Реферат на тему:

Історичний розвиток Кіпрської Православної Церкви

План:

I.  Вступ. Кіпрська Православна Церква – одна з найстарших у
християнському світі.

II. Історичний розвиток Кіпрської Православної Церкви:

1. Проповідь апостолів Павла і Варнави.

2. Отримання автокефалії на Третьому Вселенському соборі.

3. Кіпр під впливом інших держав:

а) під постійною небезпекою арабських нападів;

б) католицький вплив на острові;.

в) під владою турків-османів;

г) Кіпр під протекторатом англійської корони.

4. Вклад православної Церкви в отримання незалежності Кіпру.

III. Сучасний стан Кіпрської Православної Церкви.

 

 

Православна Церква на Кіпрі є однією з найстарших у християнському
світі. Свою назву Церква на о. Кіпр отримала від острівної держави, яка
розміщена в східній частині Середземного моря.

Відповідно до Книги діянь Апостолів, на острові проповідували апостоли
Павло і його учень Іосія, якого прозвали Варнава (Дії 13, 4-13). Святі
апостоли Павло і Варнава принесли з собою світло Христової віри і
заснували там Церкву. Вони навернули в християнство самого римського
проконсула острова Сергія Павла.

Справу християнізації Кіпру було пізніше продовжено апостолом Варнавою,
що другий раз, в 50 році повернувся на Кіпр (Діян. 15, 39) разом зі
своїм племінником апостолом, а в майбутньому і євангелістом Марком,
сином своєї сестри Марії, в домі якої в Єрусалимі, згідно святого
Передання, проходила Тайна Вечеря Спасителя і звершилося Зіслання
Св.Духа. По Святому Переданню апостоли Павло і Варнава під час свого
першого місіонерського мандрування зустрілися на о. Кіпр з Лазарем
Чотириденним, котрого Господь покликав з гробу (воскресив!) і
рукоположили його в єпископа. До сьогоднішнього дня зберігається
гробниця Праведного Лазаря Чотириденного, єпископа Китийського в одному
із храмів міста Варнаки. Як апостолу Павлу, так і апостолу Варнаві на
Кіпрі юдеї чинили опір. Здавна були особливо близькі відносини Кіпрської
Церкви з Антиохійською. Це природньо, оскільки апостол Варнава, який
заснував Кіпрську Церкву, до того був місійним організатором (апостолом)
Антиохійською Церкви (Діян. 11, 22, 26). Таким чином, ці дві Церкви мали
в особі Варнави спільного засновника. 47-й рік вважається початком
існування Кіпрської Церкви. Але утвердження християнства на острові
розтягнулося більше ніж на три століття. Цей час характеризується
боротьбою Кіпрської Церкви за незалежність. Наприклад, їй довелося
виступати проти зазіхань єпископів Антіохії, витримувати тиск та гоніння
зі сторони юдеїв та язичників.

Кіпр належав до Східних провінцій Римської імперії, центром яких була
Антиохія. Тому закономірно, що саме Антиохійський патріарх претендував
на юрисдикцію над Кіпрською Церквою і на право призначати кіпрського
єпископа. Проте сподівання Антиохійських патріархів не справдилися. На
Ефеському (Третьому Вселенському) Соборі у 431 р. Кіпрська Церква була
виведена з підпорядкування Антиохійського патріарха і отримала
автокефалію. Синод кіпрських єпископів отримав право самостійно обирати
собі єпископа. У 488 р. Синод Константинопольської Церкви підтвердив це
рішення. Окрім отримання повної незалежності, архиєпископ Кіпру отримав
безпрецедентні почесні ознаки: імператорський скіпетр із хрестом на
золотому яблуці замість архиєрейського жезла, пурпурна (а не вісонна)
мантія, право підписувати документи червоним чорнилом.

