Реферат

з предмету “Етноботаніка”

на тему:

Окремі представники злаків

і городини в українських міфах

та легендах

В українській і не тільки українській міфології та легендах нерідко
згадують злаки та городні культури. Ось деякі з них:

Яблуко /яблуня/ — символ цілісності, земних бажань; попередження
шкідливості перебільшення матеріальних бажань; символ початку всіх
речей, плодючості; безсмертя та вічної молодості; таїни гріхопадіння
діви Марії; людини; спокуси; дерева пізнання добра і зла; смерті і зла,
розбрату і чвар; витримки, самопожертви в ім’я народу; батьківщини,
Батьківщини.

На думку О.П.Знойка, одним із атрибутів язичницької богині Лади /богині
гармонії, любові, Матері світу/ було саме яблуко, що символізувало
першопочаток усіх речей. Світова міфологія знає численні образи та
символи, пов’язані з яблуком. У кельтській міфології існував острів
Аваллон /»острів блаженних»/, де нібито росли червоні яблука безсмертя,
зупинявся навіть час /!/ Скандинавська міфопоетична система знає богиню
Ідумн, яка володіла золотими молодильними яблуками, що давали богам
вічну молодість.

У грецькій міфології був образ саду із золотими яблуками, які стерегли
Геспереди. Їх, за міфами, одержала богиня Гера від Геї як весільний
подарунок. Здобуття цих яблук — один із дванадцяти подвигів уславленого
Геракла.

Як відомо, яблуко із написом «найпрекраснішій», підкинуте Єрідою /дочкою
Ночі/, внучкою Хаосу трьом богиням, стало причиною Троянської війни.

Міфологія адигів вшановує Тхагаледжа — бога плодючості та землеробства.
За переказами, він нібито подарував людям золоте дерево, на якому за
один день /!/ спіє дивне яблуко — наполовину біле, наполовину — червоне.
Жінка, яка страждає безплідністю, з’ївши білу половинку, народжує дочку,
червону — сина.

За біблійною легендою, Єва, з’ївши заборонений плід /яблуко/ із дерева
пізнання добра і зла, зробила «первородний гріх». За це разом з Адамом
була вигнана з раю і проклята Богом.

У католицькій іконографії яблуко символізувало гріхопадіння діви Марії
/див. Богородиця/, яке воно переборює через Благовіщення.

Шанованим у християн є яблучний /другий/ Спас 19 серпня у православних,
6 серпня — у католиків. За віруваннями, до цієї дати категорично
заборонялося їсти яблука, особливо тим жінкам, у яких померли діти. Це
пояснювали тим, що нібито Ісус Христос, Мати Божа роздають цього дня
усім дітям-небіжчикам яблука. Обділеними залишаться саме ті покійні
діти, матері яких порушили заборону.

Відомий міфолог, фольклорист О.Афанасьєв /Древо жизни. — С.220/ писав:
«Жива вода та золоті яблука володіють однаковою творчою силою: вони
однаково оновлюють немічного старця, роблять його квітучим юнаком…;
хворому дають міць та здоров’я; мертвому — життя, потворність
перетворюють на красу; безсилля — у богатирську силу…»

Красива легенда, казка, — скажете ви. Не поспішайте іронічно
посміхатися. Справа у тім, що в останні десятиріччя вчені-фізики
висунули гіпотезу про існування тахіонів — частинок, які мають швидкість
більшу, ніж швидкість світла. Якщо колись вдасться збудувати тахіонний
космічний апарат, то люди, повернувшись на Землю, стануть молодші, ніж
були! Ось і казка про «молодильні яблука» у гіпотезах фізиків ХХ
століття!

У літературній традиції відоме яблуко Вільгельма Теля — героя
середньовічної легенди «Сказання про стрільця». Він відмовився виконати
наказ австрійського намісника у Швейцарії Гесслера. За це В.Теля
примусили зробити надлюдське: стріляти у яблуко, покладене на голову …
його маленького сина. Тель влучив у яблуко, виявивши величезну витримку.

В українській літературі яблуко — символ дівочої краси /гарна, мов
яблучко/, кохання, чистоти, добра, батьківщини. Напр.:

Білі яблуні у високості,

З медвянистою звадою,

Над захланністю і жорстокістю,

Над підлотою й зрадою.

