Реферат на тему:

Премордіальна традиція

Отже, у часи праіндоіранської спільності було єдине уявлення про
таємниче царство щасливих людей і богів десь на північних
(північно-східних) горах (північ у кельтській традиції тотожна «лівій
стороні», а «південь» — «правій», а відповідно, «схід» — «перед»,
«захід» — «позад», що чітко демонструє вихідну позицію «обличчям на
схід» як «поклоніння світилу»), довкола яких рухаються світила і де
спостерігаються арктичні явища (півроку – “день”, півроку – “ніч”). “…
Слідом за тим, — пише Ю. Евола, — як в незапам’ятні часи зникла північна
Прабатьківщина, спогад про неї перейшов із історії в метаісторію. Тепер
це особлива зникаюча дійсність, недосягнена для зовнішніх зусиль, що
досягається тільки через духовну працю. “Шлях до гіпербореїв, — говорить
Піндар, — не може бути знайденим ні по воді, ні по суші, він
відкривається тільки героям, котрі, як Геракл, залишилися вірними
олімпійському принципові”. “В таємничу область найдальшої Півночі
неможливо проникнути ні на кораблі, ні на возі, досягти її можна тільки
летом духа”, — попереджує Лао-цзи. “Вона в моєму дусі”, — говорять про
Шамбалу, гіперборейську Вітчизну з тібетського передання”. Прагнення
досягнути північної землі блаженних стало розглядатися у семітській
традиціїї проявом найбільшого гріха – гордині: «… Як спав ти з небес,
о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику
людів! Ти ж сказав був у серці своєму: «Зійду я на небо, повище зір
Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору, на кінцях
північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та
скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!» («Ісайя», 14:12-14).

Від іранців це передання успадкували скіфи, і, начебто, від останніх
воно перейшло до греків, що і засвідчив Геродот у розповіді про
ісседонів, арімаспів та гіпербореїв і Ріпейські гори (тобто Уральські;
від хант. rep “гора”).

Одначе той факт, що до праіндоіранської спільноти раніше входили
вірмени*, фрако-іллірійці і греки (це була т.зв. “східна” гілка
праіндоєвропейців, а “західною” була
пра-германо-кельто-романо-балтослов’янська єдність; “північною” –
пратохари, «південносхідною» — нуристанці, “південною” – хетти та інші
анатолійці*), дає підстави вважати, що і у еллінів існувало власне
передання про північне царство Блаженних. Саме на півночі грецькі міфи
розташовують печеру володаря вітрів Борея, з іменем якого й пов’язують
північний народ гіпербореїв – “народ, що живе вище помешкання Борея”
(пор.: дв.-грец. giper з дв.-нд. upar; але, як на нас, тут відбулося
переосмислення греками фактами своєї мови індоарійського топоніму,
утворенного зі складання префіксу upa- за аналогією з upasurya «на
сонячній стороні»). У “Природній історії” Плінія Старшого дослівно
говориться: “За цими (Ріпейськими) горами по той бік Аквілону, щасливий
народ, що називається гіперборейцями, досягає досить похилого віку і
прославляється чудесними легендами. Вірять, що там знаходяться петлі
світу і крайні межі обертання світил. Сонце світить там на протязі
півріччя, і це тільки один день, коли сонце не ховається від весняного
рівнодення до осіннього, світила там сходять тільки один раз на рік під
час літнього сонцестояння, а заходять тільки під час зимового. Країна ця
знаходиться вся на сонці, з благодатним кліматом і не має ніяких
шкідливих вітрів. Будинками для цих жителів є гаї та ліси; культ Богів
справляється окремими людьми і усім суспільством; там не відомий розбрат
та усякі хвороби. Смерть приходить там тільки від пересичення життям”
(IV, 26).

Геракл носив епітет «Гіперборейський», бо, як писав Піндар, «досяг
земель, що за спиною у крижаного Борея». Таке ж ім’я мав і Персей,
котрий переміг Горгону Медузу у землях «крижаного Борея». Аналогічно
японський бог Сусаноо-но мікото, молодший брат верховної богині сонця
Аматерасу, переміг восьмиголового змія, врятував земну діву і після
коїтусу з нею склав першу танку на знак навічно непорушної єдності людей
і богів:

Вісім хмар встає —

Вісім ярусів у Ідзумо.

Для коханої дружини

Зводжу грядою ввись

Вісім ярусів палацу.

Богом–володарем “гіпербореїв” був сонцесяйний Феб (Гіперіон),
ототожнений у класичну епоху зі змієборцем–героєм, покровителем пастухів
Аполлоном (ще в поемах Геродота на рівні співвідношення світла і темряви
прослідковується чітка протилежність Аполлона Геліосу як богу світла, а
постійний ворог троянського бога Аполлона ахеєць Ахіллес має у своєму
образі чітко сонячні характеристики), якого ірано-елліни Середньої Азіі
ототожнювали з Мітрою, бо в нього в “Авесті” наявний епітет “володіючий
широкими пасовиськами”. Цей елемент синкретизму Аполлона і Мітри
спостерігається вже в часі Ахеменідів (в арамейських варіантах перекладу
грецьких текстів іранське ім’я “голова влади”, що стосується Мітри. Щодо
того, що у грецькій пізньоантичній традиції епітет “монарх” стосується
Гермеса, слід зауважити на наявність у вищезгаданій Коммагені з І ст. до
н.е. чітко зафіксованого зерваністського синкретичного бога Аполлона –
Мітри – Геліоса – Гермеса. Крім того в Середній Азії Мітру
ототожнювали з Діонісом, про що засвідчив Марціан Капелла (Mart. Cap.,
48,25–31), внаслідок чого деякі функції Діоніса були перенесені на
Аполлона.

Власне дане ототожнення Мітра–Діоніс може, на нашу думку, пояснити
легенду в “Індиці” Мегасфена та біографів Александра Македонського про
завоювання Індії Діонісом, а через п’ятнадцять поколінь правителів з
роду Діоніса представником іншого роду (але цієї ж самої династії) –
Гераклом (Крішною?): «… після винаходу чисел, воїнство Діониса
висадилося в Індії: інші воїни, граючись дельфінами в морській воді,
обернулися на суші на буйних сатирів і, потрясаючи своїми ітіфалосами,
грозилися зґвалтувати жінок будь-якого віку, знатних і простолюдинок,
інші, похмурі і бородаті, обплутані зміями, тягли бурдюки, наповнені
пурпуровим вином, безліч голих бабів пританцьовували навколо дубів, що
неквапливо прямували на своїх коренях, подібно павукам. П’яний Силен у
квітчастому лахміттю, викрикуючи непристойну пісню, знову видерся на
чотириногого упертюха і взявся дражнити незграбного вовкоголового
селянина, що приставав до верескливої грудастої відьми. Посередині
незліченного воїнства фавнів, сатирів, вовкулаків, менад, лемурів,
мімаллонів, тельхінів, аспіолів, котилася, запряжена леопардами,
колісниця, де лежав посипаний квітами, у вінку з плюща і дубових
листків, юний бог вина, оргій і перетворень…» (Нонній, “Діяння
Діоніса”, 5 ст. н.е.).

Арріан (2 ст.н.е.) у своїй “Індії” так повідомляє про “похід Діоніса”:
“… Нісейці ж – не індійське плем’я, але походять від тих, котрі
прийшли в індійську землю разом з Діонісом; можливо, це нащадки тих
еллінів, котрі виявилися нездібними до війни і не могли брати участь у
тих битвах, котрі Діоніс вів проти індійців; а може бути що, навіть
Діоніс поселив тут місцевих жителів з їх доброї волі разом з цими
еллінами і назвав цю країну нісейською впам’ять гори Ніси, а саме місто
– Нісою. І гора, що поряд з містом, біля підніжжя котрої розташована
Ніса, називається Мерос, тобто “Стегно”, на спогад про ту нещасну подію,
котрої зазнав Діоніс негайно після свого народження… Є багато
переказів, що ще раніше Александра ходив походом на Індію Діоніс і
підкорив індійців. Про Геракла таких переказів не так багато. Не поганим
свідоцтвом походу Діоніса є місто Ніса, гора Мерос (“Стегно”) і те, що
на цій горі росте плющ (також цю гору описав посол Селевка І Мегасфен в
IV ст. до н.е., — О.Г.) і що самі індійці йдуть на битву під звуки
тимпанів та кімвалів і що одежа у них яскрава, як у вакханок Діоніса;
… Коли Діоніс прийшов сюди і переміг індійців, він побудував їм міста
і для цих міст видав закони; він дав індійцям, як і еллінам, вино і
навчив засівати землю, давши їм насіння… Діоніс вперше запряг биків у
плуг, перетворив більшість індійців з кочівників у землеробів і озброїв
їх військовою зброєю. Діоніс навчив їх поклонятися богам, як іншим, так
особливо собі, граючи на кімвалах і тимпанах, і навчив їх сатирівському
танцю, котрий греки називають кордаком. Він навчив їх носити довге
волосся на честь бога і прикрашати їх пов’язками і намащуватися
духмяними мазями… Йдучи геть з Індії, після того як він там все
облаштував, царем цієї країни Діоніс поставив одного зі своїх друзів,
Спатембу (Спітама! – О.Г.), більше за інших посвяченого у вакхічні
таємниці. Коли Спатемба помер, царська влада перейшла до його сина Будії
(Будда! – О.Г.). Батько царював над індійцями п’ятдесят два роки, а син
– двадцять років; потім царську владу успадкував його син Крадева. І
потім, довгий час, в порядку спадковості царська влада переходила від
батька до сина. Коли ж пряма спадковість припинилася, то царем у
індійців обирався кращий за моральними якостями та знатністю. Геракла,
котрий, за переказами, прибув у країну індійців, самі індійці називали
“народженим землею”. Цього Геракла шанують особливо сурасени (відоме
Плінію, VІ, 60, — О.Г.), індійське плем’я, в землі котрих є два великих
міста – Метора і Клейсбора; через їх область протікає судноплавна ріка
Іобарес. За словами Мегасфена, самі індійці розповідають, що у цього
Геракла зброя та одіж були такі ж, як і у фіванського; у нього було в
Індії велика кількість синів, і цей Геракл був одружений на багатьох
жінках; дочка ж у нього народилася тільки одна. Ім’я цієї дочки було
Пандея (відома Діодору, ІІ, 38, Полієну, І, 3,4, Плінію, VІІ, 22;
вважається, що тут маються на увазі Пандави, сповідники Крішни, — О.Г.);
країна, де вона народилася і владу над котрою їй вручив Геракл,
називається Пандеєю, за іменем дівчини… не маючи чоловіка, достойного
одружитися на його дочці, він сам з’єднався шлюбом зі своєю семирічною
дочкою, щоб нащадків від себе і від неї залишити царями індійців… Від
Діоніса до Сандракотти (Чандрагупти, — О.Г.) індійці нараховують 153
царя, років же 6042… Діоніс був старший від Геракла на п’ятнадцять
поколінь, як говорять індійці…” (Арріан, “Індія”, 1: 4 – 7; 5: 8-9; 7:
5, 7-8; 8: 1-7; 9: 2, 9-10).