У УІ-Х століттях Кіпр перебував під постійною небезпекою арабських
нападів. Завойовники грабували і нищили храми і монастирі. Християни
зазнали жорстоких переслідувань та економічних утисків. Діяльну участь у
долі кіпрських християн брав імператор Східної Римської імперії Юстиніан
II (685-695, 705-711), який у 691 р. дав згоду на переселення більшості
кіпріотів-християн у провінцію Геллеспонт (Дарданелли), у місто
Юстиніанополь (Нова Юстиніана). Архиєпископ Кіпрський переніс сюди свою
резиденцію і, як історичну пам’ять, зберіг навіть у титулі звання
«архиєпископа Нової Юстиніани». Це переселення, що у масових масштабах
тривало до 747 р., виявилося для багатьох кіпріотів надзвичайно важким і
в економічному, і в моральному плані. Стояло питання про своєрідне
«розформування» Церкви через ЇЇ розпорошення і влиття в
Константинопольську. Але до цього справа не дійшла у 962 р. автокефалія
Кіпрської Церкви була підтверджена Константинопольським Собором.

У 963-69 роках імператор Никифор II Фока відвоював у арабів острів.
Церква почала активно реанімуватися. Цьому сприяло й те, що практично
всі кіпріоти повернулися на батьківщину.

Проте страждання кіпріотів на цьому не закінчилися. У 1191 р. острів був
захоплений хрестоносцями, які насаджували тут католицизм. Через кілька
місяців керівник хрестоносців англійський король Річард Левине Серце
продав острів тамплієрам, які, у свою чергу, перепродали його французу
Гі де Люзіяну, Єрусалимському королю у вигнанні. Після цього на Кіпрі
встановилося феодальне суспільство західного взірця. Католицька Церква
стала пануючою на острові й поступово витісняла православну. На 1260 р.
усі православні монастирі потрапили у залежність до католицьких
єпископів. Із 15 православних єпископів залишилося 4, і всі вони також
були підпорядковані латинському архиєпископу Кіпру. Значний економічний
та національний гніт наклався на не менш нестерпний релігійний. Дійшло
до того, що православним ієрархам було заборонено жити в кафедральних
містах, вони вимушені були присягати римо-католицьким єпископам і навіть
цілувати їм руку при зустрічі.

Католицький тиск трохи ослаб після завоювання Кіпру Венеціанською
республікою у 1489 р. Але у 1571 р. на зміну одним окупантам прийшли
інші, не менш жорстокі — Кіпр захопили турки-османи. Католицька віра і
клір були заборонені, а Православ’я визнане терпимою релігією. Турки
дозволили обирати свого архиєпископа, але не дозволяли збільшувати
кількість єпархій — їх так і залишилося чотири. Як і в інших частинах
Османської імперії, православна Церква стала провідною силою грецької
громади острова. Предстоятель Церкви визнавався турецьким урядом не лише
як Глава Церкви, але і як керівник грецької громади острова і навіть мав
право звертатися з проханням безпосередньо до султана. Церква отримала
значні економічні пільги, що дало їй можливість поступово відновлювати
зруйновані храми та монастирі. За це турецький уряд вимагав від Церкви
дієвої допомоги у справі збирання податків з грецького населення Кіпру.
Тому з кінця XVII ст. і аж до 1974 р. в особі Предстоятеля Церкви
поєднувалася церковна і світська влада.

Маємо зазначити, що при турецькому правлінні православні хоча й мали
значні пільги порівняно з католиками, але також зазнавали утисків.
Православні храми перетворювали в мечеті, конюшні чи просто руйнували. А
католики вимушені були зовсім покинути острів.

Під час грецького повстання 1821 р. турки звинуватили кіпрський
єпископат у співчутті повсталим. Вся вища ієрархія Церкви та визначні
церковні діячі були доставлені до губернатора і їх убили. Церква була
обезглавлена і стояла на межі зникнення. Лише завдяки втручанню
Антиохійського патріарха вдалося вберегти Церкву — патріарх прислав на
острів нову ієрархію.

