Пошукова робота на тему:
ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ
(1987 — 1991 рр.)
Важливою складовою українського національно-визвольного руху кінця 80-х
— початку 90-х років став широкий суспільний рух за відновлення
діяльності Української греко-католицької церкви (УГКЦ), який за своїми
маcштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного
характеру.
Як відомо, полем діяльності УГКЦ були, в основному, території нинішніх
західноукраїнських областей — Львівської, Івано-Франківської,
Тернопільської і Закарпатської. За радянськими даними у 1945 р.,
напередодні заборони, церква мала в своєму підпорядкуванні 5 єпархій,
3100 парафій, 53 монастирі, академію, 3 семінарії, в її складі були
митрополит, 12 єпископів, 2330 чол. духовенства і майже 3,5 млн.
віруючих [1]. Після проведеного за ініціативою сталінського
тоталітарного режиму Львівського церковного собору у 1946 р. УГКЦ була
оголошена розпущеною, її церковна організація насильно ліквідована.
Тисячі священиків, в тому числі представники вищого духовенства на чолі
з митрополитом Йосипом Сліпим, були кинуті в гулагівські табори, сотні
змушені були перейти у підпорядкування Московського православного
патріархату, а вцілілі служителі УГКЦ пішли в підпілля [2].
В українському зарубіжному середовищі вживалась інша назва — Українська
католицька церква (УКЦ), а радянська пропаганда використовувала термін
“уніатська церква”.
Викорінюючи глибинну релігійність західних українців, закриваючи та
перетворюючи на господарські будівлі церкви і храми УГКЦ, насаджуючи
войовничий атеїзм, комуністична ідеологічна система була впевнена в
незворотності цього процесу. Намагання чинити опір партійній політиці з
боку прихильників забороненої церкви карались арештами, ув‘язненнями,
утриманням в психіатричних закладах. Навіть в умовах проголошеної
М.Горбачовим “перебудови” та “демократизації” загальний характер методів
діяльності партійних органів в західному регіоні не тільки не змінився,
але набув ознак оновленого ідеологічного фронту боротьби з проявами
“релігійного екстремізму” [3].
Як не парадоксально, але союзником партапарату у здійсненні
комуністичної практики викорінення греко-католицизму на
західноукраїнських землях виступала Російська православна церква (РПЦ),
яка після “самоліквідації” УГКЦ зайняла її місце і, фактично,
підтримувала існуючий політичний режим. Тому в умовах розпочатого у 80-х
роках процесу боротьби за легалізацію УГКЦ саме партійні органи та РПЦ
зайняли чітко виражену антикатолицьку позицію. Перші вважали відновлення
греко-католицької церкви небажаним насамперед з політичних міркувань —
протягом кількох десятиліть УГКЦ в комуністичній пропаганді була тісно
“прив’язана” до українського націоналізму.
Оскільки ідеологічні стереотипи були доволі стійкими, то в умовах
суспільних змін їхній злам неминуче міг привести до необхідності
визнання помилковими (якщо не злочинними) дій комуністичної влади по
відношенню до ліквідованої УГКЦ зокрема, та повоєнної політики в
Західній Україні в цілому. Для РПЦ відновлення діяльності
греко-католицької церкви, крім підриву духовного контролю Москви над
віруючими в цьому регіоні, означало ще й матеріальні втрати. Адже на
початку 1988 р. із 4 418 православних приходів в Україні близько
половини припадало на західноукраїнські області [4].
Враховуючи той факт, що радянська державна система контролювала питання
реєстрації та функціонування релігійних громад, ставав зрозумілим
об’єктивний характер союзу двох сторін, який був спрямований проти
спільного ідеологічного і релігійного противника. Важливу роль в цьому
союзі відігравало керівництво РПЦ, яке своєю підтримкою
Горбачова-реформатора всередині країни забезпечувало йому авторитет у
діалозі з Заходом. Тому питання відновлення УГКЦ, неприйнятне для РПЦ,
поставало однією з зовнішньополітичних проблем у стосунках між Союзом
РСР та західними країнами.