Мотив про похід Діоніса в Індію ми бачимо у апокрифічному «Слові Мефодія
Патарського», де оповідається про те, як у IV тисячолітті від створення
світу Прівор (або Самьїашкар), нащадок четвертого сина Ноя Мунта,
котрого брати обділили при отриманні в спадок земель світу, у «двадцять
п’яте літо Орове” йде війною на нащадків Хама, відвойовує сім міст (від
Євфрату до Ізрогею) і засновує Індійське царство. В часі це співпадає з
початковою датою ряду календарних систем, що навіть дало підстави
говорити, що 11 серпня 3114 р. до н.е. (дата майянського календаря) або
18 лютого 3102 р. до н.е. (дата індуїстського календаря — початок
Калі-юги)— це день, коли на землю зійшли боги.

“… Нісейським богом індуси і всі інші східні племена називають Діоніса
за індійською Нісою… За власними розповідями мандрівників, зійшовши на
гору, вони виявили там святилище Діоніса, котре нібито сам Діоніс
спорудив собі на славу, оточивши кільцем лаврових дерев таку ділянку
землі, котра потрібна для співрозмірного храму. Стовбури лаврів обвиті
виноградом і плющем, а посеред капища зведено кумир бога …
Діоніса-виноградаря… Кумир зведений з білого каменю і являє образ
молодого індуса. Коли бог веселиться, струшуючи Нісу, то міста в долині
чують його і радіють разом з ним. Стосовно Діоніса елліни не згідні з
індусами, та й самі індуси розходяться у думках. По-нашому, він із Фів
пішов на Індію військовим та вакхічним походом, про що свідчать, окрім
іншого, і пожертвування у Піфійське святилище, що зберігається у
тамтешній скарбниці, — це індійське срібне блюдо (!!! – О.Г.) з написом:
“Діоніс, син Семели і Зевса, від індусів – Аполлону Дельфійському”. А
ось індуси, мешкаючі у околицях Кавказу і на берегах Кофену,
стверджують, начебто Діоніс явився до них ассірійським гостем, хоча й
знаючим фіванські обряди. Однак індуси, населяючі межиріччя Інда і
Гідраота, а також мешкаючі на просторах аж до Гангу, говорять, що Діоніс
– син ріки Інду, а вже до нього явився фіванець, запозичив у нього тирс
і перейняв таємні священнодійства – він-ось і назвав себе сином Зевса,
оголошуючи, що начебто до самого народження жив у батьківському стегні і
з цієї причини отримав від нього гору Мер (Стегно), що сусідня з Нісою,
а на Нісі начебто він на славу індійського Діоніса виростив виноградні
лози з пагіння, принесеного з Фів…” (Флавій Філострат, “Життя Аполонія
Тіанійського”, 2:2, 8,9; аналогічно три царі V Сонячної династії, «сини
Ра», народилися в 2-му номі Нижнього Єгипту «Бедрі»-Hp?/Jwc у місті
Сахебу «Зігнута спина, горб», біля тепер. поселення Зат ель-Ком).

Як вважає М. Д. Бухарін, в основі цієї легенди лежить індійський ритуал
вінчання на царство – раджасуя, здійснений, начебто, першим царем –
цивілізатором Індії. Цей обряд описаний М. Еліаде.

Індійський вчений Д. Косамбі вважає, що у еллінському переданні про
походи Діоніса та Геракла в Індію відобразилися саме факти індійської
міфології — цивілізаційна місія, відповідно, богів Індри та Крішни. Саме
перший, знаменитий своєю пристрастю до п’янкого напою та буйством,
познайомив Індію з технікою обробки металів, зокрема залізом, із
застосуванням у землеробстві бичачої тяги та будівельним мистецтвом.
Надалі у найбільш розвинутих землеробських районах Пенджабу культ Індри
був витіснений культом Крішни. Той факт, що після Діоніса один з
правителів називався Крадева, а донькою Геракла була цариця Пандея,
логічно привело до того, що у переказі про боротьбу між царськими родами
відбився у грецькій історіософії саме давньо-індійський епос
“Махабхарата” про перемогу Кауравами Пандавів — роду сповідників Вішну
(Крішна – одна з його аватар; Крішна є «легалізацією» змішання індоаріїв
з тубільним населенням Індостану: він народився у середовищі народу
ядавів, відгалуження етнічної дравідомовної групи андхра в районі гір
Віндхья та ріки Джамни). Начебто, за словами Ктесія, царство пандів
(відоме вже як “падеї” Геродоту на сході від Інду; ІІІ, 98-99), яким
правили тільки жінки з роду Геракла, знаходилося десь у Північно-
Західній Індії. У Птолемея “країна Пандоуй” розташована вздовж ріки
Бідасп (Гідасп – притока Інда, тепер Джелум), а Пліній Старший пише, що
“oppidum Panda” знаходиться “за Паропамісадами” (тобто на північному
заході). У землі пандів (діалектний варіант: манди), які є частиною
більшого народу довгожителів – макробіїв, знаходиться гора Мерос,
присвячена Юпітеру, де був вирощений Діоніс, та місто Ніса. Також вони
називаються еллінами “собакоголовими” (кюнокефали), а іншими індами —
“??????????”, тобто “походячі з роду Карушів”, або “каруші, що
управляються жінками (stri)”. Це близьке назві міста Клейсбора
(Карушапура), де Геракл був прославлений разом із Матхурою (Arr.Ind.8.5)
. Якщо, на думку М.Д. Бухаріна, Діоніс – це одна з аватар Вішну —
пуранічний перший цар Прітху (“Широкий”), “сяючий, як Агні”, народжений
вже від мертвого (!) тирана Вену, епонім землі (прітхіві) як такої,
культуртрегер та цивілізатор індійської землі, то цілком, на нашу
думку, можна запропонувати погляд, що він є “еманацією”, “функцією”
ведичного бога Мітри, який вже за авестійською традицією є “вимірюючим
(облаштовуючим)” землю (Х 78), пов’язаний з даруванням землею
рослинності та плодів.

Рене Генон, відповідно, ототожнював гецький міф про народження Діоніса з
ребра (по-грецьки “стегно” – meros) з легендарною ведично-буддійською
горою – “віссю світу” Меру (Сумеру). В каббалістично-езотеричній
традиції з даним мотивом співставляється місто Ієрихон та євр. jare:ch
“стегно”. Тут також слід додати, що автохтонна назва пірамід («піраміда»
— грецьке слово) у стародавніх єгиптян — mr.

Проте, на наш погляд, також можливо, що ототожнення Діоніса з першим
володарем сходу слід пояснювати співставленням грецького та перського
міфів про народження (відродження) божества з боку (неприродним чином;
пор. із самоусвідомленням себе персів як «бокових» аріїв — іран. pars-,
parsav «ребро», «бік», «край», «окраїна», «украина» > Parsa, Parsava,
Parthava «Персія»). А саме – Діоніс “доношувався” у боку Зевса, після
того як необережно загинула його матір (у осетин герой Батрадз
доношувався у спині батька). У зурваністському міфі Ахріман розірвав бік
отця (бога Зурвана – Часу) і появився на світ першим, тим самим
отримавши владу як над світом як першонароджений (його братом –
близнюком був Ормазд). Але ця влада обмежена лише десятьма тисячами
років, після чого запанує Добро. Також у індуїстських генеалогічних
легендах цар Сонячної династії Мандхатрі, син Юванашви, народився з боку
свого батька. Тут також хочеться нагадати біблійне народження Єви з
ребра Адама:»… «Ребро», — зауважує Аннік де Сузнель, — насправді є
«боком», tsela по-давньо-єврейськи», що, отже контамінує
загальноєвразійський (якщо навіть не афроєвразійськоаустричний!) мотив.

Також «Рігведа» (IV, 18) знає аналогічний мотив народження бога Індри з
боку матері Адітьї:

Я не хочу тут виходити. Це поганий прохід.

Я вийду поперек — через бік.

Я повинен звершити багато не звершених (діянь).

Так, Ю. Евола писав: “… Проте, тема переживання, смерті і
воскресіння Сонячного Бога в Матері (тема привнесеного у світ богів
становлення і вічної зміни) носить очевидно «антиолімпійський»,
«негіперборейський» характер. Ця тема, що зобов’язана своїм виникненням
впливу Півдня й означає протиставлення: Діоніса — Аполлонові, Локі —
асам, неясну потребу буття в пантеїстичному екстазі — спокійній
впевненості в собі і природної надприродності «божественної» раси”.

