Поняття свободи совісті як конституційно-правової категорії. В сучасному
суспільствознавстві, релігієзнавчій і юридичній літературі досить
актуальною є проблема свободи совісті, яка має теоретичний і практичний
аспекти. Зміст категорії “свобода совісті” — це право громадян сповідати
будь-яку релігію або не сповідати ніякої, відправляти релігійні культи
або додержуватися гуманістичного світогляду. Свобода совісті є одним із
конкретних проявів свободи людини в суспільстві. Вона виступає важливим
світоглядним, етичним і правовим принципом. У цьому значенні свобода
совісті е однією з загальнолюдських соціальних і духовних цінностей. За
висловом Є. Трубецького (1863—1920 рр.), вона “є найбільш цінною з усіх
свобод”.
Її ядром слід вважати совість. Совість — це вираз моральної
самосвідомості особи, її моральна самооцінка. За цими критеріями совість
характеризується й інтелектуальними та емоційно-психологічними
моментами. Індивідуалізований характер совісті полягає в тому, що вона
охоплює індивідуалізовані, суб’єк-тизовані, включені до мотиваційної і
емоційно-во- льової структури особи вимоги щодо її поведінки з боку
суспільства, класу, певної соціальної спільноти.
Совість виховується і формується суспільством передусім через вплив
безпосереднього соціального середовища, в якому знаходиться індивід.
Чинники соціуму формують людину як моральну істоту. Отже, відбувається
первинна соціалізація особи, тобто людина сприймає й засвоює соціальні
норми, правила поведінки, необхідну інформацію для реалізації усіх
життєвих потреб.
Разом з тим кожна людина, що володіє ознаками право- і дієздатності, є
суб’єктом права, своїми діями може набувати статус фізичної чи юридичної
особи. Тому індивід завжди перебуває в певних правовідносинах з іншими
членами суспільства (фізичними й юридичними особами). Між державою і
громадянином створюються змістовні відносини, юридичною стороною яких є
правові відносини між ними. У демократичному суспільстві держава є
офіційним представником інтересів громадянського суспільства, охороняє і
забезпечує права громадян. Це її прямий І конституційний обов’язок.
Держава через механізм примусового впливу, систему правовиховної роботи,
організаційні заходи надає особі певного правового статусу, тобто
виражає у законах те соціальне становище, яке займає особа в
громадянському суспільстві й державі, закріплює сукупність правових
засобів, що забезпечують громадянам реалізацію їхніх прав і свобод.
Основний зміст правового статусу особи — це її права та правові
гарантії, її обов’язки й відповідальність за їх виконання. Тому свобода
совісті як соціальна цінність доповнюється її юридичною характеристикою.
Свободу совісті необхідно розглядати і як правове явище, в контексті
всіх інших прав і свобод, що входять до правового статусу особи.
Звідси випливає визначення свободи совісті у ширшому змісті — свобода
переконань, тобто право людини обирати, відстоювати власні переконання і
здійснювати їх. Однак за певних історичних часів принцип свободи совісті
мав різні форми виразу.
У первісному суспільстві фактично вже існувала свобода совісті, оскільки
суспільство без класів і держави регламентувало ставлення членів громади
до первісної релігії лише моральними нормами, що добровільно визнавалися
усіма членами. В рабовласницькому суспільстві, особливо при існуванні
деспотії, релігія перетворюється на форму суспільної свідомості і несе
класове правове навантаження. Принцип свободи совісті набуває певних
обмежень і тому починає заявляти себе традиціями вільнодумства
(Демокріт, Епікур, Лукрецій).
В епоху середньовіччя панував релігійний світогляд; сповідання певної
релігії фактично вважалося обов’язковим. За цих умов принцип свободи
совісті не виступав як право вільно визначати своє ставлення до релігії.
В такому значенні його проголосили у XVI—XVIII ст. ідеологи буржуазії,
які боролися з феодальним абсолютизмом і офіційною церковною владою.
Одними з перших захисників свободи совісті виступили відомі філософи й
вчені М. Монтень, П. Бейль, Б. Спіноза, Ф. Вольтер. Французькі
просвітителі Ж. Мельє, П. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій, Ж.-О.
Ламетрі сформували атеїстичний напрям — радикальний варіант свободи
совісті.
У західному суспільстві свобода совісті трактується як право вільного
вибору того чи іншого віросповідання, а також гуманістичного світогляду.
В колишніх; соціалістичних країнах свобода совісті мала деформований
характер. Роль релігії та церковних організацій в суспільному житті
вкрай принижувалася, водночас атеїстично-просвітницька діяльність
фактично перетворилася на засіб контролю тоталітарної держави над
свідомістю громадян. “Атеї-зація” державної політики призводила до
численних порушень прав людини, зокрема, в галузі дотримання принципу
свободи совісті.
В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія
принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус,
захищає невід’ємні права людини як від надмірної клери-калізації, так і
від однобічної атеїзації.
Отже, свобода совісті тісно пов’язана зі становищем релігії і церкви в
суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її
політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і
практичному планах вирішується дане питання у різних політичних
регіонах.
Тісне поєднання офпдйної релігії та державного апарату породжує різні
варіації клерикальної держави. В одних країнах (Саудівська Аравія,
Пакистан) клерикальний вплив поширюється на різні сфери суспільного
буття. Наприклад, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам
ваххабістського типу (засновником вважається релігійний реформатор
Мухамед ібн Абд аль-Ваххаб, який жив у XVIII ст.), щодо атеїзму, то він
заборонений і переслідується за законом. Мусульмани зобов’язані
виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими
судами. У цьому регіоні поширене мусульманське право, яке підкоряє
світську владу впливу релігійної влади.
Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною
релігією є ортодоксальний іудаїзм, який змішується з сіоністською
ідеологією. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям, а євреями,
згідно з законом від 10 березня 1970 р., визнаються особи, що народилися
від матері єврейської національності і сповідають іудаїзм або навернені
в іудейську релігію. Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі
політики, управління державою, регулюванні сімейно-шлюбних відносин.
Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.
В інших країнах формально декларується свобода віросповідання, але
водночас існують привілейовані релігії й релігійні течії: у арабських
країнах це іслам; в латиноамериканських і західноєвропейських —
католицизм; в Греції і Росії — православ’я. Визнання особливого
становища тієї чи іншої церкви зафіксовано у конституціях 42 держав;
законодавство 32 країн обумовлює зайняття вищих постів у державі
прийняттям релігійної присяги; у 22 країнах, згідно з конституціями,
пост глави держави можуть займати тільки особи, що належать до офіційної
церкви. Таким чином, в означених країнах не відповідають дійсності
механізми конституційного закріплення і правового регулювання принципу
свободи совісті.
Існують країни, в яких офіційної державної релігії не існує. Наприклад,
в СІЛА панівної релігії взагалі не було, а у Франції й Туреччині церква
свого часу була відокремлена від держави. Відповідним організаціям
надається можливість брати участь в політичному житті. Таким чином, за
своєю суттю свобода совісті тут означає право людини обирати будь-яке
віросповідання або право не сповідати ніякої релігії. Такі права
розглядаються невід’ємними особистими громадянськими свободами в
конституціях цих країн.
Ще за часів буржуазних революцій, як уже фактично зазначалося, у Європі
виник широкий ідейний рух — вільнодумство, який поставив перед собою
завдання боротися проти духовного диктату церкви, за здійснення свободи
совісті. У наш час у західних країнах діють товариства вільнодумців, що
об’єднують атеїстично і антиклерикально зорієнтованих людей. Ці
товариства входять до Всесвітнього союзу вільнодумців. У 1981 р. у
Лозанні (Швейцарія) відбувся 39-й конгрес Всесвітнього союзу
вільнодумців, в роботі якого взяли участь представники національних
організацій вільнодумців Австрії, Бельгії, Індії, Італії, СІЛА,
Швейцарії, Швеції, Фінляндії, ФРН. Конгрес розглянув проблему
“Вільнодумство і молодь: за майбутнє без догм”. У своїх виступах
делегати закликали розповсюджувати матеріалістичні ідеї, боротися за
всебічний духовний розвиток людини.
У зв’язку з цим необхідно враховувати дві протилежні тенденції, в
контексті яких свобода совісті набуває рис певних ідеологічних
орієнтацій — клерикалізму і атеїзму.
Предметом нашого розгляду є один з аспектів свободи совісті — її
конституційно-правовий зміст. У цьому значенні свобода совісті
вивчається як сукупність правових норм і реальних гарантій, що регулюють
і визначають розвиток зв’язаних з релігією суспільних відносин. Тобто,
свобода совісті є правовою категорією.
Згідно з Конституцією України, свобода совісті — це право на свободу
світогляду і віросповідання, свободу сповідувати будь-яку релігію або не
сповідувати ніякої. Це конституційне визначення є основним змістовним
елементом інституту свободи совісті, виступає її найвищою юридичною
силою. Вона надає рівні можливості щодо реалізації власних духовних
потреб і віруючим, і невіруючим.
Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення церкви від
держави. На її важливість вказують такі обставини: по-перше, дана стаття
є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівності в релігійній
сфері, усунення дискримінацій щодо віруючих або невіруючих; по-друге,
усунення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило від
виконання невластивих функцій церквою.
Поряд із статтею 35 правовий інститут свободи совісті охоплює
конституційні норми: 1) рівність громадян перед законом незалежно від
їхнього ставлення до релігії, їх рівні права в економічному,
політичному, соціальному і культурному житті; 2) використання
громадянами прав і свобод не повинні перешкоджати інтересам суспільства
і держави, правам інших громадян; 3) здійснення прав і свобод невід’ємне
від виконання громадянином своїх обов’язків.
Таким чином, категорія “свобода совісті” має багато аспектів розгляду. В
даному розділі насамперед акцентується увага на конституційно-правовому
змісті принципу свободи совісті, тобто мається на увазі сукупність
правових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають розвиток
пов’язаних з релігією суспільних відносин.
Перша частина цього визначення розкриває межі рівної свободи як для
віруючих, так і для невіруючих. Друга частина — розкриває свободу
совісті як право діяти у відповідності з релігійними або вільними
переконаннями, тобто обґрунтовує здатність (право- і діє-) бути
суб’єктом суспільних відносин, що регулюються державою.
У сукупності юридичних норм, що являють собою інститут свободи совісті,
особливого значення набуває конституційна заборона підбурювання
ворожнечі й ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями. Така норма
покликана сприяти формуванню нормальних відносин між представниками
різних конфесій, віруючими і невіруючими.
Ці конституційні положення поєднуються із законодавством про релігійні
культи і створюють єдиний комплекс правового регулювання та важливих
гарантій здійснення свободи совісті. Соціальним фундаментом
будь-якої свободи, в тому числі свободи совісті, виступає економічна і
політична природа суспільства, наявність широких демократичних процесів
у ньому. У зв’язку з цим розглянемо конституційні та законодавчі
гарантії здійснення свободи совісті в нашій країні.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
