Реферат на тему:

Релігійні уявлення. Обряди Єгиптян

Зміст

1. Релігійні уявлення

2. Розвиток релігії

3. Народні боги

4. Богослужіння й жерці

5. Віра в посмертне життя

Список використаних джерел

1. Релігійні уявлення

Ключем до розуміння всієї культури Стародавнього Єгипту є система
релігійних уявлень, відображена в міфології. Основними джерелами, за
якими вивчають міфологічні уявлення, є різноманітні релігійні тексти,
гімни і молитви богам, записи похоронних обрядів.

Багато богів шанувалися єгиптянами у вигляді тварин. Священний бик Апіс
сприймався як уособлення продуктивної сили природи і родючості. Цілий
культ склався навколо жука — скарабея. Йому поклонялися в храмах
сонячних божеств, зображали штовхаючим перед собою сонячний диск. Під
час муміфікації кам’яне зображення скарабея клали на місце серця. Це —
найдавніші, пов’язані ще з тотемізмом вірування.

Поступово уявлення про зовнішній вигляд богів змінювалися. Божества
стали зображатися, як правило, у вигляді людей з головами тварин, рідше
— у вигляді тварин з головами людей. Наприклад, богиня Хатхор
зображалася з коров’ячою головою, бог Амон — з рогами барана, бог Гор —
з головою сокола. Сфінкс — божество, яке охороняє кордон пустелі,
стереже Єгипет від Сету — бога смерті і гарячого спопеляючого вітру — у
вигляді лева з чоловічою головою. Певні звірі і птахи стали вважатися
душами богів і жили при храмах. Щоб бути визнаним втіленням божества,
тварина повинна була мати особливий колір, форму плям, рогів. Після
смерті священних тварин муміфікували, ховали за певним обрядом.
Археологи знайшли цілі кладовища биків, кішок, крокодилів.

Вищим культом був культ сонячного божества. Єгипет називали «країною
Сонця», фараонів — «синами Сонця». У часи Давнього царства головним
божеством був бог Сонця — Ра. Захід і схід Сонця різні міфи пояснювали
неоднаково. У одних небо уявлялося у вигляді корови з тілом, покритим
зірками, а іноді — в образі жінки-богині, яка, зігнувшись, пальцями рук
і ніг торкається землі. У такому випадку зникнення і появу Сонця
пов’язували з проковтуванням світила і новим його народженням. За іншими
уявленнями, Ра вдень пливе по небу в човні до західних гір. Там він
пересідає в нічний човен, допливає до східних гір, звідки, витримавши
битву зі своїм ворогом-змієм, знову з’являється на небі.

Кожне місто мало свого бога-покровителя. У Фівах особливо шанували бога
Амона. Коли за часів Середнього царства Фіви стали столицею країни,
культ Амона об’єднався з головним державним культом Сонця, склався образ
єдиного бога — Амона-Ра.

В епоху Нового царства був недовгий період, коли фараон Аменхотеп IV
скасував усі колишні культи і ввів єдинобожжя (монотеїзм) — поклоніння
всемогутньому сонячному диску — богу Атону. Своє ім’я, яке означало
«Амон задоволений», він замінив на Ехнатон («Корисний для Атона»).
Фараон зробив столицею спеціально побудоване місто Ахет-Атон. Після
смерті Ехнатона жерці, проти яких і була, власне, спрямована реформа,
швидко відновили шанування Амона-Ра, повернули свою владу і зробили все
можливе, щоб ім’я Ехнатона було назавжди забуто. Тільки завдяки тому, що
археологи знайшли столицю проклятого фараона-реформатора, його історія
стала відома науці.

Дуже важливим був загально єгипетський культ бога вмираючої і
воскресаючої природи Осіріса. Міф розповідає про те, як Осіріс, коли
царював, навчив людей обробляти землю і саджати сади. Але його убив
браг, злий Сет, бажаючи правити сам. Сестра (і одночасно дружина)
Осіріса богиня Ісіда знаходить і оплакує його тіло. Син Осіріса та Ісіди
— Гор — вступає в боротьбу з Сетом. Завдяки допомозі Ісіди на суді богів
Гора визнають єдиним спадкоємцем. Після перемоги Гор воскрешає батька.
Однак Осіріс не бажає залишатися на землі і стає царем потойбічного
світу. Цей культ був тісно пов’язаний із землеробством: сівба вважалася
похоронами зерна-Осіріса, поява перших сходів – його відродженням. Гора
ж порівнювали з сонячним світлом, яке дає життя (сокіл був одночасно
символом і Гора, і сонця).

