РЕФЕРАТ

на тему:

Мусульманські свята та обряди

ПЛАН

Вступ

1. Витоки ісламу

2. Догматичні приписи Корану щодо обрядовості

3. Основні мусульманські свята та обряди

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Іслам — наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської
ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн. послідовників
ісламу. Мусульмани живуть більше як у 120 країнах світу. В 35 країнах
вони становлять 95-99 % населення, в 13 державах — впливову меншість, у
28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія).

Термін „іслам” у перекладі з арабської означає „покірність”, а того, хто
прийняв релігію, називають відданим (з араб. — мусульманином).

У ісламі велику роль відіграє складна релігійна обрядовість. Мусульманин
повинен п’ять разів на день здійснити молитву, дотримуватись
релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснювати паломництво.

1. Витоки ісламу

Зародження ісламу тісно пов’язано з двома містами: Меккою і Ятрибом.
Перше з цих міст було торгівельним та релігійним центром аравійських
племен, а друге мало значення міжнародного або міжрелігійного зв’язку,
оскільки тут, крім двох арабських племен, проживали цілі племена, а
навіть клани, євреїв. Звідси до гори Сінай і до Єрусалиму було рукою
подати. Таким чином, місце зародження нової релігії прилягає до
священних місць іудаїзму та християнства. Крім цього географічного
зв’язку аравійської релігії з єврейсько-християнським одкровенням, є між
ними спорідненість племен, мови і передань. Аравія здавна населена двома
семітськими племенами, яких Біблія називає синами Йоктана (Буття Х,
25-30) і синами Ізмаїла (Буття, ХХV, 12-16). Північні аравійці задовго
до Мухамеда засвоїли біблійну розповідь про Авраама, Агар та Ізмаїла і
збагатили його місцевими деталями більше чи менше древнього походження.
Джерело Земзем в Мецці було те ж, з якого по молитві Агар ангел
Господній (за мусульманською версією архангел Жебраїл (Гавриїл)) напоїв
помираючого від спраги Ізмаїла; невеликий чотирикутний храм або вівтар
(Кааба), що знаходився біля цього джерела, був, за переданням,
побудований самим Авраамом, що прийшов відвідати свого сина вигнанця;
чорний камінь-метеорит, вбудований в одну зі стін Кааби, був тоді ж
принесений з неба архангелом Жебраїлом; тут поруч був обломок скелі, на
яку ставав Авраам з Ізмаїлом для молитви — місце Авраама
(Макам-Ібрагім).

Мекка була заснована завдяки своєму святилищу. Хоча мусульманські
перекази звичайно перебільшують виключне значення Кааби, але в
будь-якому випадку вшанування цієї древньої святині було дуже поширене,
такого висновку можна дійти з огляду на великі розміри священної
огорожі. Мекка і її околоці були місцем священного паломництва у велике
річне свято (хадж) в священні місяці перемир’я для аравійських племен. З
релігійним рухом натовпу пов’язувались соціальні і торгівельні
відносини.

Мухамед знав три релігії: національну релігію арабів, яка мала свою
святиню в його рідному місті; релігію Мойсея від євреїв Медини, і
релігію християн від монахів, з якими зустрічався під час своїх
подорожей до Сирії, а також від ефіопців, що заходили в Мекку.

Національна релігія арабів була в стані плутанини і розпаду. Натуралізм
місцевих культів, присвячених головним чином камінню і деревам, втрачав
свою живу силу над розумами в процесі переходу племен від дикого стану.
Через знайомство з чужими богами підравалось виключне значення своїх
власних. Саме поняття Божества хоча і починало усвідомлюватися в
загальному, але невиразно і невизначено. Для його позначення у арабів
завжди існувало слово Аллах загального семітського коріння (іль, ель
тощо), але з цим словом, крім поняття про божество, поєднувалось також і
уявлення про особливого головного бога — володаря Кааби.

