Реферат на тему:

Палеоєвразійський аспект

Згідно з «Рігведою» (ІІІ, 59,1):

Мітра, якого (другом) називають, поєднує людей,

Мітра утримує Землю і Небо.

Мітра-Варуна (найвизначніші з нащадків Адіті) виступають охоронцями
всього світового ладу (ІІ, 27,4):

Адітьї підтримують (все), що рухається й нерухоме.

(Вони -) боги, пастухи всього Світоладу,

З думкою, що простирається далеко, охороняють світ від асурів,

Дотримуються (всесвітнього) закону, карають за провину.

За грецькими міфами, Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за
допомогою струн своєї ліри, як це описує орфічний гімн (ХХХIV,11—26):

…ти все надзираєш: ефір нескінченного неба

Многорізні долі землі, що лежить унизу,

І через темну ніч у тиші зіркоокого мороку

Коріння підземне зориш і межі всього світоздання

Тримаєш. Турбує тебе і початок речей, і кінець їх.

Всьому ти квіт; узгоджуєш все ти столункою кіфарою

В світі, поки до межі останньої струни ти восходиш

Або, навпаки, до нижньої струни чи ладом дорійським

Усе примиряєш; племен покоління в житті ти ділиш,

Ти поєднуєш усемірно злагоди й долі людські.

Рівнозначно ти строки даєш для зими і для літа…

Барву велелюбної весни ти рівняєш…

…ти тримаєш прообраз всього світоздання печатей.

Скіфи шанували Аполлона під іменем Гойтосир, де другий компонент
“-сура” означає “герой, бог” (пор. з дв.-інд. sura “герой, бог”), а
перший “гойто-”, на нашу думку, споріднений з хеттським vitt “рік”,
“доба”, “стик”, “рубіж”. У мові албанців – це vjet, у греків – “etos”,
???? (архаїчне – “vetos”), на санскриті – vatsas, по-литовськи –
“ветушас”, у слов’ян – “ветхий”… Український фольклор так пояснює
семантику індоєвропейського міфу боротьби бога з чудовиськом (Аполлона з
Тіфоном, Мітри з биком, Артура з вепром Турх Труйту, Гільгамеша з
бикоподібним Хумбабою): “Стрітилася Зима з Літом — Стрітилася свиня з
Вітом”. Цікаво, що свято Стрітеня (15 лютого) співпадає у часі з
обранням у сьому пританію (друга неділя лютого) афінських стратегів, в
той час як всі інші демократичні магістрати вступали на посаду після
початку Гекатомбеона. У ведичних міфах прізвисько «Вріша» — «бик» носить
Карна, первінець Кунті, матері пандавів, від бога сонця Сур’ї. У нього
тіло — природний панцир (пор. з природною невразливістю ряду
міфологічних персонажів). Після загибелі Дрони та поранення Бхішми став
вождем кауравів і був вбитий стрілою Арджуни.

За свідченнями Еліана (ІІ-ІІІ ст. н.е.), який посилався на Гекатея
Абдерського, у гіпербореїв є храм Аполлона, де жерцями три могутні сини
Борея. Коли вони починають служіння, з Ріпейських гір прилітають
небачені хмари лебедів, які облітають довкола храму і цим мовби очищують
його, потім опускаються на подвір’я храму і співають разом зі співцями
та кіфаристами в честь Аполлона. Знає дане передання і Овідій:
“Розповідають, — пише поет, — що на Гіперборейській Паллені є мужі, у
котрих тіла покриваються легким пір’ям, варто їм лишень дев’ять раз
зануритися у Тритонійське озеро. Говорять також, хоча я цьому і не вірю,
що й скіфянки, окропляючи свої тіла зіллями, управляються у цьому ж
мистецтві” (Met. XV, 356—360). Як тут не згадати й давньо-українську
Царівну-Лебідь та давньо-індійську апсару Урваші! Дослідники у зв’язку з
цим згадують слова Геродота про землі на північ від Скіфії. де “…
неможливо нічого бачити і туди неможливо потрапити через літаюче пір’я.
І дійсно, земля і повітря там повні пір’я, а це ось заважає зору”
(Herod. IV, 7). Сам Геродот вважає, що тут мається на увазі сніг (Herod.
IV, 31), з чим погоджується Пліній Старший, описуючи за Ріпейськими
горами землю Птерофор (букв. “Переносна”) (Plin. IV, 88). Але обидва
грецькі автори лише спробували раціоналізувати незрозуміле для них
свідчення про якийсь культовий обряд серед місцевого населення
Гіпербореї. Відгомін про останній, на думку А. Подосінова, наявний у
Есхіла, який оповідає про форкідів — сліпих дів у образі лебедя
(kyknomorfoi), які ніколи не бачили сонця, образ яких походить із
центральноазіатського фольклору, де відомі легенди про дів-лебедів, що
живуть у темряві і мають очі зі свинцю.

Як на нас, Феб-Аполлон, який літає у образі лебедя або в колісниці,
запряженій птахами (пор.: германський Лоенгрін припливає в човні,
запряженому білими лебедями; Сатурн прибуває на човні в Італію, де царює
Янус) або з лірою верхи на грифоні, виступає власне як шаман, явище
якого було вже екзотикою для греків рабовласницького суспільства з його
розвиненою релігійною системою. До того ж Аполлон народився від зв’язку
Леди з Лебедем, в образі якого виступав сам Зевс Олімпієць. Цей мотив
остаточно дозволяє вбачати у Фебові-Аполлоні шамана, оскільки згідно з
уявленнями євразійських етносів (якутів, саамів та ін.) від зв’язку
жінки з царем Орлом — Птахом Сонця під Світовим Деревом народився перший
шаман.

Безпосередньо у Греції для культу Аполлона Гіперборейського було
характерне уявлення про «людину-птаха». Овідій у «Метаморфозах» пише:
«Існує повір’я, що на Гіперборейській Паллені (західний мис півострова
Халкіда на півночі Егейського моря, — О.Г.) є люди, тіла котрих
зазвичай покриваються легким пір’ям, коли вони дев’ять разів зануряться
у Тритонське озеро. Згадують, — хоча я цьому не вірю, — що й скіф’янки
вправляються в такому ж мистецтві, обризгуючи свої тіла зіллям …»
(Ovid., Metamorphoses, XV, 356-360).

Аналогічно греки сприймали прославленого пророкувача Абаріса, який
начебто прийшов з Гіпербореї і був жерцем Аполлона. «… Він подорожував
усією землею зі стрілою у руці і при цьому нічим не харчувався» (Herod.
IV, 36). Згідно з грецькими міфами, у Аполлона був син Орфей, муж
Еврідіки. Остаточно втративши її (після спроби вивести з Аїду), Орфей
став сторонитися жінок (пор. із сумом-аскезою Шіви після смерті коханої,
яка змушена була для розради чоловіка знову відродитися) і переніс свою
любов на юнаків, став, як пише Овідій у «Метаморфозах» (10, 83-84),
причиною того, що гомосексуалізм стали культивувати фракійці (дійшло до
того, що ім’я вихідців з Фракії болгар-buggers на Заході стало означати
«гомосексуаліст»). Зрештою, Орфей був убитий Зевсом за те, що відкривав
людям божественні таємниці, а його голова стала предметом провіщень.
«…У жерців, — пише Платон, — під рукою велика кількість книг Орфея, і
за цими книгами вони здійснюють обряди, переконуючи навіть цілі народи,
начебто і для живих, і для тих, хто вже помер, є визволення і очищення
від зла: воно полягає у жертвопринесеннях та дитячих забавах, котрі вони
називають посвяченням у таїнства» (Платон, «Держава», 364е). А. Кураєв,
погоджуючись з М. Еліаде, власне вважає, що з появою містерій орфіків у
античну духовність було привнесено шаманську ідею про реінкарнацію —
посмертне переселення душ у нові тіла (невідоме
месопотамсько-близькосхідній традиції). Також у ведичній традиції дане
поняття, як не дивно, не було відоме, а подається як одкровення у значно
пізніших «Бріхадараньяка-Упанішаді» (VI, 2,15-16) та
«Чхандог’я-Упанішаді». В останній сказано: «До тебе це знання ніколи не
переходило до брахманів. Тому у всіх світах це вчення належить тільки
кшатрі» (V, 3,7).

Уявлення про шамана наявні саме у етносів, що мешкають на північ “від
Скіфії”, а саме – угро-фіннів та алтайців, котрі колись утворювали єдину
урало-алтайську макросім’ю як східне відгалуження ностратичної
(бореальної). Як на нашу думку, саме поява прашаманізму стала саме тією
причиною, яка «релігійно» зумовила відкіл урало-алтайців (бріарених;
східних євразійців) від решти ностратичних (бореальних) груп —
індоєвропейців (зефіральних; західних євразійців), семітохамітів
(євральних; афраазійців), дравідо-еламітів (нотійних; південних
євразійців) та картвелів (орітальних). На часі мезоліту урало-алтайці
межували і надалі асимільовували представників палеоєвразійської
макросім’ї (тепер її релікти — чукотсько-камчатські, ескімосо-алеутські,
нівхські та айнські мовні сім’ї) та палео-енісео-америнідської (релікти
— кетська, сіу, на-дене). Ще в IV ст. до н.е. — І ст. н.е. в нижній
течії Обі, від Обі до устя Іртиша, а також у басейні приток Обі — лівих
(Войкара, Сині, Вогульки та Північної Сосьви) і правих (Полуя,
Собти-Югана, Куновата, Казима) виникла на основі цієї асиміляції
усть-полубська культура бронзи, рибалок і мисливців. На півдні мешкали
носії спорідненої з нею потчевашської культури мотичного землеробства та
конярства. Ханти, мансі та мадяри є саме нащадками змішання з
кочівниками-уграми носіїв цих двох культур. Також усть-полубці сусідили
з носіями ананьєвської культури, предками удмуртів і комі. Але найбільш
вражають риси схожості їх з культурами народів крайної
північно-східної Азії (чукчі та ескімоси) та наявність у мовах
західно-сибірських ненців, енців, нганасан та у інших
північно-самодійських мовах (на відміну від південно-самодійських) слів
східно-палеоазіатського походження.

У переданнях ненців збереглися перекази про їх тубільних попередників —
«сииртя (сихиртя)», у енців — «сііте», у саамів — «сейде», «сейво», у
фіннів — «хіід», а у росіян — про «чудь білооку», а в уральських етносів
— «чуть», «чучкойєз», «жидовляни», «попередні», «чудь, яка сама себе
поховала» (згідно з алтайськими биличками, коли прийшли представники
«білого царя»-росіяни та зацвіла біла береза, котрої вони раніше на
бачили, чудь навалила на свої землянки безліч каміння, залізла до них і
підрубала стовпи-опори). Вважається, що тепер вони є маленькими
істотами, які мешкають під землею і володіють стадами мамонтів. Раз на
рік, після загальнопоминального четверга (Семік) комі-пермяки в
особливих місцях («важ местаез») замолюють свої гріхи перед цим древнім
народом, попередниками комі на цій землі (комі-пермяцьке «важ» —
«древній», «выжи» — «рід», «важ отир» — «до-комі населення Верхнього
Прикам’я, яке зникло з приходом пермяків»). Відомі навіть чоловічі імена
цих «древніх» — Сергій, Парась, Ізосим, Саватей, Амбор, Пянтег, які,
найімовірніше, набрали такого вигляду під впливом християнства.
Найбільше місце для поминок чуді — урочище Важ Чадзев у селі Чадзова
Косинського райрону Комі-Пермяцької автономії. Також дуже шанується так
звана могила першої пари чуді (Адама і Єви) біля села Зуєво-Мокіно
Кочівського району. На Алтаї збереглося серед старообрядців передання,
що «чудь» не назавжди «пішла під землю», а коли наступить «щасливіший
час» і прийдуть люди з Біловоддя та дадуть всім «велику науку», тоді
повернеться чудь зі своїми скарбами.

У бурят ці дивні істоти називаються «шудхар», у калмиків — «чуткер», у
монголів — «чотгори». Їх володарем вважається Дамба Дорджи та інколи
вони тотожні падшим демонам-«шулмаси». У алтайців їх покровитель —
Ерлік-хан, володар підземелля та винахідник шаманства (!), антагоніст
небесного хана Ульгеня. Корейцям «підземна чудь» відома як «ходжу»
(«господар порожнечі») та ідентичні злим духам. Китайці їх знають як
духів землі «туді», над якими володарює Хоу-ту, володар столиці мороку,
правнук бога сонця Янь-ді. У тібетців вони відомі під іменем «тхеу-ранг»
і уособлюють різні атмосферні явища. Їх володар — «Біле тхеу неба».

Вважається, що прообразом цих уявлень є палеоазіатська,
обсько-єнісейська кеттська богиня Хоседем (де «-ем» — «матір»), яка є
носієм зла, аналог української Баби-Яги. Хоседем мешкає у землі або ж на
далекому північному острові в усті Єнісею чи в океані, на скелі, де
стоїть її чум. Колись вона була дружиною найвищого бога Єся і жила з ним
на небі. За провину (любов із Місяцем) Хоседем була скинута з неба на
землю. Ескімосам вона відома як Седна (на її честь названо щойно
відкриту нову, десяту планету сонячної системи — Трансплутон!),
володарка полювання та природи, потойбічного світу, їй підпорядковані
злі духи тощо.

На Кавказі, у грузин та вірмен, ці таємничі істоти називаються каджі
(вірм. «хоробрий»), вони вважаються духами бурі і вітру, вони то
страшні, то світлі і добрі. Вірменські апокрифи пов’язують їх походження
із всесвітнім потопом і вважають їх за дітей Ноя, які народилися в
ковчезі. Індуїзм знає чудь як сіддхів («досконалі, успішні») — праведних
мешканців повітряного простору (Антарікша), які володіють певними
надприродними здібностями, в тому числі й досягати влади над світом. Це
зближує їх з православним уявленням про «духів злоби піднебесних»,
spiritualia nequitioe coelestibus (Ефес. 6:12), які мешкають у просторі
між небом і землею і випробовують душу померлого на праведність (т.зв.
«митарства», telonia). Начебто, вони є душами тих, хто загинув у
всесвітньому потопі. У іудейській традиції відомі «шедім» (начебто, від
слова «шадад» — «спустошувати») (Втор. 32:17; Пс. 105:37). На зовнішній
вигляд вони — волохаті («шеірім»; Левіт рабба, 22), що дало підстави у
синодальному перекладі Біблії пояснити їх як «лешие» (Вихід 34:14).
Начебто, створені шедім у сутінках шостого дня творіння і наступна
субота завадила наділити їх душі плоттю (Абот, 5,6). Згідно з
апокрифічною «Книгою Єноха» (15:8) шедімами стали душі велетнів,
народжених смертними жінками від падших ангелів. З часом уявлення про
них трансформувалися в сатану (від арамейського «супротивник,
перешкоджувач»), вірогідно, і через одночасне зближення з єгипетським
Шу-Атоном (у гімні часів Аменотепа-Ехнатона мовиться: «Шу, який є
Атон»), який є богом повітря, простору, який розділяє небо і землю. Він
зображався у вигляді чоловіка, який стоїть на одному коліні і підтримує
небо над землею, тобто виконує функцію Атланта (і в цьому чистому
вигляді дійшов аж до одного з персонажів культу мітраїзму; можливо, ім’я
Атлант етимологізується на старо-грецькій основі як ath- «високий» +
laas «камінь» / laos «народ»).