Дуже важливою рисою давньоєгипетської релігії було обожнювання царської
влади. Померлий фараон прирівнювався до Осіріса, який знаходить вічне
жиггя. Правлячого фараона вважали живим богом, Гором у плоті, сином Ра.
Такі уявлення мали реальну основу: влада фараона була абсолютною, йому
підкорявся величезний бюрократичний апарат, йому належали всі землі в
державі, золоті рудники і копальні срібла, в його особисте розпорядження
надходили податки. Вірили, що влада фараона поширюється навіть на сили
природи. Існував обряд, коли фараон кидав до Нілу папірус, в якому
наказував річці розлитися. Простим людям заборонялося вимовляти вголос
не тільки ім’я фараона, але навіть його царський титул. Фараон — це
алегорія, яка збереглася в Біблії (в перекладі — великий будинок, тобто
— той, який живе у великому будинку).

Дуже складними були уявлення єгиптян про смерть і потойбічний світ.
Смерть та існування після неї вважали безпосереднім продовженням земного
життя. Розумілося це настільки буквально, що існувало спеціальне
заклинання, яке в замогильному світі відвертало смерть від людини, вже
померлої на землі. До мертвих зверталися з письмовими проханнями, вони
могли взяти участь у судовій справі, лікуванні хворого. Щоб забезпечити
вічне існування, треба було дотримуватися безлічі спеціальних обрядів.

Єгиптяни вірили, що людина має декілька душ. Душа на ім’я Ба у вигляді
птаха з людською головою в момент смерті покидає тіло. Для того щоб
померлий ожив і знайшов безсмертя, Ба повинна повернутися до тіла.
Звідси пішов звичай муміфікації. Ще одна душа — Ка — примарний двійник
людини, який мешкав у гробниці. Ка також повинна була мати можливість
відшукати свою земну оболонку, для цього в гробницю клали скульптурні
зображення померлого. Взагалі для подальшого щасливого існування у
померлого повинно було бути все, що він мав за життя. Людських
жертвоприношень у єгипетському обряді поховання не було. У гробницю
клали численні зображення родичів, слуг, рабів. Заупокійний культ
пронизував і світогляд, і по-

бут, і мистецтво єгиптян.

2. Розвиток релігії

Єгипетська релігія упродовж тисячоліть зазнавала різнорідних внутрішніх
перемін. У найдавніші часи народні вірування мали дуже примітивний
характер. Кожна оселя, кожна округа мала своїх богів. Шанували старі
дерева, дивовижні скелі, граничні стовпи, ріку Ніл, а найбільше —
звірів, що відзначалися силою, меткістю чи іншими прикметами. Так,
божеською пошаною користувалися лев, вовк, шакал, кіт, корова, крокодил,
скорпіон, сокіл, ібіс і багато інших. Пізніше божества прийняли людську
подобу, але часто давали їм звірячі голови. Єгиптяни наївно уявляли собі
світ і природу. Єгипетський хлібороб уважав небо за велику корову, яка
передніми ногами спирається на захід, задніми — на схід, а на череві її
містяться зорі. Сонце родиться щодня на сході, як мале теля. Інші
порівнювали сонце із соколом, який щоденно пролітає через усе небо. Про
початок світу оповідали, що спочатку існувало саме тільки море, на морі
з’явилося яйце, з яйця зросла квітка, а з неї вийшло сонце. Із сонця
породилися інші боги.

Коли з різнорідних країн Єгипту утворилася одна держава, з-поміж різних
богів на перше місце висунувся бог Горішнього Єгипту — Г о р. Його
знаком був сокіл. Про перемогу Гора оповідали довгу легенду. Батьками
його були Осіріс та Ісіда. Бог пустелі Сет чарами обдурив Осіріса, вбив
його й загорнув його земне царство. Але коли Гор підріс, він виступив
проти Сета, у страшній боротьбі подолав його й добув собі батьківські
володіння. Єгиптяни уважали Гора головним опікуном своєї країни й
приписували йому об’єднання Долішнього Єгипту з Горішнім. Фараони
звалися «слугами Гора», а з часом навіть ім’я бога ставало титулом
фараона. Головна святиня Гора була у Гієранкополі. Що два роки
відбувалися тут особливо урочисті свята на честь бога.