Перспективи відродження УГКЦ підтверджувались наявністю підпільно діючої
церковної організації та піднесенням релігійного руху віруючих в
західних областях України. За даними Верховного архієпископа і кардинала
Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ в Римі, підпільний єпископат в
Україні нараховував 10 ієрархів, близько тисячі священиків, тисячі
двохсот ченців і чорниць та 4,5 млн. віруючих [5].
Радянська сторона оперувала іншими цифрами. На середину 1988 р. у
Львівській області проживало 147 священиків, 254 ченців і чорниць [6], в
Івано-Франківській — 45 священиків, 73 ченці, близько 15 тис.
греко-католицьких віруючих [7], в Тернопільській — 17 священиків, 38
ченців, 2-3 тис, віруючих [8], в Закарпатській — 50 священиків, 20
ченців, 15-20 тис. віруючих [9]. Враховуючи умови діяльності
прихильників УГКЦ та методи одержання партійними органами такої
інформації (оперативні зведення КДБ, повідомлення православних
священиків), їхня дійсна кількість була набагато більшою. Так, на
Тернопільщині, в приватних бесідах з православними священиками 35-40
відсотків віруючих заявляли про свою згоду на відновлення УГКЦ, як віри
своїх батьків, яка їм ближча за мовою, духом і традиціями [10].
Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в регіоні став
феномен “грушівського дива” — поява 26 квітня 1987 року на недіючій
греко-католицькій капличці в с.Грушів Дрогобицького району Львівської
області зображення Богородиці. Це явище викликало велике піднесення
серед віруючих і до місця події потяглись тисячі паломників. 28 травня
цього ж року, в день релігійного свята Вознесіння Ісуса Христа, потік
людей з Львівської та сусідніх областей досягнув З0 тис. чоловік, а сума
добровільних пожертв склала близько 60 тис. крб. [11]. Під час
проведення богослужінь, зібрань віруючих, використовувалась релігійна
атрибутика греко-католицького обряду. Лунали заклики до влади дозволити
реєстрацію греко-католицьких громад, передати їм занедбані в радянські
часи культові споруди. Подібні акції відбулись також в багатьох
населених пунктах Старосамборського, Перемишлянського, Жидачівського,
Золочівського районів Львівської області, в містах Калуші та
Івано-Франківську і їх районах Івано-Франківської області, Зборівському
районі Тернопільської області [12].
Офіційна влада відреагувала на ці події проведенням на початку червня
1987 р. в м.Дрогобичі відділом пропаганди та агітації ЦК Компартії
України наради за участю секретарів 7 західноукраїнських обкомів партії,
робочих зборів з працівниками радянських і правоохоронних органів, на
яких було накреслено коло заходів по нейтралізації активності
греко-католицьких віруючих. Їхні прохання розцінювались як прояви
релігійного екстремізму, заяви на реєстрацію релігійних громад не
приймались, а в пресі посилилась пропагандистська кампанія, спрямована
на дискредитацію УГКЦ [13].
В таких умовах, коли партійно-державна система не дозволяла радянським
громадянам на практиці реалізувати декларовану в ст. 52 Конституції СРСР
свободу совісті, важливим кроком в напрямі явочної легалізації УГКЦ
стала відкрита Заява 2 єпископів, 23 священиків, ченців та віруючих УГКЦ
від 4 серпня 1987 р. Папі Римському Іванові Павлу II про свій вихід з
підпілля з проханням посприяти “всіма можливими способами справі
легалізації УКЦ в СРСР” та стати посередником між ними і радянським
урядом [14]. Підтримували представників УГКЦ українські дисиденти і
правозахисники, які в умовах лібералізації політичного режиму
повернулись з місць позбавлення волі. Так, в серпні 1987 р. Львівський
обком партії повідомляв ЦК КПУ, що “ряд націоналістично налаштованих
осіб (Хмара, Горинь, Тереля та ін.), які звільнені з ув’язнення,
намагаються блокуватися з уніатами-екстремістами, використовуючи їх у
ворожих цілях для проведення спільних провокаційних акцій. Не виключено,
що буде відновлено діяльність так званого “комітету по захисту
католицької церкви на Україні” [15]. Наприкінці року Комітет захисту УКЦ
дійсно був створений і очолив його колишній в’язень сумління І.Гель. До
його складу входили як представники церкви, так і світські особи.