Платон у своїх «Законах» також наголошував: «… До нас дійшло передання
про блаженне життя тодішніх людей, про те, як їм все в достатку і саме
собою діставалося. Причина цьому була, розповідають, ось яка: Кронос
знав, що жодна людська природа — ми говоримо про це — не в стані
необмежено правити людськими справами без того, щоб не перейняти
зазнайства і несправедливості; усвідомлюючи все це, кронос поставив тоді
царями і правителями наших держав не людей, а демонів — істот більш
божественної та кращої природи».

Також аналогічне уявлення про своїх попередників мають і кельти.
Ірландці називають цих істот «сіди» і вважають, що мешкають вони під
землею, у пагорбах (які теж називаються сідами), у печерах, тріщинах
скель або чарівних островах. В епоху утвердження християнства в число
сідів потрапили і кельтські боги, і надприродні істоти більш низького
рівня. Суспільне життя сідів ідентичне людському, і хоча сіди володіють
чарами довголіття, вони все ж таки смертні. «Героями з роду сідів»
(trenfiru an tsidha) називалися таємничі демонічні істоти, вороги племен
богині Дану у другій битві біля Мойтуре — фомори (fomoire «нижні
демони»), мешкаючі на чарівному острові, і край блаженних на заході
океану нерідко називався володіннями правителя фоморів Тетри.
Напрошується співставлення між кельтським протистоянням фоморів і племен
богині Дану (останні, як зауважив ще Р. Генон, — з явним домінуванням
жіночих елементів у символіці, зміненої воїнами-«кшатріями» після
повстання проти відпочаткової Традиції, «сакральної демократії»
жерців-«брахманів») та грецьким протистоянням між Калідонським вепром та
героями (серед яких — Мелеагр, Ясон, Тезей, Діоскури, Адмет, Телемон та
ін., а перший удар нанесений Аталантою, виголуваного ведмедицею, а їхні
нащадки влаштували «похід сімох проти Фів». внаслідок чого, аналогічно
переказам про чудь, «самі себе згубили»).

Також легенди про чудь-сідів зближуються з середньовічними переказами
про східно-романських кепкеунів-уріашів (іноді, як два різні народи) та
західноєвропейських гномів (скандінавських цвергів), удатних у
підземному ремесл та ковальстві (вони викували намисто для Фрейї, золоте
волосся для богині Сів, чарівний корабель і золотого вепря для Фрейріра,
спис і золоту каблучку для Одіна, молот для Тора, а також священний мед
поезії з крові вбитого Квасира), котрі, проте, на сонячному світлі
перетворюються на камінь. Начебто саме про чудь говорить Сноррі
Стурлуссон як про мешканців Великої Світьод, з якої предки германців (не
власне прагерманці, а субстратний етнос) заселили Скандинавію. Та
начебто вони поклонялися богові крилатого диску Шівані. Саме
чудсько-пермське мистецтво зберігає образи крилатих дисків та
птахолюдей, зображення яких надзвичайно подібні на іранські зображення
крилатого диска Ашо Фаруха. Як визнають мовознавці, «… в лексиці
германських мов міститься спільний для них досить важливий шар лексики,
що не має відповідностей в інших індоєвропейських мовах і кількісно
оцінюється дослідниками по-різному, … цей шар відзначається відчутною
якісною питомою вагою (пор. … слова … на позначення таких важливих
понять, що належать до основного лексичного фонду, як «море» (англ. sea,
ісл. sjor), «душа» (англ. soul, ісл. sal), «дім» (англ. house, ісл.
hus), «жінка» (англ. wife, ісл. vif),»рука» (англ. hand, ісл. hond),
«кістка» (англ. bone, ісл. bein) тощо… Наявність цього шару лексики
разом із багатьма іншими специфічними рисами германських мов (зокрема,
фонетичними) неодноразово викликала в учених думку про істотну роль
якогось етнічного і мовного змішування у формуванні германських мов».
«Германська мова, яка настільки різко розірвала з індоєвропейськими
навиками, є індоєвропейською мовою, на котрій говорить нова народність,
яка прийняла індоєвропейську, але вимовляла її на новий лад;
завойовники, які принесли з собою індоєвропейську мову, не були
достатньо чисельними, ні достатньо могутніми, щоб нав’язати свій спосіб
вимови; населення, підкорене ними і яке прийняло їх мову, сприяло
поширенню типу вимови, відмінної від старого, і нових тенденцій», —
писав знаний лінгвіст А. Мейє.

