Реферат на тему:

Географічна локалізація Шамбхали: Іран – Олмо чи селевкідська Сірія?

На території Індії існують реальні міста з назвою Шамбхала: 1)
Sambalpur, місто на північному заході штату Орісса, на ріці Маханаді; 2)
Sambhal – місто на північному заході штату Уттар Прадеш, на південний
захід від міста Морадабад. Також ріка Чамбал наявна у Гімалаях, де її
побережжя населяло плем’я панчали, де правив Драупад, батько Драупаді,
жони легендарних героїв «Махабхарати» Пандавів. Цікаво, що в центрі
Африки, в Демократичній Республіці Конго (Заїр) є місто Шамбала
(Shambala), столиця однойменної народості з групи бантоїдних негрів.

Щодо першого, то зазначимо, що у штаті Орісса знаходиться один з
чотирьох “чхар-дхам” – найсвященніших міст Індії. Це – місто Пурі з
головним храмом Крішни – “Джаганнатха” (“Володар Світу”), в той час як
сам штат вважається осердям шіваїзму (шактизму). Саме тут Шіва і Вішну
вважаються проявами одного й того ж божества – Харі-Хара.

Англійський мандрівник Ч. Аллен розташовує Шамбалу у древній Гандхарі
(північний Пакистан і східний Афганістан), що входила до держави
Ахеменідів, була ядром Кушанської імперії. І більш конкретно — у одній з
частин Гандхари — Уддіяні (санср. “сад”), ототожненій з чарівною долиною
ріки Сват, батьківщиною тантричного буддизму. В 629 р. Уддіяну відвідав
китайський паломник Сюань Цзан, який виявив залишки тисяч буддійських
пам’ятників (монастирів, ступ) та поселень. Після завоювання долини
“білими гуннами” (ефталітами, усунями) Калачакра-тантра була перенесена
у бонський регіон Західних Гімалаїв (Тібет). Потім вона була піддана
гонінню буддистами князівства Гуге, через що її адепти знайшли прихисток
у індійському монастирі Наланда. Саме там Калачакра-тантра була піддана
ревізії буддистами, що вихолостили її бонську сутність.

Власне в долині уддаянської ріки Сват (Свата) та сусідніх долинах
Північно-Західного Пакістану відкрита “добуддійська культура поховань
Гандхари” (Гхалігаї V), датована останніми століттями ІІ тис. до н.е.
Вона теж асоціюється з арійцями: в ній поряд із інгумацією
застосовувалася кремація, є поховання коней, багато речей мають
аналогії в культурах Афганістану, Ірану та Середньої Азії. Дослідники
встановили, що ця культура своїми витоками – через проміжні бішкентську
та заман-бабінську культури – сягає катакомбної культури Північного
Причорномор’я. Цікаво, що друга гілка фіксується в якості катакомбних
могил прибульців-номадів в ХІХ ст. до н.е. в Палестині біля Йерихону
(дослідження K. Kenyon), по сусідству з прааріо-хурритською державою
Мітанні (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”;
євр. naharaim, дв.-єгип. naharina; можливо, що тут відбувся переклад з
хурритського Kinakhnu — “Червоний”, що, у свою чергу, було невірним
перетлумаченням прибульцями-хурритами семітської назви “Ханаан” —
“Благословенна”). Ці прибульці власне й створили ядро гіксосів, які
підкорили Єгипет (“Та-Хем” — “Чорна (країна)”). Відомий гіксоський цар
Апопі, який правив у місті Аварісі (Танісі) в дельті Нілу,
трансформувався в міфології єгиптян у демонічного змія Апопа, з яким
щоночі бореться бог сонця Амон-Ра. Третя гілка номадів в першій пол. ІІ
тис. до н.е. зі степів Євразії принесла на береги Хуанхе бронзоливарне
виробництво, конярство і бойову колісницю. Тут вони сформували імперію
Шан (Інь) з периферійними васальними державами. Останні з часом стали
підніматися до рівня цивілізації Шан-Інь, втягуючи у процес становлення
північно-китайської цивілізації (хауся) всі етнічні конгломерати басейну
Хуанхе, внаслідок чого тубільна династія Чжоу в 1027 р. до н.е.
розгромила цивілізацію Шан-Інь.

Л.С. Клейн підсумовує характерні докази індоарійської приналежності
культури Гандхари. Наприклад, хоча в самій долині Свата вже відсутні
катакомбні поховання, але свідчення про “земляний дім” для мертвих, про
камінь, закриваючий його, і про “гору”, накриваючу смерть (тобто про
курган) наявні у “Рігведі” (V, 89,1; X , 18,4). У всіх культурах цього
поховання є парні поховання чоловіків із жінками в одинакових супружних
позах, а у “Рігведі” є гімн, ритуально оформляючий відміну старого
звичаю ховати живу вдову з чоловіком (Х, 18,8-9). Обряд “дікша”
передбачав ритуальне зачаття для посмертного народження покійному
нового, потойбічного тіла. У катакомбній спільності і в могильниках
Свата є поховання коней, у Дашлі та споріднених пам’ятниках – баранів, а
у “Рігведі” міститься спеціальний поховальний гімн коневі (X, 56). Також
померлим посипали червоною вохрою стопи ніг, кисті рук та голову. В
Індії ж досі в обрядових ситуаціях фарбують в червоний колір підошви
ніг, долоні та безволосі частини черепа — як людям, так і зображенням
богів. Тут, на нашу думку, слід зауважити, що саме в Гандхарі відбулася
певна релігійно-світоглядна реформа в середовищі індоаріїв (можливо,
перша після відокремлення від праіранців, при тому, що наявна і частина
праіранців, яка підтримала реформу і стала визначатися, на відміну від
власне «іранців» («персів»), як «туранці», «скіфи»), яка викликала нову
кодифікацію “Вед” та необхідність їх писемної фіксації праведними і
благочестивими ріші (“мудрецями”). Виходячи з того, що в “Рігведі”
говориться саме про завершення “періоду темряви” і початок “шляху богів”
(деваяна), можна назвати цю реформу “деваяністською”. І, як у кожному
реформаційному русі, тут відбулися оживлення і вихід на передній план
найбільш архаїчних елементів індо-іранської міфології.