Проте, можливо, співпадіння мотиву народження бога з боку бога-чоловіка
(занесене і на Кавказ) має більш глибоке коріння. Адже встановлено, що
носії євразійської андроновської культури (2000 ст. до н.е.) були
індоіранцями, а передуюча їй культура Аркаїм-Сінташта (дані топоніми є
башкирськими: «Сінташта» — «Біля камяного ідола», «Аркаїм» — «Становий
хребет») відповідає періодові, коли носії прагрецької та
праіндоіранських мов перебували в контакті (на 3000 ст. до н.е.
прагрецька, прафракійська, праіндоіранська і правірменська становили
нерозчленовану мовну єдність, в той час як від праіндоєвропейської
єдності відокремилися анатолійці, а потім тохари).

Також, як на нашу думку, греки ототожнили індійське місто Ніса з містом
малоазійського передання, довкола якого відбувалися аналогічні колізії,
а саме – містом Nesas (Nyssa; староассірійська назва — Канес, Каніш),
котре чеський вчений Б. Грозни, який розшифрував анатолійські клинописні
тексти, ототожнив з сьогоднішнім турецьким містом Muradli Ojuk на
південь від ріки Галіс (тепер – Кизил-Ірмак, по-хеттськи — Марассанда
“Мара-ріка”). Підстави на таке ототожнення дає той факт, що, згідно з
переданням, наведеним Аполлодором (Apollod. III, 5, 1—2), Діоніс почав
свій славнозвісний похід в Індію з малоазійської Фрігії (заснованої
балканськими фракійцями, які захопили землі анатолійських хеттів),
рушивши … на північний захід через балканську Фракію (де підкорив
сітонів) та причорноморську Скіфію. Також, згідно з анатолійською
традицією, засвідченою у вищезгаданій цитаті з «Життя Аполлонія
Тіанського», у поході Діоніса в Індію брали участь духи — «пани».
Думається, що тут мова йде саме про хеттську царську гвардію — «панкус»
(пор. з ірл. fianna «солдат» та укр. «пан»).

Саме малоазійською Нісою заволодів цар міста Kussara (Куссара)
Pithanas (Пітанас), який титулувався “великодержець драбини (сходів?)”.
Науковцями визнано погляд А. Смєшека на те, що хеттське місто Куссар
(першопочаткова назва Kusewaras), згадане у “Історії Лідії” Ксанфа як
Xuaris, було перейменоване в лідійську епоху в Сарди (Sfardis) —
“Столиця”.

Син Пітанаса Anittas (Аннітас; десь 1930-х рр. до н.е.), відомий за
знаменитим написом Анітти (сучасні науковці уточнюють дату подій т.зв.
“Тексту Анітти” – 1780 рр. до н.е.), зробив це місто своєю столицею,
заволодів усіма землями між Чорним та Середземним морями та проголосив
себе великим царем (додамо, що археологічно славнозвісна Троя вже
існувала ціле тисячоліття, а мінойський Кріт почав досягати апогею свого
процвітання). Після цього він надзвичайно перебудував і розширив місто.
Поклонявся він богові Шіу(на)шуммішу, тобто siunas-mis “Бог мій”
(хуррити називали його Іррупі – “володар мій”), епітетом якого, начебто,
було Хальмашуітта — ha-nuashu-it “царський трон”. В цьому богові
вбачають власне давньо-грецького бога Олімпу Зевса та дравідського
походження індуїстського бога Гімалаїв Шіву.

Тільки пізніше, на кінець ХІХ ст. до н.е. царі хеттів перенесли свою
столицю у місто Hatti (Hattusas, теперішній Богазкей), свого часу
зруйноване і прокляте царем Аніттою, через що сусідами стали називатися
хеттами (зокрема, у “Біблії” та ассірійських текстах), але самі себе
визначали саме як “нісійці”, відокремлюючись від аборигенного
не-індоєвропейськомовного (а близького праабхазо-адигам) народу хаттів.
Безпосередніми етнічними нащадками хеттів стали лідійці (а споріднених
хеттам лувійців — лікійці; згідно з «Історією Лідії» Ксанфа Лідійського
(V ст. до н.е.), якого цитує Діонісій Галікарнаський,. у Атія
(персоніфікація хеттів) було два сини — Лід і Торреб, які стали
родоначальниками лідійців і торребів), які після поразки їх царя Креза
від перського царя Кіра зазнали іранізації, навали кіммерійців (допомоги
для боротьби з ними лідійський цар Гуггу, тобто Гігес, просить у
ассірійського царя Ашурбаніпала), а далі — й еллінізації, зрештою,
вплинувши на формування власне вірменського («хайк») етносу. Також вже
в античну епоху стало «загальним місцем» передання про походження
етрусків як переселенців з Лідії (зі столицею Лідії Сардами пов’язують
один із “народів (з-за) моря” — шарданів, котрі дали назву острову
Сардинія, поряд з якими згадуються турші, тобто тірсени-етруски), в той
час як цивілізаційно вони вже сформувалися не як малоазійці, а на
італійському грунті. Саме археологічні дані свідчать про інвазію в
італійську культуру Вілланова іншоетнічного елементу зі
східносередземноморським характером. Зокрема ним було принесено письмо,
яке виявляє архаїзм у порівнянні з іншими писемностями, що виводяться з
фінікійського алфавіту, а також назви букв, засвідчені пізнішою
латинською традицією, що повністю співпадають з давніми угарітськими
назвами, та спосіб записування чисел, характерний для лікійського
малоазійського способу. Самі ж етруски, попри наявність
малоазійсько-сірійських міграційних термінів, виявляють мовну
спорідненість саме з північнокавказькими хурритами (населяли в основному
область на півдні Малої Азії — Кіццуватну, де сусідили з
індоєвропейцями-лувійцями, а також вищезгадані Ханаан та Мітанні, і
мігрували на північ, де в степах України відомі як носії старосільської
археологічної культури), що дало підставу розглядати їх мову як
етрусько-лемноський діалект хуррито-урартської прамови. Зокрема
генетичною паралеллю міфологічному етруському богу Сатре (= латин.
Сатурн) є хурритський sidar-ni- «закляття, прокляття», етруському
eis-/ais- «бог, небо» — пн.-кавк. *Has «небо», заг.-єніс. Есь (es) «бог,
небо», кельт. субстр. Єзус тощо.

Хеттського царя Pithanasa (Пітанаса) цілком можна співвіднести з
грецьким міфологічним персонажем Піфоном (Python), а Anittassa (Анітаса)
– з Антеєм. Якщо Антея перемагає Геракл (переказ про це схожий з
хеттським міфом про перемогу бога Еа над Уллікуммі), то Піфона (як
символа спроб експансії хеттів в Елладу) – бог Аполлон. Піфон тут
символізує спробу контролю хеттів над стародавнім торговим шляхом з
Сірії через країну хеттів у Північно-Західну Анатолію (Ахійяву; згідно з
П. Гіндіним, прагреки – ахейці спершу перейшли Мармурове море на
територію Анатолії, а потім змушені були повернутися в Європу та
колонізувати власне Елладу) і далі через протоки у Європу, який вів до
багатих оловом родовищ Богемії, Піренеїв та Британії (як аналогічно їм
не вдалося встановити контроль над джерелом міді — Кіпром). Справа в
тому, що олово, яке при сплавленні з міддю дає бронзу, не належить до
числа поширених металів, а тому бронзовий вік знаменував подальше
розділення суспільства на класи (володіти бронзовими виробами могла
меншість), жорстоку боротьбу та далекі походи кочових племен Євразії,
метою яких було заволодіти копальнями та джерелами доброї води для стад
великої рогатої худоби. На часі інвазії праеллінів на Балкани і в
Анатолію хетти вже володіли ефективними способами оброблення заліза і
ретельно оберігали секрети виробництва. В їхньому середовищі цей метал
був доступний багатьом, а не лише монопольно зосереджувався у руках
вузької касти воїнів, з нього виготовляли сокири для вирубування лісів
та плуги для підняття більш важких грунтів. Тому не дивно, що пієтет
довколишніх етносів перед хеттською матеріальною культурою призвів і до
такого ж ставлення до їх духовної культури.

Аналогічно героями міфів виступають царі хеттів Телепінус (він же
грецький Телеф), Суппілуліума (герой троянського циклу Сіпіл). Богинею
полювання у хеттів була Рутас (~ грецька Артеміда), бог шляхів Яяс
“Прочанин” (~ грецький Ясон), Хепа (~ семітська Хева/Єва або
Sibyllai/Сивіла). На основі прочитання хеттських клинописних табличок
вченими встановлено запозичення хеттських божеств давньо-грецькою
міфологією: Ахіллес — “морський приплив”, його батько Пелей —
“прибережний, змочений водою пісок”, його мати Фетіда — “вода, зрошуюча
землю”, Паллада — богиня “срібного міста” Афін (Hattinai), Посейдон —
“Господар (Ваал) Сідону”, Пріам (perramos) — “цар” тощо. Також герої
Трої мають цілком хеттські імена: Андромаха — Andra-m-aku “блакитноока”,
Телемах — Pawah-telmah, Александр (ім’я Паріса) — Alak-sandus (де друга
частина імені вказує на теонім Santas, Sandon, який греки передали в
“Ілліаді” як Ксанф, ім’я бога ріки Скамандр), його носій згадується в
археологічних даних як цар Vilusa, тобто Іліону (Трої). Лідійці, мовні
та етнічні нащадки хеттів, знають богів Аснянь — Афіну, Артімус —
Артеміду (з неодмінним епітетом adalus — “сестра”), Ламетрус — Деметру,
Бакіс — Вакха (Бахуса), Армас — Гермеса, Елос — Геліоса, Арес — Ареса,
Пільданс (Pldans) — Аполлона (з епітетом tavsas — “великий”).

Хетським богом воріт був саме Апулунас (Апалунас), якого хетти
ототожнювали з хурритським Тешшубом (Тешубом), а семіти — з Елем.
(«Баб-Ель», Вавилон — «Ворота Бога»). Зображення останнього хетти
помістили у своїй столиці у вигляді воїна-охоронця воріт, тримаючого
типово «амазонську сокиру». Тож не дивно, що у Гомера Аполлон виступає
оборонцем малоазійців. Цікаво також, що хетти полюбляли прибивати над
воротами в якості оберега опудало орла з роздвоєною головою.