Праугро-фінно-самодійські етноси в часі праіндо-ірано-греко-вірменської
спільноти мешкали на північ від них, на кордоні Степу і Лісостепу. На
думку деяких дослідників, факт контакту угро-фіннів та індоіранців (в
часі зрубно-андронівської археологічної культури, приписуваної останнім,
та черкаскульської культури, поширеної від Уралу до оз. Балхаш на півдні
і Єнісею та межиріччя Чулиму та Обі на сході, а її носіями вважаються
угро-фінни) відбитий у арійських «Рігведі» та «Авесті». Зокрема, згадані
у них «небесні» ріки Раса та Рангха-Ардвісура, що стікають зі світових
гір Меру та Хара Березайті («Висока гора»; у скіфів – Ріпейські гори,
від хант. rep “гора”; авестійське слово berezant- “високий” ( < і.-є. *bhrgntoi) тотожне зі слов’янським “береза”, а найдавніше слово санскриту, що означає “дерево”, буквально означає “дерево”; відомо, що 13-8 тис. рр. до н.е на Крайній Півночі був “абсолютний максимум берези”), тотожні Волзі (у Птолемея Волга названа Rha; у мордовській мові – Рав, Раво, у Башкирії – Ря, Рязь, Реват; назва походить від санскр. srava – “потік”), витоком якої стародавні автори вважали ріку Білу (далі за течією — Нижня Кама та Нижня Волга; у тюрків Волга називається Ак-Ідель “Біла Волга”, а нижче впадіння Ками — Кара-Ідель” — “Чорна Волга”; назва Югра, Угорська земля походить з мови комі jong+ra “світла”+”ріка”), що бере свій витік з Південного Уралу (який і є Хара Березайті). З вершиною Хукарья ототожнюється південноуральська гора Іремель (або ж більш конкретно під Хара Березайті слід розуміти, за С.В. Жарніковою, гряду Північних Увалів з примикаючим до неї Тіманським кряжем та північною частиною Уралу). Власне в середній течії Волги від Сури (тут, на наш погляд, наявний вражаючий паралелізм між санскр. sura "вид божественного напою" та хетт. walhi "медовий напій" ~ слов. "волога") до Білої є північним кордоном поширення зрубної культури з включенням андронівської, тобто на рівні 54–56-ї паралелі північної широти, то, зауважує Н. Членова, це цілком пояснює, як «північні», «полярні» явища, котрі відзначали дослідники давньо-індійського епосу та у «Рігведі»(знання про нерухому Полярну зорю — «Дхрува», довкола якої рухаються Велика Ведмедиця – “Семеро ріші”, сузір’я Кассіопеї — “Арундхаті” та Сваті — яскравої зірки у сузір’ї Волопаса, бачити котрі високо над горизонтом можна тільки у північних широтах і де зимою протягом однієї ночі ці сузір’я не заходять за горизонт і описують коло довкола Полярної зірки; короткі літні ночі, замерзання рік тощо), а також дані із “Авести” про те, що Рангха (Волга) бере початок з Хари Березайті і в її витоках “наслані девами морози”. Якщо для праіранців стала священною вершина Хара (Хукарья-Іремель) зі священного праіндоіранського гірського комплексу Північних гір, то для праіндоаріїв, як вважає Л. Лелеков, такою була гора Меру, сучасна Маура біля міста Кирилова неподалік від озера Сіверська, де першопочатково намагався преподобний Кирил заснувати Кирило-Білозерський монастир. Згідно з гімнами "Рігведи" бог Брахманаспаті розколов гору Валу (тобто вищезгадана гряда Увалів; назва ця явно слов’янська народна етимологізація індо-арійського ороніму) і з неї потік мед, до якого припали всі "ті, хто бачить сонце", а пізніше до цього джерела прибули якісь стародавні істоти, які зачерпували від нього знання, а для звичайних людей до них не було доступу. Істоти ці занурилися в глибини гори і досягли священного вогню, котрий був "споріднений з ними". З вершини гори Меру, начебто, видно “Молочне море” (тобто Льодовитий океан), де розташований Білий острів – “Шветадвіпа”, де живуть доброчесні та блаженні мужі, стада антилоп (північних оленів?) та апсари — “блискучі водяниці, народжені райдугою” (метафора північного сяйва). Про подорож туди в “Махабхараті” розповідає сам птах Гаруда. Ряд вчених (Е. Лазарев, С. Жарнікова та ін.) не без підстав вважає Білим островом саме Кольський півострів. Саме тут, на думку З.П. Соколової, угро-фінни збагатили світогляд аріїв уявленнями про шановану в районі Білогір’я (в т.зв. “Троїцьких юртах”) «золоту бабу» (Сорні-пупі; простоволосої жінки з дитиною на руках, сидяча на скелі), що палеоєвразійського походження. В Бьярмії (Пермі) її зображували оголеною з дорогоцінним намистом та срібною чашею на колінах. Скандінавські саги називають її Іомалою, а дослідники вважають, що це Іома – надприродня істота міфології пермяків та комі-зирян або Калтись-сан-торум вогулів (мансі) та Кілдісін удмуртів. Її сьомим сином від небесного бога Нумі Торума є Мір сусне хум – «За світом спостерігаючий чоловік» (він же – Альвалі, Сорні-он — «Золотий Богатирь», Імі-хіти — «Бабусин внук», Торум-пах — «Син Торума (неба)», Кон-ікі — «Господар-старець», «Багато подорожуючий», Лунт-отир — «Гусак-богатир», Орт-ікі — «Князь-старець», Лусн — «Вершник», Еква пирись — «Жінки синочок» та ін.), уособлюючий сонце, їздовою птахою якого є сонячний Карс (пор. з арійською Гарудою). У обських угрів він — дух фратрії Мось («Гусак, Лебідь») з центром у Білогір’ї. Цікаво, що у греків гуска була тотемним птахом богині Афіни, яка називалася ще Ефія (“Гуска”), а у тюрків словом "Кас" — "Гуска" позначається буддиська свастика. Мір сусне хум прейшов до праіндоіранців* власне як Мітра (інші індоєвропейські народи не знають цього бога, або ж, принаймні, даного архаїчного теоніму), котрий став уособлювати сонце (вірніше, він уклав «договір» з богом Сонця і спільно з ним їздить на колісниці), має стосунок до Ардві Сури Анахіти (прообразом якої і є «Золота баба»), води, коней, небесної їзди. При цьому в індоіранському пантеоні Мітра виявляє свою «зайвість» в ньому (існують власне індоіранські боги всіх цих функцій). «Він — не сонце, не Місяць, не зорі, але своїми «тисячею вух і десятьма тисячами очей» він слідкує за всім у світі. Мітра все чує, все бачить, він всевідаючий і непідвладний обманові (пор. з укр. «Дідо-всевідо» і кельт. Діт-родоначальник касти «всезнаючих»-друїдів, — О.Г.). У моральному стосункові завдяки природній трансформації він зробився божеством істини та вірності, котрого закликають під час клятви і котрий зкріплює договір і карає тих, хто знехтував своїм словом». Епітети Мітри – «наповнений власного світла», «сяючий», «блискучий», а у Мір сусне хума – «сонце, що сходить, золотокосий батько», «золотий богатир», «син золотого світла» (епітет Калтись – «ранкова зоря»). Безпосередньо аналогом грецькому Аполлонові важається індоарійський бог Рудра : Індоарійська традиція Грецька традиція Рудра (стріли) - хвороби Аполлон (стріли) - хвороби Рудра - цілитель Аполлон – цілитель Тварина Рудри (через сина Ганешу) – миша Тварина Аполлона – миша (Apollon Smintheos) Тварина Рудри - кріт Тварина Аполлона (через сина Асклепія) – кріт Син Рудри Ганеша – бог поезії Аполлон – бог поезії Рудра називається vankum kavim – “кривий поет” Аполлон – Loxias “кривий, звивистий” Вище нами зазначалося, що бог Рудра, син Ушас, обурився інцестом Праджапаті та Ушас, але той пообіцяв віддати Рудрі владу над звіриним світом і, як на нас, це мало узаконитися у вигляді шлюбу Рудри з дочкою Праджапаті – володаркою лісу і звірів Артхамадхі (аналог Артеміди). Аналогічно Телепінус за порятунок сонця з полону бога океану Аруни отримує за дружину дочку володаря водної стихії. В брахманізмі Рудра вже став вважатися функцією Шіви ("... Число 7 ... sheva давньо-єврейською ... дуже близьке до імені індуїстського бога Шіва!"). Останній субстратного походження, і деякі дослідники прийшли до висновку, що триликий оленячорогий Шіва (індоєвропейці-хетти витлумачили його ім’я як siunas-mis “Бог мій”, а сусідні їм хуррити переклали вже як Іррупі – “володар мій”), сидячий у позі йога, був привнесений в Індостан мігрантами-«негроїдами» з Сомалі або Зімбабве (в Єгипті він став відомий як ітіфаллічний бог Мін, пов’язаний з “духом зерна”). А. Фабр д’Оліве називає їх "сюдеанцями" (від sud – "південь") і зауважує, що вони в той час, як закутані в шкіру представники білої раси ("гіпербореї") мешкали в лісах Арктиди, заселили всю Африку, володіли Аравією, заснували колонії на всьому побережжі Азії, де створили величезні культурні центри. Нащадки цієї "негроїдної" раси — кхонди, гонди, ораони, янаді, пенья, курумба та багато інших — відрізняються від решти мешканців Індостану низьким зростом, дуже темною шкірою, кучерявим волоссям, широкими носами, великими очима з чорною райдужною оболонкою та повними губами і великими зубами (т.зв. «індостанські австралоїди»). Зокрема, лінія круглих хатин африканського типу пересікає землі Центральної Індії із заходу на схід, де закінчується на Андаманських островах Бенгальської затоки, населеної пігмеями. Проте саме цей расовий тип австралоїдів, диференціювавшись на Близькому Сході, десь 35-30 тис. років, тому населяв всю територію Південної та Південно-Східної Азії та сухопутним мостом заселив Австралію, десь 10 тис. років тому досягли тихоокеанських районів Далекого Сходу і навіть проникли в Новий Світ. Власне австралоїди винаходять керамічний посуд, бумеранг, духову рушницю, відомий тепер індійський танець катакхалі. Вони виготовляли тонкі пластинки (довжиною від 1 до 3 см) з призматичних нуклеусів за допомогою віджимної техніки. Ці пластинки переоформляли у різні знаряддя геометричних форм (півмісяці, трикутники, трапеції) і використовували у якості вкладишів у складених знаряддях. Останні виготовляли винятково з крем’янистих порід (крем’янистий сланець, халцедон, агат), з кварцю і лідіту. Ареал їх поширення охоплює власне Східну та Північну Африку (вони з’являються щонайперше 40 тис. років тому в Кіренаїці) та Індостані, але в Австралії, заселеній мезолітичною людиною, вони не були відомі. Цікаво, що і на Індостані, і в Австралії шанують божество-дарителя води зі схожими іменами — Варуна і ВарРуна. Представники цього расового типу також населяли як південноєвропейський оріньякський шар, так і у мезоліті Передню Азію (зокрема, Палестину), де зазнали метисації з довгоголовими середземноморцями-«протохамітами» (додинастичний Єгипет бадарського періоду), прийшлими із закавказько-прикаспійського регіону, та створили оригінальну натуфійську культуру (Ваді-ен-Натуфе на північний захід від Ієрусалиму), датовану VI-IV тис. до н.е. Також на основі палеоантропологічного матеріалу, вчені зробили висновок, що населення Малайї V-IV тис. до н.е. належало до великої негроїдно-австралоїдної (екваторіальної) раси. Надалі воно було асимільоване аустроазіатами (мон-кхмери) та австронезійцями (малайо-полінезійці; за І. Дайєном (Dyen I.), єдина праавстронезійська мова існувала ІІІ тис. до н.е. в Західній Меланезії, на Новій Гвінеї, островах Бісмарка і Соломонових), в результаті чого виникли оригінальні цивілізації, відповідно, у першому випадку, семангів та сеноїв, а в другому — джакунів. Значна частина австралоїдів Індії була асимільована прийшлими як зі сходу австронезійцями (протомунда, протокхасі)-носіями "культури мідних скарбів та жовтої кераміки", так із Північного Пенджабу та Північного Белуджистану кочівниками-скотарями, предками дравідо-еламітів (археологічні пам’ятки їх прабатьківщини — Ваді-ет-Тахуне, Ієрихон і Мегіддо в Палестині, з 4700 р. до н.е.). Дравіди своїх попередників в Індії називали "лучниками" ("віклавар"), від чого походить назва "бхіли" (дравід. "біл" — "лук"), носії якої населяють Бхілвару, Мадхья-Прадеш, Гуджарат і Раджастхан. Їм споріднені інші австралоїдні етноси (кола, бадага, кхарва, малаян, наїка, дубла, гаміта, дханка та ін.). У ведичних текстах ці австралоїди, які перейняли саме індоарійську мову (з мунда-мовним субстратом), називаються "нішада" і визначаються як каста, що походить від шлюбу брахмана і шудріянки. Їм приписувалося займатися рибальством та кораблебудівництвом (що було відоме ще цивілізації Хараппи). Н. Гусєва наводить переказ із "Махабхарати" про царя нішадів Наля та його дружину Дамаянті, і цар вихваляється за правдивість, красу, великодушність, уміння воювати, героїзм та щедрість до брахманів і вміння шанувати ведичних богів, тобто за всі ті якості, які приписуються високородним арійським кшатріям. Проте за сюжетом цар Нала, який красотою рівний юним Ашвінам, через закляття перетворюється в карлика з короткими руками і тільки через певний час знову набуває попередній образ і повертає собі дружину (аналогічно до мотиву про сватання до Пенелопи). Ім’я Наля дослідниця співставляє з назвою однієї з бхільських патронімічних груп. Наявна легенда, за якою раджа Наль в 295 р. заснував царство Нарвар (або Найшадха) і був нащадком Лави (або Куші), сина легендарного Рами, який пішов на захід зі свого царства Кошала (на середньому Ганзі), а надалі нащадок Наля в 34-му коліні Дхола Рас заснував у 967 р. князівство Дхундхар (Джайпур) і вбив зрадника Міна (епонім споріднених бхілам мінів-"риба", з якими пов’язують ведичних матсья-"риба"). З цією історією пов’язують своє походження могутній рід раджпутів Кхушваха. Тамільські ж передання розповідають, що до приходу дравідів Тамілнад населяли бхіли та міна, які були відтиснені на північний захід, в теперішній Гуджарат та Раджастан. Нішади, за "Вішну-пураною" (І:13), походять від царя Вени, сина царя Анга, нащадка прабатька людства Ману Сваямбхуви. Загордившись, Вену відмовився приносити жертви богам, проголосивши себе втіленням всіх богів (пор. з титаноборчими мотивами). За це він був вбитий брахманами стеблинами трави куші (пор. з вбивством Бальдра омелою; або ж, за "Падма-пураною", розкаявся, за що Вішну дарував йому самотнсть подвижництва в віддаленій гірській обителі). Але через те що Вену був бездітним, з його тіла вирішили дістати синів (пор. з народженням від померлих батьків), для чого проштрикнули йому праве стегно (або плече; пор. з народженням з бедра Діоніса). Тоді з тіла Вени вийшов Нішада — людина з короткими руками і ногами, подібна на обпалену головешку, червоноока і чорноволоса, з широкими скулами та пласким носом. Від нього походять племена лісів та гір — нішади і тисячі млеччхів з гір Віндхья. Другим появився син, подібний на Індру, "сяючий як Агні", в панцирі, з мечем і луком, знаючий Веди і військову справу. Його назвали Прітху ("широкий") і він став першим царем на землі, скрізь поширюючи знання Вед. Від божественної матері-корови Вірадж (Іраваті) він отримав зерно і вміння обробляти землю, яка стала на його честь називатися Прітхіві. У вішнуїзмі Прітху вважається 22-ою аватарою Вішну. Вище ми вже розглядали паралель ототожнення пуранічного Прітху з грецьким міфологічним Діонісом, народженим з боку і першим завойовником Індії. З цим ведичним переданням про народження Прітху і Нішади перегукується генеалогічна легенда раджпутів про те, що на святій горі Абу боги Індра та Брахма створили та оживили прабатьків династії Прамар і Соланкі, а Рудра (Шіва, з епітетом "Натх"-"Володар") — темного карлика з луком, якому боги виділили функцію дварапали (охоронця дверей) у храмах, де його зображають у вигляді кам’яної скульптури. Тобто Рудра (Шіва) пов’язується з бхілами, в той час як за іншими індуїстськими текстами чоловіком і володарем матері-корови (Прішні) є саме Рудра, від якого вона народила могутніх воїнів-марутів (в "Рамаяні" в марутів перетворюються 49 шматків тіла ненародженого асура-сина Діті, яке розбив блискавкою Індра, що зближує з сюжетом про народження синів з тіла Вену). Крім того, мотив народження Прітхі з правої сторони (стегна, плеча, руки) Вену напрошує на паралель з близькосхідним "сином правої (південної) сторони" — Веніаміном., останнім сином Іакова і Рахілі, яка помирає під час пологів саме на місці майбутнього Віфлієму і якого викормлюють молоком Валли (матері Дана і Неффаліма). Плем’я Веніаміна відзначалося особливою войовничістю, давало ізраїльському війську особливо вдатних стрільців з лука (1 Парал. 7-8), а їх воїн Саул став першим царем Ізраїля. Безпосередній брат Веніаміна (тобто теж син Іакова і Рахілі, але народжений в Месопотамії) — Йосиф Прекрасний, який з часом став правителем чужорідного народу (єгиптян) і родоначальником двох колін — Єфрема і Манассії (пор. з бхілами та мінами). Отже, в певних традиціях бачимо однаковий мотив народження "з правої сторони" двох синів, один з яких є красивим і воїном, а другий — стрільцем з лука (мисливцем) та некрасивим. Перший стає царем (або повноправним володарем) і поширювачем певних релігійних приписів, а другий — охоронцем. Саме з мотивом Прітху і священної корови-землі пов’язується мотив повторного народження і переосвячення — як самої землі, поганьбленої беззаконням Вену, так і переродження в образі корови Прішні Деваки, дружини Васудеви і матері Крішни). Як зауважує О. Мень, доктрина реінкарнації душі, яка сповідується тільки релігіями Індії і якої, проте, не знали світлошкірі ведичні арії, була запозичена індоаріями та дравідами у доарійського і додравідського населення, з яким "етнічно споріднені" (sic!) австралійці, в яких дана доктрина сильно розвинена і є всезагальною, в той час як невідома у "аналогічно примітивних" полінезійців, веддів, бушменів, пігмеїв Африки. Проте ідея "колообігу душ" ("гілгул") присутня, як якесь прадавнє одкровення, в іудаїстичній доктрині Іцхака бен Шломо Лурії, вона виступає як всезагальний закон всесвіту, "переселення душ" — це спосіб надати душі можливість продовжити працю самовизволення людини з "вигнання в історію" ("галут"). Щодо генеалогічного міфу про походження першого царя Прітхі та стража-лучника Нішади, то у випадку з Прітхі мова йде аж ніяк не про пізніших індоєвропейців (праіндоаріїв), яких представляє воїн Баларама, брат "чорного" бога Крішни (символізуючого доарійське населення), а про їх попередників — прадравідів. Расовий тип прадравідів зберегли лише високі світлошкірі, з прямими носами, тонкими губами, прямим волоссям, подовженою формою ока, забарвлення райдужної оболонки очей — світлокаре або зеленувате, довгоголові («доліхоцефали») європеоїди-середземноморці тода (знамените плем’я з Нілгірі — Блакитних гір Індостану, які розташовані на стику трьох штатів — Керала, Тамілнад і Майсур) і курги, а також керальська кастова група найярів. На самому початку дослідження «середземноморського» антропологічного типу протоіндського населення його носіїв вважали «ієрогліфічними хеттами-кушитами»-індоєвропейцями групи kentum, що вторгнулися в ІІІ тис. до н.е. в північно-західну Індію, але тепер наукові дослідження значно архаїзують представників цієї раси в Індостані. Дравіди — творці могутньої протописемної цивілізації Мохенджо-Даро і Хараппи (країна Мелухха; Мелаха шумерських джерел; перша пол. ІІІ тис. до н.е.), носії поетичної мови, яку перейняли як «мову бога Шіви» всі без винятку австралоїди Індії (щоправда, в Центральній Індії відома мова нахалі, котра не виявляє жодних генетичних зв’язків з відомими мовними сім’ями, а як відомо, австралійські мови аналогічно генетично не споріднені навіть між собою), внаслідок чого стали «дравідомовними» (на думку К. Ренфрю, щось аналогічне трапилося в IV тис. до н.е. в Північному Причорномор’ї, тобто в Україні, коли місцеве халколітичне населення, що, за С.А. Старостіним, належало до носіїв діалекту протопівнічнокавказької мови, під впливом нового типу економіки — пасторалізму (скотарства) — прийняло праіндоєвропейську мову прибульців із Східних Балкан). Але самі жерці дравідів-тода використовують таємничу, священну ритуальну мову "кворшам" чи "кворжам". У тода і шумерів боги Сонця і Місяця мають однакові імена — Уту і Сін, а прабатьківщина тода — це "сім королівств", які можна відвідати на кораблях. Також у "Рігведі" зустрічається слово kaparda "косичні" (kapardin — "маючий закручене волосся", епітет Шіви), яке вважається дравідійським. Воно схоже з кавказьким етнонімом "кабарда", і, як довів К. Звелебіл, предки дравідів мешкали певний час посусідству у районах Північного Ірану. Багато дравідійських племен у самоназвах називають себе "жителями гір". Аналогічне явище трапилося в результаті зустрічі "середземноморців" із негроїдами в Африці, внаслідок чого виникли дві раси європеоїдів-меланхроїв: високий зріст, темна шкіра, вузьке обличчя, кучеряве волосся, тонкі губи (для нубійців-кушитів характерна виражена атлетоїдна доліхоморфність, тобто виражена витягненість пропорцій, в той час як у масаїв-негроїдів — доліхоморфна астеноїдність, а вплив жіночих гормонів на нубійське тіло призводить не до накопичення жирової клітковини, а набуття певної "каучуковості" фігури — клітковина рівномірно розподіляється в бедрах, паху і животі, в результаті чого дівчата-нубійки вражають своєю красою — високим струнким ростом і маленькими задами). Це — ефіопи, сомалійці та суданські племена. Хоча їх мови й належать до афраазійської (семіто-хамітської) мовної сім'ї, та перейняли їх вони лише три тисячоліття тому, коли відбулося велике переселення жителів субтропічної Аравії у східну екваторіальну Африку. У мовах ефіопів та сомалійців де-не-де зберігся найдревніші субстратні прояви мови, на якій відпочатку спілкувалися європеоїди з темною шкірою. Та й у Єгипті залишили свої сліди "середземноморці". Їх тут, у порівнянні з тубільцями, антропологи називають new race. Вони — високі на зріст, з білою шкірою, гладким, ледь кучерявим, волоссям, з прямим чи горбатим носом, з глибоким розрізом миндалевидних очей, з овальним обличчям, видовженим гостроконечним підборіддям і одягали вони конічний головний убір. Сліди цієї раси відкриті в Абу-Роаш, Каваміль, Абідосі, Ель-Амра, Балласі, Тух, Ієраконполісі, Сільсіле. Геродот наводить передання про них, як про "богів, які жили поруч із людьми, і один з них був наймогутнішим. Останнім з цих царів був Ор (Гор, — О.Г.), син Осіріса, якого елліни звуть Аполлоном. Скинувши Тіфона (Сета, спочатку персоніфікував Гіади, групу зірок у сузір'ї Тільця, — О.Г.), він став дійсним царем-богом у Єгипті. А Осіріс — по-еллінськи Діоніс" (Геродот, "Історія", ІІ, 144). Від Осіріса до історичного фараона Амасіса в часі — 15 000 років. "І це, як стверджують єгиптяни, вони знають точно, бо завжди вираховують і записують роки. Навпаки, від (грецького, — О.Г.) Діоніса, якого вважають сином Семели, дочки Кадма, до нашого часу минуло взагалі 1 600 років" (Геродот, "Історія", ІІ, 145). Також Манефон (IV ст. до н.е.) стверджував, що єгипетський жрець написав історію Єгипту, починаючи, якщо осучаснити, від 30 627 р. до н.е. Візантійський історик Скелліус настоював на тому, що записи "Стародавніх хронік" велися єгипетськими жерцями протягом 36 525 років. А Діоген Лаертський (ІІІ ст. хр.е.) стверджував, що єгипетські жерці зберігають записи, які сягають у минуле на 48 863 роки до Александра Македонського. Ми наважуємося ствердити можливість існування таких записів. Адже у нижньому та середньому палеоліті долина Нілу через фізично-географічні умови була майже безлюдною. Так, перші стоянки людини з'явилися тут у верхньому палеоліті, але тільки у Верхньому Єгипті, а в епоху мезоліту і раннього неоліту Єгипет був лишень периферією ранньонеолітичної культури північних та центральних районів Судану в області злиття Білого і Голубого Нілу, як і наступний т.зв. "хартумський мезоліт/неоліт" (друга пол. ІХ-VII тис. до н.е.). Окрім того, основна маса намулових відкладень, що сформувала родючі аллювіальні грунти Єгипту, накопичуватися в долині Нілу почала тільки з VI тис. до н.