Італійська дослідниця Дж. Орофіно вважає, проте, що батьківщиною
Шамбали, чи правильніше, вчення Калачакри-тантри була саме
північно-західна частина Індії, де мешкають шиїти-кармати, сповідуваний
ісмаїлізм яких (поряд із суфізмом, ісмаїлізм є варіантом “іранізації”
”арабського” ісламу) значно вплинув на формування буддиської тантри.
Відомо, що до карматів-нізаритів належав і славнозвісний Старець гори
Аламут (про нього розповідає і Марко Поло, XLI), халіф прихованого
імама, вождь терористичної організації асасинів (названі через те, що
для медитацій використовували гашиш), які після розгрому їх Хулагу-ханом
переселилися до Індії, де їх вожді титулуються “ага-хан”. Як наслідок,
Коран був проголошений останньою Ведою, а її тлумачення відоме тільки
пірам.

Також можна було б звернути увагу і на державу сірійських Селевкідів з
її державною арамейською мовою, засновник якої Селевк І Нікатор вважався
сином Аполлона, а той у свою чергу ототожнювався з іранським Мітрою.

Л. Гумільов власне вважає, що під Шамбалою мається на увазі селевкідська
Сірія, яку тібетці називали “Шам” (слово “боло” по-тібетськи означає
“верх”), тобто “Шамбала” приблизно означає “володарювання Сірії”: “…
Перші сірійські царі: Селевк Нікатор і Антіох, об’єднавши велику частину
розваленої Сірійської монархії, створили винятково сприятливі умови для
розвитку ремесел і торгівлі, Антіохія, що побудована на ріці Оронт,
протягом багатьох століть уявлялася прообразом веселого, розгульного і
безтурботного життя, а один з кварталів її — Дафне був місцем, де
танцівниці уперше відкрили «стриптиз» (демонстрація міфу про
Інанну-Іштар, котра, опускаючись у потойбіччя, повинна була знімати з
себе елементи одягу перед кожною із семи брам, і тільки залишившись
оголеною, вона змогла вступити у Вічність, — О.Г.). Тому не дивно, що
тібетські горці, що зустрічалися з сірійськими купцями в Хотані,
Кашгарії і Балху, наслухалися розповідей про веселе життя, і це дало
достатній привід для створення утопії, що пережила і Селевкідську
монархію, і породжені нею веселі безпутності. Таким чином, ми можемо
констатувати, що ніяких спеціально «злих», а тим більше «потойбічних сил
мороку» з легендою про Шамбалу зв’язувати не слід: там поклонялися
Афродіті, Адонісові, Таммузу, практично також Діонісу”.

Дійсно, опис “мандальної” столиці Шамбали нагадує реальне планування
столиці Селевка І Нікатора Антіохії, заснованої 300 р. до н.е. на місці
поселення Боттія (де свого часу Александр Великий спорудив храм Зевсу,
Liban., Or., II, 72-77, 87, 250), куди, до речі, він переселив більшу
частину колишньої столиці – Антігонії (App., Syr., 57), що явно
вкладається у шамбальський мотив “відходу на поселення у краще місце”):
“… Агора селевкідської Антіохії знаходилася на березі Оронта; міські
стіни були зведені по прямокутнику; вулиці орієнтовані приблизно за
пануючим у даній місцевості напрямком вітрів та потоку сонячного
проміння – з північного сходу на південний захід (поздовжні) і з
північного заходу на південний схід (поперечні). Основні поздовжні
вулиці … були заплановані у відповідності з напрямком ріки…”. Парк
Антіохії Дафна (“Лавровий”), що набув широку популярність, може цілком
ототожнюватися з парком Калачакри столиці Шамбали Калапи, а сама назва
міста (Калапа – “Складена з частин”) — з фактом поділу Антіохії на
чотири квартали, кожен з котрих всередині загальної міської стіни мав
власні стіни. Власне було збудовано ще декілька чудових міст з такою ж
назвою – Антіохію біля Персидської затоки (Харакс), Антіохію в Персиді,
Антіохію – Едессу, Антіохію на Яксарті (Александрія Есхата, Ходжент),
Антіохію Маргіану (Александрія-Мерв), Антіохію на Меандрі, Антіохію –
Нісу, Тарс, Маллос і Падану було перейменовано в Антіохії.

Власне поширення в Західній Європі часів античності мітраїзму та інших
культів пов’язує Ф. Кюмон з переселенцями із Сірії: “… Як раніше
фінікійці та карфагеняни, сірійці заселили тоді своїми колоніями всі
середземноморські порти. В епоху еллінізму вони у значній кількості
влаштувалися у торгових центрах Греції, зокрема, на Делосі. Частина цих
торговців ринула тепер в Рим, в Путеоли і Остію… Їх можна було
виявити в Італії, в Равенні, у Аквілеї, в Тергесті, в Салонах, у
Далмації і навіть у Мелазі в Іспанії. Торговий інтерес заманював їх
навіть глибоко у внутрішні райони… Дунайською низиною вони пробралися
навіть до Сірмію у Паннонії. Особливо густо ці вихідці зі Сходу заселяли
Галлію (у семітській традиції — Tsarphatah, «Франція», — О.Г.); через
Жіронду вони перебралися в Бордо і піднялися вверх по Роні до Ліону.
Освоївшись на берегах цієї ріки, вони заполонили звідти весь центр
провінції, і особливо масово прибували у велику північну столицю —
Трір… При Меровінгах вони ще говорили на своєму семітському наріччі в
Орлеані. Тільки коли сарацини повністю зруйнували навігацію у
Середземному морі, це зупинило їх наплив…”. Зокрема в кельтський світ
було принесено культ богині Іштар, символ якої було колесо з восьмома
спицями (або восьмикінцева зірка). На Заході вона стала відома як богиня
весни Остара (від імені її походить англійська народна назва пасхи
Eostar).

Також на Заході «сірійська духовність» стала «притчею во язицех»:

… Но ведь давно уж Оронт сирийский стал Тибра притоком,

Внес свой обычай, язык, самбуку с косыми струнами,

Флейтщиц своих, тимпаны туземные, разных девченок:

Велено им возле цирка стоять. — Идите, кто любит

Этих развратных баб в их пёстрых варварских лентах.