Аполлон — покровитель будівельників, митців і жерців Дельфійського
храму, покровитель родючості, захисник урожаю, цілитель, даруючий дощ.
Він виключно македонцями наділявся епітетом “володар” (ст.-грец. ??????,
арам. ????). Народжений богинею Лето на “неправильній” землі – острові,
спеціально для цього створеному Зевсом, в той час як Гера закляла
породіллю неможливістю народити на землі — Геї (пор. з вищенаведеними
мотивами “неправильного” народження героїв в (на) могилах або від
предмету — коштовності, горошини, комахи).

“… Аполлон спершу шанувався в Анатолії, потім – на Кріті, до того ж
спершу він уособлював колообіг рослин, а пізніше – колообіг Сонця. Цей
бог, котрий колись втілював надії землероба, забезпечував родючість,
котрий шанувався у Делосі, разом зі своєю матір’ю – богинею родючості в
Дельфах вже не пов’язаний з орною землею, із селянською працею…
Шанований як дитя Зевса, як Сонце, як промінь, як джерело світла, він
стає патріархальним богом, носієм божественного одкровення, котре дане
людям через посередництво оракулів. Ми знаємо, що ці пророцтва мали на
меті … перш за все політичні цілі. Чи є випадковим, що розквіт
дельфійського оракула випадає на той же час, що й розквіт політичної
влади аристократії поліса, котра вже відірвалася від виробництва?
Очевидно, що за протиставленням неба і землі, Аполлона і Діоніса
приховується протистояння політичної влади і народу, аристократії і
селянства (с. 163). Аполлон представляє створений богами порядок у
космосі і полісі. В його особі на людину дивиться бог, освячуючий
існуючий стан речей, а виробничі відносини, що виникають як наслідок
діяльності людини у дійсному світі, постають перед людьми у дійсному
світлі, постають перед людьми як щось божественне, надприродне, і це
приховує загадку їх дійсного походження внаслідок відчудження
діяльності. Класичний спокій Аполлона в дійсності є перш за все
відображення консерватизму аристократії, абсолютизація того порядку у
полісі, при котрому олігархія панує, виходячи з природних прав. Аполлон
втілює у собі принцип такого об’єктивного суспільного середовища, котре
береться у відриві від суб’єктивної діяльності і зводиться на рівень
надприродного. Він – релігійне вираження апології спокою, порядку, даної
структури”. “… На Делосі виступає культ Аполлона на аграрному тлі.
Зв’язаний з матір’ю Лятоною, … культ на Делосі сягає, можливо, часів
матріярхату, що в’яжеться з раннім осілим життям і початками
агрокультури. Тому гіперборейські дівчата, чи жінки (їхні імена — Арга
та Опіда або Опіс і Гекаерга, які супроводжували породіллю Лето, та
Гіперіоха і Лаодіка, після смерті яких на Делосі гіпербореї перестали
надсилати дари, — О.Г.), а не мужчинии є послами й приносять дари з
земних плодів на Делос (а не до ближчих їм Дельф!), де аграрний стиль
релігії розвинувся сильніше, як це слідує з Геродотового оповідання про
гіпербореїв (4, 32-36). Отже, як виходить з вищеподаного, аграрний мотив
релігії праукраїнського населення, яке правдоподібно виступає в даному
оповіданні під назвою гіпербореїв, має зв’язки з аграрною релігією
Делосу. В оповіданні говориться, що гіперборейські жертви принесено на
Делос Артеміді, а не Аполлонові, що знову вказувало б на матріярхальний
мотив. Та непевність, чому гіпербореї приносили дари сестрі, а не
братові, може свідчити між іншим про те, що у первісній стадії
делійського вірування обидва ті культи становили найправдоподібніше один
культ з тим, що Артеміда була відповідником жіночої статі до Аполлона,
маючи майже ті самі компетенції та атрибути. Бо як на підставі солярних
вірувань Аполлон перебував якийсь час року, під час зими в Греції,
далеко в країні гіпербореїв, так само на підставі люнарних вірувань
Артеміда перебувала головно за таврійськими горами тоді, тоді, коли
греки не бачили місяця, отже в день, або у темні, безмісячні ночі… А.
Picard догадується, що початків міту про гіпербореїв треба дошукуватися
радше на Кріті… Щойно опісля “перенесено” гіпербореїв до Тракії…, з
Тракії більш на північ, отже на північне побережжя Понту, тобто південну
смугу античної України (у Страбона зазначається, що гіпербореями
називаються мешканці побережь Понту Евксинського, Істру та Адріатики,
«Географія», 11, 6, 2; румунський дослідник Гетікус-Васіле Ловінеску у
своїй праці «Dacia Iperborea» констатує, що Гіпербореєю в
індоєвропейській традиції завжди називається північ стосовно півдня, —
О.Г.), далі до прибалтійської й вкінці скандинавської смуги…”.
Вергілій у «Георгіках» (ІІІ, 349-389) мешкаючими «під гіперборейською
Ведмедицею» та «повівом рифейського евру» (тобто вітру з Репейських гір
— Уралу) називає скіфів, які населяють землі від Меотидського озера
(Азовсього моря) до Родопських гір (беруть початок з Фракії), що
«простягаються до середини полюсу». І їхнє зимове життя під рудими
шкурами тварин, у теплих землянках та з чашами, повними кумисом та
кислим соком горобини сповнене справжнього блаженства. Йому вторить
Сенека у «Діалогах»: «… Вони здаються тобі жалюгідними? аж ніяк не
шкода те, що звичка зробила (другою) природою: бо те, що розпочате з
необхідності, поволі переходить в насолоду… Те, що здається тобі
бідуванням, є способом життя стількох племен …» (Seneca, Dialogorum
Liber I, IV,14).

Можливо, що уявлення про батьківщину Аполлона на північ від Греції
наклалося на легенду про якусь могутню цивілізацію гіпербореїв на
півночі Європи: “…до останнього льодовикового періоду, в ті часи, коли
ще не існувало Північного моря, на землях Крайної Півночі
розташовувалася велика країна гіпербореїв, що вже досягла значного
ступеню цивілізації”. Ідея премордіальної цивілізації була оригінально
розвинута російським поетом В. Капністом у “Кратком изыскании о
гипербореянах” (1815), де автор ставить питання про походження слов’ян
від гіперборейців та атлантів.

Аналогічне зауважує Ю. Евола: “…Традиція гіперборейського походження,
як у її відпочатковій олімпійській формі, так і в її реставраціях
“героїчного” типу, лежала в основі цивілізаційної діяльності раси, котра
в період між кінцем гляціальної епохи та початком неоліту поширилася
євразійським континентом. Деякі гілки цієї раси прийшли безпосередньо із
Півночі. Інші мали своєю вітчизною західно-атлантичні землі, де було
створено щось на зразок копії суто нордичного центру. Ось чому у різних
співпадаючих за суттю символах та легендах іноді говориться про
північно-арктичну землю, а іноді — про західну… Так, наприклад, згідно
з кельтською доктриною, першопредком людей був Бог Мертвих, Діспатер,
мешкаючий в далекому регіоні по той бік океану, на “острові Межі”,
звідки, за переданням друїдів, прийшла частина доісторичних мешканців
Галлії (— d’Arbois de Jubainville G., “Le cycle mythologique irlandais”,
Paris, 1884. Ірландська назва “Земля під хвилями”, — tir fa tonn…,
можливо, було спогадом про затоплення цієї землі)”.

Дослідник А.В. Ільїн у праці «Геоморфологія рельєфу Атлантичного океану»
констатує, що внутрішня будова рельєфу височини Роккол свідчить про
занурення великої частини материка на північний захід від Британського
острова. Про те, що північноамериканські береги з’єднувалися з Європою
посередництвом Гренландії та Ісландії, а також сухопутним мостом між
ними (умовна назва — Terranova або «поріг Томпсона» — лінія
Гренландія-Ісландія-південна Норвегія), свідчать однакові види тварин,
мешкаючих на півночі Європи та на півночі Америки.

Власне в Х тис. до н.е. закінчився останній льодовиковий період (його
пік був біля 20 тис. років тому). Північний льодовик почав танути, і
кількість води у Світовому океані додалася, його рівень підвищився на
125-150 км, виявилися затопленими гігантські частини суші. Це призвело
до відокремлення Азії від Америки. Також на території сучасної
Західно-Сибірської рівнини вирувало величезне Мансійське море (озеро),
утворене підпруджуванням льодовиком північних рік, яке своїм стоком (і
навіть стоки Обі, Єнісею та Лєни) впадало на південний захід — через
Аральське та Каспійське моря (власне в них досі збереглися як релікт
північнольодовиковий лосось та форель) у Чорне та Середземне моря. Разом
з цілим комплексом русел-проток, спіллвеїв, прадолин та внутрішніх
озер-морів це море утворювало Велику Західну систему стоку талих вод
(втричі перевищувала басейн сучасної Амазонки), що простягалася на сім
тисяч кілометрів від Саянського хребта на сході до Альп на Заході.

