РЕФЕРАТ

на тему:

ПРАВОСЛАВНІ МОНАСТИРІ

ВОЛИНІ І ПОЛІССЯ

Низкиничі — родове село відомого українського шляхтича, воєводи
Київського і Брацлавського, сенатора Адама Кисіля. Рід Кисілів бере свій
початок від Київського воєводи Свитольда чи Свентольда часів великих
князів Святослава і Володимира. Саме цьому воєводі було доручено
захищати Київ від ворожої навали польського короля Болеслава Хороброго в
1017-1018 роках. Сам воєвода загинув біля воріт міста, його ж родину
разом із сім’ями князів в кількості до 800 чоловік забрав польський
король і поселив на заході України. Достовірність походження роду
Ки-сілів від воєводи Київського Свитольда під- тверджено королівською
грамотою від 5 лютого 1646 року в час возведення Адама Кисіля в звання
каштеляна Київського. В написі на надгробному пам’ятнику в мо-
настирському храмі села Низкиничі також згадується походження цього роду
від Сви-тольда.

З предків Адама Кисіля в історичних документах згадується й ім’я
Олександра Кисіля, який воював у війську польського короля Ягайла у
війні з великим князем литовським Свидригайлом. Олександр був одружений
на княжні Четвертинській. За військові заслуги король подарував сину
Олександра Микиті маєтки сіл Низкиничі і Дорогоничі. Внук його Тихон
значився дворяни-ном королівським при Сигиз-мунді І, а син Тихона
Григорій, підстольний Володимирський, як секретар військового штабу
разом з королем Стефаном Баторієм ходив проти Моск-ви. 1581 року підУлою
Григо-рій був важко поранений, піз-ніше він жив на Волині в своєму
маєтку в Низкиничах і користувався тут великою шаною. Навіть московський
втікач князь Андрій Курб-ський брав його за свідка при Монастирський
храм Успіння Божої Матері в с. Низкиничі складанні духовного заповіту.
Зберігся навіть такий напис: «Григорій Кисіль Низкиничський». Його
дружина Федора — із роду Іваницьких. У них було два сини — Адам і
Микола. Микола Кисіль загинув 1651 року в битві з українськими козаками
під Вінницею. Разом зі своєю хоругвою він потрапив у западню на річці
Південний Буг, яку влаштував полковник Іван Богун. Там Микола й потонув.
Його тіло забрав брат Адам і поховав в монастирському храмі Успіння
Богоматері в Низкиничах. Адам Кисіль народився десь в1599 чи 1600 році в
Низкиничах. Він здобув хорошу освіту, знав кіль-ка іноземних мов, мав
дар красно-мовця, був одним з кращих орато-рів в польському сеймі, брав
участь у багатьох дипломатичних перего-ворах. Уже в 19- річному віці
Адам брав участь у походах з військом польських королів і відзначався
хоробрістю. Маючи великі маєтності, воєвода Адам Кисіль думав і про
духовне. Його пожертви храмам і монас-тирям добре відомі. Ще 1640 року
(за три роки до початку будівництва монастиря в с.Низкиничах) він віддав
ченцям Труба- човського монастиря, які не забажали за-лишатись під
владою московського патріар-ха, село Макошин на березі Десни, де й було
засновано монастир. Йому за духов-ним заповітом 18 липня 1650 року,
воєвода записав села Холми, Красний Став, Ядути, Прачі, Високе. В селі
Низкиничі на високому пагорбі, 1643 року піднімається споруджена Адамом
Кисілем разом з іншими монастир-ськими будівлями п’ятибанна церква
Успін-ня Божої Матері. До цього в селі був па-рафіальний дерев’яний
храм, при якому по-ховані предки воєводи. На знак світлої пам’яті про
них Кисіль відкрив у Низкиничах чоловічий монастир, про який він дуже
піклувався. Щоб уникнути небезпеки нападу, кам’яні будівлі і храм були
обведені високими земляними валами та мурованими стінами. Монастир, як
всі інші тогочасні обителі, нагадував фортецю. 1648 року Адам Кисіль
записав монастирю в Низкиничах землю в Гощі та ще 1500 злотих, замовив
високої мистецької роботи дзвони зі своїми гербами і подарував їх
обителі. В держархіві Волинської області фонд «Володимирський земельний
суд» (ф.359, оп.1, спр.183, арк.35) зберігає такий запис з книги
Володимирського повітового суду за 4 липня 1660 року: «…Отець
Сильвестр Бучський ігумен монастиря Низкиничського отримав свого часу
фундуш від вельможного пана його милості Адама Кисіля…». Його брат
Микола також був щедрим жертводавцем. Як бачимо з докумен-тів 1649 року
він подарував монастирю 1 тисячу злотих. Здавен у монастирському храмі
знаходився Чудотворний образ Богоматері. Хто з братів Кисілів — Адам чи
Микола — подарував його, досі невідомо. Але ця велика Святиня землі
волинської впродовж віків залишається глибокошанованою серед нашого
народу. До образу Богоматері завше несли свої радощі, болі й надії
численні паломники. Воєвода Адам Кисіль помер 16 53 року на 53 році
життя. Його, як і брата Миколу поховали в монастирському храмі у
притворі Св.Георгія. Тут, в підземеллі, знаходилась (піддана вандалізму
червоними атеїстами в 60-х роках) труна з тлінними останками будівничого
храму. Домовина орна-ментована горельєфами роботи майстрів італійських
монастирів, на яких зображено баталістичні сцени. В храмі, є мармуровий
бюст воєводи з пер- начем в руках. У верхній частині кіоту міститься
родовий герб Кисіля — намет з розкритими полами, на ньому — куля без
хреста. В нижній частині надгорбка, на чорних мармурових дошках
містяться написи на польській і латинській мовах. До 16 90 року монастир
процвітав завдяки турботам про нього найб-лижчих спадкоємців, але після
цього розпочалося приниження його ченців з боку посесора Доагаль-
Церини, римо-католиків, яким в оренду дісталося село. Заволодівши ним на
орендному праві, ці ненажерливі шляхтичі неза-баром привласнили і
монастир та його маєток. Вони розграбували всі цінності обителі, яку
передали отцям- василіанам.