За V династії на першому місці став бог Сонця Р е (Ра), якого шанували
особливо в місті Он, або Геліополі, в Нільській дельті. Зображували
його, так само як і Гора, з головою сокола, в сонячній короні, зі
священним вужем — уреєм; на золотому човні плив він по небу. Королі
звуться «синами Ра», і кожний із них додає ім’я бога до свого імені
(наприклад, Сагу-ре, Наусер-ре та ін.). При королівській столиці
Мемфісі постають величаві святині, присвячені богові сонця, що
називаються: «Улюблене місце Ра», «Задоволення Ра» та ін. Культ бога Ра
мав характер державної релігії. Всі інші Ісіда, Осіріс і Гор, трійця
єгипетських богів боги посідали другорядні місця, й навіть релігійні

міфи (було] перероблено так, що Ра став прародичем усіх божеств.

Шанування Ра підупало в епоху наїзду кочових гіксосів. Коли Єгипетська
держава знову відновилася, провідне місце зайняв бог А м о н. Він був
спочатку місцевим богом у Фівах. Але коли фіванська династія опанувала
весь Єгипет, культ Амона зайняв перше місце в цій країні. Як і Ра, його
уважали божеством Сонця й уживали навіть спільну назву Амон-Ра. Фараони
фіванської династії прилучають ім’я бога до свого: Аменемхет, Аменхотеп.
З часом Амон став найпопулярнішим з усіх богів, і його іменем єгиптянин
клявся в щоденній молитві: «Як мене Амон затримає при житті» і т. п.

Три головні божества, котрі по черзі панували над Єгиптом, — Гор, Ра й
Амон — репрезентують три ступені розвитку єгипетської релігії. Гор має
риси народного божества, котре вийшло з легенд, видуманих простолюдом.
Це вказує на те, що він походить із часів, коли ще культура була в
зародку. Р а був уже богом «писарів» —новопосталого стану інтелігенції,
яка не вдовольнялася вже давніми народними міфами, а старалася давнім
переказам дати новий зміст.

Божества, що спочатку мали напівзвірячі прикмети, приймають постаті
людей, і то людей вищого стану — царів, володарів, що орудують людською
долею. Казкову балаканину довгих легенд писарі намагаються очистити від
наївних поглядів, додають змістовні пояснення, уводять міфи в суцільну
логічну форму. Ще інакше виглядає А м о н. Це вже твір фахових
духівників-жерців. Вони підносять боже єство на ще вищий ступінь,
зображують богів як істот, котрі стоять понад людьми, живуть окремим
надлюдським життям. Давній антропоморфізм, що уявляв собі богів у
людській подобі, вже не задовольняє жерців-філософів. Вони уважають
божество духом, прапочатком усякого існування. До остаточного завершення
ці погляди довів фараон Аменхотеп IV — Ехнатон. Він виступив із наукою,
що існує тільки одне божество, яке всім рядить і все обіймає, — Сонце, А
т о н. Фараон-революціонер змагав до того, щоб в усьому Єгипті єдино
обов’язував культ його бога, а всіх інших богів намагався винищити. Але
його змагання розуміли тільки вищі верстви. Народна маса не прийняла
цього культу й залишилася при давніх численних богах.

3. Народні боги

Поруч із головними богами, культ яких протегувала сама держава,
існувала ціла маса другорядних божеств, які мали свої святині в різних
сторонах Єгипту. Вже за Старої держави; рівночасно з могутнім Ра, до
значення прийшов Птах — бог ремісників і митців, якого здавна шанували в
Мемфісі. Його жерці за V династії набули великого впливу при
королівському дворі, так що з-поміж них фараон добирав собі міністрів. У
п’ятьох поколіннях вони носять ім’я Птахотеп. Святиня Птаха у Мемфісі
славилася тим, що тут виробляли найкращі статуї богів і всякі
богослужебні предмети, які розходилися

широко по всьому Єгипту. До найстарших богів належала божеська
«дев’ятка». Прабатьком її був сам Ра, що видав з себе чотирьох дітей: Ш
у, Тефнут, Гебі Нут. Спочатку всі вони лежали з батьком на океані, але
пізніше Шу і Тефнут, що втілювали собою атмосферу, повстали проти своєї
рідні, й тоді бог Геб став землею, а богиня Нут — небом. Геб і Нут стали
потім батьками двох божеських пар, якими були Осірістаїсіда,
СетіНефтіда. Всі дев’ятеро богів царювали разом

в одному колі.

