Реферат на тему:

Християнська церква, папство, католицькі ордени у Середньовіччі

План

Християнство та церква напередодні Середньовіччя. Аврелій Августин

Християнізація Європи. Монастирі

Папство в ранньому Середньовіччі, його занепад наприкінці

IX — на початку XI ст. Клюнійська реформа.

Католицькі ордени. Зростання ролі папства у XII—XIII ст.

Вступ

Напередодні Середньовіччя християнство вже стало офіційною ідеологією
Римської імперії (навернули Римську імперію у віру Христову імператори
Константин І Великий (274-337) та Феодосій І (379-395). На той час воно
вже втратило свої первісні демократичні ідеали. Християнська церква з
духовної общини перетворилася на ієрархізовану соціально-політичну
організацію. За допомогою держави вона збагатилася й надійно вкоренилася
в суспільний організм.

Запозичення та збереження християнською церквою багатьох традицій
греко-римського язичництва істотно вплинули на духовне життя
середньовічної Європи. «Сам факт такої культурної спадкоємності мав
величезне значення для Європи: картина минулого чудового світу…
виявилася стійким стимулом для наслідування і суперництва. Упродовж
наступного тисячоліття цей образ минулого надихав європейське
суспільство на найблискучіші культурні досягнення» (Г. Кенігсбергер).

Могутня клюнійська конгрегація, яка близько 1100 р. об’єднувала майже
дві тисячі монастирів та невеликих обителей, не поліпшила моральність
ані мирян, ані духовенства. Минуло небагато часу після клюнійських
реформ — і чернеча дисципліна знову підупала, причому навіть у
клюнійських монастирях. Пияцтво та оргії стали нормою у багатьох
чоловічих монастирях. У жіночих обителях також нерідко чинилися
неподобства, про що свідчить хоча б той факт, що до XVIII ст. власниць
домів розпусти у народі називали абатисами, а постриг у черниці
розцінювався як віддання до того ж «закладу». Тому впродовж X—XV ст.,
щоб відмежуватися від старих монастирських конгрегацій, які зажили
сумнівної слави, виникали й інші чернечі союзи, кожен з яких жив за
своїм статутом. Вони дістали назву орденів. Папство спершу поставилося
до орденів насторожено, проте невдовзі визнало їх, бо відчуло в них
надійну опору для себе.

1.Християнство та церква напередодні Середньовіччя. Аврелій Августин

До початку Середньовіччя церква оформилася організаційно. Зокрема,
склалися церковні адміністративні округи — діоцези (єпархії), очолювані
єпископами, причому кожне римське місто мало свого єпископа. Столиці
римських провінцій, митрополії, очолили митрополити, в єпископському
середовищі — перші серед рівних. Митрополити керували провінційними
синодами (соборами) і пропонували кандидатів на вакантні єпископські
посади. Єпископи, завдяки чималим пожертвуванням на церкву, що їх
вносили імператор і миряни, а також своїй значній духовній владі, стали
впливовими особами й брали активну участь у міській адміністрації, часом
навіть очолювали її. Імператори надали єпископам податковий і судовий
імунітет, тобто право стягувати податки та вершити суд. У VII ст., з
появою англосаксонської церкви, яка підлягала безпосередньо Римові,
з’явилася посада архієпископа — вищого єпископа, якого призначав папа і
який був його уповноваженою особою.

Найскладніші і найважливіші проблеми теології (богослов’я) та церковної
організації вирішувалися па Вселенських соборах — зібраннях церковних
ієрархів (князів церкви). Упродовж 325—787 рр. відбулося сім таких
соборів*. Усі Вселенські собори скликалися на території Східної Римської
імперії, тобто піл боком у візантійського імператора. Чим сильнішою
ставала влада імператора, тим більше церква залежала від нього, виникла
паніть реальна перспектива її цілковитого одержавлення.

На Вселенських соборах поступово оформилися два основні центри
керівництва християнською церквою — Рим і Константинополь. І Нікейський
собор (325) підпорядкував римському єпископові західні провінції,
антіо-хійському — східні, александрійському — Єгипет і Лівію.
Константинопольський собор (381) назвав константинопольську кафедру
другою за значенням після римської, бо »Константинополь є Новим Римом».
Отож константинопольський єпископ став першим серед інших східних владик
(антіохійського, єрусалимського та алексаидрійського). IV Халкідонський
собор (451) урівняв у правах і почестях константинопольського патріарха
(голову помісної церкви на Сході) з римським престолом (керівний орган
західних діоцезій). На цьому зібранні духовенства остаточно склалася
пентархія — система п’яти вселенських патріархів, духовна влада кожного
з яких поширювалася на одну з частин християнського світу. Серед
патріархів лідерство поступово здобув патріарх Константинопольський.

Однак кафедра св. Петра в Римі послідовно й наполегливо домагалася
загальноцерковного верховенства, посилаючись на те, що римський єпископ
є, мовляв, єдиним повноправним спадкоємцем апостола Петра, його вікарієм
(намісником) на землі. Особливо рішуче обстоював цю тезу папа Лев І
Великий (440—461).