Того ж року опікун монастиря єпископ Луцький Афанасій Шумлянський під
час нападу татар дав розпорядження ченцям Низкиничського монастиря разом
з майном перебратись до Луцька. Єпископ прислав до обителі ігумена
Свято-Михайлівського монастиря, що в селі Білосток, Афанасія
Падальського, щоб він покерував евакуацією низкиничівських ченців.
Монахи зібрали майно і вночі вирушали в дорогу, розпустивши чутки, про
переїзд до Загорова, а не до Луцька. Але про їх наміри дізнались брати
Юрій і Микола Церини, які переодягнувшись в одяг татар, напали на
ченців, набили їх, пограбували вози, забрали монастирські документи.

Ченці впізнали шляхтичів-розбійників і передали їх до суду. Судовий
розгляд тривав довго. Брати-розбійники Церини під час слухання справи
твердили, що вони є фундаторами обителі в Низкиничах і бажають підпо-
рядковувати її Холмському, а не Луцькому єпископу, звинувачуючи Владику
Афанасія Шумлянського в привласненні права на монастир. Холмський
єпископ Олександр Лодзял взяв монастир під свою опіку, але, поки тривав
суд, православні ченці розійшлися по інших обителях.

Будучи вже василіанськими, ченці монастиря зазнавали всіляких на-сильств
з боку шляхтичів з роду Довгаль-Церинів. У 1796 році російська
окупаційна влада насильницьким способом відібрала монастирський храм,
позбавила ченців права молитися у ньому, перетворила його в
парафіаль-ний, а на селян накинула тенети московського православ’я.

По закритті монастиря храм підлягає єпархіальному православному
духовенству. «В селі Низкиничі, — читаємо в документах, — церква
кам’яна, до служіння придатна. Ця парафія перебуває під наглядом
настоятеля села Тишковичі отця Данила Шиприкевича. Всі землі є у
володінні тамтешніх василіан…» (ф.35, оп.5, спр.4, арк.91).

До пожежі храму в селі Калусів 29 липня 1882 року до нього була
приписана і церква Успіння Богородиці, що в с. Низкиничі. По пожежі
центром парафії став колишній монастирський храм, який підлягав
капітальному ремонту. Його незабаром зробили за рахунок пожертвувань.
Переживши чисельні грози, що проносились над нашою землею, храм Успіння
Божої Матері, вибудуваний шляхетним жертводавцем, воєводою Адамом
Кисілем, вистояв і вцілів, щоб і тепер нагадує нашому сучаснику про
великі і святі справи наших далеких предків.

75 років тому, 1929-го, на Черкащині було ліквідовано останній
монастир…

З часів Київської Русі історія монастирів багато в чому була історією
держави, народу та його культури. Після 1917-го в нашій історичній науці
виникла хронологічна лакуна і, відповідно, тематична «біла пляма», що
приховувала багатогранне життя монастирів. «Стирання» її за радянської
влади було важким (у «Архіпелазі ГУЛАГ» — зовсім мигцем), а фактичні
матеріали про життя та загибель монастирів не були хоч скількись
систематизовані й осмислені. Більше того, про наявність низки документів
можна було лише здогадуватися: на багатьох стоїть гриф «Секретно».