Божество уявлялось зовнішніми матеріальними предметами і штучними
ідолами, хоча звичайно, не співпадало з ними, а богопоклоніння
складалося з виключно зовнішніх дій, оргій і жертвоприношень; були в
застосуванні і людські жертвоприношення військовополоненних і дітей.

Таке богопоклоніння не встановлювало ніякого зв’язку між людиною і
божеством і не могло задовільняти релігійні почуття. Так само дуже мало
воно могло спонукати до морального та соціального об’єднання людей.
Зібрання людей довколо Кааби під час хаджу мало звичайно велике
значення, оскільки воно знайомило їх, розширювало розумовий світогляд і
представляло кожному наочно ідею націльної єдності. Але для об’єднання
такий зовнішній спосіб був звичайно недостатнім. Як з розміщення
багатьох ідолоів в одному приміщенні не виходило однієї релігії, так і
тимчасове зібрання всіх арбських племен біля цієї огорожі для
зовнішнього поклоніння різноманітним богам не утворювало з цих племен
одного соціального цілого. Священні місяці проходили і жорстокі
міжусобиці з вбивствами і пограбуваннями продовжувались з попередньою
силою, і обов’язок кровавої помсти з роду в рід залишався відмінною
рисою арабської поведінки і єдиним загальновизнаним законом арабського
життя.

Як підсумок можна сказати, що з огляду на ці та інші причини іслам має
чітко виражений синкретичний характер, і він увібрав у себе елементи
різних релігій, зокрема іудаїзму, християнства, староарабського
язичництва.

2. Догматичні приписи Корану щодо обрядовості

Іслам має „п’ять стовпів”, п’ять головних засад:

„немає Бога, крім Аллаха”;

„і Мухамед — пророк Його”

намаз — щоденна п’ятикратна молитва;

обов’язковий піст у місяць рамадан та оплата милостині бідним (згодом це
перетворилося в державний податок);

хадж — обов’язкове паломництво в певний місяць до Мекки.

Який простий догматизм ісламу, так само прості і його практичні і
обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного:

обов’язкова п’ятикратна молитва щодня у встановлений годинник;
обов’язкове обмивання перед молитвою і в інших випадках;

податок (закят) на користь бідних; щорічний пост (ураза, в десятому
місяці — рамазані) протягом всього місяця; паломництво (хадж) в священне
місто Мекку, яке правовірний мусульманин повинен по можливості зробити
хоча б раз в житті.

Кожне з цих розпоряджень, не дивлячись на те що вони самі по собі не так
вже тяжкі і нездійснимі, допускає вилучення і пом’якшення в скрутних
випадках. Вода для обмивання у разі її відсутності може бути замінений
піском, пилом; дотримання поста необов’язково для хворих, для
мандрівників, вони можуть і повинні пеститися пізніше відповідне число
днів; до речі, мусульманський пост, на відміну від християнського,
полягає в повній стриманості від всякої їжі і пиття від сходу до заходу
сонця, та зате в решту часу доби можна їсти і пити що завгодно і
вдаватися до будь-яких задоволень.