(Ювенал, “Сатира”, ІІІ, 62-66;

пер. Ф.А. Петровського)

Ситуація не змінилася і в часі після прийняття християнства. Лише
протягом VII — першої половиини VIII ст. намісниками престолу апостола
Петра було обрано п’ятеро сірійців. Уродженець малоазійського Тарсу
Теодор був архієпископом Кентерберійським (669-690). Франкський історик
Григорій Турський за допомогою Іоанна Сірійця переклав на латинь повість
про сімох сплячих отроків. Сюжет став настільки популярний, що потрапив
у інші джерела. Також у книгу цього ж автора «Про славу мучеників»
увійшли популярні оповіді про житія східних святих Косьми і Даміана,
Фоки, Доміта, Георгія та Ісидора. Також розповідає Григорій Турський про
якогось Теодора, який побував в Індії на могилі святого Фоми та про
патриція Муммола, посланця короля Теодоберта, який здійснив прощу до
могили апостола Андрія. Цей же Муммол спробував свого часу відібрати
частинку мощей святого Сергія у сірійського купця Евфрона, якого єпископ
Бордо насильно постриг і змісив прийняти духовний сан (але той втік у
інше місто і відростив волосся).

Проте, як на нас, залишається нез’ясованим, чому Л. Гумільов не звернув
увагу на топонім “Келе-Сірія” (Koile Syria) – “Порожнинна Сірія” (термін
koile наділений значеннями “долина”, “русло”, “лощина”, “черевнинна
порожнина”, “утроба, черево”, “порожнеча”, “глибина” тощо), як
називалася низина між Ліваном та Антиліваном, а іноді під ним малася на
увазі і Фінікія і Палестина до Рафії (у Полібія). В цьому широкому
значенні Келе-Сірія розуміється у “Ветхому Завіті” (1 Макк 10:69; 2 Макк
365,8; 4:4).

Також антична традиція знає топонім «Біла Сірія» (Левкосірія), під яким
об’єднювали Каппадокію, Понт та області довкола Тавру. Страбон пояснював
цю назву тим, що, у порівнянні з рештою сірійських племен, шкіра
левкосірів була більш світліша (ХІІ, 3.9; XVI, 1.2), а Гезихій термін
«левкосір» пояснював як «білошкірий вавилонянин». Також Геродот просто
терміном Сірія виокремлював від Ассірії (землі між Тигром та Евфратом)
Каппадокію та всі області на захід від Евфрату, між Кілікією та Єгиптом,
включаючи й Палестину (ІІ, 104, 116, 158; ІІІ, 5, 91; VII, 89). А Йосиф
Флавій заявляв, що сірійці — це грецька назва арамейських племен
(Joseph. A.J. I:144).

Дивує те, що говорячи, що існував варіант назви Сірії як «Шам», Л.
Гумільов не пояснює причину цього. Але ж саме Шамом називали турки і
араби державу, яка протягом 400 років входила в Османську імперію і
охоплювала теперішній Ліван, Палестину, Сірію та Іорданію.

Але й цікавою стає проблема, чи знав Л. Гумільов, який вільно
орієнтувався і в ісламській культурі, доктрину європейського езотерика
Р. Генона (який явно повстав проти шпенглерівського розуміння
«сірійської духовності», ісламу як «духу печери») про «відпочаткову
Сірію»: «… з дійсно традиційним вченням ісламу, згідно котрому
«адамічною» мовою була «сіріакська мова», loghah suryaniah, котра не має
нічого спільного ні з країною, названою Сірія. ні з жодною з більш або
менш давніх мов, збережених людським спогадом до наших днів. Цей loghah
suryaniah є … мовою «сонячного осяяння», shems-ishraqyah; дійсно,
Сур’я є санскритське ім’я Сонця, і це могло б вказати, що його корінь
sur, один з тих, що позначають світло, і сам належав до цієї давньої
мови. Мова йде, отже, про ту відпочаткову Сірію, про котру Гомер
говорить як про острів, розташований «за межами Огігії», що робить її
(Сірію) тотожною гіперборейській Туле (Tula), де здійснюється «повний
обіг Сонця». Згідно Іосифу, столиця цієї країни називалася Геліополіс,
«місто Сонця»; це ж ім’я потім було дане містові у Єгипті, названому
також Он, так само, як Фіви — це перш за все одне з імен столиці Огігії.
Наступні перенесення цих імен, як і багатьох інших, було б дуже цікаво
вивчити в тому, що стосується структури вторинних духовних центрів
різних епох… Ми можемо сказати наступне: так само, як будь-який
вторинний духовний центр є образом відпочаткового та вищого Центру…,
будь-яка священна, … «ієратична мова» може розглядатися як образ або
відображення відпочаткової мови, котра і є священною мовою… Що ж до
первісної мови, її походження повинне бути «нелюдським», як і походження
самої відпочаткової традиції… греки вважали Кікноса («Лебедя», — О.Г.)
сином Аполлона і Гірії, тобто Сонця і «сонячної землі», бо Гірія є ніщо
інше, як Сірія, так що мова завжди йде про «священний острів»…».