е., коли й розпочався занепад палеоліту в Єгипті і перехід до землеробства, що, власне, й спонукав вести господарчо-календарні записи, прив’язуючи їх до сакральних обставин (але не до ірригаційного господарства, якого навіть у ранньодинастичний період не було). Про це ж можна говорити й з приводу культів, беручих початок у ряді районів Західної Африки: бог-баран Амон єгиптян походить від бога грому Шанго у мандінго і йоруба, що зображався з баранячою головою. Щоправда, можливе запозичення й навпаки, але вже давно визнається певними групами науковців, що коріння фараонівської цивілізації спільні з нуерами Судану і виявляють типологічну близькість з обрядовістю як племені ахілпа пустелі Арунта в Австралії, так і ведичною традицією. Та й у грецькій міфології наявне свідчення про цю "середземноморську расу". Це — титани, божества старшого покоління, діти Урана і Геї, які під керівництвом Япета повстали проти олімпійських богів ("нордичної раси") і були скинуті у Тартар. Єдиний титан, який був помилуваний, це — бог сонця Геліос. Саме ім'ям Татенен (t'-tnn — "піднята земля") і називався перший бог Єгипту, якого пізніше ототожнили з богом ремесла Пта (Птахом) і буквальною паралеллю йому є ханаанський tannin "дракон". На Заході граціальні доліхокефальні середземноморці-прадравіди дійшли до Іберійського півострова, де в ІІІ тис. до н.е. заснували гніздові землеробські поселення на півдні та південному сході півострова. Вони сусідили з носіями шліфованої індустрії, для котрої були характерні особливі мікролітичні наконечники стріл і, зрештою, змішалися з ними, продовжуючи асиміляцію тубільного мезолітичного населення, близького до негроїдів (afer taganus). Зрештою постала "альмерійська археологічна культура", в якій расово домінували середземноморці (поряд з "арменоїдною динарською"), споріднені з тими представниками, які заснували неолітичні єгипетську (Мерінде, Фаюм) та анатолійську (Алішар, Мерсін) цивілізації, так і периферійні культури: шассейську (Франція), лагоцца (на півночі Італії), карталоїдну (Швейцарія), міхельсбергську (на Рейні), вайндмілл-хіллську (Британські острови) та інші. Проте вже через тисячоліття на Іберійський півострів проникають праіндоєвропейські етноси, в яких вбачають споріднених іллірійцям лігурів та амбронів, які, асимілювавши попередників, власне й створили іберійську середземноморську цивілізацію. Представники "середземноморської" раси досягали й самої Австралії. Тут їх називали вонджини, які прийшли "з моря" з північного заходу. Їм приписують будівництво мегалітів, які мають, безперечно, солярне призначення. Такі ж мегаліти досліджував Т. Хейєрдал і на островах Меланезії. Також існують гіпотези, за якими в часі максимального пониження рівня світового океану південна частина Австралії з’єднувалася з крайнім півднем американського континенту, а отже, "середземноморці" досягали Вогняної Землі та передгір’їв Анд. Про зв’язок Тасманії та Вогняної Землі свідчать т.зв. "тасманійські" артефакти і характерні сліди кремації (3500 р. до н.е.). Поява самих дравідів на Євразійському континенті доволі цікава. За легендою, дравіди прибули на Індостан з півдня, з боку океану, з континенту, який деякі дослідники, виходячи з того, що деякі ділянки дна Індійського океану мають не океанічну, а материкову природу, розташовують в якості "мікроконтинентів"-архіпелагів між Цейлоном, Мадагаскаром, Сейшелами, Мальдівами та Антарктидою. Творці архаїчної цивілізації в Індії Мохенджо-Даро, дравідомовні таміли зберегли міф про те, що їхні предки в "епоху Ужі" переселилися з перебуваючого на південь від Індостану, в Індійському океані, величезного материка Тамалахам (Тамілілам). Не без підстав, його залишком вважають острів Цейлон (індуси його називають Шрі Ланка, а дравіди - Навалам), який разом із більш обширною частиною суші, названою вченими Лемурією (до неї входили Мадагаскар, Сейшели, Іранський, Афганський та Тібетський осколки Гондвани) "підчепив" Індостанський субконтинент і відірвав від Антарктиди. Ведичні легенди аріїв розповідають, що первинно островом Ланкою та океаном Сагара володів бог Кубера Вайшравана, тобто син мудреця Вішраваса (сина ріші Пуластьї), та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні. Він був зроблений за благочестя богом підземних багатств та колісниці Пушпаки, здатної літати у повітрі. Його зведеним братом був ракшас Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з Ланки. Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю Алаку, побудовану божественним будівничим Вішвакарманом. Кубері належить чарівний сад Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру, його слуга Манібхадра — бог торгівлі, його дружина — чарівна Ріддхі, принцип процвітання, його друг — бог Шіва, який навчив його таємниці Тантри та йоги. Його свита — це якші, кіннари та гухьяки, його народ — "ітараджана" — "інші люди" (або "пуньяджана" - "чисті люди"), що змушує згадати "антиподів" — за грецькою міфологією, жителів Південного материка. Про похований в океані міфічний острів Потала ("Причал кораблів") розповідають індуїстські та буддиські тексти. Палац далай-лами у Лхасі наділяється епітетом "Друга Потала" ("Дунзін нійбо"), бо він вважається втіленням володаря острова Потала Авалокітешвари. Шостий панчен лама Лобсан Балдан Еше (в ХVІІ ст.) писав: "Відпливаючи на кораблі від згрупування Рамешварі (південь Індостану) у південному напрямку, рухаємося до двіпи (острову) Сінгала (Цейлон), потім прибуваємо у землю Сінгала. Звідти корабельним шляхом у південному напрямку досягаємо гори Потали". Знає про південний континент епос західних "арійців" - легендарна Едда: на півдні лежить чарівна країна світла і вогню Муспелльсхейм, якому протистоїть неосвоєна північна земля туманів — Ніфльхейм. Між ними — першостворений океан Гінуннгагап. З боротьби "вогню і льоду" народжується "сучасна епоха богів асів" (додавання до горизонтальної площини "Ніфльхейм-Муспелльсхейм" ще й вертикальної — з світами Верхнім, Нижнім та Мідгардом, "огороженою серединою", житлом людей), майбутнє якої — апокаліптичний Рагнарьок - "Сутінки богів" (аналог індуїстської "Каліюги"). Знаменно, що сучасність сприймається Еддою як "велетенська зима" Фімбульветер. Є підстави у ряді дослідників вважати, що під континентом мається на увазі Антарктида, західна частина якої, що омивається Атлантичним океаном і являє собою архіпелаг, до обледеніння, себто за 13 000 років до н.е., населена людьми. За оцінками вчених, зледеніння континенту, що почалося 35 млн. років тому зі східної масивної частини її суходолу, завершилося на 4 000 рік до н.е., коли льодовик назажди наповз на останні метри суходолу. З десяток років тому було здійснено буріння свердловини в крижаному панцирі Антарктиди і на глибині майже півтора кілометра було виявлено сліди вулканічного попелу — результат місцевої вулканічної діяльності. Проте найцікавишою є дата, до якої відносять цей попіл — від 8-го до 12-го тисячоліття до н.е.. Вважається, що збереглися свідчення того, що люди колись бачили бодай частину ще вільної від криги Антарктиди. Перш за все мається на увазі відомий феномен географічних карт Пірі Рейса (1513 р.). на яких зображено Антарктиду з вільною від криги теперішньою Землею королеви Мод. Саме графічними та текстовими джерелами володів турецький мореплавець Пірі Рейс, який, звісно, мав доступ до архівів ще імператорів Візантії, котрі перейшли до султанської бібліотеки. На полях його мапи є позначки і в них повідомляється, що використовувані ним джерела належать до ІV століття до н.е. та до ще раніших періодів. Відомий геораф ХІХ ст. П.Ф. Горсей, вивчаючи стародавні карти, прийшов до висновку, що, наприклад, карти Ератосфена (276 - 194 рр. до н.е.), точніше, їх копії, містять помилки, в котрих була певна система. Помилки ці говорять про те, що карти самого Ератосфена походили із більш давніших оригіналів, центр проекції котрих випадав на Вавилон або фінікійський Тір. Але головне інше: виходячи з астрономічних спостережень, котрі лягли в основу складання цих карт, він вирахував дату їх створення - 3666 рік до н.е. Дослідження показали, що всі, навіть найбільш ранні карти — прообрази, зазначені Пірі Рейсом, грунтуються на ще старіших документах. Виходило, що невідомий картограф провів зйомку місцевості в Антарктиді, потім використав одержані дані для складання мапи. Й здійснив він це за 4 000 років до н.е.! На той час ще була змога побачити вільне від криги узбережжя. Але на древніх картах зображали не лише Антарктиду, але й її "посестер", що колись із нею утворювали єдиний материк Гондвану. Так, Австралія, котра була відкрита в ХVІ ст., значиться на більш ранній карті, датованій 1510 роком. Турецька карта Хаджі Ахмеда 1559 р. (копія невідомого нам оригіналу) дає обриси та берегову лінію Північної та Південної Америк, на два століття випереджаючи свідчення першовідкривачів. Також турецька карта, що датована 1559 роком (копія більш ранньої, як зазначено на ній), відтворює з разючою точністю Тихоокеанське побережжя Північної Америки та Аляску. І на цій карті нема Берінгової протоки. Між Сибіром та Аляскою — сухопутний міст, який, як стверджують геологи, існував в часі Вісконсінського зледеніння (початок 70 тис. років тому) зник 30 000 років тому (Фармдейльська стадія), в епоху палеоліту. Також на карті Птолемея нанесені білі зони. Згідно із сучасною наукою контури цих зон накладаються на області поширення залишків останнього льодовика, що датуються як 10 000 років тому. Пергамський представник школи граматиків Кратес Міллоський (пом. в 145 р. до н.е.), який наполягавна тому, що Земля має форму кулі, збудував модель планети (три метри в діаметрі) і наніс на неї всі ріки, моря, гори та міста, звіряючись із давніми манускриптами. Він, зокрема, зобразив чотири континенти, розділені двома великими океанами — з півночі на південь і зі сходу на захід. Обидва перетиналися за Геракловими Стовпами (Гібралтаром). Крім Кельтики, Іберії, Греції, Малої Азії, Єгипту, Лівії, Індої (Індії), Скіфії тощо на його карті материки "Періеція" (на місці Північної Америки), "Антиподія" (Південна Америка), "Антеція" (Австралія)... Через 300 років після Кратеса географ Клавдій Птолемей помістив "Терра Інкогніта Аустраліс", означивши її пунктиром від південного виступу Африки у східному напрямку до "Золотого Херсонесу", півострова Малакка, і замкнув Індійський океан у внутрішнє Південне море, аналогічно до Середземного, і це зображення протрималося на світових картах аж до ХІХ ст. Відомості про Антарктиду, отримані через мапу Пірі Рейса, не самотні. Їх повідомляють також картографи Оронтеус Фініус, Герард, Меркатор, Філіп Буаше. Вони, як і Пірі Рейс, користалися під час складання своїх карт старезними джерелами. На їхні мапи нанесено те, чого вони не могли побачити на власні очі. А могли лише скопіювати, перемалювати в своїх поінформованих попередників. Так, на мапі в Оронтеуса Фініуса, складеній 1532 року, вільні від криги береги Антарктиди займають ще більшу площу, ніж у Пірі Рейса. Це, опріч Землі Королеви Мод, ще й Земля Ендбері, Земля Вілкса, Земля Вікторії, Земля Мері Берд. Результати сейсмічної розвідки знову вказали на подібність обрису місцевості під кригою та місцевості на мапі. До того ж, дослідники зробили свердловини на дні моря Росса (Земля Вікторії). Зі свердловин було взято проби відкладень. За допомогою радіовуглецевого аналізу визначено їх вік. Науковці дійшли висновку, що джерелом цих відкладень були антарктичні річки. Колись річки, саме ті, що зображені на мапі, насправді вливалися в море Росса — там, де в наш час у нього сповзають льодовики Скотта й Бредмора. Меркатор, якого вважали найславетнішим картографом ХVІ століття, склав кілька мап Антарктиди. Невідкритий на той час материк зображений ним у найменших подробицях. Мис Дарт і мис Герлахера на Землі Мері Берд, Берег Принца Гаральда, острів Падда в затоці Лютцова-Хольма та багато іншого в нього навіть впізнаваніше, ніж на карті Оронтеуса Фініуса. Особливо зацікавлюють мапи Буаше, який жив у ХVІІІ сторіччі. Він, напевно, користувався ще давнішими джерелами. На його карті 1737 року Антарктида цілковито вільна від крижаного покриву. Вона має вигляд архіпелагу, розділеного протокою. Таке зображення тривалий час видавалося фантастичним. Проте 1958 року сейсмографічні дослідження підтвердили відтворене на мапі. Антарктида виявилася не суцільним материком. Під крижаним панцирем ховається архіпелаг, розділений протокою на дві частини. Вивчення мап дає підстави припустити, що картографічні джерела Пірі Рейса й Меркатора могли бути створені в добу, близьку до 4 000 р. до н.е. Джерело, використане Оронтеусом Фініусом, було складене ще раніше, коли льодовик покривав лише центр Антарктиди. Й, нарешті, джерела, послуговуючись якими, виготовив свої мапи Буаше, мають бути ще давнішими. Їх могли скласти, коли обледеніння ще не було. Тобто за 13 000 років до н.е. B ? ? E E & & v I ? ? @) і найбільш відомі вільні від льоду області - "Оаза Мак-Мьордо" та "Область Сухих Долин", розташовані біля станцій Нової Зеландії та США. Топографія цих вільних від льоду долин одна з найкрасивіших на Землі. Оаза Мак-Мьордо складається з трьох глибоких, вільних від льоду долин, котрі колись теж були покриті льодовиками. Кожна долина має довжину майже 100 км і ширину від 2 до 5 км. Дно долин покрите моренами, залишеними льодовиками, піщаними дюнами або оголеними скелями. Тут і там на дні долин розташовані озера, що замерзають на більшу половину року, крім короткого періоду літа, над долинами підіймаються гострі піки висотою 2000 - 3000 м. Більша частина їх вільна від льоду. З високо розташованих долин між цими піками течуть схилами невеликі льодовики. В окремих місцях вони рухаються самим дном долин. Колір скель складає відтінки коричневого - від світло-коричневого, довго перебуваючого на повітрі граніту, до темно-червоного підданого впливові погоди базальту. Окремі камені мають відтінки сірого. Ці кольори контрастують з білим кольором льодовиків та яскраво-блакитним небом. Через те, що тут нема рослинності, то відсутній зелений колір. Аналогічні області вільної землі в берегових районах знайдено в оазі Бангера біля станції Мирний. Тут більш рельєф заповнений височинами. Часто зустрічаються маленькі озера. Грунт Антарктиди сприятливий навіть для вирощування врожаїв. Він родючий та містить резерви невивітрених і частково вивітрених мінералів, що підвищують родючість. Експерименти показали, що грунт Антарктиди, перенесений у нормальні температурні умови, придатний для проростання рослин. Навіть вирощуються такі рослини, як салат і редис. Можна припускати, що до обледеніння, себто за 13 000 років до н.е., Західна частина Антарктиди, що омивається Атлантичним океаном і являє собою архіпелаг, була населена людьми. Це була високорозвинена цивілізація, що існувала, допоки остання смужечка суходолу не вкрилася кригою. Начебто той грандіозний процес, що названий "неолітичною революцією" та охопив у Х-VІ тис. до н.е. величезні простори Старого Світу, у цій південній цивілізації міг піти більш швидкими темпами, ніж де-інде, — і тут раніше, ніж будь-де, відбувся скачок від віку каменя до віку металу. Представники цієї цивілізації протодравідів-"середземноморців" володіли розвинутою технікою мореплавства, що дало можливість освоїти величезні простори від Африки до Азії та Австралії, відомий дослідник Тур Хейєрдал навів факти, які можуть реально підтверджувати гіпотезу переміщення протодравідів за допомогою човнів-"дхоні" (із загнутим носом та квадратним парусом): "... Америка ближча до Індії, якщо плисти на Захід, через Атлантичний океан. До того ж на цьому шляху мореплавцю сприяють стихії.... Зимою попутний північно-східний мусон сприяв плаванню від Мальдівів до південного закінчення Африки, за котрим відкривається Атлантика. В будь-яку пору року Південна Пасатна течія і південно-східні вітри могли донести мальдівських мореплавців до Мексиканської затоки - цього магніта, що притягає будь-які предмети, що опинилися на воді біля африканських берегів...". Власне таким шляхом потрапив бавовник Старого Світу, який культивували виключно в південно-індійському регіоні, особливо на Мальдівах (в той час як ні єгиптяни, ні фінікійці, ні месопотамці не знали бавовника), який був схрещений з диким непрядильним бавовником Нового Світу, внаслідок чого американські цивілізації Мексики та Перу отримали гібрид з чудовим прядильним волокном. Особливою характерною ознакою цих мореплавців (білих з коричневим волоссям, яких мальдівці називають "редіни") був культ "довговухості" - розтягування мочки вуха за допомогою дисків, і що саме від них цей культ перейняли як ольмеки та інки, так і на о. Пасхи (але його не знають на решті тихоокеанських островів!) і в протоіндській цивілізації (зокрема, на зображеннях мореплавців з Лотхали, головного порту Мохенджо-Даро у Камбейській затоці). Також особливою ознакою був специфічний календар, в якому рік складався з ... 27 місяців, плюс ще один місяць у кожному одинадцятому році. На основі первісного "письма малюнків" (піктографії) "середземноморців" стало складатися протописьмо, що пізніше лягло в основу протошумерського, протоіндійського та протоеламського — найдревніших на Землі. Але, як відомо, письмо носило сакральний характер і для ментальності архаїчних етносів намальований знак був невіддільний від його звучання. Тому якщо і використовувалися чужі писемні знаки для позначення слів чи звуків своєї власної мови, проте ретельно зберігалося первинне (премордіальне) їх звучання (що вже сприймалося як "ім'я" знака), для чого укладалися і спеціальні словники. Саме завдяки таких словників - білінгв дійшла до нас шумерська мова, писемність якої використовували семітомовні ассірійці, вавилоняни, індоєвропейські хетти, урартійці та хуррити і безліч інших племен. "... В архаїчному шумерському письмі, - пише дослідниця Є. Антонова, - знак у вигляді вписаних овалів з виростаючою із зовнішнього рослиною мав значення TU, TUD - народжувати, творити. У шумерському класичному написанні він виглядав як два вписаних трикутника (DU), з рослиною на вершині. Трикутник з косою штриховкою і штрихами на бокових гранях означав осінній місяць тішрі. а у старовавилонській читався tamu - покривати, закривати і napharu - всеспільність. Поєднання цих двох знаків означало "виходити", "походити". Характерно, що заштрихований овал архаїчного шумерського письма у класичному представляє як ромб і навіть трикутник зі значенням КІ - земля, грунт, низ, місце, потойбіччя. Квадрат із перекресленими сторонами (тобто який складається з трикутників) має значення BARAG, BARA, BAR - божественний трон, святилище, а також весняний місяць нісан - перший місяць року". Іноді мова письма сприймалася як "мова богів", мова для сакрального вжитку (явище це поширене аж до арктичних палеоазійських народів), або "мова чоловіків" або "мова жінок", на якій навіть існує спеціальна література. Як правило, існують міфи про те, що герої привносять для нових речей слова з "мови богів" (аж до слова "Грааль" включно), тобто субстратна лексика проявляється щонайперше через систему культурних термінів різних семантичних груп та різних сфер уживання (отже, має надійну позамовну інтерпретацію в археолгічних пам'ятках певних культур). Не оминули це і предки трипільських племен, що населяли сучасну Україну і мову котрих вважають приналежною до до-індоєвропейського субстрату (циркуммедетиранської лінгвістичної зони Старої Європи, за М. Гімбутас). Саме для цієї прамови (оскільки фонологічна система мови формується в найраніший період її існування) характерні рівномірне чергування голосних та приголосних і "закон відкритого складу" (аналогічний діє у японській мові), що відрізняє досі його прямих нащадків слов'ян від найближчих балтійських та інших індоєвропейських мов (щоправда, збереження його тільки у східних слов'ян свідчить про редукцію відкритого складу, а отже, він міг бути характерним і для тих мов, де він зараз не спостерігається; про це свідчить прагрецька доалфавітна писемність Кріту - так зване "лінійне письмо Б"). Власне британський лінгвіст та літератор Дж.Р.Р. Толкієн, виходячи з того, що населення Старої Європи було до-індоєвропейским, спробував відновити (вичистити з мови пізніших прибульців - індоєвропейців) цю премордіальну мову Європи, яка отримала назву "квенья". Як зазначає сам дослідник, індоєвропейська цивілізація марно намагалася стерти з пам'яті народу-носія його "таємну первісну культуру". Певний час духовно-ідеологічним авторитетом для скотарської "прадравідської" єдності (до появи в Індостані кінних аріїв), що в дусі загальноєвразійської традиції присутності одного етносу в "наметах" іншого (див.: Буття, ІХ, 26, 27), були представники зовсім іншої расової групи — творці шаманізму як такого (де перше місце займають обранці, ті, хто намагається прокласти шлях до надлюдських сил, тобто "о-сущнити божественне", "звести небеса на землю", "збудувати Вавилонську вежу"): "... Збережені з давніх часів фігурки, вирізані кет(т)ами, дивно нагадують фігурки, знайдені під час розкопок у Мохенджо-Даро. Можливо, кет(т)и є останніми нащадками жителів Мохенджо-Даро і Хараппи, в прадавні часи витіснені з рідних місць і які здійснили величезний шлях від Індії до берегів Єнісею? Адже деякі дослідники знаходять кет(т)ські слова у назвах географічних об’єктів не тільки Південного Сибіру, але і в Тібеті... Про можливу спорідненість культури кет(т)ів і культури Мохенджо-Даро говорили у своїй доповіді на VII Міжнародному конгресі антропологів та етнографів (Москва, 1964) ... лінгвісти В. Іванов і В. Топоров... У 1963 році в американському журналі "Амерікен антиквіті" з’явилася стаття, де доводилася спорідненість прадавньої індійської цивілізації ... і таємничої культури, створеної жителями Центральної Америки, сапотеками, які побудували величні храми і палаци Монте-Альбана (біля міста Оахака, в Мексиці). І коло, таким чином, замкнулося...". Будучи відтиснені на північ, скотарсько-землеробські предки кеттів ("денг"-"люди") потрапили у несприятливі ландшафтно-кліматичні обставини, внаслідок чого недостатність адаптаційного резерву сильно підірвала їх економічні устої і змусила перейти до незвичного мисливсько-рибальського побуту, що сприяло їх асиміляції аборигенами (протоєнісейцями). Проте саме їм в районі Саян належить заслуга винайдення одомашнення оленя в Євразії, а в наступну епоху вони славилися своєю ковальською майстерністю, що особливо виокремлювало їх серед населення Єнісейської Півночі. Для кеттів, порівняно з довколишніми патріархальними суспільствами самоїдів, характерна була матрилокальність і особлива роль брата та сестри матері (вони називаються "кой") у вихованні героїв міфів. Поклонялися кетти Великій Матері Кайгус (аналог Артеміди), Діві-Сонцю (Хун) та Воїну-Місяцю (Хипь). Кетти знову утворили симбіоз, аналогічний тому, в якому вони перебували в Індостані. На даний момент співучасниками були прибулі (в часі — після кеттів) зі Східної Європи ностратичні спільні предки уральської мовної сім'ї (фінно-угро-самоїдів) — носіїв неолітичної кельтимінарської культури Приаралля (IV-III тис. до н.е.), за В. Чернецовим, котрі вже мали досвід освоєння тайги та асиміляції місцевого палеоазіатського монголоїдного населення (внаслідок чого і змогла сформуватися власне фінно-самодійська гілка уральців). Одночасно з відходом кеттів з Індостану на північ туди ж просувалися з Іранського нагір'я споріднені їм расово мігруючі мисливці та збирачі пізнього палеоліту Центрально-Західної Євразії, чий шлях через дюктайську культуру (Сх. Сибір, 10-11 тис. рр. тому) закінчився в V тис. до н.е. на Великих рівнинах Північної Америки (серед них — атапаски, представники мовної сім'ї на-дене, виявляючої безпосердню спорідненість з угро-фінськими та тюркськими мовами, тобто алтайсько-уральською гілкою ностратичної єдності; також деякі дослідники відносять до нащадків дюктайців і чукців, які входять у чукотсько-алеутську мовну сім’ю, виявляючу певну спорідненість з мовами ностратичної єдності). Власне це пояснює тотожність елементів міфологічних уявлень представників Старого і Нового Світу, що досі викликають головний біль у легіонах дослідників. "На-дене" були представниками вже другої могутньої хвилі переселенців з Євразії в Америку, в той час як перша хвиля відбулася в 34-38 тис. рр. до н.