Одне з розпоряджень мусульманської релігії полягає в священній війні за
віру (джихад). Це цілком зрозуміло, якщо пригадати, що сам
мусульманський рух виник з потреби арабів в об’єднанні і в добуванні
нової землі. В Корані це розпорядження висловлено ясно: протягом восьми
місяців в році (бо чотири місяці вважаються «забороненими») належить
воювати з многобожниками, з невірними, винищувати їх, захоплювати їх
майно. В цьому яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців,
властиві ісламу навіть більшою мірою, ніж іншим світовим релігіям. Проте
згодом і мусульманські богослови, і світські учені по-різному тлумачили
заповідь джихаду. Дійсно, в Корані проводиться деяка відмінність між
прихильниками різних немусульманських релігій. До многобожників, тобто
послідовників племінних і політеїстичних культів, відношення різко
вороже: «О ви, які увірували! Бийтеся з тими з невірних, які близькі до
вас. І хай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що аллах —•: з
богобоязливими!» До людей же, що «мають писання», тобто іудеям і
християнам, укладачі Корану виказують пошану: це і зрозуміло, адже на
ідейному грунті саме цих релігій, на шляхах їх спрощення виросла
ідеологія ісламу. Проте в Корані є розпорядження воювати з тими, «яким
послано писання», — з іудеями і християнами, — якщо вони не вірують в
аллаха і не підкоряються релігії істини». На практиці в ісламі всяке
розділення між прихильниками інших релігій стиралося: всі вони
розглядалися як невірні (джяур), підлягаючі або винищуванню, або
підкоренню. Під прапором джихаду (газавату) мусульманські лідери не раз,
аж до наших днів, спонукали віруючих до винищувальної війни проти всіх
іновірців.

Етика ісламу досить елементарна. Наказує бути справедливим, віддавати за
добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним і т.п.
Нездійсненних моральних розпоряджень в ісламі, на відміну від
християнства, ні.

В сімейній моралі і в погляді ісламу на взаємостосунки полови
відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка — підлегла
істота, створена аллахом для потішання чоловіка. Разом з тим в Корані
признаються людські і цивільні права жінки: засуджується зайва
жорстокість чоловіка у відношенні до дружини, обмовляються майнові права
жінки —- право на придане, на спадок. Коран дещо полегшив положення
жінки в порівнянні з патріархальним звичайним правом арабів.

В соціальних принципах раннього ісламу знайшов віддзеркалення той же
патріархально-родовий устрій. Всі мусульмани рівні перед богом, але
майнові відмінності, багатство і бідність признаються природним фактом,
встановленим самим аллахом. Обов’язковий податок на користь бідних
покликаний неначе пом’якшувати майнові суперечності; проте приватна
власність захищається Кораном. Торговий прибуток оголошується цілком
законній, лихварство ж засуджується: «Аллах дозволив торгівлю і
заборонив зростання» (2: 276), що, мабуть, є результатом компромісу між
інтересами торгового класу і маси землеробів і кочівників, що страждали
від лихварства і кабали. Закабалення за борги заборонено.

Розглядаючи догматизм, обрядовість, етику раннього ісламу, необхідно
відзначити, що в основі цієї ідеології лежить іудейсько-християнський
світогляд, але пристосоване до більш примітивного суспільного устрою -—
до родоплемінному побуту арабів, що розкладався. Ідеологія арабів
простіше, грубіше, зрозуміліше для широкої маси віруючих, особливо для
кочівників і землеробів Азії; розпорядження його нескладні і цілком
здійснимі.

Немала роль в ісламі відводиться молитві. Молитва супроводжується певним
комплексом молитовних поз та поклонів. Як правило молитва здійснюється
арабською мовою, навіть тоді, коли мусульманин не араб і не розуміє
тексту молитви. При цьому той, хто молиться має бути поверненим до Мекки
з її храмом (Кааба).

Близько до стовпів ісламу підходить джихад, який має декілька видів:
джихад серця (боротьба з власними недоліками, хибами), джихад язика
(дозвіл схвального і заборона осуджуваного), джихад меча (або газават,
озброєна боротьба з невірними).

Згідно з Кораном, Аллах створив світ за шість днів. В останній день була
створена перша людина — Адам, а з його ребра — Єва. Тварини були
створені з води, а людина з пороху і згустку крові. В Корані відтворена
ідея про перший гріх та інші біблійні оповіді про ставлення Аллаха до
світу у специфічному вигляді.

Так, наприклад, у Корані оповідається про непокірність одного з ангелів,
який став Іблісом (дияволом). Коли була створена людина, Аллах повелів
всім ангелам поклонитися їй, що всі зробили, за винятком Ібліса, який
загордився і не хотів поклонятися створеному з пороху, за що був
скинений у пекло.