Офіційне богослов’я народжувалося в муках. Оформленням найважливіших
християнських догматів опікувалися отці церкви — найавторитетніші
християнські вчителі й письменники IV—V ст. (Афанасій Александрійський,
Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ніський, Іоан Златоуст,
Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний та ін.). Водночас
висловлювалися дискусійні твердження стосовно основних христологічних
питань, особливо тринітарного (про триєдиність Бога). Папам завдавали
клопоту єретичні вчення, небезпечні для церкви: аріанство,
несторіанство, монофізитство.

У IV ст. александрійський священик Арій стверджував, що Бог-Син
народився не від Бога-Отця, а був створений ним із нічого. Він так
уподобився Богу, що той прийняв його як сина і наділив божественною
силою. Бог-Отець «єдиносутній», а Бог-Син лише «подобосутній», тобто між
усіма лицями Трійці — Богом-Отцем, Богом-Сипом і Богом-Духом Святим
немає рівності. Із нього твердження неминуче випливало, що св. Діва
Марія не Богородиця, а Христос не Спаситель. Арій, таким чином, поставив
під сумнів ідею про сакральне походження церкви, засновником якої
вважається Христос. На Нікейському соборі 325 р. Арія викляли, заслали,
а його праці спалили. Тим, хто їх зберігав, загрожувала смертна кара.
Нікейський собор ухвалив також Символ Віри, який гласив, що Христос є
«Бог від Бога, Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного,
народжений, нестворенний, єдиносутній Отцю». Однак аріани не змирилися з
поразкою. Заручившись підтримкою державної влади, вони здобули перемогу
над нікейцями (саме тому германські народи прийняли тоді християнство в
його аріанській формі). Лише II Константинопольський собор 38! р.
остаточно утвердив Нікейський Символ Віри й засудив аріанство як єресь.

У V ст. Несторій із Антіохії, тодішній Константинопольський патріарх,
стверджував, що Марія — не Богородиця, а людітородиця, бо Христос не
Бог, а людина. III Ефеський собор (481) відлучив Нестора від церкви,
позбавив його єпископського сану й заслав. На соборі було проголошено
догмат про Пресвяту Богородицю.

Якщо Несторій вип’ячував людську сутність Христа, то монах Євтихій і
патріарх Діоскор Александрійський у V ст. дійшли висновку, що в Христі,
навпаки, переважає божественна сутність. IV Халкідонський собор (451)
засудив це віровчення й покарав його авторів. Він ухвалив сповідувати
«Господа у двох природах, в одній особі, без злиття чи розмежування»,
тобто визнав повноцінність обох природ Христа.

Ще до середньовічної доби церква розробила основні форми культу та
літургії (богослужіння), сформулювала й синтезувала визначальні принципи
соціальної доктрини й етики християнства.

Видатну роль у канонічному оформленні християнства та церкви відіграв
єпископ північноафриканського міста Гілпона Аврелій Августин (354—430),
який намагався відповісти на непросте питання: хто є людина і як вона
має жити?

Аврелій Августин народиися у незаможній сім’ї язичника-римлянина і
християнки Моніки (пізніше католицька церква канонізувала її). Він
здобув пристойну освіту у місцевих риторичних школах, однак єврейською
не володів і абияк знав грецьку. Хрестився уже е 30-річному віці,
причому цей крок дався йому нелегко. Свої релігійні переживання він
досить емоційно відобразив у творі «Сповідь» — духовному дороговказі для
християн. Інші його богословські праці («Про Трійцю», «Про град Божий»
та ін.) значною мірою збагатили християнську думку ранньосередньовічної
доби.

Яким, на думку Августина, має бути життєвий шлях людини? Люди повинні
орієнтуватися на абсолют, на вічну істину. Лише такий шлях приведе їх до
«граду Божого» — керованого церквою суспільства. Ті ж, хто триматиметься
«граду земного», не вірують, не «спасуться», їм уготоване пекло.

Августин розробив концепцію церкви як ієрархічної організації,
побудованої на суворій дисципліні. Церква має бути єдиним посередником
між Богом і людьми. Ця богословська концепція пізніше стала підґрунтям
для теократичних претензій папства. Водночас Августин сформулював дуже
важливу у політичному відношенні тезу про те, що державні органи,
світська влада потрібні для організації християнського життя. Ця теза
спонукала церкву толерантно ставитися до світської влади.

Висновок

Бог створив світ в усій його повноті — від ангелів до найнікчемніших
істот і неживих предметів. Інакше Бог не був би всемогутнім. Ця теза про
«великий ланцюг» буття — безкінечну ієрархію творінь — стала основою
західної філософії у Середні віки та в Новий час.

У розумінні Августина, світова історія — це боротьба між двома
«градами»: невидимим небесним (божим) і видимим земним (людським). Під
«градом небесним» Августин не мав на увазі наявну церкву. До того ж,
розвинуте ним учення Павла про гріх і благодать (недоступна людському
розумінню божественна сила, покликана «спасти» людину) стало знахідкою
не лише для християнської ‘ ортодоксії, а й для низки єретичних учень.