е., коли, як вважається, на території Берінгії (суходолу між Євразією та Америкою) існувала розвинена палеолітична цивілізація, представники якої внаслідок відносного потепління між двома останніми льодовиковими агресіями (у Північних Кордильєрах через долину ріки Юкон вода пробила в льодовиковому панцирі невелику щілину) прорвалися в кількості приблизно 400 чоловік на простори Північної Америки (стоянки т.зв. "юконської людини" в Олд-Кроу та на р. Поркьюпайн, 22-34 тис. років тому) і стали засновниками раси сучасних америнідів (людей зі світло-коричневою шкірою, великими, з горбинкою носами, чорним прямим та жорстким волоссям, зі слабо розвиненим епікантусом, носії крові групи І або ІІ). Однак факт тривалої ізоляції першої хвилі переселенців від решти Євразії не призвів до втрати загальноєвразійського міфологічно-культурного спадку, а навпаки, плекав і законсервував його в більш архаїчній формі, про що свідчать вже разючі співпадіння в спадках нащадків цієї першої хвилі в Південній Америці. Це мисливське населення Америки наступні землеробські племена ("маїсові люди") визначали як "велетні", і в расово-культурному стосунку воно було споріднене з мисливськими племенами Старого Світу від теперішньої Франції до Берингії і які теж називалися цивілізованішими (аграрними) наступниками як "велетні, силачі". Як вважає Т. Гончарова, самоназву цього конгломерату, релікти якого довгий час замешкали на Кавказі, зберегла вірменська мова як "ска" ("велетні"), і вона тотожна форманту "ска", який присутній в архаїчних топонімах та гідронімах Америки (Аляска, Небраска, Табаско, Куско тощо). За легендами юто-ацтекських племен, первісні велетні (кінаме) звели пишне місто Теотіуакан на тому місці, де "для створення світла" принесли себе у жертву боги Нанауацин та Текуксістекатль ("Володар мушель") і перетворилися на Сонце і Місяць, а за ними — і всі інші боги. І тому для підтримання першоствореного вогню необхідні регулярні людські жертвопринесення. Також болівійський археолог А. Познанскі на основі орієнтації архаїчних ритуальних споруд на небесний зодіак довів, що культові місця столиці болівійської цивілізації Тіауанако датуються 17 тис. років тому. Начебто, зведене Тіауанако як "Вічне місто" (Віньаймарка) "блідолицими" попередниками народу аймара на цій території. Також творінням цих велетнів-"ска" був т.зв. "Великий зміїний курган" в штаті Огайо, величезний звивистий насип, зображаючий Бога-Творця у вигляді змія, який тримає у пащі "Світове яйце", зародок майбутнього Всесвіту. На самому ж Близькому Сході прадравіди, які свого часу заснували Салем (майбутній Ієрусалим), були витіснені або асимільовані прийшлими із заходу Прикаспійської низини (Талиш, на південь від міста Ленкоран) прасемітами-сонцепоклонниками з їх культом принесення в жертву дітей духам цегляних будівель, зі спорудженнями мегалітів, дольменів та похованнями померлих сидячими навпочіпки, зверненими обличчям на схід, внаслідок чого постала енеолітична культура Телелат-Гасуль на півночі Мертвого моря та в Заіорданні (сучасна халафській, урукській та джемдет-насрській культурам Месопотамії). В районі Пригімалаїв, як вважають І.І. Пейрос, С.А. Старостін та С.Е. Яхонтов, протодравідо-еламіти виявилися власне в безпосередньому контакті з прототібето-бірманськими етносами. Якщо прибульці збагатили тубільців переважно лексикою та предметами вжитку та торгівлі, то останні навпаки — палеоєвразійськими світоглядними уявленнями (аналогічно вплинули сіно-тібетці і на аустронезійців): "... Нещодавно С.А. Старостін ... вияснив глибокі генетичні зв’язки сіно-тібетських мов, продемонструвавши їх спорідненість з єнісейською та північнокавказькою сім’ями. Прабатьківщина сіно-кавказької макросім’ї, в котру об’єднювалися три названі мовні сім’ї, перебувала десь у західних областях Азії, можливо навіть в Анатолії(. Після розпаду макросім’ї в ІХ-VІІІ тисячоліттях до н.е. носії сіно-тібетських та єнісейських прамов розпочали міграцію на схід. Шляхи цих міграційних рухів поки що детально не вияснені, хоча суттєво, що обидві хвилі мігрантів рухались незалежно одна від одної. Правдоподібним видається припущення про те, що сіно-тібетці могли рухатися на схід південними схилами Гімалаїв. На це, зокрема, може вказувати значна архаїчність ряду сіно-тібетських мов Гімалаїв (канаурі, лімбу-рай тощо) та існування сіно-тібетсько-дравідійських мовних контактів". Останнім, на думку М.А. Малолетко, таким сплеском переселення сіно-кавказців на північний схід було просунення в басейн Обі (у Васюганні) споріднених хуррито-дагестанцям носіїв федорівської культури в першій половині 2 тис. до н.е., які принесли конярство, бронзоливарне виробництво та мотичне землеробство. Вони відтиснули на північ предків самодійських народів, перебували у симбіозі з праіндоіранськими племенами афанасьєвської культури і були асимільовані предками угро-фінномовних етносів (ханти, мансі), у базовій лексиці яких наявні слова (з формантами –лат, -ігай, -еква, -рев), котрі не мають надійної етимології в угро-фіннських мовах, але фонетично і семантично співпадають із східнокавказькими (нахсько-дагестанськими) мовами. Крім того, наявні співпадіння між Приобью та Кавказом у сфері міфології (перекази про Еква-Пирища), у матеріально-культурній сфері (орнаменти на сокирах) тощо. На часі історичної фіксації етнічної ситуації Євразії (IV ст. до н.е.) нащадки фінноугорсько-північнокавказького симбіозу, населяючі береги Дону та побережжя Сіверського Дінця, стали відомі як сірмати (від фін. surma < surja, морд. sir-a "край, бік", звідки Syrialaiset — "зиряни-українці"). Власне на лівобережжі Сіверського Дінця (між с. Змієвим та м. Ізюмом є угро-фінські (мордовські) топоніми та гідроніми), по течії р. Чир, правій притоці Дона та у басейні межиріччя Дону і Сіверського Дінця. Західним форпостом дравідів стала держава Елам на схід від Шумеру, представники цивілізації якої, у свою чергу, виявляють цікаву спорідненість як з тібето-бірманськими етносами, а через них — з америнідськими атапасками — на-дене, так і єнісейськими етносами (прототюрки, селькупи, кети). «... Здається, що шумерська мова є суміш індоєвропейських і тюрксько-татарських елементів в їх ще дуже примітивній, зачаточной формі. У лексичному стосунку до першої групи стосується, наприклад, ім’я An для шумерського бога неба, аккадське Anu, котре нагадує індоєвропейське an(o) — “наверх”..., до іншої групи стосується шумерське dingir — “бог”, котре близьке старотурецькому tengri, tenri, що означає “небо, бог”...». Окрім того, прашумери (убейдська культура) з кінця V тис. до н.е. асимілювали місцеве землеробсько-скотарське і знайоме з металургією населення Загросу (хассунська культура), що своїми витоками сягає мезолітичного часу, мова яких стала субстратом шумерської. Походять від цієї "бананової" мови тубільців топоніми Ніппур, Ур і Кіш, такі терміни як стіна, мідь, кошик, пивний чан, печатка, цегляна форма, вигін, серп, подіум, вівця, ковальський міх, землероб, пастух, ткач, столяр, мельник, використовуючий зернотерку, кожумяка, пекар, каменяр, будівельник, мідник, коваль, жрець-gaggal, правитель-ensi, Ашнан (бог зерна), Іннін (богиня родючості) тощо. В мові шумер Arali (аккад. Arallu) означає потойбіччя, “межу світу”, де народилися боги. Гори Arallu (Урал; форма "Аральтова", "Оралтова" гора зафіксована в 1627 р. в "Книге Большому Чертежу"; окрім того, південна частина Уральського хребта через своє безпосереднє продовження — гірський хребет Мугоджари — дотикається Аральського моря), поряд з горами Kabchusi (Кавказ), ассірійці називали “золотими горами”. В алтайсько-тюркській традиції бог Тенгрі (< шумер. Дінгір) спустився з неба на землю на гірський масив Чулман Арал ("Срібний острів"), який тотожний у ведичній традиції топоніму Шветадвіпа ("Білий острів") і розташований десь на півночі (в сенсі того, що у тенгріанстві людей створив дух-алп Таймир-"Яребиця" його ототожнюють саме з Таймиром). Звідси предки спустилися на південь до сучасних Уральських гір — хребта Аралхат (Уралтау — "Острів-Полонина"), де на ріці Волга заснували царство Ідель на чолі із Джам-Іджиком з династії Імен, а інші ж рушили на Захід, де заснували царство Кара Арал ("Чорний або Західний острів"), тобто Атлантиду на Причорноморському шельфі, а на півдні — Сумерське царство (Шумер) на чолі з Маром (Маєм) з роду Мардун-Дуло. У якихось дуже переплутаних герметичних та єгипетських інтерпретаціях для греків виступає як прабатьківщина сакральної традиції далека країна Аргос чи Арголіда — "Яскраво-біла" (від імені якої був названий грецький Аргос) з великою рікою Інах та першим у світі містом Форонея, названого на честь Форонея, сина Інаха і Мелії і вбивці свого брата Егіалея (явна паралель до Каїна і Авеля, тільки Інах-Енох тут батько, а не син Каїна, як у Біблії, а перше місто власне збудував каїніт Енох, якого не слід плутати з Енохом, сином Сифа). Фороней першим став поклонятися богині небес Гері і народив дітей Апіса і Ніобу, яка від Зевса і народила Арга, який заснував місто Арг і дав назву країні. Арг мав двох дружин — Евадну, яка народила йому синів Екбаса, Піранта, Епідавра та Кріаса, та Ісмену, яка народила сина Іаса-Інаха-Пірена, батька жриці Гери Іо. Зевс зійшовся з Іо, перетворив її на білу теличку і наказав Гермесові викрасти її у Гери, яка поставила стерегти Іо Арга Панопта ("Всевидячого"), внука Екбаса і сина Агенора. Гермес вбив Арга каменем і відрубав йому голову (це тотожно з переданням давніх аріїв про перемогу Індри чи Соми над демонічним Врітрою та визволення священних вод-корівок). Гнівлива Гера наслала на Арголіду засуху, а на білу теличку Іо — страшного кусючого овода. Втікаючи від нього, вона мандрує світом, через гори і моря, у супроводі священних воїнів-куретів, аж доки не добирається до ріки Ніл, де повертає собі людську подобу і народжує сина Епафа, зачатого від Зевса. За намовою Гери курети викрадають Епафа, а розгніваний Зевс за це знищує їх. Епафа знаходять у палаці цариці міста Біблос, де він був прийнятий і виховувався. Іо повертається із сином Епафом у Єгипет і цар єгиптян Телегон одружується з Іо та усиновлює Епафа. Епаф одружується з дочою Апіса Мемфідою і заснував місто Мемфіс (згадаймо вищенаведені колізії довкола "Мемфіс Міцраїм" та кушанською династією !). У Епафа та Мемфіди народилася дочка Лібія (епонім войовничих лівійців), яка від бога Посейдона народила братів-близнюків Бела та Агенора (явні натяки на Верхній та Нижній Єгипет; також згадаймо наведений Платоном єгипетський переказ про царство близнюків-синів Посейдона — Атлантиду, а гори ж Атлас — на заході Лівії, тобто тут явне перехрещення кількох генетичних передань — грецького, єгипетського, "атлантидського"). У Бела народилися сини Єгипет (епонім єгиптян) і Данай (епонім греків-данайців, засновник грецького Аргосу), а у Агенора, який спершу царював у Дельті Нілу і мав кількох дружин, — сини Кадм (епонім фінікійців), Кілік та дочка Европа (тут Агенор, який має двох дружин, також генеалогічно тотожний біблійному Ламеху, який має двох дружин, а Кіліку, епоніму малоазійської Кілікії з її родовищами міді, тотожний коваль Тувалкаїн, а сестрі останнього Ноемі-"Краса" — Европа). Пізніше Бел вигнав Агенора і його потомство з Єгипту. Власне куретів, які прийшли з Іо, герметична традиція вважає такими, що принесли в Єгипет культи богів та обожнених героїв. Це культ священної телиці Іо (єгипетська Нут), культ священного Епафа (єгипетського Хапі, він же Ба Осіріса і Ка Птаха), культ Зевса-Яструба (єгипетський Гор Великий), культ Посейдона (Сет), культ Аїда (Осіріс), Гери (Хатхор), Гера і Гестія в одній особі (Ісіда), Деметри (Нефтіда), Астерії і Лето в одній особі (Анукет), героя Арга Панопта і Геракла в одній особі (Арсафес, Хрішіф/Харшафе). Саме нащадки Іо заснували, начебто, міста Ісей, Бусіріс, Мемфіс, Хемміс та ранні держави в долині Нілу. Стверджується, що початкові жителі Греції пелазги довідалися ці імена богів саме від єгиптян і рознесли їх по всьому світу. Але особлива роль у освоєнні давньо-єгипетського спадку відводиться міфічному Орфею, який кожного ранку піднімався на вершину гори Пангеї, щоб вітати співом бога Геліоса-Аполлона в одній особі ... . Також інший син Бела Кефей став царем Ефіопії, якому Кассіопея народила прекрасну дочку Андромеду. Заздрісні нереїди ублагали Посейдона наслати на Ефіопію чудовисько-дракона. Кефей змушений був віддати в жертву дочку, але її рятує герой Персей, син Зевса і Данаї. Від Персея Андромеда народила сина Перса, котрого батьки залишили на виховання дідові та бабці, а самі переселилися в Егеїду. Вихований Кефеєм, перс став родоначальником арійського роду царів — предком іранських Ахеменідів. Саме від Кефея і Перса, начебто, й походить доктрина перських царів-магів про Ахура-Мазду: "Бог має голову яструба. Він найперший, нетлінний, вічний, ненароджений, нероздільний, не маючий подоби, управитель всілякого блага, непідкупний, найдобріший з добрих, наймудріший з мудрих, батько законності і справедливості, ... досконалий, мудрий, і він один винахідник святої природної сили", — проголошує маг Остан у "Восьмикнижжі". Цей екскурс у генеалогію необхідний для того, щоб продемонструвати факт, за яким герметична традиція виводила своїх засновників-ієрофантів з північно-східного Білого Царства (у їх термінології — Арголіда). На цій же основі спадкоємці герметиків теософи співставляють останнє з власне арійською Аргіяваршею ("Країна Жертвопринесень"), де править Аргіянатх ("Володар Жертвопринесень"), яка колись, начебто, простягалася від тібетської гори Кайласа до Аральського моря, якій тотожна ведична Арьяварта та авестійська Арьйянаведжа. І що саме з цього Аргосу-Аргхіяварши прийде грядучий визволитель людства Калкі Аватара. Пов'язаний як з теософами, так і франко-масонами полковник Дж. Черчвард, будучи сином ХІХ ст., сформолював концепцію могутньої на просторах Євразії відпочаткової сакральної імперії "уйгурів" (uighurs, вони ж "пра-арії", плем'я Ах Ра Йя) — континентальної колонії тихоокеанської острівної "атлантиди" — континенту Му, "Імперії Сонця", символом якої був і "Білий Лотос" ("білий" колір як символ півночі; поряд з цим рівноцінною, але південнішою, колонією розглядаєтья Імперія Нагів із їх символом семиголової змії, вони — предки індо-китайської, бірманської, центральноіндійської, месопотамської традиції; ще південнішою і такою ж істинною була Імперія Дравідів, яка простяглася від Малайських островів, південної Індії, міфічного континенту Лемурія-"Кумарі" в Індійському океані та Африки). Начебто "Священні Писання" ("Книги Золотого Віку", "Священні Містерії") з прабатьківщини на континент було принесені істинними франк-масонами — Святим Братством Накалів (у термінології індійської традиції "Рамаяни"; вони ж нагвалі — кіче-майянської традиції Америки) і після загибелі Уйгурської імперії та вигнання жерцями самих "накалів" заховані у кількох священних центрах (аналогічно бібліотеці Агартхи Сент-Іва д'Альвейдра). З одною з таких бібліотек Дж. Черчварда і познайомив безіменний індійський Ріші ("Мудрець"). Цікаво, що якщо індоарії та іранці розглядаються охоронцями лише деяких елементів Істиннної Традиції Ра Му (через те, що на певний час були ізольовані в горах Афганістану), то саме японців Дж. Черчвард вважає хранителями ледь чи не повної Початкової Традиції континенту Му (япон. "му" — "небуття", апофатичний синонім поняття "дао"). В самих же японологічних дослідженнях не без підстав побутує версія (опираючись на лінгвістичну близькість японської мови до алтайської сім'ї ностратичних мов, але фонетично — до австронезійських), за якою цю могутню і колоритну цивілізацію сформували войовничі вершники-доліхоцефали, які з'явилися на островах з євразійського континенту, несучи на своїх стягах емблему сонячної богині Аматерасу. За деякими гіпотезами, інша частина цих вершників на північному кордоні теперішньої Кореї, зазнавши впливу пратунгусо-манчжурських племен, трансформувалася у сюнну (китайські джерела виводять їх родоначальника Шуньвея з народу Ся, тобто саків-массагетів; саме в районах рік Ляохе та Ляохахе виявлені поховальні пам'ятники скіфського типу VIII-IV ст. до н.е., признаки яких власне й виявляються в наступних похованнях рядових сюнну), котрі під іменем гуннів принесли на своїх знаменах рівнокінечний хрест — символ Бога неба Тенгрі. Крім того, етнонім сюнну/хунну пов'язується як з давньою формою етноніму "ямато" — "семадай", так і етнонімікою Приамур'я. В ці ж райони ведуть японську археологічну культуру яйой (IV-I стт. до н.е.) і археологічні дані. Біла Дама — головна жриця сонячної арійської релігії з її таємницею вічності, воскресіння, гієрогамії ("священного шлюбу"). В ірландській традиції від самого початку часів райська земля предків та мертвих — це "Земля живих, Земля Жінок, Велика Рівнина, Рівнина Насолоди, Земля (Вічно)Молодих", навіть "Обіцяна Земля" (tir Tairngir). Першопочаткову цивілізацію Му знає й аріософ Г. Вірт. Це — земля Мо-Уру, що, начебто, згадується в зороастрійській "Бундахішн" і звідки різні елементи Традиції принесли амореї, маври та маорі в різні частини світу. Щоправда, Г. Вірт чомусь Мо-Уру розмістив в північно-західній Атлантиці. Швидше за все, тут вже була значно пізня її колонія, як аналогічні колонії існували на Близькому Сході і Кавказі. Це, зокрема, Морейя, де Авраам готувався до жертвопринесення свого законного первістка (Ісаака, а не першого сина Ізмаїла, народженого від рабині), кельтська Моріас чи Муріас, батьківщина Племен богині Дану, скандінавське Мора-стен "Камінь Мора", храмовий коплекс в Упсалі. В Південній Осетії над селом Кобет Дзауського району є священний пагорб Морех (Морах, Моурах), назва якого не етимологізується ні осетинською, ні грузинською мовами. Тут мешкало осетинське плем'я туалта (груз. "двалеті"), де великий хрест на пагорбі Морех доглядав клан білих ("урс") туалта. Вважається, що це плем'я переселилося в Грузії з Північного Кавказу, з району Урсдон ("Біловоддя") зі святилищем Мігдау, де головним жрецьким кланом були Дзугаєви (Дзугата, від "дзуг" — "гурт, група" як народноетимологічне випрямлення "дзуттагта" — "іудеї"; прізвища з даним коренем поширені серед осетин, а їх носії визначаються певним пієтетним ставленням до них представників інших кланів — Дзугкоєви, Дзуттагови, Дзутцата та ін.). Один із переселенців на південь — Абель Дзугаєв заснував гірське село Дзомаг. Він став батьком родоначальником клану Гобі, з якого походять різні роди, наймолодший з яких — Заза — переселилися з Джомаг у село Джер, де стали опікуватися древнім святилищем Джер (Гер, груз. Гері). Звідси виходець роду Іуане (Іоанн) переселився в суто осетинське село Діді Ліло ("Велике Ліло"), де у нього народилися два сини Віссаріон (Бесо) і Георгій. Молодший був убитий бандитом, а старший переселився у Горі (осет. Гур), народив трьох дітей, з яких вижив наймолодший — Сосо (названий на честь осетинського нарта-спасителя Сослана), офіційно іменований Йосифом. В дитинстві він пройшов посвячення у святилищі Джер (осетин. "джварі" — "хрест"), чому й вижив. Його батько був записаний у грузинських метриках як Дзугашвілі, але його син Дзугати Бесойи фирт Йосеф у православній семінарії більш благозвучно для грузинського вуха вже фігурує як Джугашвілі. Наступний його псевдонім Сталін в осетинській мові має значення "зоря" ("стъалы"). Таким чином Сталін для певних груп традиціоналістів виступає виходцем із сакрального центру. Згідно з інтерпретацією доктрини аріософа Г. Вірта російським неоєвразійцем О. Дугіним, Відпочаткова Традиція виникає на північному континенті Арктогея, де його носієм є біла раса, а на півдні — континент Гондвана, де мешкає чорна раса ("люди-тварини"; за Парацельсом, ця раса — ex putridine; за гуманістом Ваніно Ваніні, прихильником "поліцентричності походження людини", саме вони, за Ч. Дарвіним, "походять від мавпи", що, до речі, відстоює і Ку-Клус-Клан). В певний період палеоліту внаслідок катаклізму гине Арктогея і розколюється Гондвана. Біла раса спускається на південь, де засновує цивілізацію Атлантиди та змішані з "недолюдками" раси та етноси на сході і опозиція між расами змінюється з вектору Північ-Південь на Захід-Схід, прото-Атлантика і прото-Євразія. Але надалі, в неоліті, відбувається як із Атлантиди, так і з районів Півночі вторгнення (інвазія) чистої білої раси (атлантів) в Євразію, де вона формує могутню імперію на її просторах. Але, відповідно, біла раса зазнає змішування та затухання її першопочаткових життєво-вольових інстинктів. Відбувається хаотичне і безглузде перемішування мов і релігійних вчень, тріумфує "гондванічний принцип". На прю з ним і покликані стати охоронці та адепти Єдиної Відпочаткової (Премордіальної) Традиції. Наприклад, першими вихідцями з північної Арктогеї були індіанці Америки, однією з наступних були habiru (буквально, "люди північного заходу"), значно відмінні від сучасних іудеїв, а індоєвропейці — це остання хвиля емігрантів, суть яких була в тому, щоб принести попереднім хвилям своєрідні "ключі сакрального", які ті вже загубили або втратили. Зокрема, Г. Вірт вважав, що "Ветхий Завіт" Біблії — це суто гіперборейське знання, дуже чисте, дуже індоєвропейське, але дещо трансформоване (особливо в VI ст. до н.е.). Також слід мати на увазі, що в останній, індоєвропейській, традиції, існувало своєрідне поняття передання сакрального: "... в кожному поколінні, — писав Ж. Дюмезіль, — в кожному учні знання набуває нове народження, воно не викладається як певна сума, воно огортається у форму (індійська гатха, авестійська гата, ірландський гейс та ін. — О.Г.), котра, зберігаючи в собі його сенс та суттєві риси, омолоджує і певною мірою актуалізує його". В загальноєвразійсько-африкансько-полінезійській традиції остання хвиля символізується молодшим братом (часто дурником, начебто профаном) за допомогою чарівного помічника (Залізний Вовк, Сивка-Бурка) над старшими братами (яких два, чотири, сім, дванадцять або більше; Америка та Австралія даного сюжету не знають). Тим самим, позиції Г. Вірта і Дж. Черчварда, як і вищенаведені О. Блаватської, Г. Лавкрафта, Ю. Еволи, Х. Аргуельєса та ін., не суперечать одна одній, а взаємодоповнюють, оскільки мова йде про різні періоди розселення носіїв "премордіальної традиції", про різні династично-державні утворення та погляди (не без величезних перекручень та фантастичних інтерпретацій) власне з позиції тієї чи іншої "дочірної" цивілізації. У власне індо-європейській Традиції дане Біле Царство вважається таким, що існувало на північній священній горі, яку давні іранці, зокрема, називали Альбурз (Alborj, "Біла гора"), іменем якої пізніші аланські племена назвали на спогад кавказьку вершину — Ельбрус (перс. „Айті борес”, вірм. „Аль-беріс”, араб. „Абу-ль-Джібаль”, катайк. „Тав-Бон”, чечен. „Іртав”, лезгін. „Зех-Венде”, груз. „Ялбузі”, нарт. „Уарп-Тау”, балкар. „Ашхи махуа” — „добра двоголова (гора)” > адиг. „Ошхамахо”).
Тільки тут можна було зібрати справжню хаому, яку називали «біла». Коли
ж предки іранців залишили місця первинного поселення (у ведичних аріїв
земля-локапала Соми, аналога Хаоми, — Північний Схід), то втратили цю
можливість і змушені були замінити священний напій «жовтою» хаомою, яку
теж з часом втратили. Тобто, як вважає Р. Генон, мова йде про послідовні
фази т.зв. «духовного затемнення», втрати основ Єдиної Премордіальної
Традиції, котрі відбуваються поступово з протіканням різних епох
(«еонів», «кальп») циклічного розвитку людства.