Майже століття Кіпр перебував і під протекторатом англійської корони. У
1878 р. Англія орендувала острів у Туреччини, а в 1914р. анексувала
його. Тиск європейців-протестантів був порівняно з турецьким не таким
жорстоким, але також нестерпним. Православна Церква очолила боротьбу
греків-кіпріотів за еносіс (об’єднання з «матір’ю-батьківщиною»
Грецією). Після закінчення Другої світової війни цей рух набув нових
стимулів, пов’язаних з діяльністю ООН. У 1947 р. православна Церква
отримала нове підтвердження своєї автокефалії. Проте ще 13 років
англійському урядові вдавалося утримати ситуацію під контролем. Лише
після обрання Президента республіки Кіпр у грудні 1959 р., Англія
вимушена була дарувати Кіпру незалежність. 16 серпня 1960 р. відбулося
офіційне проголошення Республіки Кіпр. Народ високо оцінив вклад
православної Церкви в отримання незалежності — першим президентом
незалежного Кіпру був обраний архиєпископ Макаріос III (1950-1977 рр.).

У квітні 1973 р. в Кіпрській ПЦ створилася кризова ситуація — троє (із
чотирьох!) митрополитів оголосили про необхідність зміщення архиєпископа
Макаріоса як глави Церкви, оскільки неможливо одночасно займати ці дві
вищі посади. Лише в липні кризу вдалося ліквідувати. Великий Синод у
складі єпископів Олександрійського, Антиохійського і Єрусалимського
православних патріархатів та Грецької ПЦ змістив бунтівних митрополитів
і призначив нових. Кількість єпархій було збільшено із 4 до 6. Ця
церковна криза сколихнула кіпрське суспільство і викликала певну
політичну нестабільність. Нею вирішила скористатися Туреччина, яка у
1974 р. висадила на півночі острова десант, захопила значну територію і
оголосила про створення «Турецької республіки Північного Кіпру».

На всій захопленій території були закриті, а іноді зруйновані
православні храми, почалися гоніння на православних і взагалі християн.
Ця проблема — розділення острова — не вирішена й досі. Величезні
території, цілі селища стоять пусткою. Практично всі християни вимушені
були звідти емігрувати.

Відповідно до Конституції республіки Кіпр, Церква відділена від держави.
Але позиції Кіпрської православної Церкви залишаються тут досить
сильними. І досі Церква реєструє шлюб і смерть, веде метричні книги,
бере участь в організації шкільної освіти.

Церква має й досить сильні економічні позиції в державі: вона володіє
майже 25% земель, які здаються в оренду державі чи приватним особам, а
також має монопольне право на виробництво і реалізацію міндобрив.

Священнослужителів для Церкви готує духовна семінарія — Богословська
школа Апостола Варнави в Нікосії. Окрім того, працює близько 40 шкіл
різного спрямування у сфері духовної просвіти.

Офіційним друкованим органом Церкви є журнал «Апостол Варнава». Церква
має свою теле — і радіостанцію «Логос».

Церква очолюється архиєпископом з титулом: «Блаженнійший (ім’я. Нині
Хризостом. Народився у 1927 р., обраний у 1977 р.) архиєпископ Нової
Юстиніани і всього Кіпру». Осідок у м. Нікосія.

При Патріархові діє Священний Синод, до якого входять усі правлячі
архиєреї.

Кілька століть окупації Кіпру призвели до певного занепаду тут
Православ’я. Кількість православних парафій уже при турках скоротилася
порівняно з VII ст. утричі.

Нині Кіпрська православна Церква має у своєму складі одну архиєпископію
і 5 митрополій. У Церкві нараховується близько 600 громад (650
священнослужителів), а також 9 чоловічих (84 ченців) і 14 жіночих (142
черниці) монастирів. Кількість віруючих визначається в межах 450-550
тисяч осіб.

 

 

 

Використана література:

Чобич С., прот. Історія християнської Церкви. – Л.: Видавництво «Добра
справа», 2001.

Скурат К. Е. Конспект по общей церковной истории для 4-го класса
Семинарии. – К., 1979.

Лотоцький О. Автокефалія. Т.II. Нарис історії Автокефальних Церков – К.,
1999.

Бессонов М. Н. Православне в наши дни. – М., 1990.

Саган О. Н. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. – К.:
Світ Знань, 2004.

Похожие записи