Глибокі богословські ідеї Августина «на тисячу років стали живильними
соками для католицької, а пізніше й для протестантської теології» (Г.
Кенігсбергер).

2. Християнізація Європи. Монастирі

Рівень набожності середньовічних європейців медієвісти оцінюють
по-різному. Існує, зокрема, думка, що ця набожність була поверховою.
«Середньовіччя в багатьох відношеннях не було епохою… абсолютної і
справжньої віри. Це була доба вірувань, забобонів і святенництва,
великих суспільних поривань ірраціонального характеру..,
мілленаристичних сподівань, усіляких пророцтв…» (Л. Му-лен). Інші,
навпаки, вважають, що середньовічна людина була здатна на глибокі
релігійні почуття, щоправда значною мірою замішані на язичницьких
віруваннях і забобонах. Релігійна ортодоксія, що її насаджувала церква,
співіснувала в симбіозі з народними віруваннями, далекими від
християнської догматики. Так, попри заборону папою Григорієм III
(731—741) споживати конину, в Данії, Голландії, Німеччині
жертвопринесення коня практикувалося впродовж усього Середньовіччя.
Європейці закладали у фундаменти будівель з магічною метою кішок,
пацюків, монети, капсули з посланнями, вірили в «дике полювання» —
«процесію духів… які запроторювали душі в якесь інше, аніж
християнський рай, місце» (П. Найджел, Дж. Пруденс).

Ця народна релігійність, що спиралася на традиції греко-римської
язичницької культури, у своїх радикальних формах породжувала єресі,
котрі церква, як правило, категорично засуджувала. Водночас ті народні
вірування, які церкві здавалися безпечними, вона легалізовувала. Ці
поступки церкви були викликані побоюваннями втратити свій вплив на
мирян. До того ж низи духовенства у своїй масі були неуками, часом не
знали азів християнського віровчення і поділяли язичницьке марновірство
своїх парафіян. Теологи перетворили багатьох язичницьких богів на
християнських святих чи пророків. Так, Фрейя стала Марією (культ св.
Діви Марії набув офіційного визнання лише у XII от., догмат про
«непорочне зачаття» — в середині XIX ст., про тілесне «вознссіння» Марії
на небо — в 1950 р.), Балдур — св. Миколаєм, Тор — св. Олафом, Гонн —
св. Антопієм і т. ін. У Німеччині на схилку Середньовіччя навіть існував
храм Юпітера-Христа. Християнської адаптації зазнали вшанування святих
праведників, ідея чистилища. Наполегливі народні домагання «святої
бідності» та соціальної справедливості спонукали церкву змістити акцент
із грізного старозаповітного Бога-Отця (автократора) на милосердного
новозаповітного Христа-спокутника.

Як і коли стала християнською середньовічна Європа? На схилку античності
— на світанку Середньовіччя вельми охоче наверталися у віру Христову
окремі варварські племена, які поселилися на території уже
християнізованої Римської імперії. Вандали, бургунди, остготи і вестготи
сприйняли християнство, але в його аріанській (єретичній) формі.

Наприкінці V ст. із суто політичних міркувань ортодоксальним
християнином став конупг франків Хдодвіг. Наприкінці VI ст. у західну
(латинську) віру перейшли з аріанства вестготи. Невдовзі іспанські
єпископи навернули у християнство язичницькі племена Піренейського
півострова. Зусиллями папства християнами стали також лангобарди, окремі
племена англів і саксів (до речі, в Англії центром християнства став
Кентербері, а не Лондон). У VІ – VІІІ ст. ірландські та англійські
монастирі готували ревних місіонерів, які енергійно навертали у
християнство язичників у найглухіших закутках Європи. У VIII ст.
перейшли у віру Христову племена Центральної та Південної Німеччини, а з
IX ст. розпочалася, щоправда з великими труднощами, християнізація
населення Скандинавії (вікінги вважали, що удачу їм приносять їхні боги,
а тому вкрай неохоче відмовлялися від них).

Щодо слов’ян, то вони в питаннях віри загалом не відставали від
германських племен. Але навертав їх у християнство переважно
Константинополь, а не Рим. У Східній Європі серед слов’янських народів
латинство прийняли лише поляки та чехи, а серед неслов’янських — угри.
Сербія та Болгарія схилилися до греко-візантійської форми християнства.

У ХІІ ст. німецькі феодали за активного сприяння папства християнізували
полабських слов’ян, а в XIII— XIV ст. — балтійські племена і прусів.
Литовці стали християнами унаслідок унії Литви і Польщі (1385).

Християнізація Європи не була простою, тим паче тріумфальною. Мешканці
міст охочіше приймали нову віру, селяни ж стійко трималися язичництва
(не випадково у французькій мові слова «селянин» і «язимник» походять
від спільного кореня). Окремі північно та східноєвропейські народи
(шведи, литовці, поляки, чехи) у X— XI ст. навіть тимчасово повернулися
в лоно язичництва — їх довелося навертати у віру Христову вдруге.
Нерідко хрещення здійснювалося методом прямого насильства (так, скажімо,
чинили щодо саксів воїни Карла Великого). Навернення ж балтських племен
і прусів стало справжнім релігійним геноцидом.

