РЕФЕРАТ

на тему:

“РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

У ПРОТЕСТАНТИЗМІ”

1. Реформація. У XVI ст. виник рух за реформу католицької церкви, що
згодом став загальноєвропейським і був підтриманий різними верстами
населення. Він став важливим етапом боротьби буржуазії ряду країн проти
феодалізму.

Своєрідність Реформації полягала н тому, що боротьба міської буржуазії
(бюргерства), селянства та міської бідноти з феодалами зовнішньо мала
релігійний характер і була спрямована проти першого феодального стану —
католицького духовенства. Революційне крило в Реформації виступало і
проти дворянства. Воно боролося проти майнової нерівності, спираючись у
своїх вимогах на деякі положення Євангелія. Бюргерство в союзі з
дворянством рішуче йому протидіяло. Дворянство, яке також брало участь у
проведенні Реформації, використовувало її для обмеження влади церкви і
духовенства та присвоєння церковних земельних володінь. У цілому
Реформація була першою, ще незрілою, буржуазною резолюцією.

Реформація поклала початок протестантизму — новій течії в християнстві,
яка об’єднує ряд церковних напрямів. Для всіх цих напрямів спільними є
такі принципи: заперечення верховної влади папи, невизнання ікон, мощей,
культу святих і Богоматері, вимоги скасувати чернецтво, спростити
обряди, скоротити кількість релігійних свят, «здешевити» церкву.
Особлива увага в протестантизмі приділяється внутрішній, особистій
релігійності, а не її зовнішньому прояву. Важливою особливістю
протестантської церкви є її національний характер, тому що вона виникла
в умовах формування буржуазних націй.

У ранньому протестантизмі XVI— XVII ст. були такі ОСНОЕНІ напрями:
лютеранство, кальвінізм, англіканство, унітаризм, анабаптизм.

2. Лютеранство. Це одна із основних течій протестантизму — сформувалася
у результаті реформаційних рухів у XVI ст. Головні принципи віровчення
сформульовані М. Лютером (1483—1546 pp.) — монахом августинського
монастиря. У жовтні 1517 р. він кинув виклик Папі римському:
прибив на дверях церкви у Віттенберзі список із 95 тез, у яких
осуджувався продаж індульгенцій, викривалися зловживання католицької
церкви. Обурення католицькою церквою назрівало вже давно, тому тези
Лютера сколихнули всі класи Німеччини. Так розпочалася Реформація.

М. Лютер відіграв велику роль у виробленні вчення та організації
протестантської церкви. Від католицизму лютеранство зберегло лише те, що
безпосередньо не суперечило Святому Письму. Із таїнств визнаються два
основних — хрещення, яке в лютеранстві здійснюється над немовлятами
обмиванням, і причастя, в ученні про яке католицький догмат про
перетворення хліба і вина в тіло і кров Христа замінено положенням,
згідно з яким тіло і кров Христа таємно «присутні» під час причастя.

На відміну від католиків, лютерани вважають, що «врятуватися» можна
завдяки особистій вірі без вирішального посередництва церкви. Тому
найзначимішою в лютеранстві є проповідь, а не обряди, як у католицизмі.
Саме проповіддю духовенство намагається сформувати внутрішні релігійні
переконання людини. На перший план воно висуває догму про «природжену
зіпсованість» людини, її гріховність. Лютерани визнають Біблію і «Книгу
згоди», яка складається з «Аугсбурзького віросповідання», “Апології”,
«Великого» і «Малого» катехізисів (коротких викладів основ віровчення).

Церкву очолює Синод, членами якого є і духовенство, і парафіяни.
Лютеранські парафії очолюють пастори, яких запрошують громади. Громади
об’єднуються в єпархії на чолі з єпископами.

З Німеччини лютеранство поширилось в Австрію, Угорщину, Францію,
скандинавські країни, а також у Північну Америку.

Нині у світі 75 млн. лютеран, 192 лютеранські церкви. Близько 50 млн.
віруючих об’єднані у Всесвітній лютеранський союз. В Україні налічується
33 громади.

3. Кальвінізм. Вчення цієї також впливової течії протестантизму
розроблено і систематизовано викладено в Швейцарії французьким теологом
і проповідником Ж. Кальвінізм (1509—1564 pp.). Кальвінізм докорінним
чином реформував католицизм: заперечувались ієрархічна побудова церкви і
верховенство Папи римського. Єдиним джерелом і авторитетом нової церкви
визнавалось Святе Письмо. Церква, ієрархія і культ значно спрощувались.
Богослужіння проводиться рідною мовою. Як і в лютеранстві, із
християнських таїнств залишились хрещення і причастя, які розглядаються
як символічні обряди.