У пізніші часи найвизначніше місце займав Осіріс. Його уважали паном
землі й наступником Сонця та славили його як добродія людства і
справедливого суддю. Але проти нього виступив брат — бог Сет — і вбив
його у зрадливий спосіб. Сестра й жінка Осіріса, Ісіда, з великими
труднощами знайшла його тіло, бог Анубіс забальзамував його і приготував
до похоронів. Але Ісіда могутніми закляттями знищила силу смерті і
повернула свого чоловіка до життя. Однак Осіріс не міг уже залишитися
між живими. Він став богом підземного світу й там судив душі померлих.
Святим деревом Осіріса уважали кедр, а символом його був фенікс.

Сет набув собі слави лихого божества. Він царював у «червоній землі» —
пустелі й через те був богом «усіх лихих, червоних речей». Уважали його
за бога кочовиків-гіксосів. Але Рамзес ІІ привернув йому добре ім’я й
побудував на його честь нові святині. Звали його також іменем С у т е х.

У підземному світі, окрім Осіріса, перебували ще Вепвавет, якого
зображували як вовка, та А н у б і с — із головою собаки або шакала. М і
н, володар міста Коптос, опікувався купцями, котрі виправлялися на схід,
й оберігав пустельні шляхи.

Т о т, бог Місяця, був мудрим лікарем, винахідником письма та вмів
обчислювати час. Пізніше став він протектором писарів і вчених. Греки
звали його Гермесом. Його головна святиня стояла в Гермополі. Священним
птахом Тота був ібіс.

Собк, чи Себек, спочатку славився як бог крокодилів. Мав своє священне
місто, яке греки звали Крокодилополем. Пізніше він став богом води й
опікуном рибалок та мореплавців. Гончарі мали свого бога, що звався Х н
у м. Поруч з іншими богами єгиптяни шанували також ріку Н і л як
божество, що дає Єгиптові добробут і багатство. Зображували його в
короні з очеретяного листя, з овочами і рогом достатку в руках. Пізніше
греки постать Нілу виідеалізували в мистецькій різьбі.

Від найдавніших часів розвинулося також шанування священного бика —Ап і
с а. Найдавніша його святиня стояла біля святині Птаха у Мемфісі. Апіса
вважали спочатку за двійника Птаха, за зовнішній прояв божеської
природи. Пізніше він був символом плідності. У Мемфісі була величаво
уладжена гробниця Апісів, яку греки звали Серапейон. Серед єгипетських
богинь на першому місці стояла І с і д а — жінка Осіріса й мати Гора; її
шанували як ідеал

вірної жінки й доброї матері. Г а т о р, богиня корів (у зв’язку і з
міфом про корову), була образом світу. С е х м е т, богиня з левиною
головою, відзначалася войовничістю, але також опікувалася лікарями; М а
а т була опікункою суддів; Н е ї т уважали за богиню жінок і любові; Б а
с т, або Б а с т е т, перебувала серед котів і славилася своєю
веселістю.

Коли Єгипет розпочав політичну експансію на Азію, прийшли над Ніл деякі
азійські божества, особливо з Сирії, — Баал, Кадеш, Астарта, Решеп,
Анат. Вони знайшли своїх приклонників найбільше серед суспільних низів.

4. Богослужіння й жерці

Способи шанування богів в Єгипті не відзначалися великою різнорідністю.
Особливо в перші часи зміст богослужіння був простим і невиробленим.
Пошана богів обмежувалася тим, що до святиш доставляли харчі й напої. Це
відбувалося з деякими церемоніями: народ входив на подвір’я святині й
тут, на призначеному місці, складав свої дарунки. На утримання святих
місць фараони визначали доходи з окремих земель і доставляли жерцям
збіжжя, вино, олію, мед. Деякі святині добули собі величезні маєтності.