Незадовго до кінця світу, за мусульманським вченням, має настати епоха
відступництва і має прийти антихрист. На зміну царства антихриста прийде
царство Ісуса Христа і антихрист буде знищений. Через 40 років миру і
спокою буде Страшний суд. Сам Аллах буде допитувати всіх живих і
мертвих, в результаті грішники впадуть до пекла „з вогняною гієнною”, а
праведники отримають райське життя. Дорога до раю пролягає через Сірат,
завтовшки як волосинка і гострий наче лезо ножа, який не може перейти
людина. Її повинен супроводжувати той баран чи віслюк, якого вона
пожертвувала Аллаху за життя. Рай зображався як прекрасний сад з ріками
і джерелами, де правовірні за одним твердженням зустрінуть своїх
супутниць життя, за іншими до блаженств раю відноситься і товариство
прекрасних гурій.

3. Основні мусульманські свята та обряди

Тридцятиденний піст місяця рамазану належить до обрядових звичаїв,
які існували в стародавній; Аравії до ісламу. Ймовірно, що за
давнини постилися у найжаркіший літній місяць. Звідси, напевне, й назва
місяця «рамазан» (по араб. — рамадан), який походить від арабських слів
«рамад хар», що означає спека, виснажливий час.

Літо в Аравії, особливо його кінець, було найважчим часом року у
господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче
сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх
арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну
частину господарських справ на прохолоднішу частину доби — вечір і
ніч. В той же час стародавні араби, які вірили в добрих і злих духів та
богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не
спавши першу частину ночі, вони молилися своїм богам і духам і, чекаючи
дощу« оголошували заборону на прийняття їжі й питва протягом дня.

Таким чином, вимоги мусульманського посі місяця рамазана — нічого не
їсти і не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати в цей
чаа ніяких пахощів, не купатися тощо — в основному ган вторюють
доісламські звичаї, які визначали передусім особливості господарського
життя старо- давніх арабів.

Ураза-байрам — свято розговин, закінчення посту, яке справляється в
перший день наступного за рамазаном місяця — шавалля. Під час цього
свята (воно триває три дні) віруючий повинен, згідно з правилами ісламу,
звітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання в разі порушення
і заплатити так зване «почищення свята перериву» — фітр-садака.

Ід аль-а?дха, ід аль-кабі?р, ід аль курба?н (араб. ??? ??????? ),
курбан-байра?м (тютк.) — свято жертвоприношення, одне із двух головних
свят мусульман (друге — ід аль-фітр).

Свято починається через 70 днів після закінчення поста урази (10-го
числа місяця зу-ль-хіджжа, що є 12-м місяцем мусульманського місячного
календара), в день закінчення Хаджу (паломництва до Мекки) та
продувжується три-чотири дні.

В ці дні в долині Міна біля Мекки паломники приносять в жертву тварин
(курбан) в память про те, як за біблійним переказом пророк Авраам (у
мусульман Ібрагім), хотів принести в жертву Богу свого сина Ісаака ( у
мусульман Ісмаїла). Але Бог послав архангела Гавриїла (Джабраіла) з
баранчиком і спас Аврааму сина. Теж саме роблять віруючі всього
мусульманського світу. В ритуал свята входить особлива молитва під час
якої кожен мусульманин зобов’язаний зарізати вівцю, корову чи верблюда,
причому кров тварини обов’зково повинна обризнути землю, а не камінь чи
асфальт, що є також даниною родючості землі. На підтвердження цього
обов’язку мусульманам приводять аяти Корану (3, 86):

“ Вам не досягти благочестивості, поки не будете робити жертви із того,
що любите ”

Під час Курбан-Байраму принято відвідувати могили предків, наносити
візити друзям, робити подарунки. Організовується святкова трапеза.