Найбільш високий рівень Світового океану внаслідок танення льодовика
був у 9600 р. до н.е. Платон (427-347 рр. до н.е.), з посиланнями на
свідчення предка своїєї матері афінського архонта Солона (640-559 рр. до
н.е.) з роду легендарного Кодра, опускання Атлантиди датує 9570 р. до
н.е. Саме тоді ж відбулася перебудова ландшафтів на території Європи та
Передньої Азії. Така ж перебудова відбулася і в Америці Свідченням цього
є Ніагарський водоспад, кам’яні ступені якого зазнають тиск падаючої
води. Коли якийсь ступінь розмивається, то вода спрямовується на
наступний. Спеціалісти встановили, що Ніагарський водоспад виник
внаслідок різких геологічних зрушень у часовому відділі між 8-м і 13-м
тис. до н.е. Дані, отримані у Європі, говорять, що в 9880 р. до н.е.
відбулася вулканічна катастрофа у басейні ріки Рейн у Німеччині.
Спеціалісти назвали її «Помпеями льодовикового періоду”. В результаті
цієї вулканічної діяльності величезні околиці разом з поселеннями були
залиті потоками вулканічної лави, шар котрої сягав п’ятнадцятиметрової
товщини, а дощ з попелу досяг сучасної Польщі.

o

u

1брійських печерах, відомих своїм верхньопалеолітичним мистецтвом, в
цьому ж інтервалі часу зникають наскельні малюнки. Якщо на час льодовика
кількість людства на Землі досягала 20 млн, то за одне тисячоліття після
цього чисельність збільшилася в 32 рази (демографічний вибух) і в 11
800-11 600 рр. до н.е. складала 640 млн чоловік. Після цього почав
різкий спад кількості населення. За 200 років воно зменшилося в десять
разів, а на межі 8000 — 8600 рр. до н.е. чисельність населення Землі
становила лише 8 млн чоловік. Саме з цього часу й до тепер
спостерігається ріст населення.

За даними Нобелівського лауреата У.Ф. Ліббі, близько 10 400 років тому в
Америці раптово зникають будь-які сліди людини. Разом з ними зникли
єноти, гігантські бобри, пеккарі, наземні лінивці (мегатерії), верблюди,
лами тапіри, коні, мамонти, мастодонти, шаблезубі тигри, гвинторогі
антилопи (капромери).

Група вчених Флорідського університету (США) виявила докази геологічної
катастрофи, відомості про яку дійшли до нас із міфів. Аналіз осадочних
порід, піднятих вченими з великих глибин Мексиканської затоки, показує,
що 11 600 років тому почалося інтенсивне танення льодовиків Північної
Америки. На потепління клімату в ту епоху вказує, зокрема, зміна
співвідношень ізотопів кисню-18 і кисню-16 у черепашках морських тварин,
яка є відмінним індикатором температури віддалених епох. Відігрівання
крижаного щита Америки спричинилося до надходження величезної маси талої
води у Мексиканську затоку. Крім того, приблизно тоді ж, 12 тисяч років
тому, територія між Норвегією та Шетландськими островами, що тепер
становить дно Північного моря, була частиною острова Британія. Тут
дослідники, які брали зразки з дна, на глибині більш як 100 метрів
знайшли залишки доісторичного поселення. Надалі тут утворився цілий
архіпелаг островів, аж доки його не поглинув океан («Наука і
суспільство», 1987, № 12, с. 60). Власне «тепла ріка» в Атлантичному
океані — течія Гольфстрім, яка раніше не досягала Арктики, раптом
прорвала якусь небачену перепону і залила на півочі Європи простори,
перетворюючи їх на моря та зігріваючи льодовики. Останні розтанули, і
звільнена від них суша стала благодатною місциною для тварин.

Також цікаво, що календарі стародавніх єгиптян, ассірійців вказують
одну і ту ж дату катастрофи, яку беруть за точку відліку у своїх
календарях — 11 542 р. до н.е. («Наука і суспільство», 1985, № 9, с.
44), а за календарями аріїв та майя — 11 653 р. до н.е.(бо у майя рік
складався з кількох циклів, кожен з яких тривав 2760 р.). Отже, точка
відліку індійського місячно-сонячного календаря припадає на 11 652 р. до
н.е. Ассірійські та єгипетські календарі беруть свій початок від моменту
закінчення катаклізму. Так, сонячний єгипетський цикл нараховував 1460
років. Дата завершення одного з цих циклів нам точно відома із написів
жерців — це 1322 р. до н.е. Від цієї часової точки ми можемо відкладати
сонячні цикли у минуле. Отримуємо 11 542 р. до н.е. Що ж до
ассірійського календаря, то він складався з місячних циклів — кожен по
1805 років. Тут також маємо дату кінця одного з циклів — 712 р. до н.е.
Таким чином, відкладаючи місячні цикли від цього моменту у минуле,
отримуємо той же 11 542 рік. Отже, висновок напрошується, що початок і
завершення чергової премордіальної катастрофи відбулися між 11 652 (або
11 653) та 11 542 рр. до н.е. Також древні стверджували про неодмінну
циклічність катастроф. Римлянин Цензорінус (3 ст. н.е.) писав, що Земля
зазнає катаклізмів через кожні 10 800 років або 13 384 роки. За Орфеєм,
цей період дорівнює 12 000 років, а за Кассандрою — 136 000 років.
Аналогічний циклізм засвідчують і давньо-індійські тексти.

Без сумніву, напрошується згадка про Всесвітній Потоп, засвідчений майже
у всіх давніх традиціях. Вчені дійшли висновку на основі аналізу описів
катастроф, що епіцентр Всесвітнього Потопу був між Африкою та Америкою.
За мірою віддалення від епіцентру характер міфів змінюється, вони стають
більш «спокійнішими», «м’якшими».

Значна частина дослідників, базуючись на міфологічних твердженнях про
те, що до Всесвітнього Потопу не було Місяця на небі, вважають, що він
був не супутником Землі, а планетою і мав свій супутник. Начебто орбіта
його була близькою до Землі і збити його з неї могло інше космічне тіло,
що пролітало поруч. Дехто звинувачує у цьому планету Венеру (за Марком
Теренцієм Варроном). Спершу Місяць наближався до Землі, із Землі вона
виглядав у 20 разів більшим, ніж зараз. Природно, збільшилися місячні
приливи. В результаті приливна хвиля сягала кількох кілометрів. Вона й
затопила вершини гір. Потім під дією складних гравітаційних сил Місяць
знову став віддалятися від Землі. Інші вчені вважають, що причиною
катастрофи була зміна нахилу вісі нашої планети відносно площини, у
котрій вона рухається (площини екліптики). Вісь змінюється кожні 400 000
років. При цьому вона ще й хитається, а період хитання — 26 000 років.
Якщо змінився нахил осі, то сонячна енергія потрапляє на поверхню
інакше. Як наслідок — інакше розподіляється в атмосфері, внаслідок чого
змінюється клімат. Вчені виявили, що у період останнього зледеніння
Північний полюс був там, де зараз проходить 60 градус північної широти.
Зараз він знаходиться на 90 градусі. Отже, різниця у 30 градусів!