Діяльність Комітету була спрямована на поширення ідей відновлення УГКЦ
серед населення та домагань легалізації церкви перед партійно-державними
органами. З цією метою у 1988 р. Комітет розпочав видання позацензурного
часопису “Християнський голос” [16].
Підтримували українських греко-католиків і українські зарубіжні
релігійні центри, які розгорнули широку пропагандистську кампанію в
засобах масової інформації західних країн. Так, в одному із
щоквартальних оглядів зарубіжної преси та радіопередач, які подавались в
ЦК КПУ, відзначалось, що на кінець 1987 р. “ватиканські кола зайняли
відверто антирадянську позицію, вимагаючи від Радянського Союзу
пошанування релігійної свободи та легалізації УКЦ” [17].
Активізації західноукраїнських віруючих сприяло відзначення
християнським світом у 1988 р. тисячолітнього ювілею хрещення Київської
Русі. Радіо “Свобода” відзначало весною того ж року, що “серед віруючих
Західної України відчувається велике піднесення, спонтанно люди збирають
підписи і їдуть із зверненнями до Москви домагатися легалізації їхньої
парафії”, і що протягом трьох перших місяців 1988 р. в галицьких
областях та Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на
підтримку УГКЦ [18]. За цей час до органів місцевої влади та в Раду в
справах релігії при Раді Міністрів УРСР з проханнями про реєстрацію
греко-католицьких громад надійшло 11 звернень з Тернопільської області
[19], 15 — з Івано-Франківської [20], 20 — із Закарпатської [21].
Розпочались проведення несанкціонованих богослужінь в тих місцях і
населених пунктах, де були розташовані закриті колишні культові споруди
УГКЦ, а жителі домагались реєстрації релігійних громад. Найбільш масові
з них мали значний резонансний характер, як, наприклад, 5-ти тисячне
зібрання греко-католиків 17 липня 1988 р. на території колишнього
Гошівського монастиря (Івано-Франківська область) [22], традиційне уже
щорічне богослужіння в с.Зарваниця 16-17 липня 1988 р. на Тернопільщині
[23], в яких брали активну участь і представники Комітету захисту УКЦ.
Такі дії, а також контакти греко-католиків України з уніатськими
ієрархами Польщі, клерикальними центрами Заходу і Ватикану,
розцінювались партійним керівництвом республіки як нові тенденції в
діяльності УГКЦ . Щоб запобігти наростанню греко-католицького руху,
ідеологічному активу, поряд з уже традиційними методами (“посилити”,
“вжити заходів”, “не допустити”, “розвінчувати”), рекомендувалось
залучити “до активної протидії уніатам Руську православну церкву”. З
цією метою пропонувалось спростити процедуру реєстрації та відкриття в
населених пунктах, охоплених уніатством, приходів РПЦ, видати великим
тиражем українською мовою православну церковну літературу і календарі,
збільшити набори слухачів в духовні семінарії, які будуть зорієнтовані
на роботу в Західній Україні [25]. Значна роль в боротьбі проти УГКЦ
відводилась правоохоронним органам, особливо МВС і КДБ. Ставлячи за мету
“попередження групових антигромадських проявів зі сторони українських
націоналістів, екстремістів з числа… церковників і сектантів”, на ці
органи покладались завдання: виявляти інспіраторів і підбурювачів
проведення несанкціонованих акцій; забезпечувати постійний оперативний
нагляд за ними, своєчасне документування і припинення їхньої діяльності;
забезпечувати контроль за обстановкою в населених пунктах, охоплених
уніатством, з метою запобігання захопленню недіючих культових споруд та
проведення релігійних зборів; контролювати діяльність уніатських
священиків, ченців і чорниць; рішуче припиняти проведення ними
нелегальних зібрань та відправи релігійних обрядів [26]. Таким чином,
позиція партійного керівництва республіки щодо питання УГКЦ залишалась
жорсткою, без будь-яких натяків на компроміс, що створювало небезпечну
ситуацію виникнення масового невдоволення греко-католицьких віруючих
західного регіону.