Центральною ритуальною дією курбан-байраму є приношення кривавої жертви
(переважно барана чи верблюда). В цей час здійснюються паломництва
(хаджж) до Мекки (Аравія).

В дні курбан-байраму для жертвоприношень забивали найкращий скот. В це
свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути заколоті за «гріхи» однієї
людини, корова і бик — за семеро, а верблюд — за десятьох. За ісламом,
жертвоприношення необхідне для того, щоб потрапити до раю. Потрапити
туди можна лише минувши Сірат-міст, перекинутий над пеклом; він тонший
за жіночий волос, гостріший за лезо, шаблю і гарячіший від вогню. При
вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на
курбан-байрам. На них віруючі й переїдуть через Сірат. Той, хто не
приносив жертви, самостійно не зможе утриматися на мості і впаде у
пекло.

Мірадж (свято вознесіння чи «подорож пророка на небо») відзначається за
місячним календарем у місяць реджеб. Мірадж (реджеб-байрам) встановлено
в ранньому середньовіччі, коли після закріплення влади халіфів у
Палестині в ісламі був прищеплений культ Єрусалима (Аль-Кудс) та його
«святих» місць. Для цього використано легенду, за якою в 27-му ніч
місяця реджебу пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом,
здійснив на білій фантастичній істоті — Бураці (від араб.: «блискучий»,
блискавка) прогулянку до Єрусалима і звідти на сім небес, до престолу
Аллаха. Тут він нібито говорив з Аллахом, сказавши при цьому 99 000
слів. Однак все це відбулося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед
переконався в тому, що ліжко його було ще тепле, а з перекинутого ним
ковша не встигла витекти вода! Для «узагальнення» цієї чудесної легенди
мусульманське богослов’я довільно тлумачило один з віршів Корану, де
говориться про подорожування до віддаленої мечеті, яка знаходилася у
Єрусалимі. Пізніше в стіні одного з храмів Єрусалима було «розшукане»
кільце, до якого нібито Мухаммед прив’язував Бурака під час своєї нічної
подорожі.

У легендах про мірадж є чимало спільного з переказами інших релігій про
незвичайні «подорожі» або вознесіння богів та святих, а також про
чудесну «нараду» Бога із своїми посланцями-пророками (порівняймо
іудейські міфи про нараду Бога з Мойсеєм на горі Синай, розмови з
божеством Іллі-пророка, який піднявся на гору, християнські перекази про
вознесіння Ісуса Христа тощо).

Маулюд («день народження пророка») відзначається мусульманами за
місячним календарем у місяць рабі-аль-авваль. Як і мірадж, маулюд
встановлено довільно, набагато пізніше «подій», покладених в його
основу. Відомо, що мусульманські легенди про Мухаммеда багато чого
повторюють з переказів інших релігій. Цікаво, що ранні мусульманські
богослови докладно розповідають про понеділок, коли народився Мухаммед,
і чудеса, пов’язані з цією подією, але замовчують або сперечаються один
з одним у питанні стосовно того, коли конкретно був той понеділок. З
часом його віднесено до 12 числа місяця рабі-аль-авваля (рабі і).

Ритуальне обрізування (суннет) в ісламі належить до установлень,
запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному
суспільстві як один з посвятних обрядів, яким знаменувався перехід юнака
до старшої вікової групи роду.

Подібні мученицькі обряди (не тільки обрізування, а й вибивання зубів та
інші тілесні ушкодження), пов’язані з випробуванням мужності юнаків,
існували у стародавніх арабів, африканців, австралійців та інших народів
за доби первіснообщинного розвитку.

В ісламі, як і в іудаїзмі, обряд обрізування отримав нове тлумачення.
Він є внутрішньою ознакою релігійної приналежності і самим цим слугує
відособленню мусульман від людей інших вір, вселяє віруючим фанатичну
ідею мусульманської винятковості.