Жах від космічної катастрофи призвів до кардинального стрибка у
свідомості людини, в результаті чого вона стала сприймати довколишній
світ ментально-емоційно, недиференційовано міфологічно-дієво осмислювати
довколишній світ як нероздільну цілісність та встановлювати між його
явищами певні дологічні зв’язки, на відміну від наступної
диференційованої (сюжетної) міфології (< міфологічне мислення < міфологічне усвідомлення < міфологічне сприйняття). До цього людина сприймала правильну послідовність відомих явищ (наприклад, схід сонця) у силу їх регулярності як щось дане, що не потребує пояснення. Все світосприймання їх виходить зі "сновидінь" (dream), минуле, теперішнє і наступне співіснують так, як у сні. Тільки коли звичний хід речей порушувався якоюсь раптовою подією, коли людина зіштовхувалася з чимось страшним і незвичним (як природного походження — затемненням світила, вогнем від блискавки, землетрусом тощо, так і "штучного" — галюциногени, напої, наркотики), тільки тоді вона — і то ненадовго — починала міркувати над причинами цих явищ. Механізм такої транформації свідомості давно прояснений наукою. Російський академік В. Казначеєв констатує, що у архаїчної людини головний мозок достатньо розвинений і кількість нейронів досягає 8-10 млрд. Якщо в кожній клітині-нейроні співіснують білково-нуклеїнові і полеві форми життя, то до певного рівня білково-нуклеїнові структури нейронів, що пов'язані нервовими провідниками, працюють як компютер провідникового типу. Якщо ж у зовнішньому середовищі виникає якась фізична чи географічна аномалія, то всі поля нейронів, які працюють у мозаїці контактного компютера, в один момент можуть об'єднатися в одному кооперативному полі: комп’ютер провідникового типу перескакує на організацію полевого типу. Це призводить до того, що істота-носій такого компютера починає сприймати оточуючий світ ІНАКШЕ, ПО-НОВОМУ. Для цього стрибка біологічних мутацій не потрібно. До цього стрибка гоменіди могли спілкуватися за допомогою тільки сенсорних сигналів (вигуку, зору, запаху тощо). Але достатньо, щоб їх "комп’ютери" перейшли на полеву організацію, як всі вони природним чином опинилися пов'язаними далекойдучим полевим зв'язком. Отже, те, що ми називаємо яснобаченням або телепатією, були обов'язковою формою, обовязковою властивістю на ранній стадії еволюції homo sapiens. Але не все людство зуміло розвинути цей "дар": воно розділилося на більш вдатних" ("Сини Божі", біблійні "нащадки Сифа-Дарунку", homo sapiens) і "менш вдатних" ("Сини людські", "нащадки Каїна", homo capiens). Протягом сотень тисяч років ці два види співіснували (як, наприклад, у тваринному світі співіснують вовки і собаки, і питання, хто з них володіє краще тим чи іншим аспектом "дару"). На жаль, саме злиття двох видів гомінідів призвело до фактичної втрати здібностей, що закріпили й наступні катаклізми. Зрештою, потреба комунікації з самим світом стала поштовхом до виникнення мови, яка прийшла на зміну вже достатньо розвинених та складних знакових комунікативних систем (необхідних для предметно-знаряддєвої діяльності; "тут ми також погоджуємося з І. Кантом: "... Музика, танці та гра складають безсловесне спілкування (адже ті малочисельні слова, що необхідні для гри, ще не утворюють бесіди, вимагаючої взаємного обміну думками)..."), що, у свою чергу, призвели до все більш точного, уважного сприйняття. "... А якщо в якості відмінної риси людської мови, — резюмує І. Топешко, — ми позначили можливість з її допомогою передавати абстрактні поняття, зокрема, поняття вищого начала життя, то й шукати витоки мови слід там, де з’являється уява про вище начало життя, ... про чудо — "міф є чудо", за визначенням О.Ф. Лосєва... Ми висловлюємо гіпотезу, що з усього, що могла бачити, чути і відчувати ця істота, до "чудесного" може бути віднесене уявлення постйної новизни оточуючого світу: світ довкола нас увесь час новий, увесь час змінюється, і рослини, і небо, і все живе, і співплемінники постійно змінюються, ніколи не залишаються такими ж, якими були щойно (це, власне, і є потік часу, але він ще довго не буде усвідомлений людиною саме як час) ... Якщо є вища сила, що керує всім колом оновлення, зникнення та повернень, то існують і зразки життя, котрих слід дотримуватися для збереження життя. Якщо світ — це живий єдиний організм, то з ним можна спілкуватися, як спілкуються між собою всі живі, отже, повинні бути сигнали, котрі цей вищий організм може сприймати і на котрі він реагує ... Для вираження узагальнених, а потім і абстрактних понять використовувалися все ті ж знаки або послідовності знаків...". Тут може бути переосмислена теорія стадіальності, яка свого часу була "новим вченням про мову" М.Я. Марра поставлена, образно висловлюючись, "з ніг на голову": ностратично-бореальні мови ("гіперборейські", за Г. Віртом; "прометеоїдні", за В. Абаєвим-М. Марром) виникли з яфетичних як "новий етап розвитку людської мови в процесі їх трансформації". Але І. Топешко, виходячи з того, що людину найбільше вражає "вічно новий світ", пропонує шукати сліди реліктового міфологічного сприйняття у надзвичайно складній сюжетній міфології (міф про оновлення птаха Фенікса, міф про метемпсихоз-переселення душ, міф про загробне царство, міф про вічну молодість, міф про воскресіння Христа, аналогічні казкові мотиви тощо). В дійсності ж людство обирає комунікацію з Вищими Силами саме з причини "граничної небайдужості" до ближнього (цьому буде присвячено наше спеціальне дослідження), а місію "посередників" здійснюють "царі-шамани" та їхні дружини-"жриці" шляхом "священного шлюбу" на вершинах штучно створених підвищень — "зіккуратів". І лише після цього перед останніми відкривається "профанаційний" шлях — закріплення головного становища в роді, збереження влади та контролю над господарчою діяльністю етносу та майновим станом його членів. Ба, більше! З Х тис. до н.е. (хоча найархаїчніші факти датуються XV тис. до н.е.; а 15,5-14,5 тис. років тому, зокрема, картоплю вже обробляли на території Південного Чілі, т.зв. стоянка Монте-Верде, і ледь чи не вперше використовували деревину для будівництва житла, а саме поселення мало організований характер) на території між 20 і 45 градусами північної широти запроваджується вкрай неефективна і трудомістка зернова індустрія (і це при тому, що бульбоплоди в десятки разів переважають зернові та бобові за урожайністю) — культивуються дика пшениця (одно- та двозернянка-еммер, а також ячмінь голозерний та плівчастий, бобові горох, сочевиця та вика ервілія, які з'явилися в VIII-VII тис. до н.е. на Близькому Сході та поширилися в Малій Азії, Європі (у Греції — в 6800 р. до н.е., калібрована дата), Кавказі (поселення Чох), Туркменістані (Джейтаун), а з VI-V тис. до н.е. — на лесових грунтах від території України та Молдови на сході до північних районів Франції на заході (племена культури лінійно-стрічкової кераміки), а також в Центральному та Західному Середземномор'ї (Адріатичне, Іонічне, Тіренське моря, узбережжя Франції, Іспанії, Португалії; носіями землеробства були тут племена культури керамічного комплексу "імпрессо") і лише потім — в долині Нілу; щоправда, батьківщиною м’якої пшениці виявляється територія Західного Пригімалайя, а батьківщиною твердої — Ефіопія, та ще й обидві останні у вже готовій "культурній" формі і надзвичайно географічно віддалені від своїх "диких" родичів; останні дослідження ДНК, щоправда, показали, що найдавніші вогнища обробки однозернянки відбулося саме в т.зв. "нуклеарному центрі" — районі озера Севан у турецькому Курдистані та й взагалі доведено, що пращури теперішніх культурних рослин були введені в культуру лише один раз) та дворядний ячмінь (аларод. *mVqa "ячмінь" ~ укр. "мука") та виникає кам’яна індустрія як для виготовлення ступок для вилущування зерна, так і зернотерок (перетворення зерна на муку при тому, що цілком можна варити з уже вилущеного зерна калорійні каші, а харчова якість від цього не страждає). Як правило, дослідники апелюють до того, що перехід до землеробства не був таким раптовим, а що протягом кількох тисячоліть збільшувалася інтенсивність використання дикорослих злакових (пшениця, ячмінь) та ще й поряд з одомашненням кози та вівці, як це мало місце на Близькому Сході: від спроб використання натуфійськими скотарсько-збиральницькими племенами (ІХ тис. до н.е.) до масового використання злаків мисливцями на онагрів, косуль та диких биків т.зв. "родючого півмісяця" (VII тис. до н.е.). Приблизно цим часом датується у близькосхідній ("біблійній") традиції "створення світу", а в мезоамериканській — загибель попереднього ("дерев'яного") людства в катастрофі, на зміну якому прийшли "маїсові люди". Самоозначення людини через причетність до зернової культури виявляє поширений характер. Зокрема, в мову індоєвропейських хеттів Анатолії від до-еллінського населення Балкан та Західної Анатолії, що відоме науці як пелазги, було запозичено слово halki- «зерно», «хліб», яке у мові близькосхідних пракартвеломовних хурритів засвідчене вже як ім’я божества зерна dHalki-, а у дравідомовних племен (брагуї) Індостану – як kh?lum “пшениця” (< *kul-, *kuli- “злакова культура”). Самі пелазги, за свідченням Сервія, називали себе Halaeski (галески), тобто маючі стосунок до зерна (або ж зернова культура трактувалася як їхній тотем). Споріднене їм до-індоєвропейське населення Центральної Анатолії (які розглядаються предками сучасних абхазів) саме іменувалося “хатти”, тобто “зернові”, “злакові”: хатт. kait, хуррит. kate, лікійськ. ???? “зерно”. Аналогічно інша група народностей того ж Східно-Середземноморського басейну називала себе “крітяни” – “ячмінні” (ст.-грец. ????? “ячмінь”). Богом проростання злаків і взагалі рослинності, походження якого пов’язується із Балканами, тобто територією пелазгів (трипільсько-кукутенська культура), вважався у античних греків Діоніс (фракійськ. dio-nysos “син бога?”), він же – Бахус: ст.-грец. ????? “рука”, “лікоть”, дв.-інд. bahuh “рука” < і.