Отже, повернемося до історичної Сірії. На сході Селевк став союзником
індійського царя Чандрагупти (Сандрокотти), засновника династії Маур’їв
і її столиці Паталіпутра (Паліботра, сучасна Патна). Чандрагупта, який
свого часу радився з Александром Македонським щодо боротьби з царем
шудрів Нандою, отримав у подарунок Арахозію (< дв.-перс. Harauvati) зі столицею Александрополем (сучасну афганську провінцію Кандагар). Коли в 250 р. до н.е. внук Чандрагупти Ашока – Піядасі (268 – 231 рр. до н.е.), поширювач буддизму, наказав вирізати в скелях статуї Будди (безжально знищені талібами тільки в першому році ХХІ ст.!) та написи благочестивих філософських висловів, то використав для цього грецьку та арамейську мови. Діяльність останнього цілком може розглядатися як аналог навернення “грізними бодхісатвами” колиски бону Шамбали. Тут ми вбачаємо натяк саме на бодхісатв-адептів Калачакри, які, як пише Ю. Реріх, жили в Індії: Ваджрасана (керував Центром), Гаджапаті ("Покровитель слонів", Ha-ba-la, керував Сходом), Нарапаті ("Покровитель людей", Dza'u-gang-ga-pa, керував Півднем) та Ашвапаті ("Покровитель коней", Ka-na'u-dza, керував заходом). Індійцями законними продовжувачами Ахеменідів стали сприйматися парфяни (парни) – іраномовний етнос, що прийшов з туранських степів на чолі з царем Аршаком та підтриманий місцевими повстанцями на чолі з Тірідатом. Їхня столиця Ніса розташована біля теперішнього Ашхабаду (Туркменістан; прямими нащадками парфян були огузи, предки сучасних туркмен). “... У давнину була країна Аньсі. Так вона називалася у китайських джерелах. Інша її назва – Парфія. Це найкрупніша держава, суперник Риму на сході. Деякі дослідники вважають, що китайська назва походить від імені засновника династії Арсака … (Аршакидів) … Але сам Арсак, виявляється, проголосив себе царем у місті Асаак … власне місто Асаак з його основою “Ас” дало ім'я Аньсі з тією ж основою “Ас”, “Анс” … Вічний вогонь у місті Асааці згадується Ісидором Харакським … Саме місто розташовувалося в області Астауена, що містить ту ж основу “Ас”. По сусідству розташована інша область Парфії (її древнє ядро) – Парфієна з гробницями царів (обожнених предків). Місто , де знаходилися гробниці, так само назване. Це Парфавніса або Нісая … Нісая – грецька назва… Стара Ніса і Нова Ніса – ці назви дожили до сьогодні. Городища розташовані під Ашхабадом. Саме слово “Ашхабад”, або “Асхабад”, означає “місто любові”. Як виникла ця назва? Невідомо. Я допускаю, що корінь той же: “Ас”. Пізніші зайшлі тюрки лише переосмислили його. Можливо, що “місто любові” за змістом відповідає призначенню гробниць і храмів Ніси і сусіднього Асаака: пошанування обожнених предків (любов до них), тобто поклоніння богам. І у еддичному циклі асси – і боги, і предки одночасно” . В середньовічному Ірані династію парфянських Аршакідів називали "ашканідами" ("ашканіан"), а від самого етноніму "парфяни" залишився іменник "пехлеван" — "богатир". Тут слід додати, що компонент "аш-/ас" часто зустрічається у цьому регіоні: Астрабад, Ашназ в Ірані, Аш-Кара, Астара у Талиші, Аштарак у Вірменії, Ашкала на захід від Тбілісі тощо. "... Милі чотири від Канпура, на скелястому правому березі Гангу, у темному і майже дрімучому лісі, є чудові руїни. Це залишки деяких величезних древніх міст, побудованих один на руїнах іншого... Джаджмоу стоїть на місці рідної сестри і суперниці своєї Асгарти - міста сонця. Асгарта, за словами древніх хронік в Пуранах, побудована синами сонця, два століття після взяття царем Рамою острова Ланки, тобто за 5 000 років до Р.Х. за літочисленням брамінів...Про древнє місто Асгарт і його сумний кінець "Пурани" розповідають наступну легенду. Судаса-ріші був священним главою духовенства "брахматмою", а його брат — Агасті — махан-кшатрієм (великим царем-воїном) Асгарти. За відсутності обох, царством керувала махарані (велика цариця), яка була колись "кумарікою" (Дівою Сонця) у храмі "Сур'я-Нарі" (Сонця-Природи). Її краса заполонила царя; і ось у момент її принесення себе в жертву на вівтарі вогню (тобто релігійного самоспалення), він, скориставшись древній звичаєм, який давав право царям рятувати індійських весталок від смерті, вимагає її собі за дружину. До нього вже раз явився інший претендент на її руку, цар Гімавата, але вона відмовилася від пропозиції, обираючи смерть у полум'яних обіймах чоловіка-бога, священного вогню. Поганьблений за-гімалайський цар поклявся помститися. Через багато років, коли Агастіцар був на війні в Ланці (Цейлоні), його переможений суперник ... зробив набіг на Асгарту. Цариця захищала своє місто із хоробрістю відчаю; але зрештою місто було взяте приступом. Тоді, зібравши всіх "дів Сур'ї" з храмів, жінок і дочок своїх підданих і власних дітей, всього 69 000 жінок ... цариця закрилася у величезних підземеллях храму Сур'ї-Нарі і, наказавши спорудити священні вогнища вздовж усього підземелля, згоріла на них разом з іншими жінками і всіма скарбами міста...". А якщо ще додати гіпотезу про те, що ці топоніми пов’язані із семітським "аштар", богинею Іштар, біблійною Есфір, на честь котрої ставили кам’яні обеліски (пор. із кам’яними стовпами-гермами на честь бога Гермеса) та співставити з еддичним міфом про народження предка богів-асів з соляного стовпа, який облизала священна корова Аудумла (та семітським міфічним мотивом про перетворення жінки в соляний стовп біблійна жінка Лота), то отримаємо доволі цікаву концепцію... В іудейській традиції нащадки Аса ("Цілителя") — це ессеї, які, за свідченнями Плінія, мешкали біля Мертвого моря per millia saeculorum — "тисячі років". О. Блаватська, до свідчень якої, проте, слід ставитися обережно, виявляла у ессеїв арійські ("буддійські") ідеї та звичаї ("Викрита Ізіда", Кн. 1). Власне в секті ессеїв (яка протистояла фарисеям та садукеям), як вважається, й виникла течія назарян (ноцрім; св. Епіфаній називає їх "непогамовними" і "вегетаріанцями"), котра з часом переросла у християнство (вважається, що християни заявили про себе вперше в Антіохії завдяки проповідницькій діяльності апостола Павла, в той час як частина назореїв, названа "евінітами"-"бідними", не прийняла цю реформацію і залишилася вірною родичам Ісуса "деспонсинам" ("людям Господнім"), яких очолював в Ієрусалимі апостол Яків (т.зв. "наасени/нахашени"), а в Едессі — апостол Фома і які заперечували божественне походження Ісуса, доктрину яких, зрештою, проголошує патріарх Несторій і яку приймає вся перська церква як більш істинну, адже саме в середовищі персів мешкали з 65 р.н.е. назорейські емігранти-послідовники деспонсинів, а також єгипетська Коптська церква, яка відмовилася засудити Несторія). Тому деякі дослідники вбачають у християнстві (назорействі, "аль-насара") "арійське" вчення, а у його засновнику — "арійський стандарт" (за "побратимом" все тієї ж мадам Блаватської І. Каганцем), представників коліна Ізраїлевого (ессеїв/назореїв/галілеян) вважають за індо-європейців, в той час як коліно Іудине (іудеї) є семітами і "отруїло" істинне християнство. "... Ессеї заохочували зацікавлення медициною та цілительством і створювали трактати про терапевтичні властивості трав та каменів. Крім того, вони надавали велику увагу тому, що на сучасній мові зазвичай називають "езотеричними вченнями", такими, як астрологія, нумерологія і подібні дисципліни, з котрих сформувалася каббала.... Вони стверджували, що наближаються останні часи і прихід Мессії неминучий...". Йосиф Флавій зауважує, що ессеї віддавали все "на Божу волю", визнають безсмертя душі, вищою ціллю вважали справедливість, але не відвідували спільний ієрусалимський Храм, а здійснювали богослужіння окремо (хоча й передавали йому пожертви), а в житті віддавалися виключно землеробській праці і майно у них спільне. За деякими версіями, нащадками ессеїв є іракські мандеї (гностики), які вважають праведним пророком Іоанна Хрестителя, а Ісуса — лишень лжепророком. Саме доктрині мандеї належить уявлення про благочинну західну землю, мешканці якої настільки чисті, що звичайні люди не можуть їх бачити, а місце їх замешкання "помічене зорею", яка називається Мерика. Цікаво, що ессеї, як писав Йосиф Флавій в "Іудейській війні", притримуються тих же вчень, що і греки, стверджуючи, що праведним душам призначено в майбутньому замешкати на заході за океаном, в країні, де нема ні дощу, ні снігу, ні спеки, але яка постійно овівається м’ягким диханням західного вітру, що постійно дме з океану. I , а частина послідовників іранської релігії у Східному Туркестані тібетцями визначалася як “аші”, тобто послідовники впровадженої Заратустрою віри в благу богиню Аші (від «аші», етимологічно «арті» – «винагорода за благочестя»; аналог грецької Тюхе, римської Фортуни), дочку Ахура-Мазди та Спента-Армаїті та сестру Даени, Мітри, Рашну і Сраоші («Яшт», 17). Парфянський цар Мітрідат І (171 – 138 рр. до н.е.) завоював Мідію, Персіду, Вавилон, відібравши у антіохійських володарів всі землі на схід від Євфрату і відрізавши бактрійських греків від сірійських При цьому Мітрідат проголосив себе “філелліном”. Він же виділив спорідненим парфянам сакам південно-східний Іран – Дрангіану (від назви племені зрангів, z(a)ra(n)ka, з діалектним варіантом z замість d) з її озером Кансаойа (тепер – оз. Хамун), що біля ріки Хайтумант (“багатий мостами – бродами”; грец. Етімандр, тепер – Хільменд) біля гори Ушідарна (тепер – Лар-кух, біля якого було місто, що тепер під пагорбом Сурх-даг і назване археологами “Наді-Алі ІІ”). Дрангіана стала після цього називатися Сакастан (Сегестан, Сеістан, Сістан). Саме представник правлячої династії Сакастану Суренів був наділений повноваження коронувати на царство парфянських Аршакідів. Столицею Дрангіани та пізнішої династії Суренів була Фрада (?????), локалізована в районі Наді-Алі біля озера Хамун та перейменована Александром Македонським на Александрію Профтасію – “Випереджаючу” і вона, починаючи з епохи Селевкідів, порівнювалася за величчю з Александрією Єгипетською та Селевкією на Тігрі Археологічні дослідження Дрангіани дозволили встановити, що, наприклад, в долині між Бустом і Сеістаном тільки вздовж одного берега ріки було виявлено більше 40 великих і малих курганів, що приховували руїни стародавніх міст та поселень. Власне в Дрангіані (Сакастані; Сеістані) та південно-західному Афганістані, на думку І. Дьяконова, в Дашті Марго (“простір пасовиськ–лук”), у районі Сеістанських озер та впадаючих в них разом з Гільмендом рік, що тоді представляв собою родючий степ (особливо на сході Дрангіани та заході Арахозії, біля трьох дельт ріки Гільменд і на схід від неї), склалася Авеста. Внаслідок чого традиція Авести Заратустри – це щонайперше дрангіанська традиція, в той час як південніше, в Пенджабі (П’ятиріччі) склалася індійська традиція Рігведи. Саме в Дрангіані І. Дьяконов локалізує давньо-іранське царство Кейянідів (грецизована форма авест. Кавай, середньоперс. Кейї; пехлеві kay < *kavya, авест. kavay), від останнього представника яких, Каві-Віштаспи, запроваджувача зороастрійства, виводила свій рід династія Сасанідів. Вважається, що ще в часи Кіра Великого саки населяли Дрангіану і цар племені аріаспів Аморг допомагав персам у війні з дербіками, яких підтримували індійські царства. За це аріаспи отримали назву “благородних” – “евергетів”. Саме з індо-парфянським царем Арахозії, Гандхари та Сакастану Гондофаром християнська традиція пов’язує подорож апостола Фоми в Індію. В “Шахнаме” Сакастан (Сістан; Німруз) вважається вотчиною богатиря Сома, переможця дракона Сувара (пор.: санскр. Suparnaputra) та завойовника демонічної країни Каргасаран. Від саків увійшли в загальноіранське надбання їхні перекази про героя Рустема (сина греко-бактрійської принцеси з Кабулу Рудаби та Золя – Достона, сина витязя Сома, вихованого в гнізді чарівного птаха Сімурга), який на службі у Білого дева здійснює подвиги, аналогічно тому, як здійснює свої подвиги Геракл Каллінік (“Переможець”), якого іранці ототожнювали з Веретрагною (авест. “побиваючий захист” = ведич. Врітрахан – “Вбивця Врітри”, епітет Індри), пов’язаним з Мітрою. На греко-бактрійських монетах Деметрія (ІІ ст. до н.е.; сучасна наука визначає двох правителів з цим іменем: Деметрія І, сина Евтидема, який завоював Арахозію та Парапомісади, і Деметрія ІІ, який захопив Індію) відбувся прямий синтез Геракла і Мітри. Вже в епоху Сасанідів був встановлений єдиний для всього Ірану звичай - священний вогонь Атахші-Вахрам – “вогонь Веретрагни (“побиваючого захист)”. Розташовувався він на масивному п’єдесталі і його зображення карбувалося на монетах. Збережена традиція цього вогню ще парфянами як спадок з часів Ахеменідів, коли існували гробниці – святилища (грец. hierothesion; парф. “багін”; сер.-іран. “башн”), де здійснювалися культові церемонії в честь предків або родичів царя, самого царя або різних божеств (Ормазда – Зевса, Аполлона – Мітри, Геракла–Артагна; за даними Мегасфена, грецькому Гераклу відповідав індійський Крішна, а Діонісові – Шіва та буддиський Херука "в тигровій шкурі та завжди з пенісом у стані ерекції"). Аналогічними поховальними та релігійними пам’ятниками є лише буддійські ступи. Той факт, що сама грецька назва цих святилищ відома лише в елінізованому царстві Коммагена на південному сході Анатолії (буферному між Парфією та Селевкідами), свідчить про значне визнання цього ахеменідського культу гробниць–святилищ саме греко-македонським (“йона”, “явана”) населенням цього царства. Цікаво, що на святилища–гробниці з часів Ахеменідів, за наказом Камбіза, у якості жертви приносили вівцю, хліб та вино. Саме пірати сусідньої Кілікії, яких у 67 р. до н.е. розбив Помпей, познайомили римлян з культом тавроктонного Мітри (Plut. Pomp. XXIV), аналогічно як іудейський месіанізм принесли у Рим іудеї, захоплені тим же Помпеєм у 63 р. до н.е. На нашу думку, в Кілікію принесли уявлення про Мітру парфянські воїни, які після розгрому їх легатом Публієм Вентидієм Бассом були розселені в Кілікії (І ст. до н.е.). Проте в дійсності в нових політично–етнічних реаліях парфянськими Аршакідами було здійснено вражаючу підміну: всі особи, місцевості та події, що стосувалися Північно-Східного Ірану, отримали нове ототожнення на північному заході — в Північній Мідії (Атропатені): “...мідійські маги були більш грунтовними у своїй діяльності – вони розташували і всіх каві (представників легендарної династії Кейянідів, — О.Г.), і пророка на свою батьківщину і навіть ототожнили свою країну (Мідію, — О.Г.) з Аірйанем-Ваеджа, міфічною прабатьківщиною іранських народів”, своєрідним “земним раєм”, створеним богами. З цієї країни витікають дві ріки – на захід Араг (Ранха; ведична Раса) і на схід – Вех (Вангухі) (“Бундахішна”, ХХ, 7,13). Авестійська Арйана Веджа (Арйан Ведж, Еран Веж, Ary?n?m Va??ah- “Арійський простір”) тотожна ведичній Ар’яварті (“Країна аріїв”), яку брахмани потім співставили з Великою Північно-Індійською рівниною (від західного моря до східного і від Гімалаїв на півночі до гір Віндх’я і Сапура на півдні), аналогічно до того, як вищезгадані маги поставили знак рівності між Арйана Веджою та Мідією. Ріка Раса, поряд з Кубхою, Круму і Гоматі, у “Рігведі” (Х, 75,6) вважаються притоками Інду Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”). Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду, В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.. С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів” прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат). Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима (потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака; у шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори безсмертного) та 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр.
naharaim, дв.-єгип. naharina).

«… Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні
сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в
індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків,
Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а
також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста
розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже
походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти.
Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з
протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним на черепі
мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на
Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то
була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й
Кавказом, Дунаєм і Волгою”.

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати” у
30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці –
“злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного,
близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б
для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя”. Або в
іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають
будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами,
мудрому слід уникати !”

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про
Золотий вік у Божественній Аратті !”, слід зауважити, що в
“Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про більш
“згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме
після описаних у “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат»
зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є
Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох
гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для
індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки –
“ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо. Чорних барв для змалювання
сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

Власне ще Кір ІІ Великий завоював Південно-Східний Іран (Драгіану,
пізніше – Сакастан; до складу Дрангіани входила Сагартія (Asagarta),
племена сарангіїв, таманаїв, утіїв-яутіїв, міків та Північно-Західну
Індію з її столицею Капішою (суч. Беграм в районі Кабулу), де мешкали
індійські племена астакен та ассакен (за “Індікою” Арріана, І, 1 – 3).
Пізніше Ксеркс своїм знаменитим едиктом (485 р. до н.е.) заборонив
підкореним індійським племенам сповідувати їхню релігію (у яких “деви” –
“боги”, а “асури” – “демони”, в той час як у іранців навпаки – “ахури” –
“божества”, а “деви” – “демони”; деякі дослідники, проте, вважають, що
мова йде про зруйнування грецьких святинь, посвячених богам-«теос»,
зокрема храму в Афінах у помсту за спалення греками в Сардах священних
гаїв і храмів (І. Леві) або вавилонського храму Бела-Мардука (Гартман),
хоча, вірогідно, під «девами»-«дайвами» цар персів мав на увазі божества
і греків, і індусів, і незороастрійців Ірану), що йде врозріз із
толерантною позицією Ахеменідів (Ha??mani?; букв. “Дружньо
налаштований”). Вся підкорена індійська територія на південний схід від
Кандагару отримує назву Камбоджа. Існував навіть варіант назви
Yona-Kamboja. Як вважають Г. Бонгард–Левін та Г. Ільїн, назва виникла як
греко-арамейський варіант назви Кандагар (заснованого, за аль-Біруні,
вихідцями з Гандхари). Але більш вірогідно, що від імені сина Кіра ІІ –
престолонаслідника Камбіза (іран. Камбуджія, аналог хінді khambha —
«колона, стовп» або *kmba- «вид посудини»). В епоху кушан на цю
територію поширюється назва сусідньої провінції Арахозія (< дв.-перс. Harauvati), що, вірогідно, було своєрідною “реставрацією” назви Арьяна Веджа (вперше згадана в авестійській книзі "Відевдат", 1,2; розташовувалась на березі ріки Даітйа; серед.-перс. Еранвеж), про справжню локалізацію якої пам’ятали іраномовні кушани. Тому невірним є ототожнення Арахозії (дв.-перс. Harauvati, від дв.-перс. arah- < драв. alagu- «прекрасна»), де мешкало плем’я таманаїв (Геродот, ІІІ, 93 : 117), — теперішньої провінції Харут — зі згаданою в “Авесті” країною Харахуваті, що ми вважаємо за назву не території, як це пропонує Б. Тілак, а ріки, як у індійців — Сарасваті “багата ріками (тобто притоками)”. Вважається, що Сарасваті — тепер висохле русло ріки в Пенджабі, начебто ця ріка тече під землею і зливається біля Праяги (сучасний Аллахабад) з Гангою і Ямуною (Джумною). В імперії Ашоки цю північно-західну Індію називали Апаранта (Apar?nta), тобто збірним іменем всіх західних не-індійських племен (йонів–греків, камбуджійців, гандхарців, рістіків, пітініків). Камбуджійців індійці визначали як p?ras?ka “персизовані”. В науці існують версії локалізації Камбоджі на Памірі (на південь від сучасної Фергани), Кафірістані, Тібеті або Гіндукуші. В знаменитому епосі “Махабхарата” (VІІ.4.5) kambojas пов’язується з містом R?japura “Цар-Город”. Можливо, на наш погляд, що це – Кірополь (Страбон, ХІ, 11,4; Арріан, Анабазис, ІV, 3), пізніша Александрія Опіана, що заснована в землі індійського племені опіїв, теперішній Чарікар. Allen Ch. The Search for Shangri-La : A Journey into Tibetan History. – Abacus (UK), 2000. – P. 273; Андреев А.И. Время Шамбалы. – СПб.: ИД «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС Образование», 2002. – С. 22 – 23. Кузьмина Е.Е. Культура Свата и её связи с Северной Бактрией // Краткие сообщения Института археологии АН СССР. – М., 1972. – Вып. 132. – С. 116 – 121; Antonini Ch.S. More about Swat and Central Asia // East and West. – 1973. – Vol.23, N 2—3. – P. 235—244. Клейн Л. От Днепра до Инда // Знание — сила. — 1984. — № 7.— С. 17—20. Редер Д.Г. Пришельцы в Египте в ХVІ в. до н.э. // Древний Восток и античный мир: Сб.стт., посвящ. Вс.И. Авдиеву. — М.: Изд-во МГУ, 1972. — С.21—26. Васильев Л.С. Социальная структура и динамика древнекитайского общества // Проблемы истории докапиталистических обществ. – М., 1968. – С.460; Васильев Л.С. Проблемы генезиса китайской цивилизации. – М., 1976. – С.311 — 321; Павленко Ю.В. Праславяне и арии: Древнейшая история индоевропейских племен. – К., 2000. – С. 246—255. Клейн Л.С. Откуда арии пришли в Индию? // Вестник Ленинград. ун—та. – 1980. — № 20. Вып.4. – С. 37 – 38. Клейн Л.С. Индоарии и скифский мир: Общие истоки идеологии // Народы Азии и Африки. — М., 1987. — № 5. — С. 63 — 96. Orofino G. A Propos of Some Foreign Elements in the Kalachakratantra // Proceedings of the 7th Seminar of the International Association of Tibetan Studies. Graz, 1995. – Wien, 1997. – Vol. II. – P. 722 – 724. Можейко И. Хозяин замка Аламут и его наследники // Наука и религия. — М., 1987. — № 7. — С. 59 — 64. Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма / Пер. с нем. Предисл. Э.Д. Фролова. – М.: Наука, Гл.ред.восточ.лит-ры, 1982. – С.64. Бонгард—Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии: Загадки истории древних ариев. – М.: Мысль, 1974. – С.54 – 55. Гумилёв Л. Страна Шамбала в легенде и в истории // Гумилев Л.Н. Древний Тибет / Сост. И.