Імовірність розвитку таких подій зростала в зв‘язку з загальною
політизацією суспільного життя. За відновлення УГКЦ виступали новітні
політизовані громадські об‘єднання — Українська Гельсінська Спілка,
Український християноько-демократичний фронт, інші неформальні
організації. Ця проблема стала складовою передвиборчих обіцянок ряду
кандидатів в народні депутати СРСР під час виборчої кампанії 1989 р. на
1 Всесоюзний з‘їзд народних депутатів СРСР і, в значній мірі, зумовила
позитивний для них результат голосування. Уже в перші дні роботи
новообраного з’їзду народні депутати СРСР від Львівщини Р.Братунь,
Р.Федорів, Ю.Сорочик і І.Вакарчук подали в президію з‘їзду депутатський
запит, в якому звертали увагу на порушення прав мільйонів віруючих і
вимагали створити спеціальну комісію для вивчення цього питання [27]. На
підтримку УГКЦ публічно висловлювались і народні депутати СРСР А.Сахаров
і В.Авер‘янов [28].
Починаючи з весни 1989 р., в Москві групами греко-католицьких віруючих
із Західної України проводились постійні пікетування державних установ з
метою привернення уваги союзного керівництва до проблем своєї віри.
Однак на сторінках центральної та республіканської преси
греко-католицька церква та її прихильники і надалі піддавались звичним
для комуністичної пропаганди звинуваченням. Так, перший секретар
Івано-Франківського обкому КПУ І.Посторонко заявляв, що “уніатське
питання не що інше, як прикриття націоналізму”, а голова Ради у справах
релігії при Раді Міністрів УРСР М.Колесник був категоричний: “У нас в
республіці ніякої греко-католицької церкви немає” [29]. Не припускав
можливості її відновлення і митрополит Київський та Галицький Філарет,
залякуючи зі сторінок газет: “А що буде як, не дай Боже, легалізується
Українська католицька церква? Нові месії розведуть таку ворожнечу, що ми
усі будемо не раді” [30].
Форсованими темпами проводилась реєстрація нових громад РПЦ, що, на
думку партійного керівництва, мало завадити поширенню греко-католицьких
настроїв серед населення. Протягом 1988 р. — першої половини 1989 р. в
Україні було зареєстровано 1 300 нових громад РПЦ [31], з них 1 1ОО в
названих західноукраїнських областях, здебільшого в тих населених
пунктах, які відзначались прихильністю до УГКЦ [32]. Таким чином,
партійно-державними органами свідомо провокувались конфліктні ситуації
на релігійному грунті, в яких вони займали сторону прихильників РПЦ. При
цьому ЦК КПУ заявляв, що його позиція по відношенню до УГКЦ “це не
обмеження, заборона для віруючих, а недопущення використання релігії в
антисоціальних, націоналістичних цілях”. На його думку, реєстрація УГКЦ
викликала б “серйозний конфлікт, почався б розкол віруючих по
релігійно-національній ознаці”, а її прихильники “попали б у
підпорядкування реакційному емігрантському центру УКЦ”. І, врешті, “було
б завдано значного удару по лояльних миротворчих позиціях РПЦ”. А тому
“партійні і радянські органи, особливо, західноукраїнського регіону,
відносяться до спроб реанімації уніатства як релігійно-політичної
організації на націоналістичній основі різко негативно. Категорично
проти цього РПЦ та інші релігійні об’єднання” [33].
