найдавнішими пам’ятками індійської літератури є чотири збірки релігійних
гімнів – Веди (Рігведа, Яджурведа, Самаведа, Атхарваведа). Вони містять
найдавніші релігійно світоглядні вчення про світ, людину та богів.

Коли в силу змін й соціальному житті (виникнення різноманітних
релігійних течій тощо) у людини з’являється можливість обирати між
строго регламентованим ритуалом та самостійним духовним пошуком
відбувається свого роду переоцінка цінностей. Витісняючи «племінну
мораль», на перший план все більше висуваються норми і установки
індивідуальної моралі. Наряду з професійними жерцями з’являється група
духовних вчителів, яка не була спадкоємниць кою, а набиралась з різних
прошарків суспільства. Вони були відомі як Шрамани –аскети-праведники.
На противагу традиційним релігійним вченням, вони не визнавали варнових,
вікових статтєвих та інших обмежень. Шраманом міг стати кожний – від
правителя, до слуги, який втік від жорстокості хазяїна. [25 с.58]

Для шраманського світогляду характерний антиспекулятивний характер,
тобто недовіра до знання, що побудоване на умовиводах, прагнення до
чуттєвої наочності та досвідному переживанню істини. Також характерним
було заперечення соціального устрою, освяченого ведами. Однак в цілому
релігійна індійська культура до глибини пронизана релігійними мотивами,
що обумовлюють все життя індусів.

Щодо світоглядної специфіки Стародавнього Китаю, то перш за все важливо
зауважити, що основу релігії епохи раннєкласового чжоуського суспільства
була віра в Небо – верховне божество, майже антропоморфне, і Волю Неба –
всеохоплюючу свідому силу. При чому воля неба мислилась як
морально-етичне начало. Лише воля Неба могла бути джерелом влади єдиного
земного правителя – Сина Неба. Крім того все життя Китайців було
регламентоване та підкорялось ритуалу, що був даний «від Неба».
Релігійне вчення про Сина Неба як повелителя всесвіту, відігравало
значну роль в історії і духовній культурі Китаю з найдавніших часів і аж
до 20 століття.

Обстоювання релігійних позицій з одного боку, та боротьба з ними з
іншого, стали фундаментом для розвитку натурфілософії, та зачатків наук
в області астрономії, математики, медицини. Вже в епоху Инь предки
давніх китайців вже мали систему підрахунку до 30 тисяч. Через те, що
китайці були землеробницьким народом, здавна велись спостереження за
рухом зірок. Велися записи астрономічних спостережень (наприклад з 613
року до н.е. о появі комети Галлея). Також астрономи вміли вираховувати
час затемнень. Досягла успіхів і механіка, що було викликано потребами
іригації та фортифікованого діла, про що свідчить така споруда 3століття
до н.е., як Велика китайська стіна. Встановлена давньокитайськими
астрономами періодичність руху зірок зіграла важливу роль і становленні
ідей про об’єктивну закономірність в світі речей – категорії «Дао». [25
с.84]

У 221 році до н.е. виникає перша китайська імперія Цинь. Вона існувала
лише півтора десятки років, але встигла закласти соціально політичну
основу наступній імперій, яка була створена на її руїнах – Хань (кінець
3 столітті до н.е.). В ханський період успішно розвивались різні галузі
точних наук – астрономія, математика, медицина, фізика, механіка,
акустика тощо. Саме ханські астрономи вперше виявили існування плям на
сонці.

Саме в цей період зародились таки науки як філологія, поетика, були
складені перші словники, створюються великі художні твори. Варто
зазначити також, що у давньому Китаї релігія не завжди регламентувала
дії науки, і вони були окремими, хоча і доповнюючими один одного
продуктами діяльності людської свідомості.

На відміну від східної традиції, грецька думка прагне саме до
речово-предметної буттєвості світу, розглядаючи останній під кутом зору
його руху від первісної нерозчленованості («змішаності») – хаосу – до
стану чіткої розмежованості його елементів (речей предметів, явищ),
гармонійно упорядкованих в універсальному світопорядку – Космосі. [5
с.23] Саме таке бачення і становить ментальне підґрунтя грецької
міфологізації. Одразу варто зазначити, наука на той час ще не була
відокремлена від філософії. Навпаки, вона приймає образ філософії. Якщо
говорити про філософію як таку, то виділити можна такий аспект:
Філософія – це розумовий пошук, наснажений жаданням мудрості. Релігія ж
декларується як мудрість. Філософія, отже, здійснюючи свій пошук,
неминуче зустрічається з релігією, і прагне знайти відповідь, а чи
справді те, що проголошується речниками релігії як мудрість, є нею?
Відповідей на це питання може бути багато, але незмінним залишається те,
що незалежно від ставлення філософії до релігії вона в силу своєї
природи, в силу свого законного інтересу не може не робити релігію
предметом пильного розгляду. [7 с.27 ]

Вже у 7-6 століттях до н.е. з’являються перші філософські твори, які
були покликані відповісти на питання, як виник навколишній світ та в
чому сутність явищ, що відбуваються в ньому. Авторів цих трактатів
прийнято називати філософами, але їх філософія мало чим походила на
філософію в сьогоднішньому розумінні цього слова. Загальною рисою для
перших філософів була спроба наукового осмислення світу у всій
сукупності його явищ. Філософія їх була умоспоглядацькою, спекулятивною,
і в незначній мірі спиралась на дослідні данні. [6 с.121]

Представники однієї з перших у давній Елладі філософських шкіл –
Мілетської, що виникла наприкінці 7 століття до н.е. на західному
узбережжі Малої Азії, Фалес, Анаксімандр і Анаксімен уявляли
першоречовину буття в конкретно-речовій формі: Вода у Фалеса, повітря у
Анаксімена, «апейрон» у Анаксімандра. Інший філософ – Геракліт,
продовжує дану традицію, і виводить світ з вогню. Світ не створений
ніким з богів, а був, є і буде вічно живим вогнем. [25 с.107]

Наступним кроком у становленні античної філософії (після іонійської
філософії — філософії мілетської школи і її послідовників) була
італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа
еллеатів і Емпедокл. Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор
(приблизно 584-500 pp. до н.е.). Піфагор вбачав найвищу мудрість у
числі, і саме його Піфагор ставить в основу бачення космосу. Саме
завдяки числу поняття «космос» втілило в собі розуміння Всесвіту як
впорядкованого явища. Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з
іншого боку — біля джерела філософії і науки. Піфагор, як ніхто інший,
відобразив складний, суперечливий процес народження філософської думки.
[5 с.34]

Наступна філософська школа — школа елеатів. Основними її представниками
були Ксенофан, Парменід, Зенон, Меліс. Вчення елеатів — новий крок у
становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо
категорії «субстанція». У іонійців субстанція ще фізична, у піфагорійців
— математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття.
Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан (565-470 pp. до
н.е.) є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У
Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають
розходитись. Філософія починає виділятися із світоглядної фізики.
Оригінально розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу
— це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили,
бо його сила в мудрості. Парменід (близько 540-470 pp. до н.е.), довівши
його до поняття цілісності буття. У центрі уваги Парменіда дві
найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та
небуття, питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці
питання, вважає Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут
Парменід вперше в історії філософії використовує метод доведення
філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи
до нього.