Християнство насаджувала здебільшого світська і церковна верхівка. Маси
ж опиралися, як могли, релігійному нав’язуванню, іноді вбивали
місіонерів і священиків (така доля спіткала, наприклад, хрестителя
Німеччини Боніфація Х руйнували церкви та каплиці.

Проте в цілому хода християнства була переможною. Європа швидко
вкривалася церквами й монастирями, набуваючи ошатного вигляду, особливо
в період відзначення тисячоліття християнства. Бургундський хроніст
Рауль Глабер повідомляв на початку ІІ тисячоліття: «Коли настав третій
рік після тисячного, майже всі землі, особливо ж Італія та Галлія, стали
свідками перебудови церков. Світ ніби струшував із себе лахміття й
повсюдно одягався в нове біле убрання церков. Майже всі тодішні
єпископальні, монастирські церкви, присвячені різним святим, навіть
невеличкі сільські каплиці були перебудовані віруючими і стали ще
ошатнішими».

Європа вкрилася не лише церквами, а й монастирями*. Питання про їхнє
походження є дискусійним. У XIX ст. історики вважали, що християнські
монастирі з’явилися під впливом нехристиянських релігій: юдаїзму,
буддизму, храмових культів Стародавнього Єгипту. Проте у XX ст.
перемогла думка, що монастирі кінця античної доби і початку
Середньовіччя були суто християнськими. Мовляв, це — християнська
аскеза, втеча від мирського життя, пошук особистого шляху до спасіння.
Але й таке розуміння появи монастирів не е переконливим. Якщо монахи
зрікалися мирської суєти, то як їм удалося побудувати нові форми
людського співжиття, вплинути на розвиток культури? Філософ Макс Вебер
висунув іншу концепцію стосовно появи монастирів і чернецтва. На його
думку, ченці, зрікаючись шлюбного щастя, професії, посад, майна, дбали
не стільки про особисте спасіння, скільки про розбудову оптимального
суспільства, тобто про інших людей. Нові форми суспільного співжиття
вони будували на демократичній ранньохристиянській ідеології, а можливо
— на пізньоантичному суспільному ідеалі.

У V ст. монастирі, очолювані абатами, потрапили під духовну юрисдикцію
єпископів.

Проте вони намагалися звільнитись від такої залежності (один із стовпів
західного чернецтва Іоан Касіан (IV—V ст.) закликав братію «втікати
насамперед від єпископа і жінки»), тому відносини між ієрархами і
монастирями загострились. Повністю звільнитися від єпископської влади
вдалося в епоху раннього Середньовіччя лише ірландському чернецтву*.

У VI—VII ст. у Західній Європі склався інститут «приватної церкви»,
покликаний задовольнити амбіції франкських королів і магнатів. Вони
будували на своїх землях церкви і монастирі й забезпечували їх майном.
За їхнього сприяння монастирі стали найбільшими і привілейованими
землевласниками Європи. Абати приносили засновникові монастиря васальну
присягу, за що діставали від нього гарантію безпеки та підтримку. Король
і сеньйори вважали церкву чи монастир на своїй землі своєю власністю.
Каролінги, наприклад, присвоїли монопольне право скликати церковні
синоди, втручалися у складні догматичні суперечки. Вони створили мережу
сільських приходів (села християнізувалися повільніше, аніж міста).

Висновок

Залежність церкви і монастирів від магнатів не подобалася королівській
владі, а папству взагалі здавалася небезпечною. Тому ще у VIII ст. у
державі франків робилися спроби реформувати церкву. Св. Боніфацій
прагнув її уніфікувати і канонічно підпорядкувати Римові. Його зусилля
підтримали папа та королівська влада, завдяки чому відбулося зближення
папства з Каролінгами.

Що дала Європі християнізація? Передусім, завершення феодалізації та
духовне оновлення, єднання народів, яке згодом ослабив церковний розкол
1054 р. Вона певною мірою посприяла економічному піднесенню, хоча саме в
господарську сферу її внесок був найскромнішим, адже чернецтво загалом
неохоче вдавалося до важкої хліборобської праці. Церква стимулювала
колонізаційний рух у такій його формі, як Хрестові походи.