Непоступливість позицій республіканської влади по відношенню до УГКЦ
зумовлювала зростання напруженості не тільки у внутрішньому житті
республіки, але й у зовнішньополітичній сфері. На початку липня 1989 р.
в ЦК КПУ була подана доповідна “Про негативні наслідки ситуації, що
склалась навколо УКЦ”. Її автор, завідувач відділу зовнішніх зв’язків ЦК
КПУ А.Меркулов, повідомляв, що “на міжнародному авторитеті Української
РСР, СРСР в цілому, все більше негативно відбивається відмова в
реєстрації релігійних громад і Української католицької церкви” [34]. Він
наводив приклади: звернення 14 американських сенаторів до М.Горбачова з
листом про переслідування в Україні релігійних діячів, винесення питання
про порушення релігійних свобод в УРСР на засідання комісії з прав
людини в Женеві, звинувачення СРСР в невиконанні взятих на себе
зобов’язань у сфері прав людини в зв‘язку з ущемленням прав віруючих
УКЦ”. Більше того, А.Меркулов визнавав, що “підстав для відмов в
реєстрації УКЦ з точки зору Конституцій СРСР і УРСР та законодавства
немає”, а аргументи проти УКЦ (співпраця з нацистами, саморозпуск) не є
“достатньо переконливими”. Тому “подальше затягування цього питання веде
до підриву авторитету Компартії України і Радянської влади і може
негативно відбитися на політичному кліматі в західному регіоні України в
період виборів 1990 р.” [35].
Що ж стосується позицій РПЦ, то вона, на думку автора доповідної,
зводилась до захисту власних інтересів і небажання мати конкурента в
особі УКЦ. Однак політичні втрати від такої ситуації несли партійні і
радянські органи. Тому пропонувалось створити комісію, яка б знайшла
вихід із даного становища і не зашкодила відносинам держави та РПЦ [36].
В цілому документ містив доволі точний аналіз ситуації, але внесені
пропозиції керівництвом республіки не були враховані і влада не
поспішала міняти свого антикатолицького курсу.
Як наслідок цього, в другій половині 1989 року релігійний рух в Західній
Україні набув масового характеру. В обласних та районних центрах, селах
регіону проводились скоординовані багатолюдні релігійні акції,
приурочені до запланованої на кінець листопада зустрічі М.Горбачова з
Папою Римським в Італії, під час яких дії віруючих та їхні вимоги
ставали щораз радикальнішими. Це було свідченням якісно нової ситуації,
в якій греко-католики переходили від прохань і петицій до вимог повної
легалізації УГКЦ. Особливо масштабною була 100-тисячна маніфестація
греко-католицьких віруючих вулицями Львова 17 вересня 1989 р. під
гаслами легалізації УГКЦ. Вона, за оцінкою радіо “Свобода”, стала
“найбільшим досі виявом могутності Української католицької церкви в
офіційно атеїстичній державі… Після таких подій змінюється політичний
клімат на Україні” і за його прогнозами “питання легалізації УКЦ по суті
було вирішене фактично, залишилось його оформити тільки юридично” [38].
В ході осінньої кампанії на підтримку УГКЦ почався процес захоплення не
тільки колишніх культових споруд, але і діючих храмів РПЦ. 29 жовтня
греко-католики зайняли Преображенський собор у Львові [39], 20 грудня
подібна спроба була здійснена в Івано-Франківську [40]. Ситуація в
регіоні починала виходити з-під контролю.