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення.
Якщо попередні філософські школи майже не виходили за межі міфологічних
уявлень, то атомісти навпаки трансформують міфологічні уявлення в
наївно-наукову систему. Антична атомістична філософія виникає на терені
проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1)
уявлення про світобудову; 2) трактування людини і людського суспільства.
Започаткували атомістичну філософію в античності Левкіп (бл. 500-440 pp.
до н.е.) і  Демокріт (бл. 460-370 pp. до н.е.). Левкіп і Демокріт,
обґрунтовуючи першоначала, вважали, що ними є — атоми (буття) і пустота
(небуття).

Величезний вплив на античну і світову філософію справив Сократ (469-399
pp. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філософ,
сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім
своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. У центрі
філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається насамперед як
моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм.
Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія
Сократа народжувалася під двома основними девізами: «Пізнай самого себе»
і «Я знаю, що я нічого не знаю».

Афінський філософ Платон (427-347 pp. до н.е.) вважається учнем Сократа.
Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко продумані. В
цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1) вчення про буття;
2) вчення про Бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу;
5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність і
8) вчення про суспільство. Перш за все, філософія Платона є оригінальним
вченням про ідеї. [5 с.37] Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей
не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній
зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим,
чуттєві речі зобов’язані своїм безтілесним прообразам, які Платон
називає ідеями. Ідеальний (духовний) світ є вічним, і вже з нього
виходять всі матеріальні речі. [ 21 с.321]

Учень Платона – Аристотель, один із найвидатніших старогрецьких
філософів. Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї
сфери знання. Він розрізняє «першу» і «другу» філософії. Фізика для
Аристотеля все ще філософія, але «друга». Предметом «першої» філософії є
не природа, а те, що існує за нею. «Перша філософія, за Аристотелем, —
наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею
скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є «божественні
предмети». Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про
Бога. Однак Бог — це тільки «одне з начал». Тому філософія Аристотеля
все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі «начала і причини всього
існуючого, оскільки воно береться як існуюче». Філософія Аристотеля —
спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому
головне, — визначити його по відношенню до неіснуючого.

Отже говорячи про співвідношення науки і релігії в стародавній Греції,
варто взяти до уваги наступне:

Наука в Елладі не була відокремлена від філософії. Сама ж філософія
покликана розкрити сутність речей і явищ, що відбуваються у світі.

Міфологічні уявлення греків формуються під впливом поетичної філософії
«домілетської» доби.

Як міфологія, так і філософія відображають грецький ідеал: постійний рух
від «Хаосу» до впорядкованого Космосу.

Грецька філософія не заперечувала міфологічних уявлень, а навпаки,
намагалась за допомогою науки вдосконалити їх.

Філософська думка середніх віків корениться у релігіях монотеїзму
(однобожжя). Це такі релігії, як іудаїзм, християнство, мусульманство
(іслам), і саме з ними пов’язаний розвиток як європейської, так і
арабської філософії середніх віків. Середньовічне мислення за своєю
суттю теоцентричне: первинною фундаментальною реальністю, яка об’єднує у
собі все суще, є вже не космос, а Бог. Головним принципом розуміння
світу є його бачення за образом і подобою духу.

На цьому ґрунті формується нова — середньовічна філософська парадигма,
ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення
реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням і виразом духовності
мислиться Бог, то теологія (вчення про Бога, богослов’я) підіймається до
рівня найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі
загадки буття.

У IV ст. завершується процес формування середньовічної
світоглядне-філософської парадигми. На Нікейському соборі формулюються
основні догмати християнського віровчення. «Встановлення офіційної
догматики, — пише російський історик філософії В. В. Соколов, — ставило
перед філософуючими ідеологами християнства обмеженіші, ніж перед цим,
завдання, тепер вони повинні були виправдовувати і, за можливістю,
роз’яснювати встановлені догмати, використовуючи і необхідні елементи
античної… філософської думки».

Наприкінці V — на початку VI ст. починає складатися система освіти
середньовіччя. Римський письменник V ст. Марціал Капелла пропонує ідею
«семи вільних мистецтв», серед яких основою всіх знань виступають перші
три — граматика, риторика й діалектика. Остання тлумачиться як мистецтво
логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка.
До решти «мистецтв» належать арифметика, геометрія, астрономія і музика.
Северин Боецій детально розробив і обґрунтував ідею «семи мистецтв»,
розділивши їх на дві групи. Перша («трипуття») містила власне
гуманітарне знання (граматику, риторику, діалектику); до другої групи
(«чотирипуття») входили «мистецтва» природничої орієнтації (арифметика,
геометрія, астрономія, музика Так, уже в перших монастирських і
парафіяльних школах, що виникають у IX ст. в деяких містах Ірландії,
Німеччини, Франції та Італії, викладання ведеться відповідно до системи
«три»-і «чотири пуття». Деякі з таких шкіл (Шартрська, Ліонська,
Рейнська та Фульдська) стають провідними центрами середньовічної
культури та освіти, теоретичних досліджень свого часу. У цих школах
зароджується специфічна система середньовічної філософсько-теологічної
думки — схоластика (від грец. «схола» —школа).Трохи пізніше, в XII ст.,
виникають перші університети — Болонський в Італії, Паризький у Франції
та інші, на базі яких схоластика й набуває свого розвитку (XI—XII ст. —
рання схоластика, XII—XIII ст. — зріла схоластика, XIII—XIV ст. — пізня
схоластика).

Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування
розуму вірі — починаючи з VI—VII ст. проводився у філософських
дослідженнях. Уже в Августина, який недвозначно вказував на безперечну
вищість віри над розумом, знаходимо водночас виразний потяг до
раціонального упорядкування й систематизації теології . Так само й
Еріугена говорить про відсутність суперечності між «правильним розумом»
та «істинним авторитетом», а Ансельм Кентерберійський відверто
проповідує ідею «раціонального» доведення буття Божого. П’єр Абеляр
звертався до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках
істини.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. класична середньовічна філософія —
схоластика (і реалістична, й номіналістична), вичерпавши свої історичні
позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. У літературі
трапляється огульно негативна оцінка середніх віків як «провал» у
«нормальному» ході історичного процесу, як «крок назад» в історії, як
«темні віки» тощо. [5 с.71]

Р. Бекон (1214—1294 рр.) був передвісником дослідної науки Нового часу.
Він вказував на безплідність відірваного від життя схоластичного методу,
пропагував значення досвіду та експерименту в розвитку наукового знання.
На його думку, філософія повинна спиратися на досвід, конкретні науки,
особливе місце серед яких він відводив фізиці й математиці.

Варто зазначити також, що наукова діяльність в цей час починає
розмежовуватись з філософією та релігією, навіть в системі освіти вже
розмежовуються природничі та гуманітарні науки. Однак цей поділ ще не є
остаточним. Варто лише згадати таке явище в епосі середньовіччя, як
Інквізиція, яка фактично намагалась підкорити науково-природничі пошуки
вчених своїм інтересам. Так наприклад Галілей був засуджений та
страчений за те, що піддав сумніву релігійне світобачення, та
запропонував погляд, згідно яким земля має сферичну форму та обертається
навколо своїй осі.

15-16 ст. в історії науки прийнято називати епохою Відродження,
Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду відродження
античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному
та духовному житті Західної Європи. Одним з джерел філософії Відродження
стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних
феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику,
офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям
мислителів Відродження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди
Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттєвий вплив
також передові тенденції в середньовічній філософії взагалі. Мається на
увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії
середньовічної філософії.

Поряд з цими передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження
сприяли також і великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та
винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей
промисловості спричинила якісно новий поступ у природознавстві —
астрономії, механіці, географії та інших науках. Розвиток виробництва,
нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка
почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи
корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція,
з’являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи
Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного,
гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну
економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру.
Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи
багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає
тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям,
суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження
є також її гуманізм.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до
природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного.
Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного
мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке «пантеїзм» означає
«всебожжя»). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній.
внаслідок чого сама природа обожнюється. Справжній світоглядний
переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову
Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600). [10 с.53]

Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперніком, повністю
заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце
людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії. [5 с.76]

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
«розчинивши» Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в
речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що
переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не
породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В
цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є
складовими частками Всесвіту. Незважаючи на елементи визнання можливості
пізнання через віру, певного скептицизму, «двоїстості істини» тощо,
філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної
теорії пізнання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких
положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як
він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи
чуття, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення
будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини;
по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності,
без яких не можна досягти істинного знання.

Наступним кроком розвитку наукового знання є Філософія Нового часу, яка
історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного
способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI—XVII ст.,
становлення експериментального природознавства. Вона утверджувала свої
засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною
схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи
Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була
орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології
наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і
соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і
щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та
обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою
проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. [5
с. 93] Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику,
а основними характерними рисами істинного знання визнавали
всезагальність, необхідність, суттєвість. Практичне значення науки – те,
що вона є знаряддям прогресу. Проте експеримент визнається лише як
передумова пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному
мисленню. Наслідком такого розвитку наукового знання є те, що вона
функціонує вже окремо від релігії, хоча і запозичує деякі її елементи,
як основу методологічних пошуків.

Значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії та науки є
Німецька класична філософія, що охоплює напружений, дуже яскравий за
своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства
період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю
філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими
оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб
Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг
Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах
(1804-1872). всіх представників німецької класичної філософії об’єднує
розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової
культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнати
людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського
дослідження людську історію і людську сутність. З їхньої точки зору,
філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе
як науку гуманістичної спрямованості. німецька класика виробила певні
загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку,
запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і
виділивши деякі його загальні закономірності. Розглядаючи проблеми
людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу
свободи та інших гуманістичних цінностей. Враховуючи ці основні риси
німецької класичної філософії, можна виділити також і основні проблеми,
дослідження яких перебуває в центрі уваги цього періоду розвитку
світової філософії: проблема науковості філософії, онтології,
гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії
права, філософії релігії, етики, естетики і т.д. [5 с. 124]

Німецька класична філософія заклала підвалини, на яких базуються майже
всі подальші наукові дослідження. Подальший розвиток науки
характеризується матеріалістичним поглядом на світ та людину. Релігія
відсувається наукою на другий план. Можна навіть говорити про те, що
релігія як явище, для пристосування свого вчення до вимог часу починає
узгоджувати власний погляд на світ з поглядом науковим. Так наприклад
деякі священнослужителі приймаючи докази науковців щодо розвитку землі
та життя на ній, говорять, що з позицій релігії це можливо, оскільки
можна трактувати дні творіння землі як епохи.

Дійсно, релігія і наука за певних обставин можуть поставати як чинники
взаємної еволюції. Перші наукові пошуки були обумовлені прагненням
релігії зміцнити свої позиції в умовах зростаючого розвитку
інтелектуальних характеристик індивіда і суспільства в цілому. Навіть
тоді, коли людина починає шукати певних раціоналістичних пояснень
світобудови, релігія все ж таки відіграє роль «плацдарму», точки опори,
з якої починаються всі дослідження. В силу своєї специфіки релігія
завжди догматизує свої ідеологічні надбання і надає їм характеристику
«передвічних істин». Однак, коли наука постає як альтернатива релігії,
привносячи деякі інновації в систему науково-міфологічного знання,
релігія починає запозичувати їх (але лише за умови, що це не приносить
шкоди релігійному вченню, а навпаки сприяє зміцненню її позицій).
Запозичені релігією в своїй епохи недосконалі істини з часом органічно
вплітались в сутність релігійних уявлень, ідей, концепцій, віровчень. [3
с.124]

З часом релігія і наука настільки розмежовуються, що починають вважатись
різними площинами світоглядної діяльності людини. Але сьогодні дуже
багато говориться про взаємодію релігії та науки. Так, наприклад, Папа
Римський Павел 6, звертаючись до членів папської Академії наук, говорив:
«В інтересах католицької Церкви, і в певній мірі необхідно зробити
тісніше стосунки Церкви з сучасним світом науки. Скажімо навіть, що ними
керує переконаність в тому, що наша релігія не тільки не чинить ніяких
перешкод вивченню природи, але може навіть не виходячи за межі власної
сфери діяльності допомагати науковому дослідженню, прославляти його
результати… Там де проводяться досліди, є відкриття, зростання знань,
там, з одного боку, розвиваються людські можливості, з іншого боку –
туди проникає справа Бога і отримують можливість використання ресурси,
які вона містить…» [16 с. 29.]