Кальвінізм запровадив демократичне управління церквою: незалежні одна
від одної громади (конгрегації) віруючих управлялись консистбріями, в
які входили пастор, диякон і старійшини (пресвітери), які обирались
всією громадою. Вищим органом став провінціальний синод, який складався
з делегатів від провінційних консисторій. На національному рівні діяв
національний Синод. Ця церковна структура в основному зберігається в
сучасних реформатських (конгрегаціоналістських і пресвітеріанських)
церквах, які обстоюють кальвінізм.

Характерною рисою кальвіністського вчення є положення про безумовну
наперед визначеність. За кальвінізмом, усі люди поділяються на «обраних»
та «осуджених». Перші ще до свого народження визначені Богом для
небесного блаженства, другі — приречені на вічні муки, і ні дії людини,
ні віра не можуть змінити їх долю. Тому лише та людина «врятується», яка
вірить, що «вибрана» Богом. Однак це фаталістичне вчення доповнювалось
твердженням, що успіх у справах (»значення) також є свідченням можливої
обраності. Таким чином, освячувалися буржуазний успіх і поділ на
небагатьох «обраних» і масу знедолених. Задоволення досягнутим,
непідприємливість, відсутність прагнення до збагачення кальвінізм
розглядав як тяжкий гріх.

Сучасні кальвіністи поділяються на реформатів, пресвітеріан і
конгрегаціоналістів. До реформатів належать кальвіністи Європи. До
пресвітеріанства — англо-шотландські кальвіністи вестмістерського
сповідання. Конгрегаціоналістами є ті кальвіністи (в Англії, СИТА та
інших державах), які виступають за незалежність кожної громади і
заперечують будь-які керівні органи, а їхні громади лише погоджують між
собою свої догмати і культ.

Реформатські та пресвітеріанські церкви об’єднані у Всесвітній альянс
реформатських церков (близько 40 млн. віруючих), центр якого знаходиться
в Женеві. В Україні 98 реформатських громад (у Закарпатті).

4. Англіканство. Ця церква з усіх протестантських церков є найближчою до
католицизму. Вона виникла в Англії внаслідок використання ідей
Реформації для зміцнення королівського абсолютизму. У 1534 р.
парламентським «Актом про верховенство» короля було проголошено главою
церкви, церковні відносини з Ватиканом — розірвано, монастирі скасовано,
мощі та ікони спалено, а монастирські землі конфісковано (їх дістали
дворяни). Парламентськими актами були запроваджені як обов’язкові всіх
віруючих «Книга парафіяльного богослужіння» і символ віри англіканства
із 39 статей. Ті, хто не погодився з новою церквою, а це були католики і
кальвіністи, були піддані жорстоким переслідуванням.

У результаті англійської буржуазної революції (середина XVII ст.), яка
була спрямована проти королівського абсолютизму, феодального дворянства
та англіканської церкви, остання була замінена кальвіністськими
церквами, спочатку пресвітеріанською, а потім конгрегаціоналістською.
Однак у період Реставрації англіканську церкву було відновлено. Після
другої буржуазної революції в Англії (кінець XVIII ст.) англіканська
церква залишилась панівною, але були дозволені й інші віросповідання.

З часом в англіканстві склалися три напрями: «висока», «низька» і
«широка» церкви. »Висока» церква, яка репрезентувала інтереси
аристократії, прагнула до компромісу з католицизмом; «низька»
підкреслювала протестантські моменти в англіканстві, а «широка» —
намагалася об’єднати всі християнські течії.

Як державна і очолювана королем, який призначає єпископів, англіканська
церква фактично керується державною владою, що вирішує церковні питання.
Більшість єпископів є членами палати лордів. Зберігається церковний суд.
З 1919 р. скликаються національні церковні збори в складі трьох палат:
єпископів, нижчого духовенства і парафіян. Однак їхні рішення підлягають
затвердженню парламентом.

В адміністративному відношенні англіканська церква поділяється на дві
церковні провінції: Кентерберійську та Йоркську на чолі з архієпископам
й, а до складу провінцій входять єпархії. Примасом (від латинського —
перший) англіканської церкви є архієпископ Кентерберійський.

Крім Англії, англіканство існує в Шотландії, Уельсі, Ірландії, СІЛА,
Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Індії, Кореї, Японії, Південній
Африці, Західній Африці. Налічується близько 68 млн. прихильників
англіканства.