3. Папство в ранньому Середньовіччі, його занепад наприкінці IX — на
початку XI ст. Клюнійська реформа

Кінець V—VI ст. стали лихоліттям для Італії, яку завойовували по
черзі остготи, візантійці, лангобарди. За відсутності у країні сильної
центральної влади посилилася позиція пап, які стали не лише духовними, а
й світськими Іюлодарямм Римської єпархії.

hO

hO

hO

?Т?Т???????? ? ?Т?Т?????? ? ?Т?Т????????????ньовіччя. Так само, як у
середині V ст. Лев І Великий (440—461) зумів відвернути напад гупіп на
Рим, Григорій І Великий урятував Рим від нашестя аріан-лан-гобардів і
вже одним цим завоював собі колосальний авторитет на Заході. Влада цього
папи поширилася на всю Центральну Італію. Саме в період його понтифікату
за Римом остаточно закріпилася назва міста св. Петра, спадкоємцем якого
проголосив себе Григорій І Великий. Григорій І Великий розглядав папство
як єдину реальну силу, спроможну створити і згуртувати християнський
світ. За його понтифікату запрацювало, як ніколи, місіонерство римської
церкви. Папа звеличував християнських подвижників, утвердивши тим самим
авторитет нових католицьких святих. Він здійснив реформу богослужіння,
поскливши його музичне оформлення і, відповідно, емоційний вилив на
паству. За невтомного Григорія І Великого папська курія претендувала на
роль провідника європейської дипломатії.

Часткова секуляризація Карлом Мартеном у Франкському королівстві
церковного землеволодіння викликала протистояння між духовенством і
світською владою. Та коли полчища лангобардів підійшли до Рима, папа

Стефан II звернувся по допомогу саме до короля франків — Шпіна
Короткого. На відвойованих франками у лангобардів територіях Італії у
756 р. утворився патримоній св. Петра — особлива папська держава, яка
проіснувала до об’єднання Італії в 1870 р. й у вигляді релікту
збереглася донині. Так папа став водночас і верховним понтифіком, і
світським володарем. Він допоміг Карлу Великому розширити і зміцнити
кордони Франкської імперії. Коронація Карта Великого у соборі св. Петра
в Римі показала всьому християнському світові, що державна влада стає
легітимною лише з благословення папи. Вдячний імператор узаконив
церковну десятину — важливе джерело збагачення Церкви. Тоді ж було
уніфіковано на римський кшталт літургію (богослужіння), складено
Вульгату — латиномовний канонічний текст Біблії, вдосконалено систему
духовної освіти.

Папам вірили й не вірили, адже тоді ще не існувало догмату про «папську
непогрішимість», сформульованого в 1870 р. на І Ватиканському соборі
таким чином: «Папа не може помилятися, коли висловлює своє міркування з
питань віри і моралі з висоти Апостольського престолу». Тому доводилося
шукати інші аргументи для підтвердження теократичних претензій папського
двору,

Миколай І Великий (858—867) з цією метою використав так зв. Константанів
дар* — акт, згідно з яким імператор Константан Великий нібито надав
право римському єпископові очолити християнську церкву і вручив йому
верховну «ладу лад Римом. За однією з версій, цю «дарчу» вперше
оприлюднив у середині VIII ст. папа Стефан II (752—757) під час свого
візиту до короля франків Піпіна Короткого, за іншою — її сфабрикували у
816 р. з нагоди коронації папою у Реймсі короля Людовіка І
Благочестивого. Пізніше Константанів дар підсилили так званими
Лжеісидоровими декреталіями — збірником таких самих фальшивих папських
послань і рішень церковних соборів, нібито складеним просвітником доби
раннього Середньовіччя Ісидором Севільським. Лжеісидорові декреталії,
уведені до канонічного права католицької церкви, обґрунтовували ідею
папської супрематії (верховенства) над будь-якою іншою земною владою.
Так, в одному з декреталій стверджувалося, що «папа так само перевищує
імператора, як сонце перевищує місяць, а тому влада Апостольського
престолу піднімається над могутністю королівського трону». Розпад
імперії Каролінгів завдав удару і по папству. Після Верденського поділу
в Італії запанував політичний безлад. Папський двір, який ще донедавна
зверхньо поводився з європейськими монархами, мусив безсило спостерігати
за розгулом феодальної вольниці. Тодішній глибокий занепад папства
спричинили й набіги норманів, арабів та мадяр.

Німецький монарх Оттон І Великий (936—973), за прикладом Карла Великого,
спробував у X ст. відродити Римську імперію (його державу наприкінці XII
ст. називали Священною Римською імперією німецького народу). Відтоді
німецькі Імператори фактично ставили пап. Вони присвоїли собі право
інвеститури — призначати й затверджувати в сані церковних ієрархів.
Єпископи та інші достойники мусили ставати навколішки перед світським
сеньйором, приносити йому омаж (визнавати себе його васалами) і
одержувати з його рук посох і кільце — атрибути духовного сану. Самі
вони в усьому наслідували феодальних сеньйорів — командували військами,
чинили розбої, купалися в розкошах, заводили собі коханок, одним словом,
як говорили тоді, «обмирщилися», жили -світськими інтересами, а не
згідно з біблійними заповідями. Процвітала симонія — торгівля церковними
посадами й духовним саном. Отож св. Петро Дам’єн мав усі підстави
скаржитися папі Леву IX (1048—1054); «Єпископи відкрито тримають
коханок, священики живуть у розпусті зі своїми позашлюбними дітьми. Всі
вони перелюбці, продажні тварюки та вбивці. Ужийте ж нарешті, Ваше
Священство, якихось заходів!» Відповідь папи цьому моралістові була не
менш промовистою: «Винних так багато, що неможливо застосувати будь-які
дисциплінарні заходи покарання, тому я змушений залишати на церковній
службі навіть злочинців». Папу тут можна зрозуміти, адже серед грубих
порушників церковної дисципліни нерідко були не лише єпископи, а й самі
верховні понтифіки.