Усвідомлюючи це, партійно-державне керівництво змушене було піти на
компроміс, щоб утримати в руках процес, який загрожував стати
некерованим. 21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР
визнала за доцільне дозволити реєстрацію греко-католицьких громад,
відокремивши “питання про утворення греко-католицької церкви східного
обряду як самостійної церковної організації” до моменту розв‘язання його
на переговорах між Ватиканом і РПЦ [41]. 28 листопада Рада оприлюднила
Заяву, в якій повідомлялось про можливість реєстрації громад УГКЦ, що,
на її думку, повинно було створити “умови для виводу маси віруючих з-під
впливу екстремістів” [42]. Позиція влади була зрозуміла — перевести
питання легалізації, а значить і реабілітації УГКЦ з державного рівня в
площину непростих міжцерковних переговорів між Ватиканом та РПЦ. Саме за
такою формулою — “реєстрація замість легалізації” — завершились
переговори між Папою та М.Горбачовим, що не виправдало сподівань
греко-католицьких віруючих [43]. Відмежував роль держави в процесі
реабілітації УГКЦ й М.Колесник, заявивши, що вона “як релігійний
інститут, ніколи не зазнавала кримінального переслідування” і держава не
має права втручатись у внутріцерковні справи [44].
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м.Львова відбувся церковний
собор УГКЦ за участю 6 єпископів та понад 150 священиків, який
проголосив “легалізацію Української греко-католицької церкви на Україні”
[45]. Вів його архієпископ В.Стернюк — місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі
кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним
Львівський собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів
державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких
священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони,
визнати церковну організацію УГКЦ [46].
Після собору почався масовий процес переходу віруючих в підпорядкування
УГКЦ. На І лютого 1990 р. в регіоні на реєстрацію греко-католицьких
громад, було подано 435 заяв [47], а до вересня 1990 р. РПЦ втратила
близько 70 відсотків своїх громад і священиків, які, в своїй більшості,
перейшли до УГКЦ [48]. На початку лютого оголосили про вихід з-під влади
РПЦ і перехід у відновлювану Українську автокефальну церкву 312 парафій
та 232 священики у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській
областях [49]. Як першочергове, поставало питання розподілу церковного
майна та культових споруд, що різко загострило ситуацію, породжуючи
небезпеку зіткнень на міжконфесійному грунті. Поодинокі випадки
розв’язання цієї проблеми шляхом компромісу, як це було з кафедральним
собором в Івано-Франківську [50], ще не визначали загальної тенденції до
нормалізації становища.
Апеляції з питань релігійних відносин стали характерним явищем під час
проведення виборчої кампанії 1990 р., всього процесу боротьби за
політичну владу в регіоні і республіці. Новообрані демократичні ради
Галичини намагалися розв’язати ці проблеми, виходячи не стільки з букви
закону, який уже застарів, а з інтересів більшості членів релігійних
громад в конкретному населеному пункті. Це викликало негативну реакцію у
вищих владних структур, але знімало напругу на місцях. Показовим і,
разом з тим, найбільш резонансним прикладом вирішення таких питань стало
рішення міської ради Львова від 6 квітня 1990 р. про передачу собору
святого Юра [51] греко-католицькій церкві. Організований РПЦ потік заяв,
звернень, протестів від священиків на місцях до Московського патріарха
Пімена, на адресу партійних та державних органів УРСР і СРСР з вимогою
скасування даного рішення як незаконного, із залякуваннями неминучого
виникнення релігійного конфлікту в Західній Україні, з вимогами введення
прямого президентського правління [52] вказували, наскільки питання
приналежності цього собору було принциповим і визначало стан та
співвідношення сил у релігійному житті регіону. Апогей напруги припав на
серпень 1990 р. І тільки рішення Львівської обласної ради від 14 серпня
про передачу собору св. Юра греко-католицькій громаді, за визнанням
республіканської влади, “хоч і незаконне, нормалізувало релігійну
обстановку навколо нього, заспокоїло греко-католиків, яких тут
більшість” і з 19 серпня 1990р. він почав діяти як собор
греко-католицької громади [53].
Важливою подією для всіх віруючих УГКЦ стало прибуття до Львова З0
березня 1991 р. Глави церкви митрополита Мирослава Івана Любачівського,
який того ж дня провів архієрейську Службу Божу в соборі св.Юра, а 31
березня був присутній на масовому мітингу біля Львівського театру опери
і балету ім. І.Франка, де його вітали представники Львівської обласної
та міської влади В.Чорновіл, І.Гель, С.Давимука, В.Шпіцер, десятки тисяч
віруючих [54].
