РЕФЕРАТ

на тему:

Дитячий хрестовий похід 1212 року

Дитячий хрестовий похід 1212 року

Спекотливим посушливим літом 1212 р. сталася подія, що увійшла в історію
як дитячий хрестовий похід. Хроністи XIII ст. обійшли своєю увагою цю
трагічну сторінку середньовіччя. Історики більш пізньої доби вбачали у
дитячому хрестовому поході лише безглуздя і тому приділяли йому лише
лічені рядки наукових праць між описами Четвертого (1202—1204 pp.) і
П’ятого (1217—1221 pp.) хрестових походів. Деякі з них навіть
сумнівались у його реальності. Утім, він все ж таки був.

На чолі хрестового походу дітей став дванадцятирічний французький
хлопчик-пастух на ім’я Стефан (у деяких джерелах — Етьєн) із містечка
Клуа, що знаходиться неподалік від Орлеану. У травні 1212 р. Стефан
оголосив, що йому нібито явився сам Ісус Христос у вигляді ченця і
промовив наступне: «З вуст дітей виходить сила, яка зламає ворога. Щоб
визволити труну Божу, достатньо лише безгрішності дітей і Христова
слова, яке вони принесуть із собою в Палестину». Далі чернець наказав
Стефанові очолити похід дітей.

З цього дня Стефан почав мандрувати Францією, закликаючи дітей взяти
участь у поході. Місцем збору юних хрестоносців було оголошено місто
Вандом. Діти з гарячою вірою слухали Стефана. З різних куточків Франції
— Бретані, Аквітанії, Лангедока, Гасконі — вони приходили і ставали під
христові знамена. Формувалися цілі загони прибічників Стефана, які йшли
з хрестами і запаленими свічками, співаючи церковні гімни і псалми. До
загонів приєднувалися навіть діти зі знатних сімей. Майже в кожного з
них у Палестині билися чи то дід, чи батько, або старші брати. Хтось із
них загинув. І підлітки мріяли помститися мусульманам, прославити себе,
продовжити справу старшого покоління хрестоносців.

Як реагували на це французький король і Папа Римський, дивлячись на те,
як дитяча гра, милі пустощі перетворюються на небезпечну акцію? Король
Філіпп II Август діяв обережно, боячись викликати незадоволення
Ватікану. Лише одержавши відповідь учених-богословів з Паризького
університету, що цей похід є витвором сатани і дітей негайно треба
повернути додому, король видав указ (едикт) про заборону ходіння до
Палестини і пораду «викинути дурниці з голови і вертатися до батьків».

Проте королівський едикт не справив враження на дітей — для них
найвагомішими були слова іншого владики — Папи Римського Інокентія III,
який ще на початку цього походу сказав: «Ці діти докоряють нам,
дорослим: поки ми спимо, вони з радістю виступають у святу землю». Папа
таким чином сподівався за допомогою дітей зібрати учасників нового
хрестового походу, бо ентузіазму рухатися з хрестами на Схід у дорослих
ставало дедалі менше і менше. Коли ж згодом папа намагався зупинити цей
масовий психоз, ситуація вже вийшла з-під його контролю. Незважаючи на
всі заборони батьків, діти натовпом бігли у Вандом. Подібно до чуми,
потворна ідея гнала дітей далеко від рідних міст та сел.

Разом із дітьми у похід рушили священики і ченці. Багато з них
намагалося зупинити дітей, вмовити їх повернутися до рідних осель. Коли
ж вони зрозуміли, що фанатизм бере гору над здоровим глуздом, то свідомо
супроводжували дітей, приречених на загибель.