До релігійних церемоній належали також спів і танок. Танцювали звичайно
дівчата, потрясаючи спеціальними тарахкавками (т. зв. систрон). При
більших святинях у рокові свята відбувалися святкові процесії, під час
яких жерці переносили статую бога на ношах, подібних до корабля.
Божество було вбране в дорогоцінний одяг і прикрашене золотом, сріблом і
самоцвітами. У святинях Осіріса жерці відігравали драматичні картини, що
ілюстрували життя. Особливо святково відбувалося кладення божества до
могили. Ці містерії стягали до святинь велику силу народу. У пізніші
часи до великої слави дійшла святиня на краї пустелі під Абідосом, де
нібито відкрито «священний гріб» Оеіріса. В дійсності це була гробниця
фараона Цера з І династії. Ця місцина мала найбільшу популярність між
усіма святими місцями в Єгипті. З усіх сторін ішов туди на прощу
побожний люд, і стару могилу фараона засипали цілою горою горщиків, в
яких вірні складали свої дарунки. Освічені верстви єгиптян також
ставилися до цієї святині з особливою пошаною. До доброго тону належало
дати поховати себе в Абідосі. Хто не міг собі цього дозволити,
наказував, щоб його мумію на якийсь час перевозили до Осірісової
святині, в якій вона могла взяти участь під час тамтешніх свят. В
Абідосі залишилося багато пам’яткових таблиць, на яких різні визначні
люди оповідають про свої прощі та висловлюють всякі прохання до
могутнього божества.

Молитви єгиптян були прості, але не раз повні релігійного почування.
Так, наприклад, якийсь звичайний чоловік молиться до божества: «Амон-Ра,
я люблю тебе і зачинив тебе у моїм серці. Я не допускаю журби до серця.
Що Амон каже, то нехай буде!» Молитва Рамзеса IV до Осіріса виглядає
так: «Дай мені здоров’я, життя й довге панування, тривкість усім моїм
членам, зір моїм очам, слух моїм вухам і щоденну радість моєму серцеві.
Ти повинен дати мені їсти, щоб я наситився, і пити, щоб я напився. Ти
повинен мій рід заховати на королівському престолі на віки вічні. Дай
мені високі й широкі виливи Нілу, щоб можна було обдарувати жертвами і
тебе, і всіх богів та богинь полудня й півночі, щоб утримати при житті
священних биків і щоб виживити в твоїх країнах людей, їхню худобу й
городи, що їх твоя рука створила. Бо ти є той, хто їх усіх створив, і ти
не дозволиш, щоб дати їм іншу долю, бо це було б не справедливо!»

У найдавніші часи в Єгипті не було постійних жерців, а богослужбу у
святинях повнили самі члени громади. У кожній святині назначали чергу, в
якій різні мешканці оселі мали відбувати релігійні церемонії. Так, при
святинях Гора

існували чотири зміни таких релігійних служителів, — греки звали ці
братства «філами». Головний провід мав пан даної оселі або князь усієї
провінції. Часом до служби в святинях управитель міста призначав своїх
урядовців. Але з часом

релігійне життя розвинулося сильніше, число святинь збільшилося, так що
служба в них ставала для громадян усе важчою. Мусили були постати
спеціальні «доглядачі святинь», «читці» й інші релігійні функціонери. До
того ж святині діставали від щедрих жертводавців великі земельні
маєтності й мусили журитися Їхньою управою. Таким чином поволі
витворився окремий жрецький стан, який взяв на себе всі релігійні
обов’язки. Кожна святиня мала свою жрецьку колегію, при більших святинях
число жерців було дуже велике. За Нової держави колегії різних святинь
злучилися в одну Організацію під проводом архіжерця Амона у Фівах. Але
найвищим жерцем уважали завжди фараона. Він, як «син богів», був із
божествами у найближчому зв’язку. Інші жерці тільки заступали особу
короля і всі жертви складали за його «життя, успіхи та здоров’я».

5. Віра в посмертне життя

Ніякий народ стародавнього світу не дбав так старанно про померлих, як
єгиптяни. Вони вірили, що в людському тілі містяться різні животворні
сили, які є чимось окремим від тіла. Вони мали різні назви. «Ба» — це
була немов душа, що, залишаючи тіло, прибирала вигляд птаха або квітки,
часом вужа або й крокодила. Іншою формою душі був «ех» — у розумінні
розуму чи духу. «Каїбіт» мав вигляд тіні. Але за найважливішу форму душі
вважали «ка» —також немов тшь людини, що разом із нею приходить на світ
і товаришить їй усе життя. Ка має вигляд тіла, але є легким, немов
віддих, прозорим і дуже рухливим. Він залишає деколи людське тіло,
наприклад, уві сні або коли людина тратить притомність. Та найважливішим
є те, що, коли чоловік помирає, ка залишає тіло й шукає собі іншого
пристановища. Він може замешкати, наприклад, у портреті померлого. Однак
його можна також затримати при тілі, якщо забезпечити тіло від знищення.