-є. *baGhus “згинати”, “те, що згинається під тягарем (в тому числі й доспілі зернові)”. Як зазначає А. Скляров, раннє землеробство в той час значно погіршує існування давньої людини, ніж мисливство та збиральництво, але значно краще, ніж скотарство, оскільки 5 га викорчуваного лісу є пашнею лише для одної корови, яка прохарчовує в рік тільки одну людину, в той час як ці ж 5 га, засіяних зерновою культурою, харчують 200 чоловік у рік! Отже, до землеробства переходили виключно колишні скотарі (вірніше, ті, хто здійснював спершу облавне полювання на джейранів за допомогою кам'яних загороджень) Щоправда, характеристика пшениць одно- та двозернянки — стійкість до грибкових захворювань, плівка захищає від птахів, однозернянка може рости на пісках, крейдяних та кам'янистих грунтах, а у двозернянки-еммеру значно розвинута коренева система, внаслідок чого вона може рости на підзолах і глинах, погано оброблених та виснажених полях, не потребує глибокої оранки — робить їх рятівним продуктом для мешканців віддалених гірських районів (від Європи до Кавказу та Прикам'я). Землеробство "прив’язувало" колишнього кочівника до землі і позбавляло свободи маневру в несприятливих умовах, що призводить до частого голодування, практично не відомого мисливцям та збирачам. Крім того, перехід на рослинну їжу різко обмежив притік білків тваринного походження, потреба в котрих особливо велика в часі росту головного мозку, але одночасно слід пам'ятати, що нестача в організмі вітаміну Е (токоферолу), який міститься в проростках злакових рослин, зумовлює порушення функції статевих залоз. "... Землеробство, — констатує відомий марксист Мих Ліфшиц, — є перший помітний катарсис абстрактної волі, і недарма із землеробством особливо тісно пов'язаний культ вмираючого і воскресаючого бога. Слід пройти через заперечення свого, близького, щоб наблизитися до заперечення заперечення на більш вищому рівні. У землеробстві людина зрікається своєї хижацької ролі стосовно до природи. Вона тільки стилізує її органічний процес, кидаючи зерно в борозну (до речі, спеціалісти саме появу землеробства пов'язують із усвідомленням архаїчної людини чоловічої ролі в народженні дитини, в той час як мисливсько-збиральницькизх суспільствах зародок в утробі жінки виникає від потрапляння якоїсь духовної субстанції Першопредка, а роль чоловіка — лише у годуванні зародка, — О.Г.). Переложне землеробство несе ще спустошувальний характер, але перехід до посівобороту, агрокультури є більш вищим рівнем єдності з природою". Богом-визволителем вод із скелі є ведичний Індра, і він же покровитель родючості та сили, втіленої у злаках, котрі є джерелом енергії ("дакшини"). Він розбиває палицею колісницю богині скотарства Ушас ("Ранкової Зорі"), яка є донькою бога неба Дьяуса та супругою бога сонця Сур'ї, і вона відсувається на другий план індоарійського пантеону. Виправдання для переходу до землеробства одне — така воля богів, "вищого начала життя", "творців чудесного". "Ось, Я дав усяку траву... і всяке дерево, у якого плід ...; вам це буде за їжу" (Буття, 1:29). Але чому? Як стверджує Гесіод (43-46, 50), боги були дуже стурбовані тим фактом, щоб люди не байдикували, а були привчені до праці. Саме з цією "виховною метою" вони забирають від них вогонь (тобто спочатку відомий людям). Прометей же прагнув зробити людей лінивими і тому повернув їм вогонь, який надто полегшував їх існування. А тому кара і на людей, і на Прометея з боку олімпійських богів справедлива. У китайців-даосів теж є аналогічний персонаж — це рід Фусі, який прийшов до влади над землею після віку Жовтого предка. Перед цим сталася жахлива космічна катастрофа: "... чотири полюси зруйнувалися, небо не могло все покривати, земля не могла все підтримувати, вогонь палав, не стихаючи, води бушували, не кінчаючись. Жахливі звірі пожирали добрих людей, хижі птахи хапали старих і слабких". З космічною катастрофою успішно справилася Нюйва, дружина-сестра Фусі: вона розплавила сакральні камені і залатала блакитне небо, відрубала лапи гігантській черепасі і підперла ними чотири полюси, перепинила щлях водам, повернула чотирьом сезонам їх функції тощо. Саме тоді два володаря — Фусі і Шеньнун-"Священний землероб" заволоділи "важелем" Дао і зацарювали в центрі. Розум був супутній змінам, і чотири сторони світу перебували у мирі: "Ось чому небо може обертатися, а земля стояти у спокої". Рід Фусі був праведним — йшов "шляхом неба і землі" (він навчив китайців полюванню та рибальству, ієрогліфічної писемності та триграм для гадання), але якось захотів передати свою мудрість людям, і коли це сталося, у людей виникло знання про те, що є "користь", а що є "шкода", і всі "спрямували свій погляд між небом і землею" і тому благо "схвилювалося" і втратило єдність. Люди почали насилувати свій розум, турбувати своє "цзін", метаться і вишукувати у зовнішньому, тобто втратили божественний розум та істинне помешкання (Померанцева, с. 94-95, 110. 138). Можливо стурбовані трудотерапією людей боги були не тільки тому, щоб перекласти на них свої земні турботи (як це проголошує шумерська міфологія), але й щоб, як вважає А. Скляров, постачати богам напої, виготовлені з цих продуктів і викликаючі алкогольне або легке наркотичне сп’яніння? А самим прикладам п’янства богів (від сакральної соми до банальної "бормотухи") у світовій міфології — "несть числа" (тут раптом, без сумніву, вигулькує тема "палеовізиту", але здорова іронія швейківського типу віддає цю тему для забавок особам штибу Неоніли Стефурак та фон Деннікена) ... Хочеться згадати також біблійну версію про "насильну" перемогу землеробства над скотарством (в умовах кліматичного оптимуму, в якому тоді перебував Близький іЦентральний Схід, найбільш сприятливим було скотарство) — вбивство рільником Каїном скотаря Авеля та народження третього сина Адама Сифа. Мотив жахливої кривавої жертви на знак появи землеробства відомий на теренах від Старого до Нового Світу: "... Дуже прозорий вимисел оджібве про небесного юнака у зеленій одежі, з пір’ям, що розвивається, котрий для блага людства був переможений і похований індіанцями, але встав з могили у вигляді маїсу, Мондаміна, або "зерна духа". Селяни Нового Лісу переконані, що мергель, який вони знаходять у оброблюваному ними грунті, досі червоний від крові їхніх давніх ворогів датчан. На червоних скелях Кукової протоки маорі бачать сліди крові Купе, котрий, оплакуючи смерть своєї дочки, поранив свій лоб уламками обсидіану. На тому місці, де Будда віддав своє тіло у їжу голодним дитинчатам тигриці, його кров на вічні часи забарвила грунт, дерева та квіти. Сучасні албанці досі бачать сліди різні у ріках, що приймають червоний колір від грунту, аналогічно як давні греки бачили кров Адоніса у літніх хвилях ріки, зрошуючої Біблос. Червоні нарости, які покривають річкові галуни, досі вважаються корнуольцями ознаками здійсненого в цьому місці вбивства. У Німеччині кров Іоанна Хрестителя все ще перетворюється у рослину в Іванів день, і селяни продовжують відшукувати його ...". Не дивно, що саме в контексті божественного "страшного смутку" і звільнення від нього за допомогою напою богиня Деметра дарує людству таємницю вирощування злаків і виготовлення пива. На відзнаку цього акту й встановлено славнозвісні Елевсинські містерії. В ній прославляється новонароджена дитина Іакх (син викраденої дочки Деметри Кори-Персефони і Аїда-Плутона; для мікенського періоду ХІІІ-ХІІ стт. до н.е. характерні зображення сидячих на троні двох статних жінок з немовлям на руках), розповсюджувач землеробства у світі Тріптолем (який роз'їжджає на колісниці) і його брат Евбулей. Дивним чином до цього контексту незримо прив'язаний Посейдон — він батько Евмольпа, засновника роду Евмольпідів, які є головними жерцями елевсинських містерій. Статуї Посейдона стоять поруч із статуями та храмами елевсинських богинь, у самому Елевсині — храм Посейдону-Батькові. Деметрі і Персефоні присвячені два солені озера вздовж священної дороги від Афін до Елевсину. Місти із запаленими смолокипами сходять до берега Саламінської затоки, де й відбувається кульмінація містерії. Також Деметра регулює вживання психоактивних речовин: після неритуалізованого вживання вина Діонісом, внаслідок чого настає його безумство (метаалкогольний психоз), Кібела-Деметра виліковує його шляхом навчання певному ритуалу („діонісіям”). Цікавим в цьому сенсі є міркування Д. Овсянико-Куликовського щодо відкриття людством п’янкого напою: "... Культурно-психологічне значення цього відкриття було величезне. Споживання п’янкого напою дало могутній імпульс подальшому розвитку психічної діяльності ... Він окрилив фантазію, розв’язав язик, розвивав спілкування, спонукував вперед поетичні, творчі і культурні інстинкти людини. Це було гостре, збуджуюче начало, котре ... пробуджували ... дрімаючі сили... Проникаючи в людину, він приводить у священне тремтіння всі сили душі її, а людина відчуває, що якесь божество — могутнє і владне — вселилося в неї; створіння слабке і нице, вона тепер відчуває у собі незвичний приплив сил, наплив енергії, — вона уявляє себе причетним божественній субстанції і володарем всілякої мудрості...". Але одночасно з цим, зауважує М. Фреймарк, "... тут приховувалася велика небезпека, що фантазія, яка окрилена свободою і сміливою думкою, занесеться далеко і зверне зі шляху... Неминуче потрібно було дати їй певні директиві. Віра в духів ... висунула в якості такої директиви — жертву. Своєю готовністю до підношень будь-якого роду — від первінців полів до первінців материнської утроби — люди сподівалися домогтися щедрого дару, як в теперішньому, так і на майбутні часи. Але людська природа не могла примиритися з жертвою, котра мучить, котра суцільно перебувала на стражданнях. Почали шукати виходу і знайшли його. Люди приносили в жертву злим богам своє право на відтворення потомства, звільняючи себе від сімені; щоправда, все це здійснювалося згідно з приписами ритуалу. Кров — це сок зовсім іншого виду. Стан цей ще більше застосований до того екстракту, котрий вилучається з крові і зберігається у залозах чоловіків... Ця есенція уявлялася ... найціннішою жертвою..., нема того демона, котрий міг би відкинути подібне підношення...; ця жертва завжди виправдовує себе. Цілком зрозуміло, що цей цінний продукт не міг бути отриманим з людського організму без відповідних, дуже складних еремоній.. Ось і привід до сексуальних торжеств, всеціло перебуваючих на священному переконанні... Свята ці мали своєю ціллю задоволення не однієї тільки статевої пристрасті або пристрасті до окультної сили; тут передбачалася також ціль задоволення інстинкту жорстокості". Генетично жертвування переходить в культ вогню та трупоспаленні: "... Для всіх древніх архаїчних культур тіло предка — це найцінніше, головний скарб, предмет культу (пор. мумії єгиптян та їх нещодавно знайдені аналоги в Китаї). І раптом найцінніше починає спалюватися... Індоарійський ареал характеризується звичаєм спалювати тіла...". Богом-визволителем вод зі скелі є ведичний Індра, і він же покровитель родючості і сили, втіленої у злаках, котрі є джерелом енергії ("дакшини"). Він розбиває палицею колісницю богині скотарства Ушас ("Ранкової Зорі"), яка є донькою бога неба Дьяуса та супругою бога сонця Сур’ї, і вона відсувається на другий план індоарійського пантеону. * "... Вірменська мова, – писав німецький расолог Гюнтер Ганс у праці "Коротка расологія Європи", – особливо яскравий приклад того, як передньоазіатські нижчі класи вірмен цілком змінили індоєвропейську мову у відповідності зі своєю мовною психологією у напрямку кавказьких мов, котрими першопочатково говорили всі народи передньоазіатської раси. Цей вплив щонайбільше проявився у фонетиці, ніж у лексиці. Сьогодні домішок нордичної крові у Вірменії майже не прослідковується, серед вірмен переважає передньоазіатська раса". * "Нерозчленована" праіндоєвропейська мова вже знала метал — мідь, що, отже, визначає конкретні часові рамки її існування (VI-IV тис. до н.