Приблизно у середині липня 1212 р. французькі діти вирушили з Вандому на
південь і через місяць, подолавши відстань у 500 км, через Тур і Ліон
дісталися до Марселя, їх було понад ЗО тис. Стефан запевнив своїх
послідовників, що море розступиться перед ними, і юні посланці Христа
підуть у святу землю суходолом. Але дива не сталося. Лави дітей стали
потроху танути — дехто почав повертатися додому. Доля хрестового походу
була під загрозою. Але тут на допомогу юним хрестоносцям прийшли два
заможні марсельські купці — Гуго Ферреус і Уільям Поркус. Вони надали
дітям кораблі і продовольство. Значна частина дітей, злякавшись морської
подорожі, ненадійності тодішніх кораблів, штормів, підводних скель та
піратів, втекла додому. Ті, що залишилися — щонайменш 5 тис. дітей і 400
священиків — розмістилися на семи кораблях. Наприкінці серпня кораблі
покинули марсельську гавань, щоб уже ніколи не повернутися.

Вісімнадцять років про дітей нічого не було чути. Лише 1230 р. в Європі
з’явився чернець, що колись відплив на одному з кораблів разом із дітьми
з Марселю. Він розповів, що два кораблі загинули під час шторму
неподалік від острова Сардінія, а п’ять інших дісталися до Алжиру, де на
них уже чекали місцеві работорговці. Виявилося, що Ферреус і Поркус
продали їх у рабство мусульманам. Негідники вірно розміркували про
відчуження християнського і мусульманського світів у той час, і їхній
жахливий злочин здійснився успішно. Це, до речі, забезпечило їм власну
безпеку, адже, дізнавшись про те, що вони скоїли, марсельці розірвали б
злодіїв на шматки.

Мабуть, неможливо собі уявити жах дітей, які зрозуміли, куди вони
потрапили. Багато з них заздрили померлим. Частину дітей араби залишили
в Алжирі, а інших відправили до Єгипту і Багдаду, саме через Палестину.
Отже, діти все ж таки потрапили до «святої землі», але в кайданах або з
мотузкою на шиї. У мусульманських землях малолітні хрестоносці гинули
від важкої праці, побоїв і хвороб. Деякі прийняли іслам, вивчили
арабську мову, забули свою батьківщину і рідних. Так чи інакше, — з
полону ніхто не повернувся.

Не менш трагічною була і доля німецьких дітей. Під проводом якогось
Ніколаса — послідовника Стефана — близько 50 тис. дітей наприкінці
червня 1212 р. рушили з Кельну на південь — до Італії. Але шлях їм
заступали Альпи. Частина Дітей повернулася додому, а більшість — десятки
тисяч — загинули від холоду, голоду або зірвавшись з крижаних
альпійських скель. Тим, кому пощастило зійти з гір у долину, Довелося
долати нові випробування — люту ненависть місцевого населення. Італійці
добре пам’ятали, як спустошували їхні землі батьки цих німецьких дітей.
Не більше 4 тис. виснажених дітей все ж таки дісталися до Генуї. Море,
як і в Марселі, не розступилося перед юними хрестоносцями. До того ж
правитель (дож) Венеціанської республіки наказав негайно прогнати з
Генуї «німецький набрід». Частина дітей залишилася назавжди в Генуї в
багатих сім’ях у стані напіврабів, але більшість уперто продовжувала
шукати місце на узбережжі, де море розступиться перед ними. Нарешті вони
ледь живі дісталися до Бриндізі — на самому півдні Італії. Того року на
півдні Італії через страшенну спеку загинув увесь урожай, тому був
жорстокий голод. За словами хроніста, «матері їли своїх дітей». Голод
почав косити і багатостраждальні лави малолітніх «захисників віри».
Щоправда, знайшлася одна добра душа — архієпископ Бриндізі. Він зібрав
якісь харчі і на свої кошти купив два невеличких кораблі. Вийшовши з
гавані, ці судна потрапили в шторм і потонули з усіма дітьми, які
знаходилися на них.

Про долю ватажків цього безславного хрестового походу майже нічого не
відомо. Скоріше за все, Стефан загинув під час шторму, а Ніколас
назавжди залишився в Генуї — принаймні, до Німеччини він не повернувся.

Таким чином, дитячий хрестовий похід став страшною трагедією, яка
коштувала життя 100 тис. дітей. Ця безглузда загибель дітей стала
жахливим докором дорослим, започаткувавшим хрестові походи — неправедні,
загарбницькі і злочинні за своєю суттю.

Похожие записи