«Обмирщення» церкви підривало її духовний і політичний престиж.
Виправити ситуацію узявся заснований на початку X ст., у французькій
Бургундії монастир Клюні (його фундатором був Гільйом Благочестивий,
онук графа Тулузького). Цей монастир мав ставропігіальні права,

тобто підлягав не місцевому єпископові, а безпосередньо папській курії.

Твердий намір клюнійців реформувати церкву відображав тодішні настрої
мас. Людність напередодні 1000-го року чекала кінця світу та другого
пришестя Христа, атому схилялася до спокутування земних гріхів.
Клюнійців підтримали й великі сеньйори, які спиралися на боротьбі з
центральною владою та народно-еретичними рухами. Тому клюнійський рух,
започаткований у X ст., швидко охопив усю Францію, перекинувся па
Англію, а до середини XI ст. проникнув у Німеччину та Італію.

Клюній ці прагнули зміцнити церковну організацію, упорядкувати її
матеріальну базу*, чітко регламентувати відносини між церквою і
світською владою. Вони проголосили папу верховним арбітром не лише в
духовних, а й у мирських справах, намісником Бога на землі, вилучили
монастирі з-під юрисдикції світських сеньйорів та місцевих єпископів і
підпорядкували їх безпосередньо папській курії, що додатково
централізувало західну церкву. Монахи Клюні наполягали на неухильному
виконанні церковних обітниць, рішуче засуджували симонію, інвеституру,
моральне падіння духовенства, домагалися целібату для духовних осіб**,
боролися за підвищення освітнього рівня духовенства. Школи при кл
Іонійських монастирях (на початку XII ст. таких шкіл у Європі
налічувалося 1184) вирізнялися суворою дисципліною і не менш суворим
режимом. У внутрішньому розпорядку монастирів основна увага приділялася
уже не фізичній праці, а прочитуванню та переписуванню рукописів. «Усе
це в поєднанні з показом чудотворних реліквій мало переконувати людей…
що справжнє християнське життя дійсно можливе…» (У. Кенігсбергер).

У 1059 р. клюнійський монах Гільдебрандт, наближений до папи Лева IX,
домігся від Латеранського собору принципового для папства рішення про
невтручання німецьких імператорів і римських нобілів в обрання пап.
Обрання папи стало прерогативою кардиналів. Коли ж вольовий, енергійний
Гільдебрандт став папою Григорієм VII (1073—1085), він доклав титанічних
зусиль, щоб установити контроль церкви над світською владою й нанести
належний порядок у самій церковній організації шляхом підпорядкування
духовенства необмеженій владі верховного понтифіка. Проголосивши примат
духовної влади над «диявольською» світською, Григорій VII зажадав від
європейських монархів не більше і не менше як скласти папі васальну
присягу та сплатити церкві так званий денарій св. Петра — купу грошей.
Королі, ясна річ, були розлючені такими претензіями папи.

Усю серйозність своїх намірів нав’язати християнській Європі теократію
Григорій VII продемонстрував у ході гострого конфлікту з німецьким
імператором Генріхом IV. Скориставшись малоліттям Генріха IV, папа
заборонив світську інвеституру, тобто позбавив монархів права призначати
і зміщувати єпископів. Коли Генріх IV підріс, то перестав рахуватися з
цією забороною, навіть побив і ув’язнив папу. Римляни визволили Григорія
VII з тюрми — і він викляв Генріха IV та звільнив від васальної присяги
його підданих. Німецькі князі поспішили скористатися цією подією. Вони
заявили імператорові, що позбавлять його влади, якщо він упродовж року
не знайде спільної мови з напою. Генріхові IV не залишалося нічого
іншого, як піти на нечуване приниження. Він узимку добрався через
засніжені Альпи до замку Каносса, де тоді гостював у Матільди, графині
Тосканської, Григорій VII, і вимолив у нього прощення (він покаявся в
точній відповідності з церковними вимогами, тому папа мусив його
простити). Врятувавши корону, Генріх IV удома за підтримки німецьких
єпископів (їм доводилось розриватися між імператором, якому вони дали
васальну присягу.

До 1054 р. ці та інші догматичні та обрядові відмінності між обома
церквами вважалися такими, що склалися в рамках єдиної церковної
організації. Спільність віри, таїнств й усього церковного устрою
пов’язували західну і східну церкви в одне ціле. Проте незгоди
накопичувалися, наближаючи той момент, коли співжиття латинського і
грецького духовенства в одній церковній організації стало неможливим.
Тим паче, що ”за теологічною полемікою по суті стояли питання про владу:
кому належить право визначати істинність учення? Хто врешті-решт має
верховний авторитет у церкві?” (Г. Кенігсбергер).

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у
Константинополі. За два роки до цієї дати на патріарший престол обрали
ігумена Ігнатія. Проте родичі візантійського імператора, які порядкували
в церкві, немов у власній господі, передали владу над східною церквою
протосекретарю Ігнатія Фотію. Обурений Ігнатій погрожував, що викляне
кожного, хто визнає Фотія патріархом. Щоб заспокоїти збурене
духовенство, імператор скликав Вселенський собор і запросив на нього
папу Миколая І. Папські легати марно намагалися довести на соборі
неканонічність обрання Фотія патріархом. Тоді папа скликав у Римі
церковний собор, на якому викетарій редакції. В Євангелії від Іоанна
чітко говориться, що Дух Святий сходить від Бога-Отця, а Богом-Сином
лише передасться: «А коли Втішитель прибуде, шо його під Отця Я пошлю
вам, — той Дух правди, що походить від Отця, Він засвідчить про мене»
(Ів., 15, 26).

Де ж узялася її догматиці християнської церкви ця чистка? У VI ст., коли
ставали християнами вестготи, Толедський помісний (місцевий) собор 589
р,, щоб відвернути їх від аріанства, навмисне доповнив Символ Віри
часткою «і Сипа». У запропонованій ним редакції Символ Віри мав такий
вигляд: «Святий Дух… який сходить від Батька І Сина». За понтифікату
Лева III (795—816) це формулювання повторили ченці франкського монастиря
Монте-Оліво, через що їх звинуватили в єресі. Папа звернувся до
Імператора франків Карла Великого з проханням бути третейським суддею у
цій богословській суперечці. Придворні теологи імператора визнали
Філіокве потрібним доповненням до ні кейс ько-константинопольського
Символу Віри, зауваживши, що без нього формулювання він буде
незрозумілим для мирян. Карл Великий рішуче посприяв поширенню цієї
догматичної новинки на усьому християнському Заході.

Висновок

У середині XV ст. візантійський імператор Іоанн VII Палеолог, шоб
заручитися підтримкою європейських держав у боротьбі з турками-османами,
погодився передати православну церкву під папську юрисдикцію. На
Флорентійському соборі 1438 р. було складено акт про злуку обох церков,
однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовилися
від унії. Після взяття в 1453 р. турками Константинополя про
Флорентійську унію — «один із найжалюгідніших епізодів у скандальних
анналах християнської роз’єднаності» (Н. Дейвіс) — забули.

4. Католицькі ордени. Зростання ролі папства у XII—XIII ст.

Класифікувати католицькі ордени можна лише умовно, тому що за основу
такої класифікації доводиться брати різні критерії. Загалом же ордени
поділяють на такі три категорії: чернечі (бернардинські, августинські,
цистерціанські, бенедиктинські та ін.), жебруючі (домініканські,
францисканські, капуцинські, кармелітські та ін.) і духовно-рицарські
(іоанніти (госпітальєри), тамплієри (храмовники), тевтонці, мечоносці та
ін.). Орденські монастирі поділялися також на чоловічі, жіночі та
змішані (ченці та черниці жили на території одного монастиря, але в
різних помешканнях). Були монастирі споглядальні (траппістів,
августинців, картезіанців тощо), ченці яких захоплювалися самітництвом і
містицизмом, і практичні (бенедиктинські, цистерціанські,
францисканські, клюнійські тощо), насельники яких віддавалися
проповідництву та місіонерству. Деякі з монастирів були втіленням
релігійної ортодоксії (бенедиктинці, бернардинці, картезіанці), інші ж
виникали як єресі, а уже потім набули офіційного визнання (францисканці,
цистерціанці). Ордени мали слугувати також знаряддям боротьби з єресями
та реформацією (домініканці, єзуїти, салезіани). Частина орденських
монахів уподобала сільську ідилію (бенедиктинці, августинці, траппісти),
інші селилися в містах (домініканці, салезіани), треті вели мандрівне
життя прочан. Існували також напівчернечі організації, які доглядали за
хворими та каліками, опікувалися викупом християн з сарацинської неволі,
збирали пожертви на релігійні акції та церковні потреби чи просто
перебували під патронатом якогось ордену і надавали йому всіляку
підтримку.

Керував орденом великий магістр (чи генерал), якого обирали інші
посадовці корпорації і затверджував пана. Його духовній владі підлягали
всі орденські клірики та керівники монастирів-обителей. Стосунки між
членами ордену й усією організацією регламентувалися орденським
статутом.

У XIII ст. син багатого італійського купця, невиправний ідеаліст
Франциск став мандрівним проповідником і зібрав навколо себе юрму учнів.
Розроблений ним орденський статут вимагав апостольської бідності (але не
жебрацтва), безгріховності, послуху. Аскетичним ідеалом Франциска стала
безвольна людина — «бездиханний труп». Франциск заговорив з мирянами
простою євангелійною мовою, закликав їх до милосердя та любові до всього
живого (францисканці проповідували навіть звірам і птахам). Засновник
францисканського ордену хотів «примирити людину з природою, бродягу з
жандармом, пуритан із поезією, багатого з убогим, бідняка з бідністю»
(А. Фроссар). Він сам показував приклад апостольської бідності й помер у
злиднях. Його заклик повернутися до апостольської бідності й простоти
досить швидко став «одним із найдієвіших пропагандистських засобів, що
їх прихильники імператорської влади спрямували проти папства» (Г.
Кенігсбергер)

Заснований Франциском орден підозрювали в єресі, тому папство
лише після тривалих вагань затвердило його у 1223 р. Послідовниця
Франциска, Клара (церква канонізувала її слідом за Франциском) утворила
також жіночу частину ордену — клариски. Орден став популярним у Європі
(у середині XIII ст. він об’єднував 1100 абатств). До нього належали не
лише монахи, а й терціарії — ті, хто був пов’язаний з ним не обітницею,
а життєвими правилами (король Людовік IX Благочестивий, Христофор
Колумб, Рафаель, Мікельанджело, Гальваніта ін.).

Францисканці не жили в монастирях, а вели мандрівне життя. Вони активно
підтримували політику пап і боролися з єресями — брали участь в
інквізиційних судах, їм дозволили викладати у середньовічних
університетах. Отож, підсумком життя Франциска Ассизького було створення
«ще одного багатого й розбещеного ордену, посилення могутності ієрархії
та ослаблення гоніння на тих, хто вирізнявся моральною чистотою чи
незалежністю думки» (Б. Рассел)*.

У XII ст. в Тулузі виник домініканський орден. Його заснував іспанський
монах Домінік де Гусман для боротьби з альбігойською єрессю на Півдні
Франції. Папа Гонорій III (1216—1227) дав домініканцям (яковитам)
статут, у якому наголошувалося: «Кожен, хто вступить до ордену, повинен,
немов пес, захищати Віру Святу й Господа нашого… боротися проти
ворогів матері нашої, святої римської церкви… й випалювати скверну із
заблудлих душ рабів Божих». Основним завданням ордену вважалися боротьба
з євреями, утвердження католицизму, проповідницька діяльність і
сповідальництво. Емблемою ордену була собака з палаючим смолоскипом у
пащі, через що в народі домініканців називали «псами господніми» (гра
латинських слів (domini canes).

Домініканський орден, як і францисканський, був досить поширеним у
Європі, Він постачав католицькій церкві кардиналів, навіть пап.
Домініканські монастирі, як і францисканські, були ставропігіальними,
тобто підлягали не місцевим єпископам, а безпосередньо папській курії.

Висновок

Переконливим свідченням тодішньої могутності католицької церкви була
організація нею Хрестових походів проти сарацинів та єретиків. Ідея
«захисту християнського світу від невірних» стала також прапором
Реконкісти (вигнання арабів) в Іспанії. Під егідою папства здійснювалася
експансія німецьких рицарів у слов’янських землях та Прибалтиці. Грошові
збори па Хрестові походи та церковна десятина неймовірно збагатили
римську курію.

Намагалися не відставати від всевладного Інокентія III в посиленні
церкви і його найближчі наслідники. Інокентій IV відлучив від церкви і
детронував у 1245 р. німецького імператора Фрідріха II. Тоді ж Ліонський
собор остаточно встановив порядок обрання пап конклавом — колегією
кардиналів* і пророче вказав на загрозу для християнської Європи з боку
татаро-монголів, хоча для ліквідації цієї загрози папство й пальцем не
ворухнуло, цілковито захопившись боротьбою за владу з німецькими
імператорами. Значною мірою саме зусиллями пан Священна Римська імперія
у другій половині XIII ст., розпалася на удільні князівства.

Утім папи дещо перебільшували свої можливості, намагаючись зробити
світську владу тінню влади духовної. Це було непосильне завдання, адже
королям «завжди вдавалося добратися до церкви з її мирським майном» (Ж.
Мадоль), церква ж не в усіх випадках могла застосувати проти них духовні
санкції.

Література

Андреев А. Р. Монашеские ордена. Москва, 2001, 2003.

Андреев A. P., Захаров В. А., Настенко И. А.

История Мальтийского ордена. Москва, 1999.

Барбер М. Процесс тамплиеров / Пер. с англ.

Москва. І998.

Браун П. Культ святых. Его становление и роль

в латинском христеянстве / Пер. с англ. Москва,

2004.

Ги Бедуелл. История церкви / Пер. с фр. Москва,

1996.

Гергей Е. История папства / Пер. С венг. Москва,

1996.

Григулевич И. Р. Инквизиция. Узд. 3-е. Москва,

1985.

Дюшер А. Иннокентий ІІІ и Альбигойский крестовый поход /Пер. с фр.
Санкт-Петербург, 2003.

Карсавин Л. П. Монашество / Пер. с пол. Москва,

1992.

Карташев Л. П. Монашество в Средние века. Москва,

1992.

Лобе М. Трагедия ордена тамплиеров / Пер. с фр. Санкт-Петербург, 2003.

Лозинский С. Г. История папства. Изд. 3-е Москва,

1986.

Лортц Й. История церкви (рассмотренная в связи с историей идей): В 2т.
Т.І. Древность и Средние века / Пер. с нем. Москва, 1999.

Похожие записи