Таким чином, уявлення про «білу» північну «світову гору» чітко
співвідноситься з реконструйованим з часу розпаду індоіранської єдності
міфом про сому/хаому, що росте високо в горах, і який викрадає птаха
Ш’єна/Саєна (Єптаха з вершин»; Гаруда у «Махабхараті») і приносить у
земний світ (у більш пізній власне іранській версії, птах Сенмурв, що
мешкає на гілках Світового Дерева Життя, струшує своїми крилами на землю
насіння всіх рослин). Птах тут не тільки символ посередника між світами,
а це, насправді, апофеоз шамана як такого.

В зороастрійській «Бундахішні», окрім того, розповідається, що коли
кожні три роки багаточисельні не-іранці збираються на горі Альбурз, щоб
завдати шкоди іранцям, язат Бурз надсилає чарівного птаха Чінамрош, який
мешкає «неподалік від гнізда Семурга» і підбирає падаюче насіння з
чарівного Дерева, і він всіх не-іранців «скльовує, як зерна». Тобто тут
явний натяк на намагання очищення основ Єдиної Відпочаткової Традиції
від перекручень і чужих їй «зерен» та «шкаралущ».

Гіпотетично, що саме в часі побутування біля Південного Уралу в районі
ріки Білої праарійці зберігали переказ про «Заповітне Царство» на
Північних (Білих) горах зі священним напоєм (сома, хаома, амброзія), а
потім принесли розповіді про нього на Близький та Середній Схід. Надалі
вони зазнали трансформації, певних квазі-історичних
інтерпретацій–“прив’язок” і, зрештою, поверталися у різних варіантах до
індо-європейців, в тому числі — у якості передань про легендарні
Шамбхалу, Біловоддя, Гіперборею, Агартху, Олімп та царство пресвітера
Іоанна.