26 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про свободу
совісті та релігійні переконання”, згідно з яким були врегульовані
питання реєстрації та діяльності релігійних громад в Україні, релігійні
організації набували статусу юридичних осіб, одержували можливість
закріпити за собою власність на культові споруди та церковне майно,
поширювати релігійну літературу. Втрачали чинність прийняті раніше
нормативно-правові документи, які суперечили даному закону і
перешкоджали нормальному функціонуванню релігійних об‘єднань[55].
Греко-католицька церква, нарівні з іншими релігійними організаціями,
дістала офіційне визнання, що дозволило їй зосередити свою увагу на суто
релігійних формах діяльності.
———————————————————————–
ЛІТЕРАТУРА
1 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі —
ЦДАГОУ), ф.1, оп.32, спр.2771, арк.ІІ.
2 Див. Гаврилів М. Католицька церква в Україні //Український вісник. —
1987. — Ч.7. — Серпень. — С.8І-82.
3 Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО), ф.1П, оп.1,
спр.5367, арк.4.
4 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32. спр.2556, арк.12.
5 Див.: Камінський А. На перехідному етапі. ”Гласність”, “перебудова” і
“демократизація” на Україні. — Мюнхен, Бр. — С.508.
6 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3143, арк.41.
7 ДАІФО, ф.ІП, оп.1, спр.5420, арк.2-3; ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3330,
арк.32.
8 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3330, арк.9-20.
9 Там же, арк.27.
10 Там же, арк.20.
11 Там же, спр.3143, арк1З.
12 Там же, арк.1З-14.
13 Там же, арк.14.
14 Український вісник. — 1987. — Ч.7. — Серпень. — С. 79-80.
15 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3143, арк.43.
16 Там же, спр.3330, арк.49.
17 Там же, спр.3143, арк.49.
18 Там же, спр.3330, арк.3.
19 Там же, арк.21.
20 Там же, арк.86.
21 Там же, арк.27.
22 ДАІФО, ф.1П, оп.1, спр.5420, арк.3-4.
23 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3330, арк.14-15.
24 Там же, арк.46.
25 Там же, оп.32, спр.2659, арк.17; ДАІФО, ф.1П, оп.1, спр. 5374,
арк.27.
26 ЦДАГОУ, ф.1, оп.25, спр.3364, арк.17-18.
27 Рожнов Г. Это мы, Господи! // Огонек. — 1989. — №38. — С.7.
28 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32, спр.2659Є, арк.5.
29 Рожнов Г. Указ. соч. — С.6.
30 Правда Украины. — 1989. — 23 мая.
31 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32, спр.2659, арк.7.
32 Там же, арк.17.
33 Там же, арк.7.
34 Там же, арк.1З.
35 Там же, арк.1З-14.
36 Там же, арк.14.
37 Див.: Камінський А. Назв. праця. — С.536, 538.
38 ЦДАГОУ, ф1, оп.32, спр.2659. арк.25.
39 Правда Украины. — 1989. — 19 ноября.
40 Прикарпатська правда. — 1989. — 22 грудня.
41 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32, спр.2659, арк.41.
42 Там же, арк.49.
43 Камінський А. Назв. праця. — С.547.
44 Колесник М. Вихід із тупика // Сільські вісті. — 1989. — 16 грудня.
45 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32, спр.2771, арк.9.
46 Там же.
47 Там же, арк.11.
48 Там же, арк.87.
49 Там же, арк.10.
50 Прикарпатська правда. — 1990. — 30 січня.
51 ЦДАГОУ, ф.1, оп.32, спр.2771, арк.22.
52 Там же, арк.22-24,26-27, 32-33, 41-42.
53 Там же, арк.82.
54 За вільну Україну. — 1991. — 2 квітня.
55 Голос України. — 1991. — 6 червня.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