В наукових публікаціях деяких вчених ми можемо зустріти свідчення їх
прихильності до релігії. Однак, якщо говорити за «віруючих» вчених, то
важливо зауважити, що вони шукали природне пояснення а не підтвердження
релігійних догматів. Для таких вчених Бог розумівся постфактум для
тлумачення наукового відкриття, досягнутого раціональним шляхом.[ 26 с.
10-13]

3. Релігія і наука в світлі сучасних духовно —

цивілізаційних процесів: тенденції, суперечності,

перспективи

Ще не так давно, в радянському суспільстві, повністю заперечувалась
можливість позитивного ставлення до релігії. За відкрите сповідання
будь-якого релігійного вчення, людина не могла отримати повноцінної
вищої освіти [18 с. 279], зайняти керівні посади тощо. Взагалі, така
людина повністю обмежувалась в своїх правах. З одного боку це було
викликано упередженим ставленням до релігії і неуцтвом політичних сил з
іншого.

Обов’язковим предметом в освіті того часу був науковий атеїзм, який
пропагував критичне ставлення до релігії і її прихильників, атеїстичний
погляд на світ тощо. Будь-яке позитивне згадування релігії в аудиторії
обов’язково супроводжувалось її різкою негативною оцінкою. [ 18 с.271]

Сьогодні, в так званому пострадянському суспільстві складається інша
ситуація. Не лише релігійні діячи, але і багато світських авторів
наголошують, що лише віра в Бога здатна забезпечити духовне відродження
суспільства. Релігія все більше входить в наше життя. Відкриття
будь-яких закладів супроводжується обрядом «освячення», Політики
«позують» перед відеокамерами та фотоапаратами в Церквах (при чому
відбувається це, зазвичай, напередодні передвиборчої компанії), мало не
на кожному кроці можна зустріти проповідника тої чи іншої деномінації,
на книжкових полицях з’являються книжки релігійного змісту, які
проповідують не лише вчення традиційних релігій, а й окультизм та
теософію. Відбувається швидке зростання чисельності нетрадиційних
Церков. Законодавство України наголошує на тому, що свобода совісті є
невід’ємною константою нашого життя в суспільстві. Однак, поряд з тим,
православні (за календарем) свята проголошуються державними святами
поліконфесійної України.

Напевно всі погодяться, що багато помилок у рішенні релігійних питань,
держава робить через необізнаність, і тому релігія, як світоглядний
феномен має стати об’єктом ціленаправленого вивчення. Крім того,
передача знання як універсального досвіду життя – необхідна умова
життєздатності суспільства. Саме тому, правлячі сили завжди контролювали
обсяг і зміст знання, яке люди отримували у навчальних закладах. Так, в
епоху середньовіччя центральним пізнавальним постулатом було поняття
Бога, з яким співставлялись всі культурні цінності. А вже в епоху
Відродження відзначається процес секуляризації суспільства, який починає
еволюціонувати, і вже на початку ХХ сторіччя уявлення про домінування
розуму, який розкриває «неповноцінність віри», отримує розповсюдження
серед філософів-натуралістів.[ 18 с. 266]

«Релігійна» та «релігієзнавча» освіта.

Релігійна освіта — це навчальний процес, зорієнтований на передачу
реципієнту певного обсягу релігійної інформації з метою підвищення рівня
його релігійної освіченості, формування навиків усвідомленого сприйняття
змісту певного релігійного віровчення. Але релігійна освіта не є
позаконфесійною. Для її проведення залучаються конфесійне зорієнтовані
особи, а це призводить до однобічно заангажованих оцінок ними інших
віровчень, виховання негативного ставлення до них. Релігійна освіта
буває загальнопросвітницькою і професійно-зорієнтованою.

Загальнопросвітницький характер має навчання релігії в парафіяльних і
недільних школах, на різних біблійних курсах тощо.
Професійно-зорієнтовану релігійну освіту, яку ще можна назвати
богословською, проводять різного типу духовні навчальні заклади
(академії, університети, семінарії, коледжі тощо).

Проте, враховуючи світськість нашої держави, велику конфесійну
строкатість її релігійної карти, наявність значної кількості людей з
нерелігійною світоглядною орієнтацією, в системі державної освіти має
бути організоване вивчення саме релігієзнавчих навчальних дисциплін.
Релігієзнавча освіта — це система освітянської роботи, метою якої є
озброєння особи всією сумою знань, які має академічне релігієзнавство
про природу, сутність, функціональність, історію та географію релігії.
На відміну від релігійної освіти, релігієзнавча є
світоглядно-плюральною, оскільки знайомить своїх реципієнтів з різними
поглядами на релігії, конфесійне незаангажованою, оскільки без будь-яких
симпатій чи антипатій розкриває сутність віровчення, особливості культу,
характер історії тієї чи іншої релігійної течії. Релігієзнавча
підготовка забезпечує принцип світськості освіти, відповідає повністю
положенню правових документів про відокремлення школи від Церкви, а
Церкви — від держави. Вона прагне утвердити в навчальний процес принцип
переконання, творчого мислення. Релігієзнавчу освіту мають забезпечити
саме державні навчальні заклади. Дисциплінарна визначеність
релігієзнавчої освіти має бути відмінною в середній і вищій школі, в
системі релігієзнавчої спеціалізації. [ 14 с. 98]

В Україні в наш час система релігієзнавчої освіти лише складається. Вона
будується на засадах гуманізму, толерантності і дотримання принципів
свободи совісті. В державних навчальних закладах викладається курс
академічного релігієзнавства. Навчальні заклади, засновані на приватній
основі, мають право вибору щодо вивчення релігієзнавчих курсів. Але
вони, як і державні, повинні забезпечувати рівень релігієзнавчої освіти
у відповідності з державними стандартами.

Оскільки вивчення релігії чіпає багато делікатних проблем не лише
правового, а й світоглядно-виховного характеру, то навколо питань змісту
і організації релігієзнавчої освіти нині точаться палкі дискусії.
Скажімо, дискутується питання того, як узгодити програмові знання,
визначені державним стандартом освіти, і власні погляди на релігію
студента, який належить до того чи іншого віросповідання. Шкільне чи
вузівське релігієзнавство не повинне виконувати функції узгодження
поглядів на релігії представників різних конфесій або ж молоді з
релігійною і нерелігійною орієнтацією. Основна мета вивчення
релігієзнавства — дати молоді повний обсяг наукових, об’єктивно
виважених знань про релігію, прилучати її до духовних цінностей народу.
Академічне релігієзнавство покликане з наукових позицій розглядати
релігію в контексті світової культури, розкривати її сутність, місце і
роль в суспільстві. Такий підхід відповідає вимогам Конституції України,
її принципам про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви,
сприяє соціальній злагоді у суспільстві.

Останнім часом в засобах масової інформації, листах в державні органи
все частіше порушується питання введення в школах Закону Божого, а у
вузах, як обов’язкової дисципліни, теології. Подекуди керівництво
освітянських установ, ігноруючи принцип світськості освіти, закріплений
в Україні її Конституцією і чинним законодавством, самочинно ввело
викладання релігійних курсів, залучивши до цього непідготовлених до
педагогічної роботи служителів культу, різних проповідників.

Міністерством освіти України виявлено, що в ряді державних шкіл мають
місце факти самочинного запровадження Закону Божого або Катехізису, чим
порушується Конституція, зокрема принцип світського характеру державної
освіти. Крім того, серед церковного керівництва поширена думка, що в
школах повинно викладатися віровчення тієї церкви, яка є панівною в
регіоні або якій «належить канонічна земля». Такий підхід неприйнятний,
оскільки він веде до дискримінації в галузі релігійної освіти, її
політизації, силового насадження того чи іншого віросповідання і,
нарешті, порушення прав людини взагалі. Вивчення релігії в системі
релігієзнавчої освіти повинне відповідати чинному законодавству, а також
міжнародним правовим документам в галузі релігії. [14 с.100]

Релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати або підміняти богословською
(теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядне заангажованою, а
водночас ще й конфесійне зорієнтованою. Організація богословської освіти
в системі державних навчальних закладів суперечить принципам світськості
освіти, відокремлення Церкви від держави і державної школи від Церкви
(про що мова піде далі), і може спричинити до подальшого загострення
суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки
в державних школах і вузах навчаються віруючі різних конфесій, а також
невіруючі.

Сучасне світове та українське законодавство містять ряд законів, що
забезпечують правовий захист свободи совісті та віросповідання громадян.
Наведемо декілька прикладів постанов:

ЗАГАЛЬНА ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Прийнята і проголошена резолюцією 217 А (Ш) Генеральної Асамблеї 00Н від
10.12.1948 р.

Стаття 26.

Освіта має сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між всіма
народами, расовими і релігійними групами і повинне сприяти діяльності
Організації Об’єднаних Націй з підтримки миру.

ПРОПОЗИЦІЇ ДЕРЖАВАМ — ЧЛЕНАМ 00Н СЕМІНАРУ, ПРОВЕДЕНОГО В ГРУДНІ 1984
РОКУ ЦЕНТРОМ 3 ПРАВ ЛЮДИНИ 00Н

Пункт 3. Установи, які відповідають за культуру та освіту, повинні
розробляти програми, які роз’яснюють сутність вартості релігійних свобод
і спрямовані на їх укорінення.

Пункт 4. Державні службовці повинні одержувати спеціальну підготовку і
керівні вказівки щодо практики поваги до різних релігійних традицій і
вірувань, відмови від дискримінації за ознакою віросповідання.

Пункт 5. Для загальноосвітніх шкіл слід розробити програми, які навчають
принципам прав людини у сфері свободи віросповідання і совісті, дають
знання про їх місце в контексті міжнародних нормативних документів з
прав людини.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ ВСІХ ФОРМ НЕТЕРПИМОСТІ ТА ДИСКРИМІНАЦІЇ НА
ПІДСТАВІ РЕЛІГІЇ ЧИ ПЕРЕКОНАНЬ.

Стаття 1.

2. Ніхто не повинен зазнавати примусу, що принижує його свободу мати
релігію чи переконання на свій вибір.

Стаття 5.

2. Кожна дитина має право на доступ до освіти у сфері релігії або
переконань у відповідності з бажанням її батьків, або, у відповідних
випадках, законних опікунів, і не змушувати до навчання у сфері релігії
чи переконань всупереч бажанням її батьків чи законних опікунів, при
цьому керівним принципом є інтереси дитини.

Отже, як ми бачимо, в світі, на законодавчому рівні створені умови для
забезпечення свободи віросповідання. Але, як би то ні було, залишається
відкритим питання про втілення в життя цих законів. Як вже було сказано
вище, Православні свята відзначаються на державному рівні як офіційні, в
світських навчальних закладах вводиться спеціальність «теологія» тощо. [
12. с. 104-109]

Глобальні проблеми сьогодення крізь призму науки і релігії

Взаємодія суспільства і природи на початку 21 століття дедалі більше
стає проблемою, від вирішення якої залежить наше загальне майбутнє. Ми
пізнаємо навколишній світ не тільки за допомогою раціонального мислення,
а й чуттєвого сприйняття. Навіть сама природа розпорядилась так, що одна
півкуля людського мозку відповідає за логічне мислення, а друга – за
чуттєве сприйняття. Отримуючи інформацію з різноманітних каналів, сфера
підсвідомого інтегрує її в цілісну картину, породжуючи при цьому й певні
оцінки пізнаючого суб’єкта.