Історик Юрій Мариновський видав нову книгу — «Православнi монастирi на
теренi сучасної Черкаської області пiсля 1917 року». Три попередні
роботи Ю.Мариновського — «Мотронинський монастир: історичний нарис»
(1990), «Православні монастирі на теренi сучасної Черкаської області до
1917 року» (1997) і «Черкаська минувшина» (2001) уже міцно ввійшли в
науковий оборот; про них писали в Росії й Україні, у тому числі і на
шпальтах «ДТ».

Стаття, що передує великому масиву вперше публікованих і коментованих
Ю.Мариновським документів, новизною і масштабністю охоплення теми,
мабуть, могла б послужити основою для написання кількох дисертацій.
Міркуйте самі. Автор простежує етапи життя монастирів Черкащини від
моменту, коли вони ще перебували в усталеному правовому полі
законодавства Російської імперії і до моменту закриття останнього
монастиря 1929 р.; від часу відкриття кількох монастирів при
нацистському окупаційному режимі 1941—1944 р. і до нових гонінь та
утисків у період із 1958-го до середини 80-х.

Жанр «відгуку» дозволяє нам тут перегорнути сторінки нової книги.

Цікаво: поширене уявлення про те, ніби монастирі до 1917 р.
користувалися винятковими пільгами і привілеями, виявилося хибним. У
книзі наводиться величезний (17 пунктів) перелік податків, виплат,
повинностей, якими обкладали монастирі. Це земельні податки і збори —
державний і три місцеві, дорожня повинність і держподаток на всі
прибутки; це страхові внески й витрати, пов’язані з війною, — утримання
сирітських притулків, закупівля одягу для біженців, розміщення
інвалідів…

Після 1917 р. усі п’ятнадцять монастирів Черкащини опинилися в зоні тих
чи інших конфліктів. А 1919—1920 рр. «на театрі воєнних дій».
Холодноярські ж монастирі — Мотронинський, Медведівський, Жаботинський,
Лебединський ще й 1923 р. існували в режимі надзвичайного військового
стану.

У період Громадянської війни на життя монастирів — прямо чи
опосередковано — впливали законодавчі рішення всіх протиборчих сторін. З
прийняттям Центральною Радою III Універсалу щодо скасування власності на
землю [7 (20).11.1917] у сільській місцевості почастішали акти
самоправства. Черниці Мотронинського монастиря повідомляють: «із початку
революції» монастир піддавався «систематичному розграбуванню з боку і
місцевого селянства і різноманітних невідомих осіб». Документи
показують, як у цей же час при розгромі поміщицьких маєтків «у багатьох
випадках знищували будівлі, вирубували сади, калічили худобу». Між
селами (от цікаво!) виникали жорстокі суперечки з приводу того, «якому
селу належав пан». Мовляв, якому селу «належав», тому селу і земля пана
повинна належати. Про збройний захист своїх угідь просили ченці різних
монастирів: селяни її захоплювали, іноді не дозволяючи зібрати вирощений
врожай. Підрив основ економічного життя проявлявся ще й у тому, що в
монастирях різні військові формування багаторазово проводили «вилучення»
продовольства, монастирського майна й особистих речей насельників. 1920
р. під час одного з розбійних нападів на Мошногірський монастир був
убитий ігумен Макарій.

У деяких випадках власті намагалися покласти край самоуправству, але не
стільки погрожуючи покаранням, скільки закликаючи до розсудливості й
звертаючи увагу селян на «тяжке становище нашого духівництва». Однак
джин уседозволеності вже отримав свободу. За Конституцією радянської
України 1919 р. ченці були позбавлені виборчих прав. Тяжка ситуація
1919—1920 рр. на Черкащині посилювалася голодом, присутністю біженців,
епідеміями (у Черкасах — холера), криміналітетом, церковним розколом.
1920—1922 рр. насельники монастирів, щоб остаточно не позбутися
земельних угідь, пішли на створення трудових артілей і
сільськогосподарських комун. Завдяки цьому життя монастирів, хоч і в
спотвореному вигляді, було дещо продовжене. А рішення НКВС України про
закриття монастирів не могло бути виконане повною мірою. Бюлетень НКВС
1923 р. говорив: «Міські та приміські монастирі як чоловічі, так і
жіночі, повинні бути закриті… У губерніях можна лишити по одному
чоловічому і по одному жіночому монастирі віддалік від міст і
залізниць…»

Методи більшовики використовували різноманітні, не гребували і
найаморальнішими. 1925 р., вирішивши будь-що ліквідувати Мошногірський
монастир, ГПУ пішло на прямий наклеп, звинувативши ченців у пияцтві,
блуді і насильницькому утриманні у своїх стінах дітей. Це в свою чергу
призвело до конфлікту чекістів із працівниками міліції, котрі були
незадоволені тим, що «метод» із ними не узгоджений.

