2. Основні релігієзнавчі концепції та їхня загальна характеристика.
1.2. Основні релігієзнавчі концепції та їхня загальна характеристика.
У другому питанні необхідно з’ясувати, що всі релігієзнавчі концепції
додержуються певного філософського принципу — матеріалістичного чи
ідеалістичного. Справа в тім, що в сучасному суспільстві існує розмаїття
релігієзнавчих концепцій, кожна з яких має право на самостійне
існування, незважаючи на протилежність ідеологічних орієнтацій. Однак
плюралістичність у поясненні релігії виходить з того, що релігія є
важливим інститутом суспільства, сферою загальнолюдської культури, вплив
якої на вирішення соціально-гуманітарних і моральних питань в даний час
зростає. До найпоширеніших релігієзнавчих концепцій можна віднести
матеріалістичну, об’єктивно- і суб’єктивно-ідеалістичні, а також
натуралістичну і соціологічну.
Матеріалістична концепція релігії. Для того щоб зрозуміти внутрішню
логіку матеріалістично-філософських поглядів на природу релігії,
необхідно розглянута принципові методологічні положення цієї концепції.
Філософія як продукт суспільної свідомості людства формувалася
поступово, в міру відокремлення людини первісно-родового устрою від
природи і роду, усвідомлення людиною себе не тільки як біологічної, а й
насамперед як соціальної істоти (соціалізованої особи). У сфері
людського мислення поступово відбувався процес самоусвідомлення,
самоаналізу, самопізнання, самовдосконалення свого внутрішнього “я” —
системи внутрішніх духовних цінностей. Процес самоусвідомлення себе як
діючої істоти відображав риси внутрішнього інтелектуального світу
людини, але він грунтувався на підкоренні людській волі сил природи,
вивченні певного кола матеріальних явищ і предметів. На основі складних
процесів самопізнання і залучення сил природи до сфери людської
діяльності історично, спочатку в межах міфологічної, а пізніше
релігійної свідомості, виникає особливий тип мислення — рефлексія. Саме
вона й становить тло філософствування. Рефлексія грунтується на
самосвідомості, власне кажучи, виступає її найвищим інтелектуальним
продуктом, реалізує в собі моменти абстрагування й узагальнення.
Рефлексія як особливий тип мислення оперує тими знаннями, які на певний
час уже нагромадилися. За допомогою рефлексивного методу: а) вивчається
внутрішня побудова знань, духовних цінностей та, в цілому, всіх
елементів світогляду, якими людина володіє в результаті пізнання певних
явищ, практичної діяльності, спілкування з іншими людьми; б)
досліджується наявність розбіжностей і суперечностей між різними
елементами знань і цінностей, з яких виводиться певна проблема
(актуальне питання) щодо необхідності вивчення якогось явища і внесення
відповідних змін у внутрішній світогляд людини; в) обґрунтовується шлях
вирішення такої проблеми та вдосконалення в необхідному напрямі системи
духовних цінностей.
Внутрішній механізм рефлексії мислення над продуктами власної
інтелектуальної діяльності сприяє пізнавальній активності людини,
критичному переосмисленню світогляду і духовних цінностей в напрямі, що
відповідає новим умовам суспільної практики.
Філософія використовує міфологічно-релігійний матеріал і спочатку за
своєю зовнішньою формою виступає як міфотворчість. Однак вже перші
універсальні філософські ідеї щодо сутності буття і природи людини
починають руйнувати міфологічну і релігійну свідомість. Філософські
вчення поступово відокремлюються у відносно самостійну галузь. Від
попередфі-лософії (міфотворчості) філософська свідомість приходить до
свого власного предмета — світогляду і проблеми людини.
З наведених положень випливають такі висновки: і філософія, і релігія є
продуктами суспільної свідомості. Між ними існують внутрішні
взаємозв’язки. Наприклад, е філософські системи, що у своїй основі
базуються на різних міфах: так звана міфологізована філософія А.
Шопенгауера (1788—1860 рр.), Ф. Ніцше (1844—1900рр.). Але необхідно
акцентувати увагу й на тому, що філософські і релігійні вчення — це
протилежні системи духовних цінностей, вони спираються на різні типи
рефлексивного мислення.
Філософська рефлексія має раціоналізований характер, релігійна рефлексія
— в теоретичному плані — дещо менш розвинута і взагалі орієнтується на
певні містифікації, природу яких достеменно вивчити важко.
Релігія була головною формою суспільної свідомості понад два
тисячоліття. Проте поруч із нею, а іноді й у її лоні, побутували й інші
форми світосприйняття. З часом вони в міру свого розвитку звужували
сферу релігії. Лише у XVII—XVIII ст. філософія, наука й етика почали
складати Ідеологічну конкуренцію релігії. Згодом набрав сили й атеїзм —
вчення, спрямоване на безоглядне заперечення релігійних поглядів. Атеїзм
як форма вільнодумства протиставляється релігії та відображається у
філософсько-матеріалістичних концепціях.
Марксистська релігієзнавча концепція — це певний ступінь в розвитку
матеріалістичних поглядів. Домарксистські філософи стверджували, що
релігійні поняття є “помилковими” і намагалися їх подолати
просвітницькими заходами, розкриттям помилковості релігійного
світогляду.
Марксизм підійшов до аналізу сутності релігії не тільки з боку
дослідження її внутрішніх закономірностей. Релігія вивчається ним у
широкому контексті дослідження суспільства як складного соціального
організму, що розвивається.
Ф. Енгельс (1820—1893 рр.) так визначав специфіку релігії: “…усяка
релігія є не що інше, як фантастичне відображення у головах людей тих
зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, —
відображення, у якому земні сили приймають форму неземних”.
Релігія відображає той аспект соціального буття, де присутній момент
залежності людей від умов їхнього життя, момент несвободи. Марксизм
доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях — це
не лише незнання законів природи, а й відображення певних соціальних
умов життєдіяльності людей. Реальні сили, які панують над ними,
відображаються в релігійній свідомості у деформованому вигляді і
виступають як сили неземні, понадприродні. Цей момент у марксизмі
складає поняття — “соціальні корені релігії”.
Окрім того, марксистська релігієзнавча концепція концентрує увагу на
такому питанні: яким чином момент соціальної несвободи, який
позначається терміном “соціальні корені релігії”, усвідомлюється у
системі релігійних поглядів? Чітке усвідомлення цього питання дуже
важливе, тому що фактично існування релігії, процес її виникнення
грунтуються на усвідомленні людиною власного безсилля перед природними
та соціальними силами. Тому людина змушена звертатися до понадприродного
з проханням допомоги і захисту у цієї трансцендентної істоти. Цей аспект
марксистського дослідження отримав назву “гносеологічних (пізнавальних)
коренів релігії”. Він містить у собі такі судження.
Людське пізнання складається з суб’єктивної форми пізнання та його
об’єктивного змісту. У галузі пізнання світу виникає процес поширення як
форм, так і змісту відображення об’єктивної реальності. Однак кожна нова
форма пізнання є більш складним відображенням, яке все менш співпадає з
безпосередньо існуючим у полі зору пізнаючого суб’єкта матеріальним
об’єктом. Тобто з розвитком пізнавальних здібностей людини й освоєнням
природного та соціального середовища, а також з проникненням у глибини
пізнаваних явищ мислення набуває рис абстрактного характеру. На грунті
абстрактного мислення виникають розбіжності між людською думкою і
реальністю. З точки зору марксизму, цей момент розбіжностей складає
основу виникнення релігійних поглядів як ілюзорного відображення
дійсності. Поняття “Бог” і “Дух” є не що інше, як наслідок відриву
загальних понять (абстракцій) від реальних предметів, які вони (поняття)
позначають.
Релігія виникає на певному рівні емоційної структури людської
особистості. У зв’язку з цим марксистська концепція окреслює поняття
“психологічні корені релігії”. До них необхідно зарахувати деякі
негативні емоційні почуття індивіда, такі як страх, відчай, горе,
самітність. На ранніх етапах розвитку людського суспільства релігійні
уявлення формуються у природних умовах і значною мірою під впливом
прагнення людини зрозуміти навколишній світ, виходячи з уявлень про свою
особисту природу. Тому первісна людина, гадали марксисти, пояснює
природу за аналогіями зі своїми практичними вчинками; неодушевлені
об’єкти вона наділяє свідомістю, волею, приписуючи їм раціоналістичну
сутність.
Отже, марксистська релігієзнавча концепція фіксує соціальний,
пізнавальний і психологічний аспекти розуміння релігії. Вона стверджує
історичний характер існування релігії, яка виникає в нерозвинутих умовах
первісного суспільства і зникає з оволодінням людиною силами природи й
подоланням антагоністичних (непримиренних) суперечностей у стосунках між
людьми в соціально-економічній та політичних сферах суспільства.
У сучасній ідеалістичній філософії та релігієзнавстві виокремлюються три
основні концепції, що пояснюють сутність і природу релігії: а)
об’єктивно-ідеалістична; б) суб’єктивно-ідеалістична; в) натуралістична
(біологізаторська).
Домінуючою є об’єктивно-ідеал істинна концепція релігії. Вихідним її
принципом при поясненні релігії стало визнання наявності надістотного
джерела: Бога, “абсолюта”, “трансцендентного”, “світового духу”. Цей
постулат поєднує теологів усіх основних християнських конфесій:
католицизму, протестантизму, православ’я і філософів-ідеалістів, які
формально знаходяться поза конфесійними межами. Якщо християнські
теологи надістотним джерелом релігійної віри вважають християнського
Бога, сутність якого визнається у відповідності з “символом віри”, то
філо-софи-ідеаліети під таким джерелом розуміють якийсь об’єктивний
духовний початок, що у кожній об’єктивно-ід балістичній істерико-
філософській системі має власну назву. Таким чином, сутність релігії
виводиться з поняття (ідеї) Бога. Людина — це “творіння Боже”, яке
прагне до злиття з “абсолютом” (Богом). Отже, на грунті визнання
надістотного і надприродного джерела теологи й ідеалісти зводять питання
про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність
Бога. Обгрунтування релігії з цих позицій переходить в обгрунтування
буття Бога.
У християнській теології й ідеалістичній філософії в обгрунтуванні буття
Бога існують дві тенденції — раціоналістична й ірраціоналістична.
До першої належить неотомізм. Це найбільш впливовий напрям сучасної
релігійної філософії. Назва походить від імені середньовічного богослова
Фо-ми (Тотаз) Аквінського (1225—1274 рр.) і набула поширення у країнах
католицького віросповідання. Вчення Ф. Аквінського акцентує увагу на
наявності у християнському одкровенні двох істин, якими можна оволодіти
за допомогою людського розуму і які за своєю природою є “надрозумними”,
тобто виходять за межі пізнавальних можливостей людини. Відносно
останніх фундатор томізму додавав, що вони “надрозумні”, але не
“протирозумні”. Перші істини досліджуються за допомогою пізнання
реальних речей І явищ, що оточують людину. Другі пізнаються лише через
одкровення Бога за допомогою Церкви.
Ф. Аквінський, використовуючи вчення Аристо-теля (384—322 рр. до н, е.),
розробив систему п’яти доказів буття Бога засобами людського розуму на
основі вивчення природних явищ.
1. У світі все рухається, тому повинен існувати “першодвигун”, яким і є
Бог.
2. Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна причинна
обумовленість. Такою “першопричиною” є Бог.
3. Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати
самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто
Богом.
4. Різні речі містять у собі й різні “ступені вдосконаленості”. Про них
можна говорити лише у порівнянні з чимсь більш досконалим. Такою
абсолютною досконалістю є Бог.
5. Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен
існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети.
Таким початком є Бог.
Перелічені “докази” грунтуються на обмеженій метафізичній інтерпретації
загальнофілософських проблем, що є характерним для епохи середньовіччя.
Сучасний неотомізм на об’єктивно-ідеалістичному
філософсько-доктринальному рівні прагне синтезувати у цілісну гармонійну
систему такі принципи — віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує
світ як “реальне створіння Бога”, який необхідно прийняти відповідно до
його внутрішніх законів. Наука—це нижчий вид знання, релігія — вищий.
Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на
різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а
релігія володіє абсолютною істиною.
Ірраціоналістичне “обгрунтування” віри у Бога є важливою тенденцією у
сучасній теології і релігійній філософії, її представлено
протестантською “неоор-тодоксальною” школою, що нерідко називають
“діалектичною теологією” і “теологією кризи”. Значним представником цієї
школи був К. Барт (1886— 1968 рр.).
Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт доводив, що існування Бога не
можна виявити за допомогою розуму. Барт також заперечував можливість
“природного одкровення”, тобто “одкровення” Бога у природі та
суспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість “природної
теології”, “християнської філософії”. “…Бог християнства, — заявляв К.
Барт, — не може бути присутнім у будь-якій можливій концепції світу”.
Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віри народжується
пізнання. Віра — не суб’єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і
надається людині через “одкровення”.
Точка зору К. Варта розвивається іншими представниками
християнсько-протестантської неоортодоксії — існування Бога не може бути
досліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі.
Протестантська теологія, наприклад, вважає, що віру можна зрозуміти лише
через “одкровення”. Раціональне мислення можна інтерпретувати, лише
виходячи з його засад у людському розумі.
Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й у сучасному
православ’ї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт. По
відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого сама
віра не залежить. Тому віра — це засіб ірраціо-налістичного, містичного
“прилучення до Бога”. Віра відмежовується від знання про Бога. Бог
недоступний людському розуму. Проте православні ідеологи, на відміну від
протестантських, не обмежуються різницею між Богом і світом, Богом і
людиною, навпаки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення
про людину як частину християнської філософії.
Спроби ірраціоналісгачного обгрунтування надіс-тотного джерела релігії
властиві сучасній західній ідеалістичній філософії, яка тісно поєднана з
теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького теолога і
релігієзнавця Р. Отто (1869—1937 рр.) “Святе”, що має певний вплив на
сучасне західне релігієзнавство.
Р. Отто прагне поєднати психологізм і суб’єктивізм з теологією. Він
наводить такі принципові положення власної концепції:
а) реально існують об’єкти релігійного поклоніння — “святе”,
“трансцендентне”, “зовсім інше”. Вони не мають нічого спільного з
реальними об’єктами, що оточують людину;
б) релігія — це зустріч людини зі “святим”, що породжує у психіці
особливі відчуття і переживання, головні з яких — страх і захоплення.
Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоцій Отто
намагається побудувати концепцію сутності релігії.
Суб’єктивно-ідеалістична концепція релігії. Початок суб’єктивістської
традиції у теології пов’язується з вченням Ф. Шлейєрмахера (1768—1834
рр.). Він не заперечував існування надприродного джерела релігії. Однак
центр релігійної проблеми переніс у сферу окремого індивіда і передусім
у галузь його почуттів. Шлейєрмахер започаткував вивчення релігії як
індивідуально-психологічного феномена, як певного стану людської
свідомості та людських переживань. Найбільш послідовно ця
суб’єктивістська й ірраціоналіс-тична лінія провадилася американським
філософом-прагматистом У. Джемсом (1842—1910 рр.). Він доводив, що
релігія є істиною по відношенню до індивіда, оскільки вона є “корисною”
для нього. Корисність релігії У. Джеме вбачав у тому, що вона
нейтралізує психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції у
позитивні. На цій підставі релігійний досвід індивіда ототожнювався з
науковим досвідом. Кожний індивід, виходячи з власних почуттів, вибирає
той чи інший світогляд. Тому світогляд людини визначається його
емоційним світом. Таким чином, Джеме дійшов висновку, що основою релігії
є почуття, а релігію необхідно визначати як породження людської
свідомості, результат суб’єктивних переживань людини.
Сучасний американський психолог Г. Олпорт абсолютизує суб’єктивні
особливості релігійних переживань, притаманних окремій людині. Він
твердить: “З самого початку і до кінця шлях релігійних пошуків є
ізольованим”. Концепція Олпорта доводить суб’єктивізм у розумінні
релігії до крайності. Її сенс полягає в тому, що кожний віруючий має
власну релігію. Отже, релігій стільки, скільки віруючих.
Така надто широка форма суб’єктивізму, з точки зору теології, має чимало
істотних недоліків. По-перше, релігія розглядається як породження
людської свідомості, а не як продукт Божого одкровення. По-надприродне
джерело релігії або відсовується на задній план і має риси
“філософського”, а не християнського Бога (Шлейєрмахер), або зовсім
ігнорується. По-друге, абсолютизація ролі почуттів як основи релігії
веде до розгляду догматики як чогось вторинного. Таким чином, руйнується
концепція “істинної” церкви, належність до неї віруючого перестає бути
обов’язковою.
Дальший розвиток суб’єктивізму фактично призводить до руйнування
релігійної ідеології. Тому сучасна західна філософія релігії прагне
подолати крайнощі суб’єктивізму, а саме — прагне обгрунтувати єдність
суб’єктивного ідеалізму з теологією. Суб’єктивно-ідеалістична концепція
релігії розглядає людську свідомість як особливу духовну сутність, що
сама виробляє релігійні ідеї та уявлення, але не дає відповіді на
головне питання: звідки виникає зміст індивідуальної свідомості.
Натуралістична концепція релігії. Згідно з цією концепцією, релігія
породжується внутрішніми потребами людського організму, його
фізіологічними процесами. У такій інтерпретації релігія стає атрибутом
біологічної природи людини. Коротко розглянемо дві концепції.
1. Вчення 3. Фрейда (1856—1939 рр.). Фрейдизм створив один з варіантів
натуралістичного пояснення релігії. 3. Фрейд у праці “Тотем і табу.
Психологія первісної культури та релігії” намагався застосувати власний
психологічний метод, щоб пояснити виникнення тотемізму — найдавнішої
форми релігії. Всі соціальні явища, культура розглядаються як система
забобонів, за допомогою яких суспільство стримує ворожі йому сексуальні
потяги людини (“лібідо”). За-
вдяки культурним нормам поведінки природжені Інстинкти і потяга людини
або зміщуються у сферу без-свідомого, або “сублімізуються”, тобто
перетворюються на форми соціальної творчості, до яких Фрейд відносив і
релігію. Тайну виникнення тотемізму він вбачав у перенесенні первісною
людиною свого двоякого ставлення до батька, обумовленого так званим
едиповим комплексом, на “замісника” батька — на тотем.
У праці “Майбутнє однієї ілюзц” Фрейд розширює свої погляди щодо релігії
у сучасному суспільстві. Релігійні уявлення — це ілюзії, що випливають з
бажань людини. Релігія визначається як загальнолюдський “нав’язливий
невроз”. Якщо першим “замісником” батька був тотем, то у сучасному
суспільстві таким “замісником” стає Бог. Таким чином, Фрейд прагне
пояснити релігію на рівні окремої людини з її імпульсами і нахилами.
Невроз як стан окремої людини переноситься на все суспільство.
2. Вчення Е. Фромма. Е. Фромм (1900—1980 рр.) — представник сучасного
неофрейдизму, в основу якого покладено синтез соціологічного підходу з
психоаналітичним. У праці “Психоаналіз і релігія” Фромм пояснює потребу
людини у релігії “екзистенціальним” конфліктом між душею і тілом. Тіло є
часткою природи, а розум підіймається над природою. Людина постійно
прагне вирішити проблему розколу між тілом і душею, але ніколи не зможе
її вирішити. На цьому грунті у людини виникає потреба у вірі та релігії.
Фромм пропагує релігію без Бога, у центрі якої людина. З його точки
зору, “немає жодної людини, у якої не було б потреби у релігії”, тобто,
обґрунтовується існування релігії у будь-якому суспільстві.
Соціологічна концепція релігії. Засновником концепції вважається М.
Вебер (1864—1920рр.). Теоретичними передумовами вивчення релігії були
його положення про “Ідеальні типи соціальної дії”. Вебер заперечував
об’єктивні чинники розвитку суспільства і відносно релігії стверджував,
що вона має власні, релігійні джерела. А тому соціологія релігії повинна
обмежуватися лише вивченням мотивації релігійних уявлень, котрі
історично сприяли контролю над поведінкою та триманням індивідів у
покорі. Згідно з цими положеннями, Вебер, на основі залучення значного
історичного матеріалу, вмотивовує думку про вирішальну роль
протестантської етики у формуванні і розвитку капіталізму.
На думку іншого визначного прихильника цієї концепції— Е. Дюркгейма
(1858—1917 рр.), розуміння людської природи принципово неможливе без
вивчення суспільства, у якому діє людина. Інтегруючою основою
суспільства він визначає суспільну свідомість — загальні вірування,
почуття, цінності, норми. За Дюркгеймом, послаблення згаданих вірувань і
почуттів призводить до послаблення соціальних зв’язків між людьми і у
перспективі загрожує дезінтеграцією суспільства, його розпадом.
Релігія у Дюркгейма — це соціальне явище. Однак релігія ототожнюється з
суспільною свідомістю взагалі. Для Дюркгейма релігійними є всі
колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов’язковий
для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність
індивіда.
У даній концепції в релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і
символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри, як
головної ознаки релігії, не існує. Він фактично ототожнює форми
релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна
свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм
доходить висновку, що існування релігії має вічний статус, вона є
необхідним елементом в кожному суспільстві.
Таким чином, розглянувши обидва питання теми, можна пересвідчитися у
важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати той факт, що в
умовах Демократизації суспільного життя значно зростає інтерес до
релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали
віруючу особу від релігійних цінностей, а також протиставляли релігійні
верстви населення атеїстичне мислячим громадянам. Це викликає
гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти
в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати
дійсно правовою лише тоді, коли її практична діяльність буде
забезпечувати права людини, в т.ч. у галузі свободи совісті. Однак для
того щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соціальні
науки, які нещодавно теоретично обґрунтовували “необхідність” і
“доцільність” ліквідації такого суспільного інституту, як релігія з її
церковними інституціями. Йдеться не про викриття окремих хибних,
помилкових поглядів деяких науковців. Проблема ставиться значно ширше.
Якщо за часів тоталітарного режиму релігієзнавча наука не мала ніякої
самостійності і фактично виконувала соціальне замовлення, то на даному
етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною
проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів
недіалектичного мислення і подати релігійний феномен у науковому світлі.
Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та
ефективний інструмент глибокого вивчення усіх тих процесів, що
відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й безпосередньо в
релігійно-побутовому середовищі, аналізувати найважливіші сучасні
тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної
політики держави та її органів щодо релігії і церкви.
Тому значну актуальність набувають положення релігієзнавства — системи
наукових знань (філософських, соціологічних, психологічних, історичних)
про релігію, її походження, будову і функції. Деідеологі-зоване
релігієзнавство приділяє значну увагу вивченню соціальної природи
релігії, її місця в суспільстві. В такий спосіб воно виступає як
раціоналістичний науковий тип знання про релігію, позбавлений рис як
ідеологізованих, так і містифікованих теорій.
У навчальних закладах України курс релігієзнавства ще тільки
опановується, але ті знання, які повинні здобути студенти, курсанти,
учні в процесі оволодіння даною дисципліною, відіграють певну роль у
становленні їхньої світоглядної та правової культури, формуванні
професійних рис фахівців.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