Сьогодні відбувається своєрідна комп’ютерна революція, пов’язана з
широким застосуванням комп’ютерної техніки. Дана ситуація перебудовує
всі інформаційні зв’язки планети. На думку деяких вчених, ми сьогодні
стоїмо на порозі формування колективного, або загальнопланетарного
Розуму. А це вселяє оптимізм щодо майбутнього нашого біологічного виду.
Становлення колективного Розуму навряд чи обернеться злиттям суспільства
і природи, бо це практично не можливо. Виникаючий колективний інтелект
відкриває певний шанс людству зберегти себе у біосфері, а отже, і у
Всесвіті. Та все ж таки, навіть за цих умов залишається відкритим
питання про взаємодію людини з природою.[ 17. с.23-24]

Повертаючись до Тейяра де Шардена, варто розглянути його концепцію
взаємодії людини і природи. Людину він розглядав в її нерозривному
взаємозв’язку з природою. При цьому внутрішній світ людини породжує
власне бачення навколишньої природи. Люди різні, у них різний колір
шкіри, вони поклоняються різним Богам, говорять різними мовами. Але цей
світ знаходиться в постійному розвитку, він ускладнюється і настане час,
коли розум людини визначатиме як долю людства, так і долю природи. Для
позначення феномену еволюційного шляху розвитку, тобто поступового
переходу біосфери в сферу розуму, він вводить поняття ноосфери. Тейяр
намагався побачити горизонти даного процесу і прийшов до уявлення про
існування наджиття. Цей стан він вважав повним закінченням еволюційних
процесів: у людей зникнуть будь-які відмінності – расові, економічні,
релігійні; Людство зіллється в одне ціле з природою і Богом.

Цю думку дещо в іншій формі за 20 років до Тейяра висловив наш
співвітчизник, акад. В.І.Вернадський. Він базує свої дослідження на
іншому підході. Аналізуючи еволюцію біосфери і роль живої речовини у
перетворенні верхньої оболонки Землі, особливу увагу Вернадський звертав
на все зростаюче втручання людей у природні процеси, на те, що людство
стає основною геологоперетворюючою силою планети. Виходячи з цього
з’являється положення про ноосферу — на певному етапі розвитку
цивілізації людству доведеться взяти на себе відповідальність за її
подальшу еволюцію. Це необхідна передумова виживання людства на планеті.
Якщо й надалі суспільний розвиток здійснюватиметься стихійно, то
біосфера стане непридатною для життя. Отже, для забезпечення свого
подальшого розвитку людству необхідно навчитись узгоджувати свої потреби
з можливостями біосфери. Нажаль сьогодні практично неможливо зробити
світовий еволюційний процес керованим, проте люди здатні зрозуміти і
можливо організувати систему впливів на природні й суспільні процеси з
тим, щоб забезпечити бажані тенденції розвитку або подолати можливі
кризи.

Сьогодні ми можемо виділити кілька взаємопов’язаних процесів, які
стосуються розвитку суспільства і природи.

Ми є свідками зростання могутності земної цивілізації та її здатності
активно впливати на природні процеси. Тільки за остання 30-35 років
людство використало стільки сировинних та енергетичних ресурсів, скільки
за всю попередню історію свого існування.

Різко прискорились усі процеси, пов’язані з перебудовою соціальної
структури суспільства, у більшості країн світу відбувається
лібералізації в економіці та політиці.

Прискорення розвитку техніки і технології позитивно впливає на
формування і розвиток ринкової економіки, а остання вимагає
лібералізації, тобто розширення «свободи вибору » організаційних
структур, різних форм власності, виробничих відносин і всього того, що є
найжиттєвішим.

Розвинуті країни світу поступово переходять до вищих технологій, які
вимагають високої кваліфікації і свідомої дисципліни на робочих місцях.
Суспільство повинно сьогодні довго і цілеспрямовано вчити і виховувати
майбутнього оператора, який стоятиме за пультом надскладного агрегата.
Сьогодні такий робітник за рівнем кваліфікації і освіченості стоїть вище
інженера 19 століття. Йому треба не тільки платити хорошу заробітну
плату, а й лікувати, створювати можливості його дітям отримати потрібну
їм професію, а також забезпечити передачу знань, професійних навичок,
культурних цінностей. І ті держави, які в процесі свого розвитку змогли
добитися значних успіхів у цій справі, сьогодні вийшли на авансцену
історії.

З наступним розвитком людської цивілізації дедалі більшу роль
відіграватимуть інтегративні процеси в житті людства. На зорі
антропогенезу ця інтегративність (або кооперативність, об’єднання людей)
обмежувалась родом, племенем, сім’єю. А сьогодні вона починає охоплювати
всю планету. Її носіями в планетарному масштабі виступають
транснаціональні корпорації, а в межах європейського континенту –
Європейський Союз, Рада Європи, Європейський банк реконструкції і
розвитку та інші міжнародні об’єднання. [17. с.28]

Можна допустити, що і в Східній Європі відбудеться щось подібне, проте
сьогодні ми ще далекі від цієї інтегрованості, оскільки
східноєвропейські країни сильно розділені як національними, так і
релігійними ідеями.

Релігійний погляд на проблеми сьогодення де в чому збігається з
науковим. І хоча кожна релігія пропонує різні шляхи подолання цих
проблем, всі вони погоджуються, що сьогодні людство стоїть на межі
винищення придатної для життя біосфери. Як вже було зазначено вище,
представники релігійних організацій вбачають головну проблему в
ціннісних орієнтаціях науковців. Однак розуміння цих орієнтацій в різних
релігіях різне.

Аналізуючи християнське віровчення, можна говорити про те, що прогрес,
як розвиток людської цивілізації, є нічим іншим, як діяльністю Бога. Це
положення витікає з розуміння Бога як Творця. Творити – означає не лише
одноразовий акт створення чогось, а постійне творення. Тобто сутність
Бога Творця вимагає постійного творення. Ще одне положення, яке витікає
із сутності Бога – Він не може творити негативних речей, які приносять
шкоду, бо тоді б він не був Досконалим Богом та Абсолютним Світлом. Сама
людина спотворює створені Богом речі. Лише людина, яка має недосконалу
природу, здатна приносити шкоду собі та іншим.

Відповідно до цього, людина може використовувати природу, перетворюючи
її на користь собі. Єдина умова – людина не повинна робити того, що може
зашкодити їй та іншим.

Дечому інше розуміння цих проблем склалося у східних релігійних вченнях,
зокрема Буддизмі, Індуїзмі, Ведизмі тощо. Виходячи з вчення східних
релігій про переродження душі, можна зрозуміти їх шанобливе ставлення до
природи. Згідно цьому положенню, душа після смерті істоти перероджується
в новому тілі, при чому душа може переродитись не лише в людський
оболонці, а й у тварині, рослині тощо. Відповідно переривання життя
будь-якої істоти означає переривання її реінкарнаційного шляху. Зробивши
такий вчинок, людина одночасно приносить шкоду і своїй душі, тому що
весь негативний досвід людини накопичується в її судьбі (Кармі), і вона
відкидається на нижчий щабель реінкарнаційного шляху. Саме тому в давній
Індії люди ставали аскетами, і намагалися жити так, щоб не приносити
ніякої шкоди природі.