5. Унітаризм. Унітаріями (з латинської — єдиними) або антитринітаріями
(з грецької — гірот: трійці) називають прихильників християнського
вчення, яке відкидає основний догмат християнства — догмат «триєдності
Бога». Із запереченням трійці в унітаріїв пов’язано і заперечення
божественності Христа. Бога, якого визнають унітарії, вони іноді
уявляють як «світовий розум» і ототожнюють з природою.

Унітаризм виник за часів первісного християнства. Упродовж середніх
віків існував як раціоналістична єресь, а під час Реформації став одним
з радикально-буржуазних напрямів у протестантизмі. Різновидом унітаризму
того періоду було вчення Ф.Социна в Польщі (1539—1604 pp.).
Унітарії-протестанти відкинули разом з догматом про «триєдність»
церковне вчення про гріхопадіння, вірили у природжену доброту людини,
обстоювали свободу наукових досліджень та релігійну терпимість, основу
моралі вбачали не в релігії, а в совісті та розумі. За ці ідеї унітарії
зазнали гонінь, в яких брали участь не лише католицькі церковники, а й
більшість церковників-протестантів. Так, видатного природознавця
М.Сервета (близько 1511 — 1553 pp.) як противника унітаризму за наказом
Ж.Кельвіна було спалено. В Англії «Акт про віротерпимість» (1689 р.)
тривалий час на унітаріїв не поширювався, лише в 1813 р. закон про
смертну кару унітаріїв було скасовано. Нині у світі унітаріїв дуже мало:
близько 100 тис. у СІНА і 25 тис. в Англії.

6. Анабаптисти. Так себе називали послідовники селянсько-плебейського
громадсько-релігійного руху, який в період Реформації протистояв не лише
феодально-католицькому, а й бюргерсько-протестантському табору.

В історії анабаптизму розрізняють два періоди. У 20-ті pp. XVI ст. в
Саксонії та Швейцарії анабаптисти спочатку були сектантами, які вірили в
близьке «друге пришестя» і пасивно мріяли про встановлення на землі
тисячолітнього правління Христа, яке уявляли на зразок
зрівняльно-споживацького комунізму.

У період Селянської війни в Німеччині (1524—1525 pp.) більшість
анабаптистів пішла за Т. Мюнцером (1490 — 1525 pp.) — вождем німецького
революційного селянства та плебейства, ідеологом народної Реформації.
Вони склали революційну партію, яка намагалася лише своїми силами, не
очікуючи «спасителя», встановити на землі «царство Боже». Після перемоги
союзу феодалів і бюргерів анабаптисти зазнали жорстоких переслідувань.
Значну їх частину було спалено. Деякі після поразки повернулися до
ідеології пасивності, непротивленства.

Однак революційна проповідь ще продовжувала лунати серед анабаптистів
Північно-Західної Німеччини та Голландії. У 1534 p., здобувши більшість
в раді м. Мюнстера, анабаптисти здійснили деякі кроки для встановлення Е
місті соціальної рівності: скасували гроші і запровадила продуктообмін,
конфіскували матеріальні надлишки та ін. «Мюнстерську комуну» було
знищено загонами феодалів, а її керівники загинули.

З цього часу розпочався третій аполітичний і непротивленський період в
історії анабаптизму. Поступово анабаптисти відмовились від революційної
боротьби, обмежилися внутрішнім життям своїх громад. У цих громадах
стали переважати ідеї проповідника непротивленства Менно Симонса (1492 —
1559 pp.), через що анабаптистів стали називати меннонітами.

Відповідно до релігійних принципі» анабаптизму особиста віра може бути
вищою не лише за церкву, а й за Святе Письмо. Анабаптисти заперечували
напередвизначеність, першорідний гріх, а деякі з них — і трійцю,
схиляючись до унітаризму. У релігійних обрядах анабаптисти вбачали лише
умовні символи, які не мають ніякої надприродної сили. Вважаючи, що
прийняття релігії повинно бути усвідомленим, у 1525 р. вони запровадили
хрещення дорослих. Ті, хто хрестилися немовлятами, хрестились повторно,
перехрещувались (тому анабаптистів називали ще перехрещенцями).
Відкинувши церковну ієрархію, анабаптисти в своїх громадах дотримувались
релігійної рівності всіх віруючих. Переслідування цієї церковної групи
тривало до XVIII ст. Деякі ідеї анабаптизму були сприйняті баптистами та
квакерами.

Використана література

Калінін Ю., Харьковщенко Є. Релігієзнавство: Підручник. –К.: Наукова
думка, 1995.

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Вілбор, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Рибачука. – К.: Освіта, 1997.

Релігієзнавство / За ред. Бублика. – К.: Юрінком Інтер, 1998.

PAGE

PAGE 7

Похожие записи