Mayor H.B. The Strategi at Athens in the Fifth Century: When did enter
in Office? // The Journal of Hellenic Studies. – 1939. – Vol.LIX, Part
I. – P.45—64.

Струнина М. Где жили гипербореи? // Техника — молодёжи. – М., 1984. — №
10. – С. 52— 56.

Подосинов А.В. Овидий и Причерноморье: Опыт источниковедческого анализа
поэтического текста // Древнейшие государства на территории СССР:
Материалы и исследования: 1983 год / Отв.ред. В.Т. Пашуто. — М.: Наука,
1984. — С.27-28.

Горбунова К.С. Краснофигурный килик, найденный на некрополе Панское I
// История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. — М.:
Наука, 1977. — С.41— 45; Онайко Н.А. Аполлон Гиперборейский // История и
культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. — М.: Наука, 1977. —
С.153 — 160.

Бонгард—Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии: Загадки
истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.72, 84 – 87

Кураев А. Куда идет душа: Раннее христианство и переселение душ. —
Ростов-на-Дону: Троицкое слово; Феникс, 2001. — С. 62 — 66.

У випадку айнів останні постали внаслідок асиміляції палеоєвразійцями
ранніх протоіндоєвропейців («протонордичних» расових типів), що з
відступом льодовика просунулися далеко на схід — у Північно-Східний
Сибір, Америку та Японські острови — і яких відрізали від решти
протоіндоєвропейців йдучі за ними урало-алтайські протоетноси (Хилджер
М.И. Прилетевшие с небес // Вокруг света. — М., 1990. — № 4. — С. 44-46;
Ломанович Н. «Настоящие люди» // Вокруг света. — М., 1990. — № 4. — С.
47-48; Воробьев Б. Айны: Кто они? // Техника-молодёжи. — 1979. — № 4. —
С. 52-56; Симонов Ю. Айны — народ-загадка // Наука и жизнь. — М., 1977.
— № 3. — С. 108-112; Спеваковский А.Б. Айны // Вопросы истории. — М.,
1985. — № 3. — С. 180-188; Шафрановская Т.К., Комиссаров Б.Н. Айны на
страницах дневника Е.Е. Левенштерна // Сов.этнография. — 1985. — № 1. —
С. 80-87.).

Кетский сборник: Антропология, этнография, мифология, лингвистика
/Отв.ред. Е.А. Алексеенко. — Л.: Наука, 1982. — 256 с; Происхождение
аборигенов Сибири и их язіков. — Томск: Изд—во ТГУ, 1969.

История открытия и исследования советской Азии / Науч.ред. Э.М.
Мурзаева. — М.: Мысль. 1969. — С. 218; Васильев В.И. Сииртя — легенда
или реальность? // Сов. этнография. — М., 1970. — № 1. — С. 151 — 158.

Соловьев В. О первобытном язычестве [Фрагменты] // Северные просторы. —
1991. — № 37. — С. 24 — 25.

Рерих Н.К. Избранное. — М., 1979. — С.179.

Платон. Сочинения: В 3-х тт. — М., 1972. — Т.3. — С.186.

Ткаченко О.Б. Питання міжмовних контактів і деякі тенденції їх
висвітлення в зарубіжному мовознавстві // Мовознавство. — 1971. — № 4.
С. 3 — 15; див. також: Прокош Э. Сравнительная грамматика германских
языков / Пер. с англ. — М., 1954. — С.11, 334; Баюн Л.С. Древняя Европа
и индоевропейская проблема // История Европы. — М., 1988. — Т.1: Древняя
Европа. — С. 98; Polome E.C. The Indo-Europeanization of Northern
Europe: The lingvistic evidence // The Journal of Indo—European Studies.
— 1990. — V.18, N3&4. — P.331—338; Huld M. The Linguistic Typology of
the Old European Substrate… // The Journal of Indo-European Studies. —
1990. — V.18, N3&4. — P.389-424.

Мейе А. Основные особенности германской группы языков. — М., 1952. —
С.31-32.

Бонгард-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии: Загадки
истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.73—75.

Васильев В.И. О статье Н.Л. Членовой «Волга и Южный Урал в
представлениях древних иранцев и финно—угров во ІІ начале І тыс. до
н.э.» // Советская археология. – М., 1990. — № 3. – С. 150 – 151.

Жарникова С.В. К вопросу о возможной локализации священных гор Меру и
Хары индоиранской (арийской) мифологии // Информационный бюллетень
МАИКЦА (Международной ассоциации по изучению культур Средней Азии). –
1985. – Вып. 11; Раевский Д.С. К статье Н.Л. Членовой «Волга и Южный
Урал в представлениях древних иранцев и финно—угров во ІІ начале І тыс.
до н.э.» // Советская археология. – М., 1990. — № 3. – С. 151 – 154.

Членова Н.Л. Археологические материалы к вопросу об иранцах доскифской
эпохи и индоиранцах // Советская этнография. – М., 1984. — № 1. – С. 96
– 97.

Лелеков Л. Загадка горы Маура // Памятники Отечества. — 1993. — Вып. 30
(№3—4). — С. 188—191.

Бонгард—Левин Г.М.. Э.А. Грантовский. От Скифии до Индии: Загадки
истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.39 – 44.

Жарникова С.В. Архаические корни традиционной культуры Русского Севера.
— Вологда, 2003. — С. 90—96; Лазарев Е. «Незнаемые города» священного
Беломорья // Наука и религия. — М., 2003. — № 11. — С. 16—18.

Мифы, предания, сказки хантов и манси / Пер. с хант., манс., немец.
Сост., предисл. и примеч. Н.В. Лукиной. Под общ. ред. Е.С. Новик. — М.:
Наука, Гл.ред.вост.лит-ры, 1990. — С.13, 18.

Павсаний. Описание Эллады / Пер. и ввод. ст. С.П. Кондратьева. — М.:
Искусство, 1938. — Т.1. — С.28.