В. Мамаладзе. – М.: ДИ-ДИК, 1993. – С. 298 – 303; Гумилёв Л. Страна Шамбала в легенде и в истории // Золотой грифон: Новое евразийское обозрение. – М., 2001. – № 3. — С. 46; вперше опубліковано в: // Азия и Африка сегодня. – 1968. — № 5. Шифман И.Ш. Сирийское общество эпохи принципата (І – ІІІ вв. н.э.). – М.: Гл.ред.вост.лит., 1977. — 13 – 14. Сузнель А. де Символіка людського тіла / З франц. — К.: Знання-Пресс, 2003. — С. 129. Кюмон Ф. Мистерии Митры. Пер. с фр. — СПб.: Евразия, 2000. — С.85—86. Хроники длинноволосых королей / Пер. с лат., статьи и сост. Н. Горелова. — СПб.: Азбука—классика, 2004. — С.290 — 292. Дандамаева М.М. Понятия "Ассирия", "Вавилония", "Месопотамия" в античной традиции // История и языки Древнего Востока: Памяти И.М. Дьяконова. — СПБ.: Петербургское Востоковедение, 2002. — С. 63—65. Щенников В. Кто вы, друзы? // Азия и Африка сегодня. — 1995. — № 6. — С.45. Генон Р. Символ священной науки / Пер. с фр. Предисл. С. Ключникова. — М.: Беловодье, 2002. — С. 73—74, 126; див. також С.123. Шлюмберже Д. Эллинизированый Восток: Греческое искусство и его наследники в несередземноморской Азии / Пер. с франц. Общ.ред. и предисл. Б.Я. Ставиского. Послесл. Г.А. Кошеленко. – М.: Искусство, 1985. – С.21. Рерих Ю.М. К изучению Калачакры / Пер. с англ. // http://www.mesogaia.il.if.ua/roerih.htm Колледж М. Парфяне: Последователи пророка Заратустры / Пер. с англ. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2004. — 190 с. Щербаков В.И. Асгард и ваны // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.ист.ст. и очерков / Под общ.ред. А.Ф. Смирнова. – М.: Мол.гвардия, 1989. – С.84 – 86; див. також: Кубанов А.Х. Ассия и Асгард на Кавказе, или По следам Тура Хейердала: Очерки и заметки. — М.: Илекса; Ставропольсервисшкола, 2004. — Вып. V. — 240 с. Мурзаев Э.М. Очерки топонимики. — М.: Мысль, 1974. — С. 229. Блаватская Е.П. Из пещер и дебрей Индостана. — М.: Эксмо, 2003. — С.324. 331. Капанцян Г.А. Историко-лингвистическое значение топонимики древней Армении // Научные труды Ереванского университета. — Ереван, 1940. — Т. 14. Бейджент М., Ли Р., Линкольн Г. Мессианское наследие / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2005. — С.97, 98. Иосиф Флавий. Иудейские древности / Пер. с греч. Г.Г. Генкеля. — СПб., 1890. — Т.2. – Кн. XVIII, гл. 1. пп. 2-5. Найт К., Ломас Р. Ключ Хирама: Фараоны, масоны и утерянные свитки Иисуса. — М.: Эксмо, 2006. — С.105. Дьяконов И.М. История Мидии: От древнейших времен до конца IV века до н.э. – М. – Л.: Изд—во АН СССР, 1956. – С. 345; Грантовский Э.А. Сагаратии и ХІV округ государства Ахеменидов по списку Геродота (ІІІ, 93) // Краткие сообщения Института народов Азии. – М., 1962. — № 46. – С.227. Левек П. Эллинистический мир /Пер. с фр. Коммент. и послесл. Г.А. Кошеленко. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит-ры, 1989. – С.37; Федоров – Давыдов Г.А. На окраинах античного мира. – М.: Наука, 1975. – С.38 – 50. Кошеленко Г.А. Культура Парфии. – М.: Наука, 1966. – С. 99. Кошеленко Г.А. Греческий полис на эллинистическом Востоке. – М. : Наука, 1979. – С. 137 – 138, 141 – 142. Давыдов А.Д. Топонимика Афганистана как исторический источник // Восток. – М., 2001. — №2. – С.9. Давыдов А.Д. Топонимика Афганистана как исторический источник // Восток. – М., 2001. — № 2. – С.5. История Афганистана с древнейших времен до наших дней / Отв.ред. Ю.В. Ганковский. – М.: Мысль, 1982. – С.26; Массон В.М., Ромодин В.А. История Афганистана: В 2-х тт. – М.: Наука, 1964. – Т.1. – с. 58. Бонгард – Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк. – М.: Наука, Гл.ред.вост. лит., 1969. – С. 478 – 479; Бонгард—Левин Г.М., Гаибов В.А., Кошеленко Г.А. Распространение христианства на Востоке (В свете исследований памятников Дура—Европос) // Вестник древней истории. — 2005. — №3. — С.58 — 72. Сказания из «Шахнаме» / Пер. с тадж. Отв.ред. С. Улуг-зода. – Душанбе: Адиб, 1989. – С.56. Бойс М. Зороастрийцы: Верования и обычаи / 2-е изд., испр. Пер. с англ. и примеч. И.М. Стеблин—Каменского. Отв.ред. и послесл. Э.А. Грантовский. М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. – С.108 – 109. Boyce M. On Sacred Fires of Zoroastrians // Bulletin of the Oriental Research. — 1968. — V.31, N1. — P.52—68. Бокщанин А.Г. Парфия и Рим (Исследование о развитии международных отношений позднего периода истории античного мира. – М.: Изд—во МГУ, 1966. – Ч.ІІ. Система политического дуализма в Передней Азии. – С.97 – 98. Бойс М. Зороастрийцы: Верования и обычаи / 2-е изд., испр. Пер. с англ. и примеч. И.М. Стеблин—Каменского. Отв.ред. и послесл. Э.А. Грантовский. М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1988. – С.115. Тилак Б.Г. Арктическая родина в Ведах / Пер. с англ. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – С.387. Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123. Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43. Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250. Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p. Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212 Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140. Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24. Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23. Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111. Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250 Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238. Дьяконов И.М. История Мидии: От древнейших времен до конца IV века до н.э. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 345; Грантовский Э.А. Сагаратии и ХІV округ государства Ахеменидов по списку Геродота (ІІІ, 93) // Краткие сообщения Института народов Азии. – М., 1962. — № 46. – С.227. Herzfeld E. Altpersische Inschriften: Erster Erganzungsband zu den “Archaologischen Mitteilungen aus Iran: Mit 20 Textbildern und 16 Lichtdrucktafeln. – Berlin: Verlag von Dietrich Reimer, 1938. – VIII, 386s. Бонгард – Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1969. – С. 251; Бонгард – Левин Г.М. Индия эпохи Маурьев. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1973. – С.174 – 175, 350 – 351. Бонгард – Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1969. – С. 253. Бонгард – Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1969. – С. 252. Давыдов А.Д. Топонимика Афганистана как исторический источник // Восток. – М., 2001. — №2. – С.21. Бонгард – Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1969. – С. 483. Дьяконов И.М. История Мидии: От древнейших времен до конца IV века до н.э. – М. – Л.: Изд-во АН СССР, 1956. – С. 54. Тилак Б.Г. Арктическая родина в Ведах / Пер. с англ. – М.: ФАИР—ПРЕСС, 2001. – С.382. Берзин Э. Западные индийцы и загадка амазонок // Знание - сила. — М., 1983. — № 2. — С. 43—45. Бонгард – Левин Г.М., Ильин Г.Ф. Древняя Индия: Исторический очерк. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1969. – С. 252. Бонгард – Левин Г.М. Индия эпохи Маурьев. – М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1973. – С.350. Массон В.М., Ромодин В.А. История Афганистана: В 2— тт. – М.: Наука, 1964. – Т.1. – с. 58.

Похожие записи