Напевно всі погодяться, що саме при поєднанні всіх точок зору на
проблематику сьогодення, їх так би мовити синтезуванні, створенні
універсальної програми подолання кризових ситуацій в суспільстві та
природі, можна говорити про дійсно продуктивне функціонування
суспільства.

Висновки

І релігійний, і науковий світогляд – це форми духовного самовизначення
людини у світі. Будучи генетично тісно пов’язані, все ж таки поступово
відокремлюючись, вони розвиваються самостійно, дістаючи власні форми,
методи та проблемні кола освоєння світу.

Релігійний світогляд – загальне поняття для значного числа різноманітних
систем світорозуміння і світоставлення, що історично існують в рамках
численних релігій. Релігійний світогляд демонструє надзвичайно ефективну
взаємодію двох світоглядно-психологічних рівнів – буденного і
теоретичного. Умовою міцності, швидкого поширення і «популярності» того
чи іншого світогляду є те, наскільки він закорінений на рівні
життєво-буденної свідомості, наскільки він відповідає способу життя
людей, їх культурі, рівню знань, потребам. Релігійне освоєння
світоглядних проблем, завдяки своїй образно-наочній формі, є доступним
для засвоєння на буденному рівні свідомості.

Головним способом засвоєння релігійного світогляду виступає віра, яка
переходить нам від минулих поколінь у всьому історично-культурному
контексті і спирається на особистий досвід людини. Практика ж культових
дій оперує механізмами формування і підсилення цієї віри відносно
особливостей буденної свідомості. На рівні теоретичного виміру
релігійної свідомості — теології відбувається процес систематизації й
оновлення світогляду у відповідності до змін, яки відбуваються як в
самому житті, так і в галузі знання й розвитку культури загалом.

У контексті різноманітних релігійно-світоглядних ідей існує ряд спільних
фундаментальних ідей: творення світу Богом (креаціонізм),
передвизначення Богом подій, які відбуваються в світі (провіденціалізм),
душі як особливої сутності людини, зв’язку людини з Богом, воскресіння і
посмертного існування.

Науковий світогляд, на відміну від міфологічного і релігійного,
розвивається на рівні теоретичної свідомості, й водночас спирається на
конкретну досвідно-емпіричну базу. Як і релігійний, науковий світогляд
виступає в різноманітних варіаціях. Він пов’язаний як з природничими так
і зі суспільними виявами дійсності. Науково – філософський світогляд
являє собою теоретичний рівень свідомості, і крім всього в своєму
специфічно — понятійному вираженні не може бути просто так перенесений
на буденний рівень.

Релігія, на думку багатьох дослідників, не екстремально суперечить
науці, а постає, як інше (ніж наукове) бачення світу. Наука має справу з
загальними закономірностями, які вивчаються з метою регуляції фізичних
явищ; релігія пов’язана з роздумами про моральні й естетичні цінності,
їхній смисложиттево-абсолютний вимір. Те, що помічає одна сторона, інша
лишає поза увагою. Тож обидва погляди однаково необхідні для людства.
Конфлікт між наукою та релігією виникає лише тоді, коли до останньої
підходять з традиційними мірками – як до зведення певної системи «істин»
(догм, пророцтв тощо), які не є підвладними плинові часу й аж ні як не
можуть бути переглянуті. Поверховий погляд фіксує науку як систему
знань, що розвивається, а релігію – як догматичне мислення. За такої
інтерпритації конфлікт між ними є справді неминучим. Але на теоретично
актуальну думку англійського філософа, логіка, методолога науки А.
Уайтхеда — це надуманий конфлікт. Теологія, як і наука, постійно
розвиває систему знань, принципів, обґрунтувань. Вона не може
зберігатись в одній і тій самій понятійній формі, потребує певних
доповнень відповідно до духовних надбань доби, зміни елементів, що
втратили свій смисл.

Сьогодні робляться спроби поєднання релігії та науки. Прикладом того
слугують спроби наукового пояснення релігійних феноменів. Але при цьому
варто зазначити, що взаємодія між наукою і релігією може призвести й до
негативних наслідків: звеличення одної, і приниження іншої сторони. При
діалозі між релігією і наукою треба пам’ятати, що вони є світоглядними
формами, які відрізняються одна від одної в багатьох аспектах, і тому
співпраця має бути «об’єднанням» а не «приєднанням» одної сторони до
іншої.

Історія має дуже багато різноманітних прикладів взаємодії між релігією
та наукою. Так наприклад в архаїчні часи наука була повністю підкорена
релігійним інтенціям. Наукове знання було привілеєм лише
священнослужителів. Пізніше, наука починає входити в повсякденне життя.
Так наприклад в давній Греції наука існує в лоні філософії, яка вже не є
частиною релігійного знання, хоча підґрунтям тогочасної філософії все ж
таки є релігійно-міфологічні мотиви. В епоху середніх віків наука
ставиться на службу релігії, для зміцнення її позицій. Релігія в цей час
фактично керує спрямуванням наукових досліджень, визначаючи як їхні
здобутки, так і втрати. Пізніше, за часів епохи Відродження та Нового
часу наука звільняється від протекторату релігії, і починає власне
дослідження світу і всього сущого. У 20 столітті відносини між релігією
та наукою кардинально змінюються. Відкрито пропагується науковий атеїзм.
Поширюється думка, що лише наука здатна пояснити сутність всіх речей.
Релігійний досвід критикується як недосконалий. А втім, накреслюються й
тенденції синтезу пізнавально-ціннісних потенцій науки і релігії.