Забальзамоване тіло ховали святочне, з приписаним церемоніалом, який
натякав на міф про смерть і воскресіння Осіріса. Дуже важливо було вуста
й вуха померлого відчинити за допомогою чародійних замовлянь, щоб» на
другому світі він міг говорити й чути. Мумію клали до гробниці в
дерев’яній або кам’яній домовині. В найдавніші часи тіло клали на лівий
бік. До гробниці давали посуд із харчами й напоями та різні предмети, що
їх небіжчик уживав за життя. Найчастіше це було хліборобське знаряддя,
бо народ вірив, що позагробове життя є продовженням земного, і кожний
хлібороб буде зобов’язаний стати до рільничих робіт. Коли хто бажав
звільнити свого мерця від такої праці, радив собі так, що до гробниці
поруч із мумією клали статую людської подоби з усякими знаряддями, що
служили до цільної роботи. Ця статуя, скріплена відповідними чарами,
відбувала повинність за мерця. На грудях мумії приміщували різні
амулети, що мали боронити небіжчика від поза гробових небезпек.
Найчастіше це був священний жук — скарабей із чародійним замовлянням
такого, наприклад, змісту: «О, моє серце, не ставай проти мене за
свідка!»

Коли тіло було так забезпечене, душа мала надію дійти до країни
померлих. Душа перелітала туди, наче птах, або її переносили священні
птахи — сокіл чи ібіс. Інших перевозили човном чотири приязні духи —
сини Гора, але найчастіше мерці користувалися човном перевізника, який
звався «відвертай лице», бо, веслуючи, (він] не дивився у напрямі, куди
їхали душі. Країна померлих лежала на заході, за пустелею, тому й
цвинтарі будували на західному боці оселі, а померлі звалися «західними
людьми». Ця країна була немов островом, обведеним довкола водою; звали
її також «полем харчів», бо відзначалася вона буйною рослинністю. Душі,
які тут жили, щодня ввечері радісно вітали сонце, котре туди приходило
після заходу.

Небіжчик, що діставався до того світу, мусив наперед очиститися перед
судом, в якому засідали бог підземелля Осіріс і 42 боги-судді —
представники єгипетських округ. Перед кожним суддею він мав оправдатися
з одного гріха. Ці

42 гріхи торкалися таких злочинів, як убивство, крадіжка, особливо —
покривдження неповнолітніх, брехня, ошуканство, неправдиве свідчення,
наклеп, лайка, підслуховування, подружня зрада, богохульство і т. д.
Виказ цих провин вказує, як високо стояли в Єгипті моральні вимоги. Щоб
небіжчик умів оборонитися перед судом богів, до домовини давали йому т.
зв. «к н й г у померли х», в якій були готові відповіді на запитання
суддів. Померлий говорив так: «Я не допустив брехні. Не поводився зле зі
своїми. Не грішив у місці правди [святині]. Не виголоджував нікого. Не
витискав сліз нікому. Не вбивав. Не зменшував жертв богам. Не відбирав
молока від вуст дитини. Не затримував воду під час повені.. Я є чистий,
чистий, чистий…»

Під час цієї сповіді боги важили ще душу людини: на одну терезку клали
серце померлого, на другу — перо — знак правди. Небіжчика чекали в
підземному світі ще різні небезпеки, які він мусив перемогти. Летючі
дракони намагалися відібрати йому віддих; крокодил насідався на нього,
щоб видерти його амулет; коли хотів пити, вода перемінялася на вогонь;
вороги могли йому забрати вуста, серце, голову. Лихих людей зараз при
вході роздирали потвори, котрі лучили в собі вигляд крокодила, лева й
нільського коня. Або вони гинули, засуджені на голод, спрагу й вічну
темряву. Проти всіх цих труднощів родина забезпечувала мерця різними
чародійними замовляннями, виписаними на внутрішньому боці домовини.

Список використаних джерел

1. Васильев Л. С. История религий Востока. М., 1998;

2. История Древнего Востока. М., 1998. С. 357—360, 399, 446—452;

3. Косидовский В. О. Когда солнце было богом. М., 1991;

4. Перова И. О. Культура Древнего Египта. М., 1996. С. 180—278;

5. Кууси П. Этот человеческий мир. М., 1998. С. 145—154;

6. Монтэ П. Египет Рамзеса. М., 1999;

7. Симонов П. В., Ершов П. М., Вяземский Ю. П. Происхождение духовности.
М.. 1999.

Похожие записи