е.) та розпаду (середина IV тис. до н.е.), а також місце їх побутування — Балкано-Карпатську металургійну (енеолітичну) провінцію, котра була найдавнішою в Старому Світі, а гірсько-металургійне виробництво (археологічні культури Караново IV-Гумельниця-Варна) в ній різко перевищувало за своїм рівнем металургію та металообробку в азіатській частині зони ранньоземлеробських культур. Факт, що в анатолійському Чатал-Гююк (VII-VI тис. до н.е.) знайдено шматочки міді та розкопано "жрецький квартал", свідчить про інфільтрацію з Північного Причорномор’я "виробничих каст-діалектів" континууму праіндоєвропейців на Балкани і в Анатолію та інкорпорацію в іншоетнічне середовище ("халафська культура"). Уоррен У.Ф. Найденный рай на Северном полюсе / Пер. с англ. — М.: ФАИР—ПРЕСС, Гранд, 2003. — 480 с. Эвола Ю. Коловрат как символ полюса / Пер. с итал. // Золотой грифон: Новое Евразийское Обозрение. – 2002. — №2. – С. 15. Хоммель Х. Ахилл—бог / Пер. с нем. // Вестник древней истории. — 1981. — №1. — С. 53—76. Кузнецов Б.И. Древний Иран и Тибет: История религии Бон / Предисл. Б.М. Нармаева. Послесл. А.Н. Зелинского. – Спб.: Евразия, 1998. – С. 226. Новиков С.В. Гимн Аполлону из Селевкии – Суз как исторический источник // Вестник МГУ. Серия 8. История. – 1986. — № 6. – С. 79. Новиков С.В. Гимн Аполлону из Селевкии – Суз как исторический источник // Вестник МГУ. Серия 8. История. – 1986. — №6. – С. 80. Шохин В.К. Древняя Индия в культуре Руси (XI — серединаXV в.): Источниковедческие проблемы. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С.206. Дэникен Э. фон. День, когда явились боги...: 11 августа 3114 года до нашей эры / Пер. с нем. — М.: ЭКСМО, 2003. — 416 с. Элиаде М. Мефистофель и Андрогин / Пер. с фр. – СПб.: Алетейя, 1998. – С. 256 –260. Косамби Д. Культура и цивилизация Древней Индии: Исторический очерк / Пер. с англ. Ред. и предисл. Н. Гусевой. — М.: Прогресс, 1968. — С.125. Махабхарата. Адипарва. Книга первая / Пер. с санскр. и коммент. В.И. Кальянова. Под ред. А.П. Баранникова. — М.—Л.: Изд-во АН СССР, 1950. — 738 с. див.: Краснодембская Н.Г. Сингальский царь Пандукабхая — прообраз Кришны ?: К вопросу о ранней истории народов Южной Азии // Сов.этнография. — 1987. — № 6. — С. 110-119. Бухарин М.Д. Первые индийские царские династии в эпической, пуранической и античной литературной традициях // Вестник древней истории. – М., 2001. — №4. – С.88 – 103. Головин Е.В. Приближение к Снежной Королеве. – М.: Арктогея—Центр, 2003. – С.9 Авеста в русских переводах (1861 – 1996) / Сост., общ.ред., примеч., справочный раздел И.В. Рака. 2-е изд., испр. – СПб.: Журнал «Нева», «Летний Сад», 1998. – С. 440 – 441. Сузнель А. де Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання—Пресс, 2003. — С. 66. Эвола Ю. Коловрат как символ полюса / Пер. с итал. // Золотой грифон: Новое Евразийское Обозрение. – 2002. — №2. – С. 14. Ренфрю К. Индоевропейская проблема и освоение Евразийских степей: Вопросы хронологии // Вестник древней истории. — 2002. — № 2. — С.23. Подосинов А.В. Овидий и Причерноморье: Опыт источниковедческого анализа поэтического текста // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1983 год / Отв.ред. В.Т. Пашуто. — М.: Наука, 1984. — С.23. Постовская Н.М. Изучение древней истории Ближнего Востока в Советском Союзе (1917 — 1959 гг.). — М.: Изд—во АН СССР, 1961. — С. 385, 386. Ушаков П.Н. Эпиграфические памятники Лидии // Вестник древней истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.55. Луна, упавшая с неба: Древняя литература Малой Азии / Перев. с древнемалоаз.языков, вступ. ст. и коммент. Вяч.Вс. Иванова. — М.: Художественная литература. 1977. — С.37—39. Маккуин Дж.Г. Хетты и их современники в Малой Азии / Пер. с англ. Отв.ред. и автор послесл. В.Г. Ардзинба. – М.: Гл.ред.восточ. лит—ры изд—ва «Наука», 1983. – С. 26, 29. Гиоргадзе Г.Г. “Текст Анитты” и некоторые вопросы ранней истории хеттов // Вестник древней истории. – М., 1965. – 1965. — №4. – С. 92 – 93. Грозный Б. Хеттские народы и языки // Вестник древней истории. – М., 1938. — № 2 (3). – С. 28; заг. – С. 18—33; Гуць А. Імперія хеттів // Наука і суспільство. — К., 1978. — № 3. — С. 39—42. Немировский А., Ильинский Л. Этруски — выходцы из Трои? (Новые данные о происхождении этрусков) // Вокруг света. — К., 1974. — № 5. — С. 14—17. Pallottino M. Etruscologia. — Milano, 1963. — P. 111-117. Иванов В.В. Древневосточные связи этрусского языка //Древний Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С. 210—211. Циркин Ю.Б. "Оловяный" путь и северная торговля Массалии // Вестник древней истории. — 1968. — № 3. — С. 96—104. Косамби Д. Культура и цивилизация Древней Индии: Исторический очерк / Пер. с англ. Ред. и предисл. Н. Гусевой. — М.: Прогресс, 1968. — С.39. Eisler Rob. Boghazkoj—Studien zu Homer und Hesiod // L’Antiquite classique. — 1939. — Vol.VIII, N 1. — P.41—69. Ушаков П.Н. Эпиграфические памятники Лидии // Вестник древней истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.47—48, 54. Ушаков П.Н. Эпиграфические памятники Лидии // Вестник древней истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. — С. 54. Меликишвили Г.А. Возникновение Хеттского царства и проблема древнейшего населения Закавказья и Малой Азии // Вестник древней истории. – М., 1965. — №1. – С.22—23. Лукач Й. Пути богов: К типологии религий, предшествовавших христианству / Перев. с венг. – М.: Политиздат, 1984. – С.163 – 164. Домбровський О. Вплив ранньої грецької духовности на розвиток поняття античної України // Записки НТШ. – Париж—Нью—Йорк—Мюнхен—Торонто—Сідней: НТШ, 1962. – Т. CLXIX. — Збірник на пошану Зенона Кузелі: Праці філологічної та історично—філософічної секцій / За ред. В. Янева. – С. 340 – 342. Шарпантье Л. Гиганты и тайна их происхождения / Пер. с фр. – М.: Крон—Пресс, 1998. – С. 156. Евола Ю. Гіперборейська тема / З італ. // Головерса О.-М. Культура правих: Есеї та переклади. – Ів.-Франківськ: Мезогея, 2003. – С.144. (див.також: http://tradigr.freeyellow.com/graal3.html) Белов А.И. Антропологический детектив. — М.: ООО "АиФ-Принт", 2002. — С. 41. Маркова А., Симакова А., Пузаченко А. Экосистемы Восточной Европы в эпоху максимального похолодания валдайского оледенения (24—18 тыс. лет назад), по флористическим и териологическим данным // Доклады Академии Наук. — 2002. — Т. 386, № 5. — С. 681-685. Гросвальд М.Г. Последнее великое оледенение территории СССР. — М.: Знание, 1989. — С. 38—39, 44—47. Вісник НАНУ. — 1995. — № 3—4. — С. 101. Кант И. Сочинения в шести томах. — М.: Мысль, 1966. — Т.6. — С.526. Топешко И.Н. Культурно—мифологическая концепция происхождения языка // "Новые" и "вечные" проблемы философии. — Новосибирск, 2000. — С. 16—30. М.Я. Марр ставив знак рівності між "прометеоїдними" та індоєвропейськими мовами, з певних підстав відносячи семіто-хамітські мови до "яфетичних" (кавказьких, анатолійських, апенінських та піренейських та ін.) мов. Марр Н.Я. Абхазский аналитический алфавит // Марр Н.Я. Избранные работы. — М.—Л.: , 1936. — Т.2. — С.324; Цит. за: Тревер К.В. Кавказ и античная культура в свете учения Н.Я. Марра // Известия АН СССР. Серия истории и философии. — 1950. —Т. VII, № 2. — С. 141. Топешко И.Н. Культурно—мифологическая концепция происхождения языка // "Новые" и "вечные" проблемы философии. — Новосибирск, 2000. — С. 16—30. Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 82. Кларк Дж.Д. Доисторическая Африка / Пер. с англ. — М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит., 1977. — С. 179—180. Николаев С.Л. Северокавказские заимствования в хеттском и древнегреческом // Древняя Анатолия. – М.: Наука, 1985. – С.61 Бонгард-Левин Г.М., Гуров Н.В. Древнейшая этнокультурная история народов Индостана: Итоги, проблемы, задачи исследования // Древний Восток: Этнокультурные связи. – М.: Наука, 1988. – С.68, 94. Суслопарів М. Про пелазгійську мову // Книжник. – Київ, 1992. - №2. – С.43. Иванов В.В. Зачатки исследования языка у хеттов // История лингвистических учений: Древний мир. – Л.: Наука, 1980. – С.40 Лившиц Мих. Мифология древняя и современная. — М.: Искусство, 1979. — С.127—128. Лосев А.Ф. Гесиод и мифология // Ученые записки Московского государственного педагогического института им. В.И. Ленина. — 1954. — Т.LXXXIII. — С.273. Скляров А. Наследие пьяных богов (Кому и зачем понадобилась битва за урожай) // http://piramyd.express.ru/disput/sklyarov/zern.htm Тайлор Є.Б. Первобітная культура / Пер. с англ. Предисл. и прим. А.И. Першица. – М.: Политиздат, 1989. – С.198. Цит. за: Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ Владос. 1996. — С.23, 24. Цит. за: Маковский М.М. Сравнительный словарь мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов. – М.: ГИЦ Владос. 1996. — С.27-28. Кобзев А.И. О противостоянии Восток – Запад // История и современность. — 2006. — №2. — С.195.

Похожие записи