Шахсей-вахсей (ашура) — траурні релігійні церемонії у мусульман-шиїтів,
здійснювані на десятий день місяця мухарраму. Згідно з мусульманськими
переказами, свято встановлене на честь мученицького кінця онука пророка
Мухаммеда — шиїтського імама Хусейна (VII ст.).

Історичні факти засвідчують, що смерть Хусейна не була мученицькою і «не
викупила людську свободу і право», як вчать мусульманські проповідники.
Хусейн помер у політичній боротьбі за владу. «Свобода і право» від цього
не перемогли.

Навпаки, одразу за смертю Хусейна люди, спровоковані на повстання його
прибічниками, були піддані жорстоким переслідуванням. Однак владі не
вдалося знищити послідовників Хусейна — шиїтів. Діючи таємно, вони
продовжували домагатися політичної влади.

З цією метою шиїти почали поширювати перекази про святість Хусейна, а в
річницю вбивства влаштовували траурні церемонії. Було висунуте гасло:
«Помста за Хусейна». Вигук, який супроводжує оповідь про загибель
Хусейна — «Шах Хусейн, вах Хусейн!» («Цар Хусейн, ах Хусейн!»), —
поступово увійшов до обрядової жалобної традиції й пізніше у європейців
став синонімом назви ашури, свята шахсей-вахсей. VIII ст. значна частина
прихильників Хусейна переселилася до Кум і почала поширювати своє вчення
в Ірані.

До XVI ст., коли шиїзм в Ірані став державною релігією, остаточно
склався культ Хусейна. День його смерті оголошено траурним, його
святкування супроводжувалися релігійними обрядами.

Зараз свято шахсей-вахсей у шиїтів здійнюється як збори віруючих в
мечетях. Шиїтське духовенство закликає віруючих відкинути обряди
кривавого самокатування і рубки.

Висновок

Одне з найбільших свят у мусульманів — Кубран-Байрам — свято
жертвоприношення. Воно пов’язане з бібілійною оповіддю про Ібрагіма
(Авраама), який змушений був принести в жертву свого сина Ісхака. В
пам’ять про це кожен мусульманин повинен принести жертву — вівцю,
корову, верблюда. Свято проходить дуже урочисто, продовжується 4 дні.

В мечеті проходить спеціальне богослуження, читаються проповіді, у
будинках мусульман готуються святкові страви, відвідують могили
померлих. З ним тісно пов’язане паломництво до Мекки або хадж, який має
здійснити кожен мусульманин, при цьому дозволяється послати свого
заступника. Якщо особа здійснила це, то до його імені додається почесне
„хаджа”.

Друге канонічне свято мусульман — рамадан байрам — присвячується
завершенню мусульманського посту у священний місяць рамадан. Протягом
цього місяця мусульманин в денний час від ранкової зорі до заходу сонця
не повинен вживати їжу, купатися, курити, приймати ліки тощо.
Ісламознавці вважають, що цей звичай походить від давніх часів, коли
араби-кочовики у час найбільшої спеки в Аравії, в місяць рамадан, коли
важко було прохарчуватися, берегли продукти, а господарські справи через
велику спеку переносили на вечір.

Одним з мусульманських свят є п’ятниця — день спільної громадської
молитви. Мусульманська традиція наповнює її священним ореолом: у
п’ятницю народився Мухамед, відбулася хіджра (переселення) Мухамеда,
Аллах завершив творіння світу, настане судний день.

До числа неканонічних свят належать: Мірадж — свято, присвячене пам’яті
дивовижної нічної подорожі пророка Мухамеда до Єрусалиму (цілу ніч
моляться і читають Коран), Мавлюд — день народження Мухамеда.

До обрядових установлень належить: обрізання (хлопчиків і дівчаток),
шлюб, поховання.

Список використаної літератури

Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К., 2000.

Максуд Р. Ислам. — М., 1999.

Токарев С. А. Религия в истории народов мира. — М., 1982.

Щекин Г. В. Религии мира. — К., 1995.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи