Реферат на тему:

Гер-огли — володар Чамбулі мастон

У один семантичний ряд з вищезгаданим народженим у померлої Настасі
“золотосяючим дитям (або «золотосяючими близнюками)” Кощеєм та
ведично-буддиським божеством Кшітігарбха (“Лоно землі”) пов’язується
нами тюркський міфо-епічний герой іранського походження Гер-огли (“син
могили”) чи Кер-оглу (“син сліпого”), народжений у могилі (пор. перший
компонент імені з вищезгаданим іменем Керсаспа). Його батько конюх був
осліплений ворогом і за це герой мстить.

Кер-огли — воїн, чарівник, співець, поет і музикант. Справжнє його ім’я
— Равшан, належав він до племені теке (текінців) з Північного Хорасану.
Він — представник династії ханів Мевру (Морі), його дід — Тулібай-сінчі
(або Джігалі-бек чи Чагалібек), син хана Кавушті, був взятий у полон
Оділ-ханом (у туркменській версії — османом Хункаром) та одружений на
принцесі Бібі-Ойші. Їх син, який і є батьком Горгулі (Кер-оглу),
називається теж Равшан (варіант: Адібек, Майтар) і свого часу був взятий
у полон Шахдар-ханом, царем Зангара з країни кизилбашів
(персів-шиїтів). Тут він зустрічається з текінською принцесою
Бібі-Хілал. Змушений втікати від правителя, Равшан залишає свою вагітну
дружину, яка перед пологами помирає. Її слуга пастух Рустам викопує їй
могилу, де в неї народжується син. Немовля вигодовує кобилиця. Підрісши,
Гер-огли під час гри побив сина знатного вельможі, через що йому
загрожує кара від царя. Тут розкривається таємниця походження Горогли і
хлопчику вдається втекти за допомогою Рустама до батька в Євмут на
березі Хорасанського озера, де його вихователем стає дядько по матері
купець Ахмед-бек (або Боз-оглан). З часом, після смерті брата
останнього, Урай-хана, сина Одил-хана, народ обирає правителем саме
Горогли, а не Ахмед-бека (Ахмед-сардара). Це породжує між ними
ворожнечу. Даний переказ про Горогли повністю ідентичний переказові
про дитинство засновника імперії Ахеменідів Кіра Великого в переказі
Геродота (порівняймо ім’я Кір з першою частиною імені середньоазійського
героя Кер-оглу).

Кер-оглу, або Гургулі (у іраномовних таджиків), стає засновником і царем
країни ЧАМБУЛІ МАСТОН (тадж. “Чамбулі щаслива”; азерб. Ченлі-бел,
Шамлі-біл, Шамбіл, Чандибіль, туркм. Чардагли-Чандибел, Чанглібель; узб.
Чамбіль, що перекладається як “сосновий перевал”), тобто Шамбхали
(Шамбали). В османській версії його країна називається “ліс Саганлу”, а
столиця – “Керогли каласі”. У Грузії іменем Кер-огли названі стародавні
фортеці, як от, наприклад, біля Коджорі неподалік від Тбілісі. М. Аджі
(Аджієв) виправляє назву по-тюркськи як Шамбкала — «сяюча фортеця», яка
«… була у горах Алтаю, де сім сніжних вершин і де зберігається
божественний залізний хрест — світова ваджра». Є. Парнов, проте,
вважає, що назва країни належить до гімалайського культурного кола: «…
Шамбала! Загадкова назва. А що, якщо це Чампала? Перевал Майтрейї, бо ла
— перевал, а Чампою, королем улюбленим, називають у Гімалаях грядучого
вчителя віри (якої — буддизму, індуїзму ? — О.Г.). Якщо це дійсно так,
то Шамбала не більше ніж наочний символ віри. Це внутрішня країна, котру
кожен може відкрити у собі на вершині восьмичленного шляху на шляху до
досконалості…». Ю. Захаров солідаризується з цим підходом,
зауважуючи, що у тібетській традиції терміном Шампа позначають як бога
Шіву, так і його священну гору Кайласу.

У зв’язку з тлумаченням назви країни як “сосновий перевал” напрошується
паралель з героєм узбецького дастану про Санубара (“Стрункого, як
сосна”), сина царя Хуршіда (“Сонце”). Він подорожує у північну країну в
пошуках царівни-пері Гуль і сюжет цей дуже схожий з давньо-індійським
переказом про першого царя Місячної династії Пурураваса, сина
Іли-персоніфікації жертви вогню та Будхи-«Мудрого», персоніфікації
планети Меркурій (народжений богинею Тарою від асури Соми-«Місяця», який
викрав її, чим спровокував війну між богами) та діву-апсару Урваші та
західноєвропейським про Раймондіна (Енно Довгозубий) та Мелюзину
(Мелізанду).

Тулібай-сінчі та Бібі-Ойші ? Сома і Тара

Равшан (Майтар) і Бібі-Хілал

Хуршід Будхі і Іла

Кер-огли і пері Ага-Юнус Санубар і Гуль

Пуруравас і апсара Урваші

Покровителі Кер-оглу – 40 чілтанів (святих) чи еренів (шейхи дервішів),
халіф Алі і пророк Хізр, які дарують йому богатирський обладунок,
заговорюють зброю, наділяють розумінням 72-х мов та створюють для нього
за одну ніч чарівне місто Чамбіл та коронують його вінцем “тодж”
(начебто, від слова “тодж” походить етнонім “таджики” та назва Тоджик у
тібетській традиції стосовно країни іраномовних народів; вважається, що
етнонім «таджики» походить від назви кочового арабського племені «тай»,
що завоювало Таджикістан. У вірменських та пехлевійських документах воно
називається «тачік», у мусульманський період постали форми «тазік» і
«тазі», китайці називали арабів «даші» (< *d’ai’, d’ziek, тобто tajjik), завжди конкретизуючи, що вони завоювали землі Боси (Персію). Проте саме іраномовне населення китайські джерела називали “доші”, що в час імперії Тан звучало як ta zie, ta da, і застосовувалося задовго до арабських завоювань. Тобто етнонім “таджики” вже існував: від сакськ. ttaji “ріка” (пор.: саки-апасіаки “саки-водяні”, саки-яксарти “саки (ріки) Яксарт) тощо). Місто Горогли недоступне для ворога, але загине лише від води (потопу; мотив затонулого міста). Але одночасно з цим відмовляють у даруванні нащадків. У туркменській версії сплячого Гер-огли спонукає до благочестивої діяльності голос святого Камбара, а в інших версіях — заповіт осліпленого ворогами батька. У поемі «Нуралі» про Гер-огли говориться, що він — «Хазрат-Алі цього часу», тобто маючи на увазі шиїтського праведного імама Алі, зятя засновника ісламу, а пологи матері Гер-огли пояснюються появою духа Фатіми — дочки пророка Мухаммеда. Також, начебто, мати Гер-оглу була служанкою Алі, яка завагітніла від того, що її господар плюнув їй у рот, за що була прогнана Фатімою. Повернувшись у Чамбіль, вона там померла, а дитина народилася у могилі. Невірним, як на нас, тут є твердження про "мусульманізацію" епосу. Швидше за все епос про Гер-огли постав з натужного пошуку етносів Турану протистояння ідеології арабізму ісламу за ”легітимним” для самого ісламу шляхом: матір Ізмаїла, родоначальника арабів, рабиню Агарь, після того як вона завагітніла від свого господаря Авраама (Ібрагіма), виганяє з дому Сара (пор. з теософською традицією, за якою євреї є удатною расою вихідців з Індії, котрі поселилися як колоністи-тороговці в шумерському Урі і Авраам є вдійсності означенням касти брахманів у цій діаспорі, а каста, що виникла внаслідок змішання аріїв з семітами, — араби, дв.-інд. harab "поганий, дурний, зіпсутий, невиправний"; від змішання з шумерами — сойоти-"туба" Урянхайського краю (Туви); від змішання з іберами — грузини (картвели): дв.-інд. bheriya "вовк"; з хамітами — єгиптяни: дв.-інд. mishra "змішаний, з'єднаний"; від змішання з дравідомовними еламітами — цигани: санскр. bogemi "йди геть від мене"). Також невірним є погляд про значно пізніше формування епосу про Кер-оглу, а саме, що Х. Корогли відносить лише до XVI ст., вважаючи: в епосі оспівується туркменський герой з анатолійської області Боли, вождь джалалідів, які боролися проти турків та іранців-шиїтів. Проте факт, що цей вождь називає себе лише "Роушан з роду керогли", а його соратники мають подвійні імена, друга частина яких тотожна тим, які мали й центральні фігури епосу, свідчить про претензію на відродження героїчного звитяжництва предків, спробу перетворення епоніму на етнонім, перенесення епічної героїки в історичну сучасність, а також легітимізацію моральних та правових нормативів. Аналогічно прізвисько "Герогли" присвоювалося й іншим героям (як от Салор-Огурджик алп, хан туркмен, які переселилися в Західний Вран та Ірак). Дружина Кер-оглу – мудра діва-пері Ага-Юнус з країни Куй-коф (Кавказ?), дочка царя пері Рахмата та цариці Карія, яку викрав з чарівного саду Ірам-бог за допомогою бало-дива Самандара. Іншими жонами витязя є пері Міскол, стамбульська принцеса Нігар-ханум (Ніяр, Нігяр; варіант: Хірамон-Далі, дочка Арслан-бая з країни Рум), індійська царівна Гулнор та дербентська красуня Моміна-ханум, дочка Араба-паші, яка народила йому сина Хасан-бека на прізвисько “син курда” (Курд-огли). Також у азербайджанській «Книзі мого діда Коркута» у Кер-оглу і пері народжується син з одним оком на тімені — Депе-Гьоз («Тім’я-Око”). Надалі він перетворюється на чудовисько і приносить багато бід, фактично тотожний грецькому циклопу Поліфему і його вбиває богатир Бісат. Будучи бездітним, середньоазіатський Гургулі викрадає юнаків Хасана, сина коваля (демурчі-огли) Темір (Холдор)-хана з країни Ваянган та Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), сина раба-м’ясника (кассаб-огли) Булдурука з країни Хунхор (в деяких версіях виступає єгипетський принц Іса-Бала), котрий стає його співправителем та наступником. Таджицька версія додає ще й третього сина – сина мисливця (мерган) Шодмона. Сином Овеза від гурджистанської (тобто грузинської) принцеси Гул-Рух (Гул-кіз, Гул-Чехра, Гуліхірамон) були Нуралі і Міралі, а донькою – Гулінор, а сином Нуралі та царівни Маргумон – Джагангір (пер. “завойовник світу”), який в дитинстві був проковтнутий рибою, знайдений візиром і усиновлений ним, а після того як знайшов рідних — викрав принцесу Хірамон з країни Гул-Ерамон. Сином Хасана від ерзерумської красуні Даллі був Равшан, герой самостійного епосу, а внуком, за казахською версією, — Касим-хан. Останній здійснює похід до Чорного моря проти хана кизилбашів Жанаділя і взяв у облогу його столицю Арал із фортецею Такія. Після перемоги Касим-хан одружується на дочці хана, красуні Жаміле і після весільного бенкету гине від руки закоханого в неї калмицького витязя Маргау. Даний переказ надзвичайно близький з історичною оповіддю про короля гуннів Аттілу з роду Дуло, похід його на Рим та смерть одразу ж після весілля з красунею Ільдіко. Про сина Касим-хана розповідає узбецький дастан «Шірін і Шакар»: у хана і його візиря народжуються сини, але через те, що під час пологів дружина візиря помирає, Шакара взяла на виховання ханша і викормила своїм молоком. Молодша жінка Касим-хана, коли хлопчики підросли, зненавиділа їх і оббрехала. Нещасним вдається втекти і, мандруючи, вони натрапляють на джрело води, котре охороняє дракон. Шакар убиває дракона, його чарівним рогом відкриває підземний палац і кохається з красунею-пері Гулгун. В той час Шірін втратив терпець, очікуючи біля джерела на побратима, і приєднався до мандруючих 40 прочан-каландарів. За намовою злого володаря Хосхону Карахана чарівниця підсипала Шакару і Гулгун зілля і викрадає дівчину та ріг дракона. Гулгун, тужачи за коханим, чує пісню прочанина Шіріна, в якій він оплакував втрату свого друга. Пері розповідає все каландарам і ті вбивають Карахана та визволяють із печери Шакара. Шірін став правителем царства замість Карахана, одружився на його дочці, а сорок прочан взяли собі за дружин 40 дівчат з її свити. Шакар знаходить у печері золоту скриню, де ув’язнені душі девів, убитих драконом. Оживлені деви споруджують чарівний палац і переносять у ньому Шакара на батьківщину. Можливо, що під Овезом мається на увазі поєднання з іранською традицією про Шамбхалу шумерської традиції про Абзу (аккадське Апсу) – місце зберігання божественних сутностей “ме”, де царює бог Енкі (аналог біблійного Єноха) разом з абгалями (аккад. “апкаллу” — “мудреці”) — носіями культури та засновниками міст. Можливо, сам термін “Шамбхала” слід тлумачити і на основі шумерського “Санг Аббал” — “Глава Аббалів” (надалі воно декілька раз етимологічно переосмислювалося). Бог Енкі (семітський Ейя) вбив демонічну космічну істоту і над нею збудував житло–храм “Абзу”, у якому зачав бога Мардука, “дитину–сонце”. Матір Мардука — богиня Дамкіна (Дамгальнуна, “велика пані князя”), яка у грецьких джерелах виступає як Дауке, тобто один з її епітетів — Дуку, “священний пагорб (могила)”. А саме західносемітське ім’я Мардук означає “син Дуку”, що може трактуватися як “син могили”. Також дана контамінація присутня в біблійній традиції: Ревека (Rebeqah "петля, аркан") — "... це духовна матриця, полюс перетворення. Її ім’я навпаки Haqever означає "могила" — місце, в якому звершується подвійний процес смерті й відродження". Вона — жона Ісаака (осліплого на старість !) і матір Ісава-Едома та Іакова-Ізраїля. Нащадки Едома від шлюбів з дочкою Ізмаїла, старшого сина Авраама, та хеттянками вигнали хорреїв (хурритів) із землі Сеїр ("Волосата"), Ідумеї ("червона"), що від півдня Мертвого моря до Акабської затоки. В сенсі протистояння Ісава та Ісаака паралеллю виступає їм саме хетто-хурритський міф про синів Аппу (з міста Шудул в країні Луллу; пор. топонім Аппу з хетт. wapus "могила") — одного з яких називали Злим, а другого — Благим. В результаті Злий залишає Благого великої долі його майна, залишаючи йому одну худу корову. На думку Р. Генона, анатолійська (фрігійська) богиня-мати Кібела, яку щонайперше шанували як "Велику Матір" довола гори Іда (Іла), за своєю суттю семітського походження і її ім'я пов'язане з євр. gebal та араб. jabal ("джабал") — "гора", тобто "богиня Гори", і одночасно — епонім фінікійського міста Біблоса, самоназва якого була Гебал, а його жителів — "гіблім". Однак Кібела-Аммас не народжує в горі, а воскресила померлого юнака Аттіса (семітський Адоніс). На її честь влаштовували жертвопринесення биків, кров'ю яких окроплювали посвячених у її містерію. Проте факт, що Кібелу називають Ідейською матір'ю та що римляни ототожнювали Кібелу саме з Реєю, матір'ю Юпітера, дає підстави бачити в ній матір Зевса, якого називали Ідейським (гори Іда є як в Західній Анатолії, так і на Кріті, офіційній і на першій Зевс народився, а на другій переховувався). Арабське слово "кабр" — "могила" ("макраба" — "кладовище") дає достатньо прозорий натяк на назву грецьких кабірів-"великих богів" близькосхідного походження з оточення Великої Матері Реї, народжені дочкою Протея німфою Кабіро від Гефеста. Вони перебували під час народження Зевса у печері і ототожнювалися з його охоронцями-куретами і корибантами. З даним розглянутим мотивом виявляє тотожність переказ зі слов’янського зводу “Книги Єноха”, що йде від ессейського оригіналу, в якому розповідається про народження Мелхиседека у могилі померлої жони Ніра, брата Ноя, Мелхиседека архангел Гавриїл відносить на небо на 40 днів, доки на землі відбувається потоп, а потім стає першим царем Салему (Ієрусалиму). Також у маніхейській доктрині Світоносне Немовля народжується у могилі і його за велінням "Високого" рятує від демонічних істот космократор "Посланець, Адамант світла". У кавказькій традиції також є "діти могили". Померла Дзерасса, дочка водяного бога Донбеттира і мати нартівських героїв Уризмага та Хаміца, в могилі була згвалтована демонічним Уастирджі ("Святим Георгієм"), його конем Арфаном та псом і, відповідно, народила від цього мудру Сатаней (яка стала жоною Уризмага), першого земного коня, котрого назвали Чесан або Дур-дур ("Камінь-камінь") та першу собаку Сілам. Дивує, що досі цю кавказьку легенду не співставили зі схожим скіфським мотивом, значно "облагородженим" Геродотом. Замість перебуваючої в могилі породілі в генеалогічному переказі, наведеному Геродотом, маємо мешкаючу в печері (!) викрадачку коней Геріона (!) і дочку бога ріки Борисфен (варіант: Аракс) напівдіву-напівзмію (miksoparthenon tina hehidnan difyea) Апі (Апію), ототожнену самим Геродотом з грецькою богинею землі Геєю. Від героя Геракла (або від Зевса-Папая) скіфська напівдіва-напівзмія народила сина Таргітая, батька подальших скіфських родоначальників — Арпоксая, Ліпоксай та Колаксая (у іншій версії дітьми Геракла є саме три царевичі — Агатірс, Гелон і Скіф, а "проміжний" герой Таргітай ототожнюється із самим сином Зевса-Папая Гераклом; цим родоначальникам падають з неба золоті речі-інсигнії, серед яких — чаша). Тут слід також додати, що скіфська Напівдіва-Напівзмія є точною копією грецької Єхидни, дочки Тартара і Геї, яка від шлюбу з Тіфоном народила, зокрема, й крилатого коня Пегаса, і грекам була відома її генеалогія — донька Хрісаора ("Золотого меча") та Каллірої ("Прекрасноплинна"). Крім того, саме Геродот розповідає, що жертовник своєму богові Аресу скіфи створювали з в'язанок хмизу та встановленим на них мечем. А німфа Калліроя є ще й прямим предком засновників Трої (Іліону). Підтверджує нашу версію про тотожність скіфського персонажу з "матір'ю в могилі" й той факт, що зображення змієногої богині було дуже популярним саме на саркофагах боспорців. Зрештою, сам образ змієногої праматері був поширений серед північноіранських племен від Північного Причорномор'я до Інду, що переконливо довели Г. Бонгард-Левін та Г. Кошеленко. Змієногим (або під охороною змії) народжується афінський герой Ерехтоній (Ерехтей)-"автохтон" ("власне-земний"): Гефест спробував згвалтувати Афіну, але богиня відштовхнула його і сім’я вилилося на землю (або на ногу богині, яку вона витерла козячою шерстю та кинула її на землю), від чого народився Ерихтоній (Ерехтей). Його передали в закритому кошику на виховання дочкам першого царя Аттіки Кекропа із забороною відкривати його. Дівчата порушили заборону і їх вразив священний жах, від чого вони кинулися зі скелі Акрополю. Вирісши, Ерихтоній створив на честь Афіни першу статую, винайшов колісницю та встановив спортивне свято Панафінеї. Пракситея народила йому сина Пандіона, предка Егея та Тезея та їх нащадків. Римським проявом даного архетипу ми вважаємо культ храму Юнони Луцини на найбільшому у Римі Есквілінському пагорбі (Iunoni Lucinae Esquiliis) у дубовому гаю (escu- = aescu- < aesculus "дубовий" / Aesculapium "храм Ескулапа, бога лікування"; враховуючи, що цей пагорб знаходився в північно-східній частині Риму, можливо, в його назві перебуває саме індоєвропейський корінь на означення богині cвітанку *ausos-), збудований в 375 р. до н.е. і 1 травня щорічно відзначалося його освячення, здійснене за обітницею дочки (чи жінки) якогось Альбіна заради благополуччя народженої дитини. Про цю подію писав і Овідій (Ovid. Fast. III, 246-248). Луцина ("Утроба"), найвірогідніше, ідентична грецькій богині Лохії ("Помічниця при пологах"), якою, як вважається, була Артеміда. Але Лохією називалося й місце, де успішно проходять пологи. Саме Есквілінське поле на пагорбі було місцем поховань, як правило найбіднішого населення Риму. А як відомо, римлянам не була притаманна віра у повторне народження після смерті (і вони кепкували з галлів, які притримувалися даного уявлення). Знають даний мотив також ірландські саги. З двору короля Конхобара зникає з подругами Дейхтре, дочка сановника Катбада. Якось через три роки вночі на пагорбі (сіді) Енгуса її зустрічає дядько короля Фергус Мак Ройх (який на часі його малолітства був регентом). Вона відмовилася повернутися людей, зазначивши, що хвора, а наступного ранку в хатині воїнів з'явилося немовля, син Дейхтре. Хлопчика назвали Сетанта, але світові він став відомий за своїм епічним іменем — Кухулін ("Пес Кулана"). Ведичною паралеллю мотиву “сина могили”, на нашу думку, є Парікшит – легендарний цар, який вперше згадується у “Атхарваведі” (ХХ:127) та брахманах. У “Махабхараті” він виступає як внук Арджуни, їздового бога Крішни, який отримує одкровення – “Бхагават-гіту”, та змії-нагині Улупі. Ще в череві матері Парікшит був убитий зятем зміїв–нагів Ашваттхаманом (“ашваттха” — “кінська стоянка”, назва сакрального фігового дерева; пор. з архаїчними мотивами: Ашвамедха — жертвопринесення біля дерева людини і коня та перебування жінки та змії біля дерева), сином Дрони (“ковш, чаша”) і Кріпі та внуком мудреця Бхарадваджі і апсари Гхрітачі, незабаром після битви між пандавами та кауравами на Курукшетрі, але його відродив до життя Крішна. Коли Юдхіштхіра віддалився від мирського життя, Парікшит зайняв його трон в Хастінапурі. Згідно з пуранами, від царювання Парікшита розпочався останній і триваючий досі період світової історії – Калі-юга (з 18.02. 3102 р. до н.е.; за розрахунками Р. Генона, Калі-юга триватиме 6 480 земних років), що синхронно в часі з початком царювання в об’єднаному Єгипті легендарного царя Скорпіона (у давньо-єгипетському написанні ім’я цього царя стоїть у жіночому роді, що дивує спеціалістів, але слід звернути увагу, що володаркою Калі-юги у індоаріїв є саме войовнича богиня Калі < генетично у ностатичній (бореальній) традиції корінь *kalu означає “жінку іншої фратрії (іншого шлюбного класу)”). Парікшит був убитий змієм-нагом Такшакою і, помщаючись за його загибель, син Парікшіта Джанамеджая влаштував велике зміїне жертвопринесення. Його зупинив мудрець Астіка (племінник царя нагів Васуки), який скористався правом висловити будь-яке бажання за те, що він свого часу благословив Джанамеджаю (Махабхарата, І:13-54; пор. з мотивом благословення праотця Авраама царем Ієрусалиму Мелхіседеком). Вважається, що даний міф накладено на історичну основу про протистояння в північно-західній Індії (Нагадвіпі) аріїв та тубільних племен. ший з них — витязь Дурьодхана-Суйодхана) від арійської принцеси Гандхари (!) на ім’я "дочка Субали". Її братом був Шакуні, який характеризувався підступністю, звабивши Юдхіштхіру до гри в кості. Каурави стають запеклими ворогами своїх двоюрідних братів Пандавів і після жахливої 18-денної битви на полі Куру (Курукшетрі) втрачають владу у священній столиці Хастінапурі (hasta — синоніми "рука" і "слон"; заснована царем Хастіном, сином першого Бхарати). В Елевсинських містеріях афінян (ст.-грец. "елевсин" — "повернення") теж наявний мотив народження мертвою жінкою: «... «Відкриваючи великі і сокровенні таїнства, — писав Іпполіт, — він голосно проголошував: «Володарка народила священного хлопчика, Брімо народила Брімона! Тобто, Могутня – Могутнього»... Брімо, в першу чергу, слугує позначенню цариці підземного світу – Деметри, Кори і Гекати в їх якості богинь царства мертвих... Вона народила у вогні: богиня смерті народила. Яке об’явлення! .. Отже, ієрофант проголошував, - голосно декламуючи – що сама цариця мертвих у вогні народила могутнього. У міфології наявно декілька аналогічних прикладів. Діоніс був народжений у сяйві блискавок, що спопелили Семелу... Згідно з іншим варіантом міфу матір’ю Діоніса була не Семела, а Персефона, яка народила його під землею. Говориться, що Аріадна, жона Діоніса, померла, виношуючи дитину, котрою міг бути тільки другий, маленький Діоніс. Асклепій народився на поховальному багатті Короніди..., пологи у мертвої матері прийняв Аполлон. Народження в смерті виявилося можливим! Воно виявилося можливим і для людей, якщо ті вірили богиням: це дала зрозуміти елевсинцям сама Деметра, поклавши Демофонта у вогонь, щоб зробити його безсмертним... Ми знаємо, що через три місяці (після Елевсинських містерій, — О.Г.) дадух закликав афінян звертатися до Іакха, сина Семели, і вони закликали його...”. За переказами Кер-оглу (Гургулі), володар Чамбулі Мастон (Шамбхали, котрий свого часу він здійснив подорож у потойбічний світ, не помирає, а у віці 120 років відійшов від людей зі своїм військом у гірську печеру і повернеться перед світовим апокаліпсисом. Алтайським етносам відома щаслива країна Бумба (від тібет. “бумба” – “центральна частина буддійської ступи”, “вершок купола”, аналог української “бані” на храмах). Правителем – покровителем її вважається витязь Джангар (Джунгар, Жангар). Він сирота, батьків його вбили чотири хани, був у полоні богатиря Шікшірги, бореться з демонічними мангусами, одружується з красунею Шабдал, дочкою володаря південно-східної країни. Управитель в країні Бумба — богатир Хонгор, а мудрий радник — Алтан Чеджі (Цеджі; у нього малим Джангар викрадає табун; пор. з грецьким мотивом маленького злодія Гермеса, який обікрав Аполлона). В деяких варіантах епосу замість імені Джангар подається Джагар-хан, тобто “цар Індії”. Він перемагає небесне чудовисько Кюрюл Ердені, вбиваючи його “зовнішню” душу, що у вигляді пташки перебувала у животі марала. Йому допомагає дружина демона та птах Гаруда, яких він колись врятував. Потім він рятує свою країну Бумба від розорення ханом шулмасів Шара Гюргю (вважається, що термін “шулмаси” походить від “шімну” – согдійської форми імені іранського бога темряви Ангро-Майнью, Ахрімана, при прийнятті ними буддизму ототожненому з демоном Марою). Одночасно з переказом про Джангара киргизам відомий епос про героя Манаса (алтайський Алип-Маниш, казахський, узбекський, кара-калпакський, башкирський Алпамиш), який народжується “дивним” чином. Він об’єднує всіх киргизів у боротьбі за незалежність проти китайців, його богатирі, його мудра жона Каникей, вірний кінь Ак-Кула, його царство Талас – тотожні вищезгаданим витязям, жоні Юнус-пері, коневі Гир-ат, державі-місту Чамбіл середньоазіатського епічного героя Кер-оглу. Проте, на відміну від киргизів, в інших тюркських етносах, в яких наявний герой Кер-оглу, персонаж Алпамиш пов’язується виключно із сюжетом Одіссея (“чоловік на весіллі своєї жінки”) і, можливо, генетично походить через іраномовних массагетів Середньої Азії від героя єдиного праіндоєвропейського епосу (його інваріанти: мандри Одіссея та Арджуни). Тип шлюбу «Махабхарата» «Одіссея» 1. дарування нареченої (kanyadana) Улупі (північ: Великі Ворота), син - Ірават Кірка (Ея), син – Телегон (від Одіссея), Латин (від Телемаха) 2. викрадення нареченої (raksasa) Субхадра (захід: Дварака), син - Абхіманью Навсікая (Схерія), син – Персептоліс (від Телемаха) 3. купівля нареченої (asura) Чітрангада (схід: Маніпура), син - Бабхрувахан Сирени та ін. (протока) 4. вибір чоловіка нареченою (svayamvara) Драупаді (центр: Індрапрастха) Пенелопа (Ітака), син - Телемах 5. союз таємний зі сплячою або психічно хворою (paisaca) Варга та ін. (південь: Сагара -Індійський океан) Каліпсо (Огігія), сини – Латин, Навсифой, Навсиной, Авсон (таблиця Н. Аллена) Також епос "Манас" відкриває перед дослідниками певний міфо-епічний закон, за яким у євразійських міфах та епосах імена героїв тотожні етнонімам (як "героїчним", так і історичним). Імена героїв епосу "Манас" Назви родових підрозділів у сучасних киргизів Чубак — один із 40 витязів (чоро) Манаса ак-чубак, бай-чубак (плем’я черік) Кошой — один із воєначальників Манаса кошой (плем’я солто) Ештек — дядя Манаса з боку матері ештек або естек (батько Солто — родоначальника племені солто) Жамгирчи — син Ештека жамгирчи (плем’я солто) Мусбурчак — союзний Манасу хан мусбурчак (плем’я сару) Кокчо — союзний Манасу хан кокчо-уулу (плем’я барги) (таблиця за даними С. Абрамзона) Але якщо більшість дослідників вважає, що носії цих імен були особами, які насправді існували, то на наш погляд образи героїв в дійсності виступають символами героїчного минулого всього етносу. В киргизькій народно-генеалогічній легенді Манас, син Жакипа, ототожнюється з біблійним праотцем одного з колін — Манассією, внуком Іакова, що цілком відповідає біблійному свідченню Іакова: "Їх (Манасію і Єфрема, внуків Іакова) будуть називати моїм іменем так само, як Рувима і Семеона називаюить іменем моїм" (Буття, 48:1-6). Нащадки Манассії населяли Сирію та Самарію і були переселені ассірійцями в Месопотамію (т.зв. "десять втрачених колін"). Цікавий звичаєвий факт з киргизького обряду жертвопринесення барана — під час розчленування туші сухожилля стегна не можна відокремлювати ножем, а тільки за допомогою зубів — є прозорим натяком на "божественний знак" боротьби Іакова з Ангелом — пошкодження сухожилля стегна. Також "Манас" зберіг передання про втрату і набуття героєм Манасом племені двоюрідного брата Бакая, сина Бая, який став його старшим радником. Їх батьки Бай і Жакип розділилися і Бай перекочував у Кашкар і Тібет, а Жакип повернув до Алтаю. У північно-східній Індії біля підніжжя Тібету мешкає монголоїдне плем’я "кукі" (інколи називають себе "бакай чете" – "діти Бакая"), яке в 2005 р. було визнане провідними іудейськими вченими за нащадків "коліна Манасії" і їм надано ізраїльське громадянство. В “Бамсі-Бейрек”, огузькому варіанті “Алпамиша”, герой заручений зі своєю нареченою ще з колиски, але проте його наречена — богатирська діва, і він добуває її шлюбними змаганнями з нею (тобто наречена влаштовує “вибір нареченого”) і лише після перемоги батько героя платить за наречену величезний калим. Думається, що саме цей мотив спричинив ототожнення еллінізованими туранцями свого епічного героя із грецьким Гераклом, який бореться на змаганнях за наречених – Іолу та Деяніру. Аналогічно змагається з богатиршею Брюнхільдою герой “Пісні про Нібелунгів” Зігфрід (Сігурд), з амазонкою Максімо візантійський епічний герой Дігеніс Акріт, з дівою Хандіт у вірменському епосі Давид Сасунський, з Настасею-поляницею — давньо-руський богатир Дунай. Очевидно, що й царю персів Кіру Великому іраномовна цариця массагетів Томіріс запропонувала саме таке “змагання”, якого він не витримав (відгомін про цю колізію між царицею Ойсулу — «Місяць красуні» та іранським полководцем Кайсаром, який полонив її сина Кунбатира — «Сонце-героя» наявний в узбецькому дастані). Каракалпацький епос “Кирк киз” (“Сорок дівчат”) знає героїчну царівну-красуню Гюль-аїм, котра на чолі загону амазонок разом зі своїм коханим, хорезмійським принцом Арсланом, рятує народ від іга калмицького хана Суртайша і володаря кизилбашів (персів) Надір-шаха. Укріплене місто дів-богатирш – Мевалі (< Мерв?; пор. з тим, що родом з Мерву — предки Гер-огли). Також грецький історик Ктесій (кін. V — поч. IV ст. до н.е.), що жив при дворі перських царів, розповідає про хоробру царицю саків Заріну, яка в узбецькому дастані виступає як кохана богатиря Стріанга. Таджицький епос «Гуруглі» знає діву-богатиршу Заріну Зарнігор («Золотописану»), дочку переможця девів Сугдина (тобто согдіанку). Узбецький історик Абуль-газі (1603—1664) у книзі «Родовід туркмен» оповідає про сім дів, які підкорили собі туркменський народ («іль») і були в ньому правительками. Перша з них — висока красуня Алтун-Гозекі, дочка Сундун-бея і дружина Салор-Казана-алпа, а друга — Барчін-Салор, дочка Кармиш-бая і дружина Мамиш-бека. У узбецькій поемі «Алпамиш» остання — дружина головного героя епосу, її могилу шанують на березі ріки Сир-Дар’ї. У азербайджанській «Книзі мого діда Коркута» наявна схожа на Алтун-Гозекі правителька Бурла-хатун, яка є дружиною головного героя Салор-Казана (див.: ). Отже, перед нами два визначення міфічної країни – Чамбіл (узб. “сосновий перевал”) і Талас (пор.: дв.-тюрк., азерб., tala, киргиз. talaa, узб. dala, монгол., манчж. tala, якут. tolon “степ”, “поле”, “поляна”, “квартал”, “частина гірського поселення”; монгол. dala, dalan, dalyn “загривок”, “потилиця”, “гора”, “ряд пагорбів”, “гряда”, “висоти у вигляді валів”, < фраб. tell, tall “пагорб”; топонім “тал”, як зазначає Е. Койчубаєв, має дуже широке, майже необмежене поширення в Казахстані та Середній Азії, переважно вказуючи на рельєф місцевості – підвищення, пагорб). В Киргизії, поряд з горою Манас (4482 м), що належить до хребта Алатау, наявна ріка Талас, що протікає по днищу котловини Таласської долини, а на її берегах розташовані сучасні міста — киргизький Талас і казахський Джамбул (парадокс той, що місто не має стосунку до топоніму Чамбіла – Шамбала, а назване в 1938 р. на честь казахського народного поета – акина Джамбула Джабаєва). Власне вважається, що Джамбул відомий з 5 ст. як місто Тараз або Талас, а в 10-12 стт. була столицею Караханідів. Талас, поряд з наявним тлумаченням Чамбіл “сосновий перевал”, ми співставляємо з тадж. dolon “гірський прохід, перевал, долина” (синонім: kutal, афг. kotal, перс. kotel) та з перевалом Долон через водороздільний хребет між Кочкорською та Наринською котловинами у Киргизії та хребтами Долона там же і Долонабулак у Таджикістані. Тут слід додати, що терміни “... киргиз (у китайських джерелах – “цзіліцзісі” < “цзегу”, а більш рання транскрипція – “гйєгу / гйєгунь / гьяньгунь, — О.Г.) є назва правлячого роду цієї (південносибірської, — О.Г.) держави, а хакас (“хаас / хааш”; більш рання форма імені *kafaш / *ka?aш, qanash ~ у китайській передачі “ге’ечжі” у “Сінь Тан шу” і у монгольській “канкас” у “Таємному сказанні”; у китайських джерелах епохи Тан пізніші хакаси відомі як “сяцзяси / цзянькунь / хегуси ” < старокит. xiajasi / hegesi / gat kat sie, — О.Г.) – всього населення, маючого змішану етнічну і навіть різну мовну приналежність”, в той час як тюркомовна його частина іменувала все населення Давньо-хакаської держави “хоорай / хонгорай” ~ монгол. “хор” – “народ, маса, люди” Останнє ми співставляємо з вищезгаданим іменем управителя в країні Бумба, першого побратима Джангара – Хонгор !.. “... Таким чином, етнонім “хааш (хаас)”... є ... переданням першопочаткового “хашха (хасха)” ... Термін “хашха (хасха) загальнотюркський і позначає білий колір (підкреслення наше, — О.Г.). З давньо-тюркського часу звучання його залишилося без змін”.. “...Виник же термін “хакас” — знову слідкуємо за китайськими першоджерелами (“Сінь Таншу” і “Таншу хечао”) — після змішання киргизів із дінлінами” . Останніх, свого часу підкорених та асимільованих гуннами, ряд етнологів (Г. Грумм—Гржимайло, Л.Гумільов, С.Кабанов, О.Маенчен-Хельфен) вважає індоєвропейським етносом (як вже вище зазначалося — ефталітами-хіонами-«білими гуннами») за расовою та мовною ознакою. Зокрема дінліни (їх іменем китайці називали Саянські гори) характеризуються наступними ознаками: ріст середній, часто високий, щільна і міцна статура, продовгувате обличчя, колір шкіри білий, русе волосся, ніс видається вперед (цю ознаку вони передали хуннам, що, навіть, було ознакою, за якою китайці легко влаштовували геноцид стосовно зкитаєзованих хунну), прямий, часто орлиний, світлі очі. Психічний склад їх відзначався войовничістю і настільки розвинутим індивідуалізмом, що дінлінам ніколи не вдавалося створити власної держави. Вони жили невеликими общинами, займалися полюванням та рибальством і охоче продавали свої мечі, постачаючи найманців китайським князькам. Формою шлюбу була моногамія, релігією — культ героїв. Щоправда, сам Г.Е. Грумм-Гржимайло етнічно атрибутував дінлінів ... і як киргизів, і як тангутів, і як усунів, і як кетів (остяки), і мань китайських літописів, і «чорні поло, маючі ряд європеоїдних рис, а також племена цзелян, яо-мяо, воні, йє-жень, путе і мосо». В археологічному стосунку описані китайцями дінліни, на думку Л. Гумільова, можуть бути співставлені з носіями «афанасьєвської культури» Саяно-Алтайського регіону (до 2000 р. до н.е.). Вони мали «різко» виступаючий ніс, порівняно низьке обличчя, низькі очниці, широкий лоб, але від сучасних європеоїдів відрізнялися ширшим обличчям, чим подібні з представниками верхньопалеолітичних черепів Західної Європи, тобто кроманьонцями в широкому розумінні цього расового типу. Нащадками «афанасьєвців» були племена "тагарської" культури, що дожила до III ст. до н.е., після чого вони прийняли в себе монголоїдні домішки и створили "таштикську" культуру. Л.Р. Кизласов і А.П. Смірнов вважають їх саме уграми, виводячи останніх із Саян. Як пише А.П. Смірнов, ".. військові загони дінлінів ходили в далеке Прикам’я і тут частково могли залишитися. Проникнення сибірського елементу продовжувалося і пізніше, в епоху п’яноборської культури... До цього ж часу п’яноборської епохи має стосунок і проникнення у Прикам’я сарматських племен". Саме у складі угорської орди західна приіртишська гілка дінлінів дійшла в V ст. аж до Кавказу, де стала відома як народ сабір і постачали найманців Візантії та Ірану. Л.Гумільов звернув увагу на те, що в європейській традиції (Птолемей) чітко розрізнялися два етноси, які населяли Китай: сіни (від Цінь) як власне китайці та дивні сери, постачальники шовку. Останніх, наприклад, цейлонські посли, які йшли шляхом, згаданим у “Периплі Еритрейського моря” Псевдо-Арріана (від індійських портів у Бактрію і далі у землю серів), характеризують як високих на зріст, рудих та блакитнооких жителів за Емодом (Гімалаями). Власне Серику, що простягалася від Кашгару до північного Китаю, на північ від “баутів” (ботів-тібетців), населяли, за вже китайськими джерелами, племена “ді” (інша гілка ді змішалася з тібетськими цянами і утворили могутню Тангутську імперію, “Фань” за китайськими джерелами), яких китайці ототожнювали з дінлінами. Так, ді були брахікефалами, а дінліни — доліхокефалами, але це аж ніяк не може бути свідченням того, що це — два різних етноси, як на цьому наполягає Л. Гумільов, а швидше — субетноси, етнографічні групи (як-от карпатські українці та українці степу). У квазі-історичній літературі (В. Чівіліхін, В. Кандиба, О. Скурлатова) дінліни є ледь чи не безпосередніми праслов’янами, що дійшли до ріки Амур (Зеленого Клину) в часи героїв “Велесової книги”. Жирмунский В.М., Зарифов Х.Т. Узбекский народный героический эпос. – М.: ОГИЗ, Госхудлитиздат, 1947. – С. 170; Брагинский И.С. Об изучении эпического творчества народов Советского Востока ("Гургули" и "Гэсэр") // Сов. востоковедение. — М., 1955. — № 3. — С. 18—35. Жирмунский В.М., Зарифов Х.Т. Узбекский народный героический эпос. – М.: ОГИЗ, Госхудлитиздат, 1947. – С. 181. Аджи М. Европа, тюрки и Великая Степь. От автора: Великое переселение народов // http//adji.by.ru/ch00_03.html Парнов Е. Звездные знаки. — М.: Знание, 1978. — С.71. Захаров Ю. Найденная Шамбала: Последняя тайна Города Богов. — М.: Яуза; Эксмо, 2006. — С.344-345. Див.: Бернштам А.М. Тюрки и Средняя Азия в описании Хой Чао (726) // Вестник древней истории. – М., 1952. - №1. – С.191-192. Жирмунский В.М., Зарифов Х.Т. Узбекский народный героический эпос. – М.: ОГИЗ, Госхудлитиздат, 1947. – С. 209. Боровков А.К. Вопросы изучения тюркоязычного эпоса народов Средней Азии и Казахстана // Вопросы изучения эпоса народов СССР / Ред.: И.С. Брагинский, А.А. Петросян, В.И. Чичеров. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – С. 77. Жирмунский В.М., Зарифов Х.Т. Узбекский народный героический эпос. – М.: ОГИЗ, Госхудлитиздат, 1947. – С. 190. Климович Л. К истории изучения эпоса «Кёр-оглы» — «Гор-оглы» // Климович Л. Из истории литератур советского Востока. — М.: Госхудлитиздат, 1959. — С. 196. Короглы Х.Г. Туркменский эпос "Гёроглы" и особенности его историзма // Специфика фольклорных жанров / Отв.ред. Б.П. Кирдан. — М.: Наука, 1973. — С.134—145. Сузнель А. де. Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання—Пресс, 2003. — С. 151. Генон Р. Символы священной науки / Пер. с фр. Предисл. С. Ключникова. — М.: Беловодье, 2002. — С.337. "Псалмы Фомы" (I—IV) / Вступ. ст., пер. с копт. и коммент. Е.Б. Смагиной // Восток. — М., 1992. — №4. — С.119. Бонгард—Левин Г.М., Кошеленко Г.А. От Индии до Скифии // Вестник древней истории. — М., 2004. — № 2. — С. 58—69. Мережковский Д.С. Атлантида — Европа: Тайна Запада. — М.: Рус. книга, 1992. — С.309. Кереньи К. Элевсин: Архетипический образ Матери и Дочери / Перев. с англ. – М.: Рефл-бук, 2000. – С. 11 – 113. Неклюдов С.Ю. Шулмасы // Мифологический словарь / Гл.ред. Е.М. Мелетинский. – М.: Сов.энциклопедия, 1990. – С. 609. Жирмунский В.М. Сказание об Алпамыше и богатырская сказка. – М.: Изд-во восточ.лит-ры, 1960. – С. 163 – 175. Аллен Н. Пять встречь героя / / Этнографическое обозрение. – 1992. –№ 6. – С. 90 –101. Абрамзон С.М. К семантике киргизских этнонимов //Сов. этнография. — 1946. — № 3. — С. 131. Хевит Р. Эпос "Манас" и Библия имеют общие корни // HYPERLINK "http://www.narratif.narod.ru/manas01.hm" http://www.narratif.narod.ru/manas01.hm ; HYPERLINK "http://centrasia.org/newsA.php4?st=1158300540" http://centrasia.org/newsA.php4?st=1158300540 Жирмунский В. Народный героический эпос: Сравнительно-исторические очерки. – М.—Л.: Госхудлитиздат, 1962. – С. 107. Пастухов А. Шах Куруш Бузург и его загадка // http://www.avesta.org.ru/articles/kurush.htm Кор-оглы Х. Узбекская литература / 2-е изд., перераб. и дополн. — М.: Высш.шк., 1976. — С. 17. Мурзаев Э.М. Словарь народных географических терминов. М.: Мысль, 1984. – С. 186. Кызласов И.Л. О самоназвании хакасов // Этнографическое обозрение. – 1992. – №2. — С. 55; див. також: Кляшторный С.Г. О статье И.Л. Кызласова «О самоназвании хакасов» // Этнографическое обозрение. – 1992. – №2. — С. 59 - 60; Яхонтов С.Е. Слово «хакас» в исторической литературе // Этнографическое обозрение. – 1992. – №2. — С. 61 – 63; Pulleyblank E.G. The Name of the Kirghiz // Central Asiatic Journal. – 1990. – V.34, № 1—2. – P. 98 – 107. Бутанаев В.Я. Вопрос о самоназвании хакасов // Этнографическое обозрение. – 1992. – №2. — С. 65.Кызласов И.Л. Об этнонимах «хакас» и «татар» и слове «хоорай» (ответ оппонентам) // Этнографическое обозрение. – 1992. – №2. — С. 71 Maenchen—Helfen O. The Ting—Ling // Journal of the Royal Asiatic Society. – 1939. – Vol.IV,N1. – P.83; Гумилев Л.Н. Хунну: Средняя Азия в древние времена. – М.: Изд-во восточ.лит-ры, 1960. – С.24 — 25,27,174; Гумилев Л.Н. Эфталиты и их соседи // Вестник древней истории. – 1959. — №1. – С.133—134. Грумм—Гржимайло Г.Е. Западная Монголия и Урянхайский край. —Л., 1926.— Т.ІІ. — С.34—35; Гумилев Л.Н. Динлинская проблема: Пересмотр гипотезы Г.Е. Грумм-Гржимайло в свете новых исторических и археологических материалов // Известия Всесоюзного Географического общества СССР. — 1959. — N 1. (http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/index.html) Грумм—Гржимайло Г.Е. Западная Монголия и Урянхайский край. —Л., 1926.— Т.ІІ. — С.13 — 16, 28 — 33, 38. Смирнов А.П. Некоторые спорные вопросы финно-угорской археологии // Советская археология. — М.,1957.— № 3. — С.23. Смирнов А.П. К вопросу о происхождении татар Поволжья // Сов. этнография. — М., 1946. — №3. — С. 48. Гумилев Л.Н. Динлинская проблема: Пересмотр гипотезы Г.Е. Грумм—Гржимайло в свете новых исторических и археологических материалов // Известия Всесоюзного Географического общества СССР. — 1959. — N 1. (http://kulichki.rambler.ru/~gumilev/index.html) Скурлатова О. Загадки «Влесовой книги» // Тайны веков: Книга третья / Сост.: В. Захарченко, В. Орлов, Н. Шапова. – М.: Молодая гвардия, 1983. – С. 31.

Похожие записи