Сьогодні, у вік наукового прогресу релігія має стати об’єктом
цілеспрямованого вивчення. Крім того, передача знання як універсального
досвіду життя – необхідна умова життєздатності суспільства. Саме тому,
правлячі сили завжди контролювали обсяг і зміст знання, яке люди
отримували у навчальних закладах. Але варто розрізняти релігійну та
релігієзнавчу освіту. Релігійна освіта — це навчальний процес,
зорієнтований на передачу реципієнту певного обсягу релігійної
інформації з метою підвищення рівня його релігійної освіченості,
формування навиків усвідомленого сприйняття змісту певного релігійного
віровчення. Але релігійна освіта не є позаконфесійною. Враховуючи
світськість нашої держави, велику конфесійну строкатість її релігійної
карти, наявність значної кількості людей з нерелігійною світоглядною
орієнтацією, в системі державної освіти має бути організоване вивчення
саме релігієзнавчих навчальних дисциплін. Релігієзнавча освіта — це
система освітянської роботи, метою якої є озброєння особи всією сумою
знань, які має академічне релігієзнавство про природу, сутність,
функціональність, історію та географію релігії. На відміну від
релігійної освіти, релігієзнавча є світоглядно-плюральною, оскільки
знайомить своїх реципієнтів з різними поглядами на релігії, конфесійне
незаангажованою, оскільки без будь-яких симпатій чи антипатій розкриває
сутність віровчення, особливості культу, характер історії тієї чи іншої
релігійної течії.

Продовжуючи тему ролі релігії і науки в сучасному світі, не можна не
сказати про їх ставлення щодо ключових соціальних проблем сьогодення, а
відтак і майбутнього земної цивілізації. Взаємодія суспільства і природи
на початку XXI століття дедалі більше стає проблемою, від розв’язання
якої залежить наше загальне майбутнє. Сьогодні відбувається своєрідна
комп’ютерна революція, пов’язана з широким застосуванням комп’ютерної
техніки. Дана ситуація перебудовує всі інформаційні зв’язки планети. На
думку деяких вчених, ми сьогодні стоїмо на порозі формування
колективного, або загальнопланетарного Розуму. А це вселяє оптимізм щодо
майбутнього нашого біологічного виду. На думку Тейяра де Шардена, наш
світ знаходиться в постійному розвитку, він ускладнюється і настане час,
коли розум людини визначатиме як долю людства, так і долю природи. Для
позначення феномену еволюційного шляху розвитку, тобто поступового
переходу біосфери в сферу розуму, він вводить поняття ноосфери. Тейяр
намагався побачити горизонти даного процесу і прийшов до уявлення про
існування наджиття. Цей стан він вважав повним закінченням еволюційних
процесів: у людей зникнуть будь-які відмінності – расові, економічні,
релігійні; Людство зіллється в одне ціле з природою і Богом. Інший
науковець – Вернадський, розкриваючи зміст поняття ноосфера, говорить,
що на певному етапі розвитку цивілізації людству доведеться взяти на
себе відповідальність за її подальшу еволюцію. Це необхідна передумова
виживання людства на планеті.

Релігійна позиція щодо даної проблематики фактично є схожою на наукову.
Виходячи з апокаліптичних моментів релігійного вчення, багато
священнослужителів говорять про те, що на певному етапі розвиток людства
буде зупинений, відповідно зміниться і рівень людського впливу на
природу. Проблема полягає в тому, що кожна релігія має власні моделі
майбутнього земної цивілізації. Так, наприклад, за вченням християнства
та ісламу, людство буде перенесено із матеріального світу у світ
духовний. Східні ж релігії вчать, що переродження тілесної оболонки
людини не буде, сама людина може досягти найвищого стану духовного
розвитку, і тоді людство буде жити в природі, не приносячи їй шкоди.

Відповідно до всього вищесказаного, можна зробити узагальнювальний
висновок, що наука і релігія мають об’єднати свої зусилля задля
порятунку майбутнього всього людства. І це має стати провідною
настановою свідомості як релігійних проповідників, так і науковців, а
також широкого загалу осіб небайдужих до долі людської цивілізації і
культури

Список літератури

Августин Аврелій. Сповідь.// http://philosophy.allru.net

Ансельм Кентерберийский. Об Истине.// http://philosophy.allru.net

Атеизм и духовная культура. Под ред. В.А. Зоца. — К., 1985. — 437с.

Біблія.

Бичко А.К.. Історія філософії. – Київ: «Либідь», 2001. — 406 с.

Богомолов А.С. Античная философия. — М., 1985. – 378с.

Бродецький О.Є.. Релігія у світлі любові до мудрості.// Людина і світ. –
2004. — №9. – с.26-30.

Владимиров С.В. Разум против догмы. — М.,1986.- 164с.

Гегель Г.В.Ф. Наука феноменологии духа.// http://philosophy.allru.net

Горфункель А.Х. Философия епохи возрождения. — М.,1980. – 298с.

Г. Франкворт. В предверии философии. — М., 1984.- 235с.

Декларації про свободу совісті // Релігійна свобода – 2002. — №4. –
с.103-109.

Докаш В.І., Лешан В.Ю. Загальне релігієзнавство. — Чернівці: Рута, 2004.
– 376 с.

Закович М., Колодний А. Освіта в контексті свободи совісті. \\ Релігійна
свобода — 2004. -№6. – с. 97-100.

Кант И. Грезы духовидца, поясненные грезами метафизики//
http://philosophy.allru.net

Кравченко И.И. Научно-техническая революция и кризис религии. — М.,
1977. – 286с.

Маковецький А.М. Глобальні проблеми сучасності: Навчальний посібник. —
Чернівці: Рута, 2001. – 81с.

Митрохин Л.Н. Религия и культура. – М.,2000. – 98с.

Наука і релігія про землю та Всесвіт. Кузнєцов В. — Львів, 1958. – 167с.

Наука против религии. Ред. И. В. Кузнецов. — М.,1973. – 352с.

Платон. Государство // Соч.: в 3 т. — М., 1971. Т. 3. Кн. 1. – 938с.

Попов К. Тертуллиан, его теорія христианского знания и основне начала
богословия. — К., 1880. – 276с.

Пьер Тейяр де Шарден. Феномен человека.// http://philosophy.allru.net

Разум и природа: от «образа врага» – к диалогу // Знание – 1990.- №2.
с.16-26.

Свободомыслие и атеизм в древности, средние века и епоху Возрождения/
под ред. Сухова. — М., 1986. — 285с

Скибицкий М. Бог и верующие ученые. — М., 1973. – 195с.

Скибицкий М.М. О вере и неверии. — М.,1982. – 243с.

Тертулліан. К язычникам.// http://philosophy.allru.net

Тома Аквинский. О сущем и сущности.// http://philosophy.allru.net

Философское познание в динамике культуры // Знание – 1990. — №11. – с.
8-22

Философский словарь/ под ред. И.Т. Фролова. – 5-е изд. – М., 1986. — 590
с.

Франко І.. Створення світу. Чернівці.,2001. – 143с.

Френсис Бекон. Новый органон.// http://philosophy.allru.net

PAGE

PAGE 40

Похожие записи