У попередні епохи в мусульманських країнах спостерігалося повне зрощення державної та церковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався спадкоємцем пророка, вище духовенство складало штат його радників, суд перебував повністю в руках духовних осіб. І кримінальне, і цивільне право ґрунтувалися на релігійному законі —шаріаті
Третьою (найпізнішою за часом виникнення) світовою релігією є іслам, або мусульманство. Це одна з найпоширеніших релігій: послідовників її налічується близько 800 мільйонів (за даними на 1985 р.), переважно в Північній Африці, Південне- Західній, Південній і Швденно- Східній Азії. Арабомовні народи майже повністю сповідують іслам, тюрко- та іраномовні — в переважній більшості; багато мусульман також серед північно-індійських народів; населення Індонезії ледь не все дотримується ісламу.
Іслам зародився в Аравії у VII ст. н. е. Походження його з’ясовано детальніше, ніж походження християнства та буддизму, бо воно майже від самого початку висвітлюється письмовими джерелами. Але й тут чимало легендарного. За мусульманською традицією, засновником ісламу був пророк Мухаммед—араб, що жив у Мецці; він нібито одержав від бога низку «одкровень», записаних у священній книзі — Корані, і передав їх людям. Коран — головна священна книга мусульман, як П’ятикнижжя Мойсееве для євреїв, Євангелія для християн. Для вивчення раннього ісламу Коран — найважливіше джерело.
Сам Мухаммед нічого не писав: він був, очевидно, неписьменним. Залишилися окремі записи його висловлювань і повчань, зроблені в різний час. Мухаммедові приписуються тексти і ранішого часу, і пізніші. Із цих записів було зроблено близько 650 р…. звід, що отримав назву «Коран» («читання»). Книгу цю оголосили священною, позаяк її начебто продиктував самому пророкові архангел Джебраїл (Гавриш); записи, що не ввійшли до неї, було знищено.
Можна вважати встановленим, що Мухаммед справді жив приблизно в 570 — 632 рр. і проповідував нове вчення спочатку в Мецці, де знайшов мало послідовників, потім у Медині, де йому вдалося зібрати багатьох однодумців; спираючись на них, він підкорив собі Мекку, а незабаром об’єднав більшу частину Аравії під прапором нової релігії. Біографія Мухаммеда позбавлена особливої фантастики (на відміну від євангельської біографії Ісуса).
У його проповіді, власне, не було майже нічого нового порівняно з релігійними вченнями іудеїв, християн, ханіфів: головне у Мухаммеда — сувора вимога шанувати тільки одного Аллаха та бути повністю покірним його волі. Саме слово «іслам» означає покору.
Віровчення ісламу. На час смерті Мухаммеда (632 р.) нове віровчення було ще зовсім не оформлене. Головні його положення можна віднайти в Корані, за всієї хаотичності цієї книги. Пізніше їх розвинули мусульманські богослови.
Догматика ісламу дуже проста. Мусульманин повинен твердо вірити, що існує тільки один бог— Аллах; що Мухаммед був його посланцем-пророком; що до нього бог посилав людям і інших пророків — це біблійні Адам, Ной, Авраам, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вищий за них; що існують ангели і злі духи (джини), хоча ці останні, що перейшли в іслам з давньоарабських вірувань, не завжди злі, вони теж перебувають під владою бога і виконують його волю; що в останній день світу мертві воскреснуть і всі отримають відплату за свої справи: праведні., котрі шанують бога, насолоджуватимуться в раю, грішні й невірні горітимуть у пеклі; нарешті, що існує божественне визначення, бо Аллах кожній людині наперед визначив її долю.
Аллах зображується в Корані як істота із суто людськими моральними якостями, але в найвищому ступені. Він то гнівається на людей, то прощає їх; одних любить, інших ненавидить.
Як іудейський і християнський боги, Аллах без жодної розумної причини наперед прирік одних людей на праведне життя і майбутнє блаженство, інших — на беззаконня і загробні муки… А втім у Корані, як і в Євангеліях, бог багатократно іменується ласкавим, милосердним. Найважливіша ж якість Аллаха — це його безмежні могутність і велич. Тому й найважливіша догматична і моральна вимога в Корані — це вимога повної, безумовної покори людини волі Аллаха.
Наскільки проста догматика ісламу, настільки ж прості і його практичні та обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного: обов’язкова п’ятикратна молитва щодня в усталені години; обов’язкове обмивання перед молитвою та в інших випадках, після будь-якого «забруднення»; податок (закят) на користь бідним, фактично — на користь духовенству, щорічний піст (ураза, в десятому місяці — рамазані) протягом усього місяця; паломництво (хадж) до священного міста Мекки, що його правовірний мусульманин мусить здійснити хоча б раз у житті.
Етика ісламу досить елементарна. Вимагається бути справедливим, віддячувати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним та ін. Нездійсненних моральних вимог в ісламі, на відміну від християнства, немає.
У сімейній моралі та в поглядах ісламу на статеві відносини відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка — підневільна істота, яку створив Аллах для втіхи чоловіка. Водночас у Корані визнаються людські й громадянські права жінки: засуджується надмірна жорстокість чоловіка щодо жінки, застерігаються майнові права жінки — право на посаг, на спадок. Коран певною мірою полегшив становище жінки порівняно з патріархальним звичаєвим правом арабів.
Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона енергійно втручається в усі аспекти людського життя. І особисте, і сімейне, і суспільне життя мусульман, політика, правові відносини, суд, культурний уклад —усе це має цілковито підлягати релігійним законам.
У попередні епохи в мусульманських країнах спостерігалося повне зрощення державної та церковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався спадкоємцем пророка, вище духовенство складало штат його радників, суд перебував повністю в руках духовних осіб. І кримінальне, і цивільне право ґрунтувалися на релігійному законі — шаріаті. Слідкували за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови.
Тому й мусульманське духовенство виконувало й виконує скоріше світські, ніж суто релігійні функції. Мулла, що перебуває при мечеті, —це, власне, учитель у церковній школі. Каді—суддя, знавець шаріату.
Муфтій — вищий духовний чин — головний авторитет у питаннях шаріату. Улем—учений богослов, викладач вищої релігійної школи; рада улемів подає свої висновки з питань релігії та права. На чолі мусульманського духовенства в окремих країнах стояв шейх-уль-іслам — визначний богослов, він же радник володаря. Роз’яснення, що їх давав шейх-уль-Іслам із тих або тих спірних питань догматики, політики чи права, вважалися незаперечним законом.
Навчання молоді в мусульманських країнах раніше було теж виключно релігійним. Нижчі школи — мектеби існували при мечетях. Вищі школи — медресе являли собою своєрідні духовні академії. У них студенти вивчали Коран та іншу релігійну літературу, богословські питання. Мова викладання, мова церковної літератури була арабською. До речі, арабська система письма була прийнята і в тюркських, і в іранських мовах, хоча вона для них і мало пристосована.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