/А.Малишко/.

Або:

В янтарі дрімають тихі луки,

Може, сниться їм лапатий сніг?

Одпливли мої літа розлуки —

Я спішу до тебе на поріг.

Там твоє й моє лежить минуле,

Яблуні шепочуть вдалині.

Увійду у хату: «Не забула?»

І ти, певно, тихо скажеш: «Ні…»

/М.Стельмах/.

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі;
матері; дівчини-нареченої.

У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю.
Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, — світове дерево життя /див.
Дерево життя/. Як відомо, колись слов’яни святкували Новий рік 21
березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У
давнину в Україні, — підкреслює дослідник, — вишня була ритуальним
деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в
діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась
і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий
Новий рік» /Українознавство. — К., 1994. — С.286/. На думку Г.Лозко,
назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми
«вишній», тобто «божественний» /пор. із словом «Все-вишній» /Всевишній/.
Отже, вишня — це «божественне дерево», присвячене Сварогу /Дмитренко М.
та ін. Українські символи. — К., 1994. — С.118/.

Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті,
тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня»,
зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з
образом світового дерева, священного дерева життя.

По-перше, слово «вишня» — слов’янського походження, воно мало такі
регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись»
/висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/
мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» —
вершина, шпиль.

Словник Б.Грінченка /Т.1. — С.201/ фіксує форму «вишній», тобто
«верховний», а отже «небесний», «божественний». Водночас у Словнику
вміщено фразу «Господи вишній, чи я в тебе лишній?», яку можна зіставити
із фольклорним виразом «Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня…» Отже, у
свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом
життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю,
бо «світ» — це «свят».

За даними М.Костомарова, слов’яни обожнювали саме світло як джерело
життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/.
Споконвіку священні речі українців — білі /хата, вишиванка, хустина,
рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином,
безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя,
Матері-богині, України.

Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості,
українських письменників. У свідомості українців і нині вишня — це рідна
домівка:»Садок вишневий коло хати» /Т.Г.Шевченко/. Або:»Як я любив у
хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати» /М.Старицький/.

У поемі І.Я.Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли
саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив
повернутися із грецького Афону.

Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання,
нареченої:

Ще сніг ковтала повідь широченна,

І рала ждав іще тужливий лан.

А під горою вишня — наречена

Вже до віночка міряла туман.

У поемі І.Драча «Смерть Шевченка» вишневий цвіт асоціюється із
безсмертям Великого Кобзаря.

І на завершення — рядки, написані одним із авторів Словника:

О, вишня — Матінко Всевишня —

Весь білий світ — то вишні цвіт.

Правічне дерево Вкраїни —

Її безсмертя в плині літ.

О.Потапенко.

Жито — символ життя; плодючості, достатку; здоров’я, щастя;
символ неперервності роду, етнічної свідомості, духовності українців.

Жито — одна із найдавніших злакових культур на Землі. Зерно, колосся,
снопи, хліб стали ритуальними, символічними ще з часів Трипільської
культури. Праукраїнці, одвічні хлібороби, розглядали жито як основу
життя. В.В.Колесов наводить такі цікаві лінгвістичні докази.

Майже все, що пов’язано з існуванням живих організмів, людини, слов’яни
позначали коренем жи-. Напр., «жила» /вена — по ній тече кров /див.
Кров/, що дарує життя. «Жило» /житло/ — місце проживання людини. «Жиръ»
/жир/ — у давнину це слово означало їжу взагалі. «Животное» — тварина.
І, звичайно, «жито» — хліб, плід, колос. «Жиця» /волосяна нитка/ —
символічна носійка життя /див. Волосся/. «Животъ» — живий /про органічні
форми життя, земне існування/.

Як бачимо з вищесказаного, домашні культури досить широкого набули
поширення як у міфах, легендах, так і в сучасній поезії. Це позитивно
впливає на єднання людини з природою.

Список використаної літератури:

Рослини в українській культурі. – К., 2000.

Рослини в нашому житті. – Харків, 1999.

Похожие записи