Власті руйнували церковні традиції, приймали рішення щодо заборони
хресних ходів, дзвонів, паломництва у святі місця; вони вилучали мощі
святих і чудотворні ікони. Відомий випадок підриву давнього цілющого
джерела. Блюзнірства комсомольців і комнезамівців весною 1929-го (при
проведенні ними антирелігійної кампанії) викликали опір населення. Ось
документ, написаний у люті, що мала, напевно, криваві наслідки. Втім,
цей донос зараз сприймається як найясніша сторінка «епохи великого
перелому»: погромників церков — били! Слухаємо голос донощика: «…
релігійно переконані групи населення, підбурювані антирадянськими і
куркульсько-попівськими елементами села, у деяких селах і районах нашої
округи провели ряд виступів антирадянського характеру (Золотоніський,
Чорнобаївський, Ротмістрівський та ін. райони), причому деякі виступи
носили контрреволюційний характер і супроводжувалися нанесенням побоїв
представникам влади і громадських організацій». Ну звісно, якщо
активісту товариства імені якогось безбожника, котрий скинув дзвін і
вимазав дьогтем ікону, вуха надерли і ніс розквасили, то вже точно —
контрреволюція й антирадянщина. А за це ж і кулю в найближчій катівні
можна одержати, ніхто в колишній монастир на Соловки не повезе…

І того ж 1929-го, через 12 років після жовтневого перевороту, — «по
Черкаському округу нерідко можна бачити цілу хвилю бродячих ченців,
священиків, неприкаяних учителів духовних семінарій, нерідко з далеких
губерній…» Після 1929 р. в офіційних документах монастирі Черкащини
вже не згадуються. А ще через 12 років, 1941-го, німецькі окупаційні
власті, виходячи з ситуації, почали давати дозвіл на відкриття церков і
монастирів. Тема функціонування монастирів у той період у книзі лише
намічена, вона ще чекає свого дослідника.

Після перемоги над фашистською Німеччиною радянська влада якийсь час
була відносно м’якою до відроджених монастирів. У серпні 1945 р.
В.Молотов навіть підписав постанову, за якою ченці, котрі не мають
особистих доходів, звільнялися від військового податку і від податку на
холостяків. Монастирі тоді стали поповнюватися колишніми фронтовиками,
котрі приймали чернечий чин за обітницею.

На території Черкаської області в момент її створення (на Різдво 1954
р.) діяли 235 церков і молитовних будинків (до початку війни тут не було
жодної церкви). Досить цікавим видається коментар голови Ради у справах
РПЦ Г.Карпова на нараді 1957 р., що стосувався кількості церков: «Німці
на тимчасово окупованій території провели масове відкриття церков,
намагаючись тим самим завоювати симпатії і прихилити до себе
населення… Після вигнання німецьких загарбників, із цілком зрозумілих
причин, не можна було проводити будь-які заходи щодо скорочення
кількості відкритих німцями церков, тим більше що релігійність населення
у зв’язку з труднощами, злигоднями, викликаними війною, втратою рідних і
близьких людей, значно зросла…»

1960-го на Черкащині ще діяли два жіночі монастирі — Лебединський
Миколаївський і Золотоніський Красногорський. Кількість діючих церков на
той час скоротилася до 174-х. У Лебединському монастирі жили 155
насельниць, у тому числі 116 віком від 55 до 90 років, серед яких було
15 лежачих хворих. У травні 1961 р. Черкаський обком КПУ розробив
детальний «План заходів щодо закриття Лебединського жіночого монастиря».
Ось деякі пункти «розробки» черкаських стратегів: «4. Організувати в
селах, розташованих навколо монастиря, демонстрацію кінокартин на
науково-атеїстичні теми, виділивши для цього 10 кіноперусувок», «7.
Виділити для складання речей монахинь 30 членів ЛКСМУ (дівчат) і
провести з ними бесіду», «9. З метою охорони порядку навколо монастиря в
ніч перед закриттям і в день перевезення ченців виділити дружину в
складі 50 чоловік і посилений наряд міліції» (еге ж, а то ще хрущовським
соколам місцеві жінки по шиях надають. — О.С.), «16. Для лежачих хворих,
які не побажають переїхати до лікарні, мати додатково машини «швидкої
допомоги», «17. Після виїзду колони зі стін монастиря організувати
зняття дзвонів і хрестів», «20. Намітити маршрут руху колони з найменшою
кількістю населених пунктів…» Цитувати більше не хочеться. Я
просто-таки чую завивання старих бабусь і матюки правоохоронців при
проведенні цієї секретної нелюдської «операції»…

Похожие записи