* Праіндоіранці у міфології обських угрів виступають як менкви, менгкв
(у мансі), севес, севс-ікі (у хантів), котрі зображаються у високих
масках з кінських хвостів. Вони пов’язуються тільки з фратрією Пор
(“Медвідь”), протилежною вищезгаданій фратрії Мось, і центр Пор був у
місті Вежакори (хант. Йєм-вош, мансі Ялп-ус — “Священне місто”).

Кюмон Ф. Мистерии Митры / Пер. с фр. — СПб.: Евразия, 2000. — С.16.

Соколова З.П. Ардви Сура Анахита иранцев и «злата баба» финно-угров
// Советская археология. – М., 1990. — № 3. – С. 154 – 161.

Gregoire H. (avec la collaboration de R. Goosens et M. Matthieu).
Asklepios, Apollon Sminheus et Rudra: Etudes sur le dieu a la taupe et
le dieu au rat dans la Grece et dans l’Inde // Academie Royale de
Belgique. Classe des tetress et des Sciences Morales et Politiques.
Memores. – 1949. – T.XLV. – P. 127 – 148; Топоров В.Н. Из
индоевропейской этимологии ІІ (1—3) // Этимология – 1980. М.: Наука,
1982. – С. 137 – 138.

Сузнель А. де. Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання—Пресс,
2003. — С. 304.

Волчек Б.Я. Изображения на объектах с протоиндийскими надписями //
Предварительное сообщение об исследовании протоиндийских текстов. — М.,
1965. — С.58-68; Volcok B.Ya. Towards an Interpretation of the
Proto—Indian Pictures // Proto—Indica: 1968. — Moskow, 1968. — P. 21—27;

Badawy A. Min, The Cosmic Fertility God of Egypt // Mitteilungen des
Instituts fur Orientforschung der DAW zu Berlin. – 1959. – Vol.7, №2. –
S.163—179; Olderogge D.A. The Deity of the Corn-Power // Сборник кружка
по изучению древнего Востока при Гос. Эрмитаже. — Ленинград, 1933. —
Вып. 8. — С. 34—88.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.176-177.

Див.: Шапошникова Л.В. Австралоиды живут в Индии. – М.: Мысль, 1976. –
295 с.; Бонгард-Левин Г.М.. Гуров Н.В. Древнейшая этнокультурная
история народов Индостана: Итоги, проблемы, задачи исследования
//Древний Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит.,
1988. — С. 90; Schwidetzky I. Die Australoiden Indiens // VII
Международный конгресс антропологических и этнографических наук. — М.:
Наук, Гл.ред.вост.лит., 1968. — Т. III. — C. 55—58.

Кабо В.Р. Аборигены Австралии // Вопр. истории. — М., 1984. — №6. — С.
101—112.

Шарма Г.Р., Кларк Д.Д. Природное окружение и предыстория средней части
долины р. Сон (север штата Мадхья—Прадеш) // Древние культуры Средней
Азии и Индии / Под ред. В.М. Массона. — Л.: Наука, Ленинград. Отд-ние,
1984. — С. 13; Мишра В.Н. Древние охотничье—собирательские культуры и
переход к оседлому земледелию в Индии // Древние культуры Средней Азии
и Индии / Под ред. В.М. Массона. — Л.: Наука, Ленинград. отд—ние, 1984.
— С. 17—18.

Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней
истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. — С.25; Шнирельман В.А.
Проблема происхождения натуфийской культуры // Сов.археология. — 1975. —
№ 4. — С. 283-293.

Тюрин В.А. История Малайзии: Краткий очерк. — М.: Наука,
Гл.ред.восточ.лит., 1980. — С. 7-8.

Бонгард-Левин Г.М.. Гуров Н.В. Древнейшая этнокультурная история
народов Индостана: Итоги, проблемы, задачи исследования //Древний
Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С.
65—66.

Guha B.S. Racial of finities of the peoples of India // Census of
India. 1931. — Vol.I, pt.III. — P.XLIII; Hutton J.H. Caste in India. —
Oxford, 1961. — P.1—7; Семашко И.М. Происхождение и этническая история
бхилов // Сов.этнография. — 1967. — №2. — С.80-93; Гусева Н.Р.
Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука, Гл.ред.вост.наук., 1989. —
С.77.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.78-79.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.80.

Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.80-81.

Вважається, що 49 тут символізує чотири щомісячні фази Місяця, що
повторюються 12 раз і один додатковий Місяць для зрівняння з сонячним
роком (Гусева Н.Р. Раджастханцы: Народ и проблема. — М.: Наука,
Гл.ред.вост.наук., 1989. — С.113).

Мень А. Магия. Оккультизм. Христианство: Из книг, лекций и бесед. — М.:
Фонд им. А. Меня, 2003. — С.138—140.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.143.

Шапошникова Л.В. Тайна племени Голубых гор. — М.: Наука, 1969. — 318
с.; Шапошникова Л. Племя на Кварцевых холмах // Вокруг света. — М.,
1974. — № 6. — С. 36-42.

Грозный Б. Протоиндийские письмена и их расшифровка // Вестник древней
истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №2. – С.31.

Волчок Б.Я. К проблеме интерпретации протоиндийских изображений и
символов // Сов.этнография. — М., 1982. — № 3. — С. 54—69; Грозный Б.
Протоиндийские письмена и их расшифровка // Вестник древней истории. —
1940. — № 2. — С.15-34.

Prakasar G. Linguistic evidences for the common origin of the
Dravidians and Indo—Europeans // Tamil Culture (Tutikorin). — 1953.
Vol.II, N 1. — P. 88—112; David H.S. The Original home of the
Dravidians; Their wandering in prehistoric times, B.C. 4, 500 to 1, 150
// Tamil Culture (Tutikorin). — 1954. — Vol. III, N 2. — P. 77-81;
Cornelius J.T. The Dravidian Question // Tamil Culture (Tutikorin). —
1954. — V.III, N 2. — P. 92—102; Legrand F. Tamil loan words in Greek //
Tamil Culture (Tutikorin). — 1954. — V. III, N 1. — P. 36—45.

Старостин С.А. Индоевропейско-северокавказские изоглоссы //Древний
Восток: Этнокультурные связи. — М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С.
154.

Ренфрю К. Индоевропейская проблема и освоение Евразийских степей:
Вопросы хронологии // Вестник древней истории. — 2002. — № 2. — С.25.

Бонгард-Левин . К проблеме генезиса … — 1979. — С. 4, 19.

Кондратов А. Адрес — Лемурия ? — Л.: Гидрометеоиздат, 1978. — С. 62.

Морэ А. Во времена фараонов. — М., 1913. — С. 119—120.

Див. бібліографію проблеми: Прусаков Д.Б., Большаков А.О. [Рец. на:]
Т.А. Шеркова. Рождение Ока Хора: Египет на пути к раннему государству.
М.: Праксис, 2004, 376 с., ил. // Вестник древней истории. —2006. — №1.
— С.192.

Берзина С.Я. Древние культуры Мали и Гвинеи (Обзор археологических
источников) // Вестник древней истории. — 1965. — № 1. — С. 219-220.

Шеркова Т.А. Рождение Ока Хора: Египет на пути к раннему государству. —
М.: Праксис, 2004. — С.120-121, 233, 235.

Антес Р. Мифология в Древнем Египте // Мифологии Древнего мира. — М.:
Наука, 1977. — С. 94; Гордон С. Ханаанейская мифология // Мифологии
Древнего мира. — М.: Наука, 1977. — С. 217.

Гомес—Табанера Х.М. Происхождение и формирование народов Испании //
Сов.этнография. — М., 1966. — № 5. — С. 59—61.

Неделя. — М., 1968. — № 41. — С. 19.

Хейердал Т. Мальдивская загадка: Новые археологические приключения
автора «Кон-Тики» / Пер. с англ. Под ред. и с предисл. В.И. Войтова. —
М.: Прогресс, 1988. — С.55.

Хейердал Т. Мальдивская загадка: Новые археологические приключения
автора «Кон-Тики» / Пер. с англ. Под ред. и с предисл. В.И. Войтова. —
М.: Прогресс, 1988. — С.206-207.

Антонова Е.В. К вопросу о происхождении и смысловой нагрузке знаков на
статуэтках анауской культуры // Сов.археология. — 1972. — №4. — С.14.

Мень А. Магия. Оккультизм. Христианство: Из книг, лекций и бесед. — М.:
Фонд им. А. Меня, 2003. — С.40.

Кондратов А. Безмолвные знаки древности // На суше и на море, 1965:
Повести. Рассказы. Очерки. Статьи / Сост. Г.В. Кубанский и др. — М.:
Мысль, 1965. — С. 630, 631.

Косарев М.В. О причинах и социальных последствиях древних миграций в
Западной Сибири // Сов. археология. — М.. 1972. — № 4. — С. 22—24.

Вайнштейн С.И. Проблема происхождения оленеводства в Евразии. 1.
Саянский очаг одомашнивания оленя // Сов.этнография. — 1970. — № 6. — С.
3—14.

Косарев М.Ф. Древние культуры томско-нарымского Приобья. — М.: Наука,
1974. — С.147, 155, 159; Толстов С.П. По следам древне-хорезмийской
цивилизации. — М.—Л., 1948. — С.71—74; Чернецов В.Н. К вопросу о месте
и времени формирования уральской (финно-угро-самодийской) общности
(тезисы) // Congressus Internationalis Fenno-Ugristarum Budapestini
habitus 20-24, IX 1961. — Budapest, 1963. — S.405—411.

Гончарова Т.В. Мифологические сюжеты «Пополь-Вух» в контексте
предыстории // Латинская Америка. — М., 2004. — №3. — С. 80.

Рубель В.А. Історія цивілізацій доколумбової Америки. – К.: Либідь,
2005. – С. 10-11.

Гончарова Т.В. Мифологические сюжеты «Пополь-Вух» в контексте
предыстории // Латинская Америка. — М., 2004. — №3. — С. 85.

Рубель В.А. Історія цивілізацій доколумбової Америки. – К.: Либідь,
2005. – С. 302-304.

Стефанов Ю.Н. Мистики, оккультисты, эзотерики. — М.: Вече, 2006. —
С.38.

Cornelius J.T. The Dravidian Question // Tamil Culture (Tutikorin). —
1954. — V.III, N 2. — P. 92—102.

Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней
истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.28—29.

( Цікаво, що спорідненість з ностратичною лексикою становлять такі
базові слова китайської мови як: jen «людина», shan «гора», shui «вода»,
jih «сонце, день», yueh «Місяць», shou «рука», tsuh «нога», orh «вухо» (
~ нім. Ohr), muh «око», fu «батько», mu «матір», tze «син», nu «дочка»,
hiung «старший брат», ti «молодший брат», tze «старша сестра», mei
«молодша сестра» тощо.

Пейрос И.И. Австро-тайская гипотеза и контакты между сино—тибетскими и
австронезийскими языками // Древний Восток: Этнокультурные связи. — М.:
Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. — С. 321—322.

Браун Ф. Разыскания в области гото—славянских отношений. — СПб., 1899.
— С.86—87; Либеров П.Д. Савроматы ли сирматы ? // Население Среднего
Дона в скифское время / Отв.ред. А.П. Смирнов. — М.: Наука, 1969. —
С.36.

Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней
истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.43.

Массон В.М. Первые земледельцы Месопотамии (К проблеме происхождения)
// Вестник древней истории. — М., 1971. — № 3. — С.3—15.

Райян П. Прото-религия // http://seidr.woods.ru/proto—religion.htm

«… Я — Ісіда, володарка будь-якої країни, я вихована Гермесом і
разом з Гермесом винайшла демотичні письмена для того, щоб не всі писали
однаковими буквами. Я поклала закони людям і видала законоположення,
котрих ніхто не може змінити. Я старша дочка Кроноса. Я дружина і сестра
царя Осіріса. Я (зоря), що сходить у сузір’ї божественного пса. Я та,
котру у жінок називають богинею. Мені збудоване місто Бубастіс. Я
відокремила землю від неба. Я вказала шлях зорям. Я встановила порядок
руху Сонця і Місяця. Я винайшла мореплавство. Я зробила справедливе
сильним. Я звела жінку з чоловіком. Я приписала жінкам носити плід до
десятого місяця. Я встановила закон, щоб батьків любили діти. Я наклала
кару на тих, хто ставиться до батьків без любові. Я разом із братом
Осірісом наклала кінець людожерству. Я вказала людям очищення. Я навчила
шанувати зображення богів. Я освятила ділянки богів. Я зруйнувала владу
тиранів. Я домоглася, щоб жінок любили чоловіки. Я зробила
справедливість сильнішою, ніж золото і срібло. Я законоустановила, щоб
істина вважалась прекрасною. Я винайшла шлюбні контракти. Я вказала
еллінам і варварам їх наріччя. Я зробила так, щоб прекрасне і погиджене
відрізнялися між собою за природою…» (Напис із Іоса; цит. за: Ранович
А.Б. Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики
христианства. – М.: Политиздат, 1990. – С.152)

Древнеегипетская Книга Мертвых: Слово Устремленного к Свету / Сост.,
перевод, предисл. и коммент. А.К. Шапошникова. — М.: Эксмо, 2003. —
С.341—347, 367—368.

Древнеегипетская Книга Мертвых: Слово Устремленного к Свету / Сост.,
перевод, предисл. и коммент. А.К. Шапошникова. — М.: Эксмо, 2003. —
С.347—348.

Блаватская Е. Тайная доктрина: В 4-х кн. — М.: ООО «АСТ»; Донецк:
Сталкер, 2003. — Кн. 3. Пророчество о седьмой расе. — С.535, 538.

Черчвард Дж. Древний континент Му / Пер. с англ. — К.: София, 1997. —
288 с.; Черчвард Дж. Дети Му / Пер. с англ. — К.: София, М.: ИД
«Гелиос», 2002. — 224 с.

Вважається, що існувала протояпоно-корейська підгрупа алтайських мов,
яка розпалася в 4-3 тис. до н.е. і навіть переважає за глибиною своєю
індоєвропейську групу мов.

Минаев С.С. Исчезнувшие народы. Сюнну // Природа. — М., 1986. — № 4. —
С.44, 52.

Дзугаева А. Сталин — из сакрального центра //
http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/stalin-osetin.htm

Дугин А. Гиперборейская теория (Опыт ариософского исследования). — М.:
Арктогея, 1993. — С. 11—18,41, 68—70.

Цит. за: Леру Ф. Учение и истоки друидизма (Главы из книги «Друиды») //
http://seidr.woods.ru/druids2.htm

Д’Альвейдер Сент-Ив, Генон Р. Оракулы Великой Тайны. Между Шамбалой и
Агартой. — М.: Эксмо, Яуза, 2005. — С.267, 296, 306-307, 316-317.

Бертельс А. Образ птицы Симург в зороастрийской мифологии //
http://www.narratif.narod.ru/mobed01.htm

Похожие записи